DOROBOK16

Юрій Луканов "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"

Розділ 5.Між сходом і захадом, чи між молотом і ковадлом

Ніколи сусід не розумів сусіда — завжди

дивувалася його душа, чому сусід злий,

чудний такий.

Ніцше.

Між першим і другим туром президентських виборів Леонід Кучма не просто собі розкритикував зовнішню політику Президента Кравчука, а заявив, що такої взагалі не існує. Він сказав в інтерв'ю газеті "Новос-ти", опублікованому 6 липня 1994 року, що вся розгалужена структура Міністерства закордонних справ України діє вхолосту, "об'єктивно сприяючи падінню України до політичної і економіної прірви." Леонід Кучма сказав також, що відповідальні за зовнішню політику особи 'намагаються виправдати постійні провали у зовнішній політиці, котрі стали вже своєрідною традицією. Достатньо згадати Чорноморський флот, ядерну зброю, постійну штучну напруженість у взаємовідносинах з Росією, бурхливу імітацію інтеграції до Європ.ейського співтовариства, Придністров'я, Балкани. Заради об'єктивності слід зауважити, що винен у цьому, звісно, не лише сам пан Зленко — вельми суттєвий внесок зробили і комісія Верховної Ради під керівництвом Д.Павличка, і служба Президента із зовнішньої політики, очолювана А. Бутейком." Він розкритикував підготовлені Міністерством закордонних справ і схвалені Верховною Радою "Основні напрями зовнішньої політики України" і додав до цього: "...Нічого хоча б схожого на зовнішньополітичну доктрину ні Зленко, ні Павлич-ко, ні Бутейко не запропонували і, певно, вже ніколи не запропонують."

Така нищівна критика не залишала жодних сумнівів: у випадку перемоги Леоніда Кучми на виборах Анатолій Зленко не залишиться на посаді міністра. Щоб чіткіше усвідомити, від якої саме політики хотів відмовитися пан Кучма, варто трохи докладніше зупинитися на особі Анатолія Зленка, який цю політику уособлював.

Якщо не спостерігати за Анатолієм Зленком спеціально, то про нього дуже важко сказати щось специфічне. Він, на відміну від деяких його колег-урядовців, не робив нерозважливих заяв, не брав безпосередньої участі у жодних скандалах і тим більше не ловився на нафтових махінаціях. Він завжди мав підкреслено доброзичливий вираз обличчя, за яким неможливо було щось прочитати. Він неодмінно виглядав вельми респектабельно. Чи не єдиний неформальний момент, пов'язаний зі Зленком, який став широко відомий — це перемога над його російським колегою

Андрієм Козирєвим у тенісному матчі під час їхніх переговорів в Одесі восени 1993 року. Журналісти тоді особливо підкреслювали, що Зленко на десять років старший за Козирєва.

Якщо погортати українські газети, то можна ще натрапити на інтерв'ю пана Зленка, в яких він доводив, як тяжко йому працювалося. "За чотири дні, буває, по п'ять літаків треба міняти. Зліт—посадка, зліт —посадка... — розповідав він Ларисі Остролуцькій з "України молодої* 2 липня 1992 року. — І ти маєш блискавично адаптуватися до нового середовища, нових людей ... нової води навіть. Хоча часу на адаптацію якраз не відведено. Відразу з трапу вступаєш у переговорний механізм. На день може бути по 12 зустрічей, і тягнутися вони можуть до пізнього-пізнього вечора." Оце, здається, всі більш-менш живі риси, які домальовувалися до портрета призначеного на посаду 28 липня 1990 року першого керівника не фіктивного міністерства, яке мало на меті приховати відсутність власної зовнішньої політики УРСР, а реального зовнішньополітичного відомства.

Біографія колишнього міністра закордонних справ засвідчує, що він має настільки багатий дипломатичний досвід, наскільки його можливо було здобути в українському підрозділі Міністерства закордонних справ СРСР. Хоча він вивчав життя не лише з висоти міністерських кабінетів, а й з низин, причому в буквальному розумінні: закінчивши свого часу гірничий технікум, Анатолій Зленко працював гірничим майстром на шахті "Максимівка-Полога" у Кадіївці. До цього свого досвіду він додав три роки служби в армії, а також освіту перекладача-референта з іспанської мови. Володіє ще двома іноземними мовами, крім російської. Очевидно, на якомусь етапі свого життя "простий" хлопець із села Ставище, що на Київщині, Анатолій Зленко дістав дуже серйозну підтримку. Адже відразу по закінченні 1967 року київського університету він опинився на роботі в Міністерстві закордонних справ. В ту пору на подібну працю приймали не лише найперевіреніших з перевірених, не лише найлояльніших з лояльних, але й тих, у кого була солідна підтримка, як тоді казали, "рука" або "лапа". Відтоді Анатолій Зленко крок за кроком чіпко піднімався дуже престижними дипломатичними сходами. Зокрема, працював відповідальним секретарем комісії УРСР при ЮНЕСКО, співробітником Секретаріату ЮНЕСКО. Він має статус надзвичайного і повноважного посла України. Пізніше пан Зленко був заступником міністра, першим заступником і нарешті очолив міністерство.

Якщо повірити статті Анатолія Зленка "Міжнародні обрії суверенної України" в одинадцятому числі журналу "Комуніст України" за 1990 рік, то "завдання перед її автором, якого за кілька місяців до публікації призначили на міністерську посаду, стояло не таке складне: згідно з цією публікацією Україна вже мала високий авторитет на міжнародній арені

завдяки своїм ініціативам в ООН та інших міжнародних організаціях, отож, міністрові лишалося цей авторитет лише підтримувати та й годі. Насправді ж, якщо хтось у світі й цікавився українськими ініціативами, котрі аж ніяк не мали вирішального значення для світової політики, то лише наївна людина гадала, що Україна здійснює самостійні кроки, а не робить їх за вказівкою або з дозволу Москви. Якими б мотивами не керувався Зленко, друкуючи статтю, але очевидно одне: він мусив отой самий авторитет, про який писав, завойовувати. А для цього в нього був лише міністерський офіс у Києві, кілька представництв України при міжнародних організаціях, не було жодного посольства у країнах світу і майже не було досвідчених кадрів. Але найсуттєвіше: Україна ніколи не мала власного дипломатичного досвіду і абсолютно не усвідомлювала що ж їй треба від світу, як вона повинна поводитися на міжнародній арені. Треба віддати панові Зленку належне: із здобуттям Україною незалежності Міністерство закордонних справ наполегливо розбудовувало мережу дипломатичних представництв по всьому світу. Якщо не враховувати кілька скандальних історій, то розширення дипломатичної служби відбувалося досить гладко. Крім того, МЗС розробило "Основні напрями зовнішньої політики України', котрі Верховна Рада ухвалила у липні 1993 року. В них зафіксовано прагнення до мирного співіснування з іншими країнами. 'Засади, на яких держава реалізує свою зовнішню політику, — сказано в цьому документі, — грунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського заключного акта, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.'

'Українська зовнішня політика не € достатньо активною.* — таким чином був оцінений стан у цій сфері за підсумками засідання у січні-лютому 1994 року робочої групи з питань безпеки Українсько-Американ-ської Ради, куди входять відомі науковці, політичні і громадські діячі обох країн. Здається, така оцінка аж ніяк не в'яжеться з тією активністю, твердістю і послідовністю, яку в деяких випадках виявляли пан Зленко і очолюване ним міністерство. Наприклад, він посеред бурі емоцій, яка здійнялася навколо проблеми української ядерної зброї, з притаманною йому незворушністю твердо стояв за відмову від неї. Виступаючи на сесії Верховної Ради 3 червня 1993 року, пан Зленко проаналізував ситуацію і навів сім пунктів — від відсутності належної науково-технічної бази для утримання ядерної зброї до браку полігонів для її випробування — які унеможливили утримання ядерної зброї на українській території. Пан Зленко доводив також, що Україна мусить дотриматися взятих на себе зобов'язань стати без'ядерною державою. Ця справа фактично була вирішена, коли в Москві у січні 1994 року президенти України, США і Росії підписали тристоронню заяву з приводу української ядерної

зброї. Перемогла позиція, яку відстоював Анатолій Зленко. Він виявив також безприкладну активність, коли Україні було запропоновано підписати зініційовану американцями програму співпраці з НАТО 'Партнерство заради миру". Він зробив безліч необхідних візитів і врешті-решт його підпис з'явився під цим документом першим серед підписів міністрів закордонних справ країн-членів СНД.

