ДВОЄ В ЧУЖОМУ ДОМІ

1

Коли у вхідні двері затарабанили, Мет підскочив так різко, що перекинув кейс і розсипав його вміст по килиму.

А втім, чого вже тепер сіпатися! З самого початку все йшло настільки добре, настільки навіть занадто добре, що не могло не скінчитися таким ось плачевним чином. Справді, його суто випадково навели на Ендрю Форестера, і тільки-но він почав "пасти" цього золоторунного баранчика, з'ясувалося, що м-ру Форестеру зовсім несподівано закортіло попустувати на гавайських пляжах в оточенні темношкірих красунь, чиї любощі ніжні, немов піна, яку зриває бриз з гребенів хвиль, а поцілунки гарячі, як нагрітий за день пісок. Це була перша несподівана удача, оскільки Мет діставав можливість навідатися до особняка не серед білого дня, коли кожний сусідський хлопчисько може зовсім несподівано сунути свій допитливий ніс далеко не в свою справу ("Дядечку, а що ви це тут робите?.."), а в будь-яку слушну годину ночі, як і воліють робити пристойні "домушники".

Вдруге Мету пощастило, коли він виявив, що сигналізація в котеджі -- просто барахло. Якби він був на місці цього самого Ендрю Форестера, то ні за що не повірив би надто оптимістичній назві "Ол Маскот Інтерпрайз". Під дахом цієї фірми напевне зібрався гурт відчайдушних пройдисвітів, які розумілися на чому завгодно, тільки не на сигналізації, коли справа вирішувалася за допомогою складного ножа. Ось він, зворотній бік реклами! Якщо б в особняку стояла будь-яка інша система, через п'ять хвилин після того звірячого обходження з нею, яке допустив Метью, всі сусідні вулиці були б понабивані машинами копів¹, як смажена індичка рисом. Але продукція "Ол Маскот Інтерпрайз" злодія не видала. Певна річ, вона підвела господаря особняка, але що зробиш, коли коштовну знахідку хтось повинен спочатку загубити... А втім, Ендрю Форестер сам винен. Ніхто не примушував його встановлювати в себе цей металобрухт. До речі, судячи з усього, зміна сигналізації відбулася зовсім нещодавно.

Третій сюрприз чекав на Мета Голдвіка вже в самому особняку. Виявляється, що цей бовдур Ендрю, цей милий баранчик Енді розстебнув змійку свого золотого руна, скинув блискучу шкурку й залишив її в самотньому порожньому особняку!!! Ніяких тобі рахунків, карток та іншого сучасного мотлоху -- суцільна готівка й цінні речі! І Мету залишилося виконати роль Ясона, знявши руно з гілок священного платана, поки сигналізація спала подібно до дракона, якого приспала своїми чарами Медея, а м-р Форестер пестив бархатисту шкіру чарівних острів'янок і перебував у повному невіданні подібно до царя Еета.

Але громовий стукіт у вхідні двері вщент розбив усі мрії про легку здобич! Підкоряючись інстинктивному пориву Мет перестрибнув через перекинутий кейс, купу заклеєних в акуратні бандерольки доларів та коштовних дріб'язок, приземлився точнісінько на "Ролекс"², тихенько лайнувся, навшпиньки підбіг до вікна й обережно визирнув на вулицю крізь прикриті жалюзі. Наскільки він міг бачити, з тильного боку будинку вулиця була порожня. Це означало, що або копи, які приїхали, були йолопами з йолопів і не здогадалися оточити дім, і тоді можна спробувати втекти через вікно, або вони надто добре замаскувалися, і тоді прориватися доведеться з боєм. Таким чином, перспектива у Мета була, як кажуть, "фіфті-фіфті"³. Він швидко оглянув перекинутий кейс, пачки банкнот, купу запонок, перснів, роздавлений "Ролекс", прикинув, що коли вже законний володар немов би підготував свій мотлох для спеціаліста, подібного до нього, то й гріх лишати такий багатий улов посеред кімнати. "Добре, кинути це я завжди встигну", -- бадьоро вирішив Мет, поки ноги самі піднесли його до купи, руки самі собою почали звалювати у кейс "бандерольки" та дріб'язки, а мозок теж сам собою, незалежно від рухів рук та ніг опрацьовував можливі варіанти розвитку ситуації. Остання обставина була особливо важливою. Далеко не кожен на місці Метью Голдвіка був здатен зберегти холоднокровність; він же був майже зовсім спокійний, тільки десь у ділянці селезінки щось таки тремтіло та внутрішній голос підступно нашіптував: "Мерщій, Мете, мерщій, а то запізнишся. Хтозна, раптом вони зараз, саме у цю мить оточують дім?"

Коли ця думка остаточно зміцніла, а лівий замок кейса ніяк не бажав застібатися, стукіт в двері повторився. Тепер він був гучнішим й наполегливішим і тривав утричі довше від попереднього. Втім, за останнє Мет не міг би поручитися повністю. Час для нього перетворився на подобу жувальної гумки, яка летіла зі швидкістю кулі, тому що хоч дозволяв (принаймі поки) поратися тут, але працюючі проти нього секунди нагромаджувалися одна на одну так поспішно, що він абсолютно не міг їх рахувати... І тут до попереднього стукоту додалися зовсім нові деталі: після нетривалої паузи в двері почали калатати чимось пласким, і пронизливий високий голос відчайдушно заволав:

-- Відчиніть!.. Рятуйте!.. Вбивають!..

А це що за жарти?! Може, поліція розробила нові способи полювання на злочинців?..

Від несподіванки Мет навіть не помітив, що лівий замок нарешті застібнувся. Про всяк випадок засунувши кейс під стіл, Мет навшпиньки вибіг у передпокій (так безшумно і разом з тим швидко вміють бігати хіба що балерони) й обережно приклав вухо до дверей.

Від серії ляскаючих ударів, що посипалися на двері iззовні, він ледь не оглух на ліве вухо. Схоже, справа була серйозною: там дійсно вирішили когось вбити. І жертву дійсно треба було рятувати. І дуже схоже, що жертва була жінкою... Мет більше не вагався, не сушив голову над питанням, поліція це чи не поліція. Він лише вихопив з кишені піджака кастет, міцно стиснув його в правій руці й відвів її далеко назад, приготувавшись у разі необхідності зустріти уявного супротивника гідним ударом у вразливе місце. Потім різко розчинив навстіж двері.

Не встиг він як слід роздивитися, що ж там, зовні, коїться, не встиг відскочити в бік, "засвітити" будь-кому проміж очей, в щелепу чи в сонячне сплетіння, чи то взагалі якось зреагувати на події, як двері зачинилися, а в його обіймах забилося вкрай перелякане дівчисько років шістнадцяти-сімнадцяти. Воно тремтіло, ридма ридало, ховало мокре від сліз обличчя десь біля шиї Мета й припадало на одну ногу. Насилу відірвавши її від себе й оглянувши від маківки до п'ят, Мет виявив причину уявної кульгавості: дівча все ще стискало в руці туфельку, якою перед цим калатало у двері. Він насилу розціпив її пальці (треба сказати, хватка в дівчини була залізна), відібрав туфельку, примусив зняти другу, взяв цю істоту, що тіпалася від страху, і повів на кухню. По дорозі, щоправда, заблукав (зрозуміло, він заздалегідь вивчив розташування кімнат у будинку, проте з цілком зрозумілих причин кухня не входила в сферу його прямих інтересів), лайнувшись крізь зуби пробурмотів пробачення, все ж таки знайшов кухню, швидко опустив жалюзі, ввімкнув світло й озирнувся на дівчину. Схоже, вона так нічого й не зрозуміла. Їй не здалося дивним, чого в домі темно і чому Мет ввімкнув світло тільки після того, як завісив вікна. Вона сиділа на стільці зіщулившись, уп'явшись перед собою в одну точку й клацала зубами. Мет знайшов склянку, налив холодної води і подав дівчині. Замість того, щоб випити запропоновану воду, дівчисько заходилося ловити його руку, трошки відкривши свій гарненький ротик.

-- Ну, облиш! -- гаркнув Мет, різко відсмикнувши руку та розхлюпавши воду. Дівчина негайно перестала клацати зубами (можливо, перші звернені до неї слова Мета подіяли краще, ніж вода) й уставилась у свого рятівника. Очі в неї були величезні, чорні як ніч, з вкрай розширеними зіницями, облямовані довгими стрілами пухнастих вій. Мет поставив склянку на стіл, кинув дівчині:

-- Я зараз, -- і попрямував в коридор, ступаючи широко і твердо, як і належало повноправному господарю особняка. Але чим далі відходив він від кухні, тим тихішими і повільнішими ставали його кроки, а в передпокої знову перетворилися на балеронські. Десь із хвилину Мет прислухався, чи немає якої метушні знадвору, потім прибрав туфельки дівчиська, вбіг у вітальню, дістав з-під стола кейс, досить швидко перепакував його, відніс до кабінету, сховав там, упав у крісло й глибоко замислився.

Надцікава склалася ситуація! Просто ахова. Він, Метью Голдвік, вправний, хоча й звичайний "домушник", почав вельми успішну й приємненьку справу, майже довів її до кінця -- як раптом сам собі нав'язав оце дівча! Ідіот...

Ну що з нею могло трапитися, насправді?! Кому потрібно вбивати таку шморкачку?! Звичайно, згідно із законами дешевих гангстерських бойовиків з неодмінним нудотно-солодко-рожевим хепі-ендом⁴ за дівчиськом мав гнатися як мінімум взвод відчайдушних шибайголов чи то з ФБР, чи то з мафії. Однак у даній конкретній реальності "хлопчаки" у бронежилетах, які з пістолетами сорок п'ятого калібру в натренованих руках перебігають урозсип від будинку до будинку, щось були відсутні. Отже, вигадані детективи лишаються вигаданими детективами. У противному разі ті круті хлопці вже давно поставили б догори ногами весь район, а його разом з дівчиною замаринували у власному соку та подали на вечерю якому-небудь босу чи голові департаменту.

Звідси неминуче випливав висновок: сімнадцятирічне дівча переслідували такі самі сімнадцятирічні шморкачі. Й збиралися вони її зовсім не вбивати, а одержати від неї те, що звичайно хочуть одержати від дівчини такі от компанії молодих гарячих жеребчаків. Звичайно, для неї подібна перспектива вельми неприємна. І Мет зробив надзвичайно шляхетний вчинок, коли врятував її від цих неприємностей. Але...

Але по-перше, для неї це навряд чи смертельно. Так, підчепила б щось... Певна річ, це також психологічна травма й інша філософія, бо ж жінки здебільшого заназдо серйозно ставляться до згвалтування... Отже, купа несмертельних неприємностей.

Але ж по-друге, ця ідіотка напевне сама винна, що утрапила в таку паскудну історію! Ламаний цент можна сміливо ставити проти сотні, що сама винна. От нехай би й віддувалася за все сама! Й нічого було ломитися в перші-ліпші двері, тому що...

Тому що по-третє (і це найголовніше): завдяки дівчиську він, Метью Голдвік, "засвітився"! І що йому тепер робити, абсолютно незрозуміло.

Тобто навпаки, дуже навіть ясно й зрозуміло: він вже почав грати роль хазяїна особняка. Саме того милого баранчика Енді Форестера, з якого він щойно обдер золоте руно і котрий ні про що не здогадуючись цієї миті витворяє найчудовішим чином і з найшикарнішими гавайками саме те, від чого втекло трикляте дівчисько.

Ось в цьому й полягає пікантність ситуації! Замість того щоб наплювати на істеричне леметування і грюкіт, тишком-нишком відсидітися в будинку, дочекатися, поки парубки одержать від дівчини все за повною програмою і підуть собі геть, а потім непомітно вислизнути з туго натоптаною валізою -- замість всього цього Мет найдурнішим чином зав'яз по самісінькі вуха. Він впустив цю ідіотку в дім, у якому і бути нікого не повинно. А раз не повинно, то й не треба було впускати! Хай би цю дурепу "проорали" хоч усі тінейджери⁵ округа, йому яка різниця?! А так вона його бачила? Бачила. Щоправда, навряд чи запам'ятала. Здається, дівчина зараз взагалі нічого не тямить, якщо заходилася калатати туфелькою в двері будинку, де світло не горіло в жодному вікні. Але могла і запам'ятати, хто її знає... У всякому разі, вона живий свідок перебування Метав чужому домі. А одна з найнепиємніших обставин для людей його фаху -- це якраз несподіване виникнення незручних свідків. І все це здатне викликати появу в розділах кримінальної хроніки сенсаційних статей із заголовками на кшталт:

"Є ще в світі істині джентельмени!
Злодій рятує дівчину від банди гвалтівників,
але сам потрапляє за грати".

Похмура перспектива, годі й казати...

Наче раніше він не втрапляв в халепи з-за жінок! Надчудово ж знає, чим це тхне. Неврастенік нещасний... Бовдур мерзотний...

А все зза Ренати! З-за неї, хай їй пек, щоб вона на тому світі не діждала!!

О Господи, пробач і змилуйся! Не вистачало зараз ще витягувати з глибини душі цей застарілий комплекс провини перед померлою. Треба заспокоїтися і знайти вихід.

Зрозуміло, вихід повинен бути. Більш того, вихід є завжди; безвихідних становищ просто не існує. Наприклад, можна діяти так: якщо дівчина впевнена, що Мет -- господар особняка, то вона найімовірніше буде очікувати його в кухні. От нехай і чекає... аж до прибуття поліції! А він візьме кейс і зараз же, негайно змиється! А дівчина хай сама розповідає копам, як опинилася в будинку і хто їй відчиняв, нехай спробує довести, що не вона вкрала гроші та коштовності. Безперечно, це непогане вирішення проблеми. Так і треба діяти.

Мет пройшовся по кімнаті, зупинився біля столу, де був захований кейс, спробував уявити свої подальші дії: от він дістає валізку, тихенько прямує коридором до вхідних дверей, обережненько, без найменшого шуму відчиняє їх, вислизує з особняка, виходить на дорогу, бадьоро крокує до місця, де стоїть його автомобіль... А дівча тим часом сидить на кухні... І буде сидіти...

Мет запустив пальці в волосся, скуйовдив його, кілька разів добряче смикнув, ледь не вирвавши пасмо з тім'я, злісно заричав, повернувся до крісла й знесилено завмер у ньому.

Окрім того, що це було б підлістю по вiдношенню до дівчиська (ну це ще нічого, це ще півлиха! Кому не доводилося хоча б раз у житті учинити підлоту? Певна річ, докори сумління залишаються надовго, проте з часом обов'язково проходять. Не можна ж повсякчасно жити у стані війни із самим собою!), окрім того, що бідолашній доведеться пройти через жорна поліції, з котрими Мет вже встиг познайомитися і від яких не був ані в найменшому захваті, крім всього цього копи можуть розібратися, що пограбувала Енді Форестера все ж не дівчина. Де в неї відмикачки? Де знання систем сигналізації? Де рукавички? Де кінець кінцем викраденні речі та гроші? Далеко не всі поліцейські такі вже дрімучі кретини, щоб не зрозуміти просту істину: не в змозі дівча провернути таку справу без сторонньої допомоги. Тоді знову ж почнуть шукати його, Мета!

Та й піти вона може, так і не дочекавшися шляхетного "хазяїна". Ніхто ж бо не тримає її на прив'язку у кухні! Посидить, посидить та й піде геть потихеньку...

Загалом, такий вихід не тільки підлий, але й дуже ненадійний. Отже, повинна бути ще якась можливість.

Але чим далі Мет розмірковував, тим виразніше уявляв: єдино вірним було повернутися на кухню й продовжувати розігрувати перед дівчиськом вибрану раніше роль. До того ж ім'я повинне бути саме Енді Форестер, ні в якому разі не Метью Голдвік. Ніякий Метью Голдвік ніколи не входив у цей котедж. Й близько не з'являвся. Та його взагалі на світі нема і не було ніколи, цього Мета Голдвіка, вправного, але занадто вже щиросердного "домушника"! Одне слово, цілком інстинктивно вибравши єдину вірну лінію поведінки, треба було й надалі дотримуватися її аж до дрібниць. Бо ж знаємо ми ці фотографії на столі чи кубки з написом: "Кращому розігрувачу університетської збірної такого-то року Ендрю Форестеру". А потім страшенно незручні запитання: "Містере Голдвік, а звідки у вас кубок на чуже ім'я?" Чи: "Містере Голдвік, а в якому ряду ви стоїте?" Та й кінець кінцем табличка на дверях чи поштова скринька... Ні, він безперечно повинен стати на деякий час Енді Форестером! І стане ним.

Мет хвацько ляснув пальцями, по-балеронськи оббіг усі кімнати, проінспектував їх на предмет відсутності різних компрометуючих речей (особливо фотографій) та завішенності вікон, повернувся до кабінету, знайшов упаковку якихось пігулок, сунув їх у кишеню пiджака. В кишені виявилися зім'яті рукавички тонкої шкіри, в яких він "працював" перед вторгненням незваної гості, і кастет. Від прикрості Мет ляпнув себе по лобу й подивився на піджак. Ну звичайно ж, кишеня віддималася найдурнішим чином! Так, він цілковито вірно зробив, сховавши в присутності дівчиська рукавички. Але чом вони повинні стирчати грудкою у кишені і псувати його зовнішність? І без рукавичок він вже встиг надмірно наслiдити тут, нечистий би його розібрав!..

Мет повернувся до столу, сховав кастет і рукавички у кейс, а кейс в шухляду, поправив костюм, зачіску, надав обличчю вираз солідної впевненості (таке лице повинне було бути, на його думку, у власника дому в данній ситуації) і колишньою розмірено-твердою ходою попрямував у кухню.

