DOROBOK14

Юрій Луканов "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"

Розділ 3.Уряд у декреті

На уряд його поставить -

Іншим заздро буде.

Іван Франка.

18 листопада 1992 року у Верховній Раді один з народних депутатів запитав у новопризначеного Прем'єр-міністра, як глибоко той збирається зануритися у реформи. Це далеко не вишукано сформульоване запитання носило цілковито формальний характер і, власне, передбачало таку саму формальну відповідь. "По-моєму, далі нікуди", — відповів тоді Леонід Кучма. Прем'єр не міг відповісти інакше, бо навіть затятий противник реформ на його місці, якщо він прагнув залишатися на посаді глави уряду, запевнив би, що він усім серцем відданий реформам. Але цей неоковирний діалог відображав сподівання, які стомлене від очікування перетворень суспільство покладало на нового главу уряду. Леонід Кучма, певно, розумів, що він приречений піти у відставку, якщо йому не вдасться хоч трохи поліпшити ситуацію в країні.

Немає жодних сумнівів: коли пан Кучма давав згоду стати прем'єром, він усвідомлював, що йому доведеться нелегко. Але навряд чи він уявляв, наскільки драматичний період переживатиме українське суспільство під час перебування при владі першого створеного за умов незалежності уряду. Навряд чи він прогнозував, що тричі подаватиме у відставку. І коли нарешті піде у вересні 1993 року, то з ключових посадовців, котрі входили у первісний склад уряду, майже нікого не залишиться. З висоти сьогоднішнього дня можна стверджувати, що це було запрограмовано ще в процесі формування урядової команди.

Деякі висловлювання відставного Прем'єр-міністра Вїтольда Фокіна і новопризначеного Леоніда Кучми відносно формування уряду дають підстави для висновків, що в останнього існували розбіжності з цього питання з Президентом Леонідом Кравчуком. Певно, Президент був не від того, аби, помінявши голову Кабінету Міністрів, зберегти загалом склад фокінського Кабінету. Пан Фокін в інтерв'ю Юлії Мостовій, опублікованому в "Киевских ведомостях" 3 жовтня 1992 року, сказав: "Моя відставка не спричиняє відставки всього уряду. Я звернувся з проханням до всіх міністрів не залишати свої посади." "Я з великою повагою ставлюся до Президента, довіряю його точці зору. — заявив Прем'єр-міністр Леонід Кучма в інтерв'ю Олександрові Соколу, опублікованому в "Правде УкраиньІ" 15 жовтня 1992 року. — Разом з тим, думаю, що Кабінет, котрому висловлено недовіру, треба суттєво міняти. В протилежному випадку потонемо в тому, в чому потонув попередній уряд. Повинні прийти нові люди — прихильники реформ, ті, хто дійсно хоче будувати

економічно і політичне незалежну державу.

Відмовляючись очолити старий уряд і декларуючи намір привести до влади нових людей, Леонід Кучма, по суті, відмовлявся від партійно-радянського принципу формування уряду. Така відмова висувала на порядок денний питання про пошук іншого принципу, котрий мав лягти в основу створення нового складу Кабміну. Новопризначений глава уряду спробував взяти за основу принцип коаліційності. 13 жовтня 1992 року у день свого призначення на посаду Прем'єр-міністра Леонід Кучма закликав створити коаліційний уряд народної довіри. Теоретично це означало, що представники політичних сил у парламенті пропорційно до свого представництва мали запропонувати кандидатури на посади. Формально це таким чином і виглядало. Але якщо розглядати фактичну сторону справи, то буквально всі оцінювали подібну коаліційність вельми критично. "Завжди, як немає якоїсь правлячої партії і кожен хотів смикнути собі портфель, — каже Василь Євтухов, — і ставив питання так: якщо віддасиш тому портфель, то ми проголосуємо за твій уряд. Така коаліція була схожа на базар." Провідник Народного Руху Вячеслав Чорновіл твердить, що той уряд в жодному разі не був коаліційним — "просто Кучма проводив такі собі консультації. Він справді зробив зустрічі із політичними партіями, але не конче враховував наші пропозиції." Разом з тим Вячеслав Чорновіл вважає, що на той час уряд ще не міг бути коаліційним, бо політична система тоді ще не була достатнім чином розбудована. У той період Верховна Рада, хоча й мала дві фракції (Руху і Нової України), але вони існували неформально, бо підстави для їхнього функціонування не були зафіксовані у регламенті Верховної Ради. Крім того, Олександр Мороз і Володимир Марченко створювали соціалістичну парламентську групу. Але це була бліда тінь тої парламентської структу риза ції, якою вона має бути в ідеалі. І природньо, що, представляючи 27 жовтня 1992 року в парламенті новий уряд, Леонід Кучма висловив невдоволення процесом його формування. "Реально ця коаліція створювалася, як кажуть, за 5 хвилин. — сказав він. — У нас, виявляється, багато генералів і обмаль солдатів. Партії, спілки, рухи, групи народних депутатів, промисловців, на жаль, консультувалися з Прем'єр-міністром і дуже мало радилися між собою... Ви чудово розумієте, — додав Прем'єр-міністр, — в яку ситуацію я потрапив. Якщо хтось із вас вважає, що за 10 днів можна сформувати уряд, думаю, він глибоко помиляється."

Словом, за тих умов принцип коаліційності не спрацьовував. Намагаючись сформувати уряд з нових людей, але не маючи власної команди і не створивши нової системи добору кадрів, новопризначений Прем'єр-міністр при запрошенні кандидатів до своєї команди керувався до певної міри рекомендаціями слабо структурованих політичних груп і власним

здоровим глуздом. Але системи об'єктивних критеріїв для оцінки кандидатів на посади він не мав. Член центрального проводу Руху доктор економічних наук Володимир Черняк вважає, що за тодішніх умов, тобто за умов фактичної неможливості об'єктивно оцінити претендента на посаду, "велике значення мали чиясь протекція, уміння засвітитися.' Це стосувалося як, власне, членів уряду, так і чиновників нижчого рангу. Наприклад, завідувач вузівської кафедри Віктор Пинзеник, хоча й був відомий як народний депутат, але таких депутатів було чотири з половиною сотні. За словами одного з членів тодішнього кучмівського оточення, котрий побажав залишитися невідомим, велику роль у висуненні Віктора Пинзеника зіграла його публікація в кількох номерах "Голосу України* статті "З чого почати?*, де він викладав своє бачення реформ. Але лише сама ця публікація могла б зіграти роль у призначенні особи нижчого рангу, для віце-прем'єра її було замало. Адже на той час чимало економістів друкували подібні речі. За свідченням того ж джерела, вирішальну роль у висуненні пана Пинзеника зіграла протекція керівника групи фахівців у Державній Думі при Президентові України, розробника "Основ національної економічної політики України" Олександра Ємельянова. Така інформація цілком імовірна, бо, судячи зі слів самого пана Ємельянова, вони з паном Пинзеником контактували досить близько. В інтерв'ю Ірині Чемерис в "Україні молодій" за 9 лютого 1993 року Олександр Ємельянов наводив слова Віктора Пинзеника, згідно з якими останній "говорив, що нарешті біля мене він стає економістом, макроеко-номістом (це його слова, тому я наважуюсь їх повторити)." Олександр Ємельянов до того ж у кількох інтерв'ю підтримував економічну діяльність уряду Леоніда Кучми, ідеологом якої був Віктор Пинзеник. Крім того, пан Пинзеник дістав рекомендацію від Руху. Хоча він, як тепер згадує провідник Руху Вячеслав Чорновіл, рекомендувався на посаду міністра фінансів, але отримав вищу посаду — віце-прем'єра з економіки. Для людини, яка перебувала у становищі Леоніда Кучми, ця сукупність факторів в оцінці того чи іншого претендента на посаду могла свідчити як про його високу кваліфікацію, так і про звичайне вміння подати себе. Але переконатися у професіоналізмі чи непрофесіоналізмі кандидата Прем'єр-міністр міг лише призначивши його на посаду.

Ще один приклад добору кадрів Кабміну. Майбутній глава кучмівської президентської адміністрації після призначення пана Кучми Прем'єр-міністром з приводу цієї події оприлюднив у "Киевских ведомостях" за 24 жовтня 1992 року статтю завбільшки на сторінку, де вельми схвально відгукнувся про нового главу Кабінету Міністрів. Журналіст Ігор Ткаленко, котрий працював в апараті кучмівського Кабміну і написав дослідження "Яке оточення "робило" Кучму?" (УНІАН, "Огляди, коментарі, прогнози", №18 за 1993 рік) розповідає, що завдяки цій публікації не дуже відомий

Дмитро Табачник був помічений керівником групи радників Прем'єр-міністра Віктором Чайкою і після співбесіди став прес-секретарем Прем'єра.