З іншого боку, нерідко траплялися ситуації, коли очолюване паном Зленком міністерство неефективно реагувало на події, навіть якщо вони розгорталися неподалік від українського кордону і могли становити загрозу для її безпеки. "Нерішучість української зовнішньої політики взагалі, у тому числі на території колишньої Югославії, підтверджує невміння Києва реагувати на будь-які суперечки, навіть у себе під боком. — писав у 'Народній газеті* № 29 за 1993 рік працівник Інституту стратегічних досліджень з Лондона бритієць українського походження Тарас Кузьо. — Тимчасова анексія Москвою Придністров'я і створення "нових російських воріт на Балканах" відбувалися просто у нас на очах. Цей "другий Калінінград" біля нашого порогу особливо дивує, оскільки росіяни складають лише третю за чисельністю етнічну групу в Придністров'ї після українців і молдаван, до того ж не слід забувати, що ця територія є етнічно українською і належала до Української РСР у період між двома світовими війнами. Нерішучість української зовнішньої політики на Балканах особливо непокоїть, зважаючи на те, що в районі Баня-Лука, де серби проводять етнічні чистки, мешкають понад сто тисяч українців."

Існує також цілий ряд пов'язаних з діяльністю України на міжнародній арені випадків, коли її інтереси відверто ігнорувалися. Наприклад, щодо закордонної власності колишнього Радянського Союзу, або відшкодування збитків, завданих Україні в результаті санкцій ООН щодо колишньої Югославії. Приміщення майже всіх посольств колишнього СРСР належать зараз Росії. Москва, по суті, не поділилася ними з новими незалежними державами. Тому Україна, як бідна родичка, орендувала у Росії приміщення під свої посольства, або купувала нові, витрачаючи на це чималі кошти. Дунайське пароплавство через санкції щодо колишньої Югославії втратило від заборони перевезення вантажів десятки мільярдів доларів. За підрахунками до кінця року воно мало втратити ще півтора мільярда. Були з боку нашого МЗС певні кроки у напрямку розв'язання цих проблем і навіть ухвалювалися певні рішення, наприклад, резолюція ООН з приводу відшкодування. Але вжиті політичні заходи не дали жодних практичних результатів.

Нічого дивного в такій розбіжності у результатах немає. Бо неможливо сподіватися від початкуючої дипломатії однакового ефекту в усіх справах. І все ж у діяльності Анатолія Зленка та його відомства простежувалася певна логіка. Річ у тому, що в "Партнерстві" та ліквідації україн-

ської ядерної зброї були безпосередньо зацікавлені Сполучені Штати, а вони, як відомо, являють собою найпотужніший політичний прес на світовій арені. І в цих випадках вустами Анатолія Зленка, здавалося, глаголив сам Білий дім, запевняючи Україну в збільшенні асигнувань. "Ця сума, звичайно, не покриє всіх витрат, які має нести Україна у зв'язку з виконанням Договору про СНО, — казав пан Зленко на Верховній Раді 3 червня 1993 року, говорячи про 175 мільйонів доларів, запропонованих американцями для роззброєння, — але ми вважаємо, що з часом вона буде збільшена за рахунок асигнувань з боку США, так і за рахунок залучення до цього інших західних країн (виділено мною — Ю. Л.)." Анатолій Зленко діяв у цих випадках рішуче, бо убезпечив свої дії патронажем Вашингтона. У інших випадках інтереси України не збігалися напряму з інтересами потужніших держав або навіть суперечили їм, зокрема, Росії. І тут сама лише рішучість дипломатичних зусиль держави, яка ледь спинається на ноги, навряд чи могла принести результат, потрібно було вдаватися не лише до заяв, декларацій та інформування громадської думки, а до нестандартних дипломатичних ходів. В цьому плані Анатолій Зленко нічим похвалитися не міг.

Лише невиправний мрійник може уявити, що країна, яку роздирали внутрішні суперечності, питання про територіальну цілісність якої не сходило на той час з порядку денного та й до сьогодні залишається актуальним, може продемонструвати дипломатичний блиск. Тим більше, що значна частина кадрів формувалася з людей, котрі взагалі жодного стосунку до дипломатії не мали. Отож, така "ніяка" зовнішня політика цілком відповідала внутрішній ситуації в країні. Підстави для подібних тверджень дає хоча б той факт, що керівник нашого зовнішньополітичного відомства, будучи призначеним на свою посаду 28 липня 1990 року, обіймав її у складі трьох урядів. Подібна непотоплюваність свідчить про те, що Анатолій Зленко органічно вписувався у внутрішньополітичні обставини, котрі склалися на той час в Україні. Якби він був інакшим, то його замінили б набагато швидше.

Певно, сподіваючись переконати новообраного Президента України Леоніда Кучму в своїй здатності запропонувати зовнішньополітичну доктрину, Анатолій Зленко надрукував у "Голосі України" за 10, 11, 12 серпня 1994 року статтю у трьох подачах, в якій розмірковував про світові тенденції розвитку і місце України в цьому процесі. Але публікації ніяк не вплинули на Президента. І Анатолій Зленко відправився до Нью-Йорка на посаду постійного представника України при Організації Об'єднаних Націй.

Певно, найкумедніший факт з біографії наступного після Анатолія Зленка міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка полягав

у тому, що він, маючи диплом факультету міжнародних відносин Київського держуніверситету, з 1955 по 1959 рік працював головою колгоспу імені Дзержинського Сквирського району Київської області. Майбутній дипломат потрапив у рух так званих тридцятитисячників, коли компартія відправляла своїх членів піднімати сільське господарство. Втім сільськогосподарський досвід не завадив зробити йому кар'єру в сфері міжнародних відносин. Серед високих посад, які він обіймав, — заступник Міністра закордонних справ, постійний представник України при ООН. Геннадій Удовенко головував на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради ООН. Словом, він, як і його попередник, також один із небагатьох українських дипломатів, котрі мали солідний досвід міжнародної роботи. Після президентських виборів 1991 року його відправили на пенсію. Розмови ходили, мовляв, сталося це через те, що співробітники представництва України в ООН проголосували на виборах переважно за суперника Леоніда Кравчука — Вячеслава Чорновола. На пенсії він просидів не так довго. У вересні 1992 року його призначили послом до Польщі.

Судячи з усього, Геннадій Удовенко умів творити собі відповідну репутацію і співпрацювати як з тими, хто при владі, так і з опозицією. Американець українського походження журналіст Ростислав Хом'як розповідав, що після ухвалення Декларації про суверенітет у липні 1990 року пан Удовенко встановив інтенсивні контакти з українською діаспорою в США. Зважаючи на перебування України у складі СРСР і недавнє трактування наших земляків за кордоном як українських буржуазних націоналістів, такий крок на той час ще міг спричинити до неприємностей на службі. Навесні 1991 року Геннадій Удовенко не відмовився зустрітися з одним із одіозних з точки зору тодішніх владоможців лідерів опозиції Вячеславом Чорноволом, котрий перебував у США з робочим візитом. 'Наскільки мені відомо, пан Удовенко незабаром після проголошення Україною незалежності провів роботу серед дипломатів, представлених в ООН, роз'яснюючи, що Україна готова відмовитися від ядерної зброї, але взамін вимагає гарантій власної безпеки. — розповідає колишній американський громадянин, директор центру демократичних реформ "Демос", що у Києві, Роман Зварич. — Про це тоді ще ніхто не хотів слухати. Удовенко був першим, хто так поставив питання." Нинішній міністр закордонних справ відомий також тим, що перед відбуттям послом до Варшави він зробив візити до провідників політичних партій і провів з ними консультації на предмет того, якою вони хотіли б бачити нашу політику в Польщі, що було досить незвичним кроком.

