"П'ята графа"

(душевиливання нетверезого)

Світлiй пам'яті Ганни
Андріївни Прокопенко
ПРИСВЯЧУЮ…

1

А ви знаєте, чому я такий веселий? Вiрно, тому що нетверезий! Можна навіть сказати, п'яний, але це як подивитися...

А от чому п'яний? А-а-а, от у тiм-то й рiч!..

А рiч якраз у тому, що договір ми з "Альянсом" таки уклали! І ніхто ж не вірив, що їхній генеральний папера підпише: маржу приблизно прикинути — це що за рiг сходити, а при таких-то ризиках... Коротше, нашому директору в обидва вуха свистіли: "Не підпишуть — не сподівайтеся!" А він, немов за натяком звище, р-раз — і мене до складу делегації відрядив. І фактично я йому договір з "Альянсом" забезпечив. Усій фірмі на заздрість! У блакитненькiй течцi iз золотими тасьмочками — майже як Ося Бендер! От і влаштував директор пиятику на радощях...

А усе через що, я вас питаю? Договір через що "Альянс" підписав, тобто? Ну, маржа, ризики — відмовити б, ясна рiч. І бачив я вже, і всі наші бачили, що їхній "генерал" не тільки чоло хусточкою промокнув, але й ніс наморщив, немовби гнилу капусту унюхав. Як раптом до високого "генеральського" вуха схиляється його помічник, шепотить щось, і той, усупереч всякому етикету тицьнувши відстовбурченим пальцем мені в груди, запитує з цілковитою безтактністю:

— Пане Проценко, ви що, єврей?

І свердлить мене пронизливими своїми очищами, що навіть з-під чорних окулярів так і блищать. Бiс його знає, як поводитися у такій ідіотській ситуації! З одного боку, це не посиденьки у мами Фенi, а цілком офіційні переговори. З іншого ж видно, що генеральний директор "Альянсу" — не просто грубий мужик, а до того ж тертий життям калач. Але з третьої, подібна заява на ділових переговорах — звiсно ж, нахабство несусвітне...

Усі наші розгубилися, тільки мені кров у голову вдарила, я і відповідаю, ледь стримуючись:

— Так, галахiчний єврей. По мамі, тобто. А що, вас ця обставина не влаштовує?..

Напевно, у моєму голосі було щось таке, від чого в наших очі повільно полізли на лоба. Либонь, вони подумали, що я зараз стрибну через стіл й увiп'юся зубами в "генеральську" горлянку... Iдiоти! Не став би я рукоприкладством займатися — дурень я, чи що? — а просто плюнув би прямо на розкладені документи, повернувся і пішов би геть.

Але у цю мить очі-буравчики високоповажного хама згасли i стали нерозрізнимими за темними скельцями окулярів, й ледь помітно посміхнувшись, генеральний директор "Альянсу" витяг iз нагрудної кишені старомодну ручку iз золотим пером, поставив витiюватi закарлючки в усіх примiрниках договору, а потім прокоментував:

— Нi, що ви, саме навпаки — дуже навіть влаштовує. Якщо в наших шановних партнерів начальник відділу постачання — єврей, то усе гаразд, ризики можна ігнорувати.

Побачивши підписи, наші умить розслабилися, зате напружилися і зашуміли "альянсники".

— А ви впевнені, що він зуміє забезпечити постачання? Йому ж Росія за дві секунди кисень перекриє!.. — вавакнув один з них. Але "генерал" виглядав непохитним і рiшучим:

— Нічого, викрутиться. Євреї — це тобі не наші. Не нагрiють.

— Нема проблем, — сказав я, також потихеньку відходячи від стресу, — якщо Росія відмовиться від своїх зобов'язань, ми звернемося до Вірменії.

— О! Дiло кажеш!.. — клацнув пальцями дружній тепер "генерал". Зате шеф зиркнув на мене з докором: мовляв, з чого б це "друзям" комерційні таємниці видавати?! Хоча це він зовсім дарма: про Вірменію я просто так сказав, для чужих вух, насправді ж мав намір у разі потреби задіяти прибалтійські контакти. Але справжнє джерело постачань — це вже мої робочi подробиці. Головне ж у тім, що всупереч усім прогнозам "Альянс" таки договір підписав! Непоганий кавалок хліба рокiв так на три...

А там подивимося...

А там, можливо, на картоплю з тюлькою пересядемо, як у далекому дитинстві. Чи навпаки — на омарів і перепелиць із трюфелями. Пан — чи пропав, коротше кажучи...

Що ж стосується дня сьогоднішнього, то я маю повне право бути нетверезим — і навіть п'яним! — на цілковито законній підставі.

Тому що якби не "п'ята графа" моєї мамеле, не бачити б нам сьогодні договору!..

2

"П'ята графа"... М-м-м-да-а-а...

Коли ж це питання уперше загострилося у моєму житті?

Аж ніяк не на сьогоднішніх переговорах, ясна рiч. Незважаючи на зовнішню несподіванку, тут я готовий був відповідати по повній програмі, оскiльки давно вже обзавівся відповідними твердими переконаннями. А крім того, в українських паспортах тепер немає графи "Національність". І нарешті, у той ще, у радянський паспорт мене записали по батьковi — українцем. Iнакше була б дивина: прiзвище — Проценко, по батьковi — Iванович, а нацiональнiсть — єврей…

Це було і не на менеджерських курсах, коли довкола мене почала увиватися худосочна веснянкувата особа у величезних окулярах на ім'я Лiля, у рудій голові якої, виявляється, засів диявольський план: угледіти серед курсистів єврея (нехай навіть галахiчного) і створити з ним міцну єврейську родину. А якщо навiть її обранець одружений, це анiчогiсiнько не означає: відбити, і край! Коротше, не Лiля то була, а справжня Лiлiт. Довелося викручуватись, пояснювати, що я не собака, на кістки не кидаюся і взагалі, на моє розумiння, дружина повинна мати не менш п'яти з половиною пудів живої ваги і повну пазуху цицьок — як моя ненаглядна Катька, наприклад. Лiлiт страшенно образилася, сказала, що я а'гой, а не а'iд, що мені справді потрібна шикса, а не нормальна єврейська жінка, але очей з мене до кінця курсів не спускала — сподівалася все ж таки, дурепа худа...

