І
хоч були значні у нього вади,Юрій Луканов "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"
Розділ 1.Що він за один?
І
хоч були значні у нього вади,
він мав також достоїнства значні.
Байрон.
Принаймні в одному ми не відстаємо від Сполучених Штатів, їхній Президент грає на саксофоні, а наш — на гітарі. Заводські друзі Президента згадували, що скільки вони пам'ятають Леоніда Кучму, стільки він з гітарою. А дружина його Людмила в інтерв'ю для Валентини Фідер, надрукованому в "Україні молодій" 14 жовтня 1994 року, розповіла, що вони з чоловіком люб лять співати дуетом. Оця його прихильність до гітари і співу на повну котушку була використана у передвиборчому агітаційному фільмі для створення привабливого іміджу.
Та що там гітара. Попередній наш провідник взагалі опанував такий складний "інструмент", як комп'ютер і демонстрував усій країні як він обігрує розумну машину в шахи. Хочеш — не хочеш, а Леоніда Кучму порівнюють з його попередником. І найперше — манеру триматися, поведінку на людях, оскільки це те, що найбільше впадає у вічі. Леонід Кравчук поводився так стримано і говорив так округла, що навіть досвідченого майстра телеінтерв'ю Урмаса Отта змусив визнати передачу з ним невдалою. Нинішній Президент України, навпаки, ніколи не тримався, як забронзовілий монумент. З одного боку, невимушеність його поведінки приваблює до нього, а з іншого — він робив такі проколи, котрі неприпустимі для політика його рангу і не можуть минути без втрат для іміджу. Наприклад, під час церемонії підписання україно-казахстанського меморандуму, 11 вересня 1994 року, стався казус, який чомусь не знайшов відображення у засобах масової інформації. Підписання відбувалося у Білій залі Марийського палацу. Обмінявшись підписаними документами зі своїм українським колегою, Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв вийшов з-за тендітного, прикрашеного різьбленими візерунками столика і попрямував до представників "четвертої влади", котрі стояли метрах в семи-восьми від президентів за спеціально натягнутим канатом. Тим часом, Президент України Леонід Кучма кинув йому навздогін: "Згідно з протоколом випити треба." Пан Назарбаєв ніяк на це не відреагував, і вони разом провели імпровізовану прес-конференцію.
У листопаді 1994 року на спільній з Президентом Узбекістану Ісламом Карімовим прес-конференції один з узбецьких журналістів запитав Леоніда Кучму про його ставлення до реінтеграції України до економік республік колишнього Радянського Союзу. "Не зрозумів питання."— одказав Президент України. Журналіст повторив. "А що таке реінтеграція?"— запитав Леонід Кучма.
З першого випадку можна зробити висновок, що Президент України любитель випити, а з другого — що у нього не все гаразд із мовою і не лише з українською, оскільки слово "реінтеграція", яке на той час щойно ставало популярним у навколополітичних колах, має іноземне походження. Але найімовірніше все це свідчить лише про одне: Леонід Кучма на початку своєї президентської кар'єри почувався не зовсім у своїй тарілці під час офіційних церемоній. Тому у випадку з Назарбаєвим намагався надто буквально дотримуватися дипломатичного протоколу. А в другому випадку — повівся просто по-людськи простодушно. Певно, далеко не кожен нефілолог пояснить значення префікса "ре" у словах іноземного походження, тим більше, що у такому поєднанні "ре" й "інтеграція" воно на той час тільки починало вживатися. І чому б не запитати значення якогось слова, коли не зовсім розумієш його? От тільки політик, та ще й такого високого рангу, як президент, на відміну від простого смертного, не може робити подібні речі без втрат для свого іміджу.
Леонід Кучма, на відміну від свого попередника, не пройшов школу професійних партійних працівників вищого рангу, котрі звикли до різноманітних офіційних церемоній. На відміну від своїх закордонних колег, не готувався до найвищої державної посади роками, просуваючись вгору сходинка за сходинкою, крапля за краплею набираючись досвіду в найрізноманітніших сферах політики, в тому числі й умінні триматися і спілкуватися привселюдно. Якщо критично глянути на цей аспект його іміджу, то тут він явно програє панові Кравчуку. Отож, за цими ознаками він мав би програти вибори, але сталося навпаки.
Тому тим більше цікаво зазирнути за лаштунки його політичної активності, бо знову ж таки на відміну від країн з розвиненими демократіями ми не мали змоги простежити кожен щабель президентової кар'єри. Кожному громадянинові, певно, хочеться знати: а що ж він за один, наш Президент? Бо знаємо про нього ми не так вже й багато.
