Юрій Луканов "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"
Розділ 4."Останкінський яструб" проти "голуба миру"
Тепер в Елладі той лиш має славу,
кого похвалить Рим.
Леся Українка.
1
10 липня 1994 року Леонід Кучма був обраний Президентом України. У передвиборчих змаганнях він мав шестеро суперників. А саме:
- Валерій Бабич — народний депутат України, президент акціонерного товариства "Українська фінансова група".
- Леонід Кравчук — Президент України.
- Володимир Лановий — народний депутат України, президент неурядового Центру ринкових реформ.
- Олександр Мороз — Голова Верховної Ради України.
- Іван Плющ — народний депутат України.
- Петро Таланчук — міністр освіти України.
Після першого туру, який відбувся 26 червня 1994 року, жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів. Разом з Леонідом Кучмою до другого туру пройшов перший всенародне обраний Президент України Леонід Кравчук.
Вибори відбулися на два з половиною роки раніше від передбаченого законом терміну. Характерно, що боротьба за саме рішення про призначення дострокових виборів носила не менш гострий характер, ніж власне передвиборча кампанія.
За словами колишнього радника Прем'єр-міністра, а згодом Президента Леоніда Кучми Петра Лелика, який пішов у відставку з президентської адміністрації "у зв'язку з переходом на іншу роботу", про участь його колишнього шефа у майбутніх президентських виборах його команда заговорила ще у грудні 1992 року. Як стверджує пан Лелик, він підготував аналітичну довідку, з якою було ознайомлене вузьке коло осіб. Висновком з довідки була необхідність тодішньому керівникові уряду боротися за посаду Президента України на майбутніх виборах. Правда, слід мати на увазі, що про Петра Лелика газети писали, ніби він вельми легко інтерпритує факти.
Дізнавшись про наведений паном Леликом факт, упереджені по відношенню до Президента люди скажуть, що Леонід Кучма, будучи Прем'єр-міністром, свідомо наближав дострокові президентські вибори. Одначе парадокс полягає в тому, що коли наведений паном Леликом факт і не відповідає дійсності, або коли припустити, що на той час Леонід Кучма не ставився до боротьби за президентське крісло серйозно, то в будь-якому випадку діяльність очолюваного ним уряду
67
була серед головних факторів, котрі спричинили дострокове проведення других президентських.виборів в УкраТні. Яким чином це сталося?
Саме в час перебування пана Кучми на посаді Прем'єр-міністра відбулися безпрецедентно карколомні стрибки цін. (Правда, впливала на це не тільки відсутність ефективної економічної політики, але й багаторазове значне підвищення Росією цін на енергоносії).
Уряд Кучми намагався контролювати черговий ціновий удар і применшити негативні наслідки від нього. З червня 1993 року було ухвалено постанову Кабінету міністрів України № 403 "Про внесення змін до регулювання цін і тарифів*, де встановлювалися граничні розміри підвищення цін на товари народного споживання і послуги, що надаються населенню. Того ж дня Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 409 'Про одноразові компенсаційні виплати працюючим громадянам у зв'язку з підвищенням роздрібних цін". Але їх можна віднести до тих рішень, котрі були суто декларативними і не мали жодного ефекту.
Починаючи з 7 червня 1993 року країною покотилася хвиля страйків. Вони відбувалися в Україні не вперше, але саме ці заворушення стали тим найширшим кроком, котрий наблизив Україну до дострокових парламентських виборів і в кінцевому підсумку спричинив до обрання нового глави держави. Вперше за час свого перебування на посаді Президент Кравчук, котрий славився своєю врівноваженістю і вмінням за будь-яких обставин зберігати холодний розум, поводився так, наче він втратив самовладання. Спочатку ознаки роздратування виявилися, коли депутат Чародєєв під час виступу 14 червня на сесії Верховної Ради сказав, що найпростішим виходом було б, якби Президент подав у відставку. «... мені здається, — додав пан Чародєєв, — для нього це найнадійніший спосіб зберегти своє обличчя і залишитися в історії, як казав поет, "незаплямованим, чистим і красивим".» Назавтра Президент Кравчук видав з цього приводу цілий монолог: "Звичайно, я, як політик, як людина, маю право і на власну ініціативу щодо моєї посади. Але це — моє право. Однак не хочу, щоб дехто з депутатів турбувався про моє політичне обличчя. Кожен має турбуватися сам про своє обличчя. А про штрих до обличчя пана Чародєєва мушу Верховній Раді сказати, тому що йдеться не про деталь, а про систему.* І тут Президент докладно розповів історію, пов'язану з лікуванням хворої дівчинки, у якій депутат Чародєєв виглядав дуже непривабливо. Пан Чародєєв оцінив виступ Президента таким чином: "Я розумію, що для агонізуючих політиків характерне опускання до таких прикладів, але це недопустимо у нашому залі.* Депутат В.І.Козаренко з Луганщини, звертаючись до Леоніда Кравчука з трибуни парламенту, сказав: «Ви вчора, захищаючи ваше моральне обличчя, опустилися до базарного рівня — "ти сам такий".» "Киев-ские ведомости" за 22 червня 1993 року наводять слова Прем'єр-мі-
68
ністра Леоніда Кучми з цього приводу: "Говорили ми з Леонідом Макаро-вичем і про сесію. Я сказав йому, що Президент не повинен зриватися, не повинен так хворобливо реагувати на виступи окремих депутатів. Він зі мною погодився."
Але на цьому зриви Президента не закінчилися. 16 червня він видав Указ "Про невідкладні заходи щодо стабілізації економічної та політичної ситуації в Україні". Згідно з цим Указом, мав бути утворений Надзвичайний комітет Кабінету Міністрів України з питань оперативного управління економікою України на чолі з Прем'єр-міністром Леонідом Кучмою. А сам Президент брав на себе безпосереднє керівництво діяльністю Кабінету Міністрів України, до чого Президента протягом усього його президентства підштовхувала опозиція. Та вже через п'ять днів після підписання,
21 червня 1993 року, Президент Кравчук скасовує цей указ. Пояснювалося це таким чином: "З метою більш повного визначення та належного функціонування у період до прийняття Закону про Кабінет Міністрів України механізму взаємовідносин Президента України з Кабінетом Міністрів України..." Таке безпрецедентно швидке скасування свого ж указумогло свідчити лише про те, що Президент явно нервував.
Як потім з'ясувалося, Указ "Про невідкладні заходи...", маючи пряме відношення до Леоніда Кучми, не був з ним погоджений і викликав різку реакцію з боку останнього. За словами Леоніда Кучми, які передав кореспондент Укрінформу Михайло Коломієць ("Робітнича газета" за
22 червня 1993 року), ухвалення цього указу було для нього цілковитою несподіванкою. "Указ, — як зазначалося в статті, — на думку Леоніда Кучми, негативно впливає на дієвість роботи Кабінету Міністрів, чи не єдиного ефективного органу в Україні. Хоча, як сказав Леонід Кучма, Президент є найвищою посадовою особою в Україні, чиї рішення обов'язкові до виконання, ситуація, що створилась, не дає можливості йому, Прем'єр-міністрові, нормально виконувати свою роботу". Критика з боку Прем'єр-міністра досягла мети: Президент мусив виправити поспішне рішення.
