DOROBOK13

Юрій Луканов "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"

Розділ 2.Прем`єр-міністра порівняли з камікадзе

Та цур їм всім - така вже людська вдача.

Ізмалку в них, як знаєш, бийсь, борись,

То, може, в люди й виб'єшся колись.

Й.-В, Гете.

Коли згадують призначення Леоніда Кучми на посаду Прем'єр-міністра, то говорять про це як про щось звичайне. Тим часом, це пересування фігур на шаховій дошці українського Олімпу є настільки своєрідним ходом, що навряд чи у найближчому майбутньому ми побачимо щось аналогічне. Сьогодні ніхто не дивується, що політики, борючись за місця на владній вершині, вдаються у цій боротьбі до найрізноманітніших прийомів — од відкритих і чесних до найбрудніших інтриг. Одначе випадок з Кучмою відрізняється від решти тим, що претендент на другу посаду в системі виконавчої влади країни, по суті, палець об палець не вдарив для того, аби цю посаду собі забезпечити. Він сидів собі спокійнісінько у сесійному залі і мовчки спостерігав, як різні політичні сили намагаються пересадити його у прем'єрське крісло. Ця боротьба проходила достатньо драматично.

Відставку його попередника супроводжували оплесками. Вони пролунали двічі з інтервалом у одну-дві хвилини. Перший раз, коли Президент України Леонід Кравчук на сесії Верховної Ради ЗО вересня 1992 року повідомив про відставку Прем'єр-міністра Вітольда Фокіна. У відповідь частина депутатів зааплодувала. Відгукуючись на подібний вияв емоцій, Президент не без обурення в голосі зауважив: *Ну знаєте, я всього чекав, тільки не аплодисментів. Тому що ці аплодисменти свідчать про те, що, вибачте на слові, ніякої культури у декого немає, а морально-етичні гальма настільки втрачені, що це вже виходить за межі розуму і людської гідності." І тут знову пролунали оплески, тільки цього разу, зааплодувала та частина народних обранців, яка не хотіла, аби Фокін залишав посаду прем'єра.

Майже два роки Фокін очолював уряд, замінивши на цій посаді Віталія Масола, який склав свої повноваження у жовтні 1990 року після пам'ятного голодування українських студентів у центрі Києва з вимогою усунення пана Масола з посади. Хоча Вітольд Фокін був свого часу членом ЦК Компартії України і ЦК КПРС, але ніколи не працював власне у компартійних органах. У колишній Держплан України він прийшов, пропрацювавши керівником кількох вуглевидобувних підприємств. На Голову Ради Міністрів його висунули з посади Голови Держплану. Але, попри його великий досвід, ситуація в економіці продовжувала погіршуватися. Іван Плющ вважає, що Фокін так і не зумів стати керівником

не уряду-виконавця союзних наказів, а уряду незалежної держави. Натомість Леонід Кравчук заявляє, що за часів Фокіна була найкраща економічна ситуація в країні. Але опоненти Фокіна вважали, що єдиний сміливий крок, на який наважився його уряд — було введення купонів, попередників майбутньої постійної грошової одиниці. Але і цей крок виявився невдалим, бо купони швидко знецінилися. Отож, опозиція, і не лише опозиція, неодноразово здійснювала спроби відправити Фокіна слідом за Масолом. На думку багатьох спостерігачів, єдиною політичною силою, яка тримала Фокіна при владі, був Президент Кравчук. Сам Фокін неодноразово заявляв, що піде у відставку лише тоді, коли позбавиться довіри Президента.

'Коли черговий раз постало питання про відставку Вітольда Фокіна, — згадує Леонід Кравчук, — я зібрав усі партії на консультації. Всі кажуть: Фокін не має авторитету, треба його звільняти. Я кажу: "Ну, гаразд, а кого ви пропонуєте?". "Поки що немає." "Ну тоді, — кажу, — давайте діяти по іншій лінії. Хай Фокін запропонує змінити тих міністрів, віце-прем'єрів, які не тягнуть. Але самого прем'єра не міняти." Так ми домовились. Але потім пішли вони всі разом до Івана Степановича, як я знаю, потім вже з Іваном Степановичем прийшли до мене і в досить різкій формі поставили питання про заміну Прем'єр-міністра. Я їм сказав: "Якщо так, то вирішуйте це Верховною Радою. Я не маю підстав для такого вирішення."