Було це і не в "торговельний" період, коли я жив тим, що розносив по комерційних кіосках сигарети. В основному, звiсно, за куривом доводилося їздити на Республіканський Стадіон, але не тільки. Одну з найкращих дрібногуртових точок саме по сусідству, у прохідному дворику на вулиці Горького тримали якісь араби. Запам'яталися вони способом перевірки непiдробностi долярів: складуть навпіл купюру і смикнуть так, що папірець клацне — от по звуку й визначали, справжнi банкноти їм вручили чи фальшивку. Тепер вже не пригадати, через що розгорівся сир-бор. Здається, вони величезний прапор на стіну почепили чи то ліванський, чи то єгипетський — хтозна!.. Я спробував це з'ясувати, хтось щось сказав...

Коротше, заявив я продавцям сигарет iз хибною гордістю справжнього дослідника проблем міцності нероз'ємних з'єднань, вигнаного зі стін рідного НДІ за скороченням штатів на тлі загальної кризи: "А знаєте, дорогі, що перед вами єврей..." Нi, мене не побили, навіть навпаки — розсміявшися сказали, що Схід Сходом — рiч тонка, а тут, у колишній комуністичній Європі усі мають одне одному допомагати, чим можуть. І справдi, кілька разів для мене по пів-ящику цигарок притримували...

До речі, про НДІ! Пам'ятаю, як згинаючися під вагою натоптаної цигарками туристичної сумки, зiштовхнувся я ніс до носа з Тіткою Дунею — колишньою провiдною iнженеркою, яка здивовано заявила:

— Сашко!!! Як, ти ще не виїхав?!

— А що, я як і раніше жити вам заважаю? — пробурмотiв нелюб'язно, тому що терпіти не міг Тітку Дуню.

— А от якби в мене була хоч крапелька єврейської крові, я б давно рвонула з цієї клятої країни свiт за очi: до Німеччини, до США, навіть до Ізраїлю... — і Тітка Дуня мрійливо примружила очi.

Краще б я не чув цих слів: саме Тітка Дуня своїми кляузами за лічені місяці розвалила наш науковий відділ. Iз цього приводу жартували: "Нормальна жінка за дев'ять місяців життя створює, а Тітка Дуня — зламала..." Довелося зробити вигляд, що моя сумка потребує термінового ремонту — начебто "блискавки" зовсім не витримують, тому треба змінювати маршрут і терміново швальню шукати, — інакше у той день випадково стрінутої кляузниці не позбувся б...

А може, це було саме в період роботи інженером у НДІ? Длубався я тоді з дисертацією, що згодом так i не відбулася, дослідження якісь робив. Дослiди, нескінченні дослiди на розрив, на зріз. І головне — на циклічну утому... Так-так, зима була люта, а інститутське начальство, пригадується, задля економії опалення відключило. Температура у приміщеннях лабораторії нижча нуля, вода у кранах позамерзала, каналізація промерзла, труби полопалися. З поривами вітру сніг залітав через розбиті вікна, маленькими заметиками осідав на підлогу — а експерименти проводити треба!..

І от ми з однокурсником моїм Стасом Лещинським сидимо перед установкою і на голодний шлунок глушимо "Стругураш" майже без закуски... Це зараз на бенкетах коньячок з високосортною горілочкою подають, iкорочку там, червону рибку, грибочки, балички, маслинки, кружечки лимончику. А тоді тільки на "Стругурашi" й трималися, хоча це дешеве молдавське пійло, що віддавало чи то уайт-спiритом, чи то клеєм "БФ-2", було набагато гіршим вiд самограю. Але без нього не можна — оклякнеш... От після першої пляшки пійла Стас і починав найвiдвертiшi зiзнання:

— Господи, Санько! Мені соромно... розумієш — жах як соромно за те, яким антисемітом я був у дитинстві, якими "чорними" були всі ми, що ми коїли... А тепер? Не повіриш — я "Тев'є-тевеля" у театрі імені Франка вже тричі подивився! Як Богдан Ступка грає, Боже ж ти мій, як грає!..

До кінця другої пляшки Стас просив у мене пробачення тому, що "кого скривдив — ті далеко, в них не можу"… Ми обіймалися і завершували черговий експеримент. А потім по черзі бігали на великий "заінститутський" пустир — перевірити, чи не прорізалися часом iз землі перші "гриби".

— Ну що, Стас, бачив?

— Ага, сроїжки! Ціла купа при самому вході.

— Ну, оце ж треба: в когось у нашому інституті зарплатнi вистачає на їжу, а не тільки на випивку. Цікаво виходить!

— Не інакше як у замдиректора. Як вважаєш, Санько?

— Чи в його секретарки.

— Нi-i, ці гриби виросли на чоловічій території, жінки свої ягідки за пригiрочком шукають...

— А пiду-но і я на грибочки подивлюся та заразом амiачно-мочевинними добривами поллю.

— Сходи, Санько, сходи. А я за установкою спостерiгатиму.

Утім, одного разу Стас відхилився від графіка: зоп'яну на шматку латунного листа надряпав гострим цвяхом шестикінечну зірку і притиснув до моїх грудей. Я подивився на такий "могендовiд", згріб Стаса за купки, разом з перегаром видихнув в обличчя: "Дякую, друже!" — і вийшов у коридор, зо всіх сил ляснувши дверима. Він потім дико перепрошував, збігав за позаплановою третьою пляшкою "Стругурашу" й навіть сам полагодив двері, що злетіли з петель. Загалом, інцидент зам'яли...