Якщо говорити про родинні справи, то, схоже, що вони в сім'ї Кучм набагато успішніші, ніж у Клінтонів. На відміну від Біла і Гіларі, Леонід і Людмила, якщо і сваряться, то принаймні так, щоб це не було відомо широкій публіці. Навпаки, та скупа інформація, котра просочується у світ, переконує український народ, що Президент і його дружина являють собою зразкове подружжя. Вони разом вже тридцять четвертий рік. Він у неї перший чоловік, а вона в нього — перша дружина. В них є дочка Олена, котра одружена з сином колишнього глави кримського уряду народного депутата України Анатолія Франчука. Зять пана Кучми — також народний депутат. Президент має онука Романа.
У Леоніда Кучми є захоплення, котре, за роками виховуваними в нас уявленнями, аж ніяк не в'яжеться з іміджем добропорядного сім'янина.
Він любить карти. А саме — преферанс. Як розповідав його заводський колега Віталій Чеховський, будучи генеральним директором "Півден-машу", Леонід.частенько з друзями гравав на дачі партію-другу в цю гру, котра подобається Президентові, бо потребує значної кмітливості.
До речі, приватна дача Президента знаходиться під Дніпропетровськом у дачному селищі "Південмашу". Вона цегляна, двоповерхова, з балконом. При ній чотири сотки землі. Ще одна втіха пана Кучми — він любить копатися в землі. На своїх чотирьох сотках посадив море квітів, кілька яблунь, вишню, черешню і горіх.
Щодо здоров'я Президента, то, будучи ще главою уряду, він переніс планову операцію у зв'язку з хронічним запаленням щитовидної залози. Як повідомляла "Правда УкраиньГ 21 листопада 1992 року, "Післяопераційний період проходить нормально. Для завершення лікування необхідно від 7 до 10 днів". Але таке повідмолення — скоріше виняток, ніж правило. Певно, за звичкою комуністичного періоду інформація про здоров'я першої особи держави у нас широко не розповсюджується.
Оце, схоже, і все, що ми знаємо про Президента з неофіційного боку. А яким чином він формувався як особистість і як політик?
"Мені просто страшно стає від того, до якого стану доведено село. Кріпаччина." — сказав Леонід Кучма про своє рідне село Чайкине Нов-город-Сіверського району Чернігівської області оглядачеві "Демократичної України" Леоніду Даєну в інтерв'ю, опублікованому 15 жовтня 1992 року, тобто майже одразу після його затвердження на посаду Прем'єр-міністра. Кореспондентка американської газети "ТТІе ІІкгаіпіап У^еекіу" Марта Коломієць, з якою ми навідувалися на батьківщину Президента, висловилася про нього так: "Якщо Шевченко порівнював українське село з писанкою, то це можна порівняти з гнилим яйцем". Вона сказала це без жодного снобізму, а з щирим співчуттям до людей, котрі тут мешкають. Коли врахувати, що Марта неодноразово бувала в українській провінції, то можна припустити, що вона не перебільшує. Та й автор цих рядків чимало поїздив по Україні і може підтвердити: навіть серед жахливих, особливо якщо порівнювати із Заходом, умов життя в українському селі Чайкине вирізняється особливою убогістю. Йдеться навіть не про туалети просто неба з діркою замість унітазу. Інакші - все ще виглядають екзотикою у нашій сільській глибинці. Що вже не так часто зустрічається в наших селах — так це хати під стріхою. А в Чайкиному — будь-ласка. Ми зайшли до однієї такої хати по дорозі із Чайкиного до села Олександрівка. Живе там стара бабця, як вона сказала, чотирнадцятого року народження. В неї немає ніякої рідні.
Єдине місто, куди вона в своєму житті виїжджала — був Новгород-Сіверський. Бабця відмовилася назвати своє ім'я. Певно, в ній іще живе пам'ять про часи, коли приїзд незнайомих людей закінчувався великими неприємностями. Але до хати вона нас пустила. Хату підперто колодами, щоб не розвалилася остаточно. Вона складалася із передпокою і кімнати завбільшки метрів дев'ять-десять. У кімнаті стояло металеве ліжко епохи перших п'ятирічок, застелене якимось дрантям. Ще стіл. І піч. А також драні мішки з картоплею, часником і ще якимись овочами — на вкрай розхитаній і місцями прогнилій підлозі. Ні холодильника, ні телевізора в хаті не було. Раніше була стаціонарна кімнатна радіоточка. Та вона на момент нашого візиту не працювала, бо десь по дорозі до села стовпи із радіопроводкою впали від старості.
Вищеописане, певна річ, крайній варіант, але пересічні селяни звичайно живуть не набагато краще. У Чайкиному ми познайомилися з матір'ю десятьох дітей Марією Василівною Ходинко. "Мені три місяці грошей не платять. — сказала вона. — Хліба немає на що купити. От і живи як хочеш.* Хата в неї зовсім розвалюха. З нею залишилося лише п'ятеро дітей. Решту поодружувала і повидавала заміж.