Головне, щоб дівчина нічого не запідозрила. Заспокоїти її, побалакати з нею й швиденько зпровадити геть. От і все! Це ж геніально просто!

Дівчина сиділа там, де її залишив Мет. Вона вже трохи заспокоїлася, не дрижала. Щоправда, при появі Мета навіть не ворухнулася і як і досі дивилася в одну точку. Проте в її погляді вже майже не було напруженості. Та й поза дівчини була тепер більш розслабленою: вона сиділа боком до столу, обпершися на нього й підпираючи щоку лівою рукою, а пальцями правої задумливо перебирала світле, з легкою рудиною волосся. Гарнесенький маленький ротик був ледь розкритий, а пухлі губи трошки витягнуті трубочкою, немов вона обережно висмоктувала сире яєчко.

-- Все гаразд, міс? -- якомога невимушеніше запитав Мет.

-- Та-а-а-ак... -- голос дівчини виявився напрокуд низьким. Увсякому разі після майже поросячого виску, що лунав з-за вхідних дверей, Мет сподівався почути підліткове сопрано, а не таке доросле контральто. Він мимоволі мугикнув, зовсім тихесенько, однак дівчина все ж почула й підвела на нього превеликі чорні очі. От і ще одна дивина: при таких очах їй би бути пекучою брюнеткою, а ніяк не шатенкою. І вії свої коров'ячі вона чи то густо намастила, чи то приклеїла. І губи занадто намазюкала, не буває в людей таких червоногарячих губ. Загалом, міс явно зловживає косметикою. Зрозуміло: невміле дівча! Однак щось дуже природна ця косметика. Занадто навіть природна. Де таку виробляють, цікаво? І що вона собі в очі капає? Атропін? Чи може колеться...

Очі так і пожирали його. Скоріше навіть спочатку охайно відрізали від нього шар за шаром, немов ніж в руках спритної господині, що кришить овочі для салату, а потім прискіпливо роздивлялися на світло прозорі зрізи. Щоб приховати зніяковілість та будь-яким чином припинити такі неприємні дослідження, Мет кинув нв стіл упаковку таблеток і промовив:

-- Випийте, міс. Це вас заспокоїть.

-- О так, авжеж! Дякую, містере е... -- дівчина осіклася на півслові. Мет зиркнув на неї з подивом. Дівча нервово задрижало, похнюпилося й винувато повторило: -- Містер... е-е-е...

Мет замотав головою. Чого це він, справді?! Звідки дівчина може знати ім'я господаря особняка? Та вона й не знає його зовсім! Просто він уявив казна що. Не знає дівчисько Ендрю Форестера! Ні справжнього, ані про справжнього! Не знає, та й годі...

-- Ну що ж, міс, ви вельми спостережливі й холоднокровні. Та й люб'язні, -- Мет мило посміхнувся. -- Прочитати ім'я на поштовій скринці... Вночі... Коли за вами женуться... А ви рятуєте своє життя... Це... Це щось, повірте вже мені!

Мет розвів руками на знак повного й щирого захоплення.

-- Ім'я? -- неуважливо перепитала дівчина. -- Яке ім'я?

Також неуважно вона піднесла до рота упаковку таблеток й заходилася жувати її. Не розпаковуючи. З целулоїдом і станіолем. В Мета відвисла щелепа.

-- Міс, що ви робите? -- запитав він зрештою обережно. Дівчина здригнулася, здивовано поглянула на рештки упаковки, частенько заморгала (Мету здалося, що її вії залопотіли при цьому, немов крила голубки, що злітає), потім притулила руку до грудей, мило почервоніла й почала розсипатися в вибаченнях.

-- Ну що ви, що ви! Я все чудово розумію. Пережити таке... -- Мету теж чомусь зробилося незручно. Він підхопив зі столу склянку, зазирнув у неї й додав: -- Я принесу вам ще води, запийте ліки.

Поки Мет набирав воду та підносив дівчиську, йому не давала спокою думка, що все йде якось не так, безглуздо якось, дуже безглуздо, що дівча веде себе підозріло, що він клеє дурня. І тільки-но він зібрався розвернутися до незваної гості й гримнути: "Нумо, шльондро, викладай все відверто!" -- як почув трішки боязке запитання:

-- Ви гадаєте, це допоможе?

І вся його підозрілість, усі сумніви миттєво зникли. Щезли, немов роса, що розтала під сонцем! Він обернувся аж ніяк не різко, а обережно, щоб знов не розхлюпати воду. Дівчина довірливо дивилась на нього і чекала відповіді. Мет незграбно сунув їй в руки склянку, взяв знівечену упаковку й прочитав на зворотньому боці: "Аспірин".

Ідіот! Осел! Треба ж так сісти в калюжу!

Тим не менш Мет із найупевненішим виглядом повернув дівчиську упаковку і безсоромно заявив:

-- Так, міс, це найкраще з усього, що заспокоює.

-- Гаразд, -- дівчина кивнула, виколупала всі таблетки, які ще не встигла розжувати, хвацько відправила їх жменею у рота, не запиваючи проковтнула і спитала: -- Так, містер... е-е-е...

Мет тихенько гикнув і поцікавився:

-- Даруйте, міс, ви що, ніколи не приймали ліків?

-- Ні-і, -- вона явно повеселішала й завзято хитнувши головою, пояснила: -- Ніколи не хворіла, от і не пила ніяких таблеток.

"Навіть проти запліднення?" -- майже не сказав уїдливо Мет, але вчасно стримався. Йому зовсім не хотілося занепасти в очах дівчиська з височин захмарної шляхетності рятівника до рівня приземленного хамства. Хоча якщо добряче помізкувати, то яка різниця...

А втім, різниця якраз є: від хама вона швиденько втече. Відлетить на крильцях. Ось чому внутрішній голос нашіптував йому всілякі гидоти! Тим не менш Мет не міг примусити себе бути брутальним. Просто не міг! І минуле не дозволяло, й сучасність. Дівчина була така наївна, така щира. Навіть в ліках не тямить і не приховує цього...

-- Містере, скажіть нарешті, як вас звуть? Будь ласка. А то незручно якось виходить.

Мет відвернувся й у задумі потер підборіддя. Ім'я, ім'я, ім'я... Далося їй це ім'я! Наївна? Та хто її знає! Невже ж вона намагається розіграти його? Чи не намагається? Чи все ж намагається?! Кляті очі!!! Так і уп'ялася в нього! Мет навіть потилицею відчував дивовижний погляд. Мов овочі кришить. Це здорово заважало міркувати. Так намагається піддурити чи не намагається?..

-- До чого прикидатися, міс, -- він зрештою вирішив перейти у наступ. -- Адже ви пречудово знаєте, як мене звуть. Ім'я на поштовій скриньці. Чи на дверях. Хіба не так, міс? Ви ж навіть вірно почали ще першого разу: "Містер Е".

-- Я боялася помилитись, -- почув Мет винуватий голос дівчиська.

Отакої! Він обернувся з переможним виглядом... та моментально поникнув. Ну як він міг уявити, що в цієї дурепки може бути такий незвичайний пронизливий погляд?! Куди, чорт забирай, він дивився?! Що за мана!

І зовсім у неї не превеликі очі, а так, оченята. Чорні, щоправда, але -- звичайнісінькі. Тьху, тьху, тьху, лихий...

-- Я боялася помилитись, містере Ейб. Даруйте, -- продовжувала дівчина. -- Але тільки першу літеру вашого імені я й помітила. Ще раз прошу вибачення.

-- Ендрю. Ендрю Форестер, -- пробуркотів посоромлений Мет і пройшовся по кухні туди-сюди. Ну справді, він зовсім з'їхав з глузду від такого незвичайного повороту подій! Як міг він припустити, що така малеча навмисне вдерлася у цей дім?.. Господи, допоможи якомога скоріше вибратися з триклятого особняка, винести кейс і вирядити дівчисько! Чорт з нею, з тою новою крадіжкою, котру він запланував на завтра-післязавтра! В баранчика Енді він і без того взяв удвічі більше, ніж розраховував. І купюри ненові, так що поліція навряд чи їх засіче. Отже, лишається наслідувати пограбованого. Теж купити квиток і теж укотити на які-небудь Гаваї...

-- А мене звуть Реджина. Можна просто Редж, -- дівчина ніяково посміхнулася. -- Ось бачите, містере Ендрю, щодо вас я дійсно помилилася: ніякий ви не Ейб. Хоча це ім'я вам більш лічить. Ви схожі на Ейба.

Мет зморщився. На кого вже він найбільше схожий, так це на "домушника" Мета Голдвіка, психопатичного йолопа з розшарпаними нервами, що зв'язується з такими от підлітками! А втім, церемонія знайомства відбулася, тепер лишається ввічливо шаркнути ніжкою і -- гуд бай, май бебі!⁶ І давай-но скінчимо нервувати одне одного взаємною присутністю.

-- Ну добре, Редж, тепер я дійсно бачу, що все у повному порядку, -- офіційним тоном промовив Мет, зупинившись посеред кухні, засунувши руки в кишені.

-- О, певна річ, містере Ендрю, -- охоче підтвердила дівчина (вдруге за вечір все виявлялося в порядку!).

-- Гадаю, ніяка небезпека вам більше не загрожує, -- Мет вичікувально подивився на дівчину. Та злегка збентежилася.

-- Я все ж боюся, містере Ендрю, -- сказала вона з легким сумнівом. -- Ці покидьки здалися мені дуже небезпечними. Чи не згодні ви проводити мене?

Чи не згоден він?! Що за питання! Авжеж згоден! Це ж пречудовий шанс вибратися з котеджу, вислизнути просто з-під носа незручного свідка. А оката все ж ця бестія! Першу літеру вона, бачите, запам'ятала. Ні, з такою треба бути обережним! Перш за все відправити її до ванної. Нехай підфарбує оченята, припудрить носика, підтягне колгтки й загалом приведе себе до ладу. Тим часом обійти весь дім, зтерти відбитки пальців з усіх предметів, яких він торкався без рукавичок, поки порався біля неї. І почати зі склянки.

-- Авжеж, Редж. Я нізащо не кину вас напризволяще. Із задоволенням підвезу до міста. В мене там ділова зустріч, -- Мет попрямував до мийниці і заходився полоскати склянку. Але в ту ж мить похопився: яка така ділова зустріч серед ночі?! Ну що за нісенітниці він весь час верзе!! Що за дурниці коїть! Ні, сьогодні він явно ні в сих ні в тих.

-- Зустріч призначена на ранок. Однак заради вас, міс, я готовий відправитись негайно. Переночую в приятеля, -- намагаючись виправити таким чином явну безглуздість у своїй брехні Мет несподівано виявив ще один "підводний камінь", що майорів прямо по курсу, визначеному ним. Ну що за невезіння!!

-- То у вас ділова зустріч? Он воно як...

Коли б Мет не був зайнятий новим "підводним каменем", то неодмінно вловив би в голосі дівчиська вельми підозрілі нотки хвилювання, що межувало з легким переляком. Але в цю хвилину він суцільно поринув у власну проблему.

Чорт забирай! У нього ж немає ключів від гаража Енді Форестера, ані від його машини!.. Одне діло орудувати відмикачкою на самоті, без свідків і зовсім інше -- в присутності дівчини. І як завести машину без ключа? Зрозуміло, можна висмикнути два провідки та з'єднати їх, для обізнаного в техніці Мета такі дрібнички не були проблемою. Та чи стане робити таке м-р Форестер у власній машині?! Та й чи є в гаражі отой автомобіль? Найімовірніше він припаркований на стоянці в аеропорту, звідки його власник вилетів на гавайські канікули.

Тягнути ж дівчисько за півмилі до місця, де прихована його власна машина теж нерозумно. Відразу з'являться запитаня: "Містере Ендрю, а чом ваш автомобіль не в гаражі? А чому він такий старий та обшарпаний, зовсім не до пари вашому котеджу? Ви що, соромитесь машини та ховаєте її від сусідів?.."

-- Містере Ендрю, а може... Може не треба їхати зараз?

Мет повільно поставив склянку на край мийниці і допитливо подивився на дівчину. Цікаво, що це за нова каверза...

-- Але міс, хіба батьки не чекають на вас удома? Хіба вони не хвилюються?

-- Ні, містере Ендрю. Я живу сама.

Каверзи не було. Правдивість була написана на обличчі Реджини. Хоча Мет відчував, що це знов-таки вкрай підозріло, що лише чверть години тому в дівчиська були такі дивні очі, що вона явно вивчала його з незрозумілою ціллю... Проте все, що відбулося, чомусь здавалося тепер не більш ніж сном і втрачало значення швидше, ніж падають акції компанії, яка збанкрутувала.

Кінець кінцем, що тут такого незвичайного? Одна, то й одна! Хіба не може сімнадцятирічне дівча жити окремо від батьків? Втекла від них, працює десь офіціанткою, посудницею, покоївкою чи доглядальницею...

Ні, все ж таки щось тут не до ладу! Була незвичайність, незвичайність залишилася. Скажімо, працює "за викликанням", заразом і наркотиками бавиться. Тоді очевидно, що під час чергового виклику за межу міста вона "вляпалася" в кепську історію, плюс наркотики... І таблетки жере усі поспіль, не розбираючись, бодай вона від аспірину цього похолонула й пропотіла...

Але ж разом із викликом поза місто та наркотиками в історію знов поверталися "хлопчаки" з пістолетами. І тут кінці з кінцями аж ніяк не бажали зходитися! Де "хлопчаки"? Де свист куль й дзвін вибитих шибок?..

А втім, хай їй пек! Здається, дівчина не палає бажанням їхати до міста негайно. Так чого ж йому іще треба?! Нехай сидить собі тут на здоров'я. Або краще відправити її подрімати на кушетку, тим часом зтерти звідусіль "пальчики", підігнати поближче машину, а на світанку: "Гуд бай, май бебі, на мене чекають партнери-бізнесмени". І все. І вперед на Гаваї.

А таки молодець він, цей сучий син Метью Голдвік, "домушник" з м'яким серцем. Знайшов таки вихід, знайшов, коли допекло! Щоправда, машина занадто вже стара, нічого тут не зробиш... Еге, придумав! Свою він нещодавно розбив, а цю йому тимчасово позичили в автомайстерні. Поки не відремонтують його знівечений "Форд". Чи "БМВ". Цікаво, на чому катається справжній Енді Форестер? Е, плювати на це він хотів! Зайве питання. Головне от що: ця машина в майстерні. І край.

-- Гаразд, міс, якщо не бажаєте їхати негайно, то й не треба, -- мовив Мет якнайневимушеніше. На мить йому здалося, що в дівчини відлягло від серця. Невже ж вона і справді так страхається переслідувачів? А може, вона все ж навмисне підстроїла це і просто бажає залишитись в домі на ніч? З ним. Тобто з м-ром Форестером. Із справжнім Енді Форестером...

Тут Мет остаточно заблукав в цій плутанині особистостей, немов між трьох сосен. Врешті-решт, поспішати зараз нема куди. Можна відправити дівча спати, самому ж сісти в крісло й добряче все обмізкувати.

-- А оскільки зараз доволі пізно, я пропоную вам прилягти. І зважте будь ласка на те, Редж, що виїдемо ми ще в сутінках. Поки доберемось до міста, поки се й те... В мене там багацько справ, міс, тож хочеться бути якомога раніше, -- цілком задоволений власною винахідливістю Мет розвів руками, бадьоро посміхнувся і закінчив свою коротеньку промову мажорним вигуком: -- Бізнес -- це бізнес!

-- Дякую, містере Ендрю, ви такий чуйний, -- дівчина теж посміхнулася. -- Та тільки от що: спати я не піду. Занадто перехвилювалася і налякалася, знаєте... Я вже краще з вами посиджу.

Її посмішка зробилася сором'язливою.

-- Мені, ясна річ, дуже незручно, тільки я дійсно боюся залишатися на самоті. Ви не ображаєтеся, містере Ендрю?

Деякий час Мет пильно вдивлявся в безневинно-чисті очі дівчини, яка продовжувала сором'язливо всміхатися. Потім зрозумів, що вона не прикидається, що в неї й гадки нема ні про що таке відносно чоловіків взагалі і нього зокрема, що ця боягузка дійсно страхається залишатися без нього в кімнаті. А втім, так навіть краще: можна весь час спостерігати за дівчиною, очей з неї не зводити, поки вона не засне, і коли він тільки помітить щось підозріле...

-- Ну що ви, Редж! Я анітрохи не ображаюся. Чом би й ні? Посидимо разом у вітальні. До речі, кави не бажаєте?

Кави дівчисько не хотіло. От і добре! Чим меншої кількості предметів в цьому будинку він торкатиметься, тим краще. Зайвих "пальчиків" потім не треба витирати.

Вони залишили кухню, перейшли до вітальні й розташувалися у м'яких кріслах (меблі в Енді Форестера були відмінні). Мет взяв із журнального столика блок дистанційного керування, ввімкнув телевізор, знайшов нічну програму. Там крутили якесь ідіотське шоу, в якому два загримованих неймовірнішим чином клоуни по черзі лупцювали один одного велетенською бутафорською кісткою. Дівчина так і уп'ялася в екран і заразливо сміялася. Потім блюзнірське шоу скінчилося, почалась демонстрація відеокліпів, і вона вгамувалася.

