Юрій Луканов "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"

Розділ 6."Дімократія"? "Стабілізець"? Конституційний порядок?

Десь проявились якісь нігілісти — Кажуть, що се людоїди,
хотять Русь нашу, матінку, з кашею з'їсти, Перевернути теперішній лад.

Іван Франка.

1

9 грудня 1994 року Старокиївський районний суд м. Києва отримав безпрецедентний позов: народний депутат України, харків'янин Леонід Гармаш домагався притягнення до відповідальності Президента України Леоніда Кучми. Позовна заява називалася "Про відновлення порушених прав Народного депутата України". Автор заяви стверджував, що Президент Леонід Кучма порушив його депутатські права, не відповівши на кілька його депутатських запитів. Суд спершу взявся за розгляд цієї справи, а потім відмовився це робити, бо, як випливало з визначення судді Ф. Ружицького, такі позови має розглядати Конституційний суд, а за його відсутності Верховна Рада України. Не допомогла і апеляція до міського суду. Тим часом, в депутатських запитах Леоніда Гармаша Президентові Кучмі, на які останній не відповів, йшлося, зокрема, про те, що "Законодавство України не приведене у відповідність до Конституції України. До Конституції України не внесено необхідні зміни у зв'язку із новоухваленими законами." Йшлося також про відсутність в Україні Конституційного Суду. І найголовніше: на думку народного депутата, Президент порушив цілий ряд статей Конституції.

Цей епізод не мав значного впливу на українську політику, але він став черговим свідченням суспільного невдоволення владою. Якщо народ дедалі більше розчаровувався у владі як такій, то політичний істеблішмент виявляв невдоволення саме відсутністю будь-якого реформування системи організації влади в країні. "Сучасний державний устрій України є, по суті, конгломератом елементів парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. — казав на сесії парламенту 13 квітня 1995 року депутат Валентин Ландик з Донецька. — У результаті державницьке влаштування в Україні не є цілісним, системним і не. відповідає повною мірою сучасності, менталітету народу, його традиціям і звичкам, має багато внутрішніх суперечностей. Чинна нині Конституція України являє собою сукупність норм, частина яких не тільки не узгоджується, а навіть знаходиться у принциповій суперечності між собою."

Проблема організації державної влади викликала загострену реакцію у всіх політичних сил суспільства, в тому рахунку і в Президента Леоніда Кучми, що продемонструвало засідання Верховної Ради 12 квітня 1995 року. Депутат Олександр Стешенко з Луганщини почав

114

свій виступ з того, що виконавчій владі за самою її природою властиве прагнення до відриву від народу, до збюрокрачування, до необмеженого авторитаризму. Це загальна тенденція." Далі він висловив переконаність у тому, що ухвалення пропонованого Президентом законопроекту "означатиме, по суті, ліквідацію системи Рад народних депутатів — основи української державності". Після цих слів у залі здійнявся шум, бо Президент, який брав участь у засіданні, повівся так, як свого часу повівся уряд Вітольда Фокіна — він вийшов із сесійного залу Верховної Ради. Такий екстраординарний вчинок не міг не викликати бурю пристрастей. Після того, як Президент пішов, депутати "обмінялися люб'язностями", котрі мали гостріший, ніж звичайно, характер. Депутат від Києва Сергій Головатий заявив, що "сьогодні відбувся запланований сценарій на загострення кризи в нашому суспільстві. Розіграв цей сценарій Голова Верховної Ради Мороз, який порушив регламент. На порушення регламенту він надав слово Стешенкові, який не був уповноважений виступати у процедурі розгляду законопроекту в другому читанні. Головуючий не перервав виступ Стешенка, коли він образив честь і гідність Президента України — глави держави. Коли глава держави покинув зал, головуючий не перервав Стешенка, на порушення регламенту надав йому десять хвилин для виступу. Головуючий Мороз не перервав Стешенка, коли той перевищив надані десять хвилин і так далі." Депутат Іван Чиж з Хмельниччини, який виступав після пана Головатого, сказав наступне: "Я не думаю, що істерика, з якого б боку вона не виходила, є аргументом сили розуму, є аргументом виваженості. Не можна такі речі допускати. Навіть якщо якась думка Стешенка, який виступав від Комісії, не сподобалася, то до неї треба було просто прислухатися." Депутат Степан Хмара зі Львівщини висловив думку, що Президент "теж повинен контролювати свої емоції, навіть якщо він вважає, що хтось із народних депутатів уразив. І цьому депутатові це не робить честі. І ми всі готові вибачитися, якщо це справді так." Така гостра суперечка була викликана тим, що у парламенті обговорювалося питання, пов'язане з проблемою влади, а саме: депутати в другому читанні розглядали представлений Президентом проект закону "Про владу і місцеве самоврядування".

Проблема влади постала перед Президентом Кучмою одразу після того, як він був обраний главою держави. "За роки незалежності ми не спромоглися створити якісно нову, збудовану на демократичних засадах державну владу, — сказав з цього приводу пан Кучма, виступаючи 22 грудня 1994 року у Верховній Раді, — яка за ефективністю впливу на суспільство не поступалася б державним інститутам розвинених країн. А це просто необхідно в умовах реформування суспільства, коли різко зростає загроза анархії чи охлократії. Без сильного уряду неможливо

115

ефективно управляти державним сектором економіки, який ще й донині складає в Україні понад 85 відсотків.' Президент Кучма назвав помилкою, що Верховна Рада зразка 1991 року не спромоглася передати виконавчу владу спочатку урядові, а потім і всенародне обраному президентові. На думку промовця, до липня 1994 року в Україні існувала не президентська, а парламентсько-президентська республіка, котра, на його переконання, довела свою неспроможність. Леонід Кучма як негативний момент відзначив прагнення парламенту прямо контролювати уряд. Він заявив, що парламент за своєю природою не може виконувати управлінські функції. Додав також, що уряд не може виконувати нормально свої функції, бо є "козачком двох панів*.

Певно, Леонід Кучма прагнув посилити свою владу, щоб уникнути дестабілізації через ситуацію в економіці, котра, попри оголошення економічних реформ, продовжувала погіршуватися. Треба нагадати, що країна дісталася нинішньому Президентові в стані дуже далекому від нормального. Ніхто не намагався полемізувати з ним, коли 11 жовтня 1994 року Президент Кучма, виступаючи у парламенті з доповіддю про основні засади своєї політики, сказав таке: 'Ми можемо стати першою в світі країною, яка виявиться неспроможною впоратися з власним промисловим та військово-технічним потенціалом, створить екологічну небезпеку сусіднім країнам. Це буде моральне позорище нації.*

Щоб уникнути 'морального позорища*, Леонід Кучма у своєму виступі запропонував ряд заходів. Передбачалося внести зміни у податкову систему, прискорити приватизацію, сприяти випереджаючому розвиткові галузей із швидким оборотом капіталу, утвердити "достатньо широкий простір для приватної власності на землю*.

Попри гостру критику лівих, які були незадоволені деякими намірами Президента, зокрема, прагненням запровадити приватну власність на землю, 19 жовтня 1994 року Верховна Рада в цілому схвалила основні положення доповіді. Президентові рекомендували визначити перелік законопроектів і проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку країни і терміни їхнього винесення на розгляд Верховної Ради. Але, на думку Президента, для реалізації програми йому бракувало політичного інструменту. Адже 22 грудня 1994 року в своєму виступі перед парламентом він сказав, що однією з двох причин економічної кризи він вважає недосконалу організацію державної влади.

Проблема влади мала для Леоніда Кучми не тільки об'єктивний, пов'язаний з відсутністю політичних реформ, але і суб'єктивний характер. Адже перші дні його перебування в президентському кріслі значною мірою нагадували його дебют на посаді Прем'єр-міністра. В обох випадках Леонід Кучма виявлявся генералом без війська. 1994-го року це сталося, зокрема, тому, що, вигравши президентські вибори, Леонід

116

Кучма був поставлений перед фактом: в Україні вже діє щойно сформований уряд на чолі з Віталієм Масолом. Самого Прем'єр-міністра Верховна Рада призначила за поданням пана Кравчука за дев'ять днів до президентських виборів. Це було друге призначення пана Масола на цю посаду. Перший раз він став главою уряду ще за часів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Судячи з його книжки "Втрачений шанс*, яко вийшла у видавництві "Молодь* 1993 року, пан Масол був прихильником централізованих реформ, висловлював невдоволення розпадом Радянського Союзу. Він пішов у відставку в жовтні 1990 року в результаті масового голодування студентів, котрі вимагали усунення Прем'єр-міністра. Його повторне призначення на посаду Прем'єр-міністра 16 червня 1994 року один з лідерів студентського руху 1990-го року депутат Київради Олесь Доній оцінив як намагання Леоніда Кравчука перед завершенням президентського марафону завоювати симпатії лівих сил, котрі на той момент явно домінували у парламенті. Отож, Прем'єр-міністр аж ніяк не був людиною Леоніда Кучми.

У Верховній Раді на той час переважала ліва команда на чолі з лідером Компартії України Петром Симоненком. Хоча новообраного Президента і єднала з лівими обіцянка відновити зв'язки з Росією та іншими країнами СНД, але він не мав на них жодного впливу. Зокрема і через те, що надто різними були в них економічні програми. Праві ставилися до Леоніда Кучми підозрілива з огляду на його промосковські гасла у період передвиборчої кампанії. До того ж союзник Леоніда Кучми по Міжрегіональному блоку реформ Володимир Гриньов, який переміг на парламентських виборах по одному з харківських округів, не дістав підтвердження своїх депутатських повноважень. Таким чином нечисленні депутати від Міжрегіонального блоку реформ втратили парламентського лідера, а пан Кучма не отримав у парламенті навіть того мізерного впливу, котрий він міг мати потенційно.

Отож, як не парадоксально це виглядало, але, ставши президентом де юре, Леонід Кучма мусив боротися за те, щоб стати президентом де факто. Іншими словами, як і за часів свого прем'єрства, пан Кучма відчував брак інструменту, котрий би дав йому змогу здійснювати свої владні функції. "Ідея надзвичайних повноважень уряду дискредитована", заявив Леонід Кучма 21 вересня 1993 року з парламентської трибуни в останній день свого керування урядом. Виступаючи з тієї ж трибуни 22 грудня 1994 року в якості Президента, він сказав, що не погодився з пропозицією Голови Верховної Ради про надання Президентові права протягом року видавати акти законодавсятва, як це було за часів його прем'єрства. "Президент не претендує на функції законодавчої влади". сказав пан Кучма. Очевидно, з власного досвіду він переконався, що інструмент реалізації владних повноважень не повинен залежати

117

від бажання або небажання законодавчого органу, а повинен бути зафіксований у відповідному законі. "Він (Президент — Ю. Л.) хоче мати тільки ті повноваження, — продовжив пан Кучма 22 грудня 1994 року, — які природно належать виконавчій владі. І я хочу, щоб вони були конституційна закріплені,*

Та вже з перших днів свого президентства Леонід Кучма мусив думати не лише про зміцнення своєї влади, але й про те, аби не розгубити вже здобуті надбання Президента. Спонукала його до цього Верховна' Рада, яка 14 липня 1994 року прийняла у першому читанні закон 'Про місцеві Ради народних депутатів*. Якби такий законопроект став законом, то прагнення Леоніда Кучми зміцнити свою президентську владу залишилися б на папері, а він сам перетворився б у весільного генерала на чужому політичному банкеті. Адже згідно із проектом вищезгаданого закону в Україні зберігалася вертикаль місцевих Рад із виконавчими структурами, котрі перебували у підпорядкуванні Рад. *3 питань здійснення повноважень державної виконавчої влади, — було сказано у законопроекті, — голови Рад і виконавчі комітети підпорядковані Кабінету Міністрів України, а також головам і виконавчим комітетам Рад вищого рівня.* Про Президента України у проекті закону 'Про місцеві Ради народних депутатів* не згадувалося жодним словом. Такий підхід цілковито відповідав неодноразово продекларованому прагненню лівих сил скасувати інститут президентства як такий або перетворити Президента на особу із суто представницькими функціями, котра не має конретних важелів впливу на політику.

Теоретично Президент мав два варіанти дій у ситуації, що складалася. Погодитися на представницькі функції, або вжити заходів, щоб законопрект 'Про місцеві Ради народних депутатів* не було ухвалено. Оскільки в Україні вже діяла президентська гілка влади, оскільки більшість політичних сил не дозволили б її скасувати одним розчерком пера, оскільки сам Леонід Кучма пройшов виснажливий президентський марафон аж ніяк не для того, щоб врешті-решт отримати лише представницькі функції, то практично Президент мав єдиний варінт дій — домогтися, щоб законопроект "Про місцеві Ради народних депутатів* не став законом. Зважаючи на те, що проект вже пройшов перше читання, це означало, що зупинити продовження його розгляду у парламенті могли тільки якісь надзвичайні обставини. Президент Кучма мусив докласти колосальних зусиль, аби другого читання не відбулося. Вже на першій своїй прес-конференції на посаді Президента 13 липня 1994 року, тобто за день до розгляду проекту закону "Про місцеві Ради народних депутатів" у першому читанні, він заявив, що намагатиметься 'переконати Голову Верховної Ради Олександра Мороза відмовитися від ідеї обмеження повноважень Президента*. Леонід Кучма висловив переконання,

118

що Україні потрібна сильна президентська влада. За повідомленням Інтерфаксу-Україна, назавтра пан Кучма зустрівся без свідків з Головою Верховної Ради Олександром Морозом. Як повідмолялося, серед інших питань обговорювалися проблеми взаємовідносин виконавчої і законодавчої гілок влади. Можна з певністю сказати, що Леонід Кучма ставив питання про створення виконавчої вертикалі влади на чолі з Президентом. Інакше навряд чи в спільній заяві Президента, Голови Верховної Ради і Прем'єр-міністра України від 19 липня 1994 року автори заявили б, що вони мають намір "здійснити рішучі кроки для удосконалення системи відносин центральних органів державної влади з місцевими органами, завершення формування цілісної системи виконавчої влади на чолі з Президентом (виділено мною — Ю. Л.)", що аж ніяк не вписувалося у концепцію законопроекту "Про місцеві Ради народних депутатів*.