А може, було це на виставці? Коли справи в науці йшли усе ще непогано, відрядили мене якось до Москви на ВДНГ. Пригадується, тоді нашому заввiддiлом за суто "совковою" наївністю припекло з якимись американськими авіабудівниками контакти налагоджувати, і мене, наймолодшого послали в якості "розвідника".

Отож в американців цих дуже цікавий перекладач виявився. Худорлявий підтягнутий старикан по-російськи розмовляв дуже навіть непогано, однак найперше поцікавився, чи не знаю я часом німецької. Іноді, підшукуючи потрiбне слово, містер Шнайдер закочував очi й бурмотiв: "Е-е-е, як це буде німецькою... Гроссе... Гроссе..." А на другий день спілкування, коли американці мене вже на повну котушку годували-поїли і хіба що на роботу не запрошували, перекладач узяв та й запитав:

— Пане Проценко, чи не відкриєте мені секрета, чом прізвище у вас хохляцьке, але на хохла ви ну зовсім не схожі?

Я ледь не видав зопалу: "Тому що я — жидівський вилупок!" Але замість цього сказав тільки:

— Шановний герр Шнайдер, я ж не запитую, де ви так добре вивчили російську мову! А то виявиться раптом, що у Києві у сорок другiм році...

Хотілося ще щось про Бабин Яр сказати, але я через силу розсміявся. І мiстер-герр Шнайдер теж. Посміялися обидва, виходить, та й роз'їхалися: він — до США зі своїми фірмачами, я — до Києва...

Хоча що це я НДІ згадав, коли дiло було ще в політехніцi?! Ага, точно! По-перше, ректор, що очолював тоді інститут, заявив відверто: "Я не збираюся готувати фахівців на експорт!" Не в тім розумiннi, ясна рiч, що він відмовився навчати іноземних студентів: у нас вчилася сила-силенна негрів, арабів й азіатів. Повний інтернаціонал, так би мовити! Йшлося саме про євреїв. Он із мною разом до КПI Борька Лернер поступав, медаліст із паралельного класу — так йому на усній математиці "двійку" вліпили, і край! Сперечатися даремно: іспит усний — не доведеш, що медаліст не може не знати формулу відсотків… Коротше, "натуральний" єврей Лернер провалився, а от галахiчний Проценко проскочив! І треба було бачити обличчя членів приймальної комісії, коли про результати останнього іспиту разом зі мною прийшла дізнаватися мамеле Феня... Не обличчя були — пики перекривлені! Коротше, зрозуміли товариші помилку, та пізно: мене-то вже зарахували.

А на другому курсі, коли я не дав списати контрольну з опору матеріалів одному дівчиську, то одержав у спину: "Ах ти жид клятий, щоб тебе розірвало!.." А втім, таке було і на третьому курсі, і на четвертому... А я усе не розумiв, чому хтось має жити моїм розумом, а не власним? І списувати не давав.

А ще під кінець навчання така історія сталася. Завiдувач кафедрою дуже хотів, щоб я при ньому залишився, я ж рвався у провiдний по нашому профілю Інститут проблем міцності. Так він повідомив тамтешньому кадровиковi, що я напiвкровка. Розраховував, що я назад попрошуся, одержавши вiд керiвництва вiдкоша. Але всупереч бажанню завкафедрою я взяв "вільний" диплом і влаштувався у кволий НДІ, а на уклін до цього гада не пішов. Iще чого…

3

І все-таки — ні, нi й нi! Не в інституті встало руба питання про "п'яту графу", а ще у школі. А от коли?..

Ага, пригадую! Коли я закінчив десятий клас, на випускному вечорі до мами Фенi підскочив геть схвильований фізик і сказав:

— Боже, люба мамо, що ви накоїли?! Чому вчасно не сказали, що ви — єврейка?! Я б не зарізав вашому хлопцевi його законну "п'ятірку"... Як же тепер бути?!

Уявіть собі нашого фізика Самуїла Львовича: височенний і сухий, мов жердина, лиса макiвка, лисе виблискуюче чоло з iдiотичною, мовби приклеєною прядкою посередині, вусики лінієчкою, весь труситься від хвилювання — ну, просто сміхота! А промовляє такі страшні й дивні речі... Але мама Феня запитала спокійно:

— А що, я мала кричати про це на всю школу чи то оголошення великими лiтерами написати?

— Та припинiть хохмити! — усім тілом смикнувся Самуїл Львович. (Недарма ми прозвали його Смиком!) — Я дивлюся по журналу: "Проценко Олександр Іванович". Свiтленький він у вас, можна сказати, біленький — справжнiй ашкеназi. Відкіля я міг знати, що в нього мамеле — iз "п'ятою графою"?! От і подумав, що хлопець не наш... А він же у вас такий здiбний, такий здiбний, просто розумник!.. Я Славі Айзенбергу з паралельного класу "п'ятірку" натягнув, чесно зізнаюся, а от вашому — навпаки зрізав... Досадно, дорога Фаїно Петрівно, дуже досадно.

— А чому ж мого хлопчика увесь час на районні та міські олімпіади по фізиці посилали? — поцікавилася мама Феня.

— Так він же там вище третього місця не піднімався! — обурився Смик. — От за те, що до першого ніколи не дотягував, я й занизив йому оцінку... Але повірте, якщо б я знав про вашу національність!.. Бо щодо фізики не тільки Слава Айзенберг, але навіть медаліст наш Боря Лернер вашому хлопчику далеко не рiвня!.. Так що мені й справдi шкода. Нічого вже не вдiєш. Розумієте? Нi-чо-го!..