Донедавна в селі не було води. Як сказала троюрідна сестра Леоніда Кучми Марія Олександрівна Тимошенко, колодязі повикопували — а води немає. Хоч їдь звідси. Марія Олександрівна вважає, що це завдяки Кучмі-президентові в їхньому селі поставили колонки. І тепер воду можна накачати. Провели також і газ, але ще не остаточно. Посипали щебенем дорогу. Марія Олександрівна сказала, що раніше ми до їхнього села навесні не доїхали б. А оце недавно дорогу щебінкою посипали. Був час, коли автобус до села перестав ходити. Як поскаржилися люди Кучмі, то тепер він аж ... двічі на тиждень приходить спеціально до їхнього села. А ще є маршрут із заходом з Буда-Воробйовки. Всі ці вигоди селяни пов'язують з тим, що їхній земляк став Президентом України.
У Чайкиному є початкова школа, де свого часу вчився і Президент. Лише рік чи два тому її перевели на українську мову викладання. А так вона завжди після війни була російською. Чого ж дивуватися, що ми ні від кого із покоління Леоніда Даниловича і молодших не почули української мови. Двоюрідний брат Президента Василь Іванович Лобок, який працює головою сільради в сусідній Олександрівці сказав: "Ми не знаємо хто ми: чи українці, чи росіяни, чи білоруси. У нас тут кордони з Росією і Білорусією поруч.*
В селі немає і ніколи не було церкви. У хаті в президентової однокласниці Тоні Дмитрівни Сердюк поруч з іконою в кутку висить вирізаний з журналу портрет Леоніда Брежнєва з усіма нагородами.
- То мій хазяїн любив горілку і любив Брежнєва. І ось тепер бережу його, як зіницю ока. — пояснила господиня у відповідь на наше запитан-
ня. При цьому воно розповіла, що чоловік її помер кілька років тому.
У Чайкиному є пофарбований, як у переважній більшості сіл України, сріблястою фарбою монумент із написом "Вечная слава павшим в боях за Родину". На ньому — список односельців, які загинули під час другої світової війни. Там є чотири прізвища Кучма. Другим серед цих чотирьох значиться Кучма Д.П. Це — батько нинішнього Президента України. Він залишив після загибелі дружину з трьома дітьми. При в'їзді до села встановлено ще один пам'ятний знак із написом: "В селі Чайкине у роки Великої Вітчизняної війни було спалено 234 будинки. Ніхто не забутий. Ніщо не забуте."
Колишня сусідка родини Кучм Марія Олександрівна Тимошенко розповіла, що одразу після війни в них головою сільради була самотня жінка. Коли вона побудувала собі хату, то забрала до себе маму нинішнього Президента із трьома її дітьми. А тоді вже хату спеціально для них збудували. Це була звичайна хатина із кімнатою приблизно у десять квадратних метрів, де і мешкала родина з чотирьох осіб.
На кладовищі сусіднього села Олександрівка є дві могили з однаковими монументами: металеві циліндри з червоними зірками. Написи свідчать, що тут поховані "Кучма Александр Данилович. 1928.20.111 — 1984.26.Х" і "Кучма Прасковья Тимофеевна 1906.8.УІІІ - 1986.27.УІІ". Це рідний брат Президента і його мати. Як сказав голова тутешньої сільради двоюрідний брат Президента Василь Іванович Лобок, обидва монументи були виготовлені на замовлення на Дніпропетровському заводі "Південмаш", де Леонід Данилович працював на час смерті своїх близьких секретарем парткому.
Рідний брат Президента працював десь на півночі Росії шахтарем. Він повернувся звідти додому. У 56 років в нього стався рак легенів. Сестра також на шахті працювала машиністом електровоза. Так само десь на півночі. У 48 років з нею стався інсульт. Вона десь там і похована. А мама його, як стала старша, то Леонід Данилович забрав її до Дніпропетровська. На літо привозив до свого двоюрідного брата Василя Івановича Лобка. Вона померла у нього в хаті. Леонід Данилович не був на похоронах, бо саме в цей час знаходився у Казахстані, на полігоні Байконур.
Однокласники Президента Тоня Дмитрівна Сердюк і Василь Іванович Лобок згадують, що найпомітнішою рисою Льоні Кучми була його любов до читання. Попри бідність, дістати книжку не було проблемою. Як зазначалося в "Історії міст і сіл України", виданій в Києві 1983 року, у сільській бібліотеці було 4,7 тисяч книжок. Крім того, в Льоні була чудова пам'ять.