Втім, підпис Голови Верховної Ради під таким документом ще не означав, що проект закону "Про місцеві Ради народних депутатів" не розглядатиметься в другому читанні. Отож, Президент Кучма вживає заходів, аби сформувати на свою користь думку тих, кого цей проект безпосередньо стосується. 6 вересня 1994 року Конференція голів і представників місцевих Рад запропонувала Верховній Раді зняти з подальшого обговорення в парламенті законопроект про місцеві Ради.

28 жовтня 1994 року у Києві відбулася нарада депутатів обласних Рад України, присвячена обговоренню законопроекту "Про місцеві Ради народних депутатів". У роботі наради взяв участь Голова Верховної Ради Олександр Мороз. Більшість промовців підтримали позицію Президента про необхідність створення вертикалі сильної виконавчої влади.

Президент мав не лише критикувати парламентський законопроект, але й запропонувати альтернативу — своє бачення організації державної влади в Україні. Президентська адміністрація підготувала альтернативний парламентському проект закону "Про державну владу і місцеве самоврядування". ЗО листопада в Києві відбулося засідання створеної Указом Президента від 20 вересня 1994 року консультативно-дорадчого органу Ради регіонів, котра складалася із голів обласних Рад. Було розглянуто законопроет про владу. Президент повідомив журналістам, що учасники засідання рекомендували внести в нього положення про перетворення Рад у містах і селах у "дорадчі органи" на період до прийняття нової Конституції. В проекті пропонується призупинення "на перехідний період" діяльності обласних і районних Рад. Пан Кучма повідомив, що багато хто з промовців пропонував запровадити положення проекту про владу указом Президента, одначе, на думку Президента, "це не конституційний шлях".

Згідно з проектом закону "Про владу і місцеве самоврядування",

119

Президент України мав право формувати очолюваний ним уряд без згоди на це Верховної Ради, призначати половину персонального складу Конституційного Суду, подавати на затвердження парламенту кандидатури Генерального прокурора, Голови Верховного Суду, Голови Вищого Арбітражного Суду, Голови Правління Національного банку та суддів Верховного Суду і Вищого Арбітражного Суду, призначати суддів загальних та арбітражних судів за поданням відповідно Голови Верховного суду та Голови Вищого Арбітражного Суду. Президент оголошувався керівником всієї системи орагнів державної виконавчої влади. Голови місцевих Рад та очолювані ними виконавчі комітети з питань делегованих ним повноважень виконавчої влади підпорядковувалися Президентові. Посада Прем'єр-міністра не передбачалася. Словом, ухвалення проекту спричинило б значне посилення президентської гілки влади.

Тим часом, експерти Секретаріату Верховної Ради підготували аналіз президентського законопроекту, згідно з яким у разі його ухвалення 'виникне небезпечна конкуренція між цим законом і Конституцією, необхідність внесення численних змін і доповнень до законодавства*, що, на думку експертів Верховної Ради, призвело б до руйнування правової системи в Україні. Згідно з висновками парламентських фахівців, можливість виникнення таких конфліктів випливала з вісімнадцяти статей прези-дентового проекту.

Неодноразово у пресі і з трибуни Верховної Ради звучали застереження щодо можливості, у випадку протистояння парламенту і Президента, розвитку подій в Україні за російським сценарієм жовтня 1993 року. Розходження в поглядах між Президентом і парламентом, котрі стали помітними у перші місяці перебування Леоніда Кучми на посаді глави держави, врешті таки вилилися у політичне загострення. Хоча у порівнянні з російським це був легкий струс повітря. 31 травня 1995 року Президент України Леонід Кучма видав Указ 'Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України". У цьому документі питання було поставлено дуже жорстко — довіра главі держави спричиняла до недовіри парламентові і навпаки. Можливості висловити довіру або недовіру обом гілкам влади учасники опитування не мали. Згідно з Указом, бюлетені, в яких було викреслено обидва варіанти відповіді ( 'Довіряю Президентові України" і "Довіряю Верховній Раді України") або не викреслено жодного, визнавалися недійсними.

Назавтра Президент зазнав дуже жорсткої критики майже від усіх політичних сил парламенту. Його критикували навіть ті, хто звичайно підтримував. Голова постійної парламентської комісії з питань правової політики і судово-правової реформи депутат Володимир Стретович на засіданні сесії 1 червня 1995 року заявив, що, згідно з Конституцією

120

України, рішення про проведення всеукраїнських референдумів належить виключно Верховній Раді. Він сказав також, що "опитування громадської думки, проведене не у відповідності з Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми, ніяких правових наслідків не створює". Депутат з Кіровоградщини, голова Демократичної партії Володимир Яворівський, сказавши, що Указ Президента "спровокований нами", заявив, що це "один з найбезграмотніших" указів, "Указ, який практично не вказує виходу, а заводить нас у повну безвихідь." Депутат з Тернопільщини, лідер Руху Вячеслав Чорновіл зачитав заяву очолюваної ним організації, згідно з якою "не всі можливості для подолання кризи влади в Україні ще використано" і "плебісцит з його можливими негативними наслідками не є неминучим". Депутат із Запоріжжя Сергій Соболев зачитав заяву очолюваної ним депутатської групи "Реформи", де, зокрема, було сказано: "Указ Президента України Леоніда Кучми ставить на грань громадянського конфлікту соціально-політичну ситуацію в Україні, вкрай її загострює, що призведе до неминучого розколу суспільства. Цей Указ є юридична неспроможним і політична недоцільним". Депутат з Донеччини, лідер комуністів Петро Симоненко заявив, що Президент і його оточення "зробили ще один крок до диктатури". Підсумком цього обговорення стало вето на Указ Президента.

5 червня 1995 року Президент Леонід Кучма видав ще один указ, який підтверджував дію свого указу від 31 травня. Він, посилаючись на Конституцію України, обгрунтував це тим, що Верховна Рада України не має повноважень забороняти здійснення тих чи інших дій органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.

Мотиви такої наполегливості Леоніда Кучми були викладені ним ще 31 травня у спеціальному зверненні до українського народу. "Навколо Закону про владу розв'язано облудну політичну кампанію. — сказав він. — Президента звинувачують у намаганні створити авторитатрний режим, здійснити антиконституційний переворот, обмежити демократію. Всі ці звинувачення безпідставні та упереджені, оскільки я лише хочу, щоб влада була владою... Зусилля Президента і багатьох народних депутатів, спрямовані на цивілізоване вирішення питання влади, не досяг-ли мети. На жаль, значна частина парламенту вже вкотре продемонструвала небажання і нездатність до конструктивної роботи, спровокувала протистояння як всередині самої Верховної Ради, так і з Президентом." Леонід Кучма повідомив, що чинне законодавство "не передбачає чітко визначеного виходу із такого протистояння". Він заявив, що "спроби кожної з гілок влади усунути іншу пов'язані з ризиком втрати громадянського миру і спокою".

Цьому політичному струсові передували спроби Президента провести законопроект "Про владу і місцеве самоврядування" через парламент.

121

Після тривалих узгоджень у рамках спеціально створеної комісії 18 травня 1995 року він був ухвалений парламентом простою більшістю голосів. Оскільки він суперечив певним статтям Конституції, було поставлено питання про те, щоб цей закон ввести у дію конституційною більшістю, тобто двома третинами голосів членів парламенту. Спеціальна парламентська узгоджувальна група підготувала "Закон України про тимчасове зупинення дії окремих норм і внесення змін до Конституції (Основного Закону) України та введення в дію Закону України "Про державну владу і місцеве самоврядування". ЗО травня 1995 року за нього проголосували 211 депутатів, що далеко менше від конституційної більшості. Противниками цього законопроекту були переважно ліві фракції парламенту. Голова Верховної Ради Олександр Мороз, який проголосував за згаданий законопроект, в інтерв'ю кореспондентці УНІАН Світлані Дорош, опублікованому в "Киевских ведомостях" ЗО травня 1995 року, заявив, що при голосуванні відчував душевний дискомфорт. За словами пана Мороза, головним мотивом підтримки законопроекту з його боку було "бажання припинити набридлі спекуляції деяких політиків і засобів масової інформації про протистояння між Верховною Радою і Президентом і тим більше між Президентом і мною особисто як головою парламенту. Олександр Мороз назвав суттєві недоліки, котрі, на його думку, має проект закону "Про владу і місцеве самоврядування". "Наприклад, закладаючи, з одного боку, норму, згідно з якою Кабінет Міністрів повністю підпорядкований Президентові, — казав він, — власне, виведений з-під впливу парламенту, а з другого — про формування парламенту на багатопартійній, пропорційній основі, ми зумовлюємо таку ситуацію: уряд, висловлюючи волю Президента, може представляти одну політичну силу, парламент — іншу. А значить, діалог і компроміс між ними буде неможливий. Подобається це комусь чи ні, але без політичної структури-зації суспільства, що характерно сьогодні для України, подібна схема веде до встановлення диктатури."

7 червня 1995 року Президент України Леонід Кучма скасував свій Указ "Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України".

Цього дня Президент і парламент врешті знайшли спільну мову. Голова Верховної Ради Олександр Мороз, виступаючи того дня у парламенті, оцінив шлях розв'язання незгод між двома гілками влади як "юридичну умовність на основі політичної домовленості". Президент Леонід Кучма назвав це "найважливішим політико-правовим актом, який нетрадиційним способом закріпить угоду між Президентом і Верховною Радою, створить нові основи для організації державної влади в країні". Таку оцінку керівники держави дали Конституційному договорові між парламентом і Президентом "Про основні засади організації та функціо-

122

нувоння державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України". Ідея такого договору належала президентові Української правничої фундації, народному депутатові Сергію Головатому і Голові Конституційного Суду України, нині покійному Леонідові Юзькову. Виступаючи 14 листопада 1994 року на присвяченому Конституційному договору круглому столі в Українській правничій фундації, Сергій Головатий спрогнозував, що проект закону "Про владу і місцеве саморвядування* не буде ухвалений конституційною більшістю, він заявив, що можливим шляхом розв'язання проблеми міг би стати Конституційний договір. Леонід Юзьков сказав, що подібні договори укладалися в країнах, котрі, як і Україна, перебували на перехідному етапі свого розвитку. За словами пана Юзьоква, ухвалення договору дало б для України можливість: "Уникнути протистояння між Президентом і Верховною Радою, яке в Росії у жовтні 1993 року мало трагічні наслідки; протиставити конституційному хаосові, нігілізмові, обов'язковість конституційного договору для всіх гілок влади, надаючи йому вищої юридичної сили на основі взаємної згоди та взаємних поступок; не скасовувати діючої Конституції; не зупиняти конституційний процес і продовжувати роботу над новою конституцією; створити необхідні політико-правові умови для здійснення програми економічних реформ, запропонованої виконавчою владою і підтриманої законодавчою владою."

Конституційний договір готувався одночасно із законом "Про владу і місцеве самоврядування" і містив основні його елементи. За цей документ проголосували 240 депутатів. Підписали його в урочистій обстановці у Марийському палаці Голова Верховної Ради України і Президент України.

В результаті Леонідові Кучмі вдалося розладнати плани лівих зберегти радянську систему організації влади в Україні і перетворити Президента на суто представницьку фігуру. Щодо реалізації своїх політичних планів, то, на його думку, Конституційний договір зіграв свою роль. Прихильники договору зазначають, що він допоміг стабілізувати політичну ситуацію і створив основу для ухвалення нової конституції. А стосовно економічної ситуації як Президент, так і його симпатики, дають досить стримані оцінки.

"Стабілізець" — так за словами депутата з Луганщини Сергія Гмирі народ охрестив сучасний економічний стан в України. Виступаючи 18 квітня 1996 року у Верховній Раді, пан Гмиря сказав, що це слово утворене від двох інших — "стабілазація" і "кінець". Іронія народного обранця від комуністичної партії була спрямована проти оголошеного 11 листопада 1994 року Президентом Леонідом Кучмою курсу на радикальні економічні реформи, першим пріоритетом якого пан Кучма назвав стабілізацію фінансово-грошової системи.

123

З погляду рядового виборця подальші дії Президента і його команди нічим не відрізнялися від перших кроків його на посаді Прем'єр-міністра. Через десять днів після проголошення курсу на здійснення радикальних економічних реформ Кабінет Міністрів ухвалює постанову №733 'Про ціноутворення в умовах реформування економіки". Враховуючи те, що тодішній глава Кабінету міністрів Віталій Масол не мав такої самостійності, як свого часу Леонід Кучма, то можна припустити, що ця постанова була зініційована кучмівською командою. Можна також припустити, що до неї доклав руку головний ідеолог фінансової стабілізації Віктор Пинзеник. Бо надто це рішення скидалося на ті, які з його подачі ухвалювалися у період прем'єрства Леоніда Кучми. Таке припущення виглядає особливо небезпідставним, оскільки лише через десять днів після постанови № 733, 31 жовтня 1994 року, пана Пинзеника було призначено першим віце-прем'єром з питань економічної реформи.

"Скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монопольними утвореннями*. — говорилося у постанові. В результаті з продовольчих товарів залишено регульованими тільки ціни на хліб і хлібобулочні вироби. Вартість послуг міського транспорту підвищилася у сім разів. Вартість проїзду у міському автобусі, трамваї і тролейбусі м. Києва підвищилася до 1000 карбованців (до постанови — 100 крб.), в метро — півтори тисячі карбованців (до постанови — 200 крб.). Квартплата, вартість комунальних послуг і електроенергії збільшилися в середньому в 5—7 разів. Цим справа не обмежилася. 1 лютого 1995 року в більшості регіонів України було у 2—4 рази підвищено ціни на проїзд у міському транспорті. 1 червня 1995 року підвищено ціни на житлово-комунальні, транспортні та інші послуги більшості регіонів України. Зростання заробітної плати при цьому відбувалося набагато нижчим темпами.

Певна річ, це давало підстави опонентам для критики. Особливий наголос вони роблять на співробітництві України з Міжнародним валютним фондом та іншими міжнародними фінансовими організаціями.

Леонід Кучма у своєму програмному виступі пояснював потребу співпраці з Міжнародним валютним фондом необхідністю сплатити українські борги за енергоносії Росії та Туркменістану. "Є два виходи з цієї ситуації: або розплачуватися за борги основними фондами та національним багатством, або вдатися до іноземних кредитів. Другий шлях є меншою мірою деструктивним. Він не загрожує безпосередньо нашій економічній суверенності."

У першій половині березня 1995 року виконавчий директор МВФ Мішель Камдесю, перебуваючи з візитом у Києві, повідомив, що він побував у Москві, де займався питанням реструктуризації українського боргу Росії. Кремль, який також потребує кредитів МВФ, під впиловм

124

цієї організації погодився на відстрочення виплати українського боргу.