Які ж сили змусили Леоніда Кравчука вийти з рівноваги і на всю країну продемонструвати.свою невпевненість?
Існує версія, що не тільки директори доклали руку до організації страйку. Леонід Кравчук стверджує, що в нього немає документів, котрі б підтверджували причетність Юхима Звягільського до цієї справи. "Я думаю, — каже він, — що це більш широка була кампанія. Вона, мабуть, виходила за межі України. Тому що завдання повалити Кравчука, як людину, яка загалом націоналістичну політику проводить, яка гальмує розвиток СНД, ну, загалом, головного винуватця усіх складнощів, я так бачив, що ця лінія проходила через засоби масової інформації Росії, через різні структури наші в східних областях і це все було сплановане,
69
це не випадковість була."
Леонід Кравчук не навів документи, котрі б підтверджували причетність Росії до організації того страйку. Але саме е той час досягло апогею роздратування Москви політикою Києва, котрий у міру своїх сил намагався діяти самостійно. Воно вилилося, зокрема, в ухвалення рішення російського парламенту про надання Севастополю статусу російського міста, у безпрецедентну за своєю нетактовністю фразу Президента Росії Бориса Єльцина під час прес-конференції 13 червня 1993 року, коли він пообіцяв перекрити Україні нафтовий краник, якщо вона буде надто неслухняною. Про це наступного дня згадували депутати Верховної Ради України на своїй сесії. Скидалося, що Москва була зацікавлена у зміні київського керівництва на лояльніше по відношенню до Кремля. Тому багато хто з київських політиків переконаний, що Москва використала невдоволення громадян України різким падінням життєвого рівня для спрямування їхнього протесту у потрібному для себе напрямку. Страйкарі, зокрема, домагалися проведення референдуму на довіру Верховній Раді та Президентові України. А представники страйкарів у парламенті домагалися, аби першим відбувся референдум про Президента. Депутат О.І.Чародєєв з Донецька 14 червня 1993 року казав на сесії Верховної Ради: 'Можливий наступний варіант: якщо народ висловить довіру Президентові, тоді референдум про довіру Верховній Раді проводити не треба. Ми тоді самі можемо і зобов'язані будемо ухвалити рішення про дострокові вибори. Тим самим зекономимо час і гроші." Ухвалення подібного рішення на той час, коли в народі довіра до всіх гілок влади була безпрецедентно низькою, означало б дострокову відставку Леоніда Кравчука.
Ось як депутат Микола Поровськоий 15 червня 1993 року розповідав на сесії Верховної Ради про механізм формування політичних вимог страйкарів: "Тепер про те, як формувалися політичні вимоги шахтарів, підкреслюю, політичні. Я отримав листа від шахтарів із міста Селидове, в якому вони пишуть: «На конференції представники шахт говорили абсолютно не про те, що потім опинилося в резолюції. Справа в тому, що Болдирєв, Крилов (це лідери Незалежної профспілки гірників — Ю.Л.) зі своєю командою приїхали з Донецька і почали протягувати вигідні для них пункти. Фактично було так: Болдирєв підсів до редакційної комісії і почав їй допомагати складати резолюцію і звернення. Цю резолюцію тричі відхиляли і відправляли на доопрацювання, але Болдирєв все ж таки наполіг на своєму і свого домігся. Чепак, завідувач оргвідділом Селідівського міськкому профспілки, заявив, що якби чесно складалася резолюція, то вона була б цілковито іншою." Я ще раз підкреслюю: іншою в політичному плані. "У Макіївці точно так же проводилася нарада і теж під контролем Болдирєва, про що говорить сама резолюція."
Болдирєв — керівник Незалежної профспілки гірників, складової частини такої ж профспілки в Росії.»
Депутат Юрій Гнаткевич з Києва, виступаючи 14 червня на Верховній Раді, оцінив ситуацію, що склалася, таким чином: "Якщо ми подивимося вглиб історії, то побачимо, що це вже було. Було таке, що певні сили, зовнішні сили тиснули на нас, і ми знову зверталися до цієї держави, сили якої на нас тиснули. Очевидно, десь тепер чекають, коли ж економічно Україна програє і ми знову попросимося назад. Як сьогодні по радіо сказала диктор, ми будемо йти туди не з гордо піднятою головою, а, вибачте, рачки. І мені здається, те, що сьогодні відбувається, є однією з форм тиску і результатом тиску тих зовнішніх сил."
Нервування Президента Кравчука, ймовірно, можна пояснити тим, що він уперше в своїй власній країні втратив грунт під ногами і не мав змоги впливати на перебіг подій. Очевидно, саме тому у вересні Президент України пішов на такі поступки Росії в питанні про розподіл Чорноморського флоту, що змусив навіть Міністра оборони Костянтина Морозова виступити з критикою його дій. Така позиція врешті коштувала пану Морозову урядової посади.
Але поступливість Леоніда Кравчука не допомогла йому відновити свій вплив в Україні. Він спершу мусив погодитися з рішенням про референдум на довіру собі і Верховній Раді. А пізніше мусив погодитися на проведення дострокових парламентських і президентських виборів. І це ще на один7крок наблизило Леоніда Кучму до президентського крісла.
Засоби масової інформації однозначно називали Леоніда Кучму головним суперником Президента Леоніда Кравчука на майбутніх президентських виборах, а сам головний суперник тим часом поводився так, наче не прийняв остаточного рішення висуватися йому в президенти чи ні. Апогеєм такої нібито невизначеності став конфлікт з одним із членів його команди журналістом Володимиром Малинковичем. А сталося таке. 31 березня 1994 року у "Киевских ведомостях" з'явилася замітка ось якого змісту. "Інформаційно-аналітичний центр Міжрегіонального блоку реформ (МБР) повідомляє, що один з лідерів блоку Леонід Кучма має намір виставити свою кандидатуру на посаду Президента України під час президентських виборів, призначених Верховною Радою на 26 червня. За умови, що він отримає підтримку більшості у новому парламенті." Вже другого квітня газета друкує два матеріали з цього приводу. Перший — спростування Леонідом Кучмою вищезгаданої замітки: "... бажання інформцентру МБР написати відсебеньку, прискорити хід подій чи видавати свої бажання за слова співголови організації гідне
7\
лише здивування і шкодування. Мені прикро, що інформцентр МБР підвів вашу газету." Другий матеріал — факс від Володимира Малинковича: "Я дав інформацію про наміри Леоніда Кучми висунути свою кандидатуру на президентських виборах від імені інформаційно-аналітичного центру .МБР після того, як Л.Кучма висловив цю думку в інтерв'ю радіо 'Свобода" кореспонденту РС Олені Коломийченко. Радіо "Свобода" передало цю новину у формі, аналогічній тій, що була опублікована "КВ", причому текст повідомлення був погоджений по телефону з самим Леонідом Кучмою. Він же дав "добро" цій інформації від імені ІАЦ МБР. "Шкодую, що пов'язав свою діяльність з командою Л. Кучми, розраховуючи на його порядність і щире бажання допомогти Україні, і заявляю про негайне припинення всілякого співробітництва з апаратом УСПП-МБР." До речі, Володимир Малинкович не дотримав слова і потім співпрацював з командою Леоніда Кучми у період президентської передвиборчої камапанії.