В оточенні Прем'єр-міністра Леоніда Кучми з'явилося чимало осіб, котрі до того мало кому були відомі і їхнє призначення, як показав час, не дало жодного ефекту. Наприклад, одразу привернув увагу своїми багатообіцяючими заявами головний радник Прем'єр-міністра з альтернативної економіки Ігор Маркулов. Кореспондентці "Киевских ведомос-тей" Людмилі Васильєвій він розповів, що прийшов на посаду не з меркантильних міркувань, бо "зарплата мене не цікавить, у мене все є, боятися мені нічого." Він повідомив також, що знайомий особисто з усіма президентами країн СНД. ("Киевские ведомости" за 11 листопада 1992 року). Кореспондент "Демократичної України" І. Ляшенко, розповідаючи про Ігоря Маркулова у номері за 22 грудня 1992 року, написав: «Він вважає, що через три місяці Україна матиме один з найбільш конкурентоспроможних торговельних флотів у світі, що українська валюта невдовзі буде вільно конвертуватися, що по всій країні скоро почне діяти мережа "супермаркетів".» Журналіст також навів запевнення пана Маркулова, що "Всесвітній банк наступного року планує надати Україні 800 мільйонів доларів на реалізацію програми економічної реформи." Ще, за словами І. Маркулова, нам уже відкриті кредитні лінії на розвиток автомобілебудування. На запитання журналіста Олександра Сокола, чи не боїться пан Маркулов вступати на посаду, той відповів словами із популярної колись дитячої пісеньки: "Трус не играет в хоккей." ("Правда УкраиньІ" за 10 листопада 1992 року). Підкреслювало колоритність пана Маркулова його головування в Ліберальній партії, центр якої знаходився у Донецьку. Про цю партію ходили розмови, що вона існувала на гроші її голови. Як показав час, обіцянки головного радника так і залишилися обіцянками, а сам він зник з політичної сцени України.

На першому етапі існування уряду чи не єдиною особою, яку Леонід Кучма знав ще до початку своєї політичної активності, був керівник групи радників при Прем'єр-міністрові і, за свідченням Ігоря Ткаленка, автор найвідповідальніших виступів Прем'єр-міністра Віктор Чайка. Він, будучи редактором дніпропетровської молодіжки "Прапор юності", співпрацював з директором "Південмашу". Ігор Ткаленко у вищезгаданій статті представляє Віктора Чайку не лише як журналіста, але й як видавця та бізнесмена. За інформацією з вірогідних джерел, пан Чайка ще до початку своєї політичної активності з допомогою Леоніда Кучми організовував у Дніпропетровську видавництво і книготорговельну мережу. Отож, Прем'єр-міністр знав керівника групи радників ще з Дніпропетровська. Але сам пан Чайка у питанні добору кадрів опинився в такій же ситуації, що й Прем'єр-міністр.

Про кадрові проблеми Леоніда Кучми при доборі уряду свідчить той факт, що з тридцяти семи його членів — двадцять один залишився із попереднього складу. І лише дванадцятеро були нові. При цьому спочатку існували чотири вакансії. Нехаючи можливості повністю заповнити уряд своїми людьми, Прем'єр-міністр зробив те, що зробив би будь-який тверезомислячий політик на його місці: він замінив ключових посадовців.

Перша ж відставка дала підстави для припущень, що ключові члени нового уряду не володіли спільною культурою апаратних взаємовідносин, вони важко знаходили порозуміння не лише у поглядах на здійснення урядової політики, але й у методах керівництва власне Кабінетом Міністрів. Перший віце-прем'єр Ігор Юхновський, який відмовився від своєї посади 17 березня 1993 року, "трошки не вписався в кабмінівську систему своїм стилем керівництва. — розповідає радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми народний депутат України Тарас Стецьків. — Він хотів керувати великим науковим вузом, де все планується, де все правильно, гармонійно. А там прийшли круті промислові керівники, які керують способом телефону, мату і так далі." "Було дуже багато скарг на Ігоря Рафаїловича з боку директорів і міністрів. — згадує Президент Кравчук.

— Тому що в нього стиль був академіка. Він запрошував до кабінету,
ставив шкільну дошку, писав там формули. Для наших людей, з нашими
уявленнями, то такі речі не сприймалися. І вони весь час скаржилися.
Там були й іронія, й гумор."

Як твердить Василь Євтухов, "отой кучмівський уряд не був цілковито кучмівським." Колишній віце-прем'єр Юлій Іоффе написав про це у книжці спогадів "Один на один з системою" (Луганськ, "Лугань", 1995 р.): "Друга складність, з якою зіткнулася команда прем'єра, полягала у відсутності єдиної нитки, котра б зв'язувала усіх нас." "Я досі не можу зрозуміти,

— стверджував співголова Міжрегіонального блоку реформ Володимир
Гриньов в "Киевских ведомостях" 18 червня 1993 року, — за яким прин
ципом він (уряд — Ю. Л.) був сформований. Якщо це був компроміс, то
з ким? Адже не було якихось жорстких консультацій з різними партіями
і силами. Вплив Президента тут також був мінімальним. Плющ давав
деякі поради, але вони не сприймалися."

Словом, на ключових посадах опинилися не люди з кучмівської команди, бо такої, по суті, не існувало, а просто інші люди, котрі мали репутацію реформаторськи мислячих політиків і лише один з котрих був пов'язаний із колишньою партійно-радянською номенклатурою. Наявність групи осіб із реформаторською репутацією аж ніяк не означала, що вони являють собою команду однодумців. Урядом у декреті, якщо вірити народному депутатові з Одещини

С. Дорогунцову, називали в народі Кабінет міністрів Леоніда Кучми. Пан Дорогунцов розповів про це на засіданні парламенту 19 травня 1993 року.

Коли будь-яку причетну до української політики людину запитати про найхарактернішу рису очолюваного Леонідом Кучмою уряду, то перш за все буде названо право протягом шести місяців видавати декрети, котрі мали силу законів. "Ви, очевидно, зрозуміли, що стан нашої економіки € саме надзвичайним. — переконував Прем'єр-міністр Леонід Кучма депутатів парламенту 18 листопада 1992 року. — В такій ситуації треба приймати надзвичайно швидкі й оперативні рішення в сфері економіки."

Того дня пан Кучма просто шокував депутатів вкрай відвертим аналізом ситуації в країні. Він першим, будучи на такій високій посаді, сказав, що 'намагання стабілізувати економіку неминуче наштовхнуться на протидію ієрархічної вертикалі потужних корумпованих кланів, які мають підтримку і опору навіть у вищих ешелонах влади, за якими — потужні фінансові ресурси і можливості направити ці ресурси на зрив системи надзвичайних заходів — навіть ціною руйнації держави і суспільства." Прем'єр-міністр заявив, що з боку мафії політиці "вищих державних органів країни вже оголошено війну і ми змушені цей виклик прийняти." Він запропонував створити комісію Верховної Ради і Кабінету Міністрів по боротьбі з мафією, 'надавши цій комісії всі необхідні повноваження аж до зняття в разі необхідності депутатського імунітету."

Аналіз Леоніда Кучми стану справ у країні, на відміну від аналізів його попередників на цій посаді, засвідчував, що криза в Україні має комплексний характер і охопила всі сфери суспільства. "Всі три складові джерела багатства: праця, земля і капітал — виявилися у виснаженому і занедбаному стані. — сказав Прем'єр-міністр. — Стан стагнації охопив важку промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво, зовнішньополітичні зв'язки, зруйновано фінансову систему держави, інфляція впевнено переросла у гіперінфляцію."

Спостерігачі відзначали наявність кризи влади в Україні. Звісно, новопризначений Прем'єр-міністр бачив брак у суспільстві чіткого механізму виконання рішень, до якого він звик на "Південмаші", де панувала військова дисципліна. Підкріпивши теоретичні викладки відповідними розрахунками, Леонід Кучма заявив, що "система надзвичайних заходів - єдиний варіант порятунку держави і суспільства." Він, очевидно, сподівався, що право видавати урядові декрети, замінить такий механізм, дасть йому інструмент для втілення урядових рішень в життя.

Певно, на депутатів справила враження рішучість Леоніда Кучми, котрий декларував, що його уряд бере відповідальність за ситуацію в країні на себе. І явно вигравав на фоні своїх попередників значною

енергійністю. До того ж вони, очевидно, були вражені шокуючим аналізом стану справ у країні. Верховна Рада легко (308 голосів — "за", 18 — "проти") дала право Кабінетові Міністрів протягом шести місяців видавати декрети, котрі могли б скасовувати попередні рішення Верховної Ради і Укази Президента України. Правда, вони набували чинності лише тоді, коли протягом десяти днів парламент не накладав на декрети вето. Це безпрецедентне право визначило характер діяльності уряду Леоніда Кучми. Якщо його попередники існували в рамках виконавчої влади і однозначно підпорядковувалися Президентові, то новий Кабмін, отримавши законодавче право, фактично дистанціювався від Президента і перетворювався на самостійну політичну одиницю. За цієї обставини, щоб нормально функціонувати, уряд мусив, по-перше, виявляти неабияку гнучкість, маневруючи між різними політичними силами; по-друге, не тільки розпочати реальні економічні реформи, але й досягти хоч якихось зрушень на краще. Але урядові не вдалося ні перше, ні друге.

Як згадує віце-прем'єр обох кучмівських урядів Василь Євтухов, Вітольд Фокін фактично не передавав влади своєму спадкоємцеві. На думку пана Євтухова, старий прем'єр і новий мали б сісти і порадитися. "Мовляв, оце в уряді треба зберегти, а ось це — поміняти. Але цього не відбулося. — стверджує пан Євтухов. — 3 яких причин — я не можу сказати." Певно, колишній партійно-радянській номенклатурі не сподобалося, коли представник господарської номенклатури Леонід Кучма увів до структур виконавчої влади нових людей. Адже таким чином вона втрачала монополію на Печерському пагорбі. Зважаючи на те, що вона залишала за собою міцні позиції у владних структурах, можна було спрогнозувати, що стосунки уряду Кучми зі старими кадрами будуть далеко не безхмарними.