Як відзначав у березнево-квітневому числі за 1995 рік журналу "Финансовьіе риски" його головний редактор Гліб Вишлінський, в Україні існує три погляди на мету МВФ: 1. Поставити на коліна обробну промисловість України; 2. МВФ чесно намагається допомогти реформувати українську економіку; 3. МВФ — звичайний благодійний фонд, в котрому вчинки підлеглих пояснюються прагненням звітувати перед начальством.

Критики курсу Леоніда Кучми дотримуються першого погляду, але висловлюються ще радикальніше. Річ у тому, що Міжнародний валютний фонд супроводжує свої кредити певними економічними вимогами, яких зобов'язується дотримуватися уряд-боржник. "Це класична тріада МВФ. — каже одна із засновників Прогресивної соціалістичної партії, доктор економічних наук, народний депутат України Наталя Вітренко. — Вимоги фонду передбачають лібералізацію цін, зовнішньоекономічної торгівлі і валютного курсу; друге — це макроекономічна стабілізація через скорочення дотацій державному сектору, сільському господарству і скорочення соціальних програм і третє — форсована приватизація." Пані Вітренко, як і представники лівого спектру загалом, переконана, що *в ключових моментах політика Президента Кучми відповідає вимогам МВФ, який має на меті перетворення України в сировинний придаток західного капіталу." На підтвердження своїх слів Наталя Вітренко наводить приклади ряду країн, котрі керувалися вимогами МВФ, а зараз сидять у "борговій ямі". І навпаки — Словакія і Чехія почали співпрацювати з МВФ, а потім відмовилися від його послуг і успішно здійснюють економічні реформи.

Як стверджує пані Вітренко, п'яти мільярдів, котрі нам пообіцяв Міжнародний валютний фонд, аж ніяк не досить для того, щоб реформувати українську економіку. Вона переконана, що величезні резерви існують в самій Україні, адже, за оцінками експертів, на руках у населення зберігається від десяти до двадцяти мільярдів доларів. Потрібно лише розробити і втілити в життя програму, котра б заохотила громадян витягти гроші "з панчохи" і віддати на розвиток національної економіки. Тим часом, уряд в цьому плані абсолютно бездіяльний, сподівається лише на гроші МВФ.

У цьому плані з Наталею Вітренко погоджується член центрального проводу Руху, доктор економічних наук Володимир Черняк. Він вважає, що набагато ефективніше було б використовувати внутрішні резерви. На його думку, уряд в цьому плані нічого не робить.

Одначе він не вважає, що кредити МВФ - це пограбування України. "Це перебільшення, — каже він, — яке нерідко використовують проти існуючої влади. МВФ дає нам кредити під невисокий відносно процент— 7 відсотків. Якщо порівнювати з кредитами держав, то проценти там

125

складають 9-11 відсотків. Крім того, державні кредити треба сплачувати через п'ять років. Міжнародний валютний фонд продовжує ще на двадцять років. Тобто це досить сприятливі умови."

На думку Володимира Черняка, у неефективному використанні кредитів є. вина як МВФ, так і України. Він вважає, що МВФ використовує готовий рецепт для всіх випадків. "Я переконаний, що обмежитися в економіці лише монетарними засобами, як рекомендує МВФ, — каже пан Черняк, — є річ неправильна. Вона не принесе успіху. Нам, звісна річ, потрібна допомога, але акцент поставлений неправильно: нам треба робити наголос не на зовнішню допомогу, а шукати внутрішні резерви.* Володимир Черняк вважає, що уряд України дотримується догматичних монетаристських підходів. Він критично ставиться до запевнень, що Україна досягла стабілізації. На його думку, стабілізація без зупинення спаду виробництва є псевдостабілізацією.

У своєму програмному виступі 11 жовтня 1994 року Президент заявив відверто: "Радикально змінити ситуацію в сфері життєвого рівня вже сьогодні я не зможу." Проте він мав намір зупинити у найкоротший термін "катастрофічне падіння життєвого рівня народу". Одначе це йому не вдалося. За інформацією, поданою у додатку до щорічної доповіді Президента за 2 квітня 1996 року, реальні доходи населення у 1994 році знизилися на 18%, а у 1995 — на 10,5%. За 1995 рік внутрішній валовий продукт скоротився на 1 1,8 відсотка.

Через погіршення економічної ситуації країною кілька разів прокочувалися страйкові хвилі. "Економіка України, не зважаючи на всі апока-ліптичні пророцтва, не зірвалася в безодню." — заявив Президент Леонід Кучма 23 серпня 1996 року, виступаючи у палаці культури "Україна* з нагоди п'ятої річниці незалежності нашої країни. Він, очевидно, пов'язує це і з розв'язанням проблеми влади, якого йому вдалося домогтися у перший рік свого правління.

Не закон про владу, не питання приватизації, не конституцію розглядала 14 лютого 1995 року Верховна Рада. Але атмосфера того дня була така напружена, ніби слухалися всі згадані проблеми разом узяті.

Розглядалося питання про порушення прав народних депутатів. Гнів парламентарів виливався переважно на голову адміністрації Президента Дмитра Табачника.

Конфлікт стався ЗО січня 1995 року, коли група народних депутатів, переважно членів парламентської комісії по боротьбі з організованою злочинністю, не була допущена до приміщення президентської адмініст-

126

рації, де відбувалося розширене засідання Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Чергові охоронці, начальник зміни капітан А. Мартинов та комендант охорони В. Савчук, як випливало із звернення депутатів до Президії Верховної Ради, мотивували свої дії усним розпорядженням керівника адміністрації Президента Дмитра Табачника.

31 січня 1995 року, наступного після конфлікту дня, депутати провели прес-конференцію, на якій звинуватили пана Табачника у перевищенні своїх повноважень і порушенні закону про статус нсГродного депутата. Дмитро Табачник на черговому брифінгу відкинув звинувачення на свою адресу, заявивши, що організацією засідання займався не він, а Координаційний комітет при Президентові України. Пан Табачник повідомив, що він, як і багато інших урядовців, пройшов на засідання за спеціальною перепусткою. Він в свою чергу заявив, що депутати шукають привід для конфронтації, а також, що адміністрація Президента — не прохідний двір.

Чи не всі промовці на засіданні Верховної Ради визнали, що було порушено Закон про статус народного депутата, згідно з яким парламентарій має право "при пред'явленні посвідчення народного депутата України користуватися правом безперешкодного доступу на підприємства, в установи та організаці, розташовані на території країни, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, режиму таємності", до того ж "вимоги про пред'явлення чи оформлення інших документів, а також особистий огляд депутата, огляд та перевірка його речей забороняється".

Як у минулі часи, так і сьогодні, у політиці спостерігається феномен певної особи при найвищому керівникові держави. Ця особа може займати вагому посаду, а може формально бути якщо не рядовим клерком, то принаймні не на перших позиціях. Але єднає таких людей те, що їм приписують колосальний вплив на керівника держави і на його політику. При Президентові Кучмі такою фігурою, безумовно, є глава його адміністрації тридцятичотирьохрічний Дмитро Табачник. В уяві багатьох представників українського істеблішменту він перетворився на своєрідну лиху силу при Президентові. У виступах депутатів нерідко звучать натяки на те, що за Президентом хтось стоїть і цей хтось не сприяє мирові в Україні. Приміром, депутат від Запоріжжя Борис Олійник, виступаючи на сесії 15 лютого 1996 року, говорив про необхідність "Допомогти Президентові вирватися із сатурнового кільця суфлерів, котрі нашіптують і доносять, як заштатні стукачі, різні небилиці щодо якихось таємних замірів Верховної Ради. Тих шептунів розвелося стільки, що незабаром доведеться заводити на радіо нову рубрику "Концерт за листами стукачів". Депутат від Луганщини Сергій Гмиря 18 квітня 1996 року, говорячи з парламентської трибуни про надмірні повноваження Президента у

127

проекті нової конституції, проводив аналогію із законом джунглів і порівнював главу держави з тигром. "Це ще було б не страшно: тигр все ж таки тварина благородна. — додав депутат. — Але, якщо вірити Кіплінгові, у кожного тигра € лизоблюд — шакал Табакі, котрий часом хворіє на сказ і тоді нікому немає спокою у джунглях.*

Яка б інтрига в політичних кулуарах не траплялася — одразу виникає припущення, що це справа рук, як його називають, Діми. Йому приписують усунення з посади двох можливих претендентів на міністра закордонних справ першого заступника міністра Бориса Тарасюка і начальника договірно-правового управління Олександра Чалого. Пояснюють це тим, що сам пан Табачник прагне замінити пана Удовенка на посаді міністра закордонних справ. Коли найпопулярніша політична програма 'Післямова* була позбавлена ефіру, то зразу в кулуарах виникло припущення: це справа рук Табачника. Можна навести іще ряд аналогічних прикладів. І ніколи з його іменем не пов'язували здобутків в українській політиці. Словом, Дмитро Табчник аж ніяк не користується симпатією переважної частини українського істеблішменту, що яскраво продемонструвало вищеописане засідання парламенту.

Існуючі уявлення про стосунки Леоніда Кучми і Дмитра Табачника яскраво ілюструє опублікований 11 квітня 1995 року у "Вечірньому Києві* анекдот. 'Якось Б. Клінтону приснився страшний сон: буцімто Україна вирішила приєднатися до США, але на правах незалежної держави.

• Хто ж тепер буде в Америко-Україні президентом? — запитав він Леоніда Даниловича.
• Главою буду я! — рішуче відповів Діма Табачник по паралельному телефону.— А президентом нашої країни я беру тільки Леоніда Данило вича, адже симпатіям своїм не зраджую. Та й до того ж Леоніда Данило вича мені доручив народ. Біл Клінтон, на щастя, від цих слів прокинувся. Схопився, серце калатає від передчуття біди, що нависла над Америкою. Але тут він пригадав, що це всього лише сон, і трохи заспокоївся. Тільки подумав: "Леоніду Даниловичу пощастило, що народ довірив його самому Дімі Табачнику. А мене ось народ нікому не довіряв, і я мовби сам по собі — Президент та й усе." У розмові з Орестом Сохаром, надрукованій 24 жовтня 1995 року "Финансовой Украиной", людина з найближчого президентського оточення, секретар Ради національної безпеки при Президентові України Володимир Горбулін так пояснив феномен частого негативного сприйняття Дмитра Табачника як політика: "Я думаю, це пов'язано з діями кількох факторів. Перше, це заздрість до його дуже яскравого сходження сходами державної влади, тим більше у такому молодому віці. Друге —

128

непримиренність і певна гнучкість проводимо!' главою Адміністрації політики, котра деяких людей, за їхнього прямолінійного підходу до життя, примушує розглядати його дії як ієзуїтські. І нарешті, наближеність до Президента і його довіра. Це також не залишає людей індеферентними."

Дмитро Табачник був призначнеий главою адміністрації Президента України незабаром після перемоги Леоніда Кучми на виборах 10 липня 1994 року. З першого погляду на владну вершину злетіла людина з комсомольської номенклатури: протягом певного періоду Дмитро Табачник був завідувачем відділу столичного міськкому комсомолу, що чомусь не вказано у довіднику "Хто є хто в українській політиці", випущеному в Києві 1995 року видавництвом ТОВ "К.І.С.". За своїми поглядами він був близький до компартійної і комсомольської номенклатури. Як і переважна більшість номенклатури, він, якщо не вороже, то цілковито байдуже ставився до ідеї українського національного відродження. Це випливало з його наукової діяльності. Його автореферат на здобуття ступеня кандидата історичних наук називався "Масові репресії проти інтелігенції України у другій половині 30-х початку 40-х років". У цій роботі він навів ряд ознак, за якими здійснювалися репресії, але жодним словом не згадав чи не найголовнішу, а саме — репресії за національною ознакою. Він не згадав, що тодішні репресії мали на меті ще й національний геноцид українців. Виглядало так, що до української інтелігенції автор ставився не як до еліти певного народу, а як до явища, котре мало суто територіальний характер, як, наприклад, інтелігенція Ярославської чи Тамбовської областей Росії.

Коли ж мова заходила про військовий рух на Західній Україні, то він займав позиції, притаманні наймахровішим компартійцям. "Що б не казали, спроби реабілітувати бандерівщину, — писав кандидат історичних наук Д. Табачник у московській газеті "Красная звезда" 1 вересня 1990 року, — є по суті прагненням до реабілітації режиму не менш жорстокого і жахливого, ніж сталінський. Адже за методами діяльності, за жорстокістю до беззахисних, мирних людей між діями підручних Берії і підручних Шухевича особливої різниці немає. Так чому, справедливо кажучи про злочини беріївців, ми повинні забувати про злочини бандерівців?"

Коли у столиці України постало питання про підняття над будинком міськради національного жовто-синього прапора, у "Вечірньому Києві" за 2 серпня 1990 року було опубліковано листа ряду депутатів комуністичного спрямування з протестом проти цієї акції. Під ним підписався і Дмитро Табачник.

Перебування Дмитра Табачника не в лавах комуністичної партії або Громадянського конгресу України, котрі є прихильниками відновлення імперії, а на посаді голови адміністрації Президента, який декларує

129

багато запитань ставить. Уже ця неймовірна за своєю нетактовністю репліка свідчила, що "Діма" навряд чи задовльниться роллю "сірого кардинала" і відкрито прагнутиме грати самостіну роль у політиці. Наступні події підтвердили це.

"А сіяння глави адміністрації Президента Дмитра Табачника затьмарити нікому неможливо. — казали сімферопольська журналістка Тетяна Коробова у номері "Киевских ведомостей" за 9 лютого 1995 року, відповідаючи на запитання газети про політика місяця. — За частотою появ в ефірі і сліпучості посмішки він поступається хіба що Доні Бейжі, за кількістю різного роду заяв і згадок у пресі не поступається нікому. Назвати Дмитра Табачника політиком січня (а також грудня, листопада і так далі) заважає тільки сумнів: чи передбачає його посада самодостатнє політичне звучання? Або ж головний менеджер хоч і адміністрації, хоч і Президента, за власною ініціативою тягне на себе ковдру другої особи в державі, досягаючи в цьому безсумнівних успіхів?"