Втім Леонід Кравчук зустрівся з Вітольдом Фокіним і обговорив цю тему, після чого прем'єр написав заяву про відставку. "Ми в розмові з Леонідом Макаровичем вирішили, що так буде краще", — сказав він кореспондентці "Киевских ведомостей" Юлії Мостовій. Журналістка поцікавилася у відставного провідника уряду як нині із довірою Президента. "Президент, як і раніше, мені довіряє; і свідчення тому — повна підтримка програми поглиблення реформ", — відповів Фокін. ("Киевские ведомости" за 3 жовтня 1992 року).

От тільки поглиблювати реформи мав інший прем'єр, кандидатуру якого Президент Кравчук представив депутатам 13 жовтня: генеральний директор дніпропетровського об'єднання "Південмаш" Леонід Данилович Кучма. "Перш за все — це ділова людина, — сказав, зокрема, Леонід Макарович. — І то не просто слова. Наведу вам такий приклад. Зараз усі галузі працюють у надзвичайно складних умовах. І, мабуть, сьогодні найважче працювати в оборонному комплексі. І в цій ситуації величезне об'єднання працює, проводить конверсію, знаходить шляхи розв'язання надзвичайно складних проблем.

Ось така деталь. За цей час і до мене, і до Кабінету Міністрів надходило надзвичайно багато звернень від різних колективів про те, щоб подати їм якусь допомогу. І те, що могли, ми робили. Але, скажімо,

годилися б для такого випадку, говорив про свій вибір, обмежившись, по суті, стандартною біографією, по-друге, Президент був, на мій погляд, дещо скутий, затиснутий і, схоже, чимось засмучений. В усякому разі я ризикнув би припустити, що рішучості в його поведінці не відчувалося. Він скоріше грав роль людини, яка слухняно виконує волю і глас державної громадськості, ніж був готовий з боєм і натиском відстоювати свою, особисто ним вистраждану кандидатуру.""

Перебуваючи на трибуні Верховної Ради того дня, коли він оголосив про відставку Вітольда Фокіна, Президент Леонід Кравчук вступив у перепалку з головою парламенту Іваном Плющем. Важливим був не стільки зміст їхньої короткої, але вельми роздратованої суперечки, скільки сам її факт. Вона вихлюпнула на поверхню ту нервозність, яка нагромадилася між двома провідниками України. Вона продемонструвала, що на українському владному Олімпі відбулося серйозне перегрупування сил. Хоча стара компартійна номенклатура, відмовившись від комуністичної ідеї, залишалася при владі, але в ній уже не існувало попередньої єдності. Там відбувалася серйозна боротьба, яка, певно, була зумовлена неуспіхом у проведенні реформ. Уособленням цієї боротьби стали незгоди між Кравчуком і Плющем. За такої ситуації кожен впливовий союзник міг схилити терези вагів на користь тієї чи іншої сторони. Ось тому така гостра боротьба точилася навколо посади Прем'єр-міністра.

З одного боку, незгоди у верхах носили кулуарний характер. "Розходження з Президентом у мене виникли у січні 1992 року. — розповідає тодішній Голова Верховної Ради народний депутат України Іван Плющ. — Ви знаєте, що Президента обрали 1-го грудня 91-го року, а мене Головою Верховної Ради — 3-го чи 5-го. Я, будучи Головою, сидів на третьому поверсі в тому кабінеті, де перший заступник, а Леонід Мака-рович, будучи Президентом, сидів у кабінеті Голови. До мене підходять співробітники Верховної Ради і кажуть, що ви знаєте, що завтра почнуть робити перегородки у приміщенні Ради, мовляв, така вказівка вже прийшла? Я кажу: "Добре, ви йдіть. Я вам потім скажу як бути." Дзвоню Леонідові Макаровичу і кажу, що мені треба порадитися. "Будь ласка, заходьте." Я спустився і кажу, що тут якісь перегородки будуть ставити. "Так, я закрутився і забув тобі сказати. Ходім я тобі зараз покажу." Виходимо. Він показує: ось тут буде прегородка одна, ось тут друга і так далі. Я кажу: "Ну, ходімте тепер у кабінет." Зайшли у кабінет. "Леонід Макарович, мені обідно, що ви радились не зі мною. Ну, ви тут допустили одну помилку. Тому, що це приміщення Верховної Ради. А я — Голова Верховної Ради. І треба було зразу зі мною порадиться. Так от, я вам