Перший серйозний конфлікт, який дістав широкого розголосу, був пов'язаний з Ігорем Юхновським. Особа дуже помітна в українському істеблішменті. Львів'янин академік Юхновський став політиком на хвилі демократизації. До Верховної Ради дванадцятого скликання він був обраний під національно-демократичними гаслами. Його завжди врівноважена позиція, прагнення в усіх випадках відшукати компроміс була не останньою причиною того, що представники національно-демократичної течії у Верховній Раді обрали його своїм лідером — головою, як називали її засновники, Народної Ради. Ігор Юхновський, проповідуючи ліберальні ідеї з національним відтінком, балотувався на перших президентських виборах, а довіреною особою в нього був на той час відомий в середовищі підприємців і політичних колах, але ще не знаний

у народі народний депутат Леонід Кучма. Певно, вони продовжували контактувати, будучи членами створеного після перших президентських виборів і референдуму про незалежність України об'єднання "Нова Україна". Діставши затвердження на посаду Прем'єр-міністра, Леонід Кучма запросив своїм першим заступником Ігоря Юхновського.

Побувши першим віце-прем'єром приблизно чотири з половиною місяці, Ігор Юхновський виступив із заявою про відставку з трибуни Верховної Ради. Річ у тому, що чимало народних обранців зі складу Верховної Ради дванадцятого скликання дістали призначення до уряду. Але закон забороняє одній особі поєднувати посади одночасно в законодавчій і виконавчій гілках влади. Пан Юхновський заявив про відставку того дня, коли парламент обговорював питання про невідповідність законові поєднання депутатських посад із посадами членів уряду. "Беручи до уваги, що робота у Верховній Раді, — сказав Ігор Юхновський, — теж стає дуже важливою роботою внаслідок того, що не існує взаєморозуміння між Верховною Радою і урядом республіки, я вважаю за необхідне залишитися у Верховній Раді республіки і піти з посади першого віце-прем'єр-міністра України."

Причиною заяви пана Юхновського про відставку стали не лише скарги на нього з боку директорів і міністрів, про які згадував Леонід Кравчук. Якби він не зробив такого кроку, то все одно перестав би бути першим заступником Прем'єр-міністра, адже того самого дня, коли він оприлюднив свій намір залишити урядову посаду, Президент Кравчук підписав Указ про його відставку із стандартним формулюванням — "у зв'язку з переходом на іншу роботу." Радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми Тарас Стецьків твердить, що на пана Юхновського з боку Президента Кравчука здійснювався тиск у певній конфліктній ситуації. Але перший віце-прем'єр не поступився позицією і таким чином залишився без посади. А ініціатором цієї відставки, за словами пана Стецьківа, був аж ніяк не Прем'єр-міністр. Сам академік Юхновський категорично відмовився розмовляти зі мною на цю тему.

Згідно з інформацією Анатолія Скічка у "Вечірньому Києві" за 20 березня 1993 року, міністр охорони здоров'я Юрій Спіженко на прес-конференції 18 березня заявив, що, якби він міг, "то відправив би першого віце-прем'єра у відставку ще три місяці тому." Невдоволення міністра викликало рішення очолюваної Ігорем Юхновським Валютно-кредитної ради про недовіру "міністрові охорони здоров'я Спіженкові Ю.П. та заступникові міністра охорони здоров'я Мальцеву В.І. у справі забезпечення закупівлі ліків для України та використання державних валютних коштів." Валютно-кредитна рада керувалася висновками комісії Верховної Ради, котра перевіряла Міністерство охорони здоров'я на предмет "забезпечення лікувальними засобами медичних установ та населення."

За висновками комісії, до якої увійшли троє медиків, один фармацевт і троє економістів-фінансистів, в міністерстві були виявлені серйозні зловживання. Приміром, шість мільйонів доларів призначалися для імпорту препаратів, котрі не відносяться до життєвоважливих, на три мільйона і триста тисяч доларів мали намір купити медикаментів, котрих в Україні було в достатній кількості, до того ж у контрактах передбачалася закупівля за підвищеними цінами, а передоплата складала близько десяти мільйонів доларів. На двадцять два мільйона доларів було закуплено препаратів, не зареєстрованих в Україні. На підставі цих висновків очолювана паном Юхновським валютно-кредитна рада звернулася до Кабінету Міністрів з проханням розглянути питання про "адміністративну чи іншу відповідальність службових осіб МОЗ." Вона також констатувала неефективність нині існуючої системи забезпечення країни медичними препаратами.

На прес-конференції 18 березня міністр охорони здоров'я Юрій Спіженко та інші звинувачувані особи відкинули всі пункти звинувачення. Вони в свою чергу звинуватили керівників і декого з членів комісії Верховної Ради у некомпетентності та користолюбстві. Пан Спіженко заявив, що один з них, пан Віцяк, не від того, аби зайняти його крісло. З'явилися в пресі і публікації на захист Міністерства охорони здоров'я. Зокрема, в газеті "Киевские новости" за 23 квітня 1993 року Тамара Грабовська і Геннадій Киріндясов, відстоюючи позицію Мінздраву, писали, що, як вважають у міністерстві, комісія Верховної Ради сфальсифікувала документи.

Саме з приводу цього конфлікту, якщо вірити народному депутатові, радникові Прем'єр-міністра Леоніда Кучми Тарасові Стецьківу, Президент Кравчук і тис на пана Юхновського, домагаючись від нього, аби він не підписував відповідне рішення Валютно-кредитної ради. Діставши відмову, Президент підписав Указ про звільнення першого віце-прем'єра. "Реально Юхновського зжерла лікарська управлінська братія. — каже пан Стецьків. — І Кравчук (а Спіженко був протеже Кравчука) особисто дуже сильно до цього приклався." Аналогічної думки дотримується і провідник Руху Вячеслав Чорновіл. Він вважає, що Леонід Кравчук захищав Юрія Спіженка, бо вони були давніми друзями ще з тих часів, коли пан Спіженко був керівником з охорони здоров'я у Житомирі. "Голова постійної комісії Верховної Ради Павло Віцяк визнав, — сказано у повідомленні Рух-прес, опублікованому в "Независимости" 20 березня 1993 року, — що після засідання Ради Леонід Кравчук у телефонній розмові з Ігорем Юхновським заступався за міністра-розтратника." "В нас була розмова з Юхновським на цю тему. — каже пан Кравчук. — Він мені дзвонив, доповідав. У стилі моєї роботи не було будь-якого тиску на будь-кого. Леонід Кучма побачив, що на посаду першого віце-

прем'єра треба людину, яка могла б замінити прем'єра у разі його відрядження. Це були не просто амбіції. Леонід Данилович все сказав відверто, що немає порядку у Кабінеті міністрів. Така була аргументація." Пан Кравчук стверджує, що відставка першого віце-прем'єра відбулася за поданням Прем'єр-міністра.

Як зазначав у "Голосі України" за 12 січня 1993 року народний депутат України дванадцятого скликання, член-кореспондент Академії наук України Любомир Пиріг, рішення Валютно-кредитної ради від 11 березня не виконане і не скасоване. Але тільки після нього на підставі висновків колишньої експертної групи нарешті регламентовано імпорт медикаментів. Зокрема, створено експертну комісію для закупівлі зарубіжних лікарських засобів і затверджено відповідне положення, затверджено Перелік важливих та життєво необхідних препаратів.

На перший погляд, цей конфлікт між людьми Леоніда Кучми і Леоніда Кравчука мав локальний характер, адже буквально з перших днів свого перебування в кріслі глави уряду пан Кучма підкреслював, що в нього нормальні стосунки з керівником держави. "Можу на сто відсотків сказати, що на мене ні з боку Президента, ні з боку Голови Верховної ради тиску не було. Хоча я, звичайно, радився." — відповів Прем'єр-міністр з парламентської трибуни на запитання депутата з Харкова Івана Валені, чи не було на нього тиску під час формування уряду. Леонід Кучма намагався висловлюватися про Президента коректно навіть у конфліктних ситуаціях. Після критики Леоніда Кравчука за Указ від 16 червня 1993 року "Про невідкладні заходи щодо стабілізації економічної та політичної ситуації в країні", який суттєво обмежував повноваження Прем'єр-міністра, пан Кучма все ж заявив, що рішення Президента як найвищої посадової особи для членів уряду обов'язкові до виконання — його слова навів 22 червня 1993 року в "Робітничій газеті" кореспондент Укрінформу Михайло Коломієць. Навіть в день своєї відставки 21 вересня 1993 року він наголошував, що у нього нормальні стосунки з Президентом.

І все ж траплялися ситуації, котрі ставили запевнення Прем'єр-міністра під сумнів. Наприклад, 6 липня 1993 року Президент Кравчук адресував Прем'єрові вказівку, котру в "Киевских ведомостях" за 10 липня 1993 року відтворила журналістка Людмила Васильєва. Пан Кравчук написав таке: "Мінекономіки без дозволу Кабінету Міністрів підвищив ціни на теплоенергію на виробничі потреби. Прошу розглянути цей факт і дати йому відповідну оцінку. Винних покарати. Довести до громадськості, яка обурена тим, що уряд не знає, що роблять його підлеглі." Людмила Васильєва наводить висловлювання Прем'єр-міністра з цього приводу: "Мені незрозуміла ця позиція. З таким самим успіхом Президент міг написати резолюцію Борису Єльцину чи Чорномирдіну

чому, мовляв, вони підвищують ціни на нафту й газ." Пан Кучма стверджував, що Президент був поінформований про передачу повноважень на регулювання цін та тарифів до Мінекономіки. "Я не знаю, як це розцінити, інакше, як іграми, я це назвати не можу." Це непорозуміння мало б суто робочий характер, якби вищенаведена резолюція не була розтиражована засобами масової інформації. У розмові з Людмилою Васильєвою пан Кучма нарікав, що лише по російському телеканалу "Останкіно" резолюцію пана Кравчука цитували двічі.