Мет не дивився телевізор. Деякий час він займався тим, що намагався виявити в поведінці дівчиська ще якісь підозрілі елементи крім вже помічених й відшукати їм усім доладне пояснення. Проте нічого путящого з цього невийшло. Тоді Мет почав міркувати, де краще від усього можна відпочити, на Гаваях чи поближче, в Каліфорнії чи в Лас-Вегасі, наприклад. Виходило, що на Гаваї їхати не слід, бо там зараз справжній Енді Форестер. Щоправда, він не знав Мета; проте цінні дріб'язки в усі часи мали кепську звичку потрапляти на очі своїм колишнім власникам, немов притягнуті невідомим магнітом. В цьому Мет мав нещастя переконатися на власному досвіді, і тепер зовсім не хотів "погоріти" з-за якихось запонок чи шпильки для краватки. Отож їхати на Гаваї не було сенсу; збути викрадене можна ще в тисячі й одному приємному місці земної кульки. З іншого боку, залишатися в Штатах теж ризиковано: для Інтерпола він нецікавий (не той масштаб!), а от для доморослих копів -- навпаки.

Зрештою Мет вирішив накивати п'ятами в Австралію, щоб подивитися на кенгуру, або податися в який-небудь Гонконг, де дівчата анітрохи не гірші, ніж гавайки, з якими зараз втішається баранчик Енді. Він спробував уявити цей ніколи не бачений Гонконг і прекрасних мініатюрних азіаток, але фантазія його підвела, й замість Гонконга виходив чомусь маленький китайський ресторанчик, а замість азіаток -- дешева повія, яку він колись "зняв" неподалік Малого Токіо⁷.

Несподівано Мет виявив, що куняє. Це протирічило всім планам "домушника": йому конче потрібно було "пересидіти" дівча, щоб спокійно зтерти звідусіль "пальчики" та підігнати до котеджу автомобіль! Реджина в цей час захоплено дивилася фільм і не звертала на Мета найменшої уваги.

Щоб не заснути, він попрохав дівчину приглушити звук телевізора й почав розпитувати про її пригоду. А втім, з нею відбулося саме те, про що він подумав з самого початку. Вечірня прогулянка на дискотеку, що проводилася в вельми підозрілому місці, чіпляння дружка, який добряче "підігрівся міцненьким", сварка, прохолодне перемир'я, зіпсований настрій, прохання відвезти її додому. Підозріла компанія покидьків, які здалеку спостерігали за парочкою, що посварилася. Їзда в машині приятеля. Подив від того, що він завіз її за місто. Нетривала боротьба, обмін люб'язностями ("Кінець кінцем, я повів тебе до бару! і ти моя дівчина!" -- "Та пішов ти!.." -- "Ах ти ж!.." -- і таке інше). Стук дверцят автомобіля, подряпана фізіономія молодика у віконці і його ображений та розчарований зойк: "Ну і тупай сама до міста, дура нещасна, недоторка!!" Нічний холодок, страх перед темрявою, поява гурту тих самих покидьків, що вирішили заради розваги влаштувати "полювання" на неї і дали їй для цього п'ять хвилин фори, утікання від "загонщиків", хвиля найпохмурішого відчаю. Слабка надія на порятунок, коли вона побачила попереду ряди котеджів -- і ось Реджина тут. А Метью Голдвік, між іншим, по вуха в багні, з якого ще тільки треба буде вибиратися.

Дівчина говорила іще щось, та Мет вже не ставив питань, а зрозуміти суть її слів ставало для нього все важче. Поступово Мет перестав чути й самі слова. Все ж він надто перенервував, поки Реджина калатала в двері кулаками, а потім ляпала туфелькою. І страшенно втомився від усього. А крісла в Енді Форестера були такі м'які, такі зручні й затишні...

2

Вони прокинулися разом.

З динаміка телевізора лунало потріскування та шипіння, екран був вкритий суцільною засвіткою. Мет лайнувся крізь сціплені зуби і подивився на завішені вікна. Крiзь крихітні шпаринки у жалюзях до вітальнi просотувалися відблиски яскравого денного світла. Мет шпарко перемкнув канали. Так і є: по іншій програмі передавали ранковий випуск новин. Пів на дев'яту, а то й більше. Проспав, ідіот!

Ну чом вiн не натиснув вчора на кнопку годинникового дзвінка?! Справді, ввімкнув би його на четверту ранку та й спав собі на здоров'я. Але ж він зовсім не збирався засинати!!!

Цікаво, що ж тепер робити? Вивалитись із будинку серед білого дня, та ще й з дівчиськом під ручку? Мабуть, так можна втекти. Але можна й не втекти! Район хоч і тихий, та не безлюдний. Це тобі не Сахара якась і не Аляска, де на сотню миль навкруги живої душі нема. Тут люди навколо. І навіть якщо чоловіки пороз'їжджалися по своїх офісах та біржах, а дітлахи відправилися протирати штанці та спіднички до школи, існують ще домогосподарки чи служниці, чи старі, чи садівники, чи ще Бог зна хто, котрий, цілком ймовірно, міг залишитися у домі навпроти. Отже, збувається один із найневтішніших законів кримінального світу, що проголошує:

"Свідки злочину знайдуться завжди.
Якщо свідків нема, згадай сказане раніше.
Якщо є хоч один свідок, неминуче з'явиться й другий.
Якщо другий, третій, і так далі свідки довго не з'являються,
це не значить, що їх взагалі нема. Просто вони забарилися.
Переконайся в цьому, згадавши сказане раніше".

Саме так виконуються положення "закону про свідків"! Тепер слідом за дівчам немов з-під землі виринуть якісь нянечки, що прогулюють рожевощоких немовляток, або бабусі, які відвідують своїх сімдесятирічних подруг з коробкою печива в руках і з кульгавою таксою на поводку. Тьху!

Мет поморщився від роздратування і найповнішої відрази до себе. Такому непролазному бовдуру місце хіба що у в'язниці, отак! Це ж треба, проспав... Волю ти свою проспав, Метью Голдвік! Що ж, подивись хоча б востаннє на сонце, поки небо не в клітиночку...

Він потягнувся до шнурка, що відкривав жалюзі.

-- Ні, містере Ендрю, не робіть цього!!!

Дівча миттю підхопилося з крісла та завмерло з піднятими до обличчя руками, немов приготувавшись затулитися не від сонця, а від спалаху ядерного вибуху.

-- Що трапилось, Редж? Що з вами?

Мет був настільки вражений несподіваним поривом дівчиська, що опустив руку, так і не дотягнувшися до шнурка.

-- Я боюся... раптом ці молодики побачать мене через вікно, -- затиняючись пролепотіла вона.

Мет закотив очі до стелі, глибоко зітхнув і похитав головою. Ну що за ідіотизм! Схоже, у дівчиська запаморочилося в голові від переляку. Чи може вона ще не зовсім прокинулася.

Але Реджина сама того не підозрючи дала йому цінну пораду, котрою неодмінно слід скористатися. Справді, якщо поліція ще й досі не приїхала сюди, чи варто було таким безглуздим чином видавати свою присутність в будинку Енді Форестера? Тому Мет вирішив не піднімати жалюзі. Й навіть більш від того: треба спробувати зайняти дівчисько будь-чим, приміром, пустопорожньою балаканиною чи телевізором (хай собі дивиться), протриматися таким чином в особняку аж до пізнього вечора, а там вже зникнути звідси.

От так малеча! От так боягузка! Просто молодець дівка! Тільки б не заманулося їй додому збиратися...

Мет подивився на дівчину спідлоба й заговорив повчально:

-- Ну що ви верзете, Редж! Та хіба стануть вони вас вистежувати? Облиште. Це життя. Життя, міс Реджина, а не поганий покетбук в глянцевій обкладинці. Ваші вчорашні переслідувачі давно вже почалапали по домівках та відсипаються після нічних пригод. Але навіть коли вже прокинулися, до чого їм лізти сюди? Я ось, наприклад, у вашому віці спав по чотири години на добу й був цілковито щасливим, а сила моя не виснаджувалася, хоча я й працював вночі як триклятий, а не займався всілякими дурницями...

Тут Мет розсудливо замовк (не вистачало ще, щоб дівчисько довідалося, якою саме "роботою" він займається!), перевів дух, немов збираючись стрибнути на голі бетонні плити зі сто четвертого поверху хмарочоса, та й виклав те, що хвилювало його у даний момент більш за все на світі:

-- Так от, Редж. На зустріч я запізнився, але це не біда. Зараз зателефоную Білу і попрохаю його передомовитися. Можливо, нам доведеться виїжджати негайно, а можливо й ні. Це вже як секретар домовиться. Та про всяк випадок, міс, покваптеся iз приготуваннями до від'їзду.

Мет грав ва-банк, але що зробиш! Вночі він так наполегливо поспішав до вигаданих ділових партнерів, що тепер просто не міг повернути назад. Коли зустріч призначена на ранок, поспішати необхідно. Але яких душевних мук зазнав злодій-невдаха! І які б тільки не погодився зазнати ще, аби тільки дiвчина попрохала відкласти повернення у місто до вечора...

-- Розумієте, містере Ендрю... Розумієте... -- мовила Реджина ослаблим голосом. Мет насторожився. Здається, назрівало щось непередбачене. У всякому разі, будь-яка хоч трішки "крута" розмова повинна починатися саме з таких слів.

-- Розумієте, містере Ендрю, -- і тут Реджина заявила з несподіваною рішучістю, як відрубала: -- Я обдурила вас. Їхати звідси мені нема куди. Абсолютно!

Дівча сховало лице в долоні й розридалося.

Не можна сказати, щоб Мет не був готовий до подібного обороту. Час від часу в його душі зароджувалися невиразні сумніви у відвертості дівчини; чом би, справді, їй не брехати? Дуже навіть запросто. Наприклад...

Проте Мет вважав за краще притримати поки що власну уяву. У противному разі Мет був би схожий на суддю, що заочно, до початку процесу прирік обвинуваченого на смерть. А таких типів він ой як не любив!..

Однак добитися вiд Реджини чогось путящого йому поки що не вдалося. Вона лише заливалася потоками сліз та благала: "Ні-ні, містере Ендрю, тільки не зараз..." Кінець кінцем Мет облишив розпитування і рушив до кухні. Ясна річ, дівчисько не збирається нікуди їхати негайно, і це його цілком влаштовувало. Але щоб протриматися до вечора, слід було добряче підкріпитися. Цим Мет і зайнявся. На щастя, перед від'їздом на Гаваї господар особняка не подбав про те, щоб розвантажити холодильник. Загалом все виглядало так, немов баранчик Енді не дременув на острови, а вибіг на півгодини купити цигарок. До речі, саме цигарок Мету страшенно бракувало, але він знав масу випадків використання поліцією недокурків і попелу як доказів і тримався воістину стоічно, тільки б не наслідити ще й у такий спосіб. З кухні він виходив тільки один раз, щоб зімітувати дзвінок вигаданому Білу ("відкласти" зустріч на вечір) і люб'язно довідатися, що приготувати дівчині. Реджина їсти не хотіла й попрохала лише чашечку кави. Звідси Мет вивів, що вона належить до типу "пташок" (дівчата, котрим потрібно "подзьобати" один бутерброд на день заради збереження гарної фігури; а фігурка в Реджини дійсно була пречудова, хоча залізна хватка, в цупкості якої Мет вже встиг переконатися, аж ніяк не відповідала стилю харчування). Але думка про міцну каву йому сподобалася, і Мет вирішив зварити дві порції, щоб якось заглушити власну тугу за цигарками.

Після вчорашньої калатнечі в Мета розігрався неабиякий апетит, що підсилювався по мірі того, як притрушений цибулею та перцем біфштекс на сковородці з червоного перетворювався на коричневий. Відверто кажучи, під кінець підсмажування він ледь не схопив цей бажаний шмат м'яса і не проковтнув його вогняно-гарячим, цілим, не розжовуючи. Зате коли Мет розправився з біфштексом і з картопляним пюре з кетчупом, уся крадіжка, яка розтяглася так безгуздо, сніданок у "клієнта" й дівчисько, що разом з ним опинилося в чужому домі, -- взагалi все, що відбулося із вчорашнього вечора, почало уявлятися йому в вельми потішному світлі. У крайньому разі провести кілька годин в пограбованому котеджі в ролі гостинного господаря йому ще не доводилося! А оскільки в душі істиного професіонала, котрим Мет якраз і був у своїй галузі, завжди дрімає актор чи художник, він вирішив повністю віддатися на милість пана Випадка й зіграти роль, що йому випала, з найбільшим блиском, зовсім не замислюючись над можливими наслідками. Тому Мет ретельно вимив і витер (від "пальчиків") посуд, вмився холодною водою (відзначивши про себе, що ввечері доведеться ще й поголитися: бо не можна ж їхати на "ділову зустріч" з добовою щетиною на щоках!), взяв дві чашечки кави й повернувся до дівчиська у вітальню. Він був у найкращій формі і приготувався вислухати все, чи то правду, чи брехню, відділити злаки від полови й вивести в результаті Реджину на чисту воду.

Вона теж заспокоїлася, пила каву маленькими "пташиними" ковточками, тримаючи чашечку за ручку пучками двох пальчиків (до речі, манікюр в неї був препоганий, відразу видно, що робила його сама й до того ж вельми невміло) і говорила, говорила... Мет не мав ані найменшої уяви, скільки часу минуло від початку душевиливання дівчиська. "Ролекс" Енді Форестера він розчавив ще вчора, а на свій дешевий годинник дивитися в її присутності не хотів (дівча окате, мало що подумає!). Історія життя Реджини була цікава та повчальна, хоча водночас дещо стандартна. Якщо Мет був би режисером, то неодмінно взяв би її за прототип для одного з центральних персонажів популярного телесеріалу саме тому, що в цьому "стандарті" багато хто з дівчат міг упізнати себе.

Батько Реджини загинув в автокатастрофі, коли їй було шість років. Мати вийшла заміж вдруге, потім втретє, та після першого шлюбу щастя так і не знайшла. Останній вітчим Реджини пив і загалом був доволі бридким типом. До того ж з деякого часу він став заглядатися на дівчисько. Мати дико ревнувала його до дочки, хоча Реджина не плекала аніякісіньких ніжних почуттів до "цього пияного кабана". Від відчаю та від бажання отримати хоч якийсь захист дівчина "закрутила" роман з одним парубком, котрий безперервно ганяв на "Харлєй-Девідсоні"⁸ й наполегливо качав м'язи. В цьому місці розповіді Реджина зненацька зніяковіла, її багатослів'я тимчасово вичерпалося. З чого Мет вивів, що вона таки переспала зі своїм хвацьким хлопцем, а він її кинув. Але ледве Мет відкрив рота, щоб допомогти дівчиську обійти таку вельми двозначну тему, як Реджина несподівано кровожерливо заявила:

-- Знаєте, містере Ендрю, я готова була горлянку перегизти цьому мерзотнику! Чи перепиляти його кремезну шию ланцюгом його клятого мотоциклу, -- і більше про цей невдалий роман не згадувала.

Отже, дівчина як і досі лишалася беззахисною і перед вітчимом, і перед матір'ю, яка стала її найлютішим ворогом. До того ж, очевидно, дуже переживала розрив з мотоциклістом. В результаті коли сім місяців тому вітчим одного дня з'явився додому у вигляді плазуючої пляшки віскі (за висловом Реджини) і почав до неї чіплятися, вона не витримала, досить вдало двинула його коліном у вразливе місце, а коли вітчим впав, продовжувала бити, зганяючи на ньому роздратування, яке накопичувалося впродовж такого тривалого часу.

-- Не знаю, може, я його сильно скалічила, -- похмуро зауважила дівчина.

Однак після цього вибуху люті Реджина поринула в цілковитий розпач, бо навіть не уявляла, як мати відреагує на нанесення побоїв вітчиму. У всякому разі не можна було виключати, що дівчину, яка зазнала нападу, зроблять винною в усьому. Мати і раніше казала доньці, що та сама "дає привід чіплятися до себе вже тим, що живе з ними в одному домі". Тому Реджина твердо вирішила не жити, і поки вітчим валявся на підлозі, стогнучи та охаючи, обшукала весь дім, повитрушувала гроші з усіх схованок, покидала в стареньку дорожню сумочку дещо з їжі й найпристойніші свої речі (вітчим набагато більше виносив з дому та пропивав, ніж приносила мати, тому пристойних речей було досить мало) i втекла. Їхала автобусами та "автостопом", напрямок особливо не вибирала -- аби подалі від дому. Заспокоїлася, тільки коли перетнула кордони двох штатів. Зрештою вирішила влаштуватися тут, зняла найдешевшу кімнатку в бідному районі і почала працювати офіціанткою.

Робота їй страшенно не подобалася лише з однієї причини: відвідувачі частенько звертали на неї увагу й починали загравати, а то й відкрито пропонували зустрітися після роботи для тіснішого знайомства. Та завдяки минулому досвіду Реджина відчувала стійку відразу як до поважних "татусів" напідпитку, так і до зухвалих "культуристів", тому скарги на "погане обслуговуваня" клієнтів переслідували її скрізь. В результаті Реджина не могла протриматися в жодному місці більше місяця. Хазяїн останнього бара не тільки вигнав "недоторкану" зі скандалом, а ще й розповів всім своїм колегам про її "примхи". І ось Реджина вже третій тиждень сиділа без роботи, а їй треба було вносити платню за квартиру і купувати їжу. Коли позавчора вона зробила чергову відчайдушну спробу влаштуватися на роботу, їй недвозначно порадили йти просто до відомого стриптиз-бару, де на "недоторку" вже давно чекають, щоб "доторкнутись". Реджина розлютилася, відмовилась від пропозиції в досить брутальній формі й повернулася додому. Хазяїн квартири накричав на неї і призначив останній термін сплати боргу на наступний (тобто вчорашній) день. Реджина погано спала, крутилася на мулькому матраці, часто прокидалася й ніяк не могла вирішити, що ж робити.