10
Як стверджують його однокласники, йому навіть не треба було читати підручник. Він здатен був запам'ятати матеріал зі слів учителя. Тоня Дмитрівна згадує, що, коли в неї не виходила задачка, то вона на перерві зверталася до Льоні і він або пояснював шлях до розв'язання, або просто давав списувати. Тоня Дмитрівна показала нам випускну фотографію, де вона — разом з майбутнім Президентом. Тільки він у першому ряду, а вона ззаду. Пояснила це тим, що Льоня в чоботях прийшов фотографуватися — то його й пустили наперед. А вона у лаптях — то її назад відсунули. Але чоботи були не Леонідові, а позичені. Він звичайно, як і всі однокласники, також у лаптях ходив.
"Оце коли перший раз приїжджав через сорок років, — розповідає Тоня Дмитрівна Сердюк, — то зайшов у лавку і я стою. Він обняв і поцілував. "Тоня, це ти, здрастуй." А з ним три охоронці. Він каже їм: "Знаєте, яка це дівка була?" А й правду: я тоді була красивіша від нього. А він не дуже був. "Тоді, — каже, — не любила, а зараз, — каже, — цілуємося." Як розповіла на наше прохання Тоня Дмитрівна, Льоня "бігав" (це її вираз — Ю.Л.) за її сестренницею Марусею Тимошен-ко, яка зараз у Литві. Щоправда, і за Тонею Дмитрівною він також "бігав", але безуспішно, бо "невисокого зросту був".
У Чайкиному була семирічка, тому після сьомого класу Льоня Кучма з Васею Лобком пішли вчитися до села Костабоброва. Батьки винаймали для них якийсь куток. Вася врешті покинув школу, а Льоня далі навчався. По закінченні десятирічки Льоня зібрав пожитки і подався до Дніпропетровська.
Є крилате висловлювання, що всі ми родом з дитинства. Яким же вийшов зі свого дитинства майбутній Президент України? Він не боявся жодної роботи, бо, як і всі сільські діти, змалку звик допомагати матері, виконуючи найрізноманітнішу працю. Про це розповів його двоюрідний брат Василь Іванович Лобок. Льоня не вірив у господа Бога, а навпаки — в торжество комуністичних ідеалів, бо ці ідеї з першого класу до останнього забивала у дитячі голови тодішня школа. Навряд чи він усвідомлював себе українцем, про що свідчить приклад його двоюрідного брата, котрий сказав, що не знає, до якої національності він належить. Проповідувані тодішньою системою освіти ідеї "інтернаціоналізму", згідно з якими народ мав забути свою мову, скоріш за все переважали у Льоніному світосприйнятті. Як він піддавався впливові тодішнього виховання свідчить фраза, сказана в інтерв'ю дніпропетровській газеті "Прапор юності" за 9 квітня 1990 року. Леонід Кучма пояснює, чому він садить дерева у себе на дачі: "Це мій борг. Я в колгоспі рубав сади. Корів відводив з материного двору."
Льоня мав непоказну зовнішність, не дуже подобався дівчатам, а чоловіки з подібними даними часто мають підвищену честолюбність і
1 1
прагнення вибитися у цьому житті. Судячи з того, що він вступив потім до університету, убогість колгоспного життя не тільки не заглушила в ньому прагнення до навчання, а навпаки — стимулювала його. Можливо, майбутній Президент усвідомлював, що тільки через навчання зможе вирватися з колгоспної кріпаччини. Його прагнення вчитися множилося на природні здібності.
До 1989 року, граючи у європейських кубках, дніпропетровська футбольна команда "Дніпро" приймала своїх суперників не в обласному центрі, а на стадіоні Кривого Рогу. Дніпропетровськ був закритий для іноземців через наявність там підприємства, котре випускало супер-секретну продукцію: ракети — як зброю, так і космічні носії. "Південмаш", куди майбутній Президент України влаштувався на роботу після закінчення Дніпропетровського університету, і генеральним директором якого він врешті став, було заборонено згадувати в пресі. Технічна документація на нестратегічну продукцію (наприклад, трактори), яка також виготовлялася на "Південмаші", маскувалася під документацію неіснуючого підприємства. Тобто робилося все, аби "потенційний супротивник" не здогадувався про існування у Дніпропетровську такого заводу. Навіть сьогодні потрапити на "Південмаш" журналістові майже неможливо. Мені довелося домовлятися про це через адміністрацію Президента України. При вході на підприємство і в певних визначених місцях стоять військові вартові.