Демонстрація власних політичних можливостей для Дмитра Табачника виявилася не менш важливою справою, ніж, власне, наявність таких можливостей. А їхня наявність на цій посаді залежала не лише від амбіцій, але й від ставлення до цього Президента. Леонід Кучма іще з кабмінівських часів прихильно ставиться до збільшення впливовості пана Табачника. Свого часу прес-секретар прем'єра, підготувавши відповідне обгрунтування, запропонував створити головне управління інформації Кабінету Міністрів. Згідно з рішенням уряду, на організацію такої структури було виділено значні кошти. Якби панові Табачнику вдалося втілити ідею в життя, то за своєю вагою він зрівнявся б щонайменше з міністром. Лише відставка пана Кучми завадила йому організувати управління інформації належним чином.

Кучма-президент наділив Дмитра Табачника дуже значними повноваженнями. Глава президентського апарату на традиційних брифінгах в адміністрації коментує державну політику. Згідно з Указом Президента від 10 вересня 1994 року всі проекти рішень глави держави, підготовлені для нього відповідними відомствами, проходять через главу його адміністрації. Глава адміністрації наділений правом, у випадку невідповідності проектів певним вимогам або недостатнього обгрунтування, повертати їх авторам. Це означає, що Дмитро Табачник має можливість безпосередньо впливати на процес ухвалення рішень. Крім того, він до ухвалення нової Конституції був членом Ради національної безпеки при Президентові.

Президент не заперечує навіть тоді, коли пан Табачник критикує найвищих посадових осіб держави, що викликає в останніх далеко не однозначну реакцію. 15 грудня 1995 року прес-служба Верховної Ради розповсюдила серед акредитованих у парламенті журналістів, а потім

131

надрукувала в пресі заяву з приводу інтерв'ю Дмитра Табачника "Україні молодій" за 12 грудня 1995 року, а також його коментарів по конституційному процесу під час брифінгу в президентській адміністрації 6 грудня 1995 року. "Напевне, і досвід роботи, — сказано в заяві, — і нинішня посада Д.Табачника не можуть бути підставою для того, щоб некоректно визначати роль Верховної Ради України, зокрема, таким чином — "розмежування влад із збереженням всіх повноважень Верховної Ради неможливе і його не буде, який би опір при цьому не чинився"; ставити завдання для Голови Верховної Ради — "вести сесію і скеровувати роботу законодавчого органу", пропонувати власну ієрархію для вищих державних осіб. Цілком очевидно, що заяви стосовно порядку розгляду проекту Конституції України, внутрішнього характеру діяльності Верховної Ради не входять до компетенції державного службовця, якого б рівня він не був." Важко уявити, що будь-яка посадова особа Верховної Ради дозволила б. собі подібні публічні висловлювання на адресу адміністрації, а тим паче Президента України.

Іще один приклад. Після того, як колишній Прем'єр-міністр Євген Марчук був обраний народним депутатом, Дмитро Табачник заявив, що прем'єрові тепер треба визначитися — обіймати посаду у виконавчій чи представницькій владі.

"У постійній комісії законодавчого забезпечення свободи слова і засобів масової інформації є запис одного з випусків УТН, — розповідав 13 травня 1996 року на сесії Верховної Ради депутат з Луганської області Сергій Аксененко, — де в офіційних заходах брали участь Голова Верховної Ради України, Прем'єр-міністр України, міністри, глава адміністрації Президента. На екрані — Голова Верховної Ради і Прем'єр-міністр України. Голос за кадром: "В церемонії взяли участь глава адміністрації Президента Дмитро Табачник та інші офіційні особи.* Якщо припустити, що цей факт, враховуючи депутатську "любов" до глави адміністрації, і не зовсім відповідає дійсності, то газети засвідчують безсумнівно: на перших порах в офіційних повідомленнях прізвище пана Табачника вказувалося одразу після прізвищ Президента і Прем'єр-міністра. Зрозуміло, що сталося це не з ініціативи запопадливих журналістів. Характерні настрої у зв'язку з цим передав заступник редактора газети "Сільські вісті* Іван Бокий у номері за 14 вересня 1994 року: "Звичайний керівник президентської канцелярії раптом, ніби випадково (але биті у політиці люди добре знають, що у такій заяві випадковостей не буває), опиняється у списку осіб, які зустрічають за протоколом іноземних гостей, попереду міністра закордонних справ, віце-прем'єрів, поруч з прем'єром, сидить у президії поруч із Президентом і т.д. Всеза-гальний шок викликало те, що новопризначених міністрів оборони і закордонних справ (а перший ще й віце-прем'єр) колективам міністерств

132

представляв ... Дмитро Табачник. Щоб людей із "колоди" представляв керівник хай і президентського апарату — такого ще не було... Уявляю собі приниження зубра оборонного комплексу Валерія Шмарова чи аса дипломатії Геннадія Удовенка, коли їх приводив до посади керівник апарату з негласними функціями мало не віце-прем'єра." Таке безпідставне з точки зору багатьох політиків піднесення керівника президентського апарату не могло не викликати конфлікту. Тим більше, що пан Табачник чи то не вміє, чи то не хоче уникати скандалів. Це доводять ніяк не пов'язані або пов'язані з політикою опосередковано інші історії, де фігурує його ім'я.

10 березня 1995 року, в день свого 75-річчя, газета "Сільські вісті", яка регулярно критикує Дмитра Табачника, вийшла з привітанням на першій сторінці Голови Верховної Ради Олександра Мороза і тодішнього Прем'єр-міністра Віталія Масола. А поруч було порожнє місце — так, як траплялося у газетах, котрим цензура у різні періоди історії знімала статті. Під порожнім місцем містився редакційний коментар такого змісту: "На цьому місці мало стояти привітання Президента України Л. Кучми редакційному колективу, всім читачам газети "Сільські вісті". У ньому глава держави високо оцінив нашу газету як одну з найбойовитіших за постановкою і висвітленням складних і неоднозначних процесів у політичній, економічній та соціальній сферах України, підкреслив, що з розумінням сприймає критичні виступи "Сільських вістей", оскільки вони пройняті болем і тривогою за сьогодення і майбутнє України, коріння якого в українському селі. Президент побажав редакційному колективу зберегти і примножити гостроту пера, щастя, добра і миру... На жаль, надрукувати це привітання, яке Президент доручив вручити міністру в справах преси та інформації, не можемо. Його фактично дезавуював глава адміністрації Президента Д. Табачник. Запитання по суті: хто ж править Україною?"

12 вересня 1995 року Дмитро Табачник захистив дисертацію на звання доктора історичних наук. Вчена рада Інституту національних відносин і політології вісімнадцятьма голосами "за" при двох "проти* підтримала пошукача. Можна було б сказати, що дисертація пройшла ""на ура", якби не той факт, що, згідно з невідомо чиїм розпорядженням, пресу не допустили до залу, де відбувався захист. Згідно з усталеними нормами, захист дисертації має відбуватися гласно'! відкрито. Як розповів у "Киев-ских ведомостях" 29 вересня 1995 року Сергій Рахманін, народний депутат України Ярослав Ілясевич звернувся до відповідних наукових інстанцій з листом, у якому стверджував, що дисертація пана Табачника захищена з грубими порушеннями положення "Про порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань."

Сьомого вересня 1993 року, згідно з наказом тодішнього виконуючого обов'язки міністра культури Миколи Яковини, було виведено із штатно-

133

го розкладу Київського академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки посаду художнього керівника: режисер Едуард Митни-цький лишився без роботи. Ця історія почалася, коли 2 липня 1993 року в 'Робітничій газеті" за підписом Василя Шаролапова було надруковано розгромну рецензію на поставлену Едуардом Митницьким виставу театру імені Лесі Українки "П'ять пудів кохання*. Крім, власне, рецензії розповідалося кілька кулуарних історій, які в не дуже вигідному світлі характеризували постановника вистави пана Митницького та виконавицю головної ролі, зірку українського театру Аду Роговцеву. Як відзначала 14 липня 1993 року на сторінках тієї ж "Робітничої газети" кореспондент цього часопису Світлана Божко, допис пана Шаролапова був витриманий "у тоні скандального хамства". Кореспондент "Вістей з України" Валентин Кириленко у номері за 20—25 жовтня 1994 року розповів, що театр, пан Митницький та пані Роговцева звернулися до суду і на газету було накладено значний штраф.

Як з'ясувалося, у цій історії був зацікавлений тодішній прес-секретар Прем'єр-міністра Дмитро Табачник. У театрі імені Лесі Українки працює актрисою його дружина, котру буцімто скривдив Едуард Митницький. Валентин Кириленко пише у "Вістях з України", що на редакційній літучці у "Робітничій газеті" з'ясувалося, ніби сам "Діма" приносив скандальну рецензію до редакції. А усунення з посади Едуарда Митницького, яке сталося через рік, на думку лостраждалого, відбувалося під тиском глави президентської адміністрації Дмитра Табачника.

Хоча під час вищезгаданого засідання Верховної Ради тодішній заступник Голови Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, народний депутат Василь Дурдинець, по суті, підтвердив слова Дмитра Табачника про те, що адміністрація не мала відношення до організації згаданого засідання, але це не допомогло голові адміністрації уникнути розгромної критики. Йому згадали всі його можливі гріхи. Степан Хмара заявив, що пан Табачник намагався, всупереч рішенню Президії Верховної Ради, не допустити звільнення начальника Чорноморського пароплавства Павла Кудюкіна, який зараз перебуває у слідчому ізоляторі. Він також навів рішення Кабінету Міністрів, згідно з якими, на прохання пана Табачника, було виділено спочатку 44,6 мільярда карбованців, а потім 118 мільярдів 800 мільйонів карбованців на будівництво житла для працівників адміністрації. Пан Хмара особливо наголошував, що ці суми виділяються з резервного фонду, який призначений для стихійних лих. Наталя Вітренко заявила, що в цій ситуації принижено Президента, бо "народ обирав Кучму, а не Табачника". Вона також заявила, що Україні загрожує диктатура. Юрій Кар-мазін, відповідаючи на запитання, поставлене газетою "Новости" "Кому заважає Дмитро Табачник?", відповів, що він заважає Україні, Президен-

134

тові і українському народові. Депутати також розповідали, що вони намагалися дістати дані про бюджет адміністрації, з'ясувати зарплату співробітників президентської команди, але їм це не вдалося, Депутат Олександр Карпов розповів анекдот. "Питання: "Ким працює Кучма?* Відповідь: "Президентом в адміністрації Табачника." Депутат Михайло Московський розповів ще один анекдот. Згідно з ним у нас в країні панує "дімократія", тобто такий лад, коли Діма вибирає собі президента.

Обговоривши конфліктну ситуацію, котра склалася у зв'язку з тим, що депутатів не пропустили до президентської адміністрації, Верховна Рада не лише визнала порушення закону "Про статус народного депутата", але й рекомендувала Президентові розглянути питання про доцільність перебування Дмитра Табачника на посаді. Сам глава адміністрації в інтерв'ю Світлані Расторгуєвій, опублікованому в "Україні молодій" 24 лютого 1995 року, сказав, що парламентський вердикт щодо своєї особи він роозцінює "Як чергову неповагу до закону, бо в жодній країні світу парламент ніколи не дозволить собі вказувати президентові, з ким йому працювати." Президент Леонід Кучма згадане рішення парламенту проігнорував.

"Тим часом, ні у кого вже немає сумніву, — писав в "Урядовому кур'єрі* 25 лютбго 1995 року заступник головного редактора журналу "Вітчизна* Леонід Єфімов, — що цей прикрий епізод став лише приводом, аби давно приховане громадське роздратування проти Табачника вилилося на світ. Чому? Тому що порівняно з іншими гладіаторами на найбільшій політичній арені України він наймолодший. Хоч це ще можна було б якось витерпіти, якби Дмитро Володимирович час від часу не потрапляв на екрани телевізора в безпосередній близькості від Леоніда Даниловича.*

У розмові з Лідією Яковенко, надрукованій "Киевскими ведомстями" 16 грудня 1995 року, пан Табачник сказав, що пояснити таке ставлення до власної особи може "тільки заздрістю" і додав: "Ще одна причина: я не належу до жодної партії і не намагався прилучитися до жодного угруповання у владних структурах. Багатьох це дратує: такий, мовляв, юний, такий незалежний, не хоче ні з ким вступати в альянс. Починаються спроби дискредитації. Я абсолютно переконаний, що мені нічого приховувати, я не бачу за собою жодних гріхів."

Влітку 1995 року у Дмитра Табачника стався ще один серйозний конфлікт, котрий вихлюпнувся з кулуарів і став предметом широкого обговорення. У цей час поповзли чутки, що група помічників і радників Президента на чолі з першим помічником глави держави Олександром Разумковим поставила перед Леонідом Кучмою питання про неможливість працювати під керівництвом пана Табачника.

У спільній з радником Президента з питань внутрішньої політики

135

Дмитром Видріним книзі "Україно на порозі XXI століття. Політичний прогноз" (К.: Либідь, 1995.) Дмитро Табачник прогнозував можливість такого конфлікту: Згідно з висновками авторів, незгоди в адміністрації мають політичний та особистий характер.

"В цілому таке розчленування команди Президента, — писали вони, — обумовлене реальними політичними і особистими факторами, тягне за собою ту головну проблему, яка існує в системі президентської влади: незорганізованість президентського оточення, відсутність чітких критеріїв командної єдності, які б не були пов'язані ні з минулим кожної окремої фігури, ні з її віком та політичною заангажованістю в минулому. Без розв'язання цих проблем у недалекому майбутньому можливе загострен ня міжгрупового протистояння, яке може вихлюпнутися і на політичний рівень. Таким чином Леонід Кучма змушений буде приймати рішення
щодо вибору політичної опори не лише на рівні загальної полі тичної системи, а й у рамках власної системи влади (виділено
мною — Ю. Л.).*

Президент зробив свій вибір. Спочатку він звільнив помічника з питань державної безпеки Юрія Гаврилова і помічника з військових питань Вадимо Гречанінова. У пресі широко розійшлося висловлювання керівника групи помічників Президента Олександра Разумкова, що у відставці були зацікавлені впливові сили, в чиї інтереси не входить надходження до Президента багатоканальної інформації, котра відноситься до компетенції спецслужб, а також такої, котра містить додаткові дані про стан справ у Збройних Силах. Потім Олександр Разумков вкупі з радником Президента з питань макроекономіки Анатолієм Гальчинським та, як це не дивно, співавтором пана Табачника радником Президента з внутрішньої політики Дмитром Видріним вперше в новітній українській історії добровільно подали у відставку. "Для мене його (Олександра Разумкова

— Ю. Л.) звільнення з адміністрації, — казав Дмитро Табачник в інтерв'ю журналові "Комланьон", надрукованому у 12-му номері за 1996 рік, — відбувалося дуже болюче: ми дуже давно були знайомі, дружили, я його представляв Президентові, рекомендував на цю роботу, протегував якоюсь мірою. А ті обставини, котрими супроводжувалося звільнення, його неприховане інтриганство я особисто розцінюю як людську, як чоловічу зраду у минулому мого близького товариша, який потрапив під вплив, на мій погляд, і політична, і морально не дуже чесних людей."