Прокинулася досить рано з думкою, що тупоголові "культуристи" все ж кращі від товсточеревих "татусів" хоча б тим, що ближчі до неї за віком, зібравшись з силами привела себе у "повну бойову готовність" та відправилась до найфешенебільнішого ресторану міста. Там вона і підчепила свого першого (після "домашнього" мотоцикліста) хлопця. В Реджини не було певного плану дій, не була їй цілком зрозуміла також ціль цього славетного починання. Якраз дана обставина й звела нанівець всі зусилля. Зрозуміло, вона смачно попоїла та попила, непагано провела день і вечір, розважилася. Крім того, по мережі кафе та барів тепер повинна була пройти чутка, що "недоторка" нарешті відтанула, й ставлення до неї мало змінитися. Проте дівчині було потрібне дещо більше, ніж обід і сніданок. Їй потрібні були гроші. Хоча б на перший час, щоб розплатитися з боргами. Ще краще -- джерело більш-менш стабільного прибутку. А новоспечений товарищ, ясна річ, не бажав позичати ані цента за просте "спасибі" і теплу лагідну посмішку. Ба навіть за братній поцілунок у щічку. Але ж яка тоді принципова різниця між подібною "дружбою", стриптиз-баром і спітнілими товстими "татусями" з такими ж товстими гаманцями?! І чи не простіше й не прибутковіше одразу відправитися на панель... До речі, розповсюдження чуток про її "відтавання" могло привести її саме туди! Але Реджина просто не могла обрати найдавнішу професію як засіб для існування. У дівочій свідомості раз у раз виникали образи сп'янілого вітчима і зрадника-мотоцикліста.

Реджина упритул наблизилася до прірви, до якої її підштовхувала невблагана доля, зазирнула вниз, побачила на дні клубки бридких гадюк... і не витримала. Посварилася з новим приятелем, була зсаджена вночі поза містом і ледь не зробившись "здобиччю" цілої компанії, опинилася в домі Енді Форестера, втративши в результаті й те, що в неї ще лишалося: сумочку з останньою "п'ятіркою" і всією нехитромудрою косметикою, квартиру і речі в ній, які хазяїн погрожував конфіскувати на свою користь або просто спалити чи викинути на смітник, але найголовніше -- перспективу і уявлення про те, що ж робити далі.

На тому розповідь і скінчилася. Деякий час сиділи мовчки. Дівчина дивилася на свої зцiпленi на колінах пальці і повільно, ледь помітно для ока похитувалась. Мет почекав, чи не скаже вона іще щось. Потім гучно позіхнув, відвернувся і перепросивши сказав, що піде у кухню, бо вже знов встиг зголодніти. Дівчина тихесенько мовила:

-- А мені б іще кави...

У кухні Мет подивився зрештою на годинник і аж присвиснув: чверть на шосту! Недивно, що він знов хоче їсти. Але ж невдовзі потемнішає, отже, треба буде вибиратися звідси. Не сидіти ж тут до повернення Енді Форестера, справді... Так, час готуватися до "відходу". Навіть світло, що проходило крізь щілинки в жалюзях, вже слабішає... Так що годі слухати сумні історії.

Але в той же час Мет відчував... ні, знав напевно, що не зможе просто так випровадити дівчисько, відвезти до міста й кинути там на проталу її власним проблемам! Недарма він грішив м'якосердістю у відношеннях з жінками. Було, ой, було щось в житті Метью Голдвіка, що дуже нагадувало деякі деталі з історії Реджини. Там, в далекому містечку його дитинства в нього самого була така сама Реджина. І навіть звали її подібно: Рената. Вона була мексіканкою, найкрасивішим дівчам в усій школі. А в маленьких містечках все на очах у всіх...

Мет не ганяв на мотоциклі й не ставив блискучих рекордів на стадіоні, зате на конкурсах, виставках всіляких технічних саморобок, моделей та макетів рівних йому не було. І от в випускному класі його нарешті помітили! Після оголошення результатів чергового конкурсу й нагородження переможців до нього підійшов поважний джентельмен, потис руку немов дорослому, вручив візитку й запросив завітати ввечері до нього в готель. Прочитавши на візитці назву компанії, а також ім'я джентельмена з усіма атрибутами, юнак прийшов у такий захват, що до вечора просто не міг ні з ким розмовляти й загалом погано тямив. В готель прибіг за годину до призначеного терміну і всю ту годину провів в барі, поглинаючи морозиво у такій величезінй кількості, що після навіть трохи захрипнув.

Джентельмен повівся з юнаком дуже ласкаво й змалював грандіозні перспективи. Найближчим часом фірма мала намір відкрити в містечку філію, і для роботи в ній якраз була потрібна енергійна молода людина з якостями, що їх Мет мав надміру. З часом він міг закінчити університет (фірма в особі джентельмена в разі необхідності люб'язно гарантувала часткову чи повну оплату навчання) і працюючи в філії, очолити її, а потім, якщо виявить наполегливість і кмітливість, навіть пробитися до керівництва компанії! Зараз же їм дуже потрібен був саме такий юнак, як Мет...

От тільки одне-єдине "але" було в джентельмена-благодійника. Він вже встиг розпитати про Мета місцевих жителів, і оскільки в маленьких містечках все у всіх на очах, йому неважко було довідатися, що юнак зустрічається з Ренатою. Так от, біда була в тому, що джентельмен... Ні, не біда навіть, а так, справжня дрібниця... Взагалі, благодійник не те щоб ненавидів чи зневажав, ставився з презирством до мексіканців... чи не тільки до мексіканців. Ні. Ясна річ, вінбув цілковито сучасною людиною з найширшими поглядами. Просто йому не хотілося, щоб до керівництва філії, а може й компанії з часом потрапив молодик, що одружився з мексіканкою. Звісно, різні там мулати, метиси, креоли, китайози й інші -- вони теж люди, абсолютно такі самі люди, але мексіканка як дружина одного з керівників... Отже, на такій небажано одружуватись, і край!

Після розмови з джентельменом юний Мет всерйоз замислився над своїм подальшим життям. Пропозиція була вельми спокуслива: це ж гарантія високого стабільного заробітку та престижної роботи! Ні, він не зрадив Ренату. Аніскільки! Навіть ні в якому разі! Та й яким чином міг він зрадити, якщо підлітки тільки зустрічалися, а про шлюб поки навіть мови не було?! Отож, ніякої зради! Й загалом, робота -- понад усе. З Ренатою він одружиться чи ні, а сім'ю ж утримувати йому... Так вирішив юнак.

Отже, зустрічі їхні ставали дедалі таємнішими і рідшими, а взаємини -- все холоднуватішими. Крім того, не можна було нескінчено відтягувати момент остаточного вибору, як не можна було нічого приховати від оточуючих, бо в маленьких містечках все у всіх не тільки на очах, а й на язиках!

Врешті-решт, про зроблену Мету пропозицію поступово довідалися всі, включаючи Ренату, яка до того ж почула все з десятих вуст, з всілякими нашаруваннями, додатками та коментарями. А почувши, почала наполягати на серйозній і відвертій розмові. Ясна річ, Мет спробував уникнути її. І через те, що він виявив таким чином аж ніяк не найкращі риси своєї натури, через те, що у Ренату тепер тикав пальцем кожен обиватель, а родичі щосили лаяли "кляту хвойду, яка сплуталася з грінго⁹", дівчина зробила висновок у найрадикальнішій формі, яку підказала їй палка уява. Щоб не заважати успішній кар'єрі Мета.

Він дуже сильно переживав втрату Ренати. Після закінчення школи назавжди залишив рідне містечко й ніколи вже туди не повертався. У фірму працювати не пішов, а свій безперечний талант спрямував на боротьбу з сигналізаціями різних систем і на відмикання замків. До речі, одною з перших Мет пограбував квартиру того самого джентельмена-благодійника. Вчинив він це виключно в пам'ять Ренати, тому все вкрадене втопив у каналізації, не взявши собі нічого.

Проте епізод з Ренатою недобре вплинув на Мета. З тих самих пір він просто не міг байдуже, а тим більш брутально поводитись із жінками! Навіть коли до такої поведінки спонукали обставини. Навіть собі на ваду. Він і "погорів" уперше саме з-за жінки, тому що будь-який нормальний злодій ніколи не стане збувати крадене в тому самому районі, де тільки вчора орудував. Але Сью зажадала горжетку, причому негайно, і Мет негайно ж порушив неписані закони. За що й поплатився.

Таким же дурнем він залишався і в дрібницях. Мет завжди втрачав розум, якщо жінка починала кричати чи квилити. Навіть наймаючи "красуню на годину", він неодмінно розпитував її у всіх подробицях про особисті безладдя і завжди платив удвічі більше, ніж потрібно.

Та що там, з-за циєї малечі Реджини він вже майже цілу добу стирчить в домі, де давним-давно і сліду його не повинно бути! Більш того, в його голові сам по собі склався надчудовий план: коли дівча здорово "сіло на обміль", не варто скупитися. Досить відкрити схований у кабінеті кейс і сунути їй пачку "зелененьких". Справді, хіба йому шкода?

От "Ролекс" шкода, це точно! Все життя він мріяв саме про такий годинник. Колись в нього вже був "Ролекс" однієї з попередніх моделей (теж, ясна річ, крадений), проте його конфіскували, коли копи підняли матеріали одного з нерозкритих злочинів і в ході слідства довели, що це "саме той" годинник. А в Енді Форестера він поцупив останню модель (не якусь стару й не дешеву підробку з тих, що продають особи з сумнівною репутацією на кожному розі), і треба ж було покласти "Ролекс" у кейс, а не до кишені! Чи відразу одягнув би на руку. От і не має він тепер бажаного годинника... Сам винен!

А гроші... Що гроші?! Сьогодні є, завтра нема. Хіба він звик розмінюватись на дрібниці? Хіба якась жалюгідна "бандеролька" з туго натоптаної валізки перекреслить прогулянку до Гонконгу?..

Мет впав на стілець й схопився за голову. Чого це він, справді! Чи не досить для нього історії з горжеткою крихітки Сью?! Чи заманулося з тріскотом загриміти за грати на другий строк?! Слинько жалюгідний, мерзений...

Але ж дівчисько на панель відправиться! Напевно відправиться. Оскільки ж це їй огидно, почне випивати чи гірше того -- колотися, щоб заглушити відразу до себе, до "клієнтів" і до свого життя... Це точно.

-- Віддай їй гроші.

Мет підвів голову -- і остовпів: біля протилежної стіни стояла Рената та дивилась йому в очі. Мет затіпався, замахав руками -- Рената зникла. Тільки у вухах як і досі лунало: "Віддай..." Тоді Мет підвівся, прошкандибав у кабінет, витягнув кейс, лаючи себе останніми словами дістав з нього першу-ліпшу пачку банкнотів та поплентався до вітальні.

-- Редж, -- тихо покликав він. Дівчина озирнулася. Мет кинув їй на коліна гроші.

-- Ось... Сподіваюсь, цього вистачить.

Реджина так і затремтіла, немов на неї напав танець святого Віта, й прохрипіла:

-- Що ви, містере Ендрю... Не треба... Я сама...

-- Що "сама"? -- Мет відвернувся, бо не міг спокійно дивитися на дівчисько та на ці судорожні сіпання. -- Що сама? Що можеш ти зробити сама?

-- Ой, ясна річ, я дурниці кажу, але... Але ні, я сама! -- хрипливість зникла, і голос її забринів на чистих низьких тонах, як і досі: -- Я сама справлюся, містере Ендрю, далебі! Ви даремно...

Тут Редж підхопилася з крісла, рішуче наблизилися до Мета, тицьнула гроші йому в руки й твердо промовила:

-- Заберіть, містере Ендрю. Чуєте? Заберіть.

Мет відказав не менш твердо:

-- Ні, це твоє. Ти бери, -- і повернув пачку. Дівчисько не здавалося й не бажало приймати дарунок, Мет теж уперто відмовлявся поступитися (інакше власний "скелет у шафі" не дав би йому спокою). Суперечка тривала, доки Мет не гримнув:

-- Бери гроші, дурепо! Бери, поки пропонують!!!

-- Не кричіть на мене!!! -- вереснуло дівча у відповідь (тонесенько, зовсім як вчора з-за вхідних дверей), та миттю зніяковіло, похнюпилося й досить тихо промимрило: -- Адже ви навіть не знаєте, як я тепер...

Реджина ненадовго замовкла, підшукуючи відповідні слова.

-- Як я відтепер вам завдячна.

-- Дурниці, -- відповів Мет ослаблим голосом.

Отакої! Вона йому тепер, бачте, завдячна за бакси¹⁰, які він не заробив, а вкрав! Пальцем ледь ворухнув, можна сказати -- і в кейсі ціле багатство. Господи, та за що ж тут бути завдячною?! Ще невідомо, раптом купюри мічені. Арештом і судом тоді вона буде йому завдячна, нещасна. І він їй теж, тому що не встигне втекти досить далеко і сховатись досить надійно. Так що тут повна взаємність.

А Реджину немов прорвало. Вона торохтіла, аж заходилася, з піднесенням нагромаджувала одне на одне визначення "надчудовий", "чуйний", "щедрий" та різноманітні епітети до них, розмальовуючи постать Мета найяскравішими словесними фарбами. А також присягалася за місяць повернути всі гроші до останнього цента.

-- Якщо знайдеш роботу, -- обірвав словесні виливання дівчиська Мет. -- А оскільки ти її навряд чи знайдеш, ось тобі моя щира порада: мотай ти з цього міста якомога швидше і якомога далі, облиш всілякі там бари чи ресторани і влаштуйся на новому місці... Ну, я не знаю, на заводі якомусь. Якщо ж тебе тягне до закусочних чи інших забігаловок -- в крайньому разі посудницею. Зрозумій, Редж, офіціанткою чи секретаркою працювати, ясна річ, непогано, та це не для таких нервових дівчат, що не переносять ані найменшого флірту. І головне, щезни звідсіль і почни все спочатку на новому місці.

"Вірно, Мете, молодець", -- подумки похвалив він себе за останні слова. Не вистачало ще, щоб за місяць вона з'явилася сюди висловлювати подяку справжньому Енді Форестеру! А так розбіглися в різні боки -- і край...

-- Ні, що ви! Ні в якому разі, містере Ендрю!

Стурбований думкою про справжнього господаря будинку, Мет замислено пробурмотів:

-- Енді. Ах, Енді! Просто Енді...

Він хотів сказати, що Енді просто бовдур, телепень, бевзь, якщо поїхав на свої Гаваї й втратив можливість допомогти такий милій, прегарній Реджині... Як раптом з непідробним жахом від того, що він ледь не пробовкнувся, до його свідомості дійшли слова дівчиська, що були сказані трішки сором'язливо:

-- Добре, містере Ендрю. Я буду називати вас просто Енді.

Мет стріпонувся. Ні, це вже ні на що не схоже! Ще трохи, і він відкриє Реджині всю правду! Час закінчувати цей фарс, час закінчувати... Тим більш, що вистава поступово перестає бути виставою. Ситуація явно виходить з-під контролю.

Він відкашлявся, промовив якомога твердіше:

-- От що, Редж. Забалакалися ми тут, а час не стоїть на місці. Нам незабаром треба виїжджати. В машині ще встигнемо обговорити, що робити надалі, -- і попрямував до виходу з вітальні, кинувши через плече: -- Піду поголюся. Ти теж приведи себе до ладу. Квартирним господарям до вподоби, коли їм повертають борги гарні, а не розпатлані й заплакані квартирантки.

У ванній Мет відшукав розпечатану упаковку з разовими станками "Жіллетт" та тюбик крему для гоління. Помазком вирішив не користуватися, щоб не залишати зайвих "пальчиків", а можливо й залишків крові, якщо випадково поранити шкіру (за добу його щоки й підборіддя помітно заросли). Змочивши нижню частину обличчя гарячою водою, видушив крем на палець (тюбик він брав через рушник), розмазав його по щоках і почав ретельно й обережно знімати щетину, розмірковуючи при цьому, чом це він так несподівано почав цвенькати як папуга у присутності дівчиська та як ліпше впоратися з автомобілем, поки вона буде вмиватися.

Оскільки ніякої піни при такому способі гоління не було, процедуру довелося повторити тричі. Так що часу для міркувань було предостатньо. Коли ж Мет сполоснув нарешті обличчя, сховав вимитий станок у нагрудну кишеньку піджака (от і ще одна крадіжка!) і почав витиратися носовиком, то зовсім несподівано побачив у дзеркалі відбиття Реджини й різко обернувся.

Дівча стояло на порозі ванної кімнати, притулившись до одвірка і посміхаючись дивилося на нього.

-- Теж вмитись швидше хочеш?.. -- почав Мет, проте Реджина здійняла руку, закликаючи до мовчання, і замислено заговорила:

-- Так, мені б теж вмитися. Шкода, що я загубила косметичку разом з сумочкою і не маю ні пудри, ані помади, -- нічого, та не в тім річ... Енді, Енді, ти... Ти й уявити собі не можеш, що значить для мене твій вчинок.

-- Знов ти за своє... -- спробував перервати дівчину Мет, та не звертаючи на це уваги, вона закінчила попередню промову несподіваною пропозицією:

-- Не підозрюючи того, ти перевернув усе моє життя. Навіщо нам тепер їхати? Може, тут залишимось...

І повільно пішла до нього.