Прем'єр-міністр Леонід Кучма 10 липня 1993 року підписав спільну Заяву голів урядів України, Білорусі і Росії про невідкладні заходи щодо поглиблення економічної інтеграції. Як стверджує віце-прем'ер обох кучмівських урядів Василь Євтухов, перед підписанням Прем'єр погоджував її з Президентом України. І хоча Леонід Кучма зазнав шаленої критики з боку правих політичних організацій, Леонід Кравчук, як стверджує Василь Євтухов, ніде й словом не обмовився про це. Леонід Кравчук каже, що Заява з ним не була погоджена. Нині неможливо встановити істину, але сам факт таких розбіжностей ілюструє стосунки, котрі складалися у глави держави і глави уряду.

"Без сумніву, тертя між адміністрацією Президента і Кабінетом Міністрів були. — твердить радник Прем'єр-міністра Кучми Тарас Стець-ків. — Тому що в адміністрації було чимало діячів, котрі намагалися вирішувати питання комерційного характеру для себе особисто і прагнули це робити через Кабінет Міністрів. Тому відбувався тиск з метою розв'язання того чи іншого питання, пробити цю ліцензію, пробити цей контракт і так далі. У Кабінеті Міністрів до приходу Кучми також зберігалася своя система вирішення конкретних комерційних питань. Значна кількість міністрів працювала на себе, створюючи різноманітні комерційні структури, пробиваючи державні замовлення і так далі."

Віце-прем'єр уряду Кучми з питань енергетичного комплексу Юлій Іоффе, котрий, як й Ігор Юхновський, досить швидко пішов у відставку, у виданій 1995 року луганським видавництвом "Лугань" книзі спогадів "Один на один з системою" змальовує Президента Кравчука особою, котра вороже ставилася до його спроб реформувати галузь і всіляко заважала йому.

Віце-прем'єр обох кучмівських урядів Василь Євтухов на запитання, чи заважав Президент роботі уряду, відповів ствердно, але факти назвати відмовився. Він сказав, що з цього приводу ведеться слідство і підкреслив: "Питання полягає в тому, що команда Кравчука робила без його відома. Я в цьому переконаний, бо з деяких питань з команди Кравчука до мене теж були дзвінки з вимогою зробити так, а не інакше. Дехто з віце-прем'єрів вважав, що раз кажуть підписати, то треба підписати. Тоді його на шпальти газет кидали — чи зразу, чи пізніше. Я цього не

робив, бо після одного з дзвінків із адміністрації від імені Президента я сам зателефонував до Президента, а він був здивований. Тоді я йому кажу: "Дозвольте я буду в таких випадках до вас дзвонити?" Він погодився. До честі Кравчука подібні розмови були в нас разів п'ять. Я, як віце-прем'єр, дзвоню до Президента і кажу: чи правда, що такий-то такий-то хоче за вашим розпорядженням зробити те-то? "Ні, — каже,

— це брехня." А Кучму подібні втручання дратували. Бо без кінця радники
радять і всі прикриваються Президентом."

Радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми доктор економічних наук Олег Соскін вважає, що між Президентом і прем'єром велася постійно прихована боротьба за впливи. Зокрема, за словами пана Соскіна, Леонід Кравчук постійно наполягав на тому, щоб керівник уряду ліквідував свій інтелектуальний штаб — групу радників.

Боротьба за впливи, зокрема, виявлялася в тому, що при Кабінеті Міністрів і при президентській адміністрації створювалися ідентичні структури, котрі мали на меті збільшувати вплив на становище в країні тієї владної структури, при якій вони були створені. Приміром, при Кабінеті Міністрів функціонувала Рада підприємців України на чолі з Володимиром Суміним. Як повідомляв "Голос України" 26 березня 1993 року, виступаючи на засіданні Ради Леонід Кучма заявив, що 'такі ради повинні бути тільки при уряді." Ці слова мали стосунок до Президента, котрий в той час створював таку ж раду на чолі з Валерієм Бабичем при президентській адміністрації. Трохи згодом утворилися різноманітні об'єднання, одні з яких були прокучмівським, інші — прокравчуківськими. Це яскраво виявилося у період боротьби за продовження урядові над-звичаних повноважень. 15 травня 1993 року "Голос України" надрукував звернення Національної ради Всеукраїнського об'єднання підприємців до Президента та Верховної Ради, в якому вона закликала не продовжувати повноважень Урядові, оскільки Національна рада не довіряє кваліфікації урядовців. У тій же газеті 16 травня Українська національна асамблея підприємництва заявила, що "Уряд Л. Кучми з перших кроків своєї діяльності рішуче взяв курс на кардинальні економічні реформи, прийнявши ряд декретів з питань податкової політики, лібералізації зовнішньоекономічних відносин, державної підтримки підприємництва тощо." І хоча, як відзначалося, уряд не уник багатьох помилок, але Українська національна асамблея підприємництва закликала продовжити йому строк надзвичайних повноважень.

"А уряд' вже набирав все більшої сили і автономізації від Президента. — згадує Леонід Кравчук. — Це й Іван Степанович Плющ допомагав і багато чого іншого. Лінія велася така, що уряд є виконавська влада, а Президент є просто глава держави." Звісна річ, пан Кравчук не бажав перетворення своєї посади на посаду весільного генерала і вживав

заходів для того, щоб протистояти таким спробам. 20 травня 1993 року, через два дні після того, як прем'єр Кучма попросив продовжити його урядові додаткові повноваження, надані йому 18 листопада 1992 року, Президент Кравчук виступив у парламенті з такою пропозицією: "Президент бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто очолює його. Верховна Рада вносить відповідні зміни до Конституції. Вони незначні. По суті, йдеться про зміну двох-трьох статей. Верховна Рада обирає віце-президента. Президент формує уряд і бере на себе виконавчу владу." Така пропозиція була висловлена на противагу проханню Прем'єр-міністра продовжити повноваження. В кінцевому підсумку парламент відмовив їм обом і відновив становище, котре існувало до 18 листопада 1992 року. Тобто уряд не отримав права видавати законодавчі декрети.

Отож, ціну всім запевненням Леоніда Кучми про нормальні стосунки з Президентом, ймовірно, найвиразніше ілюструють слова Президента Кравчука, сказані ним у Верховній Раді 21 вересня 1993 року — в день відставки Прем'єр-міністра: "Але ще раз хочу сказати: коли люди в політиці кажуть, що вони великі друзі, то цього, повірте, ніколи не буває. Друзі тоді щирі, коли за ними не стоять партії, маси, коли не вирішуються дуже складні питання, до того ж і міжнародного характеру."

Якщо подивитися на справу з цього погляду, то суперечності між Президентом і Прем'єр-міністром мали відбуватися аж ніяк не через те, що вони, можливо, один одного недолюблювали. З одного боку клан Леоніда Кравчука не бажав поступатися владою і боровся проти нових людей на Печерському пагорбі. З іншого боку причина напружених взаємовідносин полягала у побудові влади, котра дісталася Україні від Радянського Союзу і виявилася неефективною за нових умов. Ця криза поглибилася тим, що замість кардинальної політичної реформи створювалися нові владні структури, котрі дублювали вже існуючі. Приміром, інститут представників Президента в регіонах дублював виконкоми місцевих Рад народних депутатів. У результаті відбувалися регулярні конфлікти між ними. Оскільки створена Леонідом Кравчуком адміністрація Президента і Кабінет Міністрів також існували у рамках виконавчої гілки влади й мали значною мірою тотожні функції, то й вони були приречені конкурувати між собою. Оскільки така конкуренція відбувалася між двома підрозділами виконавчої влади, вона аж ніяк не полегшувала діяльність нового Кабміну.Відсутність у нових урядовців, за винятком однієї особи, досвіду

керівної апаратної роботи закономірно викликало підозри у можливості їхніх некомпетентних дій. Такі звинувачення отримав й Ігор Юхновський, котрий першим пішов у відставку. Політолог Володимир Литвин, який за Президента Кучми обіймає посаду заступника голови президентської адміністрації, вважає пана Юхновського безпомічним урядовцем. Ось як він писав про це у "Киевских ведомостях" за 18 квітня 1993 року: "Завдяки цьому засіданню (йдеться про засідання Верховної Ради, де обговорювали питання про поєднання урядових і депутатських посад і на якому Ігор Юхновський подав у відставку — Ю. Л.), Л.Кучмі трапилася нагода позбавитися І.Юхновського, котрий явно не справлявся з обов'язками першого віце-прем'єра. Щоб усі переконалися в цьому, — пише Володимир Литвин, — дав йому можливість провести переговори у Середній Азії і Росії відносно енергоносіїв. Як і варто було чекати, той їх урочисто провалив. Фактично не розв'язав жодного більш-менш суттєвого питання. І, усвідомивши свою безпомічність, скористався моментом, щоб красиво піти.*

"Урядовий кур'єр" за 12 січня 1993 року наводить слова самого Ігоря Юхновського, про "досить важкі переговори щодо поставок туркменського газу", які фактично заперечують звинувачення Володимира Литвина. "Україна заборгувала цій державі близько 8 мільярдів рублів. Наша сторона зобов'язалася повернути борг до 15 січня через російську банківську систему. У підсумку, як повідомив пан Юхновський, вдалося домовитися з туркменами про постачання газу."