Навіть у час, коли відбувалося висування претендентами в кандидати у Президенти України, Леонід Кучма не дуже розповсюджувався про свої наміри. На прес-конференції, котру Леонід Кучма разом з Володимиром Гриньовим провели після другої всеукраїнської конференції Міжрегіонального блоку реформ у березні незадовго до парламентських виборів, колишній прем'єр заявив, що кандидатура на президентство від МБР виникне "лише тоді, коли стане зрозумілим розклад сил у парламенті." ("Киевские ведомости* за 18 березня 1993 року). Кореспондент "Киевских ведомостей" Юрій Кріль, висвітлюючи візит пана Кучми до Львова, пише у номері за 8 квітня 1994 року наступне: "Стосовно ж розповсюджених деякими засобами масової інформації відомостей про його наміри балотуватися на посаду Президента, то на цю тему екс-прем'єр говорив скупо і неохоче. Мовляв, кампанію ще не оголошено."
Не можна сказати, що Леонід Кучма до початку президентської передвиборчої кампанії не критикував тодішнє керівництво, але робив це, за рідким винятком, не дуже гостро. Ось найхарактерніший приклад такої критики. "Моє становище сьогодні достатньо делікатне. — казав він у інтерв'ю Віталієві Квітку, надрукованому 18 лютого 1994 року в газеті "Новости". — Особливо, якщо врахувати мою попередню посаду. Отож, будь-які пропозиції від УСПП, очолюваного мною, у офіційних колах сприймаються надзвичайно хворобливо, причому мені здається, крізь призму тих ідей і планів, котрі у цих колах проробляються. Мимохіть починаєш замислюватися про політичне підґрунтя незрозумілих нам ігор, кому це потрібно?" У цьому ж інтерв'ю Леонід Кучма нарікав на те, що діяльність Української спілки промисловців і підприємців замовчується засобами масової інформації України. Він сказав, що на засіданні правління УСПП, на якому "практично була присутня Президія Кабінету Мі-
72
ністрів", УТ-1 дало лише секундну картинку в одному з випусків новин. Якщо порівнювати ці критичні зауваження із звичайною різкістю виступів Леоніда Кучми, то вона виглядає як дуже делікатне зауваження.
Леонід Кучма неодноразово підкреслював свої вагання. Зокрема твердив, що у нього були серйозні сумніви, чи повертатися у велику політику після відставки з посади глави уряду. "Коли я ішов з посади Прем'єр-міністра, — розповідав він у програмі одеського телебачення "Поговоримо про важливе", котра відбулася ще до парламентських виборів 1994 року, — то я і собі дав слово, і сім'ї своїй, це я говорю абсолютно чесно, назад до великої політики не повертатися, тому що, будучи Прем'єр-міністром, за одинадцять місяців я наївся стільки, що одній людині дуже навіть багато. Але мені вдалося відсидітися у підпіллі коло двох місяців, а потім просто мої колеги, друзі витягли мене, сказали, що я не маю ніякого права, ні морального, ні якогось іншого відсижу-ватися, враховуючи ту ситуацію, котра сьогодні склалася в Україні. Тобто я, як колишній Прем'єр-міністр, відчуваю свою моральну відповідальність за стан справ у країні."
На пряме запитання ведучого, чи збирається він брати участь у президентських виборах Леонід Данилович відповів: "Я для себе це поки що не вирішив, оскільки я вважаю, що першою людиною повинен бути той, хто користується підтримкою більшості населення. В той же час я відчуваю, що я теж потрібний Україні. Я з нетерпінням очікую виборів до Верховної Ради, оскільки це барометр такий, котрий багато про що скаже."
Така поведінка диктувалася принаймні двома обставинами. Перша з них полягала в тому, що мало не до останнього моменту залишалася загроза, що президентські вибори буде скасовано. Президент Леонід Кравчук розгорнув широкомасштабну кампанію, спрямовану на це. Першим із заходів цієї кампанії було інтерв'ю радіо "Свобода", дане 20 лютого 1994 року. В ньому Президент України повідомив, що не братиме участі у президентських виборах. "Демократична Україна" за 22 лютого 1994 року подала аргументи, наведені в цьому інтерв'ю:
«Перше. Вибори до Верховної Ради, котрі відбудуться 27-го березня не будуть, напевне, заверешені цього дня. Отже, можливий другий тур. Нехай завершаться вони у квітні. Сформується Верховна Рада, щоб працювати у травні і тут доведеться одразу переходити до виборів Президента у всіх структурах.
На думку Л.Кравчука, за цих умов, зважаючи на економічну кризу, суспільство може бути доведене до крайнього ступеня політизації з найсерйознішими наслідками.
"Я не хочу брати участі у цьому, щоб моя участь не була предметом загострення і згоди на такі вибори. Тобто я згоден, що мають бути
73
вибори Президента, як того вимагає народ, але моя думка така - навряд чи це доцільно в такі стислі строки." — резюмував Президент України..
"Друге — вів далі він. Стан суспільства дуже складний, економічна ситуація вкрай напружена, соціальне становище людей вкрай серйозне. Розуміючи все це можу пояснити, можу взяти частину вини на себе, частину — на місцеві органи влади, частину — на Верховну Раду, тобто можна розділити цю відповідальність. Але для людини, яка сьогодні працює, і для якої життя стало важким, дуже важким, не сприймається цей розподіл, а моя участь у передвиборній кампанії означала б, що я захищаю те становище — економічне й соціальне, яке сьогодні є. Тобто я хочу довести начебто воно нормальне.
І третє. Ті громадяни або політичні лідери, яких висувають кандидатами у Президенти, вони, з моєю участю, всі сили спрямовуватимуть не на конструктивну програму, а на доказ того, що я не справився із своїми обов'язками. Я тоді дав би їм дуже велике поле для політичного маневру і для всіляких звинувачень.
Тобто, зваживши всі ці три обставини, дійшов рішення, що моя участь у виборах не є доцільною."