"Ми вважаємо вплив окремих посадових осіб в оточенні Президента суспільне небезпечним, їхні дії дискредитують главу держави. В громадській думці така оцінка широко розповсюджена. — говорилося в опублікованій 23 грудня 1995 року в "Зеркале недели" заяві трьох працівників президентської адміністрації, котрі подали у відставку. Хоча у наведеному документі не згадано жодного прізвища, але ні для кого не секрет, хто

136

мався на увазі. "Ми вирішили піти, щоб припинити цю безплідну боротьбу, — писали далі автори заяви, — одночасно продемонструвати, що навіть у коридорах виконавчої влади є люди, здатні виступити проти політиків другого ешелону, котрі без належного на те права стоять у першому ряду і використовують отриману владу далеко не завжди за призначенням."

Здається, від першого дня після призначення Дмитра Табачника на посаду глави президентської адміністрації ходять розмови, що під ним хитається крісло. Незадовго до ухвалення конституції один колега переконував мене в кулуарах, що нарешті таки "Діму" відправлять у відставку, бо, мовляв, він втрачає вплив. Як доказ було наведено той факт, що на певну посаду призначено особу, котру глава президентської адміністрації волів би там не бачити. Приблизно в той самий період з'явилася журналістська публікація, в якій стверджувалося, що "Діму" усунули від прийняття рішень. Схоже, такі розмови видають бажане за дійсне. Леонід Кучма не здав "Діму" навіть після рішення Верховної Ради. А тоді йшлося про дуже принципову для Президента річ — він торгувався з парламентом за закон про владу і здача "Діми", котрого парламент так не любить, могла б послужити додатковим аргументом на користь ухвалення законопроекту.

Чому Президент, всупереч громадській думці, так тримається за главу своєї адміністрації?

Час від часу у деяких газетах друкуються статті під різними псевдонімами, де стверджується, що Дмитро Табачник ледь не єдина віддана Президентові людина. Такі публікації підводять читача до думки, що саме за це пан Кучма і цінує пана Табачника.

Ще одна версія: Президент зараз більше залежить від "Діми" і сил, які за ним стоять, ніж навпаки. Такі припущення висловлювалися у процесі обговорення проекту конституції. Команда Президента кілька разів вивля-ла "самостійність" і ставила на мундир пана Кучми такі плями, котрі непросто відмити. А глава держави ніяк не реагував на це. Згадаймо два найяскравіших приклади.

У своїй заяві для Укрінформу й Інтерфаксу-Україна 26 липня 1995 року Президент Леонід Кучма пообіцяв, що винні в інциденті на Софійському майдані будуть притягнуті до відповідальності. Це сталося після того, як 18 липня 1995 року весь світ звернув свої погляди до України. Відбулося не студентське політичне голодування, як восени 1990-го року, не ухвалення нового основного закону, як у червні 1996- го. Того дня сталося справжнє побоїще, подібне якому Україна знала хіба що в час початку демократизації, коли комуністична влада у Львові цькувала людей собаками. Київські владоможці розійшлися у поглядах з учасниками похорону Патріарха Української православної церкви Київського

137

патріархату Володимира Романюка щодо місця його захоронення. Процесія без належного на те дозволу вирушила до Софійського собору, на території якого її учасники мали намір поховати покійного. І тоді спеціальний міліцейський загін застосував кийки і сльозогінний газ. По всьому світі пройшли телекадри, де міліція нещадно лупцювала людей, серед яких було чимало осіб старшого віку. Заради справедливості треба сказати, що на Софійському майдані зіткнулося чимало інтересів, у роздмухуванні конфлікту були зацікавлені різні сили. Але в будь-якому випадку реакція міліції була явно, неадекватною ситуації. Що, до речі, підтвердив і Леонід Кучма 26 липня в інтерв'ю для Укрінформу й Інтер-факсу. На його думку, наказ про масове застосування сиди був невиправданим.

Як повідомив УНІАН, у день побоїща міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко заявив журналістам і народним депутатам, що наказу про застосування сили правоохоронним органам ніхто не давав.

Генерал-майор міліції Володимир Будніков, який того дня керував правоохоронцями, в інтерв'ю Олександрові Ільченку, надрукованому у "Киевских ведомостях" 21 листопада 1995 року, сказав: "Те, що сталося 18 липня, зробили не ми. Це зробили люди, котрі, можливо, взагалі поза політикою." На прохання назвати прізвища генерал відповів: "Не хочу... Не хочу говорити... Ви їх ліпше від мене знаєте..."

Іван Безсмертний, посилаючись на конфіденційні джерела, написав у газеті "Час/Тіте" 18 серпня 1995 року: "Відомо, що Д. Табачник, Л. Косаківський, В. Пустовойтенко на застосуванні сили 18 липня наполягали, однак ніяких офіційних розпоряджень не віддавали. Як засвідчують конфіденційні джерела, "неофіційну" команду про застосування сили генералу Буднікову дав один із високопоставлених чиновників адміністрації Президента. Генерал нині стверджує, що наказу ніхто не давав взагалі." Жодних доказів автор не наводить. Але в громадській думці утвердилася точка зору, що то справа рук президентської команди. Очевидно, що Президент — відповідальний за дії працівників свого апарату. Принаймні для реабілітації власної особи Леонід Кучма мав би довести розслідування до кінця. Нічого подібного не сталося. Він так і не виконав обіцянку, дану журналістам Укрінофрму й Інтерфаксу-Україна. Мало того — у травні 1996 року стало відомо, що справу закрито.

Ще один приклад. 31 грудня 1995 року на першому каналі українського телебачення зненацька не вийшла в ефір єдина в країні політична аналітична програма "Післямова". Вона створювалася явно з подачі президентської команди і відповідно прихильно ставилася до глави держави. Але вона не займалася його вихвалянням. На відміну від більшості заангажованих засобів масової інформації, коректно аналізувала події.

138

З репортажів журналістів "Післямови" можна було дізнатися не тільки офіційну позицію, але й протилежну точку зору. В пресі висловлювалися припущення, що програмі було відмовлено в ефірі після конфлікту в президентській адміністрації, коли пішли у відставку добродії Разумков, Видрін і Гальчинський. За поширеною версією, керівникові "Післямови" Олександрові Ткаченку рекомендували не подавати в ефір інтерв'ю з паном Разумковим. Але останній таки з'явився на екрані, що і стало причиною усунення програми. Певна річ, формальний привід був інакший. Тим часом, представники програми судяться з керівництвом державного телебачення, котре, подібно до генерала Буднікова, виступає в цій. ситуації стрілочником. А на першому каналі УТ утворився вакуум, бо не знайшлося команди, котра могла б на належному рівні замінити команду Олександра Ткаченка. Звісна річ, така відверта розправа з журналістами можлива лише за нинішніх умов, які не дають можливість як телебаченню, так й іншим засобам масової інформації перетворитися на самостійний бізнес. Поки такого не сталося, жодний із редакторів не може бути впевненим, що якийсь чиновник з президентського оточення не закриє його газету або телепрограму.

Після вищезгаданого інциденту троє керівників держави: Президент Леонід Кучма, Голова Верховної. Ради Олександр Мороз, тодішній Прем'єр-міністр Євген Марчук висловилися за відновлення "Післямови". Та мовчазна позиція сили, котра була зацікавлена в усуненні "Післямови", виявилася сильнішою від точки зору трьох найвищих посадових осіб держави. Президент Кучма, на апарат якого після цієї історії лягла тінь, мав би бути зацікавленим розібратися у конфлікті і заявити, що його команда не має до затискування рота журналістам ніякого відношення, або покарати винних.

Підстави для роздумів з приводу стосунків Президента і глави його адміністрації дає і оцінка індивідуальних рис Леоніда Кучми з боку його радника на посаді Прем'єр-міністра народного депутата України Тараса Стецьківа. "Я не знаю жодного випадку, — каже пан Стецьків, — коли він підвів тих людей, які йому зробили щось добре, або які грають в його команді. Він їх завжди відстоював до останнього. Навіть якщо ці люди не в усьому були порядні самі."

Як воно є насправді у стосунках Леоніда Кучми і Дмитра Табачнка, певне, могли б розповісти лише самі вони або їхнє найближче оточення. Але навряд чи вони захочуть зробити це щиро. Принаймні сьогодні.

Президент Леонід Кучма пообіцяв депутатам те, що ймовірно не буде виконано. Він заявив, що усі народні обранці як тринадцятого,

139

так і дванадцятого скликання будуть нагороджені найвищими урядовими нагородами. Це сталося 28 червня по дев'ятій годині ранку 1996 року одразу після того, як Верховна Рада, прозасідавши ніч, ухвалила нову Конституцію України. Він явно був схвильований, не готувався до виступу і від надмірних почуттів у зв'язку з ухваленням основного закону дав таку обіцянку. Схвильованість Президента пояснювалася тим, що нарешті завершився надзвичайно важкий, страшенно нервовий, драматичний конституційний процес.

Перемігши на президентських виборах 1994 року, Леонід Кучма став главою держави, котра єдина серед пострадянських країн не мала нової конституції. Нові реалії частково були відображені шляхом поправок до Конституції 1978 року, ухваленої за часів керування у Москві Леоніда Брежнєва, а в Києві — Володимира Щербицького. Такий документ не мав цілісного характеру і містив серйозні суперечності. 'Нині діюча Конституція, — сказав Президент Кучма на першому засіданні Конституційної комісії 28 листопада 1994 року, — внаслідок перманентних доповнень та змін все більше перетворюється у своєрідний правовий лабіринт, у якому кожен шукає найбільш короткий вихід, і, як правило, знаходить."

Кілька років тому українці отримали замовчувану за комуністичного режиму інформацію про те, що перша в Європі демократична конституція була розроблена українським Гетьманом Пилипом Орликом, але через історичні обставини вона не могла бути реалізована. У XVI столітті було ухвалено козачу Конституцію Стефана Баторія, яка офіційно встановила посаду Гетьмана. Українська Народна Республіка розробила свій основний закон, але він залишився голою декларацією, бо УНР знищили більшовики. Крім того, в різні періоди української історії в тій чи іншій формі діяли прообрази основного закону. Та в зв'язку з відсутністю власної держави український народ дуже відстав від державних націй у розвиткові конституціоналізму. Українські конституції, котрі функціонували за Радянського Союзу, були фіговим листком для прикриття комуністичної диктатури. Таке становище дало підстави Президенту Леонідові Кучмі заявити 28 листопада 1994 року на першому засіданні новостворе-ної Конституційної комісії, що "в Україні відсутні усталені демократичні конституційні традиції." Він також додав, що *у суспільній свідомості проблеми розробки та прийняття основного закону не займають помітного місця. І в той же час більше не можна жити за умов правової невизначеності."

Після ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет в Україні розглядалися два проекти основного закону, один з них був навіть винесений на всенародне обговорення, але жодний не був ухвалений. "Причину такої ситуації, — сказав Президент Кучма на

140

вищезгаданому засіданні Конституційної комісії, — убачаю в прорахунках та грубих помилках політиків і нерішучості вищого керівництва держави, непримиренному протистоянні лідерів політичних угруповань та громадських організацій. Далася, очевидно, взнаки і суспільна байдужість до конституційної проблеми. І ми здебільшого пливли за течією цієї байдужості." На думку Голови Верховної Ради Олександра Мороза, висловлену на тому ж засіданні, "перший проект був фактично заблокований Верховною Радою не тому, що він, скажімо, не підходив саме цій Верховній Раді, а тому, що він писався, виходячи з вузьких, корпоративних інтересів, про що є достатньо аргументований аналіз, і тому був відкинутий Верховною Радою. А 1993 року проект мало чим відрізнявся від того і саме тому для нього вихід знайшли такий: опублікувати його із змінами, які не змінили суті."

Саме питання ухвалення нового основного закону не було дискусійним для українського суспільства. Оскільки більшість народних депутатів йшли на вибори із гаслом необхідності ухвалення нової конституції. Але дискусії виникали навколо того, якою повинна бути нова конституція. Відповісти на це питання мала Конституційна комісія, рішення про створення якої Верховна Рада ухвалила 21 вересня 1994 року, затвердивши її кількісний склад. Співголовами комісії стали Президент і Голова Верховної Ради. До комісії мали увійти сорок осіб. 10 листопада 1994 року парламент затвердив персональний склад Конституційної комісії. У червні 1995 року рішенням співголів Конституційної комісії була створена спеціальна робоча група з фахівців-правників, котра мала звести всі наробки Конституційної комісії і підготувати власне сам текст проекту основного закону.

Про головний принцип, котрий, на його думку, має лягти в основу написання конституції, Президент Леонід Кучма сказав 28 листопада 1994 року на першому засіданні Конституційної комісії: "Такий закон, який би не був підігнаний під окремих політиків, державних діячів чи політичні партії або ж конкретний відрізок часу і не вирішував локальні проблеми, а виступав визначальним і головним правовим актом нашого суспільства на тривалу перспективу, інструментом його стабільного поступу й саморозвитку." Теоретично такий принцип ні в кого не викликав заперечення, але він був аж надто загальним, тому конкретне втілення його в життя кожна політична сила бачила по-своєму. Отож, проблема полягала в тому, чи зуміють розробники основного закону запропонувати таку концепцію, з якою б погодилися представники всіх політичних напрямків.