Співробітник Леоніда Кучми Віталій Чеховський, якого дружина Президента Людмила Кучма дуже тепло згадувала у газетному інтерв'ю, сказав про свою роботу на "Південмаші" таким чином: "Я пишався, що прийшов сюди. Мої домашні знали, що я працюю на якомусь машинобудівному підприємстві. Я пишався, що я ракетник, на полігони їжджу і все це оповите таємницею. І отримували ми більше, ніж мої ж однокурсники на інших підприємствах". Колишній Голова Верховної Ради народний депутат України Іван Плющ, котрий за часів СРСР належав до найвищої української еліти, а відтак добре був обізнаний із ситуацією в промисловості, наголошує, що "Південмаш" був справжньою державою в державі і належав до найперших пріоритетів Радянського Союзу.
9 травня 1951 року рішенням Ради Міністрів СРСР Дніпропетровський автомобільний завод, який випускав вантажівки ДАЗ-150 "Українець", перепрофілювали на випуск ракетної техніки. Незабаром тут створили конструкторське бюро, начальником і головним конструктором якого став Михайло Янгель. Саме його вважає Леонід Кучма своїм учителем в ракетобудуванні. "До речі, за своїм корінням — мій земляк, чернігі-
1 2
Свою Державну і найвищу в СРСР Ленінську премію Леонід Кучма отримав саме за розробку ракет. Його також висували на здобуття звання найвищої трудової відзнаки того часу — звання Героя Соціалістичної Праці. Але не дали. В уже згадуваному інтерв'ю для "Демократичної України" Леонід Кучма так пояснив це:
"- Я був для міністерства, для центру вельми незручною людиною. У 1986 році мене призначили генеральним директором. І впродовж усіх наступних років знімали з роботи.
В останній день 1993 року надійшло повідомлення про те, що Леонід Кучма став ще й лауреатом Державної премії України за виробництво на своєму потужному підприємстві такої мирної продукції, як тролейбуси. "Випускаємо тролейбуси — двосекційні і односекційні. — розповідає перший заступник генерального директора виробничого об'єднання "Південний машинобудівний завод" Володимир Січевий. — Розробили ми їх у стислі терміни, у стислі терміни їх виготовили. Але як будь-яке новонароджене дитя, та ще й швидко народжене, його треба ще доводити. Ми зробили його суто українським. Багато комплектуючих ми виготовляємо в Україні. Природньо, вони мають певні дефекти. Але ми вживаємо заходи і роки через два вони будуть не гірші від іноземних".
У грудні 1992 року Прем'єр-міністра України Леоніда Кучму було обрано професором кафедри технології виробництва Дніпропетровського держуніверситету. Агентство "Інформ-Собор" повідомило, що "кандидат технічних наук Леонід Кучма має цілу низку наукових праць. Очолюючи дніпропетровський "Південний машинобудівний завод", він читав лекції в університеті. Конкурс на заміщення вакантної посади професора було оголошено ще до затвердження Леоніда Кучми прем'єром." ("Народна газета" №47 за 1992 рік ).
З іншого боку, серед працівників "Південмашу" є люди, котрі не погоджуються з високою оцінкою заслуг Леоніда Кучми на керівних посадах "Південмашу". "Стосовно іміджу крупного господарника і вченого. — писали 24 червня 1994 року в "Киевских ведомостях" колишні його співробітники Владислав Шапошников і Володимир Михайлов. — Заради істини нагадаємо: Л.Кучма висувався переважно по партійній лінії, змінивши 1982 року крісло секретаря парткому на крісло першого заступника головного конструктора конструкторського бюро "Південне".
1 4
На хвилі перебудови став генеральним директором." Сам пан Кучма в уже згадуваній розмові з Ларисою Жаловагою сказав, що робота секретарем парткому йому багато що дала.
До партійного керівництва Леонід Кучма керував заводською комсомольською організацією. Його навіть намагалися далі по комсомольській лінії рухати. "Було таке: викликав перший секретар райкому партії, каже: завтра підеш першим секретарем райкому комсомолу. І — баста. — розповідав кандидат у народні депутати України Леонід Кучма дніпропетровській газеті 'Прапор юності* 9 квітня 1990 року. — Але Михайло Кузьмич Янгель — генеральний конструктор, світла особистість, допоміг "відкрутитися", послав у відрядження, відстояв."
Ведучий конструктор "Південмашу" Віталій Чеховський, який знає Леоніда Кучму з 1962 року і ставиться до нього з неприхованою симпатією, сказав про його перебування на керівній комсомольській і партійній посаді таким чином: "Він комсомольським лідером намагався бути по-справжньому, тоді так само на партійній роботі. От, наприклад, я. Пропрацював тридцять сім років. Але в мене немає бажання такого, щоб я ішов в начальники, в адміністратори. Ні, мене влаштовує ця робота. Я знаю, що я після себе залишив школу якусь. А є люди лідери. Так ось Леонід — він один із таких лідерів. При чому не вузькоспрямо-ваний, а такий, широкого профілю, котрий стає лідером не від марнославства, а котрий бачить, що дійсно — є помилки, просто не те робиться і він через своє розуміння ситуації хотів би використати свій досвід і спробувати щось зробити".