"Демократична Україна" 28 квітня надрукувала інформацію Укрінформу про зустріч Президента Леоніда Кравчука з колективом редакції "Киевских ведомостей", під час якої він підтвердив своє рішення не брати участі у виборах. Пан Президент заявляв про це так рішуче, що навіть такого досвідченого політика, як Іван Плющ змусив повірити собі. "Я не пішов би на вибори, — розповідав пан Плющ в інтерв'ю Вікторові Десятникову, опублікованому в газеті "Новости* за 6 липня 1994 року, — якби 18 квітня Леонід Макарович не сказав мені, що не буде балотуватися. Ось тоді я й пішов."-За одностайними оцінками, Іван Плющ мав приблизно однаковий електорат з Леонідом Кравчуком і на виборах мав шанс лише у випадку, коли останній не висувався б.
Національно-демократичні організації, які мали серйозні незгоди між собою в питанні ставлення до Президента Леоніда Кравчука, цього разу виступили одностайно за скасування або перенесення дострокових президентських виборів. На з'їзді Української республіканської партії, який відбувся у Києві 23 квітня 1994 року, було заявлено, що республіканці у новообраному парламенті домагатимуться перенесення президентських виборів на пізніший строк і якнайшвидшого ухвалення Конституції або закону про владу. Правління Всеукраїнського товариства "Про-
74
світа" ухвалило звернення до громадян ('Народна газета* № 18 за квітень 1994 року), в якому міститься заклик підтримати позицію Президента про недоречність дострокових виборів "за складних і непевних умов сьогодення". Того ж числа "Народна газета" повідомляє про звернення ДемПУ до новообраної Верховної Ради, в якому йдеться про скасування ухвали про дострокові вибори Президента, бо "за нинішнього кризового стану суспільства та правової невизначеності вони зможуть призвести до подальшої політичної дестабілізації." З таких же позицій виступив й опозиційний Президентові Народний Рух України. Головний аргумент націонал-демократів полягав у тому, що в країні досі законодавче не визначено статус Президента та інших органів влади. Адже дискусії навколо Конституції України так і завершилися нічим. 25 січня 1994 року Верховна Рада відхилила проект "Основних'конституційних положень про організацію державної влади і самоврядування в Україні*. Отож, залишалася невизначеність щодо форми організації влади в Україні. "В таких умовах Мала Рада Народного Руху України вважає нелогічним, таким, що розходиться з практикою цивілізованих країн, проведення президентських виборів до вирішення існуючою чи новообраною Верховною Радою статусу та повноважень Президента України. Народ повинен знати, кого він обиратиме: тільки главу держави, чи й голову виконавчої влади." — було сказано у Заяві Малої Ради Руху, ухваленої 7 березня 1994 року. ("Рада* за 17 березня 1994 року). Позицію Малої Ради Руху підтверджено 17 квітня 1994 року п'ятими Всеукраїнськими зборами Руху.
Спільний мотив націонал-демократів полягав у тому, що вони непокоїлися, аби прихильник української державності Леонід Кравчук не програв вибори, на їхню думку, проімперськи настроєному кандидатові.
На завершення кампанії сто двадцять депутатів із двадцяти областей України і Республіки Крим, обраних до Верховної Ради на виборах 27 березня 1993 року, підготували і розповсюдили зверенення до народу і Президента України. ("Демократична Україна" за ЗО квітня 1994 року). Автори звернення закликали Президента України до прийняття нової Конституції України в рамках своїх повноважень призупинити дію п. З Закону України "Про дострокові вибори. Верховної Ради України і Президента України" від 24 вересня 1993 року та дію п. 2 Постанови Верховної Ради України від 3 лютого 1994 року "Про введення в дію Закону України "Про формування місцевих органів влади і самоврядування".
Опонентами до такої позиції виступили ліві. Вони набрали більшість на виборах до Верховної Ради і цілком слушно розраховували усунути ненависного їм Леоніда Кравчука з посади Президента України, їхня точка зору відображена у документах IV позачергового з'їзду Соціалістичної партії України, який відбувся у Києві 16 квітня 1994 року. "З'їзд
75
вважає, що висока політична активність народу України на виборах депутатів до Верхоної Ради є свідченням прогресивного повороту суспільства до демократії законності і правопорядку. Не вдалися спроби певних політичних сил, президентських структур зірвати формування нового парламенту. Зроблено перші кроки до формування справжнього народовладдя в Україні. Цей успіх необхідно закріпити. З'їзд закликає трудящих, весь народ України сказати рішуче "Ні" діям, спрямованим на перенесення строків виборів Президента, взяти активну участь у формуванні органів місцевої влади і самоврядування. Вибори Президента України і місцевих Рад повинні відбутися 26 червня 1994 року." ("Товариш' №16 за 1994 рік).
Тим часом, в останній передбачений законом день Леонід Кравчук подав заяву про реєстрацію його претендентом у кандидати в Президенти України. 29 квітня Центрвиборчком задовольнив його прохання. На думку переважної більшості спостерігачів, подання заяви до Центрвиборчкому свідчило, що розмови про відмову балотуватися були не більше як маневром. Цей хід достатньою мірою проаналізований політологом Володимиром Литвином у його книзі "Політична арена України: дійові особи та виконавці" (К.: Абрис, 1994.).
А на початку другої декади травня Леонід Кравчук оприлюднив звернення до Верховної Ради, в якому обґрунтовував необхідність скасування дострокових виборів Президента України. У цьому зверненні Президент, навівши вже відпрацьовані націонал-демократами аргументи, вніс пропозицію розглянути в першу чергу питання про перенесення червневих виборів до підведення відповідної законодавчої бази, пріоритетну увагу приділити завершенню роботи над новою Конституцією України. ("Демократична Україна" за 14 травня 1994 року). Одначе, Верховна Рада, більшість у якій складали ліві сили, проголосувала за проведення дострокових виборів.
Другий мотив достатньо обережної поведінки Леоніда Кучми, очевидно, полягав у тому, що він не був упевнений у належній політичній організованості своїх потенційних прихильників. Певно, тому майбутній Президент України зосередив свою увагу не на критиці політичних опонентів, а на створенні організаційної основи майбутньої кампанії. Разом з колишнім заступником Голови Верховної Ради Володимиром Гриньовим він організував передвиборчий Міжрегіональний блок реформ (МБР), установча конференція якого відбулася 21 січня 1994 року в Харкові. Майже імпровізовано створений МБР "засвітив" прихильників Леоніда Кучми. Це були переважно зорієнтовані на Москву керівники великих державних підприємств Півдня і Сходу України.
До цієї, зважаючи на поспішність утворення, хиткої опори додалися ще й не найкраще порозуміння з Володимиром Гриньовим. Станіслав
76
Заскусило 22 лютого 1993 року так описував у "Демократичній Україні" прес-конференцію, дану Леонідом Кучмою у Чернігові: "Довго відбувався Л. Кучма загальними словами на пряме запитання: чому сьогодні частіше звучить "Блок Кучми", аніж офіційно проголошений "Блок Кучми-Гриньо-ва"? Нарешті, затиснутий у куток, дещо відкрив карти. Від поставленого підпису аж ніяк не відмовляється, стратегію повністю розділяє, але не може сприйняти тактичних маневрів В.Гриньова, який заради хвилинних вигід піде на компромісні угоди з політичними опонентами." Як вважає член об'єднання "Нова Україна" Артур Білоус, ні Гриньов Кучмі, ні Кучма Гриньову особисто не симпатизували. "Це був шлюб з розрахунку, під впливом обставин."