Ігор Юхновський в "Урядовому кур'єрі" за 16 лютого 1993 року підтвердив, що йому не вдалося домовитися з Росією: "Щодо цін на нафту і газ, — розповідає керівник української делегації на переговорах, перший віце-прем'єр України Ігор Юхновський, — то росіяни поставили перед нами невигідні умови. Вони виставили велику ціну за газ, але неймовірно низьку ціну за проходження газу територією нашої країни. Ми вважали, що коли ціна на російський газ для нас наближається до світової ціни, то й плата за проходження цього газу по нашій території, теж повинна наближатися до світової." Заради справедливості треба сказати, що підвищити ціни за транзит російських енергоносіїв українською територією не вдалося не тільки Ігорю Юхновському, але загалом уряду Леоніда Кучми навіть після відставки першого віце-прем'єра.

Сам Прем'єр-міністр, очевидно, не зовсім схвально ставився до діяльності пана Юхновського. Про це свідчать його слова, наведені Людмилою Васильєвою в "Киевских ведомостях" за 29 квітня 1993 року. На думку Прем'єр-міністра, перший віце-прем'єр "і сам зрозумів, що не зможе бути тягловою конякою, котра повинна орати і день, і ніч."

Але Ігор Юхновський був не єдиною особою в уряді Кучми-прем'єра, до якого можна було поставити претензії в некомпетентних діях. Кабмін

прийняв деякі рішення, котрі, як показав час, можна оцінити набагато жорсткіше, ніж просто некомпетентність.

28 трильйонів і 200 мільярдів карбованців — таку суму на 1 грудня 1995 року довірчі товариства та подібні до них структури заборгували українським громадянам і юридичним особам. Цю цифру назвав у Верховній Раді 13 грудня 1995 року голова створеної Президентом Кучмою комісії з розслідування діяльності довірчих товариств Василь Дурдинець.

Як відомо, довірчі товариства, котрі в 1992 році повиростали, як гриби після дощу (Василь Дурдинець заявив, що їх виявлено 2474), позичали у громадян та юридичних осіб гроші під колосально великі відсотки на валютні вклади — від десяти і більше на місяць. Через деякий час вони одне за одним лопалися, а їхні керівники зникали у невідомому напрямку.

Якщо вірити Василеві Дурдинцю, то на час його доповіді було закінчено розслідування чотирьох кримінальних справ. Директора товариства "Магнум" Осипова засуджено до 5 років позбавлення волі за шахрайство. *Є перспективи, — сказав пан Дурдинець, — найближчим часом завершити розслідування з передачею винних до суду ще двадцяти чотирьох кримінальних справ. Вісім справ взяли до свого провадження органи прокуратури." Але ці факти мало втішають обкрадених вкладників. По-перше, посадили явно стрілочника. По-друге, за словами пана Дурдинця, активів і майна, що залишились у довірчих товариств та інших аналогічних структур на час перевірки, недостатньо для повернення вкладів навіть без обіцяних відсотків.

"Поза всяким сумнівом, — сказав пан Дурдинець, виступаючи перед парламентарями, — однією з головних причин, які призвели до пограбування людей і краху багатьох довірчих товариств та інших небанківських фінансових установ, стало свідоме, зловмисне порушення законодавства їх керівниками, шахрайство і зловживання." Але при тому Василь Дурдинець вважає, що такі зловживання великою мірою стали можливими через недосконалість нашого законодавства.

Довірчі товариства діяли на основі ухваленого 17 березня 1992 року Декрету Кабінету Міністрів. При цьому текст декрету було сфальсифіковано. В офіційних урядових виданнях опубліковано два варіанти згаданого декрету. Обидва тексти завірені печаткою загального відділу Кабінету Міністрів. Депутати наголошували, що така печатка ставиться тільки на документи, завізовані Прем'єр-міністром або віце-прем'єром.

"У варіанті, опублікованому 22.04.1993 року в офіційному виданні "Вісник Верховної Ради", — сказав депутат Сергій Драгомарецький, виступаючи у обговоренні доповіді Василя Дурдинця, — відсутнє положення, завдяки якому довірчі товариства отримали можливість працювати з грошовими доходами громадян. Це стало можливим після опублікування

фальсифікованого тексту декрету, котрий містить фразу про те, що майном довірителя є тільки грошові засоби, цінні папери і документи, котрі засвідчують право власності. Слід відзначити, що це різночитання не є єдиним."

І хоча Президент Леонід Кучма створив комісію з розслідування діяльності довірчих товариств, але рішення саме очолюваного ним Кабінету Міністрів дали законодавчу оснору для пограбування десятків, а можливо й сотень тисяч співвітчизників.

Однією з найболючіших проблем України є і ще довго буде — велетенський борг України Росії. Тим часом, перебуваючи на посаді Прем'єр-міністра, Леонід Кучма неодноразово стверджував, що навпаки — Москва заборгувала Києву. 11 січня 1993 року під час зустрічі з керівниками міських Рад народних депутатів міст обласного підпорядкування глава уряду стверджував, що Росія за прямими поставками винна Україні 426 мільярдів рублів. Ці слова навів Сергій Гайстер у "Голосі України" за 13 січня 1993 року. Михайло Сорока 16 січня 1993 року в "Урядовому кур'єрі", посилаючись на Прем'єр-міністра Кучму, пише: "Аналіз показує, що російські підприємства заборгували українським понад 400 мільярдів карбованців, а українські російським — близько 200 мільярдів. Поки що в розрахунках між підприємствами баланс на користь України. — додав Прем'єр-міністр. — Однак ця проблема була торік і залишається сьогодні дуже гострою. Олександр Сокол в "Правде УкраиньІ" за 2 березня 1993 року, розповідаючи про прес-конференцію пана Кучми, котра відбулася 27 лютого, наводить його коментар, що, мовляв, російські засоби масової інформації пишуть лише про заборгованість України "і не пишуть про те, що російські підприємства винні українським біля 700 мільярдів рублів." Віце-прем'єр Віктор Пинзеник 4 березня 1993 року у Верховній Раді, відповідаючи на запитання депутатів про позитивне сальдо у боргах між українськими і російськими підприємствами, сказав: "Щодо взаємовідносин з Росією. Позитивне сальдо, судячи з нашої звітності, дебеторська і кредиторська заборгованість наших підприємств на користь наших підприємств."

Постає запитання: звідки ж узявся понадмільярдний борг України Росії? Доктор економічних наук Володимир Черняк називає кілька причин. "Ми продавали раніше, а іноді й нині продаємо наші товари, — сказав він, зокрема, — за внутрішніми, а не за світовими цінами. Це в середньому на тридцять п'ять відсотків дешевше. Через відсутність паритету зовнішній борг збільшується. Росія забезпечує стабільний позитивний баланс через заниженість курсу карбованця по відношенню до рубля. Нереальне співвідношення курсів дає їй змогу встановлювати високі ціни за свої товари, а українські товари вивозити за заниженними."

Але в основу основ українських боргів Росії лягли деякі документи,

підписані восени 1992 року урядом Леоніда Кучми.

2 листопада 1992 року віце-прем'єр Віктор Пинзеник підписав угоду про зобов'язання урядів Російської Федерації і України, пов'язаних з гарантіями забезпеченості та погашення банківського технічного кредиту. Згідно з цією угодою Українська держава взяла на себе борги своїх підприємств в той час, як Росія не зробила цього, бо, згідно з російськими законами, держава не відповідає за борги підприємств. Це й стало основою державного боргу України перед Росією.

Вищезгадані негативи урядування кучмівського Кабміну не сприймалися б так гостро, якби йому вдалося досягти хоч якихось видимих зрушень на краще в економічній сфері.

Новопризначений Прем'єр-міністр почав діяти вельми рішуче. З його ініціативи 8 листопада 1992 року було ухвалено Указ Президента "Про реформу грошової системи", згідно з яким з 23-ї години 12 листопада припинялося функціонування рубля в грошовому обігу України. Це було викликано виниклими серйозними проблемами в міждержавних українсько-російських розрахунках. "Платіжні вимоги, які з українських банків відправлялися в банк у Москву, — згадує тодішній Голова Верховної Ради Іван Плющ, — не розбиралися. Вони складувалися в банківських сховищах тюками і мішками. І сума таких платіжних вимог доходила уже до декількох сот мільйонів рублів. Мені здається, що називалася цифра десь п'ятсот-шістсот. Тоді Головою Національного банку Росії був Матюхін. І одним з головних питань на дагомиській зустрічі президентів було: як же нам далі розраховуватися? А він каже просто: "Присилайте ваших людей, нехай розбирають оті мішки, в нас нікому їх розбирати." Після цього постало питання: як же можна далі буть у рубльовому просторі? І я тоді різко виступив з критикою тих, хто казав, що не хоче виходити." Іван Плющ додає, що "через необізнаність, недостатність досвіду, невмілість, недостатність знань наші державні фінансові структури були просто обіграні нахабними зухвалими діями центрального банку Росії і її фінансових структур. А наші безсилі були щось зробити."

Тим часом, доктор економічних наук Володимир Черняк вважає, що Росія захищала свій ринок від української інфляції. Такої ж думки дотримується радник Президента України Володимир Лановий. "Українські комерсанти почали збагачуватися за рахунок гри на різниці готівкового і безготівкового курсів рубля, котрий утворився після розвалу СРСР. Вони переказували дешевший безготівковий рубль з України до Росії, там міняли його на дорожчу готівку і таким чином діставали прибутки. При цьому Київ експортував до Москви свою інфляцію." "І тоді Росія,

— згадує член існуючої на той час Державної Думи при Президентові
України Володимир Черняк, — прийняла рішення, що обмін можна здій
снювати тільки через єдиний центр обміну — відбулося гальмування
всього товарообігу."