Мет похолонув. Авжеж, йому дуже приємно, що він зробив такий шляхетний вчинок і так виручив дівча. Навіть більш ніж приємно, нажаль. І він навіть не дуже засмучувався з приводу того, що Реджина кличе його несправжнім ім'ям. Проте така розв'язка аж ніяк його не влаштовувала. Адже треба скоріше тікати звідси! І як бути з відразою дівчиська до чоловіків?..

-- Ти зовсім інший, не те що всі ці п'яні "татусі", -- немов відповідаючи на його думки, сказала Реджина, оповиваючи його шию руками. -- Ти зовсім, абсолютно інший. І мені байдуже, хто би що мені не казав і хто що скаже. Я бажаю зробити тобі приємне. Ти заслуговуєш на це!

І Реджина поцілувала Мета в губи так міцно, що в нього потемніло в очах, а в голові понеслися безладні уривки думок: "Рената... Дівча... Вмитися... Поквапитись... Зустріч..." Він вхопився за останній нагад зовнішньої реальності з силою потопаючого, що вчепився за трісочку, і з слабкою надією промовив:

-- Але в мене зустріч... Ввечері, зараз... Я...

Реджина притиснула свої губи до губ Мета, аж присмокталася, заважаючи йому не тільки говорити, а й навіть дихати. Коли ж бідолаха облишив марні спроби вимовити бодай слово, дівчина відкинула назад голову й уривчасто дихаючи прошепотіла:

-- А ти зателефонуй своєму Білу і скажи, що зустріч знов відкладається. Чи зустріч для тебе важливіша од мене? Енді, ох, Енді... Ти ж переніс її того разу, перенесеш і вдруге. На завтра...

І пригорнулася до нього ще міцніше. Спочатку Мет все ж не полишав спроб відірвати її від себе, але хватка в дівчини за добу не послабшала не зважаючи на те, що вона не з'їла ані крихітки, тільки випила трошки кави. Нарешті Мет здався. Мляво подумавши про те, що залишити особняк можна рано вранці, він легко підхопив Реджину на руки і поніс на другий поверх у спальню. Вона була така сяюча...

Що за божествену ніч вони провели! Їм було замало любощів, якими вони щедро обдаровували одне одного. Замало усього! Мало повітря в кімнаті, мало самої кімнати -- і Мет розчинив вікно спальні, анітрохи не дбаючи ні про яку обережність, зовсім навіть позабувши про неї. Прохолодний вітерець ніжно пестував їхні розігріті тіла, але замало їм було і цієї ніжності, й вони знов кидалися в обійми одне одному. Несподівано Мет до болю в серці відчув, що може втратити Реджину, що вже міг двадцять разів втратити, що міг навіть не знайти зовсім! І от вже все у світі проти них, все, що є на землі, намагається відібрати, відірвати від нього дівчисько, а вітерець недарма пестить її та легенько перебирає її рудувате волосся, манить за собою, й навіть зорі дивляться на них і обмірковують підступний план: як би притрусити її невагомим своїм пилом та й унести в безодню космосу -- і от вікно старанно зачинено, занавішено, а дівчина схована в купі ковдр і простирадел, де знайти її важко навіть самому Мету. Після того, як напад ревнощів до всього світу згас, він дюйм за дюймом вивчив усе тіло Реджини від кінчиків нігтів на пальцях ніг до кінчиків волосся на маківці. І навіть не дуже здивувався, що вії дівчиська, яки здавалися занадто довгими і неприродними, виявилися найприроднішими з природних. Що на занадто червоних губах не було насправді ніякої помади. А очі її знов зробилися велетенськими, з бездонними зіницями. І цих очей, вій, губ, волосся -- всього цього прегарного юного тіла було Метовi замало. Неподобно мало! Йому хотілося так міцно пригорнутися до Реджини, щоб їх потім не розділила ніяка в світі сила, щоб їхні тіла проникли одне в одне! Хотілося кинутись у прірву її чорних, злегка спалахуючих червонуватим полум'ям очей та навіки зникнути в їхніх незмірних глибинах. Чи скластися удвічі, як складаний ножик, потім ще удвічі, потім ще і ще, але при цьому зосередити всі свої сили, зконцентрувати імпульси всіх своїх ривків, поштовхів і загалом всіх скажених рухів та увірватися в неї єдиною крихітною грудкою плоті з енергійністю кулі, що входить у м'яку землю бруствера...

Це було одне суцільне, безпросвітне, невпинне, безугавне божевілля. Але до чого ж воно було чудове!

3

Прокинувшись, Мет передусім подивився на вікно. І охнув від прикрості: крізь просвіт в шторах знов-таки просотувалися сонячні промінчики! Як і вчора! Негайно хтось заворушився і солодко застогнав на підлозі. Мет підвівся на ліжку і побачив, що там купою понавалювані ковдри, простирадла і подушки, на яких по-котячому згорнувшись клубочком, зовсім по-дитячому підклавши руку під щічку й надимивши губки дрімала Реджина. Деякий час Мет бездумно і безтурботно милувався плавними лініями дівочого тіла, але потім зібрався з думками й озирнувся в пошуках годинника. І його, і дівочий одяг був розкиданий по всій кімнаті в найповнішому безладді, так що знайти годинника було досить важко. Мет зліз із ліжка, методично обстежив спальню й нарешті виявив його у своїй лівій шкарпетці. Як годинник потрапив туди, назавжди лишилося загадкою, тому що важливішим від самого факту виявлення був час, який годинник показував. А показував він аж десять хвилин на першу! Оце та-а-ак... Оце підгуляли...

Цікаво, чи ввімкнув він дзвінок хоч цього разу? А втім, яка різниця! Годинник лежав у шкарпетці, і дзвінка Мет все одно не почув би.

Але що тепер робити?! Знов стирчати тут та очікувати, доки почне сутеніти? Та це буде вже третій день, проведений у пограбованому котеджі! Де гарантія, що вони виберуться звідси сьогодні, якщо не вибралися ні вчора, ані позавчора? І де гарантія, що виберуться взагалі... Мет застряг у цьому клятому домі немов пробка, що провалилася в горлянку пляшки: ні туди, ані сюди. Божевільня якась, а не будинок, слово честі!..

І вчора хоч вдалося протягти до вечора. Але тоді Реджину стримувала відсутність грошей. А що утримає її зараз?

Мет важко зітхнув. Все ж він неабиякий кретин! Треба було спершу відвезти дівчисько до міста, а вже потім давати гроші. І розлучилися б вони легше та простіше. Поцілувала б його Реджина на прощання, не більш того. Адже з останнім своїм приятелем вона тому й посварилася, що їй не сподобалася пропозиція відносно сексу в автомобілі... Ні, не те. Їй просто не подобався сам хлопець. Чоловіки загалом.

А як же тоді сам Мет? Він дівчині, виходить, дуже сподобався, коли вона змогла перебороти свою неприязнь! Зважаючи на бурхливо проведену ніч, саме так воно і є.

Мет присів на кінчик ліжка й глибоко замислився. Він не знав, як тепер дiяти, як бути з Реджиною, як розпрощатися з нею, тому що, відверто кажучи, дівчисько в свою чергу не було йому байдуже. З найпершої секунди, коли перелякана до напівсмерті Реджина влетіла в цей зачарований будинок з туфелькою в руці. Майже як Попелюшка зі старої дитячої казочки, яка теж була озута лише на одну ногу.

Коли б Мет хоча би підсвідомо не відчував до дівчиська нічого, хіба став би він панькатися з нею, вислуховувати її довгу сумну оповiдь, давати "зелененькі"? Мабуть, ні. І тут було явно більше почуттів, ніж до всіх попередніх жінок, які промайнули в його житті. Не став би він робити цього також тільки тому, що колись завинив перед Ренатою! Точніше, не став би робити стільки, такою мірою. От тому й мучився зараз, не знаючи, як повестися...

Слухай-но, бовдуре, а чи не закохався ти часом?!

Мет важко зітхнув, ще деякий час міркував, але нарешті вирішив, що поки треба дотягти до сутінок, а тоді вже діяти за обставинами та розбиратися у власних почуттях. Ввечері можна буде нарешті залишити дім Енді Форестера. І в місті, коли думки про те, що господар не повернеться несподівано з гавайських канікул і що поліція не накриє його на місці злочину не будуть висіти над ним дамокловим мечем, коротше кажучи, коли в нього буде більше свободи дії, міркувати стане легше. І безумовно, ввечері в місті необхідне рішення обов'язково знайдеться, і всі стосунки з дівчам з'ясуються. Усе владнається.

Мет підвівся, потягнувся так, що суглоби хруснули, смачно позіхнув. Ну дуже йому не вистачало сигарет! Може, плюнути на обережність, відшукати цигарки в баранчика Енді та викурити хоча б парочку? Він і так наслідив надмірно. Тепер не пригадати, де і чого він тут торкався. Особливо цієї ночі...

Мет ще раз з ніжністю подивився на Реджину, яка мирно спала, вирішив все ж не будити її, а спершу позбирати речі, навести в спальні хоч якусь подобу порядку та приготувати сніданок (судячи за часом, одначе, це був би вже обід). Дівчисько ж нехай спить собі на здоров'я, він навіть штори відкривати не стане. Чим довше Реджина спатиме, тим менше доведеться потім вигадувати причин для затримки від'їзду до сутінок. І ніяких на сьогодні любощів, це вже достоту, бо буде те саме, що вчора ввечері! Хоча, можливо, це і є найбільш вдалий спосіб затриматися...

Затриматися ще на добу?! Чи на дві?! Чи може на тиждень?! Чи вже краще аж до повернення справжнього мiстера Форестера!! А чи не закортіло тобі знов опинитися за гратами... Ой, чекає ще на тебе попереду боротьба не тільки з бажанням посмалити! І їй-Бо, боротися з новим почуттям буде анітрохи не легше. Навпаки -- набагато важче...

Все, все, до вечора! Годі!

Мет відвернувся від сплячої і у відповідності з задумом розпочав повільно ходити по спальні, підбирати розкидані речі та розвішувати їх на стільцях. Шкода, що дівчина влаштувалася на ковдрах з подушками, і тепер не можна заправити ліжко, не розбудивши її. Й постільну білизну теж треба буде обов'язково змінити, а цю віднести у підвал та спалити. От іще морока!

Тут Мет підійшов до сукні Реджини і помітив, що з маленької нагрудної кишеньки стирчить куточок папірця. Спочатку одним рухом пальця він загнав цей куточок назад у кишеньку, але тої ж миті в ньому заговорила цікавість. Зрештою, дана якість притаманна всім крадіям, адже саме з цікавості виходить стійка звичка нишпорити по чужих кишенях, сейфах та квартирах, так що чуття це у деякій мірі професійне. Мет намагався відігнати геть бажання витягнути й оглянути папірець, взяв сукню за плечі, акуратно поклав на ліжко, відвернувся... проте негайно ступив назад, опустився поруч із розкладеним платтям... Якщо зараз протягти руку, можна навіть навпомацки, не дивлячись знайти кишеньку й витягнути звідти отой звабливий папірець!

Тричі рука Мета тягнулася до сукні, тричі відсмикував він руку. Нарешті четвертого разу одним блискавичним рухом видобув маленький біленький прямокутничок. Це виявилася глянсова картка, на лицевому боці якої було написано:

АГЕНТСТВО
"На крилах ночі"
Сільвія МІХАЛЕСКУ
Тел.: (312)685-5184

на зворотньому ж боці поруч з кружальцем, в якому розміщувалося зображення крила кажана, стояло:

Мет злякався прочитаного, злякався того, що невірно розібрав напис в напівтемряві спальні. Вийшов на сходи, ввімкнув світло.

Все було вірно, на картці було написано саме те, що він прочитав спершу. Мет кинувся у спальню, запустив пальці у кишеньку й видобув звідти ще з півдюжини таких самісіньких карток...

Білі прямокутнички випали з його рук та посипалися на підлогу з тихим шелестінням осіннього листя. Он воно що! Он воно як... Агентство "На крилах ночі". "Нічний метелик". "Летюча миша". "Чорна міль". "Лялечка на ніч"... Шл-л-льондра недолітня. А він лопух. І відчував же щось таке, ду-уже підозріле. Відчував!!!

...Не було ніяких "жеребчаків", що заганяли, переслідували дівчисько. Не було нахабного хлопця, з яким вона посварилася. Не було ревнивої мамуні й завжди сп'янілого вітчима.

Нічого цього не було!!!

Все це Реджина вигадала, від слова до слова, з початку й до кінця. А втім, яка ще Реджина?! Сільвія! Сільвія Міхалеску, "лялечка" з агентства, Сільвія-М'яка Попка, Сільвія-Довгі Ніжки чи як там її називають у цій клятій установі. Ні, напевне, Сільвія-Дівча! Як це вона так натурально розіграла перед ним непробуджену дівицю, а потім відтанула просто на очах... Кривляка! А він олух.

Мет гидливо підібрав картки, що розлетілися, немов це були незасохлі козячі "горішки", сунув їх назад у кишеньку сукні, пройшовся по спальні, зупинився біля дзеркала, котре висіло на стіні. Незважаючи на пануючу в спальні напівтемряву було виразно видно, як сильно він почервонів від сорому перед собою.

Проте чим далі дивився він у дзеркало, тим більше заспокоювався. Власне, що тут жахливого? Непоправного, страхітливого, що виходило б за межі його звичайних уявлень та поведінки... Та нічогісінько! Просто крихітка Сільвія винайшла оригінальний спосіб заробляти гроші. Під виглядом нещасної, знедоленої, вбитої відчаєм, переслідуємої дівчини вдерлася в дім Енді Форестера, де замість хазяїна опинився злодій Метью Голдвік, щедрий остолоп, котрий розвісив вуха, поплескуючи ними для надійності, порюмсав від співчуття вигаданим скрутам і негараздам, дав їй пачку баксів. І все! Сьогодні вночі крихітка Сільвія чесно відпрацювала отримані гроші. "Віддячила", так би мовити...

Еге, та вона ще сумлінна і чесна повія! Інша на її місці зраділа б, сховала подачку у викот сукні та й пішла собі, а цю -- сумління замучило, бачте. От вона і розсунула перед ним ніжки. Розрахувалася.

Але ж тоді виходить, що вони квити! Мет їй заплатив, і заплатив як завжди щедро. Він завжди розраховувався з "крихітками" удвічі-втричі проти такси. А вона якраз подарувала йому ніч на півпачки "зелененьких", це точно. Адже як манірилася, стерво, як витончено розігрувала недоторкану! Як природно відтавала! Ух-х...

Та тепер все. Годі!!! З-за цієї паскуди він стирчав в пограбованому домі зайвих два дні. Він навіть не схотів грабувати другого "клієнта". Господи, та він і справді збожеволів! Два дні псу під хвіст! Ні-і-і, досить кублитися тут. Геть обережність, ге-е-еть! Зараз же, негайно дістати кейс, замести сліди, виперти звідсіль дівку -- і на друге пограбування; нічого байдикувати! І далі -- на Гаваї, у Гонолулу, Гонконг, Тайвань, у Гімалаї, в Австралію, у Нову Гвінею! Жерти фрикадельки з м'яса кенгуру в банановому соусі, міняти острів'янок як носовики, загоряти до негритянської чорноти під ліниве шелестіння океанських хвиль та курити начинений гашишем кальян у турецькій лазні! І забути, назавжди викреслити з пам'яті, вирвати, випекти цю недолітню паскудну погань...

Мет натягнув труси, брюки та шкарпетки, протупотів до кабінету, витягнув з шухляди столу кейс, дістав та одягнув рукавички. Протягом наступної години він методично обстежив будинок, протер спеціально взятою ганчірочкою усі підозрілі на наявність "пальчиків" поверхні, знайшов на килиму вітальні три невеличкі осколки скельця "Ролекса", знов посумував за годинником, повернувся до спальні і також усе попротирав.

От і лишилося втілити у життя останню частину плану: випровадити "крихітку", спалити в котельній простирадла, останні речі в будинку, що були свідками їхнього кохання, квітка якого розпустилася ціеї ночі, а вранці так безславно зів'яла... Зів'яла тому, що була зрощена на брехні. Це був пустоцвіт. Нажаль...

Але тим легше викинути звідсіля брехливу шльондрочку й спалити предмети, що зберігали сліди дотиків їхніх тіл, останні докази з слідами їхньої облудної закоханності... Та ще знов заправити ліжко, ясна річ.

Мет нахилився над купою ковдр, подушок та білизни, на якій досі спало дівчисько (хоч прекрасне тіло й духмяне рудувате волосся повії опинилося просто перед його носом, він принципово не помічав всіх цих розкошів, не бажав помічати, немов Сільвія-Реджина була оригінально виконаним матрацем, а не живою людиною з плоті й крові), добряче примірився й висмикнув найнижчу ковдру з такою силою, що підковдра з тріском розірвалася по шву, а дівча клубком полетіло на підлогу й тричі перекинувшись, відкотилося трохи не під ліжко.

-- Ой, Енді, ти чого? -- спитала вона сонним голосом, насилу підводячись на ліктях і щосили витріщуючи очі, які, до речі, були такими ж ненормально величезними, як позавчорашнім вечором й минулої ночі.

-- Їсти хочеться. Ох і зголодніла я! -- додала дівчина, цокаючи язиком і прицмокуючи згорненими дудочкою губками.

-- По-перше, не Енді, а містер Форестер. По-друге, добридень, міс. Зараз вже день, до вашого відома, а я в вас будильником попрацював. По-третє, дома поїсте. І зрештою в-останніх: мотайте-но звідси, міс. Геть!

Мет не дивився на дівчисько, тому що був зайнятий найуважнішим обстеженням постільної білизни, відбираючи ту, що призначалася для знищення. Він зберігав абсолютний спокій та холоднокровність, не гримав на дівча і не бешкетував. Від цього його все ще утримували звичні уявлення, досвід і спогади.