На засіданні Конституційної комісії 23 листопада 1995 року, яка розглядала проект робочої групи, утвореної у червні рішенням співголів Конституційної комісії, міністр юстиції, член депутатської групи "Реформи*

141

Сергій Головатий від імені своєї депутатської групи заявив, що вона "своїм рішенням не визнала за можливе схвалити цей проект конституції.* Він також заявив, що у випадку схвалення певних розділів Україна навряд чи стане правовою державою, а також, що "судова влада є надзвичайно слабкою і нерівнозначною по силі й відношенню до законодавчої й виконавчої." Голова постійної парламентської комісії, член Християнсько-демократичної партії України Володимир Стретович висловив переконання, що "запропонований робочою групою проект є якісно гірший, ніж проект підготовлений в 1992 році." На його думку, конституція, ухвалена на основі новоствореного проекту мала б нестабільний характер, коли "кожна нова сила, що прийде в парламент, буде міняти на свій розсуд ті чи інші конституційні положення." Член фракції Руху Іван Заєць заявив про "певну антиукраїнську заангажованість цього проекту." Зокрема, на його погляд, суттєвим недоліком була відсутність чіткої фіксації у тексті проекту, що "українська держава постала як результат самовизначення української нації." В останній декаді листопада 1995 року депутатська група "Реформи" провела прес-конференцію, на якій піддала проект робочої групи нищівній критиці. Лідер Руху Вячеслав Чорновіл у газеті "Час/Тіте" за 24 листопада 1995 року в статті, присвяченій аналізові проекту Конституційної комісії написав: "Проект Конституції по суті своїй антипарламентський. Йдеться не про спробу утвердити президентський тип держави, в якому парламент, до речі, теж грає значну роль (згадаймо США). Йдеться про серйозніше — спробу паралізувати діяльність парламенту взагалі." "Обидва тексти єднає, — сказано було в розповсюдженій у парламенті брошурі фонду "Українська переспектива" "Російська Конституція України та ймовірний сценарій її прийняття", де порівнювався текст українського проекту із Конституцією Російської Федерації, — ідея закріплення інституту президентства як домінуючого в політичній системі, а також перетворення парламенту на декоративну представницьку структуру за фактичної ліквідації системи місцевого самоврядування." Абсолютно ідентичну оцінку дав також член Конституційної комісії, соціаліст Володимир Марченко: "Цей проект конституції замкнув на одній посадовій особі — на інституті президентства — надзвичайно великі повноваження. І відповідь Альберта Васильовича (йдеться про секретаря Конституційної комісії Альберта Корнєєва Ю. Л.) тут показова тим, що, крім Франції, він назвав у приклад з такими повноваженнями тільки Росію. Але мені здається, що це посилання з різних сторін невдале, тому що там і розстріляний був парламент." Лідер комуністів Петро Симоненко заявив, що проект фактично ставить
Президента "над усіма гілками влади." Словом, кожна політична сила мала свої специфічні претензії до проекту/ але об'єднувало всіх одне невдоволення надмірними, на їхню думку, повноваженнями Президен-

142

та України, перетворенням парламенту в декоративний орган влади, значне обмеження можливостей місцевого самоврядування.

"Звичайно посилалися на генерала Де Голя, який, маючи таку вертикаль зумів навести порядок у Франції. — каже голова постійної парламентської комісії з питань правової політики і судово-правової реформи Володимир Стретович. — Але забували одну обставину, що Франція на той час вже мала двохсотлітню традицію демократії. Коли суспільство було демократизоване, то можна було щось робити. В нас же, коли ми вийшли із зовсім іншої системи, впровадження цього привело б до явних збочень, коли безмежжя виконавчої влади неминуче призводило б до становлення автократії, диктатури, обмеження діяльності представницьких органів."

Формально все виглядало так, наче критики зазнала робоча група, яка готувала текст проекту. Втім, один із співголів Конституційної комісії Олександр Мороз голосував проти згаданого проекту конституції. Цим він продемонстрував, що створена спільним рішенням співголів робоча група, яка підготувала текст проекту, грала з ним не в одну дуду. А керував діяльністю робочої групи керівник групи по зв'язках з парламентом адміністрації Президента, депутат Верховної Ради дванадцятого скликання Альберт Корнєєв (до речі, відомий тим, що він був одним з чотирьох парламентарів, хто 24 серпня 1991 року голосував проти Акту про незалежність України). Ці факти, а також сама спрямованість проекту свідчила, що він писався з подачі президентської адміністрації. Відповідно критика проекту фактично адресувалася Президентові Кучмі. Все виглядало так, що конституційному процесові загрожує зрив. Член Конституційної комісії комуніст Володимир Моїсеєнко на засіданні 23 листопада 1995 року навіть пропонував розпустити комісію і призначити нову.

Президент Кучма регулярно проводив консультації з керівниками депутатських груп і фракцій. Навряд чи він не розумів, що проект підкомісії навряд чи знайде підтримку у членів Конституційної комісії. Чому він пішов на це? У брошурі фонду "Українська перспектива" "Російська конституція України та ймовірний сценарій її прийняття" висловлювалося припущення, що Президент України позбавлений самостійності в ухваленні рішень. В його команді перемагають люди, котрі прагнуть встановити в Україні автократію. Тим часом під час прес-конференції в останній декаді листопада 1995 року керівник парламентської депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв не .виключив можливості, що написання такого радикального проекту всього лише політичний хід. Мовляв, Президент зможе відмовлятися від частини своїх надмірних прав, демонструючи таким чином свою готовність йти на компроміси.

Президент погодився на створення зі складу членів Конституційної комісії спеціальної підкомісії, котра мала вдосконалити проект. До під-

143

комісії увішли десятеро осіб. Четверо від парламенту — депутати Володимир Буткевич, Сергій Гмиря, Володимир Стретович, Іван Заєць. Четверо від Президента — науковий консультант Президента з правових питань Федір Бурчак, заступник голови президентської адміністрації Леонід Підпалов, міністр юстиції, депутат Сергій Головатий, депутат Олександр Ємець. Від судової влади — Голова Вищого Арбітражного Суду України Дмитро Притика, перший заступник голови Верховного Суду України Володимир Стефанюк.

Тим часом, погляди на концепцію конституції були настільки протилежними, що існували великі сумніви, чи зможе підкомісія задовольнити одразу всі політичні сили? Чи зможе Президент знайти спільну мову з представниками усього політичного спектру?

"Я звик, коли мене не перебивають, коли я виступаю. — сказав Леонід Кучма на засіданні Конституційної комісії 23 листопада 1995 року. — Я все-таки Президент. Якщо у вас таке є у Верховній Раді, то не переносьте це і сюди. Я прошу і на майбутнє не робити це." Ці слова прозвучали у відповідь на спробу члена комісії, народного депутата Анатолія Пейгалайнена вставити репліку у виступ Президента. Така за великим рахунком дрібна сутичка не була поодинокою на засіданнях Конституційної комісії. Приміром, 28 листопада 1994 року у відповідь на твердження комуніста Володимира Моїсеєнка про необхідність відновити Раду міністрів Президент Кучма сказав, що Росія перекрила газ. Але російський уряд вже до, цього не має відношення, бо це справа акціонерного товариства "Газпром*. "Так що від того, що ми сотворимо Раду міністрів, — завершив Президент, — кількість газу в Україні не додасться. Радити ж нікому. Держплану немає союзного, котрий розподіляв раніше." 23 листопада 1995 року Леонід Кучма у відповідь на пропозицію депутата Петра Симоненка надрукувати проект конституції, щоб "провести і сесії, і збори трудових колективів", кидає репліку: "А зборами на фабриках, заводах ми 75 років вже приймали. Я думаю, що досить." 6 березня 1995 року Анатолій Пейгалайнен каже: "Ми, комуністи, стоїмо на позиції проти президентської структури. Це не секрет для Леоніда Даниловича." "Головне, щоб це для вас не було секретом." — відповідає йому Президент.

Подібні стосунки в Леоніда Кучми склалися лише з представниками фракції комуністів. Звісна річ, це все відбувалося не через ососбисту антипатію. Питання було набагато принциповіше. Комуністична партія 25 травня 1995 року подала до Конституційної комісії, а 25 липня того ж року оприлюднила через газету "Голос України" свій проект конституції, котрий називався "Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки". Цей проект був написаний на основі брежнєвського основного закону, він передбачав збереження системи рад, мав на меті від-

144

творити комуністичну державну символіку, а найгловніше — в ньому не було передбачено існтитуту президентства. Ці ідеї комуністи, соціалісти і ліва селянська партія відстоювали під час обговорення концепції майбутнього основного закону як на Конституційній комісії, так і в парламенті. Комуніст Анатолій Пейгалайнен під час Конституційної комісії 28 листопада 1994 року наполягав на тому, що "ми повинні з вами поліпшити ту конституцію, діючу, котра у нас з вами є сьогодні." На думку пана Пейгалайнена, новий проект конституції означав зміну суспільно-політичного ладу. Свого товариша по партії підтримував Володимир Моїсеєнко, котрий говорив, що "люди від нас дійсно чекають конструктивної роботи, але тільки не спрямованої на знищення соціалізму на Україні, а зовсім у протилежний бік." Він розповів, що у своїй передвиборчій кампанії "мова йшла про те, що президентства не повинно бути в Україні, що сильна виконавча влада повинна перш за все бути через Кабінет Міністрів."

Більшу частину концептуальних засад, котрі лягли в основу проекту комуністів, поділяли і представники лівих Соціалістичної та Селянської партій України. Схожість поглядів засвідчила спільна заява керівних органів цих партій та їхніх парламентських фракцій від 10 квітня 1996 року "Щодо конституційного процесу в Україні", опублікована у 15-му номері газети "Товариш" за 1996 рік. У ній було наведено дев'ять вимог, відтворення яких у проекті основного закону могло б забезпечити йому підтримку лівих сил. Зокрема, неприпустимість купівлі-продажу землі; наділення Президента лише функціями глави держави без підпорядкування йому виконавчої і судової влади; збереження системи рад як органів самоврядування і державної влади на місцях; збереження статусу Криму як Автономної Республіки у складі України; неприпустимість закріплення у будь-якій формі статусу України як національної, а не багатонаціональної держави; вирішення питання про державні символи України окремим Конституційним Законом після того, як свою волю у цьому питанні висловить народ на всеукраїнському референдумі; передбачити у шестимісячний термін після ухвалення конституції перевибори парламенту і Президента України.

Як показали подальші події, відмова від купівлі-продажу землі, збереження системи рад та деякі інші вимоги не могли влаштувати Президента. Отож, ліві сили пропонували речі, які'для Президента Леоніда Кучми були неприйнятні апріорі. Цілком очевидно, що вони ставали його опонентами в конституційному процесі. Хотів він того чи ні, але в даній ситуації змушений був шукати інших союзників.

Праві і центристські сили із великими застереженнями, але таки врешті погодилися, що проект, підготовлений спеціальною підкомісією і схвалений Конституційню комісією 11 березня 1996 року, може бути

145

переданий до Верховної Ради для подальшого доопрацювання. "Хоча в проекті є якісь вади, недоречності, — казав 2 квітня 1996 року керівник депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв в інтерв'ю вашому кореспондентові, — але загалом він є тим документом, на основі якого вже можна доопрацьовувати і виробляти досить виважений проект основного закону." На прес-конференції 25 березня 1995 року провідник Руху Вячеслав Чорновіл заявив, що проект конституції від 11 березня "загалом забезпечує основи незалежної демократичної української державності." В той самий час він відзначив, що Рух має одинадцять серйозних зауважень до цього документа.

Голова Верховної Ради Олександр Мороз дав зрозуміти, що опрацьований документ, який передавався парламентові, не тільки не викликає його схвалення, а скоріше навпаки. Під час свого візиту до Білої Церкви 16 березня 1995 року, тобто через п'ять днів після рішення Конституційної комісії передати проект на розгляд парламенту, пан Мороз заявив, що 'Парламент не прийме проект нової конституції, схвалений Конституційною комісією." Він додав також, що "такої недемократичної конституції в Європі немає." На думку Олександра Мороза, у проекті закладалися ухили у бік виконавчої влади, обмежувалася роль представницьких органів влади на місцях і не забезпечувалася незалежність судової влади.

"Проект Конституції — цілком європейський за буквою і духом та відповідає традиціям українського державотворення." — сказав Президент ,Кучма на спеціальному засіданні Верховної Ради 20 березня 1996 року. Того дня відбулося представлення проекту нової Конституції України, який був доопрацьований робочою підкомісією і, згідно з рішенням Конституційної комісії від 11 березня 1996 року, передавався "на розгляд у Верховну Раду України разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії.* Представлення проекту здійснили співголови Конституційної комісії — Президент України Леонід Кучма і Голова Верховної Ради України Олександр Мороз.

На думку Президента, висловлену 20 березня 1996 року, проект підкреслював, що "головним пріоритетом держави, її основним обов'язком є утвердження і забезпечення прав та свобод людини." Леонід Кучма стверджував, шо "зміст другого розділу проекту Конституції дає усі підстави констатувати: він визначає нові, демократичні стандарти в галузі прав людини. Причому узгоджені зі змістом відповідних міжнародних актів..." Леонід Кучма відзначив, що у проекті закладено принцип^роз-поділу трьох гілок влади. Говорячи про парламент, який був названий Національними Зборами, Президент підкреслив, що це саме парламент, а не вищий представницький орган, "який би увінчував систему рад і верховенствував у державному механізмі." Було наголошено також, що

146

парламент має бути двопалатним. "Повноваження, що визначають зміст запропонованого статусу Президента, — сказав пан Кучма, — є звичайними для так званої змішаної республіканської форми правління, яка найбільш прийнятна для наших умов — історично та в перспективі." За словами пана Кучми, формування і діяльність Кабміну як центрального колегіального органу виконавчої влади "тісно пов'язані з участю та контролем з боку Президента і Палати депутатів Національних зборів." Промовець також відзначив, що проект "потребує ще певного узгодження."

З Президентом погодився Голова Верховної Ради: "На мою думку, у проекті значна частина статей майбутньої Конституції не викличе особливих заперечень народних депутатів. — сказав пан Мороз 20 березня 1996 року з парламентської трибуни під час представлення-проекту Конституції України. — В той же час я не знаю жодного депутата, жодного члена Конституційної комісії, який би заявив публічно, що в нього немає взагалі зауважень до проекту, який подається до Верховної Ради України. Навіть сама Конституційна комісія визнала за необхідне передати на розгляд парламенту не просто схвалений текст, а текст із зауваженнями та пропозиціями членів комісії."