Проти виходу з рубльової зони виступав тодішній Голова Національного банку України Вадим Гетьман. Пізніше він неодноразово в своїх публічних виступах підкреслював, що, передчасно вийшовши з рубльової зони, Україна зазнала значної шкоди. 'Мене у зв'язку з моєю позицією по виходу з рубльової зони звинувачують, що я виступав проти грошової одиниці України. — каже провідник групи незалежних депутатів у парламенті України Вадим Гетьман. — Це неправда. Я з цього приводу вносив пропозиції до Декларації про суверенітет, ухваленої 16 липня 1990 року. Ще до здобуття Україною незалежності ми з Ігорем Юхновським таємно, але з санкції тодішнього прем'єра Вітольда Фокіна, проводили переговори за кордоном про друкування української грошової одиниці. А противником виходу з рубльової зони я був тому, що треба було спочатку поділити алмазний фонд, валютний фонд, інші активи, а вже потім виходити. А так нас Росія обібрала.*

Володимир Черняк вважає, що гіпотетичне Вадим Гетьман має рацію. Але практично змусити Москву віддати нам нашу частку активів, котрі залишилися від Радянського Союзу було, принаймні за тих обставин, практично неможливо. "Гетьман тоді вважав, — каже Володимир Черняк,

— що, оскільки тоді була різниця між курсом готівковим і безготівковим, тому можемо обхитрити Росію. Це абсолютно нереально. Що, такі дурні там люди сидять? Ми намагалися обдурити Росію. І Росія, виходячи з власних інтересів, виштовхала нас. До речі, часто ми своєю некомпетент ною політикою давали підстави для економічної агресивності Росії. Я не хочу сказати, що Росія веде себе чемно, але це той випадок, коли ми поводили себе, м'яко кажучи, не так, як 'треба.* І тому, на думку пана Черняка, рішення про вихід з рубльової зони, ухвалене з ініціативи Леоніда Кучми, було правильним. "Чим довше ми зволікали б, — твердить
професор Черняк, — тим більше збитків зазнали б.*

Але само собою рішення про вихід з рубльової зони не могло вплинути на перебіг подій в Україні. Воно могло мати успіх лише за наявності економічних реформ.

Хоча уряд Леоніда Кучми отримав величезні повноваження, та після першого енергійного рішення, пов'язаного з виходом з рубльової зони, у Прем'єр-міністра виникли явні проблеми із "зануренням у реформи*. Зокрема, з економічною програмою. Хоча Прем'єрові досить легко

надали надзвичайні повноваження, але в процесі парламентського обговорення цього питання висловлювалися вельми серйозні застереження. "На мій погляд, ми знову засліплені тим, що відбувається. — казав депутат Анатолій 5]гоферов з Луганщини, виступаючи під час обговорення доповіді Прем'єр-міністра 18 листопада 1992 року. — І якщо додаткові повноваження ми дамо урядові не під конкретну дію і конкретну програму, то Верховній Раді треба буде просто саморозпуститися. Адже робити нам більше буде нічого. Думаю, ми не маємо права просто так віддати повноваження, якими нас наділили виборці.* Сумнів у необхідності надати додаткові повноваження за відсутності конкретної програми висловлювали деякі інші депутати. Зважаючи на те, що уряд протягом певного періоду часу здійснював декретотворчу діяльність взагалі без програми, а також на те, що його економічні рішення викликали серйозні нарікання у суспільстві, необхідність обгрунтування своїх дій для очолюваного паном Кучмою Кабміну була особливо актуальною. Але становище з цією справою явно не влаштовувало прем'єра, про що свідчив цілий ряд фактів.

16 січня 1993 року в "Правде Украйни*, а також в 'Киевских новос-тях* № 4 того ж року було надруковано замітку однакового змісту: "Як стало відомо з компетентних джерел, Прем'єр-міністр Леонід Кучма звернувся до екс-віце-прем'єра Володимира Ланового з проханням підготувати за два тижні програму виходу України з економічної кризи. Таку програму було підготовлено протягом десяти днів і зараз вона знаходиться на розгляді уряду. Відомо також, що Леонід Данилович відкинув аналогічну програму, розроблену Міністерством економіки України.* На перший погляд, нічого особливого у такій інформації не було, але в компетентних людей вона не могла не викликати здивування, адже розробкою ідеології економічної реформи займався віце-прем'єр з питань економіки, міністр економіки Віктор Пинзеник.

Володимир Лановий теж свого часу був віце-прем'єром з питань економіки; але в уряді Вітольда Фокіна. Тоді оглядачі висловлювали припущення, що Президентові Кравчуку і Прем'єр-міністрові Фокіну знадобився урядовець з іміджем реформатора і не пов'язаний з компарт-номенклатурою. Таким чином співробітник Інституту економіки Академії наук України дістав призначення до уряду. Але він фактично не став членом фокінської команди, що продемонстрував 3 липня 1992 року, не приєднавшись до демаршу уряду, котрий майже у повному складі залишив зал засідань парламенту на знак протесту проти певних дій Верховної Ради. Незабаром він був відправлений у відставку Президентом Кравчуком після того, як, за твердженням самого пана Ланового, спробував справді здійснювати економічні реформи. Між Віктором Пинзеником і Володимиром Лановим існували тертя під час перебування

останнього на посаді. Депутат Пинзеник з трибуни Верховної Ради звинувачував віце-прем'єра Ланового у промосковських настроях.

"Я був запрошений до Кабінету міністрів на зустріч з Прем'єр-міністром, — розповідає Володимир Лановий, — приблизно 25-26 грудня 1992 року, з пропозиціями щодо можливої моєї участі в уряді, але на посаді радника. Я відмовився від такої посади, сказавши, що я готовий відповідати за ту справу, яку я розроблятиму і відповідатиму за результати цієї справи одночасно. Він сказав, що подумає. І попросив мене, щоб наш Центр ринкових реформ підготував програму діяльності уряду, наголосивши, що залишилося дуже мало часу до розгляду цієї програми у Верховній Раді. А я кажу: "Розумієте, той пише програму, хто буде її виконувати." Ну, були запевнення різного плану з його боку, що ось давай програму і все буде нормально, будеш відповідати за її здійснення. Я попросив строк до 10-го січня. В нас було два тижні і за два тижні ми, Центр ринкових реформ, дали Прем'єр-міністру спочатку концепцію цієї програми. Він подивився і каже: "Це якраз те, що потрібно. Давайте програму." Ми вчасно подали її. Я прийшов один на один і дав йому. Без вхідних і вихідних. "Ну, я вам подзвоню." Наступного разу від нього подзвонили через рік і чотири місяці."

Віце-прем'єр з питань економіки Віктор Пинзеник на прохання Людмили Васильєвої таким чином прокоментував у "Киевских ведомостях" за 26 січня 1993 року факт підготовки економічної програми Володимиром Лановим: "Ми не готували такого варіанту програми, котрий би базувався на якомусь одному документі. Так, Лановий передав прем'єрові свою програму, але таких програм у нас зараз десяток: розробки фахівців і апарату Кабінету Міністрів, відділів Мінекономіки і Мінфіну, радників Прем'єр-міністра, інституту економіки, науково-дослідного інституту Мінекономіки, програма Союзу промисловців і підприємців, навіть програма директора заводу "Оризон" Баннікова тощо. Ми готуємо не програму (їх уже і так було достатньо: згадаємо, до речі, що у березні минулого року парламент ухвалив Основи економічної політики в Україні), а план дій Кабінету Міністрів. І це робота цілого колективу людей. Кому з них приписати авторство? Лановий сам приніс свою програму того дня, коли засідала Президія КМ, і за рішенням Президії доручення розробити документ було дано не йому, а мені, Євтухову, Мініну."

Потім, коли 2 лютого 1993 року урядовий план економічних перетворень нарешті був представлений Верховній Раді, то у виступах деяких депутатів звучало відлуння боротьби, яка відбувалася навколо цього документу. "Одначе я виходжу з того факту, — казав з трибуни Верховної Ради голова фракції "Нової України" Володимир Щербина, — що, скажімо, програма, котра була підготовлена колишнім міністром Лановим, з котрою мали ознайомитися депутати, уявляється добрим доповненням

до того, що запропонував уряд, оскільки там є цілий ряд розділів, значно більш детально опрацьованих, і мені вона видається більш цілісною."

Дехто з депутатів, критикуючи представлений паном Пинзеником план, вказував на такі його риси, котрі могли свідчити, що він готувався за вельми нервових обставин. Депутат В. Бичков з Херсонщини відзначав, що у розділі про місцеве самоврядування вживається слово "департамент". "Хочу поставити запитання людині, котра працювала над цим розділом: де в нас департамент? — запитав промовець і зробив висновок. — Що ж списували з документів, ухвалених у Росії?" А. Печеров з Одещини зауважував: "Ще потрібно звернути увагу на суперечності у висновках. Подивіться, наприклад, сторінки 13 і 19. На одній пропонується об'єднати позабюджетні кошти з бюджетом, на другій — створити нові позабюджетні фонди. Або взяти сторінку 7: вгорі — буде приріст, якщо виконаємо всі вимоги, внизу — буде спад сільськогосподарської продукції. Допущено елементарні неточності в загальноприйнятних економічних формулюваннях. Складається враження, що не було створено компетентної групи для редакційного опрацювання документа. А якщо вона й була створена, то не справилася зі своїми обов'язками."