хочу сказать, що це приміщення, збудоване архітекторм Заболотним для найвищого законодавчого органу Україи. Тому ви, Президент сьогодні, вибирайте де хочете приміщення і яке хочете. Ви можете порадиться, як вважатимете за потрібне, зі мною, а можете не радиться. Але тільки не в тому приміщенні, де Верховна Рада. Бо ми законодавча влада, а ви — виконавча. Він каже: "Ти ж тоже не Верховна Рада." Кажу: "Ні, звичайно, але я це питання завтра ж на Президію винесу." На другий день я зібрав Президію у Центральному Комітеті. А Леонід Макарович вже встиг дать інтерв'ю, що його в те приміщення і танками не затягнеш. Він взагалі так обережий, а то поспішив. Я зібрав Президію у залі Секретаріату — для мене це відомий зал, як і для нього. І сказав: "Ну що, члени Президії, будемо переходити у це приміщення, чи ми будемо у Верховній Раді?" Вони кажуть: "У Верховній Раді". "Я тоді прошу, щоб ви підтримали мене. Хто проти? Ніхто! Ну, все, будьте здорові!" Після обіду я йому дзвоню і кажу: "Леоніде Макаровичу, так уже це рішення Президії. Якщо ви думаєте вас Верховна Рада підтримає, то можете винести питання. Але я вам не раджу, не ганьбіться. Не підтримає вас Верховна Рада."

З іншого боку, у Кравчука з Плющем існували розбіжності набагато серйозніші, які стосувалися питання організації влади в Україні. Зокрема, Голова Верховної Ради критикував Президента за те, що апарати Кабінету Міністрів і президентської адміністрації дублювали функції одне одного, що, на думку Івана Плюща, породжувало конфронтацію між апаратами, а відтак вносило напруженість і хаос у діяльність уряду, котрий не знав на якого з двох апаратів молитися. Сьогодні Леонід Кравчук визнає критику Івана Плюща справедливою. Він стверджує, що скоротив ті з підрозділів свого апарату, котрі дублювали діяльність апарату уряду.

Керівники України дискутували навколо питання про функції і повноваження місцевих органів влади.

"Плющ говорив, що коли були райкоми партії і були Ради, — каже Леонід Кравчук, — то, ясна річ, Ради були для прикриття тих рішень, які йшли по партійній лінії. Але тепер, коли влада дійсно перейшла до Рад, немає партійних ланок керівної спрямованості. Це — зовсім інші Ради. Вони відповідають за територіальні проблеми в себе, які на даній території вирішуються, відповідають за екологію. Але справа в тому, які повноваження повинні мати Ради — як представницькі органи чи як державні.

Я підтримував в принципі, що Ради мають бути формою влади в Україні, але представницької. А що торкається державних повноважень, то я вважав, що це має бути від держави. Ми могли взяти досвід, скажімо, Франції і пристосувати до наших умов. Але якщо Ради знову візьмуть

всі повноваження, то тоді знову буде влада Рад, яка не буде контролюватися державою, виконавською владою. Ради, на мою думку, мали б розмежуватися. Щодо виконавської влади я навіть пропонував обирати населенням не голову Ради, а голову виконавської влади, як обирають Президента. Тоді цей Голова по лінії виконавських структур буде підпорядковуватись по вертикалі. А так він є голова Ради і голова виконавчої влади. І це ускладнює ситуацію з точки зору підпорядкованості.

А Плющ стояв на тому, що народом обирається Голова Ради. Депутати творять виконком і вже виконком на місці є органом Рад."

Як вважає Володимир Філенко, Іван Плющ шукав собі підтримку, аби ефективніше опонувати політиці Леоніда Кравчука. Він гадав, що таким союзником має бути Леонід Кучма.

Ніхто не заперечує, що саме підтримка "Нової України" стала одним з вирішальних факторів, який сприяв висуненню і забезпечив затвердження Леоніда Кучми на посаді голови уряду. Але, всупереч розповсюдженому уявленню, об'єднання "Нова Україна" висунуло кандидатом на Прем'єр-міністра не Леоніда Кучму. "Засідання Ради "Нової України", де розглядалося питання кандидата на голову уряду, проходило досить нервово. — розповідає член "Нової України", голова Конституційно-демократичної партії України Володимир Золотарьов. — Там був присутній Володимир Лановий, але Леоніда Кучми не було. Результатом дискусій стало те, що провели рейтингове голосування. Переміг Лановий. Кучма посів друге місце. Але люди з грошима, підприємці, які входили до об'єднання, ніяк не могли змиритися, мовляв, як це так? Вони такі великі і поважні, а рішення приймається не на їхню користь."

Отож, на перший погляд незрозуміле: висунули одного, а прем'єром став інший. Але цей парадокс також засвідчив, що на вершині влади відбулося перегрупування сил.