Критики Леоніда Кучми поставили під сумнів і його дисертацію. "Тепер щодо дисертації. — писали вони. — Це для директора підлеглі постаралися 1990 року. А професором Дніпропетровського університету Леонід Данилович став ледь не наступного дня після призначення Прем'єр-міністром". Автори статті переконували, що з призначенням Леоніда Кучми на посаду генерального директора "Південмашу" розпочалася криза на цьому підприємстві.
Людині зі сторони, та ще й не фахівцеві неможливо цілковито прийняти чиюсь сторону. З одного боку, критики мають рацію: на заводі дійсно криза. "Раніше ми випускали двадцять "Зенітів" на рік, а зараз два. — каже заступник генерального директора "Південмашу" Володимир Січевий. — А в наших суміжників потужності розвинені. Але комплектуючі до двох "Зенітів" їм робити не вигідно. А заплатити їм, як за двадцять ми не можемо. Раніше ми випускали шістдесят тисяч тракторів, а зараз — порядка п'ятнадцяти." Та наскільки справедливо звинувачувати у цьому Леоніда Кучму? Адже навряд чи знайдеться в Україні хоча б одне потужне підприємство, котре б не переживало аналогічні труднощі. І причиною цьому об'єктивні обставини.
15
Щодо кар'єри завдяки партійній посаді, то тут важко щось заперечувати, адже за тодішніх реалій керування партійною організацією значно прискорювало просування й адміністративними службовими сходами. Правда, тут треба мати на увазі, що "Південмаш" випускав не, приміром, товари широкого вжитку, на погану якість яких дивилися крізь пальці. А ракети, котрі були одним з небагатьох радянських виробів, спроможних конкурувати на світовому ринку. Це була продукція, котра призначалася не для задоволення потреб рядових громадян, а для захисту тієї політичної системи, тому керувати таким складним виробництвом навряд чи поставили б просто собі чоловіка з партійного комітету. Він мусив ще й класним фахівцем бути. Інша річ, що за наявності кількох класних фахівців перевагу віддавали все таки тому, хто попрацював у партійних органах.
Як би там не було, але директор такого підприємства, як "Півден-маш", не міг не отримати колосальний досвід. Але досвід цей мав дещо специфічний характер. Леонід Кучма, на відміну від директора, наприклад, взуттєвої фабрики не всидів би у директорському кріслі, якби його продукція не мала супервисокої якості. За умов суцільної необов'язковості, котра була притаманна командній системі, досягти якості можливо було лише одним методом. "Жорсткий чоловік. — казав про пана Кучму Віталій Чеховський. — Якщо людина обіцяла, то вона повинна виконати. Він дуже негативно ставився до тих людей, котрі брали на себе певні зобов'язання і не виконували їх. Перший час, коли він став директором 1986 року, я був головою комісії парткому. Я приніс йому проект постанови парткому. Він пробіг його. І хоча ми в дуже добрих стосунках, подивився сталевими очима і каже: доки не будуть пропозиції з покарання винних за те, за те і за те, я розглядати цей проект не буду. Без усяких скидок на наше більш ніж двадцятирічне знайомство". Отож, на заводі встановлена була просто таки військова дисципліна. З іншого боку, директор "Південмашу" не мусив сушити собі голову з постачанням необхідних для виробництва комплектуючих. Іван Плющ розповідав, що керівництво заводу мало право зупинити на залізниці будь-який вантаж, спрямований до іншого адресата, і використати для потреб свого виробництва.
Іронія долі полягає в тому, що сьогодні людина, призвичаєна працювати за таких взаємовідносин, мусить думати над тим, як ці взаємовідносини змінити на ефективніші і не тільки на одному заводі, а у величезній країні. Тут можна скільки завгодно вимагати виконавської дисципліни і карати винних, але ці заходи самі по собі не дадуть жодного ефекту. Час вимагає пошуку інших засобів. І тут південмашівський досвід може стати як тягарем, котрий не випускає з минулого, так і своєрідною відправною точкою. Чим він став для Президента України Леоніда Кучми?
16
На це питання ще рано відповідати однозначно.