Наявність проблем із урядовою економічною програмою однозначно підтвердило засідання Президії Кабінету Міністрів 10 січня 1993 року, на якому розглядався хід підготовки проекту програми економічних реформ уряду. "Пропозиції до Цього документу, — сказано було в "Голосі України" за 12 січня 1993 року, — підготовлені робочою групою Міністерства економіки спільно з Міністерством фінансів, визнані незадовільними. Відзначено, що вони хибують на декларативність, відсутність серйозного аналізу нинішньої економічної ситуації в Україні, не містять конкретного механізму реалізації ринкових реформ. Враховуючи це, запропоновані зазначеними міністерствами матеріали направлено на доопрацювання. Контроль за ходом роботи над проектом програми економічних реформ уряду покладено на віце-прем'єр-міністра України, міністра економіки Віктора Пинзеника і віце-прем'єр-міністра України Василя Євтухова.*

"Шкода, що цього уряду не було в січні 1992 року. Тоді Україна не була б пограбованою і розореною, ми значно швидше просувалися б шляхом реформ." — сказав депутат Михайло Швайка з Львівщини, виступаючи 2 лютого 1993 року в обговоренні представленого урядом документа. Йшлося про План дій уряду України на 1993 рік по реалізації та розвитку "Основ національної економічної політики". "Основи* були розроблені під керівництвом народного депутата України Олександра Ємельянова — головного економічного радника Президента Леоніда Кравчука і ухвалені в березні 1992 року чомусь на закритому засіданні Верховної Ради. З невідомих причин "Основи" не були призначені для

опублікування. Володимир Лановий, перебуваючи на той час віце-прем'є-ром, оцінив "Основи" як недієздатний документ. Серед розробників "Основ" був і Віктор Пинзеник, який і представив на розгляд Верховної Ради план дій уряду, що мав на меті розвивати 'Основи".

План дій уряду складався із декларації заходів, які уряд має здійснити або вже здійснив. У першому пункті йшлося про відродження керованості державним сектором економіки через відповідні міністерства. "Мова йде про нову систему взаємовідносин міністерств і підприємств. — казав Віктор Пинзеник. — Міністерства призначають директора, укладаючи контракт з ним, контролюють, як і будь-який господар, фінансові результати роботи без права втручання в оперативну діяльність. Ми виходимо з принципово важливої ролі директора, а тому його зарплата безпосередньо ув'язується з результатами роботи керованого підприємства (за чистим прибутком) і максимальним розміром не обмежується. Але це покладає й велику особисту відповідальність на директора за роботу державного підприємства. Інакше кажучи, даючи великі права і можливості заробітку, ми передбачаємо й відповідну відповідальність.* Такий підхід не був випадковим, оскільки Прем'єр-міністр Леонід Кучма неодноразово заявляв про необхідність відновити керованість державним сектором економіки.

Депутат Анатолій Ягоферов з Луганщини під час обговорення у парламенті оцінив запропонований документ таким чином: "Ми очікували, що план дій виглядатиме як надзвичайні і екстрені заходи впливу для підйому економіки, наприклад, з такими конкретними рубежами й етапами: у першому півріччі 1993 року зупинити сповзання економіки вниз; в другому півріччі вийти на обсяг виробництва 1992 року; 1994 року вийти на обсяг виробництва 1991 року і в 1995 році вийти на обсяг виробництва 1990 року, тобто на той обсяг, з яким ми прийняли Україну, ставши народними депутатами України."

Делегати від Луганщини запропонували: "Відмітити, що Кабінет Міністрів програми на весь термін повноважень у відповідності зі статтею 117 Конституції не подав." Але пройшла пропозиція депутата Дубенкова, згідно з якою доповідь уряду було взято до відома. За це проголосували 277 парламентарів. Іншими словами — парламент прохолодно поставився до економічної політики уряду і не захотів розділити з урядом відповідальність за її наслідки.

Наслідки ж цієї політики були аж ніяк не радісними. Ухвалені протягом двох з половиною місяців діяльності декрети були ще більш шокуючими, ніж доповідь Прем'єр-міністра 18 листопада 1992 року, коли пан Кучма просив надати йому надзвичайні повноваження. Ухвалені в листопаді-грудні 1992 року декрети призвели до неймовірного стрибка цін. Суспільство було шоковане. Впереше громадяни України переживали

таке багаторазове одномоментне підвищення цін. Як розповідала "Правда Украйни" за 19 січня 1993 року, на спільному засіданні Президії Федерації профспілок України і Постійної комісії Верховної Ради з питань соціальної політики 15 січня 1993 року наводилися такі факти. На основні продукти харчува.ння ціни підскочили в 5-7 разів, за проїзд у міському транспорті — в 10. Переважна більшість людей не здатна задовольнити найперші житейські потреби. За прогнозними розрахунками, фізіологічний прожитковий мінімум складає на початок січня 16 тисяч купонів, що навіть на третину не компенсується заробітньою платнею і пенсією. На засіданні відзначалося, що "Надзвичайно негативну реакцію в населення викликала постанова Кабінету міністрів "Про регулювання цін*, яка по суті перекреслила всі ті оптимістичні сподівання, котрі люди пов'язували з недавнім підвищенням зарплати і пенсій."

Ось як пояснює ті рішення радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми народний депутат України Тарас Стецьків: "20 листопада була спроба реалізувати класичну модель всякого переходу до ринку. А класична модель полягала в двох факторах: заморозити зарплату і відпустити ціни. Звичайно, це означало б страшні соціальні наслідки. Але досвід наших сусідів показує, що це є найкращий шоковий варіант. Це була Пинзеникова пропозиція. І ми, група радників, її гаряче підтримали, тому що ми вважали, що якщо організм є хворий, то краще йому зробити операцію і хай йому буде дуже сильно боліти, але буде вирізана ця ракова пухлина і потім він видужає. Оця дискусія в Кабміні була присвячена тому, чи йти цим шляхом, чи йти шляхом регулювання заробітної плати. На жаль, в чистому вигляді тоді ця концепція, скажемо так, радикально ліберального підходу, не пройшла. І було прийнято концепцію, згідно з якою зарплата регулювалася, але регулювалися і ціни. Тобто це був половинчастий хід. Кучма пішов тоді на певний компроміс, злякавшись, ну, буквально, криків міністра соцзабезпечення, міністра праці. Вони говорили, що це буде катастрофа, що народ тут підніметься."

Згідно зі словами віце-прем'єр-міністра, міністра з питань економіки Віктора Пинзеника, уряд сподівався, що цей шок буде єдиним. 31 грудня 1992 року в інтерв'ю газеті "Голос України" пан Пинзеник пообіцяв, що "Новорічне підвищення цін — це останнє різке підвищення цін. Після цього не буде такого зростання. Більше того, ми сподіваємося, що через місяць-два ціни на окремі товари знижуватимуться. Хоча в цілому зниження цін не буде." Слова Віктора Пинзеника мали особливу вагу, оскільки він, як твердить радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми доктор економічних наук Олег Соскін, був автором майже всіх урядових декретів. За словами пана Соскіна віце-прем'єр писав їх зі своїм радником, а нині народним депутатом україни Сергієм Терьохіним. Це підтверджує автор

статті "Яке оточення "робило" Кучму?" (УНІАН, "Огляди, коментарі, прогнози", № 18 за 1993 рік) працівник апарату очолюваного Леонідом Кучмою Кабміну Ігор Ткаленко. "Пинзеник разом з Терьохіним працювали по 15 годин на добу." — каже колишній член Державної Думи при Президенті України доктор економічних наук Володимир Черняк.

Одначе оптимістичні сподівання пана Пинзеника не виправдалися. Ціни як повзли вгору, так і стрімко стрибали. Ось як про це написала в "Демократичній Україні" за 11 березня 1993 року в замітці під назвою "Повзучий зашморг" журналістка Лідія Рута: "Наступного дня заходжу до магазину і очам своїм не вірю: молочна ковбаса, яку я до свята купувала по 850 карбованців за кілограм — по 1135, коротка вермішель коштує 95 карбованців (перед святом була 69), а довга — 115 замість 95. Сметану в пластмасовій розфасовці вагою 450 грамів — з 120 карбованців до — 195. Українська паляниця сьогодні — 56 карбованців замість 48 вчора."

На думку доктора економічних наук Володимира Черняка, надання уряду можливості видавати законодавчі декрети була не тільки безуспішною, але й шкідливою справою. "Намагання декретами змінити ситуацію в економіці було щонайменше наївним. — каже він. — Крім того, декрети були суперечливі, не були узгоджені між собою. Вони не були результатом єдиної, продуманої економічної політики. Декретотворчість під час прем'єрства Кучми дестабілізувала законодавчу основу. Це було школярство і примітивізм, намагання простими методами вирішити складні завдання."

Про це у книжці "Один на один з системою" виразно написав віце-прем'єр кучмівського уряду Юлій Іоффе: "Одні декрети змінювалися іншими, вони вносили поправки в діюче законодавство, а часом навіть зводили нанівець зусилля законодавців або суперечили вже ухваленим законам. Ми не зуміли створити центр, здатний здійснювати експертизу декретів прем'єра, прогнозувати можливі негативні наслідки дій декретів на певні галузі народного господарства, на процеси в суспільстві. Розумію, що часу нам відведено було мало, а хотілося зробити більше. І все ж поспішність з декретами була найсерйознішою помилкою."