Щоб краще розібратися в цьому, треба повернутися трохи назад. Установча конференція "Нової України" відбулася 8 січня 1992 року. "Головною метою створення ОНУ, — писав член об'єднання політолог Артур Білоус, — стало поєднання політичного впливу керівництва партій і фінансового капіталу підприємницьких структур. Утворення об'єднання було ініційоване Партією демократичного відродження України, яка відігравала і відіграє у ньому провідну серед політичних партій роль." (Білоус А.О. Політичні об'єднання України. — К.: Україна, 1991.)

Розповідає перший голова "Нової України", колишній народний депутат України Володимир Філенко: "Нова Україна" виникла як необхідна реакція на те, що демократичні кола президентські вибори програли, з одного боку. А з іншого боку — ми отримали державу, незалежність

була підтримана на всенародному референдумі. Питання держави стало менш актуальним і стало більш актуальним питання ринкових перетворень. Ми формували організацію, яка ставила собі за мету зміну суспільного і політичного ладу. "Нова Україна" — це був широкий соціально-ліберальний блок, блок ринкових перетворень.

Фактично об'єднання формувалося на базі двох виборчих команд кандидатів у президенти. На базі команд Ігоря Юхновського і Володимира Гриньова. Можливо, робота Кучми у команді Юхновського і була однією з причин, що Кучма включився в роботу НУ. Він увійшов у фракцію і разом з ним увійшла група депутатів-директорів."

"До "Нової України" увійшла частина депутатів колишньої опозиційної Народної Ради, — каже народний депутат України Тарас Стецьків, — яка фактично розпалася після розвалу Союзу. І була тоді ідея вибрати з колишньої прокомуністичної "групи 239" тих господарських і промислових керівників, які були комуністами не за переконанням, а тому, що інакше керівником не могли б бути."

Більшість з так званих "червоних директорів" у Верховній Раді втратили свій червоний колір і шукали іншого ідеологічного забарвлення. В багатьох з них з'явився скептицизм щодо здатності вчорашніх компартійних керівників спрямувати країну в належному напрямку. Тому вони шукали можливості самоорганізуватися, аби посилити свій вплив і, можливо, навіть поставити у керівних структурах свою людину, котра могла б розпочати реформи. Хоча в них існувала і зацікавленість іншого плану. "Підприємці бачили "Нову Україну" не як політичну силу, а жили сьогоднішнім днем, — згадує Артур Білоус, — тобто вони розглядали "Нову Україну" як знаряддя для пробивання якихось сьогоденних питань, як можливість піти в Кабінет Міністрів і вирішити питання по ліцензіях, квотах і так далі. Був дуже цікавий епізод, коли на засіданні Президії "Нової України" один з відомих підприємців просто спав, а потім, коли обговорювалася економічна програма Ланового, він сказав: "Ви, хлопці, краще б мене на ліцензії посадили — і тоді всі проблеми були б вирішені". А програма Ланового якраз заперечувала оці всі речі. Отож, Лановий був форма, а фактичний зміст був інший."

Сукупність вищенаведених факторів і сприяла створенню "Нової України", яка перетворилася на опозиційну Вітольдові Фокіну політичну організацію і разом з націонал-демократами відіграла головну роль у його відставці. Фракція НУ у парламенті складалася із шістдесяти чотирьох депутатів. Одним з ідеологів організації був відставний віце-прем'єр-міністр Володимир Лановий, котрого відправили у відставку з уряду Вітольда Фокіна після того, як, за його словами, він справді намагався здійснити якісь реформи. Але в директорського корпусу були інші пріоритети. "Коли ми почали розмовляти про створення "Нової

України" з директорським корпусом', — розповідає Тарас Стецьків, — то звернулися в першу чергу до тих, хто найбільше світився у Верховній Раді і ми були дуже здивовані, коли вони сказали: "Ми би радили вам ще поговорити з Леонідом Даниловичем". І тут ми зрозуміли, що в групі-промисловиків реальна влада, реальний авторитет визначається не кількістю виступів чи кількістю появ на телеекрані. Виявляється, Кучма був надзвичайно авторитетною людиною в середовищі промисловців".

"Коли реально постало питання про Прем'єр-міністра, — розповідає голова Конституційно-демократичної партії Володимир Золотарьов, — то для директорів у "Новій Україні" і їхніх прихильників сумнівів не було: треба ставити свою людину. Лановий таким для них не був — якийсь науковець з академічного інституту, котрий, за їхніми уявленнями, життя не знає. Вони воліли бачити іншу особу."