Та навіть не дивлячись на Сільвію-Реджину, Мет майже фізично відчув, як дивний погляд дівчини тупим іржавим свердлом виходить з ненормальних її очей і вгвинчується йому в спину, провірчує дірку десь між лопатками, проникає в хребетний стовп, в череп, розповзається по всіх кістках, кісточках, сухожилках та суглобах...

-- Енді, поясни нарешті, що трапилось. Та хутчіш, -- голос дівчини став ще нижчим і за своєю тональністю від контральто наблизився до чоловічого баритона, що було кричуще протиприродним. До того ж, в голосі з'явилася легка хрипкість, коли вона додала: -- І зваж на те, що я голодна, як вовк. Мені треба будь-що терміново проковтнути, інакше я остаточно втрачу контроль над собою. Я і без того вже сама не своя від голоду... О Енді! Це виявилось таким приємним, таким чудовим, я загалом і гадки не мала, що це може бути таким, а не огидним і препоганим... Та це і виснажує! Це підзаводить, але й стомлює, і сил відбирає чимало. Тому не чіпай мене краще, бо...

-- Ах, даруйте, міс, -- Мет заходився кокетно гримасувати, потім знов зробився серйозним. -- Гаразд, заради того, що було між нами, хоча б здебільшого в уяві, залишимось на "ти". Згоден. Але тепер, будь ласка, негайно забирайся звідсіль. Негайно!

Він рвучко вказав відстовбурченим пальцем на двері, що вели на сходи. Сільвія-Реджина прекрасно розіграла подив, змішаний з відчаєм.

-- Але що трапилось, Енді?! Чорт мене забирай, коли я хоч щось розумію! -- вигукнула вона, хапаючись за голову.

-- Ах, то ти нічого не розумієш. Анічогісінько, отже, -- Мет гордовито випрямився, схрестив руки на грудях і давши зрештою волю гніву, загорлав так, що ледь не оглух від звука власного голосу: -- Шл-л-льондр-р-ра!!!

Він сподівався на те, що після такого викривного декларування правдивого стану речей дівчина розгубиться, потім зробиться жалюгідною, мізерною, як і кожна виведена на чисту воду брехуха. Ось тут її й можна буде без найменших докорів сумління, не оглядаючись на неспокуту провину перед Ренатою, без сантиментів та інших реверансів жбурнути з особняка. Із отакою насолодою жбурнути, в голому вигляді, не надавши ані секунди на убрання. Щоб весь світ бачив її ганебний занепад!

І справді, дівчина спочатку розгубилася. Проте ані найменшого сліду каяття Мет щось не помітив. Замість того в величезних чорних очах з'явилася образа та непорозуміння, а також деяка відчуженість.

-- Ц-це хто ш-шльондра? Ц-це я? -- хрипкий голос дівчиська тремтів. Від обурення вона навіть трохи заїкалася. Мет із захватом сплеснув у долоні.

-- Ні, це ж треба! А хто з нас двох, крихітко? Може, я? -- і знов закричав: -- Так, ти, ти, ти, паскуда клята!!! Ну, давай, я слухаю! Розповідай, як тебе переслідував вітчим, як ревнувала мати, як ти плуталась із хлопцем, що відвіз тебе за місто вночі й викинув там з машини, як ти опинилася зовсім без грошей! Бреши далі, я слухаю з нетерпінням і розпустивши вуха!

Розгубленість поступово зійшла з дівочого обличчя. Тепер на Мета дивились два здоровезних чорних ока, в яких палахкотіла сама ненависть, рот вищирився бездоганними рядами блискучих білих зубів, немов націлених вістрями на його горло, в куточках губ блиснула слина. І не тільки очі, зуби та губи Реджини зробилися чужими, як її справжнє ім'я -- загалом вся вона була тепер не краща від бродячого скаженого собаки, котрий готовий кинутися з-за рогу на нічого не підозрюючого перехожого. Вигляд дівчиська проте не розхолодив Мета, а навпаки підбурив, і він продовжив горлати:

-- Ну то що? Що іще ти можеш вигадати? А хочеш я скажу тобі, як все було насправді? Слухай! Ти вирішила значно підзаробити, приїхала сюди, зробила вигляд, що тікаєш від гурту тінейджерів й вдерлася до мене. Потім набрехала з три короба, склеїла таку собі безпорадну невдаху, я дав тобі гроші, ти їх відпрацювала. Все!

В погляді дівчиська на секунду промайнув протест, втім, так і не висловлений, а залишившийся німим, котрий знов був придавлений хвилею жорстокості й люті. Ця миттєва внутрішня боротьба остаточно розпалила Мета, і він завершив свою промову таким пасажем:

-- Не думай, що я з самого початку не розібрався в твоїх намірах. Я відразу ж заплатив тобі, зваж на це! Але тепер дуй звідси, та хутчіш! Я заплатив наперед, ти відпрацювала, ми розрахувалися. Так що мені все набридло, відверто кажучи. Годі розігрувати безневинність та удавати з себе згвалтовану дівицю, яку образили в найкращих почуттях. Геть!

Зрозуміло, це вже було найчистішою вигадкою, наклепом і хамством. Мет ні в чому не розібрався із самого початку, а Реджина, тобто Сільвія, й гадки не мала удавати з себе згвалтовану дівицю. Просто Мету кортіло якнайшвидше виставити дівча, от він і верз всілякі уразливі нісенітниці, вважаючи, що от тепер вже вона захоче піти неодмінно. Проте дівчина все ще лишалася на місці. Навіть більш від того: скарлючила пальці рук й впилася нігтями в підлогу немов зажадала прирости до нього. А з горлянки її знов вирвалося щось подібне до тихого гарчання, що остаточно довершило схожість із собакою.

-- Ну, годі тут балаган учиняти, -- сказав Мет вже не так гучно та впевнено. Не знати звідкіля в його душу почав потихеньку просуватися жах. Йому несподівано здалося болюче нестерпним саме перебування в одній кімнаті з цією підозрілою в багатьох відношеннях повією... та чи ж з повією?! Тепер усі логічні й вагомі доводи, що були вагомими й логічними усього хвилину тому, враз перестали бути такими. Так, у байках дівчиська не було ані крихітки правди... Ясна річ, не було! Просто бути не могло!!! І в кишеньці її сукні лежали картки, які неспростовно свідчили, що працює вона в установі відповідного профілю "крихіткою за викликом". Що ніяка вона не Реджина, а Сільвія Міхалеску.

Тим не менш хіба не могло знайтись якогось іншого доладного пояснення всім цим фактам? Ймовірно, так воно і було насправді. Ситуація нагадувала кросворд, в якому залишалося вгадати останнє слово. Й усе інше немов би вгадане вірно, і останнє це слово достоту відоме: "повія". Тільки чомусь воно аж ніяк не вписується у завданий трафарет з шести літер, друга "а"! Проте якщо останнє це слово помилкове, руйнуються й усі інші старанно зведені побудови, такі точні та бездоганні...

Сповнений сумнівiв Мет наблизився до дівчини, яка сиділа на підлозі, зі словами: "Добре, пішла, пішла", -- взяв її за плечі, щоб поставити на ноги та відправити нарешті...

З тим же успіхом він міг би спробувати зрушити з місця Монблан. Більш того: у відповідь він одержав якийсь внутрішній удар такої сили, що відлетів до дверей, стукнувся об стіну та перелякано подумав: "Чого це вона?.."

Дівчина повільно розігнулася й підвелася з кошачою грацією. Тепер в глибині її величезних очей палахкотав криваво-червоний вогонь, схожий на заграву віддаленої пожежі. З презирством дивлячись на приголомшеного Мета, який гарячково намагався не думати про страхітливі зміни в її подобі та вирішити натомість, яка природа одержаного удару, лже-Реджина проскреготіла:

-- Сам піш-шов, вилупок, боягуз, нікчема, зрадник нещасний! Я покохала тебе, Енді, покохала по-справжньому, з першого поглду, без сумнівів і вагань. Я гадала, що тепер все буде по-іншому, по-новому. З тобою. А ти... ти...

Вона відривчасто рикнула, неначе левиця, що стояла над тушею тільки-но вбитої антилопи, і з непередаваним презирством докінчила:

-- А ти виявився анітрохи не кращим ні від "татусів", ані від "культуристів". Ти такий самий, як і вони.

По обличчю дівчиська потворною ляпкою розповзлась така моторошна усмішка, що в Мета волосся на маківці заворушилося. Яка там повія?! Хто це повія?! І який ідіот, цікаво, міг прийняти страхітливу істоту в образі дівчиська з миленькою мордочкою й "смачненькою" фігуркою за недолітню повію? Він?! Так, так, він!! Він -- ідіот!!! Згоден, на все згоден заздалегідь!!! Тільки б стіна на мить стала прозорою, проникною, тільки б він продавив її, хоч по краплиночці просмоктався крізь неї, провалився подалі від цієї потвори хоч в Тартарари! Тільки б подалі, адже це!.. це!..

-- І тепер я зроблю те, що мала зробити із самого початку. На краще ти не заслуговуєш. Прощавай, Енді.

З цими словами дівчина стрибнула на нього. Ні, вона абсолютно не готувалася до стрибка, не присідала на напівзігнутих, не групувалася, не відводила руки назад -- просто як стояла, відірвалась від підлоги, без найменшого зусилля чи штовхання описала в повітрі довгу пологу дугу та й упилася бездоганно білими гострими зубами в шию Мета, у те місце, де в сонній артерії билася й тріпотіла його гаряча кров навпіл з шаленою до істерії жагою до життя. Стрибок дівчиська був диким та неймовірним. По блискавичності, точності, безшумності і результатам він більш за все нагадував кидок ласиці.

І поки Мет мовчки звивався й корчився, марно намагаючись відірвати її від себе чи хоча б на мить послабити цю сталеву хватку, в його повільно та невідворотно згасаючій свідомості під сріблястий передзвін молоточків музичної скриньки, у спалахах яскраво-червоних зірниць виникло оте саме останнє слово з невірно розгаданого кросворду. В слові дійсно було шість літер, друга "а". І хоча літери дрижали й стрибали в такт зі спалахами, поступово втрачаючи обриси, Мет тепер вже достеменно знав, що не помилився. Вірне слово було:

вампір.

Але вмираючому хіба не все одно...

4

Нарешті Сільвія вгамувалася. О, що за блаженство зазнати таке повне насичення після найсильнішого нападу голоду! Тільки подумати, заради цього дохлого виродка з явними ознаками полисіння, заради шкіряного мішка з м'ясом та кістками, що всього кілька хвилин тому звався Ендрю Форестером, а тепер закляк на підлозі, вона ледь не відмовилася назавжди від найсолодшої в світі втіхи!..

А втім, шкіряний лантух дав їй можливість звідати ще більшу насолоду. Шкода тільки, що її об'єкт виявився негідним виродком. Дуже шкода! Сільвія вже готова була позабути свою другу натуру і все життя, що залишилось, потайки з'їдати раз на день чи два шмат сирого м'яса, запиваючи його вицідженими звідти жалюгідними краплинками крові. Проте сталося зовсім інше. Бог створив її вампіром і, мабуть, бажає, щоб вампіром вона й залишилася. А як інакше! Хіба Він припустив би в противному разі, щоб Енді образив її так жорстоко? Адже вона не зовсім брехала, вигадуючи історію Реджини. В житті Сільвії насправді існував той перший мотоцикліст, й між ними дійсно були дуже близькі взаємини, про що покійник Енді напевно здогадався. Тільки от розлучилися вони не зовсім так, як Сільвія визнала за потрібне сказати. В дівчини дійсно виникло бажання роздерти негідника Рона, що намастив п'ята... І тоді вона укусила хлопця й виссала всю його кляту кров до останньої крапельки! Після цього з вітчимом вона покінчила загалом без особливих зусиль, але два схожих вбивства в такому маленькому містечку, як Брайзевіль та ще й у колі безпосередніх знайомих Сільвії змусили окружного прокурора замислитися всерйоз, а мати взагалі одразу все зрозуміла. Оскільки ж видати її вона могла першою (з ревнощів, Сільвія і тут не брехала), довелося терміново дременути з міста.

Ясна річ, покійнику Енді зовсім ні до чого було знати хоча б ту частку істини, яку він тільки-но уніс з собою в могилу. Сільвія була з ним занадто вже відвертою. Вона навіть ледь не пробовкнулась! А спокуса була велика. Спокуса сказати правду...

Відверто кажучи, Енді Форестер був лише четвертою "випитою" в її житті людиною. І по недосвідченості Сільвія ганебно промахнулася, коли зімітувавши утікання від переслідувачів, вдерлася в будинок й кинулась на господаря. Факт залишається фактом: вона не зуміла знайти та прокусити сонну артерію, коли стрибнула в передпокій з-за дверей! І потім, у кухні, їй не вдалося спіймати руку Енді й упитися в вену, бо руку він одразу висмикнув. Й надалі вона поводилася вкрай нерозумно. Адже в першу ніч не вдалося "пересидіти" господаря особняка. Сільвія заснула разом з ним просто перед телевізором замість того, щоб прикінчити цю погану людину тоді ж! А другої ночі всупереч старанно розробленому і аж до дрібниць продуманому плану переспала з цим мерзотником. Господи, як безглуздо це було! І як небезпечно! Бо Енді Форестер ледь не вбив її тричі: коли волів підняти жалюзі вчора вранці; коли мав намір після цього прихопити її з собою на ділову зустріч; і зараз, коли вирішив випровадити, "поласувавши" вночі дівочим тілом. Б-бидлота...

А все тому, що в найнеслушніший момент, за секунду до того, як Ендрю Форестер відчинив двері, Сільвія раптом жахнувшись уторопала, що відгукнутися на благання про допомогу здатна лише людина шляхетна. Це й збило її з пантелику. Дівчиско сплохувало, тому що ні в мотоциклісті, ні у вітчимі, ані в тому третьому, з якого вона фактично почала кар'єру найманої вбивці і про якого покійник Енді так і не довідався, не було жодної краплини шляхетності... а вона таки перекуштувала кожного з них по краплиночці!!!

Втім, як тепер з'ясувалось, почуття це не водилося i в душі Енді, котра тепер нарешті відлетіла на небеса... чи подалася в пекло?! А, дарма! Виявляється, він вміло прикидався, насправді зневажаючи Сільвію від самого початку, заплативши їй та очікуючи певних послуг. І по заслузі йому, негіднику! Ніхто не сміє називати її, ні тим більш вважати за повію! Ніхто не сміє ображати так, як тільки може образити жінку чоловік, кинувши просто в лице брутальне звинувачення у відповідь на чистий душевний порив. І колишня людина, а тепер просто шкіряний лантух з кістками мав кілька страховинних хвилин, що стали останніми в його нікчемному житті, аби переконатися в цьому на власному досвіді.

Сільвія підійшла до дзеркала, котре висіло на стіні, стала навпроти, задумливо погладила волосся, плечі, пружисті груди. Вистромила язика та заходилася водити ним по губах, злизуючи залишки крові. Потім уважно вдивилася у віддзеркалення власних очей. Тепер очі набули цілком нормального вигляду, отже, Сільвія дійсно сита, і сонячне світло їй більш не зашкодить. Поки. До наступного нападу голоду.

Все ж як це вона ухитрилася не з'їсти в цьому домі жодної крихітки? Просто надчудово, що вона прохала в хазяїна тільки кави. Після першої невдалої спроби "випити" господаря просто на порозі особняка Сільвія могла б напроситися на приготування обіду, щоб потайки поїсти сирого м'ясця. Та хвала проведінню, завдяки витриманій дієті тимчасово затамоване відчуття голоду в необхідний момент прокинулося, і вона спромоглась помститися за образу належним чином!

Сільвія заклала руки зі сплетеними пальцями за голову, розвела лікті далеко вбоки й почала повільно повертатися ліворуч-праворуч, милуючись своїм гарним оголеним тілом. Щоправда, шкода, коли чоловіки бачать в ній тільки це тіло і нічого більше. А вона з таким задоволенням віддала б і душу, і серце, тільки б знайшлася любляча людина! Але нажаль на досвіді з мерзотником Енді Сільвія переконалася, наскільки підступними, підлими й лицемірними можуть бути чоловіки. Підступнішими та набагато лицемірнішими, ніж жінки! Можливо, його просто не існує, цього міфічного обранця? Енді от теж виявився фальшивкою... Тим не менш, спасибі тобі, дохла заклякла нікчема! Красна дяка за науку! Тепер дівча буде значно сторожкішим і значно краще вигадуватиме "легенди" для того, щоб "вийти" на клієнта. Навіть слова "мамуні" доведеться перевіряти самій. Адже "мамуня" запевняла, що у цього клієнта все чисто, а Енді постійно метушився, поспішав на якусь ділову зустріч, хоча згідно з отриманою інформацією мав безвилазно сидіти удома ввечері, вночі й наступного дня. Отже, і "мамуня" може помилитися.

Стривай, стривай, зараз на Ендрю Форестера... чекає Біл?! Точно. Адже коли вчора ввечері вона кинулася йому в обійми, Енді не зателефонував секретаревi. Ще гірше, коли він встиг зателефонувати сьогодні, поки Сільвія спала. Отож, зараз його можуть почати шукати! Треба хутчіш забиратися геть, спочатку знищивши усі сліди свого перебування в будинку. Але Господи, вона ж зовсім не думала про обережність! Ввечері дівчиську здавалось, що життя її круто змінилося на краще, що вона кине агентство, вийде заміж, і минуле не повернеться! І вона так наслідила...