Різке погіршення економічної ситуації призвело до безпрецедентних за своїми масштабами страйків у червні 1993 року.

Те, що основною причиною невдоволення було різке підвищення цін, підтверджують отримані на основі соціологічного дослідження дані банку "Інко", фонду підтримки економічних реформ в Україні та аналітичної фірми "Ексор*. їх у "Киевских ведомостях" за 18 червня 1993 року оприлюднив голова правління банку "Інко" Петро Мірошников. Згідно з результатами досліджень, на соціальну напруженість вплинуло в першу чергу зростання цін. Цей показник під час опитування поставили на

перше або друге місце майже всі верстви населення, за винятком студентів.

В інтерв'ю Прем'єр-міністра кореспондентові Укрінформу Віктору Чамарі, даному напередодні Нового Року, Леонід Кучма про підвищення цін висловився таким чином: "Правду кажучи, я особисто дуже важко ішов на цей захід. Хоча Декрет з лібералізації цін був готовий давно, зволікав з ним, намагався все ж знайти якесь рішення, щоби не завдавати такого удару. Не знайшов. Більш того, переконався: його знайти не можна."

Було цілком ясно — і Прем'єр-міністр це усвідомлював — що за наявних економічних умов неможливо обійтися без болючих і непопулярних заходів. Питання полягало лише в їхній ефективності.

"За економічної політики, яку проводив уряд Кучми у 92-93 роках, — каже автор численних статей з критикою економічного курсу уряду Леоніда Кучми доктор економічних наук Володимир Черняк, — не тільки не могли не зростати ціни, але й взагалі жодних економічних реформ не могло вудбуватися. Автори цієї політики неправильно поставили акцент. Треба було вживати не обмежувальних заходів, тобто не обмежувати зарплату, а стимулювати виробництво і попит. Політикою стримування зростання заробітної плати, замороженням заробітної плати, невиплатою заробітної плати, контролем над фондом споживання підприємств було задушено попит. І це одна з причин, котра зумовила подальший спад виробництва."

На думку Володимира Ланового, Кабінет Міністрів Леоніда Кучми намагався зупинити спад виробництва за рахунок адміністративних рішень. "Це був помилковий шлях. — каже пан Лановий. — Він грунтувався на ідеології, яка себе вичерпала — ідеології державного утримання всіх підприємств незалежно від ефективності їхньої роботи. А це призводило до надмірної грошової маси, до ще більшої інфляції і падіння життєвого рівня.*

Економічна політика уряду Кучми викликала також невдоволення і серед директорського корпусу, вихідцем із якого був Прем'єр-міністр. Про це свідчили численні публікації в засобах масової інформації, авторами яких були директори промислових підприємств. Директор Донецького металургійного заводу, народний депутат України Володмир Слєд-нєв у "Голосі України" за 11 лютого 1993 року полемізував із інформацією прес-служби Кабміну, в котрій вина за підвищення цін покладалася, зокрема, на підприємства металургійної і коксохімічної промисловості. Автор писав, що не годиться "починати відродження національної економіки з шельмування підприємств базових галузей промисловості, ховаючи за цим відсутність економічної концепції розвитку економіки України, свої прорахунки, а, можливо, і некомпетентність."

Шахтарські страйки були ще одним свідченням директорського невдоволення. Згідно із твердженням Леоніда Кучми 15 червня 1993 року на сесії Верховної Ради, шахтарські хвилювання були страйком не шахтарів, а директорів. Ця точка зору підтверджується тим, що страйк почався не з тих вугільних підприємств, де становище було найгіршим, що було б логічним, а зовсім навпаки. 9 червня 1993 року "Голос України" повідомив: "8 червня з ініціативи донецьких шахт імені Засядька та "Жовтнева" зупинила роботу майже половина підприємств міста. Помивши руки, більше як 3 тисячі робітників зібралися на Жовтневій площі перед будинком обласної адміністрації, вимагаючи негайної відставки перших осіб держави і парламенту." "Найпершою в Донецьку застрайкувала шахта імені Засядька — найблагополучніша шахта, яка ніколи не страйкувала. — прокоментував цей факт на сесії Верховної Ради 15 червня 1993 року депутат Микола Поровський. — Підкреслюю: ніколи. Вона має свої тваринницькі ферми, підсобні господарства. Проводячи бартерні операції, за вугілля шахта отримувала,такий імпорт, який нікому й не снився, принаймні сусіднім шахтам. До речі, шахта імені Засядька не підтримала закликів профспілки гірників про страйк у дні ГКЧП."

Відповідь про зацікавлених у такому повороті подій можна шукати в черговому урядовому призначенні, котре відбулося за тиждень після початку страйків. Президент Леонід Кравчук призначив першим віце-прем'єром голову Донецької міськради, народного депутата України Юхима Звягільського і видав указ про заходи щодо стабілізації соціально-політичної ситуації в Україні, де, зокрема, говорилося: "Доручити першому віце-прем'єр-міністру Ю.Л.Звягільському вести безпосередні переговори з представниками профспілкових організацій та робітничих колективів, оперативно аналізувати ситуацію на місцях, вносити пропозиції Президенту України та Кабінету Міністрів України з питань, котрі потребують негайного вирішення."

З огляду на той факт, що Юхим Звягільський до свого обрання головою Донецької міськради працював директором шахти імені Засядька, тобто шахти-ініціатора страйку, це призначення багато хто вважає аж ніяк не випадковим. В українському істеблішменті панує переконання, що саме Звягільський був серед головних організаторів того страйку. Підтвердженням цьому, зокрема, служить той факт, що, діставши високе призначення, Юхим Звягільський швидко домовився з шахтарями і вони припинили страйк. Ось як про це сказав радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми народний депутат України Тарас Стецьків: "Звягільський був давнім знайомим Кучми. Але Звягільський прийшов в уряд на молотках шахтарських страйків. І умовою припинення шахтарських страйків була поява Звягільського в уряді. Шахтарська номенклатура блискуче зіграла на літніх страйках 93-го року. І Звягільський, будучи давнім знайомим

Кучми, ніколи не був людиною Кучми і тим більше людиною Кравчука." Віце-прем'єр уряду Кучми Василь Євтухов висловився з цього приводу таким чином: "Ландик і Звягільський прийшли як політичне вирішення шахтарських питань. Ні позитивно, ні негативно я цих людей не характеризую, а просто називаю як факт."

Прем'єр-міністр Леонід Кучма перетворив у супротивників і націонал-демократичні політичні організації, котрі спершу ставилися до нього, якщо не доброзичливо, то принаймні нейтрально. Вони оголосили про перехід в опозицію до уряду після того, як Леонід Кучма раптово 10 липня 1993 року підписав Заяву глав урядів України, Білорусі і Росії про невідкладні заходи щодо економічної інтеграції.

'Голос України" за 27 липня 1993 року подав інформацію про ставлення Української республіканської партії та Демократичної партії України до згаданої Заяви: "ДемПУ та УРП вважають, що підписання заяви нашим Прем'єр-міністром — це наслідки банкрутства уряду Леоніда Кучми, який так і не виконав науково обгрунтованої програми виведення держави з економічної кризи. Партії наголошують, що економічну співпрацю не можна поєднувати з капітуляцією — всупереч волі населення України, висловленій на референдумі 1 грудня 1991 року.*

Згідно з інформацією Рух-прес, опублікованою у "Киевских ведомос-тях" 31 липня 1993 року, провідник Руху Вячеслав Чорновіл заявив, що "про підтримку уряду Леоніда Кучми з боку політичної опозиції віднині не може бути й мови."

Націонал-демократи, котрі й раніше насторожено ставилися до висловлювань Леоніда Кучми щодо необхідності інтеграції з Москвою, цього разу просто вибухнули обуренням тому, що згадана Заява була підписана після того, як російський парламент ухвалив рішення про російський статус міста Севастополя. "Наступного дня після ганебної вистави у російському парламенті з приводу Севастополя український прем'єр замість того, щоб летіти до Нью-Йорка із зверненням до Ради Безпеки про агресію Росії, вилетів до Москви підписувати акт капітуляції." — сказав про це Вячеслав Чорновіл, згідно з інформацією Рух-прес у "Киевских ведомостях" за 31 липня 1993 року.

З середини літа інтенсивно заговорили про введення надзвичайного стану в Україні. Про це говорив і Леонід Кучма, зокрема, на нараді представників Президента в областях, віце-прем'єрів, керівників найбільших підприємств країни. "Киевские ведомости" за 10 липня 1993 року написали про цю подію таке: "Єдину можливість врятування України від повного краху Прем'єр-міністр бачить у введенні військового становища. Правда, уточнив Л.Кучма, давайте краще називати його надзвичайним, щоб не лякати населення. Президент України з цим погодився, але відзначив, що надзвичайне становище в країні може ввести Верховна

Рада, а вона ніколи на це не піде. Тому зараз "треба щось робити з цим парламентом.*

На думку Володимира Черняка, урядові не тільки не вдалося відновити контроль над державними підприємствами, але він ще й втратив контроль за становищем у країні, та й у власному уряді. З приходом у кабмін першим віце-прем'єром Юхима Звягільського було прийняте відверто антиринкове рішення про фіксований курс карбованця, після чого подав у відставку Віктор Пинзеник. А 23 вересня 1993 року з третьої спроби нарешті пішов у відставку сам Прем'єр-міністр. Зважаючи на цілковитий неуспіх його діяльності, здавалося, що йому вже нічого не світить на владному Олімпі України.