На думку Володимира Золотарьова, керівництво "Нової України" ідеологічно залежало від інтелектуалів на зразок Ланового і ще деяких, але матеріально — від директорів, а також підприємців, пов'язаних з державними структурами, які заробляли гроші за рахунок недоліків у законодавстві. Тож, можна зробити висновок, що воно мусило маневрувати. Якби воно зігнорувало волю Ради організації, де в результаті рейтингового голосування перевагу здобув Володимир Лановий, то, певна річ, втратило б авторитет. Якби воно не знайшло шлях, аби дати зрозуміти Президентові, що Леонід Кучма найбільш бажаний для директорів кандидат, то залишилося б без підтримки підприємців. Тому голова фракції "Нової України" Володимир Щербина і деякі інші члени фракції подали Президентові Кравчуку весь список учасників рейтингового голосування. Подальші події засвідчили: Леонідові Макаровичу не треба було роз'яснювати, кого потужний директорський корпус хотів би бачити на чолі уряду.

Номер 1401-й готелю "Київ", розташованого неподалік від парламенту, нічим особливим від решти готельних номерів не відрізняється. Він складається зі спальні, вітальні, невеликого передпокою і туалету з ванною. У вітальні є платяна шафа, круглий журнальний столик, два м'яких крісла, телевізор і допотопний чорний радіодинамік, котрий невідомо яким дивом зберігся тут. Колишній господар цього номеру Володимир Філенко висловив припущення, що через такі динаміки органи про-слуховували розмови мешканців готелю.

Ще у вітальні є канапа. І ця канапа особлива. Зважаючи на нашу любов до увічнення пам'яті владоможців, можна припустити, що і вона коли-небудь посяде своє місце в музеї історії України. Адже саме на ній, у правому її кутку, сидів народний депутат Леонід Кучма, коли голова

ЗО

"Нової України" Володимир Філенко переконував його погодитися бути кандидатом на посаду прем'єра. За словами Філенка, таких розмов було кілька і Кучма дуже вагався. Найголовнішою перешкодою він вважав відсутність у себе команди.

Володимир Філенко вважає, що його аргументи відіграли певну роль, але вирішальну роль у переконанні Леоніда Кучми відіграв тодішній Голова Верховної Ради.

Розповідає Іван Плющ: "Коли я побачив, що уряд Вітольда Павловича ніяк не може стати урядом самостійної держави, а тільки урядом виконавцем, то я поцікавився політичною діяльністю Кучми, бо, як вам відомо, Кучма за весь час перебування у парламенті до висування на прем'єра жодного разу не виступав, жодного разу не подав ніякого законопроекту. Але не все те золото, що блищить. Я дістав приємне враження, що Кучма дотримується тих поглядів, які багато в чому сходяться з моїми. Тоді я став думать, яку форму вибрати, щоб з ним побалакати. Якраз мені треба було їхати до Швейцарії і я запропонував Кучмі увійти до делегації. Він з вдячністю прийняв цю пропозицію. І коли ми прибули до Швейцарії, я не говорив день чи два. А тоді ми були у віце-президента Швейцарії. Так ось віце-президент каже: "Мені приємно вас приймати, бо ми маємо таку інформацію, що ви очолите уряд України." А я кажу, що мені це приємно слухати, але є одна обставина, яка говорить про те, що не бажано, щоб ви це казали, бо серед членів нашої делегації є дійсно той чоловік, який дійсно може бути шефом уряду. Він запитує: "Хто це?" Я: "Кучма Леонід Данилович." І пішла розмова за протоколом. До цієї теми ми більше не поверталися. Ввечері, коли ми зайшли до готелю,, то у фойє підходить до мене також член делегації, народний депутат Вілен Карасик з Харкова і каже: "Іване Степановичу, а оце ви сказали сьогодні щодо уряду, то ви пожартували чи серйозно?" Я кажу: "Ну хіба можна уявити собі, що на такому рівні, міждержавному, можна так жартувати?" Він каже: "Так я вам скажу друге. Я говорив сьогодні з Кучмою. Він не хоче." А Кучма стоїть і чує цю розмову, тільки так подає вигляд, що не чує. Я кажу: "Ви скажіть Кучмі, що в народі кажуть так: не хотіла коза на базар іти, а її взяли і повели." І на цьому розмова завершилася. І от вилітаємо ми вже із Цюріха на Київ. Я запросив Кучму до салону. В урядових літаках є такі салони, де кілька чоловік можуть сісти і поговорити, якщо є така потреба. Й інші члени делегації розуміють, що це якась така розмова, конфіденційна. І при цій розмові був Павличко, як член Президії. І тоді я вперше офіційно сказав Кучмі, що як він дивиться, якщо йому запропонувати посаду Прем'єр-міністра. Кучма сприйняв специфічно цю пропозицію. Але в мене вже є великий досвід інтуїтивно відчути, як це сприймається на самому ділі і що говориться при цьому. Тому я відчув, що Кучма дасть згоду. Хоч було