Вибори до Верховної Ради показали, що розрахунок був не дуже вдалим. За словами прес-аташе Міжрегіонального блоку реформ Володимира Кацмана, з близько двохсот сорока кандидатів у депутати, яких підтримував МБР, сорок стали депутатами. Але бажання увійти до парламентської фракції МБР виявили тільки двадцять три особи, чого недостатньо для утворення фракції. Політолог Артур Білоус стверджує, що МБРівців було обрано лише дев'ятеро. Чия б інформація не була точнішою фракцію, в будь-якому випадку, утворено не було.
Тож Леонід Кучма продовжував наполегливо вербувати собі прихильників. У засобах масової інформації замелькали повідомлення про його зустрічі з промисловцями Сходу та Півдня України. Як повідомив "РозІ-Посгуп" за 8—14 квітня 1994 року Донецька обласна асоціація керівників підприємств, у засіданні якої взяв участь Леонід Кучма, вирішила підтримувати його кандидатуру на майбутніх президентських виборах. Як зазначає газета, директори сподівалися свої економічні проблеми вирішити політичним шляхом. Олександр Панченко в газеті "Новости" за 25 травня 1994 року розповів, що Міжрегіональна асоціація промисловців, чергова нарада котрої відбулася у конференц-залі запорізького "Мо.тор-Січ", оголосили про підтримку Леоніда Кучми у його боротьбі за президентське крісло. У конференції брали участь керівники найбільших заводів і фабрик південного сходу України. У другій декаді квітня відбулася четверта конференція Українського союзу промисловців і підприємців, головою якого був Леонід Кучма. Конференція визнала "діяльність уряду і особисто в.о. обов'язки прем'єр-міністра Ю.Л. Звя-гільського такою, що призвела до вкрай негативних наслідків, поглиблює хаос і руйнування в економіці, посилює соціальну напруженість у суспільстві, що може викликати непердбачені наслідки." Як зазначала Ганна Люта у "Київському віснику" за 19 квітня 1994 року, УСПП став трампліном, аби дуже швидко потрапити на президентські і парламентські посади. Журналістка навела для прикладу прізвища віце-прем'єра Євтухова та президента Спілки малих підприємств Єханурова. Звідси
77
можна зробити висновок, що УСПП був кревно зацікавлений мати "свого" Президента. Конференція звернулася із закликом до народу України підтримати Леоніда Кучму в боротьбі за президентську посаду. Таким чином, Леонід Кучма, змагаючись за пост Президента України, не спирався на якусь визначену політичну силу. Він спирався на своїх колег-директорів Півдня і Сходу, котрі були вкрай незадоволені економічною політикою Леоніда Кравчука. Зважаючи на те, що керівником передвиборчого штабу Леоніда Кучми був впливовий у своєму регіоні представник так званої "партії влади" Валерій Пустовойтенко, звісно, частина цієї так само формально неорганізованої суспільної сили пішла за паном Кучмою. Як показали подальші події за достатньо умілої гри передвиборчої команди цього виявилося цілком достатньо.
Участь Леоніда Кучми у передвиборчій.президентській кампанії 1994 року відбувалася не без кримінального присмаку. Зокрема, у Криму на кілька днів таємниче зник московський тележурналіст Володимир Мукусєв. Потім він з'явився цілий і неушкоджений у Москві і дав інтерв'ю газеті "Сегодня". Пан Мукусєв повідомив, що від анонімного джерела отримав надрукований на бланку в/ч А-0515 Міністерства оборони України документ за підписом начальника Головного управління розвідки згаданого міністерства, депутата Верховної Ради, генерал-майора Олександра Скипальського. Як повідомляв УНІАН, у тому документі йшлося про фізичну ліквідацію Леоніда Кучми, якщо він буде обраний Президентом України. "Вважаємо необхідним довести до відома Президента України інформацію, отриману нами в результаті оперативної розробки "Керівник" каналами військової розвідки. — було сказано в документі. — Згідно з інформацією наших співробітників, отриманою з Москви, двоє найманих убивць кавказької національності отримали завдання за 150 тисяч доларів США ліквідувати Леоніда Кучму у випадку його перемоги на президентських виборах. Строк ліквідації — перший-другий день після виборів. На жаль, можу лише констатувати, що замовлення зроблено з України без фіксації конкретного замовника. Також наявна оперативна інформація, що виконавці теракту будуть негайно знищені.
Вважаю, що активне втручання для запобігання і протидії терактові недоцільне, оскільки матиме негативні наслідки з точки зору державності і незалежності України, враховуючи відверто проросійські погляди Леоніда Кучми.
Додаткову інформацію готовий надати тільки особисто у зв'язку з тим, що існує реальна можливість витоку інформації як у Міністерстві оборони, так і в апараті Президента."
78
Міністерство оборони у свою чергу розповсюдило заяву, в котрій назвало цей документ "дешевою фальшивкою". "Мета цієї політичної інформації очевидна, — сказано у ній, — штучно ускладнити обстановку навколо президентських виборів в Україні, скомпрометувати посадових осіб Міністерства оборони нашої держави."
Хоча одразу після виборів Леонід Кучма був, по суті, без охорони, на нього не було здійснено навіть такого кумедного замаху, як під час кампанії 1991 року, коли у Харкові якийсь п'яний подряпав ножем охоронця кандидата у Президенти України Леоніда Кравчука.
Кримінальний відтінок спостерігався в деяких оцінках діяльності Леоніда Кучми. На думку деяких угруповань, цей кандидат у президенти мав би відповідати на запитання не виборців, а слідчих органів. Львівські крайові організації Всенародного Руху України, Української республіканської партії, Української консервативно-республіканської партії, інших організацій правого спрямування, як повідомив УНІАН 18 червня 1994 року, звернулися до парламенту з вимогою притягти Леоніда Кучму до кримінальної відповідальності за "антидержавну діяльність". "Леонід Кучма підписував міждержавні угоди на кабальних для України умовах, що принижувало нашу державу, вело до посилення інфляції та ще більшого зубожіння громадян. Його крилатий вислів "Хватит играть в незави-симость" підхопив Володимир Жириновський, який сподівається, що шляхом економічного тиску вдасться ліквідувати нашу незалежність і державність. Враховуючи неспростовні факти і документи, — сказано у зверненні, — просимо Верховну Раду України через Генеральну прокуратуру організувати слідство й обговорити антидержавну діяльність Леоніда Кучми на найближчому засіданні, а Центральну виборчу комісію переглянути рішення про реєстрацію Леоніда Кучми кандидатом на посаду Президента України." У випадку неврахування їхніх вимог автори звернення залишали за собою право вдатися до актів громадської непокори, (хні вимоги враховані не були, але жодної акції непокори з цього приводу не сталося.