Тут напівтемну спальню залив потік яскравого денного світла. Від несподіванки Сільвія зойкнула й кинулась до купи ковдр, щоб миттю заритися в неї з головою, поки невблаганні сонячні промені не спопелили її...

Дівчину зупинило самовдоволене хихикання і огидний, якийсь тягучий голос:

-- Можеш не хвилюватися, миленька, нічого з тобою не станеться.

Сільвія знов зойкнула, прикрилася ковдрою, яку Енді нещодавно висмикнув з-під неї, притулилася до спинки ліжка й тремтячим голосочком пробелькотіла:

-- Х-хто це?

Після насичення з голоса Сільвії зникли найменші сліди хрипливості, а тембр підвищився майже до сопрано.

-- Ах, ти не знаєш мене? Чудово, чудово, -- самовдоволеність того, хто говорив, підсилилася. День тепер дійсно не був небезпечним для Сільвії, проте просидівши дві доби в напівтемряві і частково при електричному освітленні (що для голодного вампіра трошки боляче), але в постійному очікуванні того, що мерзотник Енді кожну мить може роздвинути штори і вбити її, дівчина тепер здорово перелякалася, ніяк не могла заспокоїтися та розгледіти того, хто увійшов, тим паче, що сиділа якраз навпроти вікна й марно намагалася затулитися від яскравого світла.

Але тут слiпучий прямокутник закрив чийсь зовсім незнайомий силует, і все той же огидний голос протягнув:

-- А я, між іншим, і є Ендрю Форестер власною персоною. Отак, маля.

Сільвія не повірила власним вухам. І здорово перелякалася. Невже покійник ожив? Вона скочила й як і досі прикриваючись ковдрою, відбігла до дальньої стіни.

-- Та не бійся ти. Не бійся. Я справжній Форестер, а не удаваний, от і все, -- запевнив незнайомець, котрого дівчисько розгледіло, вийшовши зрештою з-під прямих сонячних променів. То був типовий "татусь", забризклий товстун років сорока п'яти "з хвостиком", самовдоволений та самозакоханий, як і всі вони, типові. А її Енді як і досі лежав на тому ж місці, де впав, білий як папір з-за цілковитої й абсолютної втрати крові.

Новий м-р Форестер перехопив зчудований погляд Сільвії, утробно реготнув та пояснив:

-- Так, я й забув про твого коханчика! Даруй, миленька. Проте мушу тебе розчарувати: Ендрю Форестер насправді я, а не він. Можу продемонструвати права водія та кредитні картки, якщо зажадаєш. Чи не варто?

-- А... цей? Це хто? Він, -- дівча кивнуло на свого Енді.

-- Цей? -- "татусь" зневажливо штовхнув носком черевика труп. -- Це так, фальшивка... Громовідвід.

-- Хто він? -- Сільвія остаточно схаменулася після несподіваної появи у спальні другого Ендрю Форестера, і тепер в її голосі з'явилася наполегливість. Хоча як і раніше було вкрай незручно стояти голою перед незнайомим чоловіком, прикриваючись зпереду самою лише ковдрою.

Новий м-р Форестер зміряв дівча з голови до ніг оцінюючим поглядом, пробурмотів під ніс: "А, все одно проти мене нічого не вдієш", -- і неохоче пояснив:

-- Це, любонько, випадкова людина. Вірніш, не зовсім випадкова... І вже, як бач, не людина... Так, так, це жарт! -- "татусь" посміхнувся, побачивши, як сіпнулися краєчка губ дівчиська. -- Так, невеличкі собі жартики, невдалі такі... Загалом, він квартирний злодій, і звати його... Точніш, звали, -- сам себе виправив "татусь", вищирившися при цьому найогиднішим чином. -- Так от, звали цього суб'єкта Метом Голдвіком. Досить зграбний, треба визнати, "домушник" був, справний та розумний. Попався всього єдиний раз, та й те з-за дурниці. А так "працював" дуже чисто. Коли б не ті п'ять років відсидки, його можна було б назвати віртуозом. І навіть викарбувати цей титул на його могилі понад схрещеними відмикачками.

Цілковито задоволений таким дотепом м-р Форестер смачно пожував губами та захихотів. Однак дівчисько перервало його веселощі все таким же наполегливим запитанням:

-- То ви що, знали його?

"Татусь" осміхнувся з вдоволеним виглядом.

-- Певна річ, мишенятко, певна річ. Я багато чого знаю про всіх. Тим більш, якщо хтось вирішив сунутися до мого скромненького будиночку. Зі мною, лялечко, такі номери не проходять.

-- А... він що, насправді був крадієм? Він пограбував вас? -- здається, ситуація прояснювалася.

Замість відповіді м-р Форестер підійшов до одного з стільців, відкрив чорний кейс, що лежав на ньому і на який Сільвія досі не звертала уваги, та продемонстрував акуратно повкладані пачки банкнот, утрамбовані дріб'язки та кастет. Потім трохи підняв руку трупа й відтягнув двома пальцями рукавичку тонкої шкіри, що була на руці. І рукавичок Сільвія якось не помітила!..

-- Це він одягнув перед тим, як пройшовшись по всьому будинку зтерти відбитки пальців. А кейс був натоптаний ще два дні тому, і коли б не ти, миленька, він давно б грабував іншого. Шкода тільки, що ти надто забарилася, дитинко. Я так стомився! Все не міг діждати, поки ти його вб'єш. Мій терпець, ластівко, майже урвався. Ну просто край.

Туманна підозра, що зародилася в душі Сільвії, переросла у впевненість. І від однiєї лише думки, що цей спітнілий товсточеревий "татусь" слідкував за ними, стежив весь час, дівчиську зробилося не по собі.

-- Стривайте, містере Форестер, -- вимовила вона тихенько. -- Чи я невірно зрозуміла, чи... ви наглядали за домом?!

Збентежений вигляд Сільвії, не без додатку поки що легкого обурення очевидно сподобався м-ру Форестеру. Він добродушно кивнув й охоче підтвердив:

-- Так, миленька, весь цей час я майже безвилазно просидів у свойому автомобілі, спостерігаючи не просто за будинком, а за його внутрішністю. За вами, точніше. І я бачив і твого коханця, й тебе у всіх видах. Так що, між іншим, можеш не прикриватися переді мною. Твій передок і твої дивні грудечки привели мене у дикий захват. Я би із задоволенням зайнявся з тобою любов'ю, але нажаль, ти не за тим фахом працюєш. До того ж, мені ніколи! -- і "татусь" масно осміхнувся, з вдоволеним виглядом потерши товсті руки.

Почувши таке, Сільвія обурилася! Кров вдарила їй в голову. Відкинувши геть ковдру, щоб не заважала, й закусивши від прикрості губку, дівчина пішла на Форестера. Та той анітрохи не розгубившись застережливо здійняв руку долонею вперед і сказав:

-- Те-те-те, крихітко, не залякуй мене. Все про подібних до тебе фахівців мені достеменно відомо. Окрім того, я ж не повний ідіот, який не приймає додаткових запобіжних заходів! Так от, люба, я записав на відеокасету не тільки ваші "переверти" в зоряному світлі, щоб колись на дозвіллі краще роздивитись на твій чарівний пупочок, але й те, як ти вбила Метью Голдвіка. І мені здається, касета здатна дуже зацікавити поліцію. А у разi потреби вони дізнаються й про деякі інші пустощі юної Сільвії Міхалеску. Тому не роби так, щоб виникла потреба, згода, маля? Ти ж бо розумна дитинка.

В дівчини запаморочилося в голові. Похитуючись, вона попленталася до ліжка, сіла, зіщулилася й простогнала:

-- Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Містере Форестер, ви що, і мене знаєте?

"Татусь" поблажливо знизав плечима.

-- Любасю, ти мене дивуєш. Адже я казав, що знаю все про всіх, хто намагається пролізти в мій особняк. В мою твердиню. Так чому ж саме ти повинна бути винятком?!

-- Але я не розумію! -- в розпачі вигукнула Сільвія і почала благати: -- Містере Форестер, згляньтеся на мене! Поясніть кінець кінцем, що тут відбувається!

"Татусь" довго й нерозбірливо мугикав собі під ніс, жував губами та потирав руки, перш ніж заговорити знов:

-- Згода, миленька, так тому і бути, я розповім тобі усе. Ти в моїх руках, і це нічим мені не загрожує. Крім того, треба ж якось віддячити принадливій красуні, котра сама того не підозрюючи, цілу ніч крутила задком перед прихованою камерою.

Так от, я, бач, людина заможна. У мене один з найбільших та процвітаючих концернів в Штатах, і хай я не Рокфелер і не Онасіс, та все ж... Загалом, твій коханчик намагався тут строїти щось на кшталт бізнесмена, проте залишався тільки жалюгідним блазнем. А справжній бізнесмен -- це я! Справжня ділова людина, дитинко, ніколи не пропустить зустріч із партнерами. Чуєш: ніколи! Навіть заради найпривабливішої в світі пуцьки. А всі інші -- блюзніри.

Та не в тім справа. Просто я досить впливова особа, щоб влаштувати... ну-у-у, таку собі невеличку революцію на біржі та "проковтнути" пару-трійку конкурентів. Їм це, звичайно, не до вподоби, і от вони мудро вирішили усунути мене, вірно розрахувавши, що без голови рада директорів мого концерну розгубиться, біржова революція буде відкладена на невизначений термін і... Ну, далі нецікаво. Просто тепер ти, сподіваюсь, зрозуміла, з ким маєш справу, -- "татусь" чванькувато випнув живіт, далеко відставив праву ногу та задер ніс до стелі. Сільвія бачила лише, що має справу з найосоружливішим бундючним типом, а тому розсудливо мовчала, очікуючи на продовження розповіді.

-- Так от, мишенятко, конкуренти не можуть усунути мене в чесній біржовій грі, як збирався зробити я. Кишка в них тонка! -- м-р Форестер гордовито погрозив кулаком дверям спальні. -- Тому вони сушили голови, сушили, бідолахи, та й вирішили звернутися до агентства "На крилах ночі".

Сільвія здригнулася, брови її здійнялися, губки трохи відкрилися... Але так і не вимовивши ні слова, вона продовжувала безвідривно дивитися на м-ра Форестера.

-- Вірно, миленька, мовчи. Мовчи завжди, коли не можеш сказати нічого путящого, і слухай розумних людей, -- самовдоволено прокоментував її реакцію "татусь". -- Дізнавшись про плани конкурентів (а гроші допоможуть роздобути будь-які відомості, моя крихітко!), я вирішив, що вони досить дотепні, й втручатися в їхнє виконання просто гріх. Якщо ці віслюки жадають одержати мертвого Ендрю Форестера замість живого, вони його одержать, вирішив я. Тоді вони дадуть мені спокій. А вже після я теж помщуся! Помста мертвого Енді! Вони в мене ще повитинаються...

Але ж для того, моя красунечко, конче потрібно було терміново знайти відповідну заміну. Насамперед необхіден був "громовідвід"!

М-р Форестер знов зневажливо штовхнув труп.

-- Тільки пристойний "домушник" міг добровільно (підкреслюю: добровільно!) увійти в мій дім, найкращим чином спакувати мої капітали, підготувавши їх до перевезення, -- м-р Форестер вказав на валізку, -- а потім підставити шийку під твої ікла. Разом з тим, це не повинен бути місцевий тип, тому що друзі можуть почати шукати тутешнього. Знов звернувшись за допомогою та порадою до власного гаманця, я довідався, що зараз в наших краях "гастролює" такий собі Метью Голдвік, котрий до того ж занадто уважно ставиться до жінок і до найрізноманітніших їхніх примх. Кращої кандидатури годі й шукати! Мені залишилось тільки відповідним чином навести злодія на власний дім, зважаючи на час твого, мишенятко, візиту сюди, а також максимально полегшити йому роботу, встановивши погану сигналізацію та створивши видимість того, що я виїхав на тиждень... та ще й підготувати готівку та цінності до пакування, ясна річ.

Тут вже Сільвія не витримала. Зовсім не стидаючись голизни, вона вискочила на середину кімнати та струшуючи стиснутими кулачатами, загорлала на "татуся":

-- Так ти!.. ти!.. Ти підставив його!!! Мерзотник! Паскудник!

Дівчина вже майже забула, що Метью Голдвік насправдi виявився не меншим мерзотником і бидлом, поставившись до неї, як до повії. Мет став тепер в її очах майже ідеальним, а замість нього з'явився ще один негідник. Ой як прикро, що Сільвія встигла напитися крові!..

-- А що ж, мені самому треба було підставлятися? Хто ж тоді вчинить біржову революцію, прикрившись новим ім'ям? Хто скарає цих зловмисників від капіталу в ім'я правосуддя? -- поцікавився незворушний м-р Форестер. -- Та й поліції неабияка послуга, якщо в світі буде одним "домушником" менше. Я ж дiзнався про всі тонкощі роботи вашого агентства, крихітко. Знав, яку долю мені вготовано.

"Тільки в нас ви знайдете те, що марно шукали в інших. Ніндзя та кiлери -- це вчорашній день вбивства. Ніндзя та кiлери ніколи не сягнуть такої досконалості, як вампіри. Під пологом ночі наші посланці нагонять смертельний жах на ваших ворогів! Стопроцентна гарантія! В агентстві "На крилах ночі" нема самоуків, в нас працюють тільки нащадки справжніх вампірів як мінімум в другому коліні!" -- процітував м-р Форестер рекламний проспект, котрий "мамуня" потайки вручала кожному клієнту після ретельної перевірки щирості його наміру усунути з дороги ближнього свого. Сільвія похнюпилася й безвільно відступила.

-- Так-так, мишенятко, не ховай очей, -- напівнаказним тоном мовив "татусь". -- Ти висмоктала з нього крівцю, як тобі й веліли. Тобто зробила свою справу. А чи він то був, чи я -- яка, по суті, різниця? Й загалом ми схожі, ти не вбачаєш? Тим більш, що й коханчик твій теж бачив рекламу.

Сільвія здивовано поглянула на м-ра Форестера, а той попростував до сукні дівчиська й діставши з нагрудної кишеньки кілька карток, продемонстрував їх з поважним виглядом.

-- Коли ти, крихітко, спала на купі ковдр, підставивши свою незрівняну попку якраз під об'єктив камери, -- "татусь" облизнувся немов кіт, що спіймав смачненьку мишку, -- саме в цей час Метью Голдвік знайшов їх. І спасибі йому за це! І тобі теж дякую, любасю, що носиш картки із собою. Без них... ну просто не знаю, що б було!

І товстун заходився відразливим хихиканням.

-- Бідний Мет! Він вирішив, що ваше агентство -- це звичайнісінький публічний дім (на що, до речі, картки й розраховані), а ти -- "нічна красуня"! І вирішив виперти тебе без найменших розмов. У-у-ух, як він розлютився! Либонь втріскався в тебе по вуха, дитинко. Та й не дивно: товар найвищої якості, -- м-р Форестер прицмокнув від насолоди, розглядаючи Сільвію, але зненацька розвеселився.

-- Ні, тільки уяви на хвилинку: дізнатися, що твоя кохана -- повія, за помірну платню доступна всім і кожному! Любов не виключно для нього, а для всіх, але -- за гроші! От сміхота! Бідний Мет...

Тут промова "татуся" остаточно переродилася в напад ситого утробного сміху. Він упустив картки й почав присідати, ляпаючи себе руками по боках, як півень лопоче крилами.

В очах у Сільвії потемніло. Світ порепався, немов штукатурка на стінах старезного будинку. Потім окремі шматки штукатурки почали випадати з "фрески", поки не лишився єдиний острівець з рваними краями, в центрі якого застигло зображення мертвого Мета Голдвіка, безкровного, голого по пояс, з недоладно розкинутими руками, вивернутою убік головою та рваною раною на шиї.

Так от ти який, рятівник малолітніх дівиць...

Мерзений товстун безперечно має рацію: злодій закохався в неї, тому й переживав так сильно, знайшовши картки, про які Сільвія зовсім забула, коли почала сподіватися на майбутні зміни в житті! Тому кричав, лаяв, не бажаючи з'ясовувати що до чого та вислуховувати будь-які пояснення. Тому що -- переживав нервуючи! Тому що -- не був байдужим! Не міг знести, що кохана несподівано низько занепала в його очах, з небесного янгола перетворившись на загальнодоступну дівку, з надчудового рожевого фламінго -- на безпере пташенятко горобця.

Не нею він нехтував, не її гнав з дому -- уявну розпусницю.

Але все ж Метью Голдвік сам винен. Авжеж винен! Коли б він тільки розібрався... Зажадав розібратися...

І раптом Сільвія ясно зрозуміла, до чого ж вони були схожі між собою.

Так, Метью Голдвік не зажадав розібратись в ситуації й вислухати виправдовування дівчиська. Та хіба сама вона зажадала розібратись в поведінці Мета?! Хіба сама вона згадала про ті ж картки?..

Він ладен був не гаючи часу викинути голодну Сільвію на двір, під пряме сонячне проміння і цим ненавмисно вбити її. Та хіба сама Сільвія не вбила його?!

Він утаїв справжнє своє ім'я та професію. А хіба Сільвія розповіла про себе всю правду?! Хіба назвала справжнє ім'я?!

Його заманив у цей будинок справжній Ендрю Форестер. І заманив спеціально для неї! Їй на поживу!!!

Метью Голдвік не був у злагоді із законом. А хіба вона не злочинниця?!

Воістину, то було приречення. Друга половина Сільвії в чоловічій подобі. І треба ж, щоб вона вбила свою половину, свою долю власними зубами!..