Отож, 25 серпня 1994 року, згідно з Указом новообраного Президента Леоніда Кучми, з крісла посла у Варшаві до крісла керівника зовнішньополітичного відомства пересів чоловік із дещо виразнішим від

свого попередника іміджем. Новий міністр, очевидно, мав творити нову зовнішньополітичну лінію.

24 січня 1995 року Президент України Леонід Кучма під час свого робочого візиту до Москви постав з подачі телекомпанії "Останкіно" у ролі підлеглого, котрим дуже невдоволений його начальник. Здається, всі українські газети відзначили, що у випуску останкінських новин розмова двох президентів справляла таке враження, наче Борис Єльцин сварив свого українського колегу. Валентина Бондаренко в "Правде Украйни" за 26 січня 1995 року написала, наприклад, що все виглядало так, наче "Російський цар-батюшка суворо вичитував своєму васалові-боржникові." Пізніше в інтерв'ю кореспондентові "Киевских ведомостей" Ларисі Жаловазі, опублікованому 23 лютого 1995 року, Леонід Кучма скаже про цей епізод таким чином: "Бувають ситуації, коли я не можу реагувати просто як Кучма. Я — Президент України. За моєю спиною 52-мільйонний народ. У такі хвилини особливо відчуваєш, яка важка шапка Мономаха."

Це був не просто собі, хай неприємний, але рядовий епізод у біографії українського президента. Йшлося про набагато принциповіші речі. Адже саме на необхідності нормалізації стосунків з Росією, в чому об'єктивно зацікавлені обидві країни, Леонід Кучма побудував свою передвиборчу президентську кампанію.

Вже у перші дні перебування при владі Леонід Кучма накреслив основні риси нової зовнішньополітичної лінії. Викладені ним ідеї не могли не сподобатися Москві. 19 липня 1994 року в промові після прийняття присяги на вірність українському народові новообраний Президент заявив, що Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору. "На сьогодні саме на цій території зосереджені життєво важливі національні інтереси України." "Ми повинні бути не просто присутніми у Співдружності незалежних держав, а навчитися активно впливати на політику всередині Співдружності, рішуче відстоюючи свої інтереси, не забуваючи, зрозуміло, і про наших партнерів. Якщо ми не будемо брати участь у встановленні "правил гри", то ці правила все-таки встановляться, але без нас і на шкоду нашим інтересам." Президент згадував у своїй промові західні країни, відносини з якими повинні бути наповнені "новим реальним змістом", але стратегічним партнером України він називав Росію.

Все виглядало так, що новий Президент сповнений рішучості відкори-гувати "ізоляціоністський курс" Леоніда Кравчука і здійснювати політику, спрямовану на дружбу з Росією і встановлення зв'язків з державами,

котрі утворилися на пострадянському просторі. Питання полягало в тому, який варіант "дружби" з Росією вибере нова адміністрація: лукашенків-ський, коли країна поступово перетворюється у російську губернію, чи намагатиметься встановити рівноправне партнерство. У випадку з Леонідом Кучмою ця проблема виглядала особливо делікатною, оскільки у передвиборчій кампанії він дістав підтримку Москви і було само собою зрозумілим, що він боржник східного сусіда.

Про варіант стосунків з Москвою говорив Геннадій Удовенко, виступаючи перед Верховною Радою 15 вересня 1994 року в день його затвердження на посаді міністра закордонних справ. "Наша позиція відносно Росії чітка, проста і зрозуміла: хочемо нормалізувати відносини з Росією, розвивати їх, хочемо найтіснішої співпраці, але як рівний з рівним, як вільний з вільним. — сказав пан Удовенко. — Думаю, в Росії це теж розуміють і підуть на нормальне, цивілізоване, партнерське співробітництво з Україною."

Судячи з деяких наступних висловлювань Президента Кучми Москва не виявила захоплення його прагненням до рівноправного співробітництва. Наприклад, як пише кореспондент інформаційного агентства "Рейтер" Рон Попескі, під час зустрічі з керівництвом цього агентства 7 лютого 1995 року Президент України, описуючи ситуацію в СНД, сказав: "Нині ми граємо у футбол в одні ворота. Росія стоїть на одинадцяти-метровій позначці і б'є усім голи. За нинішньої ситуації я віддав би перевагу двостороннім відносинам." Леонід Кучма сказав, що він чітко і повно уявляє, що "така безформена організація, як СНД не має майбутнього. Досвід СНД до сьогоднішнього дня підтверджує, що жодне рішення не працює." Він заявив також, що Росія намагається несправедливо використати решту колишніх радянських республік. Український президент так само висловлював невдоволення двосторонніми україно-російськими взаємовідносинами. Як повідомило агентство Інтерфакс-Україна, 26 жовтня 1995 року Президент Кучма, перебуваючи у Бразилії, заявив, що "Росія у відносинах з іншими країнами Співдружності неза-лежчних держав діє лише з огляду на власні інтереси."

Втім, уважні спостерігачі не могли не відзначити, що зміна поглядів українського президента дуже схожа на досвід українського Прем'єр-міністра Леоніда Кучми. На початку свого прем'єрства він неодноразово висловлювався про необхідність нормалізації україно-російських відносин. 'Треба навчитися домовлятися з Росією на рівні двох незалежних держав, на рівні банків, на рівні підприємств. Необхідно приборкати амбіції тих українських чиновників, котрі вчора молилися на Москву, а сьогодні на неї плюють, потрібно солідно і спокійно, але домовлятися, вести плодотворний діалог." — казав Леонід Кучма 13 жовтня 1992 року, виступаючи у Верховній Раді як кандидат на посаду Прем'єр-міністра. У своєму

виступі він погоджувався навіть на таке: 'Будемо відверті: вони (стосунки з Росією — Ю. Л.) можуть носити характер міцного, але не завжди зручного політичного союзу. Коли наша політична підтримка оплачується економічними пільгами." "Наш уряд обов'язково покладе край "холодній війні" в економічних стосунках з Росією." — обіцяв він з трибуни Верховної Ради 27 жовтня 1992 року. На прес-конференції 27 лютого 1993 року Прем'єр-міністр Леонід Кучма кинув фразу, котру кілька газет поставили у заголовки. "Краще виживати разом, — сказав він, — ніж вмирати поодинці." Йшлося про Співдружність незалежних держав-. Він категорично висловлювався за найтіснішу співпрацю колишніх радянських республік. "Є певні сили, які намагаються посіяти ворожнечу між Росією і Україною. Я думаю, що великої перспективи вони не мають. — сказав прем'єр журналістам. — Але крові попсують." У доповіді Верховній Раді 18 травня 1993 року з вуст Леоніда Кучми пролунало: "...останнім часом ми уклали з Росією і іншими країнами СНД ряд договорів з різних питань господарської діяльності, маємо добрі особисті стосунки з членами урядів країн СНД. Вважаю, що це уряд наш робить правильно і буде й надалі продовжувати співпрацю з країнами СНД."