І тут мама Феня нарешті чітко зрозуміла, чому так хвилювався й пiдлабузнювався Смик: "розбору польотів" боявся, от у чiм рiч! Тоді вона відповіла стримано:

— Можете не хвилюватися, дорогий Самуїле Львовичу: я не буду нікуди скаржитися! Ви маєте рацiю: нічого тепер не вдiєш... Втім, не переймайтеся так: мені у свій час теж зарізали, але не фізику, а українську мову і літературу. І зробили це тому, що я була тоді не Фаїною Петрівною Проценко, а Фейгою Пiнхусiвною Гольц. Української я, ясна рiч, знати за такої умови просто не могла, дарма що в українській глибинці виросла — де вже мені?! Так що заспокойтеся, писати неграмотнi скарги я не маю наміру. А оцінки зарізані... Очевидно, це в нас сімейне.

Мамеле дійсно нікуди ніяких скарг не писала. Мені розповіла — та й годi. І от я — головний постачальник великої фірми, що спеціалізується на будматерiлах, мама Феня — українська пенсіонерка, а Смик давно вже громадянин Ізраїлю і теж пенсіонер, тільки тамтешній. Ізраїльський, тобто.

Щоправда, з молодшою дочкою в нього щось сталося, якась дуже-дуже неприємна хвороба по жіночій частині, причому тут iще. І мама Слави Айзенберга йому дуже навіть віддячила, тому що була відомим на весь Київ гінекологом... Але ні мама Феня, ані я ніякого нещастя Самуїлу Львовичу не зичили, можете повірити! Просто чужих дітей не треба кривдити, щоб у своїх усе було гаразд — так сказала мамеле...

Хоча нi. Інцидент зі Смиком — це десятий клас, кінець школи. Тут питання про "п'яту графу" встало рубом, так. Але знову ж, було це не вперше. Причому далеко не вперше... якщо опустити кілька бійок на національному ґрунті, а також Витька Юрачука і Женьку Затуливiтера, свого часу виключених з піонерів за виспівування знаменитої частівки про відсутність у крані води — адже у піонерах їх за місяць поновили...

Так, згадав! Це було також виключення iз піонерів, але зовсім з іншого приводу: батьки Герки Хайкiна їхали в Ізраїль і вивозили усю рідню, так перед цим самого Герку, зрозуміло, теж виключили. Провадився захід з похмурою суворістю вiйськово-польового трибуналу. На лінійку полаштували всю школу, поставили Герку перед шеренгою, під напружений барабанний бій повільно розв'язали червону краватку, зняли з грудей значка, потім вимовили викривально-бичувальнi промови… Натурально, так і було! Не те що у випадку з Юрачуком і Затуливiтером, яких "знекраватчували" тихесенько, непомiтненько, усього лише перед класом.

Та й не тільки Герку — з такою точно помпою виключали з піонерів усіх інших "зрадників Вiтчизни": Нонку Маринович, Марiка Глейзмана, Сеньку Петлисецького, Юлiчку Бех... Усіх не пригадаєш. Ні, Герка врізався у пам'ять зовсім з іншого приводу.

Забіг я якось до кав'ярнi морозива попоїсти — було таке чудове місце на розi вулиць Жданова (тепер Сагайдачного, до революції — Олександрiвська) і Андріївської, де зараз взуттєвий магазин "La notte". Це на Подолі, де ми жили колись давно у комуналцi, так що я ніяк не розраховував зустріти тут нинішніх своїх однокашників. Тільки дивлюся, а за столиком у кутку їдять білий пломбір із сиропом завзятi друзяки: Герка Хайкiн та Вадик Краківський. Мене відразу ж помітили і до себе поманили. І тільки-но я до них зі своїм шоколадним морозивом підсів, так Вадик мене узяв та й запитав:

— Саню, як ти ставишся до тих, що за рубіж звалюють?

Я тоді вже знав по розмовах, що Герка незабаром виїде. Зрозумів відразу, до чого Вадик хилить... Але виду не подав, відповів:

— А як я маю до них ставитися? Напевно, їм так краще. А людина від того ні поганою, ані гарною не стає.

Головне, говорив я те, що думав, але все-таки в душі ворушився якийсь черв'ячок: а раптом зараз перед однокласниками мимоволі лукавлю, а насправді думаю по-іншому? Я ж мовчав на шкільних лінійках, не протестував проти пафосних промов з осудом "зрадників Вiтчизни"... Вадик, втім, теж не протестував. Однак зараз він запитав, а не я. Хоча я знав, про що йтиметься потім...

І Вадик справді запитав те, про що я відразу здогадався:

— А знаєш, що Герка теж незабаром їде?

Мені би збрехати, скорчити здивоване обличчя, заохати і заахати... Але я не зробив цього. Не зміг. Сказав просто:

— Звiсно, знаю.

— Ну, то й що? — допитувався Вадик.

Немов мушкетер Портос, я одним рухом проковтнув величезний шмат морозива, з відльоту міцно потиснув Герцi руку і сказав просто:

— Щасти тобі!

А на лінійці, коли безповоротно "знекраватчували" нашого Герку, ми обидва мовчали. І я, і Вадик. Щоправда, я з цього приводу спробував поему написати. Інші, знаєте, у юному віці вiршатами бавляться, але в мене ніколи короткі вірші не виходили, а тільки довжелезні поеми. Ця, про виїжджаючих звідси хлопців була особливо довгою. Я її майже забув, тільки чомусь застрягли у мозку рядки:

Ми навіщось ганьбимо

Наших рiдних хлоп'ят. Незборимо

Висить пiдле прокляття над нами,

Але ж ми є синами

Батькiв…

Загалом, я далеко не Пушкін і не Котляревский, ясна рiч. І з римою негаразд, і фрази починалися й закінчувалися посередині рядків, а вiдтак я ніяк не міг завершити поему, пiвзошиту вже списав, а кінця усе не було видно, думки линули й линули, чіпляючись одна за iншу... Здається, я так і не створив тоді нічого путящого. Просто пригадуючи суворi материнськi попередження, пошматував зошита, навіть не давши попередньо почитати мамі Фенi, що дуже цікавилася моїми поемами-телепнями.