багато розмов. І як ми прилетіли в Бориспіль, він каже: "Ось же в мене літак стоїть. Для чого мені це? У прем'єра є і в мене є." Я підкреслюю: держава в державі — його завод. Тому що його літак персональний сидів у Борисполі. Але я відчув, що він дасть згоду. Я йому сказав тоді в Борисполі, що, Леоніде Даниловичу, я буду вносить цю пропозицію Президентові. А він мені сказав: "Президент буде проти." Я запитав: "Чому?" І кажу; "Ну, ми це побачимо." І при нагоді, а її недовго було шукати, в нас були нормальні стосунки з Леонідом Макаровичем, я сказав йому, що треба робити ставку на Кучму як на реального прем'єра і не треба тратити часу на якісь пошуки. Кравчук каже: "А як сам Кучма?" Я йому розповів те ж саме, що й вам. Він сказав: "Ну, це знаєш — треба ще поговорити." Можна ж по-різному говорити. Можна так, що людина відмовиться і можна так, що погодиться. Це вже в залежності від того, як я хочу. Я кажу: "Якщо ви не хочете, то давайте я поговорю." Відбулася розмова в них і Кучма дав згоду. І тоді, відповідно до регламенту і процедури, ми винесли це питання на сесію."

У жовтні 1992-го, як і два роки перед тим, на столичному Майдані Незалежності виросли намети. Студенти знову проводили акцію протесту. Коли погодитися з тим, що Президент Кравчук без великого бажання висував Леоніда Кучму, то з висоти сьогоднішнього дня студентська акція може сприйматися як спроба деяких навколопрезидентських кіл вплинути на призначення Прем'єр-міністра. Про це свідчать такі факти.

На відміну від 1990-го студенти поставили наметове містечко не до, а вже після відставки Прем'єр-міністра Вітольда Фокіна — 6 жовтня, тобто, коли вже не існувало потреби домагатися його відставки. 13 жовтня на сесії Верховної Ради депутат Іван Валеня заявив, що організаторами акції є Михайло Горинь і Лариса Скорик, котрі були лідерами утвореного в результаті розколу Руху Конгресу національно-демократич них сил (КНДС). У розмові з автором тодішній студентський лідер, а нині депутат Верховної Ради Володимир Чемерис не став заперечувати, що ці двоє політиків надихнули студентів на встановлення наметів. Лариса Скорик на засіданнях парламенту висловлювала жаль за Вітольдом Фокі-ним і відкидала звинувачення його у непрофесіоналізмі. Як повідомила "Молодь України" 15 жовтня 1992 року, у наметовому містечку з'являвся старший консультант служби Президента Богдан Тернопільський, який теж мав відношення до створення КНДС. Кореспондент "МУ" Людмила Шевчук повідомила, що у парламенті "вже поширилися чутки, що до студентської акції має відношення апарат Президента, бо чого б інакше його відповідальні працівники були на Майдані?"

Безпосередній організатор акції Союз українського студентства (СУС) також належав до КНДС, який, на відміну від Руху, виступав за підтримку Президента Леоніда Кравчука. Вранці 13 жовтня, тобто того дня, коли депутати мали слухати питання про призначення прем'єра, студенти здійснили спробу прорватися до стін парламенту, але цьому перешкодила міліція. Якби ця акція вдалася, то вона могла б вплинути на хід сесії. І нарешті, згідно з повідомленням Рух-прес, опублікованим у "Молоді України" 8 жовтня 1992 року, серед студентських вимог була така: "Затвердження нового прем'єра і формування нового коаліційного уряду реформаторів тільки після прийняття рішення про дострокові вибори нового парламенту у березні 1993 року," Якби цю вимогу було виконано, то призначення Леоніда Кучми відклалося б.