Якщо робити висновки за оцінками, які давалися одному з двох головних суперників на президентських виборах — Леонідові Кучмі, то можна вирішити, що йдеться про політика, який стоїть на діаметрально протилежних політичних позиціях від Леоніда Кравчука. Насправді ж спостерігачі неодноразово відзначали, що передвиборчі програми панів Кравчука і Кучми принципово нічим не відрізнялися одна від одної. Вони обоє виступали за якнайшвидше прийняття нової Конституції України. Відмінність полягала хіба що в намірі Леоніда Кравчука реалізувати свої плани щодо Конституції через круглий стіл. Суперники зійшлися в тому, що треба здійснити розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову, іншими словами провести політичну реформу. В програмах пе-
79
редбачалося надання широких повноважень регіонам. Леонід Кравчук уточнював: він за президентсько-парламентську форму правління та унітарну децентралізовану державу. Обидва суперники висловлювалися за дружні відносини — насамперед з Росією — і входження України у світове співтовариство, за прискорення приватизації і боротьбу з корупцією. І навіть у такому гострому питанні, як мовна політика, погляди суперників зійшлися: вони вважали, що російській мові треба надати статусу офіційної. Журналіст Вадим Фоменко писав про це в "Правде УкраиньІ" за 7 липня 1994 року: "В цілому ж, якщо накласти програму одного кандидата на програму іншого, То вийде одне до одного. Обидва вони за сильну самостійну Україну, за процвітаючу економіку, за ринкові реформи, за соціальну справедливість, за допомогу незахищеним прошаркам суспільства, за дружбу з Росією. Таке враження, що один підспівує іншому: замість дуелі вийшов дует." Про схожість програм говорив і Леонід Кучма, виступаючи 4 липня 1994 року в телепрограмі "100 хвилин з пресою". Відповідаючи на запитання кореспондента УНІАН, що у програмах Леоніда Кравчука і його особисто є відмінного, Леонід Кучма відповів: "Усі програми кандидатів останнім часом наблизилися до моєї, і мені це приємно. Єдине, з чим я не згоден у програмі Леоніда Кравчука, то це з тим, що Україна за роки незалежності посіла чільне місце у Європі." На думку Леоніда Кучми, не треба кидатися словами у ситуації, коли країна ходить з простягнутою рукою.
Але, попри схожості програм, проти Леоніда Кучми з усією можливою різкістю виступили навіть ті, хто перебував в опозиції до Президента Леоніда Кравчука. Вячеслав Чорновіл, промовляючи 16 квітня 1994 року під час другого етапу П'ятих всеукраїнських зборів очолюваного ним Руху, висловлювався на адресу Леоніда Кучми навіть різкіше, ніж відверті прихильники Леоніда Кравчука. Один з найпослідовніших антикомуністів, голова Руху, поставив небезпеку, яка приховується за Леонідом Кучмою, вище від комуністичної небезпеки: "Вважаю, що сьогодні найнебезпеч-ніший ворог української держави, а значить і ворог Руху', - навіть не комуністи, які доживають свій історичний вік за інерцією, живлячись сліпим соціальним протестом східних регіонів.
Найбільший наш ворог сьогодні — ще не дуже всім відомий Міжрегіональний блок реформ на чолі з Кучмою-Гриньовим.
Вони тісно пов'язані з місцевою номенклатурою, мають кошти, мають підтримку, в тому числі пропагандистську з боку Росії, експлуатують проросійські гасла, сьогодні ще популярні на Сході України. Нарешті, мають лідера, який знає чого він хоче: захопити владу. І задля того не перебирає ні в засобах, ні в людях, оточивши себе, зовсім не бездарними, але цинічними захланними жевжиками, які задля Мамони і втіхи владою можуть продати і рідну неньку, не тільки Україну.
80
За рік-другий ця не дуже помітна сьогодні політична сила (втім, Ті лідеру уже запраглося президентства...) може стати найпотужнішим антиукраїнським угрупованням у нашій державі. І протистояти цій ембеерів-ській хвилі треба вже сьогодні, бо завтра буде запізно." ('Рада" за 21 квітня 1994 року). В ухвалі зборів 'Про участь Народного Руху у виборах" було сказано: "Неприпустимим вважається обрання представників проімперських і прокомуністичних сил — Леоніда Кучми і Олександра Мороза". ("Независимосгь" за 8 червня 1994 року). Що стосується підтримки конкретного кандидата, то це рішення збори Руху передали на відкуп крайовим організаціям. Деякі з них висловилися за ліберала Володимира Ланового, а деякі — за Леоніда Кравчука.
Інша частина націонал-демократів, утворивши демократичне об'єднання "Україна", однозначно підтримувала Леоніда Кравчука. 17 червня 1994 року об'єднання ухвалило звернення до всіх суперників Леоніда Кравчука за винятком Олександра Мороза і Леоніда Кучми із закликом зняти свої кандидатури на користь Леоніда Кравчука. У заклику містилися наступні аргументи:
"Леонід Кучма, один з претендентів на посаду Президента України, виступає за військово-політичний союз з Росією, що неодмінно призведе до втрати незалежності України...
...Росія, навіть її демократичне крило (Є.Гайдар, С.Шахрай), сподіваючись на зміну державної політики в Україні, посилює політичний наступ на нашу державу, пропагуючи план об'єднання колишніх республік СРСР, передусім Росії, України, Білорусі в конфедеративний чи федеративний союз.
Наростає загроза нашій незалежності. Вважаємо, що становище можна виправити в разі перемоги на виборах 26 червня нинішнього Президента України Леоніда Кравчука, який показав себе послідовним захисником української незалежності і демократичного розвитку країни." ("Народна газета" №25 за червень 1994 року). Правда, ніхто з тих, кому це звернення адресувалося, не відгукнувся на нього - всі кандидати боролися до кінця.
Всупереч розповсюдженому уявленню, керівні органи лівих партій не висловлювалися на підтримку Леоніда Кучми. У першому турі вони мали свого кандидата — висунутого»! 6-квітня 1994 року IV позачерговим з'їздом Соціалістичної партії України Олександра Мороза, який не пройшов у другий тур. Хіба що Компартія Криму за рішенням свого пленуму навіть у першому турі мала намір підтримувати Леоніда Кучму. Про це 6 травня 1994 року повідомили "Новости" у колонці "за повідомленнями інформагентств* з посиланням на секретаря Компартії Криму Леоніда Грача. Він сказав, що "це рішення буде реалізовано за дотримання двох умов: екс-прем'єр-міністр повинен публічно заявити про своє праг-
нення до єднання (починаючи з економічного співробітництва і закінчуючи створенням єдиної держави) (безсумнівно, йшлося про Росію, але це слово, певне, через недогляд редакції було пропущене — Ю.Л.) і про пріоритет соціалістичної направленості суспільства."