4
Напевне, жоден з журналістів, котрі писали про Леоніда Кучму ґрунтовні матеріали, не обминув того факту, що до свого призначення на посаду Прем'єр-міністра він не сказав з трибуни Верховної Ради жодного слова. Виглядало так, що він цілком темна конячка, про політичні погляди якої робили припущення з того факту, що він є представником директорського корпусу. Тим часом, Леонід Кучма засвітив свої політичні погляди задовго до виборів першого демократичного парламенту України, тобто Верховної Ради дванадцятого скликання. Яких переконань дотримувався нинішній Президент до того, як повнокровно вийшов на політичну арену? Дослідження цього питання приведе до своєрідного відкриття: Леонід Кучма виступав за незалежність України раніше від Руху і трохи пізніше від Української Гельсінської Спілки, яка складалася переважно з дисидентів. Сьогодні багато хто заднім числом намагається створити собі імідж радикала-демократа, котрий ледь не з пелюшок боровся за ідеали свободи. Але у випадку з Кучмою про це свідчать не його сьогоднішні слова, а тодішні. А заявив він про це на... лютневому пленумі 1990 року ЦК Компартії України. Опинився він там як директор "Південмашу*. Керівника такого гігантського підприємства запрошували на наради політичного керівництва найвищого рівня. Щоб усвідомити неймовірність такої заяви у стінах ЦК, треба згадати тло, на якому ці слова були сказані.
Очолювана Михайлом Горбачовим КПРС нарешті запропонувала не загальники про демократизацію суспільства, а спробувала показати як вона бачить реформування суспільства, її погляди були викладені у платформі ЦК КПРС до XXVIII з'їзду КПРС "До гуманного демократичного соціалізму". Цю платформу обговорював український ЦК. В Україні на той час вже утворився Народний Рух України за перебудову, який партійна еліта сприйняла цілковито вороже. Рухівців оббріхували у засобах масової інформації, монополію на які зберігала компартія. Комуністична верхівка відчувала, що грунт виходить у неї з-під ніг і намагалася повернутися до старого. Власне, подібні мотиви звучали і на Пленумі ЦК КПУ. Ось кілька цитат.
"Дедалі активніше проявляють себе сили, які, не маючи конкретної соціально-економічної програми, ведуть пряму і відкриту атаку на партію і соціалізм. Вони організовують тиск на партійні комітети, виконкоми місцевих Рад, намагаються протиправними засобами усунути законно обрані органи від виконання покладених на них функцій...
17
...Пленум підкреслює, що Компартія України є сьогодні єдиною політичною силою, яка здатна забезпечити загальнонаціональні і національні інтереси громадян, переломити ситуацію в республіці на краще".
"На повний голос заявили про себе ті деструктивні сили, які, не гребуючи нічим, ведуть пряму, відкриту атаку на партію, на соціалізм...
...Комуністи армії, органів КДБ, міліції, прокуратури зроблять все необхідне, щоб дати по руках тим, хто хотів би внести розбрат у народ нашої республіки"
Із виступу директора Миколаївського трансформаторного заводу 1.1. Трушлякова: "Адже країна вступила в суцільну смугу дискусій. Дуже комусь це вигідно, щоб не працювати, а мітингувати. І бачити, як усе руйнується у нас в Союзі...
...Наша республіка, ЦК Компартії України, Верховна Рада УРСР могли б показати приклад Союзові в наведенні порядку, дисципліни, припиненні всіх цих антирадянських явищ."
"Скориставшись тим, що криза підступилася безпосередньо до основних життєвих сфер радянського суспільства, наші ідейні вороги повели наступ на вирішальній ділянці фронту, а саме проти Комуністичної партії, намагаючись позбавити її головного — цементуючої і спрямовуючої ролі." (Йдеться про керівну і спрямовуючу роль Компартії, котра була зафіксована у шостій статті тодішньої Конституції — Ю. Л.).
Із виступу першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ М.К.Задої:
"А це значить, що настав такий політичний момент, коли в країні необхідно запровадити своєрідний надзвичайний стан. Я не маю на увазі якісь крайності... Ну, скажімо, на певний час, перше — припинити дію тих законів і рішень уряду, які не сприяють стабілізації економіки і суспільно-політичної обстановки в нашій країні. Треба рішуче на якийсь період припинити в країні і заборонити всілякі мітинги, маніфестації і страйки, які руйнують завоювання свободи, утверджують диктат, сіють ворожнечу і розбрат*.
Якщо врахувати, що на той час партійні вожді вже не могли прямо закликати посадити порушників спокою до в'язниці, то ніхто не сумнівався, що фрази на зразок "Комуністи армії, органів КДБ, міліції, прокуратури зроблять все необхідне, щоб дати по руках тим, хто хотів би внести розбрат у народ нашої республіки", або пропозиції покласти край дискусіям закликали саме до застосування репресій.
Лише тодішній секретар ЦК Леонід Кравчук і ще деякі промовці несміливо говорили про необхідність економічної суверенності України у складі оновленого Союзу.