Одначе згодом у настроях Прем'єр-міністра з'являються нотки розчарування. "Свого часу я заявив, що припиню холодну війну з Росією. — казав він в інтерв'ю японським газетам "Токіо сімбун" і "Тюніті сімбун", текст якого 5 березня 1993 року надрукувала "Правда Украйни". — І сьогодні можу сказати однозначно: з боку України її припинено. Але, на превеликий жаль, ця війна є з боку Росії." І додав щодо СНД: "Поки не знаю жодної людини, котра, проаналізувавши діяльність СНД, сказала б, що в ній є якийсь сенс. Я завжди прихильник практичних результатів. Що ж маємо ми в рамках СНД? Підписано понад 250 угод — і жоден документ не працює. Чому? СНД — просто якась ширма і не більше." В інтерв'ю Леонідові Капелюшному, надрукованому .в московських "Из-вестиях" 4 травня 1993 року, Леонід Кучма поскаржився, що з росіянами дуже тяжко домовлятися: "Іноді мені здається, що ми розмовляємо з російськими партнерами різними мовами." "Ви знаєте мою політику по відношеню до Росії з першого дня моєї роботи Прем'єром. — казав він з парламентської трибуни 15 червня 1993 року. — Я виступав і виступаю за добрі взаємовідносини з нею. Але сьогодні політику Росії по відношенню до України дружньою і нормальною не назвеш. Роздягають і роззувають нас брати-росіяни цінами на енергоносії як хочуть, користуючись нашою слабкістю."

Коли такі оцінки давав 93-го року і дає сьогодні не який-небудь "ура-патріот" і не "ізоляціоніст" Леонід Кравчук, а щирий прихильник співпраці з Москвою Леонід Кучма, то це багато кого змушує дійти висновку, що тривале напруження між двома країнами має значно

складнішу природу, ніж просто 'бажання українського керівництва відгородитися залізною стіною від усього світу" — саме такі закиди робилися адміністрації Леоніда Кравчука.

Треба сказати, що, попри невдоволеним висловлюванням Президента, міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко 26 грудня 1995 року на брифінгу, присвяченому підсумкам року, достатньо оптимістично оцінив стан стосунків між двома країнами. "Значним досягненням, — сказав він, — слід вважати і виведення на нормальний, діловий рівень діалогу України з Російською Федерацією. Знято цілу низку проблематичних питань, які стояли на порядку денному двосторонніх відносин."

Але позбавлену дипломатичної округлості оцінку україно-російських відносин міністр дав дещо раніше. Про це стало відомо 4 жовтня 1995 року, коли газета "Независимость" надрукувала службового листа Міністерства закордонних справ України, надісланого Президентові України. Він, звісна річ, не призначався для обнародування. В листі аналізується "Стратегічний курс Російської Федерації з державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав", який Президент Росії Борис Єльцин затвердив своїм указом 14 вересня 1995 року. З нього стає зрозумілим, з чим саме не погоджується Маріїнський палац у ставленні до себе Кремля. "У відносинах з державами-учасницями СНД, - говорилося в листі, — Росія не має наміру будувати свої відносини у відповідності з нормами міжнародного права, тобто на основі поважання їх територіальної цілісності, суверенітету, невтручання у внутрішні справи одне одного. Щодо цього документ навіть формально не містить будь-яких посилань. Навпаки, Стратегічний курс накреслює шляхи та можливості втручання у внутрішні справи країн СНД...

..."Курс" відкрито ставить завдання забезпечення домінування Росії в регіоні. Зокрема, одним з основних завдань "політики Росії з державами СНД... є зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних, політичних і економічних відносин на території пострадянського простору." Територія країн СНД взагалі розглядається в концепції як регіон, який є, перш за все, зоною інтересів Росії, що мають розуміти не тільки треті країни, а й міжнародні організації. "Інтеграція", потреба та корисність якої широко декларується в документі, на практиці означає розмивання суверенітету держав-учасниць СНД, підпорядкування їх діяльності інтересам Росії, відновлення централізованої наддержави."

Президент України погодився з таким аналізом. Перебуваюча з візитом в Аргентині у жовтні 1995 року, він так оцінив указ Президента Росії про стратегічний курс щодо країн СНД: "Цей курс нас не влаштовує. Ми про це сказали вголос. Борис Єльцин був борцем проти імперії і за демократію і ми б хотіли, щоб він не відходив від цих позицій." ("Всеукраинские ведомости" за 31 жовтня 1995 року).

Сьогодні в пана Кучми поменшало впевненості щодо доцільності та ефективності Співдружності незалежних держав. 19 січня 1996 року після чергової зустрічі керівників країн-членів СНД він заявив, що бачить в СНД колективний консультативний орган, але віддає перевагу двостороннім взаєминам. Скептицизм його пояснюється тим, що, буваючи на зустрічах глав країн СНД, Президент України мусить відбивати ініціативи Росії політичного характеру, котрі спрямовані на створення нового наддержавного утворення на основі колишніх республік СРСР (за винятком країн Балтії), в якому Росія має на меті диктувати решті держав свою волю. Наприклад, Леонід Кучма відмовився підписувати угоди про так звані зовнішні кордони СНД, утворювати митний союз із Росією за умов, що, на думку українського провідника, послаблюють суверенітет України. Не підписав він також і конвенцію про Міжпарламентську асамблею СНД.

Деякі висловлювання Президента України дають підстави припустити, що двосторонні стосунки з Росією в нього також не викликають захоплення. Кореспонденти "Файненшинал Таймз" Христя Фріленд і Месью Ка-мінські в статті, опублікованій 25 листопада 1995 року, наводять цитату з інтерв'ю пана Кучми для їхньої газети: "Ми повинні співпрацювати з росіянами, але це не означає, що ми повинні довіряти їм."

Росія не відмовляється від тиску на Україну в різних сферах, зокрема, на світовій арені. Раніше, як відзначалося в аналітичній довідці за 9 липня 1993 року вашингтонського Центру розробки політики в галузі безпеки (його правління складається із значної кількості урядовців адміністрації Рональда Рейгана — Ю. Л.), один із західних дипломатів в Україні розповів, що російські офіційні особи попереджали країни Східної Європи, щоб ті "не турбувалися про будівництво великих посольств у Києві, бо за півтора року їхній статус знизиться до консульських відділень." У цій же довідці йшлося про те, що радник Президента Росії Сергій Станкевич "попереджав Польщу не встановлювати з Україною тісніших зв'язків. Він також описував Україну і Бєларусь як країни, що перебувають у російській сфері впливу." З часом російські урядовці відмовилися від тези про те, що Україна — явище тимчасове. Але вони намагаються переконати світ, що вона — неповноцінна держава. Колишній міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв несподівано з'явився у Вінніпезі наприкінці жовтня 1994 року на зустрічі високопоставлених представників західних держав, котрі обговорювали питання партнерства та економічних перетворень в Україні. Як написав Чарльз Трухарт у "Вашингтон Пост" за 28 жовтня 1994 року, його поява мала на меті "підкреслити роль Росії в проведенні Україною економічних реформ." Російський міністр заявив, що "там, де йдеться про Україну, яка є найбільшим боржником Росії, треба мати на увазі не велику сімку, а велику

вісімку." Російський міністр закордонних справ також сказав представникам Японії, Європи та Сполучених Штатів, що Росія сподівається отримати певну частину фінансової допомоги Заходу Україні. Ще одним кроком в цьому плані стало звернення Прем'єр-міністра Росії Віктора Черномирдіна до світового співтовариства в особі директора Міжнародного валютного фонду Мішеля Камдесю в березні 1995 року з проханням визнати Україну державою-банкрутом з усіма наслідками, що з цього випливають.