2 липня 1994 року, тобто після першого туру виборів, відбувся черговий об'єднаний Пленум Центрального Комітету і Центральної Контрольної Комісії Комуністичної партії України, який записав у своїй ухвалі: "У програмі другого претендента (йдеться про Леоніда Кучму — Ю.Л.) приваблює прагнення на розширення економічних зв'язків і тісніше співробітництво з Росією та іншими країнами СНД, розв'язання проблеми двомовності, встановлення керованості народним господарством, неприйняття націонал-екстремізму. Але ми не можемо погодитися з його пропозиціями про купівлю-продаж землі, про обмеження ролі Рад народних депутатів, закриття усіх нерентабельних підприємств, перш за все шахт, і появою у зв'язку з цим масового безробіття, з програмою реформ, що передбачає посилену капіталізацію суспільства.* ('Комуніст* № 16 за липень 1994 року). У рішенні пленуму не містилося заклику підтримувати Леоніда Кучму. І в той самий час інформагентство "Інтер-факс-Україна* з посиланням на члена ЦК КПУ, який побажав залишитися невідомим, повідомило про рішення пленуму ЦК КПУ про підтримку в другому турі Леоніда Кучми. Цю інформацію, опубліковану в 'Киевских ведомостях* за 5 липня 1994 року, навряд чи можна вважати помилковою, бо ось як в день публікації цієї замітки в інтерв'ю УНІАН прокоментував згадане рішення перший секретар Київського міськкому та обкому КПУ Олег Грачов: 'Для кожного комуніста сьогодні зрозуміло, що робити, оскільки ми однозначно заявляємо: Кравчуку — ні, Кучмі, хоча ми не в усьому з ним погоджуємося, — так.* Отож, комуністи, не роблячи прямих закликів, давали зрозуміти своїм прихильникам, кого треба підтримувати.
Політрада Соціалістичної партії вирішила звернутися до виборців, які голосували за єдиного представника лівих сил Олександра Мороза, із закликом "залишитися вірними своєму вибору, оскільки інші кандидати виступають за рекапіталізацію України, в тому числі за прискорену приватизацію та продаж землі." Як уточнив на прохання УНІАН ЗО червня член політради СПУ Володимир Пронін, регіональні партійні організації матимуть право або не голосувати зовсім, або самостійно прийняти рішення, кому віддати перевагу.
Перший секретар Львівського обкому КПУ Олександр Голуб 7 липня 1994 року сказав кореспондентові УНІАН, що львівські комуністи і соціалісти голосуватимуть за Леоніда Кучму, бо, за словами провідника львівських комуністів, важливо, що Кучма не має схильності до націоналізму.
82
По завершенні виборів 18 липня секретар Харківського обкому КПУ Леонід Стриженко сказав кореспондентові УНІАН, що в другому турі харківські комуністи підтримували Леоніда Кучму, бо їх з ним "єднає спільна позиція з двох кардинальних питань. Найперше і найголовніше — це інтеграція країн співдружності та відновлення Союзу, друге — збереження на основі загальнодержавної власності економічного потенціалу України."
Аналогічну позицію займали ліві в інших регіонах. Щоправда, були і винятки. Як повідомив УНІАН 7 липня 1994 року, ні комуністи, ні соціалісти Донеччини не мали наміру підтримувати на виборах 10 липня жодного з кандидатів. Що не завадило Леонідові Кучмі отримати за себе у цьому регіоні 2006417 голосів, тобто 79 відсотків. Лише в Луганській області і Автономній Республіці Крим він мав кращі відсоткові показники.
ТиМ'Часом, власне висловлювання Леоніда Кучми вельми контрастувало з політичними оцінками, котрі він отримав у процесі передвиборчої кампанії.
Леонід Кучма: — Це або хворий каже, або негідник! Так і запишіть."
Так сказав майбутній Президент в інтерв'ю газеті "Независимость", опублікованому 6 липня 1994 року.
У газеті "Новости" за 23 червня 1994 року вміщено інтерв'ю Павла Береста з Леонідом Кучмою, яке має дуже характерну назву: «"Леонід Кучма: "Я обома руками за державність України"». Говорячи про те, що втратить Україна, приєднавшись до Росії, майбутній Президент сказав: "Перш за все державність. Разом з нею — право розпоряджатися своєю долею. Що може бути більш принизливого для народу, котрий так довго ішов до незалежності, нарешті домігся її і ... сам же добровільно відмовляється від права бути господарем у х:воїй державі. І я ніколи не міг би навіть мислити про це.
Є багато інших аспектів цієї проблеми — політична, економічна. Не хочу детально на них зупинятися. Найголовніша, на мій погляд, моральна сторона. Відмовившись від державності, ми назавжди накладемо на себе тавро другорядного народу. З таким, вибачайте, тавром держава приречена на роль статиста у міжнародних процесах. А що вже говорити про соціальний потенціал народу після такого рішення.
83
мали достатньо підстав не довіряти йому. По-перше, пана Кучму відверто підтримували російські політики і російське телебачення. "... пробиватися до нього (до президентського крісла — Ю. Л.) він вирішив через Москву, а вірніше — через "Останкіно". Я здивувався, побачивши до болю рідне і знайоме обличчя у програмі "Діалог" у прямому ефірі. — писав у газеті "Независимость" за 15 червня 1994 року політолог Вілен Зерчані-нов. — її учасниками, як правило, були керівники нових країн колишнього СРСР. А тут — голова українських промисловців і підприємців, кандидат у Президенти України. Напевне, не варто говорити про неетичність журналістів 'Останкіно", котрі надали ефір Леонідові Кучмі, поставивши таким чином інших кандидатів у президенти у нерівні з ним умови. Не сумніваюсь, що було це зроблено не так просто. Чому? Леонід Кучма - єдиний з претендентів, котрий готовий не торгуючись віддати все, що хоче Росія. Флот? Будь ласка. Крим? Нате, Крим. Знову прив'язати Україну до російської економіки? Немає проблем. Там, дивишся, і до незалежності справа дійде. Аби залишитися при владі. І грати у піддавки з російськими політиками, котрі вважають Україну губернією Росії. 'Независимость* навіть охрестила Леонда Кучму останкінським яструбом. Тоді як його головного суперника голубом миру, оскільки той використовував у своїй пропаганді тезу про те, що Кравчук — це мир і стабільність, тоді як Кучма — війна і кров.