І навіть не пам'ятаю, чи стало мені від цього легше…

4

Мамине попередження, так… Справді, не міг я його порушити, тому що батько був тоді ще живий. Ну, не міг я хлопцям у кав'ярнi розповісти все як є! Розумієте? Не міг, тому що якби хтось щось не так зрозумів та комусь розповів, мої слова могли розцінити як шкідливу агітацію. А тоді б справу швиденько на батька перевели... От і змушений я був мовчати в ганчірочку, вдаючи байдужого. Гарна школа для дванадцятирічного пацана, нічого не скажеш...

Адже питання про "п'яту графу" наздогнало мене значно раніше! Тільки було це не особисто зi мною, а разом з усією сiм'єю, коли я ще в іншій школі учився, так...

Я тоді ще до другого класу ходив. Одного разу маму відправили на курси підвищення кваліфікації, там її примітив один з викладачів та ані слова не сказавши, порекомендував до якоїсь "поштової скриньки", де шукали розумних фахівців саме її профілю. "Скринька" влаштовувала маму Феню за всіма параметрамих: і зарплатня більша, ніж вона мала, і до дому ближче, і посада солiднiша. Її не хотіли відпускати, але "зверху" надавили — довелося погодитись... І все було добре доти, доки мама Феня не заповнили у "скриньковому" відділі кадрів особовий листок. І тоді вони прозріли: як, єврейка?! У дівоцтві — Гольц?! Та ви що, товариші, хіба ж можна так жорстоко пiддурювати рідну радянську державу?..

Коротше, у "скриньку" маму Феню не взяли, повернули "з тельбухами" на старе місце. А тут старий начальник вирішив зігнати на ній досаду й багато років опiсля цього не давав ніякого підвищення по службі та по зарплатні, премії платив куцi. Навіть звання "Ветерана праці" мамі затримали — просто з принципу.

Але це ще не все: довідавшись про таку підлість, тато подав заяву на вихід iз партії. Його не відпускали, сам парторг заводу напоумити намагався, але тато усе переписував розiрванi заяви й разом з партквитком кидав йому на стіл. А після третьої відмови щодо виходу він і утнув таке, що не прощалося: розірвав партквиток. І сказав при цьому: "Не буду я, робiтничо-селянська людина у такій партії перебувати, що її усiляка сволота зганьбила!"

Розірваний партквиток — це вам не жарт. Та ще й зробила це людина, що у дитинстві перебувала на окупованих територіях, простіше кажучи — під німцями. Хоча скандалу не піднімали, аби картину звітності в масштабах району не псувати, тільки парторга заводу з посади зняли — "за невміння належним чином налагодити ідеологічне виховання партійних кадрів". А от тата не тільки з КПРС — тепер вже і з заводу вигнали, причому з "вовчою" характеристикою, з якою не брали на роботу ніде. Він удень безупинно метався Києвом, усе на щось сподівався, кудись намагався достукатися. Увечері приходив злий і втомлений, мама запитувала:

— Ванечко, хороший мій, навіщо ти так зробив? Чому не промовчав?..

— Не можна було мовчати, — відповідав тато. — І крім того, подякуй, що нас взагалi на "сто перший кілометр" не викинули.

— Але тепер...

— А тепер я можу спокійно в очі тобі дивитися і мамі квіти на могилу віднести. Зрозумiло?

Тоді мама Феня обіймала тата, хвилин п'ятнадцять плакала в нього на грудях, а потім розмазувала по обличчю сльози й сумно казала:

— Ну, пішли вечеряти.

І вони вечеряли удвох — їли чорний хліб iз цибулею й пили міцний чай з колотим цукром уприкуску. Тому що мене як єдиного улюбленого сина належало нагодувати краще — окрім чаю, хліба й цибулі, я їв картоплю "в мундирах" з тюлькою.

Дотепер специфічний олiїсто-солоний присмак тюльки в горлянці стоїть...

Кілька разів заходив дільничний, цікавився, чи знайшов тато роботу, а то бути дармоїдом недобре, можна і справді на "сто першому кілометрі" опинитися.

— Ну, ви ж усе знаєте, Сидоре Васильовичу, — зазвичай промовляла до нього мама Феня.

— Та знаю! — вигукував дільничний. — Тільки зрозумійте, і мене начальство за ж…у смикає.

— Так допоможіть, вам же спокійніше, — просила мамеле.

Дільничний лише зітхав та йшов.

Але нічого, рокiв через півтора батько таки прилаштувався двірником у якомусь ЖЕКу, мене з четвертого класу до іншої школи віддали, де історії батьків не знали. Загалом, поступово життя налагодилося. Мене спочатку ковбасою стали підгодовувати, потім і справжнiм м'ясом, батьки на "порожню" картоплю перейшли, доки не повiддавали усіх боргiв, накопичених за час татового "простою". З двірників тата iз його золотими руками потім до міськводоканалу забрали. Там він і загинув: одного разу вночі аварія сталася, довелося наспіх яму копати, але вода, що з труби прорвала, стінки ями підмила, ґрунт обвалився. Батька й засипало, а поки розкопали...

Отак обiрвалося нелегке татове життя. От тому на час Олiмпiади-80 нас i не викинули з Києва на той клятий 101-й кiломерт... — бодай сама пам'ять про нього iзгорiла би! — бо головного "антисовєччика" в нашiй сiм'ї не було вже серед живих...

Але це вже іншi речi. Що ж до історії з маминої "п'ятою графою" і татовим партквитком, то батьки намагалися про неї не згадувати. Тільки одного разу, рокiв через два мама Феня сказала, цілуючи мене на ніч:

— Запам'ятай, Сашко, ти, як і я — теж єврей, хоч і прихований. Дехто скаже: "Жидівський вилупок". Інші скажуть: "Хохляцький байструк". Але ти плюнь на них на всіх, спокійно розгорнися та йди геть. Тому що є інші люди. І вже заради цього варто жити.