18
А Леонід Кучма сказав таке: "...я підтримую товаришів, які виступали тут, що першим декретом нашої оновленої Верховної Ради повинен бути декрет про повний економічний і політичний суверенітет України як держави." (Виділено мною — Ю. Л.).
При чому фраза "...я підтримую товаришів", певно, була не більше, ніж дипломатичний хід, бо ніхто під час пленуму не вносив таких пропозицій.
"Керівною і спрямовуючою силою суспільства завжди була КПРС. Це своєрідний капітан, який ще в жовтні 1917 року взявся вести наш соціальний корабель до вершини світлого майбутнього. Однак за відносно короткий історичний відрізок часу капітан грунтовно посадив корабель на мілину. Тепер, немов би отямившись від поштовху, звертається до лоцманів. Мовляв, допоможіть, не дайте судну вкрай заіржавіти на мілині. А сам ніби готовий залишити капітанський місток, щоб здобути друге дихання і шляхом виборів на альтернативній основі знову взятись за діло.
Він опам'ятався, коли в країні заштормило під шлюзовим натиском народних мас. Аж до лютневого Пленуму наш ЦК на чолі з Політбюро перебував, як хтось образно зауважив, під впливом Кашпіровського. Коли ж хвиля народного обурення досягла свого апогею, коли національна околиця цілком певно висловилась і за багатопартійність, і за суверенітет республік, було скликано позачерговий Пленум ЦК КПРС, який виробив проект платформи ЦК до XXVIII з'їзду партії...
... лише останнім часом ЦК запропонував концепцію соціалізму. Причому, поява цієї концепції нагадує мені передчасні пологи, оскільки вона з'явилась на світ під тиском найрізноманітніших сил і течій. Без них, мені, здається, ЦК продовжував би плекати надію на звичне становище партії в суспільстві."
Одначе, автор не збирається перебільшувати і робити з Леоніда Кучми такого собі дисидента. Тим більше, що за півтора місяці до цього в інтерв'ю, опублікованому у дніпропетровській газеті "Прапор юності" 9 січня 1990 року, кандидат до Верховної Ради Леонід Кучма не схвалював ідею виходу України з СРСР, тобто висловлював точку зору протилежну щойнозгаданій. "На жаль, я не знайомий з активістами "Руху". Але "Рух" — це інтелігенція, значить — здоровий глузд. Я особисто вірю в інтелігенцію, марно приписувати їй бажання виходу України з Союзу. Партія свого часу сказала "Ні", а треба було з першого етапу включитися в "Рух" і працювати в ньому. Ми і тут запізнилися".
Певно, суперечність у поглядах Леоніда Кучми пояснюється сумнівами, котрі на той час володіли усією інтелігенцією, за винятком хіба що дисидентів, які давно визначилися і за ідею державної незалежності
19
України відсиділи у таборах не один рік.
Існують факти, котрі також свідчать, що Леонід Кучма поводився у Верховній Раді не зовсім пасивно і так чи інакше виявляв свої політичні погляди. Зокрема, в моєму архіві зберігається копія Заяви ініціативної групи "Демократичні реформи України" від 3 вересня 1991 року (тобто незабаром після проголошення незалежності України), яку передав мені народний депутат Верховної Ради дванадцятого скликання Володимир Філенко. Під цією заявою підпис пана Кучми стоїть поруч з підписами таких політиків, як Іван Плющ, Ігор Юхновський, Володимир Гриньов, Олександр Ємець, Юрій Костенко та інших. В заяві проголошувалося прагнення побудови "шляхом реформ незалежної, демократичної, правової української держави з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян". У цьому документі, зокрема, було сказано: "Ми закликаємо об'єднатися тих
- хто не
визнавав права українського народу
на національний розвиток і
організовував його русифікацію,
паплюжив культуру України,
зневажав її мову і звичаї." Одне
слово, Леонід Кучма, підписавшись
під цим документом, виявив себе як
людина, котрій близькі ліберальні
погляди.
Він підтвердив ці погляди, коли під час передвиборчої кампанії 1991 року став довіреною особою в Дніпропетровську кандидата в президенти Ігоря Юхновського, котрого підтримувало ліберальне об'єднання "Нова Україна".
Словом, постать Леоніда Кучми виглядала досить колоритно на українському політичному небосхилі. Але в людській історії вже неодноразово траплялося, що неординарні у звичайному житті люди, ставши політичними провідниками, сірішали і втрачали весь свій колорит. Певно, це залежало не тільки від сили їхнього характеру, але і від дуже багатьох
20
інших обставин, зокрема, від загальної ситуації в суспільстві, котра здатна відігравати роль своєрідного болота і засмоктувати усіх тих, хто приходить у політику із найкращими прагненнями. Чи сталося таке з Леонідом Кучмою?