27 червня 1995 року Президент України Леонід Кучма скористався тим методом, котрий він рік тому використав для того, щоб стимулювати підписання Конституційного договору. Тільки цього разу він оголосив не опитування громадської думки, а оприлюднив Указ про конституційний референдум. Парламент зреагував блискавично: наступного дня ухвалив Конституцію України. В інтерв'ю головному редакторові газети "Все-украинские ведомости" Олександрові Швецю, опублікованому 11 липня 1996 року, Леонід Кучма підтвердив, що рішення про референдум являло собою не спонтанний хід, а було тонким політичним розрахунком. "Казати ж, що того дня і години, — заявив Президент, — стався щасливий збіг обставин, — зараз зручно і вигідно." Втім навіть прихильники Президента у парламенті поставилися до цього ходу дещо інакше. В діях Леоніда Кучми виявилися такі нюанси, котрі, як це не парадоксально виглядало, давали підстави припускати, що він був не від того, аби ухвалення основного закону не відбулося у парламенті.

Тінь референдуму протягом усього конституційного процесу витала над Печерським пагорбом. 18 вересня 1995 року провідник комуністів, депутат Петро Симоненко пропонував провести попередній референдум з основних спірних питань проекту конституції. "Народ висловиться про те, — сказав пан Симоненко, — на основі яких засадничих моментів він хотів би бачити державний устрій і за яку державу він буде ратувати, і яка в перспективі буде держава." Парламентська фракція комуністів підготувала і розповсюдила у Верховній Раді відповідне звернення.

147

Праві не заперечували проти референдуму, одначе вони вважали, що він не повинен бути попереднім. "Нам не потрібно перекладати відповідальність із своїх плечей на плечі народу. — казав депутат з Волині Антон Бутейко на Конституційній комісії 18 вересня 1995 року.

— Попробувати прийняти на Верховній Раді. Якщо це не вдасться, тоді виносити на конституційний референдум. Референдуми випереджаючі проводити — це лишня трата грошей.." Депутат з Дніпропетровщини Віктор Омеліч сказав, що, говорячи про референдум, "ми повинні знати основні концептуальні питання, які ми повинні подивитися. Сьогодні ми ще не готові їх сформулювати." На його думку, питання референдуму мало б бути вже останнім, коли б Верховна Рада сама не змогла б визначитися. Такої ж думки дотримувався і Президент Кучма. «Петре Миколайовичу, я підтримую цю ідею, — відповів він на пропозицію про відника комуністів, — я не бачу іншого засобу прийому конституції нової. Іншого у нас немає, але давайте ми викинемо слово "упереджуючий".»

Словом, Президент та його прихильники були настроєні на референдум, але після того, як проект основного закону буде ухвалено принаймні в першому читанні.

Про те, як неймовірно важко відбуватиметься процес узгодження проекту Конституції України в парламенті, засвідчив уже розгляд на Президії Верховної Ради. Питання про порядок розгляду проекту обговорювалося на Президії Верховної Ради протягом безпрецедентно довгого часу — п'яти годин. "Я не пам'ятаю жодного питання, котре б розглядалося так само довго", — сказав голова депутатської групи "Реформи" Сергій Соболев. Президія так і не зуміла домовитися про принципи формування узгоджувальної комісії.

Комуністи пропонували створити її на пропорційній основі — по одній особі від кожних двадцяти п'яти депутатів. На думку провідника комуністів Петра Симоненка, такий підхід цілковито узгоджується з Регламентом Верховної Ради. Маючи найбільшу за персональним складом фракцію, комуністи таким чином мали б чисельну перевагу у тимчасовій узгоджувальній комісії, що давало б їм перевагу при голосуванні. Пра-воцентристи вважали, що повинен бути дотриманий принцип пропорційного представництва не від персонального складу Верховної Ради, а від депутатських фракцій і груп. Президії не вдалося знайти вихід з цієї ситуації. Знову постала загроза зриву конституційного процесу.

"Тоді за ініціативою депутатських груп і фракцій ми почали працювати разом без відповідного офіційного рішення. — розповідає депутат з Черкащини, керівник тимчасової узгоджувальної комісії Михайло Сирота.

— Спочатку вісім, потім дев'ять, десять, а під кінець одинадцять груп і
фракцій. Ми створили погоджувальну групу, яка доводила проект
Конституційної комісії до стану, який би був прийнятний для більшості

148

парламенту. Погоджувальна група була створена на підставі права законодавчої ініціативи, яке має кожний народний депутат. Так вийшло, що колеги попросили мене керувати цією роботою. Я погодився. Коли вже всі зрозуміли необхідність створення тимчасової комісії, то іншої кандидатури не було, оскільки я вже працював майже місяць і робота просувалася досить впевнено.* Парламент легалізував своїм рішенням тимчасову узгоджувальну комісію лише 5 травня 1996 року, коли основна узгоджувальна робота була зроблена.

На думку заступника голови Руху, депутата зі Львівщини Олександра Лавриновича, період опрацювання проекту в парламенті позначився особливо жорсткою політичною боротьбою. У цей час праві політики ледь не щотижня закидали лівим, що ті намагаються зірвати конституційний процес. Як згадує голова депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв, ліві під час обговорення 1 квітня 1996 року на Президії парламенту питання про порядок розгляду процесу запропонували проект постанови, згідно з якою на розгляд у першому читанні мав бути поставлений проект конституції від Конституційної комісії. "На перший погляд, їхня позиція викликала здивування. — каже пан Соболєв. — Адже ліві чи не найдужче критикують його як антинародний проект і водночас погоджуються розглядати у першому читанні. Але логіка тут дуже проста. Вони знають, що і в інших політичних сил є серйозні до нього претензії, тому розуміють, що прийнятий у першому читанні він не буде. Таким чином конституційний процес буде зірвано."

"Ми працювали без вихідних, не досипали, але зробили величезну роботу. — каже член погоджувальної комісії Олександр Лавринович. — Ви не уявляєте, наскільки складно було узгодити. З самого початку з нами працював представник селянської партії, а потім приєдналися соціалісти. Комуністи взяли участь у роботі лише тоді, коли стало зрозуміло, що конституційний процес зірвати не вдалося." На думку іншого члена комісії Володимира Стретовича, ставши до роботи, комуністи продовжували докаладати зусиль, аби зірвати підготовку проекту конституції. "Це було настільки очевидно, — каже пан Стретович, — що вони по кожному слову, по кожній поправці брали слово на виступ, згідно з регламентом до трьох хвилин. Позбавити їх цього ми не могли. І вирішили закрити вуха. Нехай говорять. А ми голосуємо і пішли далі. Вони врешті втомилися брати слово. Вони зрозуміли, що самі себе заганяють в глухий кут, бо комісія буде працювати рівно стільки, щоб кожен висловився."

17 квітня 1996 року, якраз того дня, коли, згідно з рішенням Верховної Ради від 2 квітня 1996 року, мали розпочатися парламентські слухання по проекту нової Конституції України, три ліві фракції відмовилися реєструватися. На цьому засіданні вони отримали звинувачення,

149

котрі столи черговими у ланцюгу докорів на їхню адресу в тому, що вони прагнуть зірвати конституційний процес. Депутат Вячеслав Чорновіл, лідер фракції Руху, яка теж не реєструвалася свого часу, відзначив: "Ми не реєструвалися у тих випадках, коли під загрозою була держава. Коли нам хотіли нав'язати Конституційний Суд без Конституції, що призвело б до анархії в суспільстві. Коли нам хотіли нав'язати Міжпарала-ментську асамблею. Чим би це могло закінчитися — ми бачимо, що відбувається в Росії і які рішення приймає «Государстеенная Дума». Тобто ми захищали державу. Вони хочуть утопити українську державу і придумали такий незграбний прийом якраз тоді, коли ми підійшли до остаточного, завершального етапу роботи над проектом Конституції України."

22 червня 1996 року під час зустрічі з пресою Президент Кучма також закидав компартії, що вона робить все, аби затягнути конституційний процес. "Просто диву даєшся, — казав пан Кучма, — чи це українська комуністична партія, чи це російська комуністична партія. У мене сумнів все таки є, з яких інтересів вона виходить, чи з національних інтересів України, чи з якихось інших інтересів."

Олександр Лавринович вважає, що намагання перешкодити нормальному розглядові конституції почалися ще до того, як проект був переданий до парламенту. На його думку, вони почалися ще 22 лютого 1996 року, коли провідник парламентської соціалістичної фракції Іван Чиж з подачі голови парламенту Олександра Мороза виніс на розгляд депутатів законопроект "Про порядок прийняття нової Конституції України". Як зазначив доповідач, в законодавстві не врегульовані питання прийняття конституції. На його думку, запропонований ним проект мав на меті запобігти будь-яким крокам з боку будь-якої сторони, будь-якої структури, які могли б поставити під сумнів легітимність конституції. Цей законопроект був відхидений парламентом. За словами заступника голови парламентської комісії з питань правової політики Олександра Лавриновича, який опонував панові Чижу, чинне законодавство давало достатньо можливостей для розв'язання усіх можливих колізій, пов'язаних з ухваленням нового основного закону. Як заявив заступник голови Руху, пан Лавринович в інтерв'ю вашому кореспондентові, і упереджувальний референдум, і проект про порядок прийняття конституції мали ускладнити конституційний процес і привести до його зриву. Адже згідно з цим документом, щоб пройти перше читання, проект мав набрати не просту, як вимагає чинне законодавство, а конституційну більшість. На думку пана Лавриновича, це було неможливо.

Провідник комуністів Петро Симоненко не визнає критику на адресу своєї партії справедливою. "Було порушено парламентський регламент при формуванні тимчасової узгоджувальної комісії, — каже він, — але ми таки брали участь в її роботі. Ми подавали свої поправки. Та комісія

150

ігнорувала їх і не збиралася їх враховувати. Доходило вже до того, що, як розповідали мені товариші по партії, € ось пропозиція фракції комуністів і вона відразу відкидалася.* Щодо законопроекту від 22 лютого Петро Симоненко твердить, що його ухвалення сприяло б демократизації конституційного процесу і він був відхилений "пропрезидентською більшістю для того, щоб легше ухвалити антинародну конституцію'. У заяві президії компартії України та комуністичної фракції в парламенті "З приводу прийняття у першому читанні проекту Конституції України", опублікованій у 24-му числі газети "Комуніст*, говорилося: «Ми категорично відкидаємо звинувачення на нашу адресу з боку правих сил — прихильників Президента у "блокуванні конституційного процесу", прагненні "зірвати прийняття нової Конституції" і навіть в "антидержавній діяльності".» Комуністи виступали і послідовно виступають за зміцнення державності України як незалежної країни, в якій реально забезпечуються визнані в усьому світі права і свободи громадян, справді демократичні засади суспільного життя".

Впритул до рішення про референдум український істеблішмент підійшов після ухвалення проекту Конституції України в першому читанні, яке ще раз продемонструвало найпринциповіші точки незгоди.

Викликали заперечення лівих та деяких парламентарів промосков-ського спрямування питання, пов'язані, як казав депутат Іван Заєць, з українським духом проекту конституції. Наприклад, депутати Володимир Алексєєв з Харківщини та Євген Красняков з Донеччини запропонували вилучити з преамбули Конституції України слова "і на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення". Ліві намагалися узаконити державність російської мови та змінити державну символіку, проти чого виступали праві.

Питання купівлі-продажу землі викликало гострі розбіжності. Ліві виступали за те, щоб земля не могла бути товаром. Приміром, Геннадій Долженко з Чернігівщини пропонував записати в Конституції України: "Земля, її надра та інші природні ресурси не можуть бути об'єктами власності та купівлі-продажу окремими громадянами, їх колективами та іноземними юридичними і фізичними особами."

Ряд правих депутатів прагнув скасувати автономію Криму. "Збереження статусу Криму як республіки на етапі утвердження єдиної унітарної держави є неприйнятним." — було сказано у поправках до проекту основного закону депутата з Рівненщини Богдана Ярошинського. Ще частина правих наполягала на тому, щоб значно обмежити права кримської автономії. Ліві прагнули надати Кримові права повноцінної автономії.

Верховній Раді вдалося ухвалити проект Конституції України в першому читанні, бо для цього необхідно було набрати просту більшість

151

голосів. Друге читання вже потребувало конституційної більшості, тобто двох третин голосів. Хоча з вуст, по суті, усіх найактивніших учасників конституційного процесу звучали переконання, що ідеальний варіант, коли б основний закон ухвалив парламент, в той же час постійно звучали сумніви, як зліва, так і справа, у можливості цього. "Сьогодні в цьому залі, — казав у парламенті 19 квітня 1996 року член депутатської групи "Єдність* Михайло Чечетов, — як би нам не хотілося, конституційною більшістю — двома третинами голосів — конституцію напевно ухвалено не буде.' Комуніст Михайло Чурута того ж дня заявив: 'Ця Верховна Рада не набере ЗОЇ голос по жодному з проектів у цілому.' "Давайте не робити ілюзій: конституція в цьому залі прийнята не буде", — казав провідник Руху Вячеслав Чорновіл 17 квітня 1996 року. Згадані політики були аж ніяк не єдині у своїх сумнівах. До такого переконання спонукала і вищезгадана заява керівного органу комуністів і їхньої парламентської фракції "З приводу прийняття у першому читанні проекту Конституції України', де наголошувалося, що ухвалення конституції у такому вигляді означало б "конституційне закріплення курсу на реставрацію капіталістичних порядків у всіх сферах суспільного життя, панування приватної власності на землю, зосередження багатств, створених працею кількох поколінь нашого народу в руках кримінальної буржуазії і подальше зубожіння переважної більшості людей." Правоцентристи ставили питання про те, що узгоджений у парламенті"! ухвалений простою більшістю голосів проект основного закону має бути винесений на всенародний референдум. "Дуже рідко конституції приймалися парламентом. — казав заступник голови Руху Олександр Лавринович в інтерв'ю вашому кореспондентові. — Лише останнім часом це зробили кілька держав, які народилися на розвалинах Радянського Союзу. Такої ваги документ не може бути ухвалений лише парламентом. Адже він організує життя всієї нації, всього суспільства. Тому референдум — це нормальна річ.'

У спільній заяві депутатської фракції Руху і групи "Державність", надрукованій у газеті "Час/Тіте" 28 червня 1996 року, відзначалося, що в процесі другого читання за межами тексту лишилися визначальні положення проекту конституції. "Так, не прийнято положення про те, що Конституцію ухвалює український народ, формулювання про Україну як унітарну державу. Не проголосовано право української нації на самовизначення. Не схвалено основні засади права приватної власності.'