— Як наш тато Ваня? — запитав я.

— Як наш тато. І не тільки він.

— Як баба Варя?

— Так, так, як мама Варя… Спи. І запам'ятай це.

5

От, мабуть, саме випадок iз бабусею Варварою і став першим, коли "п'ята графа" гостро проявилася у моєму житті. Точніше, мене тоді ще й у проекті не iснувало, відбувалося це з моїми батьками. Це для нас трьох теж спiльне. Тобто, для чотирьох — разом з бабусею Варею, яку я тепер навіть не пам'ятаю як слiд...

Я тоді ще до дитячого садка ходив. Якось у неділю батьки поїхали електричкою у далеке село на Чернігівщині, де народилася й мешкала татова мама, бабуся Варвара, яку я запам'ятав дуже невиразно. Мене взяли із собою. Пам'ятаю, ледь привітавшися з бабусею, насамперед ми учотирьох відправилися на цвинтар, де мама Феня мовчки поклала на самотню, на відшибі розташовану могилу величезний букет квітів. Потім бабуся пішла до себе, а ми зазирнули до якогось діда Мокiя, де мене нагодували від пуза стравою, якої я доти не куштував — варениками з полуницею, рясно политими густою домашньою сметаною. Ще пам'ятаю, що подивитися на мене збіглася половина села, а я все не розумiв причини настільки загостреної уваги до своєї скромної маленької персони. Коли почув за віконцем здивоване: "Диви, диви, яке товстеньке жиденя..."

— Тату, а чом вони лаються? — я тихенько смикнув батька за полу піджака.

— Вони не лаються, синку. В селі інакше не говорять. Давай-но увечері... А поки налягай на вареники, а то у тебе в тарілці росте, — прошепотiв тихенько тато і звернувся до мами: — Феню! Доглянь його, дай мені з дідом Мокiєм поговорити спокійно.

Взагалі-то тато спілкувався зi мною мало, тому що страшенно втомлювався на своєму заводі й рано лягав спати. (Дiло було задовго до історії з партквитком, я тоді у дитсадок iще ходив, розумієте?) Але в цей недільний вечір спати він не пішов, доки не розповів мені дивну історію свого й маминого життя...

Це сталося чи то наприкінці літа, чи на початку осені 1941-го року. Через село йшли колони біженців, серед них було багато пасажирів залізничних ешелонів, що їх розбомбили німецькі льотчики. Одного разу увечері до будинку "солдатки" Варвари Проценко попросилася переночувати молода єврейка з однорічною дочкою Фейгою, яка ще й говори нормально не вивчилася. Проте наступного дня піти далі на схід пожилиця не змогла: вночі на неї напали жар і кашель, медицини в селі, зрозуміло, не було жодної, окрім народної... Загалом, не зуміла Варвара вiдпоїти пожилицю калиновим узваром з медом. Жінці ставало дедалi гірше, вона вже не тямила, що з нею коїться і де вона знаходиться, тільки по постiлі металася та крихiтку Фейгу кликала. Через три дні померла, поховали небiжчицю якнайдалі за огорожею сільського цвинтаря, а Фейга залишилася на руках у "солдатки" Варвари. Куди таку малечу дінеш!

А дівчатко було — просто любо подивитися: маленька, пухкенька, з волошковими оченятками, пшеничним волоссячком і ямочками на рожевих щічках. Ну, просто янголятко! Усе село дивувалося: й відкіля отакеє диво? Та й бувають хіба євреї такими от білявенькими, вони ж зазвичай чорняві, кучеряві. А може, дитя зовсім і не єврейське? Може, покійниця його просто вкрала, а Бог (хоча Його за радянської-то влади й немає зовсім) за те і скарав злодійку смертю передчасною?

Тільки "солдатка" не вірила цим домислам. Підказувало Варварі серце, що померла пожилиця не викрадала дитинку, що це її рідна кровиночка. Але у будь-якому разi шукати інших родичів Фейги не було найменшої можливості.

У той час практично ніхто не уявляв, до якої мiри нацисти ненавидять євреїв і яку долю їм підготували, але листівок всiляких з німецьких літаків падало досхочу ("Бий жидюгу-політруку, пика просить каменюки!"), та й чутками земля повниться… Коротше, Варвара вирішила залишити в себе крихiтку Фейгу разом зі своїм шестирічним Ванюшкою, але раптом хто окупантам розповість?.. І тоді "солдатка" узяла сокиру, якою зазвичай дрова колола, вийшла на сільський "майдан" і перед усім миром заявила:

— Я беру жидівську дівчинку до себе. Якщо якась паскуда фрицям бодай одненьке слово бовкне — зарубаю оцією самою сокирою! Нехай мене вішають, хай стріляють, та я встигну, не сумнівайтеся. А потім іще й на тому світі поквитаємося.

Отак от, рішуча була жінка...

Важко сказати, з якої причини, проте відому усьому селу таємницю німцям не розкрив ніхто. Навіть Микола Щупаченко, що записався в поліцаї, мовчав. У той же час від "солдатчиної" родини усі прагнули триматися якнайдалі: якщо її все-таки схоплять, хтозна, якою мірою постраждають тi, хто спiлкувався з нею. Крім того, люди вважали, що вона ні в якому разі не мала ризикувати життям єдиного сина — краще би потихеньку прив'язала чужому дівчиську каменюку на шию та й втопила у річці, немов кошеня.