Тактика відбивання російських ініціатив та російського тиску далеко не завжди приносить позитивний результат. Приміром, дуже неоднозначну реакцію в Україні викликала російсько-українська угода по Чорноморському флоту, підписана президентами двох країн у Сочі 9 червня 1995 року. І найбільшу критику викликало навіть не те, що Україна, всупереч першим своїм заявам після постановки Москвою цієї проблеми, погодилася передати Росії левову частку кораблів. Адже експерти висловлюють думку, що ці судна вже морально застаріли і не являють собою грізної бойової сили. Найбільше невдоволення у критиків цього рішення викликало те, що російські морські бази розміщуватимуться на території України. "Виконавча влада фактично підклала бомбу уповільненої дії на півдні України. — вважає народний депутат Іван Заєць, заступник голови постійної парламентської комісії у закордонних справах і зв'язках з країнами СНД. — Адже Чорноморський флот є надзвичайно дестабілізуючим фактором як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Він є дестабілізуючим фактором для всієї Європи. Військові постійно втручаються у справи влади. Наприклад, керівництво ЧФ висловлювало незгоду з позицією президентів. Я маю копію листа провідників ЧФ, де вони роз'яснюють депутатам Держдуми, як треба діяти в тій чи іншій ситуації. Тобто військові вказують політикам, що ті мають робити. Частина російського істеблішменту сприймає Чорноморський флот як таку собі політичну партію, через яку можна тиснути на Україну, через яку можна проводити певну політику в Росії. Отож, питання треба було ставити не про умови розташування російського флоту на території України, а про тимчасовість його перебування тут.* Критика Івана Зайця, котрий представляє праве крило парламенту, набуває особливого забарвлення в світлі того, що, згідно з інформацією Олександра Ляска в "Комсомоль-ской правде" за 27 жовтня 1995 року, російський "Независиммй институт оборонних исследований", фінансований Міністерством оборони Росії, розробив "Концептуальні положення стратегії протидії основним зовнішнім загрозам національній безпеці Російської Федерації", які передбачають розташування російської ядерної зброї серед інших територій на базі Чорноморського флоту в Криму. Київ також піддається тискові Москви, котра намагається отримати

100

частку української власності в оплату за українські борги. Справжній скандал у парламентських кулуарах викликали урядові рішення про створення спільного російсько-українського закритого акціонерного товариства Тазтранзит", майно якого повинні були складати українські магістральні трубопроводи. Згідно з аналізом фахівців, залучених до справи фракцією 'Реформи", російська сторона повинна була мати контрольний пакет акцій у Тазтранзиті", що давало б їй можливість диктувати свою волю Києву в справі транспортування газу через Україну до Європи. 'За дорученням парламентської фракції 'Реформи* фахівці проаналізували цю ситуацію і дійшли висновку, — розповідає народний депутат України Юрій Оробець, — що якби Росія чинила так само зі своїм боргом, то вона мусила б віддати Чехії 70 відсотків своєї металургійної промисловості, включаючи кольорову. Німецькі економісти твердять, що за 60 мільярдів марок, котрі Москва заборгувала Бонну, можна кілька разів приватизувати всю промисловість Росії. Я вже не кажу про те, що така постановка питання є відвертим порушенням Декрету Кабінету Міністрів (на той час його очолював Леонід Кучма) від 31 грудня 1992 року, згідно з яким магістральні газопроводи не підлягають приватизації, оскільки є об'єктами стратегічного значення. Іншими словами — їхня приватизація та ще й російською стороною загрожує національній безпеці України." На думку Юрія Оробця, ідея розплати власністю за борги накинута Україні Москвою і підхоплена певними політичними силами, котрим наплювати на інтереси України. З ініціативи фракції 'Реформи* ведеться розслідування цієї афери.

Українські аналітики ^попереджали що *... найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії.* Такий висновок було зроблено у глобальній аналітичній роботі українського Національного інституту стратегічних досліджень 'Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір", випущеній у світ навесні 1994 року. У цій же роботі передбачені всі складові тиску Росії на Україну, котрі ми спостерігаємо на сьогоднішній день. Та Леонід Кучма, керуючись звичайним здоровим глуздом, щиро вірив, що Росія погодиться встановити рівноправні партнерські стосунки з Україною, оскільки обидві країни, залишаючись найбільшими торговельними партнерами, маючи найбільш взаємопов'язані економіки, об'єктивно зацікавлені у нормалізації відносин. Але він виявився не готовим до того, що Росія аж ніяк не прагне визнавати рівноправність України, а зовсім навпаки: Москва намагається домінувати у стосунках двох країн.

Якщо Росія осмислює ситуацію, розробляє механізм реалізації своїх зовнішньополітичних інтересів у вигляді вищезгадуваного указу Президента Єльцина щодо країн СНД, то в Україні ніякого подібного документу не розроблено. Якщо не брати до уваги загальні декларації про необ-

101

хідність дружити, Київ досі чітко не сформулював, а що ж йому потрібно на своєму східному напрямку і яким чином діяти відносно країн СНД, зокрема, відносно Росії. Президент Кучма прагне розв'язати вузол україно-російських проблем, терпляче схиляючи свого московського колегу підписати широкомасштабну угоду про дружбу і співробітництво, котра змусила б Росію взяти на себе ряд зобов'язань щодо України і таким чином зменшила можливості московського тиску. У цій ситуації український президент рухається шляхом свого попередника, котрий також намагався підготувати цю угоду. Як повідомив на брифінгу 19 квітня 1994 року тодішній начальник договірно-правового управління МЗС України Олександр Чалий, президенти обох країн під час наради глав країн СНД 14—15 квітня 1994 року домовилися, що 'найближчим часом Президент Борис Єльцин здійснить офіційний візит в Україну, під час якого планується підписати українсько-російський міждержавний Договір про дружбу і співробітництво." Одначе 17 травня 1994 року той же Олександр Чалий на брифінгу в МЗС України повідомив, що ще 21 квітня 1994 року надіслало ноту, в якій було запропоновано розпочати найближчим часом переговори між українською і російською делегаціями. За словами Олександра Чалого, протягом 1993-94 років українське зовнішньополітичне відомство неодноразово виходило з аналогічними пропозиціями. Але, попри існуючої домовленості між президентами, жодної офіційної відповіді на адресу української сторони не надходило. Завоювавши крісло Президента України, Леонід Кучма вже в інагуараційній промові 19 липня 1994 року заявив, що першим кроком до нормалізації стосунків з Росією може стати комплексна широкомасштабна угода, підготовка якої, за словами новообраного Президента, була на той момент практично заверешна. Словом, з приходом пана Кучми до влади українсько-російські переговори були нібито завершені і погоджено текст договору. Декілька разів з надуманих причин відкладався візит Бориса Єльцина до Києва, під час якого мав бути підписаним цей договір. Наприкінці лютого 1996 року під час візиту до Києва новопризначеного Міністра закордонних справ Росії Євгена Примакова знову було оголошено, що Борис Єльцин приїде до Києва на початку квітня. Та за кілька днів прес-служба Президента Росії спростувала це повідомлення. Отож, за підрахунками українського телебачення, вшосте відкладено візит пана Єльцина до української столиці.

Визнавши непорушність нині існуючих кордонів України, зобов'язавшись визнавати її державний суверенітет, як це передбачено у погодженому тексті угоди, Росія втратить серйозні важелі політичного тиску на свого західного сусіда. Чи захоче вона з цим погодитися? Якщо так, якщо Леонідові Кучмі таки вдасться підписати угоду, то він зможе вважати, що розв'язав чи не найзаплутаніший вузол в українській зовнішній політиці.