Згідно з повідомленням пресової служби Руху "Рух-прес", опублікованим в 'Независимости" 24 червня 1994 року, голова Руху Вячеслав Чорновіл назвав подібне висвітлення передвиборчої кампанії інформаційною інтервенцією Росії. Під час зустрічі з представниками англійської, російської та французської преси і телебачення він для прикладу запитав у журналістів, як зреагував би офіційний Париж на агітацію мас-медіа Німеччини за опонента Франсуа Міттерана. Або — Москва, якби, маючи щось на зразок "Останкіно", Україна нав'язувала російським виборцям кандидатуру Жириновського. Вячеслав Чорновіл сказав, що, користуючись прозорим інформаційним кордоном з Україною, російська державна!!) телерадіокомпанія "Останкіно" розгорнула безпрецедентну в стосунках між суверенними державами агітацію за 'ставленика радянського ВПК" Леоніда Кучму.
Виступи по російському телебаченню мали значний ефект, адже згідно з даними соціологічних досліджень фонду "Демократичні ініціативи", опублікованими у бюлетені фонду №5 за 1994 рік, 43 відсотка громадян України діставало інформацію через російське державне телебачення. Тоді як через українське — на десять відсотків менше.
"Ні в кого не виникає сумніву, що вістрям зацікавлення було допомогти Кучмі здобути голоси виборців. — говорилося в заяві Конгресу національно-демократичних сил з приводу агітації за Леоніда Кучму з
боку російського телебачення. — Тим паче, що голова комітету Державної Думи РФ із зв'язків з СНД Затулін заявив, що росіянам небайдуже, хто буде обраний на найвищу посаду в Україні. Затуліну і його однодумцям більше підходить екс-парторг ВПК Кучма, який виступає за тісний союз України і Росії..." ('Народна газета* №27 за червень 1994 року).
Як повідомив УНІАН, 13 червня 1994 року на прес-конференції після установчого з'їзду "Демократичного вибору Росії" його лідер Єгор Гай-дар пов'язав вихід України з кризи із обранням на посаду Президента Леоніда Кучму.
Другою причиною, яка давала підстави не довіряти панові Кучмі, було його співголовування в утвореному в січні 1994 року Міжрегіональному блоці реформ, у програмі якого містився ряд положень, котрі з погляду націонал-демократів брутально перекручували ті процеси, які відбувалися в Україні, і мали на меті ліквідацію державності, знищення української мови і культури. Зокрема, в програмі МБР було сказано: "Питання про "державні мови" носить завідомо надуманий і провокаційний характер, і повинно бути раз і назавжди знято з обговорення." "Необхідно негайно зупинити соціальна небезпечні спроби втілити в суспільство націоналістичну ідеологію, раз і назавжди покласти край мусуванню національно-мовного фактора у практиці державних органів, в т.ч. у кадровій політиці." МБР мав також на меті відновити спільний економічний простір із країнами СНД. (Материальї первой конференции Межрегионального Блока Реформ. — Харків: СІА, 1994.).
Як пояснити заяви Леоніда Кучми про відданість ідеї незалежності України і водночас головування в МБР, котра проголошувала засади, від яких Кучма-Президент відмовився? Певну відповідь на це питання дає наступна розповідь голови Руху Вячеслава Чорновола: "Влітку 1994 року за місяць до президентських виборів прихильники Кучми, які не хотіли, аби Рух активно проти нього воював, попросили мене зустрітися з Кучмою. Повезли мене до нього на дачу. За ним ще зберігалася невеличка прем'єрська дача в Кончі-Заспі. Спочатку по чарці випили, мова була ні про що, а потім він так делікатно запитав про наші претензії. Я кажу: "Леоніде Даниловичу, ви мені особисто симпатична людина. (Я справді до нього маю людську симпатію.) Але я, як керівник великої організації, хіба я можу погодитися із ось таким?" І цитую йому програмні моменти із МБР про єдиний економічний простір, про двомовність і так далі. А він мені каже: "Та то щось Гриньов понаписував." Тобто він просто хотів стати президентом, а політиком він почав ставати вже після (виділено мною — Ю. Л.). Ми тоді боялися МБР, бо вони йшли з гаслами реформ і разом з тим по суті з гаслами ліквідації української державності. Для нас це був найнебезпечніший противник."
Член передвиборчої команди Леоніда Кучми, а потім виконуючий
85
обов'язки начальника інформаційно-аналітичної служби Президента України Віктор Небоженко відповідне ставлення до головного суперника Леоніда Кравчука пояснює створеним іміджем. "Оточення Кучми розуміло, що перемогти Кравчука можна лише, створивши відмінний від нього політичний образ. — каже він. — Одним із елементів цього образу було протиставлення. Якщо Кравчук західник і націоналіст, то в команді Кучми ставилося питання про якісь м'які форми інтеграційних орієнтацій на Схід і більш така інтернаціональна орієнтація." У процесі передвиборчої кампанії "інтернаціональне орієнтований" колишній Прем'єр-міністр став для одних монстром, котрий готовий продати українську незалежність, для других — рятівником, який шукатиме порятунку українців від голодної смерті у відновленні зв'язків з колишніми республіками СРСР. Відповідно, його суперник для одних був державником, котрий всі зусилля спрямовує на зміцнення незалежності, а для других — націоналістом, який відірвав Україну від Росії, спричинивши таким чином зубожіння народу.
Отож, під час передвиборчої кампанії 1994 року суперничали між собою не програми виведення України з кризової ситуації, а міфи про "націоналіста" Кравчука й "інтернаціоналіста" Кучму. Ставлення до кандидатів визначалося за принципом — "за" чи "проти" дружби з Росією. Приміром, ліві сили, особливо комуністи, котрі наріжним каменем своєї політичної пропаганди зробили відновлення зв'язків з колишніми республіками СРСР, підтримували Леоніда Кучму попри те, що в його програмі містилися неприйнятні для них положення. Наприклад, він виступав за продаж землі. Переважили настрої виборців східного та південного регіону України. Згідно з даними центру "Демократичні ініціативи", оприлюдненими 9 червня 1994 року через УНІАН, серед головних причин кризи мешканці цих регіонів називали розвал Радянського Союзу, а серед головних завдань влади вважали курс на відновлення СРСР. У цих регіонах Леонід Кучма здобув незаперечну перемогу. Спостерігачі сходяться на думці, що російський фактор в українській політиці продовжуватиме відігравати дуже велику роль, доки в Україні не відбудуться хоч якісь зміни на краще і її громадяни не переконаються, що їхній уряд здатний здолати кризу.
Як повідомив журналістам керівник штабу Леоніда Кучми Валерій Пустовойтенко, приблизно о 7-ій ранку 11 липня їм зателефонували з аналітичної служби Президента і визнали себе переможеними. 14 липня 1994 року "Правда УкраиньІ" писала: «"У чорний для команди Кравчука понеділок Президент на роботу не з'явився. В адміністрації на Банківській, 11 (відома в народі будівля, як приміщення колишнього ЦК Компартії України) був не оголошений офіційно траур. Багато робочих кабінетів виявилися замкненими... Зсередини. Люди кинулися шукати роботу...
86