Одначе, лідер студентської акції Володимир Чемерис заперечує, що КНДС намагався впливати на призначення Кучми. Він стверджує, що студентська акція була запланована ще до відставки Вітольда Фокіна, якраз з вимогою його відставки і здійснення реформ. "Потім раз — Фокін знімається, — згадує народний депутат України Володимир Чемерис, — а ми вже все закрутили, скасовувати вже не було ніякого сенсу, бо все це закрутилося. Але ще неясно було, хто буде Прем'єром. Бо там висувалася кандидатура Валентина Симоненка, Ланового, Кучми і так далі. Ми вийшли і поставили намети. В ході акції в нас були зустрічі з Іваном Степановичем і з Леонідом Макаровичем. З Леонідом Макаро-вичем в нас була і розмова про прем'єра." За словами Володимира Чемериса, під час зустрічі з Президентом вони схвально відгукнулися про Леоніда Кучму. Він твердить, що в цьому питанні у СУСу і були розходження з провідниками КНДС. Як каже колишній студентський лідер, спроба прориву до Верховної Ради 13 жовтня планувалася ще тоді, коли невідомо було, що у цей день слухатиметься питання про прем'єра. "Основним завданням нашої акції, — каже Володимир Чемерис, — було домогтися виконання постанови Верховної Ради, яку вона ухвалила 17 жовтня 1990 року в результаті голодування студентів." Згідно з тією постановою парламент мав провести референдум на довіру тодішньому його складові. Але цю постанову так і не було виконано.

Працівник апарату Президента Богдан Тернопільський також спростовував свою причетність до студентської акції. Він так обґрунтовував кореспонденту "Молоді України" Людмилі Шевчук свою присутність у студентському таборовому містечку: "Було б дивно, якби, йдучи на роботу, я не заходив до наметового 'табору. — пояснював мені старший консультант служби Президента Б.Й.Тернопільський. — Це мій службовий і громадянський обов'язок, і жахливо чути цинічні заяви депутатів про те, що ми домовилися зі студентами, щоб вони сиділи в мороз на граніті. Декотрим парламентаріям навіть важко збагнути, що молоді люди можуть

керуватися такими поняттями, як любов до України, свого народу."

Згідно з повідомленням Ірини Лукомської у 'Вечірньому Києві" за 26 жовтня 1992 року, студенти припинили свою акцію 23 жовтня на прохання Михайла Гориня і Володимира Філенка. Але студентська акція лише одна з подій, котра відбувалася навколо посади Прем'єр-міністра.

Розмови про спадкоємця Фокіна на посаді провідника уряду точилися у політичних кулуарах і засобах масової інформації задовго до відставки останнього. Ще навесні 1992 року один з лідерів Конгресу національно-демократичних сил, тодішній народний депутат Дмитро Павличко назвав можливим його спадкоємцем на посаді керівника уряду Голову Верховної Ради Івана Плюща. Але ось що сказав Президент Кравчук, зустрічаючись у першій декаді жовтня 1992 року з працівниками Рад, які навчалися в Києві на короткотермінових курсах у приміщенні колишньої Вищої партійної школи: "Коли місяць тому на цю посаду сватали Плюща, я прямо запитав Івана Степановича: "Підеш?" Він навідріз відмовився. По-людськи це зрозуміти можна: цю посаду недарма порівнюють з камікадзе." ("Правда УкраиьГ за 9 жовтня 1992 року).

Фігурувало також ім'я тодішнього заступника Голови Верховної Ради Володимира Гриньова. "Для президентських структур у цьому є свій плюс, — писала у "Молоді України" за 9 жовтня 1992 року Олена Губіна, — адже призначення прем'єром Гриньова може допомогти посварити дві могутні опозиційні сили — "Нову Україну", представником якої він є, і Рух, бо вони останнім часом почали знаходити спільну мову. До того ж Гриньов — це той демократ, який може реально опинитися при владі і незабаром стати "козлом відпущення *, що може влаштовувати нинішню партію влади. Тому цілком можливо, що коли два перших кандидати будуть забалотовані, на сцену запросять третього. Хоча нині дехто при пускає ще один розвиток подій: Гриньова назвуть серед перших двох, яких неодмінно забалотують, а третім оберуть... Симоненка чи Кучму."

Кореспондент "Демократичної України" Олександр Побігай відзначав, що за даними з різних вірогідних джерел Валентин Симоненко мав би очолити Кабінет Міністрів ("Демократична Україна" за 1 грудня 1992 року).

Співголова Народного Руху України Іван Драч в інтерв'ю парламентському оглядачеві "ПравдьІ Украйну", опублікованому 13 жовтня 1992 року, сказав: "За повної сьогоднішньої протилежності Леоніда Кравчука й Івана Плюща вони все ж зобов'язані зупинитися на якійсь одній кандидатурі. Чи зможуть вони зійтися на Валентині Симоненкові — не знаю: мені важко уявити це. Можливо, більше підійшов би Леонід Кучма... Ця людина має вплив на директорський клан, володіє значними можливостями спілкуватися з військово-промисловим комплексом, котрий багато що значить у державі."