102

Перші стосунки із Заходом у Леоніда Кучми пов'язані з не найкращими спогадами. 8 квітня 1993 року кореспондент "Нью-Йорк Таймз" Майкл Р. Гордон з посиланням на чільних представників адміністрації Президента Клінтона розповів, що адміністрація негативно відповіла на прохання Прем'єр-міністра України Леоніда Кучми про зустріч з Президентом США Білом Клінтоном або ж віце-президентом Аланом Гором. Як писала газета, таке прохання'передав міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, перебуваючи з візитом у США. "Адміністрація вирішила повідомити Київ, що така зустріч не може бути гарантована заздалегідь, а це стало фактичною відмовою на прохання української сторони." Про це розповіли й інші американські засоби масової інформації. Та якщо вірити прес-секретареві українського прем'єра Дмитрові Табачнику, то прем'єр, хоча його й запрошували, не збирався відвідувати Штати. "У Прем'єр-міністра є запрошення від Конгресу США здійснити візит протягом квітня цього року. — говорилося в заяві пана Табачника, опублікованій 13 квітня 1993 року в "Урядовому кур'єрі. — Оскільки Прем'єр-міністр має погоджені строки візиту до ряду країн і одночасно зайнятий рядом невідкладних внутрішніх проблем, цей візит не може відбутися в зазначені строки, про що американська сторона буде поінформована."

За цим принизливим епізодом стояло невдоволення західних столиць і Москви, як вони вважали, відмовою Києва втілювати в життя положення української Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, згідно з яким Україна проголосила свій без'ядерний статус. Та як говорилося у повідомленнях американських засобів масової інформації, Вашингтон поблажливіше поставився б до прохання українського Прем'єр-міністра, якби Україна швидше просувалася на шляху роззброєння. Леонід Кучма не став шукати поблажливості Вашингтона, а викликав іще більше роздратування Заходу. Виступаючи 4 червня 1993 року на спеціальному закритому засіданні Верховної Ради він запропонував, ратифікувавши угоду СТАРТ-1 і відповідно погодившись позбутися 130 стратегічних ядерних ракет СС-19, залишити при тому 46 ракет СС-24, та кілька сотень ядерних боєголовок на стратегічних бомбардувальниках. Цим самим він аж ніяк не завоював собі прихильність керівництва економічно розвинених країн, оскільки така пропозиція сприймалася* ними як палка у колесо роззброєння.

Хто б тоді міг подумати, що через півтора року той самий Леонід Кучма в якості Президента України не тільки побуває у Вашингтоні з державним візитом (21—23 листопада 1994 року), а й почує з вуст господаря Білого Дому на свою адресу такі слова: "Ваша мужність перед

103

обличчям неймовірних проблем нагадує нам про нашого президента Франкліна Рузвельта, який очолив державу у час великої скрути." Будь Леонід Кучма президентом країни з іще скрутнішою ситуацією, але без ядерної зброї, такий комплімент навряд чи прозвучав би. Отож, суть полягала не в мужності, а в тому, що Україна, за президентства Леоніда Кучми, приєднался 16 листопада 1994 року до Договору про нерозпо-всюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава. Тобто дала зобов'язання цілковито позбутися розташованої на її території ядерної зброї. Президент підтримував це рішення Верховної Ради.

Така суттєва зміна поглядів відбулася не тому, що Леонід Кучма на шляху від прем'єрського крісла до президентського "продався Заходові". Адже саме цей період часу був сповнений драматичних подій як у внутрішньому, так і зовнішньому житті нової незалежної держави. Саме в цей час відбувалося чи не найінтенсивніше осмислення Україною свого місця в світі. Боротьба навколо ядерного роззброєння України продемонструвала її реальну вагу на світовій арені. Забезпечила достатнім матеріалом для висновків про те, наскільки Київ може бути самостійним у своїх зовнішньополітичних кроках. За цей час розвіялися ілюзії дуже багатьох політичних діячів. Недарма, ставши першою посадовою особою держави, він сказав якось, що Кучма-президент дуже сильно відрізняється від Кучми-прем'єра.

Пропозиції Кучми-прем'єра залишити частину ядерної зброї на території країни були викликані прагненням досягти компромісу у конфліктній ситуації, котра склалася на той час навколо української ядерної зброї. Як відомо, українська столиця неодноразово відповідними офіційними документами підтверджувала свою готовність цілковито відмовитися від ядерних арсеналів. Але Київ непокоївся, що, відмовившись від них, він залишиться беззахисним перед можливими загрозами. Крім того, Марийський палац вважав, що демонтаж ядерного озброєння коштуватиме надто багато і власними силами нова незалежна держава не зможе впоратися з цією проблемою. Тому за своє роззброєння Київ вимагав гарантій безпеки і відповідної фінансової компенсації, про що ЗО вересня 1992 року заявив в Організації Об'єднаних Націй тодішній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. У відповідь на Заході висловлювалися підозри, що Україна такі аргументи наводить для того, аби відмовитися від своїх намірів стати без'ядерною. Політолог Микола Томенко, посилаючись на контент-аналіз деяких газет США та Великобританії за 1993-94 рік, стверджує, що у цей період "Нью-Йорк Таймз", наприклад, писала про Україну, як правило, в негативному контексті. Крім теми ядерної зброї, газета описувала чорнобильські проблеми, міжетнічні тертя, напруження в регіонах і кризовий стан економіки. Більшість статей мали тенденційний характер. Україна, по суті, не згадувала-

104

лять на місце. Кучма-президент мусив рахуватися з цими реаліями. Як сказав під час обговорення питання про ДНЯЗ на сесії Верховної Ради 16 листопада 1994 року голова постійної парламентської комісії у закордонних справах та зв'язках з країнами СНД Борис Олійник: "... диспозиція на даний період така, що ми маємо прийняти рішення в контексті, який не на нашу користь. З 1990 року ми зробили стільки збоїв, заяв і присягань приєднатися до всіх можливих і неможливих угод і договорів, що просто загнали себе у безвихідь. Отже, треба виходити з реальної ситуації."

У той же час Кучма-президент мав змогу переконатися, що розташована у центрі Європи країна з п'ятдесятидвомільйонним населенням, попри всі свої економічні негаразди, виявивши певну наполегливість і послідовність, здатна змусити прислухатися до себе. Зокрема, ядерні держави погодилися гарантувати її безпеку. Про це говорив міністр закордонних справ Геннадій Удовенко на сесії парламенту, присвяченому ДНЯЗ: "Хотів би тут зазначити, що жодна держава, що приєднувалася до ДНЯЗ, таких гарантій не отримувала. Переговори з цієї проблеми ми вели постійно на всіх рівнях, у тому числі на найвищому політичному рівні ... Внаслідок цієї роботи, внаслідок позиції, яку зайняли ядерні держави, ми одержали офіційні повідомлення від Сполучених Штатів Америки, Великої Британії і Росії, я повторюю, офіційні повідомлення у вигляді нот, що ці держави підтримують пропозицію про надання і закріплення гарантій національної безпеки у спеціальному Меморандумі, який буде підписано главами цих ядерних держав ... Спроба багатьох неядерних країн вирішити у своїх інтересах проблему отримання гарантій незасто-сування сили проти них в рамках Женевської конференції з роззброєння досі не увінчалися успіхом." Він також підкреслив, що приєднання до ДНЯЗ жодної неядерної країни не супроводжувалося подібним зустрічним крококом з боку ядерних держав. Жодна держава, що приєднувалася до ДНЯЗ, таких гарантій не отримувала.

