(1919—1988)
Фелікс Лопе
де ВЕГА Карпіо
(1562—1635)
Сонети з комедiї
“СОБАКА НА
СІНІ”
Фелікс Лопе
де ВЕГА Карпіо
(1562—1635)
Сонети з комедiї
“СОБАКА НА
СІНІ”
***
Я помiчала тисячу разiв —
вродливий i розумний Теодоро;
вiн був би втiхою моєму зору,
якби не мур, що стан мiж нами
звiв.
Амур — могутнiй владар, бог
богiв,
але свого не зраджу я гонору:
сама себе я стримаю суворо
вiд недостойних честi почуттiв.
Та ревнощi менi бентежать душу
i заздрощi на те добро чуже,
що я од нього утiкати мушу;
i мимоволi я гадаю вже —
як з Теодоро можем ми зрiвнятись:
менi спуститись
чи йому пiднятись?
***
Чужим коханням
серце запалилось,
ще не любивши, стала я ревнива;
це рiч, здається, просто
неможлива,
та вiд Амура так менi судилось.
Од ревнощiв любов
моя вродилась,
бо жаль менi,
що я така вродлива,
а та за мене гiрша, та щаслива,
бо нiжного кохання сподобилась.
Бентежить душу дивне хвилювання,
i це не тiльки заздрощi, я
знаю —
любити хочу, прагну милування.
Не силую i не забороняю,
не дам надiї i не збавлю мрії
—
нехай мене, хто вмiє, зрозуміє.
***
Як хтось когось,
здається, полюбив,
побачивши з другою женихання,
—
це — заздрощi, а зовсiм
не кохання,
якщо й до того вогник не горiв.
Та як i перше в серцi був порив
—
це — вже любов, що прагне
обладання,
що на уста жене слова жадання,
як кров жене в обличчя стид
чи гнiв.
Нiчого бiльше не
скажу комусь,
щоб знизька не образити високе;
прийму я долi вироки
жорстокi,
надії на блаженство я зречусь,
аж поки не упевнюся, що смiю
в душi живити цю безумну мрiю.
***
Невже це так? Чи це менi не
сниться?
Нi, справдi, руку дати попросила,
i личко їй рум'янцями скрасила
напіврозкрита ніжна таємниця.
Невже ж моя сподiванка
здiйсниться?
І вiрю я, i вiрити несила...
Що ж дiяти? Вiддамся долi
смiло —
Непевнiсть мусить скоро
проясниться.
А як Марчелла? Це ж для неї
зрада...
Жiнки на нас надiї покладають,
а ми... Та нi, з них кожна
змiнi рада,
вони мужчин частiше покидають,
аби знайшлась нова якась принада;
а коли так — нехай самi страждають!
Любове, годi! Це страшна забава!
Поглянь, як жертва
мучиться твоя.
Менi ти, певно,
скажеш: “Це не я,
це тiнь моя, й це чорна справа”.
О ревносте, пораднице лукава,
трутизну ллєш ти в серце,
мов змiя;
загине через тебе честь моя,
й замiнить вiчная неслава...
Люблю його, хоч
знаю, що я — море,
а вiн лиш
човник, човничок хисткий.
Кому ж iз нас страшнiший буревiй?
Любов чи гонор — хто кого поборе?
Так туго тятиву я нап'яла,
що трiсне лук i вломиться
стрiла.
***
Яке ж iм'я цiй грiзнiй шурi-бурi,
як не любов? Та
як вельможнi панi
усi такi оприскливi в коханнi,
то чи не
краще нам любити фурiй?
Нехай шляхетства кодекси похмурi
утiх не визнають, що рiвно
данi
людинi кожнiй в будь-якому
станi, —
та нащо ж потурать своїй натурi?
О ручко мила, що мене побила,
хотiв би я тебе поцiлувати,
хоч ти б менi iще й не те
зробила...
Не думав я, що ти така завзята!
Але як ти такi узори пишеш,
то не любов'ю — ревнощами
дишеш.
Нi, щоб мене не
вбила люта мука,
подамся десь до дальнiх
берегiв...
Любов не знаї злiших ворогiв,
як забуття, як вiддаль i розлука.
З очей iзникне любощiв спонука
—
i жар, дивись, у серцi перетлiв...
Одна розлука пiсля цих жалiв
душевного спокою запорука.
Там жде мене утiха забуття,
якої всякий пристрасно жадає,
хто, як i я, вiд любощiв страждає.
Покину ж тут усе без вороття;
сховавшися в чужiм далекiм
краї,
любов свою i муку поховаю.
***
Що може вдiяти моє кохання
проти цiї тиранської сваволi?
Коритись силi мушу мимоволi,
даремнi всi пручання й сперечання.
Сподiванки розвiялись зарання
вiд подиху ворожої недолi...
Любов моя — тендiтний цвiт
красолi,
недосвiтом прибитий в час
свiтання.
Втiшали серце й
душу нiжнi квiти,
що сила зла оповила в жалобу;
любов розбилась об чужу
жадобу.
Що може хвору душу оживити,
коли немає плоду по цвiiнню,
коли кохана мрiя
стала тiнню?