Хоча парламент приступив до розгляду проекту конституції у другому читанні, але одразу виявилися моменти, з приводу яких компроміс був неможливий. "На перший погляд могло скластися враження, — казав у експрес-опитуванні газети "Независимость", опублікованому 26 червня 1996 року, віце-прем'єр Олександр Ємець, — що у парламентській залі кипить робота, відбуваються голосування. Але голосувалися переважно

152

статті, відносно яких не могло бути заперечень, конституційну більшість набрали положення типу "хай всі будуть здорові і щасливі". Але ні в якому разі не речі принципові, основоположні."

У парламенті пішли розмови, що депутати-правоцентристи вже назбирали чи то біля двохсот, чи то понад двісті підписів під листом до Президента про референдум. І коли нарешті 27 червня 1996 року Указ Президента було оприлюднено, то дехто з них був розчарований. "В даному випадку, на превеликий жаль, люди, які планували цей захід, абсолютно не подумали, — сказав після оприлюднення Указу член депутатської групи "Реформи" Тарас Стецьків, — що вони в такий спосіб кидають своїх прихильників у парламенті напризволяще." Річ у тім, що на референдум було винесено не проект, який пройшов перше читання, і відповідно був найбільш узгоджений, а проект Конституційної комісії від 11 березня 1996 року, до якого всі політичні сили мали серйозні претензії. На думку Тараса Стецьківа, такий "сценарій був найбільш небезпечний з точки зору соціальної стабільності і з точки зору кінцевого результату.

Як розповідав пан Кучма в інтерв'ю Олександрові Швецю, опублікованому "Всеукраинскими ведомостями" 11 липня 1996 року, його рішення мало додати "здорової злості на Президента навіть тій частині депутатського корпусу, котра підтримувала мене: ми, мовляв, покажемо все-таки спроможність саме в парламенті ухвалити Конституцію. Сьогодні я навіть радий, що все так і сталося."

Тим часом, у значної частини прихильників Президента викликала здивування ще одна обставина, котра залежала від глави держави. Певну незручність, очевидно, відчував і сам Президент. Недарма у своєму виступі після ухвалення Конституції він вибачився перед депутатами "в якійсь мірі за те, що я, може, не зовсім коректно стимулював цей процес".

Ця обставина була пов'язана з так званими депутатами-сумісниками. Леонід Кучма через них неодноразово зазнавав гострої критики. 17 квітня 1996 року, коли ліві відмовилися реєструватися, депутат з Кірово-градщини, комуніст Євген Мармазов пояснив це таким чином: "Не встигло висохнути чорнило після підписання Конституційного договору, як Президент став активно призначати до своїх структур народних депутатів, заплющуючи очі на те, що після призначення ці депутати повинні скласти свої депутатські повноваження." Він нагадав, що сімдесят народних депутатів працюють у структурах виконавчої влади, що. було порушенням Конституційного договору. На думку Євгена Мармазова, у Верховній Раді було створено тіньовий парламент, котрий мав на меті ухвалити пропрезидентський проект конституції. Тим часом, голова депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв нагадав, що Президія Верховної

153

Ради під головуванням пана Мороза ухвалила рішення про те, що питання про депутатів-сумісників буде розглядатися після прийняття конституції. Ліві зареєструвалися тоді, коли парламент погодився розглянути листа Президентові Кучмі з приводу не сімдесяти, як стверджував пан Мармазов, а понад трьох десятків депутатів-сумісників. Лист не набрав необхідної кількості голосів. Тоді Голова Верховної Ради Олександр Мороз сказав, що відправить його за власним підписом.

Питання про депутатів-сумісників постійно поставало у залі засідань парламенту в найрізкіших формах. "Для кого в Конституційному договорі записана стаття 13 про несумісність депутатської діяльності з іншою роботою? — казав Олександр Мороз, виступаючи у парламенті 20 березня. — Я не буду торкатися всіх аспектів цього, але як пояснити, що міністр юстиції, який є першим законником держави і, до речі, найактивніше агітував за прийняття Конституційного договору, може порушувати і Конституційний договір, і закон "Про статус народного депутата". Комуніст Володимир Моїсеєнко 19 квітня 1996 року висловлювався з парламентської трибуни ще категоричніше: "І тому я зневажаю, підкреслюю, зневажаю тих народних депутатів і лідерів фракцій, котрі своє голосування звіряють не зі своїми виборцями, а з Президентом, котрий обдурив свій народ, зрадивши своїй передвиборчій програмі, котрий порушив Конституцію, котрий розтоптав навіть підсумки референдуму на підтвердження Декларації про державний суверенітет і так далі. Іудині ЗО срібників, наприклад, для Ємця — це посада віце-прем'єра, для Головатого — це посада міністра юстиції, для Самофалова — це генеральські погони і так далі. Заєць, як мені розповідали його виборці, теж добряче напакувався. Більшість же депутатів схоплені залізною рукою мафії, котра встановлює через них свою диктатуру."

Президент публічно не зронив жодного слова з приводу депутатів-сумісників. В цій ситуації йому нічого було сказати, адже така практика, яка склалася ще за часів Президента Кравчука, було відвертим порушенням законодавства. Відсутність стійкої більшості у Верховній Раді, постійні конфлікти глави держави з парламентом не могли не викликати в пана Кучми великих сумнівів щодо здатності парламенту прийняти основний закон. Адже свіжим у пам'яті були марні потуги його попередника Леоніда Кравчука провести конституцію через парламент. Про мотиви рекрутування депутатів в урядовці, як їх називав провідник комуністів Петро Симоненко "п'яту колону Президента в парламенті", сказав журналістам віце-прем'єр з правових питань Олександр Ємець. Він заявив, що головним завданням його є ухвалення Конституції України. 5 травня 1996 року під час обговорення проекту конституції Голова парламенту Олександр Мороз роздратовано кинув новопризначеному віце-прем'єрові з правових питань, народному депутатові Олександру Ємцю: "Ви диригуєте

154

голосуванням. Я прошу вас на час голосування сісти на своє місце. Ви присутні зараз як депутат, а не як віце-прем'єр." Отож, Леонід Кучма явно прагнув підстрахуватися, щоб у такий спосіб забезпечити необхідну більшість для ухвалення основного закону.

Президент неодноразово заявляв, що він зацікавлений у тому, аби Конституцію України ухвалив парламент. Після його указу відбулося найдраматичніше за всю новітню історію України засідання парламенту. Прозасідавши ніч, Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Боротьба на цьому засіданні була безпрецедентно жорсткою. Були моменти, коли здавалося, що ось-ось засідання зірветься. Деякі положення у різних варіантах переюлосовувалися не менше п'ятдесяти разів. Кожен голос був на вагу золота. У цей час присутність депутатів-сумісників могла б значно полегшити процес ухвалення конституції. Але вони майже всі були відсутні. Це особливо впадало у вічі, коли для ухвалення тієї чи іншої статті бракувало одного-двох голосів.

Певна річ, виникало питання: які причини змусили депутатів-урядовців у такий відповідальний для країни час не прийти на засідання парламенту?

"Щойно закінчилося засідання спеціальної тимчасової комісії, де практично узгодили абсолютно всі питання, які висловив Президент. — розповідав тої ночі голова групи незалежних депутатів Вадим Гетьман. — їх там було дванадцять. Із дванадцяти десять знайшли позитивне рішення, одне — паліатив. Одне було знято самим Президентом. Тобто всі питання, які висловив Президент, були зняті. Зараз не існує тієї причини, що тимчасова комісія, чи парламент не узгодили питання із Президентом. Тепер тільки черга за тими, хто хоче прийняти конституцію, а хто на словах хоче, а своїми діями це не підтверджує."

"Спочатку депутати-урядовці йшли на зрив засідання з тим, щоб винести проект на референдум. — сказав тієї конституційної ночі голова Руху Вячеслав Чорновіл. — Ми теж певною мірою це робили, коли бачили, що нас хочуть затягти у постатейне і по поправках голосування, яке неодмінно вихолостило б принципові речі з проекту. Тоді їхня відсутність могла б бути виправдана тим, що вони солідаризуються з нами. Зараз, коли є можливість оті три-чотири найбліьш дискусійні блоки прийняти, а поім в цілому прийняти, коли ми знаємо, що сьогодні Верховна Рада може себе хоч якось реабілітувати, то їхня відсутність абсолютно незрозуміла. Я знаю позицію Прем'єр-міністра. Я його пару годин тому бачив. Він погоджується, що можна пройти оці пару блоків... Видно, інерція в них вже така. Вони ж приходять тільки тоді, коли отримують пряму вказівку. Очевидно, зранку вони не знали, яка буде ситуація і вказівки не дали, а зараз порозповзалися і важко познаходити."

"В Кабміні сидять депутати, які пішли туди з явними меркантильними інтересами, — сказав член депутатської групи "Державність" Володимир Мулява. — Вони м'якими місцями вп'ялися в крісла і, крім вигоди для кишені, нічого більше не бачать. Україною вони лише прикриваються.""Урядовці отримали пряму команду від Президента не голосувати. пояснив ситуацію член депутатської групи "Реформи" Тарас Стецьків.

Багатьом депутатам сьогодні рекомендували не реєструватися. Для Президента, а може ще більше для його команди було б вигідно не
реєструватися, щоби сесія не відкрилася. Я думаю вони були дуже здивовані, що сесія відкрилася." На думку пана Стецьківа, за цим стоялиінтереси виконавчої влади,.яка хоче достатньо безконтрольної влади.

Віце-президент фонду "Українська перспектива", політолог Микола Томенко вважає, що зриву засідання парламенту домагалися сили, які на той час дістали перевагу в президентській адміністрації. Вони намагалися домогтися референдуму по найменш узгодженому проекту Конституційної комісії від 11 березня 1996 року. "Ці сили, — сказав пан Томенко, —'прагнули встановити в країні режим, за якого президентська влада була б майже безмежна. Судячи з того, що вони здатні спробувати нав'язати суспільству свій проект основного закону, вони перетворилися у достатньо потужну політичну силу."

Прихильників проекту від 11 березня 1996 року уособлював глава президентської адміністрації Дмитро Табачник. Ще до оприлюднення цього документу він на черговому брифінгу в адміністрації назвав його "буквально вилизаним до коми". ("Киевские ведомости" за 22 лютого 1996 року). А про референдум оголосив за день до оголошення Указу Президента.

Після бурхливої конституційної ночі, яка за своїм драматизмом заслуговує пера видатного літописця, по дев'ятій годині ранку Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Звісна річ, конституційний процес потребує докладного аналізу. Зокрема, питання про те, чому частина комуністів, які різко виступали проти проекту цього основного закону, врешті проголосували "за". Одні аналітики вважають, що вони в компартії врешті відокремилися в націонал-комуністи, інші твердять, що вони здали позиції, бо злякалися розпуску парламенту в разі неухвалення конституції, про що ходили інтенсивні чутки в політичних кулуарах.

Згідно з Конституцією, Україна є суверенною, незалежною, соціальною і правовою, а також унітарною державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека проголошуються найвищою цінністю. Державна влада в Україні здійснюється на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні визнається принцип верховенства права. Державною мовою в Україні є українська. В той же час в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Земля оголошується націо-

156

пальним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України. Главою держави є Президент. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Автономна Республіка Крим оголошена невід'ємною складовою частиною України, Конституція якої приймається Верховною Радою автономної республіки і затверджується Верховною Радою України. В Основному Законі виписані всі права і свободи людини. Відзначається, що вони не є вичерпними.

У своєму заключному виступі на засіданні парламенту 28 червня 1996 року Голова Верховної Ради України Олександр Мороз перерахував усіх, хто, за його словами, особливо активно працював над проектом конституції. Від групи "Аграрники за реформи* — Володимир Стретович, Ростислав Чапюк; від групи "Державність" — Роман Безсмертний, Ігор Юхновський; від групи "Єдність" — Віктор Омеліч, Сергій Селіфонтьєв; від фракції "Комуністи України за соціальну справедливість та народовладдя" — Леонід Гармаш, Сергій Гмиря, Геннадій Долженко, Анатолій Дроботов, Віктор Кочерга, Анатолій Пейгалайнен; від "Міжрегіональної депутатської групи" — Іван Попеску, Галина Старовойтова; від групи "Незалежні" — Вадим Гетьман, Борис Фольковський; від фракції Руху— Іван Заєць, Олександр Лавринович; від групи "Реформи" — Сергій Со-болєв, Василь Костицький; від фракції Селянської партії — Сергій Дов-гань, Микола Дудченко; від фракції "Соціально-ринковий вибір" — Сергій Кириченко, Валентин Чеботарьов; від соціалістичної фракції — Микола Лавриненко, Станіслав Ніколаєнко; від групи "Центр" — Володимир Буткевич і голова узгоджувальної комісії — Михайло Сирота.

Президент Леонід Кучма, який з'явився у залі засідань парламенту за кілька хвилин до ухвалення Конституції України, був дуже схвильований і в своєму явно імпровізованому виступі привітав депутатів і український народ з тим, що "Україна сьогодні відбулась".

Дуже часто наводять приклад, що за час, який минув від ухвалення американського основного закону, до нього вносилися якісь, поправки, але основа залишалася незмінною. Це означає, що американське суспільство одразу обрало оптимальний варіант конституції.

Якщо Україні вдасться подолати "стабілізець* і встановити конституційний порядок, то це означатиме, що українську конституцію в історії пов'язуватимуть з іменем Леоніда Кучми. Якщо ж ні, то він залишиться в історії країни просто як її третій Президент.

Серпень 1996 р.

157

158

ТРЕТІЙ ПРЕЗИДЕНТ (Політичний портрет Леоніда Кучми)

Редактор Любов Душкевич

Художній редактор Микола Костилєв

Обкладинка Павла Крисаченка

Дизайн Юрія Савінова

Фотоілюстрації Василя Артюшенка

Комп'ютерна верстка Ніни Анпілогової

Підписано до друку 20.11.1996. Формат 60х84/₁₆.

Гарн. українська футура. Ум. друк. арк. 10,0.

Обл.-вид. арк. 10,75. Зам. № 6-1343.

Видавниче, інформаційне та рекламне агентство "Такі справи".

252067, м. Київ, вул. Виборзька, 84; тел.: 446-9020, 446-2420, тел./факс: 446-6155.

Видруковано з комп'ютерного макету та плівок ВІРА "Такі справи"

на поліграфбазі ВАТ "Кольоровий друк" та ДП "Такі справи"

252067, м. Київ, вул. Виборзька