У грудні 1994 року під час зустрічі в Будапешті глав країн-членів Наради з безпеки і співробітництва у Європі Україна дістала такі гарантії. Вони мали вигляд підписаного провідниками Росії, Великобританії та США Меморандуму та односторонніх декларацій Франції і заяви Китаю. Одначе, Київ не цілковито задоволений міжнародними гарантіями, оскільки вони подані у вигляді не зобов'язань, а декларацій, їх людина буде оцінювати позитивно лише у випадку, коли ядерні країни далі просуватимуться на шляху роззброєння. Які б неприємні для самолюбства Леоніда Кучми спогади не були

106

пов'язані з процесом відмови від ядерних озброєнь, але саме рішення про ДНЯЗ стало поворотним моментом у стосунках Києва із західними столицями. Адже ця ухвала українського парламенту поклала край неого-лошеній політичній блокаді України з боку Заходу. Незабаром після при єднання Києва до ДНЯЗ мешканці української столиці отримали можливість не тільки спостерігати Біла Клінтона на своїх вулицях, але й випити за його здоров'я горілки "Президентська", етикетка якої була прикрашена портретом Президента США у козацьких жупані та шапці, — випуском партії напою з такою назвою українські підприємці відгукнулися на офіційний візит до Києва американського провідника, котрий пройшов 11—12 травня 1995 року. Президент Клінтон, який незадовго до того виявляв явне невдоволення Києвом, перебуваючи у ті дні в столиці України, всіляко демонстрував свою приязнь до Президента Кучми і народу, який його обрав. Ніби намагаючись показати, що він комфортно почувається у Києві, пан Клінтон вранці бігав у спортивному вбранні вулицями Києва під об'єктивами кінокамер. Підкреслюючи своє дружнє ставлення до українців, він завершив свій виступ перед багатотисячним натовпом біля Київського державного університету фразою українською мовою: "Слава Україні!" Західні спостерігачі відзначали, що візит Біла Клінтона до столиці України однозначно свідчив про підтримку спроб Леоніда Кучми здійснити реформування української економіки.

Протягом другої половини 94-го і протягом 95-го року Леонід Кучма побував з візитами в усіх, за винятком Франції, країнах "великої сімки". Усі керівники розвинених західних країн декларували приязне ставлення до України і висловлювали готовність сприяти Києву в процесах демократизації та здійснення реформ. З ними було підписано ряд вигідних для України угод.

Крім того, Леонід Кучма, перебуваючи з візитом у Брюсселі, 1 червня 1995 року підписав з Європейським Союзом двосторонню Тимчасову угоду про торгівлю та питання, що до неї відносяться. Як відзначалося, цей документ став першою угодою такого типу, укладеною з новою незалежною державою. Сторони надали одна одній сприятливі умови для здійснення торгівлі.

Хоча співробітництво з промислово розвиненими країнами, а також європейськими міжурядовими структурами відкрито не ставилося в залежність від роззброєння України, але це малося на увазі. Якби не приєднання до ДНЯЗ, то, певне, Леонідові Кучмі не вдалося б, як це називають популяризатори його діяльності, прорубати вікно до Європи.

Знявши напругу навколо своєї ядерної зброї, Київ отримав пакет західних кредитів, котрі допомогли стабілізувати фінансову ситуацію і погасити частину боргів за російські енергоносії. Країни "великої сімки" виділяють значні кредити для здійснення економічних реформ в Україні.

107

Згідно з угодами, виділяються кошти на демонтаж озброєнь. Представники президентської команди наголошують на тому, що приєднання до ДНЯЗ значно поліпшило імідж України в світі й дозволяє Києву активніше відстоювати свої інтереси на міжнародній арені.

Втім, це не означає, що Україна під проводом Президента Кучми вже вийшла в світ упевненою ходою. Приєднання до ДНЯЗ є хай і дуже вагомим, але тільки етапом цього процесу, розвиткові якого сприяють не тільки дипломатичні зусилля Києва, але й зміна деяких зовнішньополітичних обставин. Річ у тім, що Україна, ніби скромна і ненав'язлива дівчина, терпляче чекала своєї години, мовчки спостерігаючи за романом хвацького парубка із примхливою дівулею, розбещеною увагою. До 'дівулі*, тобто до Росії, після розвалу СРСР було звернено всю увагу Вашингтона. Він, проводячи так звану політику "найперше Росія*, упадав навколо Москви з усією елегантністю, на яку був здатен. *США орієнтувалися в першу чергу на Росію тому, — вважає Пол Гобл — керівник відділу досліджень Джеймстаунської фундації, котра у Вашингтоні, — що тут переважала думка, що стабільність у Росії збереже стабільність в усіх колишніх радянських республіках. І не усвідомлювали, що стабільність у Росії так само залежить від стабільності у нових незалежних державах, котрі постали на місці СРСР, як і навпаки.* Інші західні столиці дотримувалися або схожої із США, або нейтральної позиції. Як наслідок: на перших порах Росія отримала більше пільгових кредитів, ніж усі колишні радянські республіки разом узяті. Але найголовніше — насамперед відводилася ключова роль у розвиткові пострадянського простору. Протверезіння у світі почалося, коли на грудневих виборах 1993 року до Державної Думи Росії значного успіху досягла радикально настроєна антизахідна Ліберально-демократична партія Володимира Жиринов-ського. Чеченська війна дала світові зрозуміти, що до реальної демократії і стабільності в Росії ще далеко. Незабаром після початку чеченської війни Президент Росії Борис Єльцин у Будапешті під час зустрічі провідників країн-членів Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ) оголосив про можливість холодного миру із Заходом замість холодної війни. Москва також розпочала певні переговори з Тегераном, що, на думку західних аналітиків, могло призвести до створення в Ірані ядерної зброї. Заходові не вдалося вплинути на дії Москви. І коли Росія через свій нестерпний характер розчарувала не тільки Вашингтон, але й усію західну компанію, погляди їхні раптом звернулися до України. Усі несподівано усвідомили, що, попри песимістичні прогнози, вона зберігає спокій на своїй території. А в порівнянні з колишніми радянським республіками (за винятком Балтійських країн) виглядає просто-таки бастіоном стабільності. Формальне підтвердження того факту, що Європа вже не сприймає

108

Україну як щось незрозуміле, а визнає державою, котра рухається у напрямку побудови правового демократичного суспільства, відбулося 26 вересня 1995 року. Саме цього дня наша країна стала членом Ради Європи (РЄ). Тридцять шість країн-членів цієї найбільш представницької міжурядової європейської організації одностайно проголосували за прийняття України.

Вступ до цієї організації суворо регламентований. Але обмеження стосуються не кількості держав-учасниць. Членами РЄ стають лише ті країни, котрі визнають верховенство права і продемонстрували своє прагнення працювати над приведенням свого законодавства до міжнародних стандартів, а також ті, хто у своїй практичній діяльності керуються виключно мирними методами. Відповідно, Президент Леонід Кучма може додати до плюсів свого урядування два ключові моменти, котрі відіграли найвагомішу роль у рішенні європейських політиків прийняти Україну до своїх лав. По-перше, всупереч побоюванням західних аналітиків, Крим не став яблуком розбрату в Україні, кримський вузол вдалося розв'язати конституційним шляхом. По-друге, Президент і Голова Верховної Ради, підписавши Конституційну угоду, не дозволили перерости напруженню в стосунках виконавчої і законодавчої гілок влади у кризу. Крім того, європейські пблітики відзначали відсутність порушення в Україні прав людини і національних меншин. Завдяки цим факторам Україна переступила поріг об'єднаної Європи. Щоправда, переступивши поріг, вона стоїть і роззирається на всі боки, ніби роздумуючи: а що ж, власне, далі робити?