Але Варвара ні про що не шкодувала, навіть не плакала в подушку по ночах, тільки іноді мовчки сиділа на невеличкому ослончику біля печі й без жодного слова погойдувалася взад-уперед, закусивши нижню губу. А вдочерену єврейську дівчинку виховувала як свою. При німцях відновилося богослужіння, в іншому селі за дев'ять верст був храм, і Варвара швиденько охрестила Фейгу, "щоб не була ця маленька душа пропащою". Дівчинка дiстала при водохрещенні ім'я Секлета (за поняттями "солдатки", що консультувалася зі священиком, Фейга відповідала Фенi, Феня — Фьоклi, Фьокла українською — Текля чи Секлета). Так і підростала Фейга-Феня-Текля разом з Ванюшкою, наловчилася жваво лопотати по-українському без найменшого акценту, а також вивчилася усім видам сільськогосподарських робіт.

Як раптом аж у 1946-му роцi в село примчав зелений армійський "козлик", відкіля вийшов молодецький полковник при багатьох орденах, а з ним ошатна дама, здавалося, складена iз самих мережив. Виявляється, це була єдина уціліла рідня Фенi — двоюрідна бабуся з чоловіком. Ближчих не залишилось нікого, чоловіки лежали в могилах від Сталінграду до Берліну, всіх інших поглинула ненаситна утроба Бабиного Яру. З величезної єврейський мишпохи влітку сорок першого разом з оборонним заводом iз Києва евакуювалася тільки Рива Гольц iз маленькою донею, але й Рива давно вже спала вічним сном у могилі за огорожею сільського цвинтаря...

Зрозуміло, Феню забрали до міста: Варвара так і не дочекалася свого чоловіка-танкіста, так що дівчинці краще було перетворитися на онуку полковника, нiж залишатися простою селянкою. Втім, полковник не забув і "солдатку" з її рідним сином, зумів витягти їх у місто — і добре, тому що незабаром по селах прокотився післявоєнний, третій за рахунком голодомор. Варвара ж прилаштувалася у полковницькій родині хатньою робітницею, Ванюшка вчився у міській школі, потім у ДПТУ, вiдслужив у армії, пішов на завод.

І все б добре, якби на скромній вечірці, присвяченiй поверненню Івана з армії, старшокласниця Феня не втрiскалась у нього по вуха! Після тривалої розлуки і він подивився на названу сестричку Теклю очима дозрілого чоловіка і знайшов, що вона справдi розквiтла і якщо не зважати на легкий горбочок на носі, стала справжнiсiнькою красунею. Втім, горбатий ніс анiскiлечки не псував прекрасного дівочого обличчя, навіть навпаки — надавав йому нез'ясованої принадностi...

Коротше, їхнє почуття швидко стало взаємним. Ще пару років молоді люди ретельно таїлися від оточуючих: чекали, доки Феня закінчить школу і вступить на перший курс нещодавно відкритого Інституту народного господарства. Отут вони й заявили: усе, подаємо заяву до ЗАГСу, весілля через три місяці. Усі були в шоку. Двоюрідна бабуся, дружина полковника билася в істерицi й волала, що Іван вдарив її кинджалом просто в серце, що вона давно про все підозрювала, але не хотіла вірити, що порядна дівчина з порядної єврейської родини наважиться вийти заміж за гоя... (Хоча це, звiсно, дурниця, ні про що вона не підозрювала, оскiльки Фенечка багато років росла поруч iз Ванечкою в якостi сестри — яким підозрам тут було місце?!)

Полковник тужливо мовчав. Здається, у глибині души він навіть співчував молодим, і якби усе залежало тільки від нього, так би самими жіночими криками й обійшлося. Але тут, через брак ближніх, у справу втрутилися далекі родичі й одностайно заявили, що в усьому винна "солдатка" Варвара, що самовільно, без будь-чиєї згоди окрестила єврейське дівчатко. І взагалі, рятуватися від безсумнiвної загибелі в українській родині — одна справа, але виходити заміж за українця, змінювати шляхетне прізвище Гольц на Проценко і народжувати дiтей-напiвкровок — зовсім інша. Усьому ж є межа!..

Коротше, розгорівся неабиякий сімейний скандал, в результаті якого розлючена Феня блиснула величезними волошковими очима, тупнула ніжкою і разом з майбутньою свекрухою пішла жити на квартиру до майбутнього чоловіка — добре, що завод виділив Іванові восьмиметрову кімнатку у комуналцi. Ніхто їх не проводжав, ніхто не сказав доброго слова на прощання. Тільки похмурий полковник без зайвих слів поманив Івана до свого домашнього кабінету, витягнув із шафи солдатську флягу, хлюпнув у двi невеличкі кружки найчистішого спирту і мовив, цокнувшись: "Тримайся, хлопче".

Таку от історію почув я від батька тiєї ночi…

6

Потім народився я. Потім померла бабуся Варя — щось там у неї із серцем сталося, хоча особисто я підозрюю, що більш за все її пригнiчувала безглузда, сповнена дивовижних поворотів історія з удочерінням єврейської дівчинки й "подякою" за це.

Ні з єврейською, ані з українською ріднею ніхто з нас контактів не підтримував: вчинки бабусі й батьків були найсуворiшим чином засуджені з обох бокiв. Кожен дивився на ситуацію із власної дзвіниці. Українці говорили про бабусю Варю та про батька: навіщо було рятувати цю жи... єврейку, тобто — щоб їх через це брудом полили?! Євреї говорили про маму: навіщо було виходити за Івана заміж, навiщо лягати з ним у подружню постіль — хіба мало, що його з матір'ю від голоду врятували?! При цьому кожен по-своєму, з обивательської точки зору був начебто би правий... і в той же час найжорстокішим чином помилявся! Вони ж одного не враховували: теплоти простого людського серця, простої людської любові, що її кожному дано пізнати бодай раз у житті, та не кожен вміє розпізнати це святе почуття...

От так і вийшло, що подвиг (так-так — справжнiй подвиг!) "солдатки" Варвари був начебто гідний увічнення в музеї Яд-Вашем, але в той же час про це не могло бути й мови.

А може, самі ці люди й не любили ніколи по-справжньому, а?! Тому й думали так, як думали… Допомагали тому лише, кому потрібно допомогти — оскiльки завтра він тобі руку допомоги простягне. Одружувалися тільки з жiнками свого кола, заміж виходили за потрібних наречених.