Тим часом, Валентин Симоненко, який свого часу був головою Одеської міськради, потім представником Президента в Одеській області і після того був запрошений на посаду першого віце-прем'ера в уряд Фокіна, виявляв активність, ніби намагаючись продемонструвати, що він готовий керувати урядом. "Як стало нам відомо, — писала у вересневому 18-му номері за 1992 рік газета "Контракт", — підготовлена чергова (важко сказати яка за рахунком) програма "розвитку народного господарства України". Вона буде представлена парламентові на осінній сесії. Як заявив на прес-конференції новий віце-прем'єр Валентин Симоненко, стратегічна лінія на ринкові відносини залишиться попередньою, одначе відбудеться зміщення акцентів...

...В кулуарах тим часом ходять чутки, що Валентин Симоненко замінить Вітольда Фокіна на посаді прем'єра*.

13 жовтня 1992 року в "Голосі України" було надруковано інтерв'ю з Валентином Симоненком, де він ділився своїм баченням діяльності уряду.

Одначе, врешті Президент Кравчук вніс на розгляд Верховної Ради кандидатуру Леоніда Кучми.

"Вибір Кучми — це був вибір Івана Степановича. — каже Леонід Кравчук. — Я не вносив сам такої пропозиції. Але я не мав поганої думки про Леоніда Кучму. Я просто його мало знав. Прийшов Іван Степанович і сказав, що він консультувався з усіма групами депутатськими і комісіями, і що терези схиляються до Леоніда Даниловича. Оскільки я не знов його так, як я знав Фокіна, Масола — тих, з ким я працював тривалий час — для мене думка Івана Степановича була досить авторитетною. Тим більше, що вона спиралася на думку комісій, фракцій, депутатських груп, то я погодився з цим і вніс його на голову Кабінету міністрів."

Як свідчить віце-прем'єр, а потім виконуючий обов'язки першого віце-прем'єра в уряді Леоніда Кучми Василь Євтухов, остаточно стало відомо, що на посаду прем'єра висуватиметься саме Кучма за два дні до засідання Верховної Ради. За словами пана Євтухова, виступ кандидата на посаду писався разом із групою його прихильників у ніч напередодні засідання. Цей виступ відрізнявся від виступів попередника Кучми різкістю в оцінці ситуації, в якій опинилася країна. "Економіка країни, — сказав він, — підійшла до тієї межі, за якою треба вже говорити не про економічну кризу, а про катастрофу: стрімке некероване і майже непрогнозо-ване падіння рубля, і ще більше, купона, зростання цін на енергоносії, і, як наслідок, параліч нашої енерговитратної промисловості, зубожіння населення та загроза ланцюгової реакції страйків."

Загалом депутати прихильно поставилися до Леоніда Кучми. Лише двоє з них мали застереження. Співголова Народного Руху Вячеслав Чорновіл висловив стривоженість, що призначення робиться надто швидко. "Мене насторожила фраза: "Партії повинні припинити суперечки. — сказав він. — Якщо маються на увазі особисті випади, коли ми часом через наш політичний інфантилізм персоніфікуємо проблему, то це ще можна зрозуміти, але коли йдеться про те, що кожна політична сила виступає з якоюсь програмою, ці програми зіставляються, порівнюються, і тільки так іде рух уперед, то, якщо ми припинимо такі суперчки, це буде, вибачте, цвинтар".

Ректор Вінницького політехнічного інституту депутат В.Мокін: "І я боюся, що, ставши Прем'єром, під впливом своїх колег — інших провідних промислових генералів військово-промислового коплексу — шановний Леонід Данилович почне потихеньку зрощувати окремі шматки порубаного змія, аж поки ці шматки знову не стануть єдиним цілим. І це може статися не завдяки його наказам, а лише завдяки використанню його імені та його зв'язків.

...Я не сподіваюся від людини, все життя якої минуло під грифом таємності, розвитку гласності. Я не сподіваюся від людини, яка звикла до військової дисципліни, абсолютної покори наказам вищих начальників і абсолютного підкорення підлеглих, розвитку демократії, вільнодумства, ініціативи. А без гласності, вільнодумства, ініціативи ми ніколи не прийдемо до ринкової економіки, не побудуємо цивілізоване суспільство."

За Леоніда Кучму проголосували 316 із 378 присутніх парламентарів. Отож, директор "Південмашу", сам, певно, того не підозрюючи, зробив найширший крок по дорозі до президентського крісла.