Питання про те, яке місце посяде Україна в системі міжнародних координат, стає дедалі актуальнішим. Адже після розвалу СРСР у світі формуються нові взаємовідносини. І вже цитовані слова Президента Кучми, які він сказав під час інагуараційної промови, можна сміливо віднести не лише до участі в СНД, а й загалом до діяльності України на міжнародній арені: "Якщо ми не будемо брати участь у встановленні 'правил гри", то ці правила все-таки встановляться, але без нас і на шкоду нашим інтересам." Така постановка проблеми зараз тим більше злободенна, бо Київ сьогодні ризикує опинитися між молотом і ковадлом. Між утвореним з ініціативи Москви Ташкентським військовим блоком, котрий складається з країн СНД, й блоком НАТО, існуючим з 1949 року як альтернатива радянській загрозі. Хоча представники північноатлантичного альянсу запевняють Москву, що НАТО продовжує існувати як оборонний союз і аж ніяк не спрямований проти Росії, Кремль не дуже довіряє подібним твердженням. Конфлікт між ними був би особливо небезпечний для України. Адже в цьому випадку, як вже неодноразово траплялося в історії, вона опиниться на перехресті вогнів і це може стати для країни фатальним.

109

Пошук відповіді на питання про місце України в світі ускладнюють і міфи, до яких свого часу доклав руку нинішній президент. Колись підтримувані паном Кучмою уявлення в народі передав 31 жовтня 1995 року з трибуни Верховної Ради депутат з Донецької області Володимир Моїсе-єнко: "Ви, напевне, всі знаєте про те, що з'їзд шахтарів і Всеукраїнська конференція робітників, і мітинги протестів 25 жовтня однозначно висловилися за зміцнення економічних, політичних, міжпарламентських зв'язків з СНД, вбачаючи в ньому розв'язання 95 відсотків, можливо, і всіх 100, економічних проблем, з якими стикнулася Україна." Інакше кажучи, свої внутрішні проблеми, за словами депутата, Україна може розв'язати виключно завдяки зовнішньому чинникові. Характерним для таких поглядів є підозріле ставлення до Заходу, — чому теж колись сприяв нинішній Президент України. 'Захід ставив за мету в усіх цих наших перетвореннях і перебудовах, — казав пан Кучма під час свого перебування у ранзі Прем'єр-міністра в Севастополі взимку 1993 року — зруйнувати все дощенту і перетворити величезний Радянський Союз, в тому числі і незалежну сьогодні Україну, в сировинний придаток робочої сили, ресурсів і т. ін. ... Нікому — ні США, ні Англії, Франції та Німеччині — не потрібна сильна Росія, сильна Україна. І нам самим треба виходити з кризи, не чекаючи допомоги." ("Українська газета*, №2 за 1993 рік). Відповідно в суспільстві побутує міф протилежного змісту про цілковито ворожу Росію і вкрай доброзичливий Захід.

Незадовго до своєї відставки попередній глава зовнішньополітичного відомства Анатолій Зленко, розмірковуючи про місце України між Сходом і Заходом, писав у надрукованій в "Голосі України" за 10, 11, 12 серпня 1994 року статті в трьох подачах: "Для України з її унікальним геополітич-ним положенням, надмірний ухил в будь-яку сторону означав би-— або повний відрив від реальної ситуації, яку маємо в національній економіці, або небезпеку відокремлення себе від інтегрованої Європи своєрідною "економічною лінією Керзона", що безумовно сповільнило б реформування її соціально-економічної структури і поступове входження в європейський і світовий економічний простір." Цей погляд відповідає підходові нинішнього керівника МЗС Геннадія Удовенка, який декларує, що Україна є мостом між Сходом і Заходом. Він додає також, що зовнішня політика повинна бути збалансованою і різновекторною. Пан Удовенко позитивно оцінює підготовлені своїм попередником "Основні напрями зовнішньої політики України", розкритиковані Леонідом Кучмою напередодні другого туру президентських виборів. «Я не бачу необхідності розробляти нову зовнішньополітичну доктрину. — каже міністр. — Я вважаю, що наше головне завдання виконати те, що було затверджено "Основними напрямами". Курс там виважений, поміркований. В цьому й полягає повага до нас, що ми не змінюємо наш курс якимось кардинальним чином. Ми

110

послідовні і передбачувані." Українське керівництво підтримує ідею загальноєвропейської системи безпеки, у якій би взяли участь усі європейські країни. І, либонь, активніше від інших колишніх радянських держав співпрацює з МАТО за індивідуальною програмою, розробленою у рамках "Партнерства заради миру".»

Представники президентської адміністрації видали одразу три книжки, в котрих так чи інакше зачіпається проблема місця України в світі. Глава президентської адміністрації Дмитро Табачник і радник Президента Дмитро Видрін в аналітичній роботі "Україна на порозі XXI століття" (К.: Либідь, 1995.) ставлять питання так: "Задвірки Європи" чи серцевина Євразії?". Автори прагнуть довести переваги євразійської орієнтації. Співробітники адміністрації Президента Андрій Деркач, Сергій Веретен-ніков та Андрій Єрмолаєв у творі "Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пути." (К.: Либідь, 1995.) стверджують, що "збереглися всі підстави для того, щоб з допомогою тісної і стратегічно розрахованої економічної кооперації на основі транснаціоналізації економік країн СНД створити нове політичне об'єднання держав євроазіатської зони, котре базувалося б на спільному проведенні регіональної геополітичної лінії і політичному партнерстві сторін." Автори обох цих творів змальовують Захід як неприхильна налаштовану до України силу. Добродії Видрін і Табачник стверджують, що США прагнуть бачити територію СНД так званою зоною стратегічного відставання. Радник Президента Володимир Гриньов у книзі "Нова Україна: якою я її бачу" (К.: Абрис, 1995.), пишучи про зовнішньополітичну спрямованість України, жодним сгіовом Ме згадує Захід, зупиняється тільки на її стосунках з Росією. Він закликає до найтіснішої кооперації з Москвою. Секретар Ради національної безпеки при Президентові України Володимир Горбулін критикує засадничий пункт української зовнішньополітичної доктрини — положення про позаблоковість. В інтерв'ю журналу "Політика і час" №2 за 1995 рік відзначає, що позаблоковість можуть собі дозволити лише сильні, промислова розвинуті держави. Він вважає, що в даний момент говорити про статус нейтралітету передчасно. "За конкретних умов, — сказав пан Горбулін, — необхідно буде розвивати партнерські взаємини, об'єднуючи зусилля в економіці, промисловому виробництві, військовій галузі, особливо з суміжними країнами, країнами Європи, а також державами, готовими навіть у критичний для України момент надати їй допомогу."

Так само не існує єдності з цього питання і в парламенті. Лідери Комуністичної партії засвітили свої позиції, організувавши збирання підписів за відновлення союзної держави. Праві сили орієнтовані на Європу. "Сьогодні і далі президентські структури сповідують принцип політики балансів, — каже член парламентської фракції Руху Іван Заєць,

111

— намагаючись балансувати між Сходом і Заходом. А сьогодні треба сповідувати принцип пріоритетів. Ми чітко повинні визначитися, що ми є європейська держава. Україна є складовою частиною європейської цивілізації і вона може мати майбутнє тільки як складова об'єднаної Європи. А розгортатися ця загальна теза повинна таким чином, що наша домінанта - це європейський інтеграційний вектор, при широкому співробітництві зі Сходом." На думку пана Зайця, наші політики плутають інтеграцію і співробітництво. За його словами, вони кажуть, що можна здійснювати інтеграцію одночасно на Захід і на Схід. Він вважає, що такого в природі не буває і ми повинні належати до якогось із цих двох процесів: або евроазійського, або загальноєвропейського.

Попри євразійські настрої у власній адміністрації, президент Кучма у своїй щорічній доповіді перед парламентом 4 квітня 1996 року заявив: "Інтеграція у Європу — це наш свідомий і стратегічний вибір." Хоча така заява і пролунала, але боротьба думок навколо цієї проблеми триває. Вона свідчить про те, що Київ досі чітко не сформулював своїх інтересів у світі, не визначив пріоритетів свого розвитку. За таких обставин той декларований міст між Європою і Азією насправді являє собою вельми хитку кладку, котра легко може зламатися.

112