Шкода мені їх, однак.

А бабуся Варя… А що бабуся?! Стара солдатка не вимагала абсолютно нічого, ніякої подяки. Бачила її хіба що від батьків… Пам'ятаю бабусю в її рідному селі на Чернігівщині — туди вона після потворного скандалу втекла доживати решту життя. Зовнішність її видається мені якоюсь туманною, нереальною, зате добре пам'ятаю дивну для мене, тодішнього картину: бабуся Варя сидить на своєму ліжку — ну, знаєте, звичайне залізне ліжко з нікельованими кульками на спинках, — а мама iз татом по обидва боки присіли, і кожен опустив голову їй на коліна: мама ліворуч, тато праворуч. Бабуся Варя гладить по голові кожного та примовляє: "Дiти мої, дiточки…" От і вся подяка! І навіщо їй щось iще, якісь інші знаки уваги, коли обидвi дитини, рідний син і названа дочка й дотепер разом з нею? Навіщо деревце "праведника світу" у Яд-Вашемi, коли у Ванечки й Фенечки-Секлети у свою чергу — син, її онук. Тобто я…

Так, я був збентежений увагою з боку жителів села і трохи образився на "товстеньке жиденя" — але я ж не знав тоді, наскільки особливою дитиною був!

Так, я мовчав і не обурювався, коли Герку Хайкiна виключали з піонерів — але ж я був сином комуніста, що "зрадницьки" розiрвав найсвященнiше надбання — партквиток! А однокласникам знати про це було зовсім необов'язково...

Так, не розібравшись у ситуації, Самуїл Львович зарізав мені законну "п'ятірку" — але я i з незаконною "четвіркою" поступив до політехнічного! Тому що був сином батька, якому не соромно було дивитися в очі дружині, не совісно покласти квіти на могилу матері. Онуком "солдатки", що ризикувала своєю власною головою і життям сина, аби врятувати єврейське дівчатко, й не чекала за це ніякої подяки.

Так, я блискуче відучився у КПI, тому що все життя вiдчував за спиною не тільки горе самотньої матері-удови, але й примарні, трохи заздріснi, у міру співчутливі погляди людей, яким це було не дано: того ж Борьки Лернера, Герки Хайкiна, що поїхав "за бугор", юрби ненароджених дітей та онуків тих, хто кiстками й попелом ліг у Бабиному Яру...

Так, я до останнього тримався у своєму НДІ, намагався захистити дисертацію, тягав повз міліцію й рекетирів повні сумки цигарок, тому що не мав найменшого права здаватися. Тому що десь на Землі Обітованнiй доживав останні дні зовсім полисілий, остаточно одряхлілий полковник, що у момент прощання хлюпнув із солдатської фляги спирта на двох і наказав гоєвi Івану: "Тримайся, хлопче..." Не міг я впасти обличчям у багнюку, скласти на грудях лапки й жалібно скиглячи, поплазувати у найближче підворіття до бомжів. Тому що старезний ветеран страшної війни підвiв би на мить голову, блиснув потьмянілими очима й мовив з докором: ну, що ж ти, синку, стервом безпорадним виявився, еге ж? Розстріляв би я тебе перед шеренгою — та шкода, радянський уряд пістолет іменний до Ізраїлю вивезти не дозволив... Та й бабуся Варя вронила би знамениту свою сокиру — навіщо якогось слабака захищати?!

І от я той, ким став. І сьогоднішній день підтвердив, що бути євреєм, нехай і галахiчним, іноді дуже навіть корисно. От як життя іноді повертає!

7

До речі, десь iз місяць тому надцiкавий випадок стався. Мама Феня зателефонувала раптом увечері: терміново приїжджай, причому просто зараз! Справа невiдкладна. Я тільки-но з роботи прийшов, втомився до бiса... Так нi — приїдь, і все! І не думай перевдягатися! Що поробиш: зажував нашвидку того, що знайшов у холодильнику — і до матері. Ледь поріг переступив, не встиг ще запитати, що й до чого — як новий дзвоник.

Виявилося, це якийсь її четвероюрiдний братик зі США прикотив. Мій п'ятиюрiдний дядько себто. Нічогенький дідок, у бейсболцi, сандаліях зi шкарпетками "від Кардена", у тенісці квітчастiй та линялих шортах до колін — ну, знаєте, як американці ходять? Це він, виходить, вже другий день у Києві. Сімейний переказ сповiщає, що десь тут залишилась його непутяща далека сестра, яка вийшла заміж за гоя, що загинув дурною смертю. Вiдтак вирішивши відвідати далекий Київ, де дядько не був уже років двадцять, всупереч родині він наважився розшукати непутящу сестру Фейгу і зробити їй величезну, за українськими мірками, матеріальну допомогу у розмірі двадцяти доларів! Меле він, отже, усю цю ахінею і тримає свої двадцять баксiв у руці. Без конверта, по-простецьки отак.

Мама Феня вислухала його спокійно, а потім і каже: "Ну, що ж це ми на порозі стоїмо? Пішли на кухню хоча б…" Тільки тут п'ятиюрiдний дядечко спитати здогадався: а хто цей молодий чоловiк, що з нами? Та коли він довідався, що це син непутящої Фейги (а я ж у робочому костюмі, навіть із краваткою, незважаючи на спеку), i коли до того ж мамеле відкрила холодильника й виставила відтіля відмінне частування… Коротше, отут американський дядечко остаточно скиснув, згріб зі столу свою двадцятку і розчаровано констатував: бреше сімейний переказ, і зовсім не бiдує ця Фейга, тому що й у самому Нью-Йорку таких страв не знайти! З тим і пішов собi.

* * *

А от тепер скажіть по совісті: маю я право сьогодні напитися чи ні?!

Київ, березень-квітень 2003 р.

вгору