От і ще одна схожість:

І Мет, і Сільвія забули на мить про кохання -- й вбили одне одного. Саме одне одного, бо Мет вже помер, а як їй жити без нього?! Божевільні...

Тепер вже нічого не буде. Ніколи й ні з ким.

Клятий "татусь"! Краще мовчав би й нічого не розповідав. Хай би й надалі Сільвія була впевнена, що Метью Голдвік -- мерзотник...

Витягнувши руки перед собою, дівчина пішла до трупа, підсліпувато зіщулившись і важко дихаючи. Голос "татуся" долинав до неї немов крізь ватну стіну:

-- Бідний, бідолашний Мет! Йому конче не пощастило, що він невчасно розлютив тебе і обернув чарівливе мишенятко на хижого вампіра. А от ти, маленька, була й справді чудова. І коли каялась перед ним вчора, і вночі, коли Мет ледь-ледь не виставив тебе у вікно і щосили "прасував"...

Безцеремонність м-ра Форестера вкотре вже скривдила Сільвію. Вона здригнулася, але почала уважно прислуховуватись до слів товстуна, передчуваючи щось важливе.

-- ...І зараз, коли ти висмоктувала з цього недоумка життєві соки. Тому я зглянувся на тебе. Я тривалий час вагався, чи не перервати твій "сніданок" на середині добрячою порцією світла. Адже залишаючись ще хоч трошки голодною, ти б живцем зотліла.

Сільвія затремтіла, тому що спітніла, м'яка немов котлета рука "татуся" лягла їй на потилицю, погладила волосся, спустилась на шию, пройшлася вздовж хребта до лопаток...

Виявляється, он як близька була її власна смерть! От як низько пролетіла над нею, торкнулася крилом, м'яким крилом з сонячного світла, що набагато м'якіше та ніжніше від крильця кажана... Торкнулася -- й відсмикнула його, полетіла далі. Не зводячи з Сільвії очей...

-- Але я не такий вже й жорстокий, -- з вишуканою люб'язністю додав м-р Форестер. Наступної ж миті його голос брязнув, наче затвор гвинтівки: -- І якщо ти будеш слухняною дитинкою, я не заподію тобі лиха й надалі. Тільки пам'ятай: Ендрю Форестер якось пощадив тебе. Він не спалив тебе денним світлом передчасно та не кинув Метью Голдвіка нестерпно повільно подихати від кровотечії. Він визнав за краще надати маленькій Сільвії можливість швиденько покінчити із злодієм й жити собі надалі спокійненько та радіти життю.

Всі ці "відвертощі" й погладжування подіяли на дівчисько, як відро криничної води на пляжника, що перегрівся. Бреше м-р Форестер, ох і бреше! Цікаво, що він задумав? Залякує? Безперечно. Та не тільки. За всіма його фразами приховано цілковито конкретну ціль.

В нього залишилися конкуренти, яким треба буде помститися. Отже, м-р Форестер скоріш за все бажає перекупити Сільвію в "мамуні" та зробити особистим довіреним вампіром-вбивцею, а заразом коханкою "за сумисництвом". Отакої... В "татуся" є відеокасета із записаною сценою випивання крові з Мета. Цією касетою можна легко шантажувати Сiльвiю. Крім того, завжди існує можливість підставити дівча під денне світло, коли воно зголодніє. Це якраз в стилі людини, яка досконально знає, хто, коли й яким чином збирається проникнути до її будинку. Причому такий кінець можливий як у випадку непокори, бунту, так і якщо Сільвія занадто багато дізнається про його сумнівні діла. Отож вона заздалегідь приречена, незалежно від її згоди й міри відданості новому босу-"татусю"...

Що ж робити?! Що?..

Тим часом продовжуючи впроваджувати свою лінію, товстун доброзичливо зауважив:

-- Радій, дитинко. Радій, що тобі залишають життя. Й облиш тужити за цим дохлим байструком. Кінець кінцем, замість нього в тебе тепер є я.

Безумовно, м-р Форестер хотів таким чином перейти безпосередньо до вербування Сільвії. Проте завдяки останнім словам дівчина зовсім несподівано пригадала один стародавній вампірський рецепт... Вона навіть підстрибнула від несподіванки! О небо! Радість, радість, радість!!! Цілком правильно, є ж не тільки труп Метью Голдвіка, а ще й живий, сповнений крові "татусь" Форестер... Тільки б формула збіглася...

Сільвія блискавично шугонула до м-ра Форестера і прегарним гострим іклом по-собачому дерябнула його за тильний бік кисті. Той обурено відсмикнув руку та залеметував:

-- Ти, божевільна, що ти робиш?! Я знаю, ти сита, тому...

Не звертаючи на нього найменшої уваги дівчисько просмакувало краплиночку крові, що потрапила їй на язик. Просто неймовірно, але судячи за смаком і в Форестера, і в Метью Голдвіка була третя група з позитивним резус-фактором! От поталанило!..

Вищиривши зуби, Сільвія почала наступати на "татуся". Той захвилювався й протестуючи заговорив:

-- Слухай-но, мишенятко, не пустуй! По дорозі сюди я встиг вкинути касету до поштової скриньки. Чорт з вашими любощами, зате там є сцена вбивства. Посилку отримає мій секретар, і якщо через сорок вісім годин я не зв'яжуся з ним, він передасть запис у поліцію. На тебе чекає електричний стілець, а сидіти на ньому і смажитися...

Сільвія злегка присіла, готуючись до стрибка. Їй було байдуже, хто і що зробить з нею потім. Тільки б врятувати Мета, а там...

-- Ей, будинок заміновано! -- чесно попередив "татусь". -- А що ти хотіла? Не настільки мої конкуренти дурні, щоб не завбачити запасний варіант мого знищення.

Сільвія презирливо всміхнулася.

-- Але кнопка від бомби теж в моїх руках! І я вже натиснув її! А як ще досягти того, щоб труп Мета сприйняли за мій? Через півтори години я відлітаю на Гаваї, на цей раз по-справжньому. А за дві години тут все згорить, отже, коли бажаєш...

Але що там намагався запропонувати м-р Форестер, лишилося невідомим, бо в цю мить дівча стрибнуло. То не був легкий вампірський стрибок-політ, то був удар ситої пуми, що прагнула не їжі, але помсти й кінцевого торжества справедливості!

М-р Форестер грюкнувся на підлогу. Сільвія впала зверху. М-р Форестер відбивався, вигинався усім тілом, сапав, пихкав та звивався, проте дівчисько уперто притискувало його до підлоги й дюйм за дюймом підтягувало до тіла Мета Голдвіка. Так мурашка тягне здоровезного живого жука на поживу родичам. І от вже обидва чоловіки, живий і мертвий, лежать на підлозі голова до голови.

Сільвія коротко вдарила "татуся" кулаком у сонячне сплетіння. Той задихнувся, закашлявся й кинув опиратися, поглинений єдиним бажанням: будь-що іще хоча б раз ковтнути повітря всупереч болю, що скував груди й верх живота!..

Тоді дівчина прокусила йому яремну вену і почала набираючи повен рот теплої солонкуватої крові, випускати цю живодайну темно-червону як вишневий компот рідину у рвану рану на шиї Мета Голдвіка. Так вона робила, аж доки м-р Форестер не перестав подавати ознак життя, а обличчя й груди невдалого крадія навпаки не порожевіли. Після цього Сільвія зсунула і зтулила між пальцями края рани на шиї Мета і заходилася зализувати її, аж поки на місці розірваних тканин не залишився лише товстий багряний рубець.

5

...Він розібрав старовинну музичну скриньку, яка стояла на комоді й була дуже дорога матусі. Розібрав і тепер ніяк не міг скласти. Перша технічна спроба в житті Мета скінчилася найповнішим провалом. І ось вже вчетверте він марно намагається знайти місце купі "зайвих" деталей. Несподівано якась карлючкувата штука зіскочила, вал закрутився, молоточки запрацювали, дзвіночки й пластинки заспівали срібними голосочками.

-- Мете, ти знов чіпаєш скриньку?! Мете, Ме-ете-е!

П'ятирічний хлопчисько в куцих штанятах, такий допитливий і хоробрий, не на жарт злякався. Це мати! Вона повернулася додому зовсім несподівано! Що ж тепер робити? Матуся так любить скриньку... Вона покарає його!

-- Мет! Мет! Ме-е-е-ет!!!

Мати торсає його за плечі, а молоточки співають чомусь в голові...

Мет насилу розліпив обважнілі повіки... й дико скрикнув: то була не матуся, а Рената! Так, вона! Його перша любов стояла навколішки, заглядала йому в лице і щосили трусила за плечі. Рената повісилася голою на горищі. У всякому разі саме про це подейкували обивателі. Повісилася, так. Щоправда, достоту невідомо, чи роздяглася вона перед цим, про те лише подейкували. Але ця навіжена саме таким чином могла продемонструвати Мету, що він її зганьбив; хоча не Мет її знайшов, а двоюрідний брат.

Проте зараз вона безсумнівно гола! О Господи!!!

Мет відсахнувся... і боляче стукнувся потилицею об стіну. Це остаточно привело його до тями.

-- Мет, Мет, ти живий. Яке щастя!

Безталанний крадій негайно пошкодував, що отямився: перед ним була не матуся, не мертвячка Рената, а та, що гірша за найжахливіше страхіття: Сільвія-Дівча, Сільвія-Гостре Ікло, Сільвія-Вбивця. Він зажадав негайно втекти, але був іще занадто слабкий, тому замість того, щоб підхопитися та й чкурнути звідси, завалився на бік.

-- Ну що ти, що ти...

Голосок в Сільвії був зовсім незнайомий, досить високий і дзвінкий. Але тіло лишилося все таким же гладким, пружним і прекрасним. Ні-і, брешеш, не заманиш!..

Мет судорожно сіпнувся й відчув, що лежить на чомусь м'якому. Ледве підвівшись, він побачив таке, що приголомшило його не менше, ніж поява замiсть видiнь юної вбивці: виявляється, він впав на тіло Ендрю Форестера, того самого милого баранчика Енді, котрий зараз мав загоряти за тисячі миль звідси!

        Як?! Навіщо?! Звідки?! Чому?!
        Як він тут опинився?!
        Навіщо приїхав?!
        І звідки?!
        Чому такий блідий?!
        І що за рана в нього на шиї...

-- Це Ендрю Форестер, господар будинку, -- почув Мет голосок Сільвії.

-- Я знаю, я за ним стежив. А я не Енді. Я Мет. Метью Голдвік, -- ледь зумів промимрити він.

-- Я знаю. Ти квартирний злодій. А я не Реджина. І не повія. Я Сільвія Міхалеску, вампір, наймана вбивця, -- немов луна відгукнулася дівчина.

-- Я теж знаю, -- підтвердив Мет, хоча про те, що Сільвія до всього ще й вбиває за наймом, довідався тільки-но.

-- Схоже, ми все знаємо, ти про мене, я про тебе. Незрозуміло тільки, чому ми так тривало не наважувались зізнатися в усьому, -- голосок дівчиська був сповнений ніжності. Мет потер шию, що боліла, із здриганням намацав там незнайомий свіжий шрам й стомлено промовив:

-- Припустимо, в мене і часу-то не було на зізнання. Коли з тебе п'ють кров, стає... не до з'ясувань.

-- Та й мені нелегко було розмовляти з трупом. Краще вже з живим, -- прошепотіла Сільвія. Вони винувато подивилися одне одному у вічі.

-- Поясни, звідки взявся Енді. І чому я живий, -- попрохав Мет і обережно зауважив: -- Одне я поки й розумію: ти і його...

Він зробив пальцями такий рух, немов розтер лист запашної м'яти.

-- Ти... вірно зрозумів, -- погодилася Сільвія та стисло розповіла про все, що трапилося, починаючи з моменту, коли Мет перетворився на знекровлений закляклий труп. Він не переривав дівчисько, слухав надзвичайно уважно, а коли вона замовкла, протягнув замислено:

-- Отже, це бидло мене підставило...

-- Так, Мет. Я вбиваю тебе, він відлітає на Гаваї, особняк висаджується у повітря, починається пожежа, поліція знаходить твоє обгоріле тіло, і газети друкують некрологи про Ендрю Форестера. Тим часом він відсиджується в райському куточку, повертається через деякий час, з моєю допомогою усуває конкурентів, вбиває мене і з блискучим тріумфом знов підноситься аж на саму вершину свого смердючого фінансового світу. Отак.

Голосок Сільвії затремтів. Мет подивився на неї і побачив, що по щоках дівчиська повзуть дві превеликі сльози. І якесь відлуння минулого ніжного почуття відродилося в його серці.

-- Що ти, Редж!.. -- вигукнув Мет, але тут же мотнув головою, від чого ще гірше заскімлив шрам, й виправив сам себе: -- Що ти, Сільвіє...

-- Забирайся звідси, -- похмуро пробуркотіло дівча. -- Час минає. За годину від будинку каменя на камені не залишиться. Форестер запустив годинниковий механізм, а як його вимкнути і де бомба, ні я, ні ти не знаємо. Забирайся.

Ще двадцять хвилин тому Мет з радістю так і зробив би. Тепер же, після розповіді Сільвії, він чомусь барився.

Виходить, дівчина не тільки прикінчила мерзотника Енді, а до того ж повернула Мета до життя! Звісно, перед цим вона його життя позбавила, але ж недарма, якщо тверезо розібратися...

Е-е-е, то вони іще щось знають одне про одного, про що так і не поговорили досі...

-- Сільвіє.

Дівчисько не ворухнулося.

-- Сільвіє, -- повторив Мет більш наполегливо. Вона звела на нього чарівливі чорні очі... Зовсім по-дитячому шморгнула носом...

В коров'ячих віях заплуталася чергова сльозинка... Немов заблукала...

-- Сільвіє!

І дівча кинулося до Мета в обійми.

Вампір? Наймана вбивця? Його ледь не відправила на той світ? Енді прикінчила?.. До біса! Все до нечистого! Хай воно...

-- Хай воно крізь землю піде, згорить синім полум'ям, -- з почуттям сказав Мет і щоб дівчисько ненавмисне не віднесло ці слова на свій рахунок, додав: -- Хай піде порохом твоє минуле, маленька моя. Нинішнє. Майбутнє! Хай залишиться саме майбутнє! Тільки воно має значення, та ми з тобою.

Сільвія затремтіла.

-- Я люблю тебе, маленька. Кохаю. Позабудь усе, що я наляпав тобі зопалу. Мені було просто...

-- Знаю, -- перервала його дівчина. -- А ти забудь, що я тебе укусила. Адже я теж... кохаю тебе. І я все виправила.

-- Я вже забув.

-- І я...

-- Забули?

-- Забули.

-- І якщо ти згодна стати дружиною крадія...

-- А ти жити з вампіром...

Вони стояли на колінах над тілом Ендрю Форестера. Мет ніжно терся носом об чоло Сільвії (що напевно виглядало надзвичайно безглуздо). Дівчина подеколи відкидала назад голову, тоді він цілував її, а потім лоскотав віями ніжну дівочу щоку, на якій все ще не просохла вогка доріжка, прокладена сльозою.

Все ж Сільвія першою подолала ману.

-- Мете, час спливає. Забирайся.

-- Ми забираємось, -- уточнив він, все ще витаючи в хмарах.

-- Ти забираєшся, -- наполягало дівча. -- Не забувай про касету. Я кінчена людина, Мет. Я вбила Форестера. Він не зателефонує секретареві, й післязавтра запис опиниться в поліції. Мене знайдуть, влаштують слідство та стратять.

Мет так і сів. Запис, клятий запис! Як же він забув про нього?!

Сільвія підвелась, пройшлася по кімнаті і вже вкотре наполегливо повторила:

-- Так що йди звідсіля, поки не пізно. А мені і без того нудно... Та якщо ти поквапишся, мабуть, стане легше.

Мет з відразою подивився на труп. От паскуда! От заварив ти кашу, хай тобі пек, кабан старий! Щоб тебе посадили в пеклі голим задом на сковородку без маргарину...

А втім, яка користь з цих прокльонів! Коли б від них хоча б Сільвії легше зробилося, хоч яка користь була б, так ні ж!..

А неприємно падати з піднебесся на грішну землю. Дуже неприємно. І боляче... Програти, так вбого і бездарно програти...

Стоп, треба поміркувати тверезо. Отже, оживити цю мерзоту неможливо, для цього потрібна кров. А кров є тільки в нього, не враховуючи дівча, ясна річ. Але це все одно що нема ні в кого. Хмммм...

Та й який сенс оживляти Енді? "Зателефонуй секретареві, нікчема, інакше ми тебе..." А що "ми тебе"? Вб'ємо? Тоді навіщо оживляти? Не годиться, нікуди не годиться!

Касету тепер не відшукати, для цього довелося б серед білого дня зламати всі поштові скриньки в окрузі чи здійснити напад на пошту... Знов не те!

Знайти секретаря... до післязавтра?! Де? Яким чином?

Невже ж виходу немає?!

Бути того не може! Нумо, Мете, нумо! Хто казав, що вихід знайдеться завжди?..

В глибині спальні зітхнула Сільвія. Мет розпачливо поглянув на неї... І сталося диво! Так, він відразу знайшов вихід. Причому вихід був геніально простий і лежав, як кажуть, на поверхні. Виявляється, нічого взагалi робити не треба! Ні-чо-го! Просто а-ні-чо-гі-сінь-ко! В них вже є надчудове алібі, і ні віднімати, ані додавати до нього нічого не потрiбно.

Мет щасливо розсміявся. Сільвія здивовано поглянула на нього.

-- Слухай-но, маленька, ми тут добуваємось, виявляється, у відчинені двері, -- спокійно сказав Мет. -- Я цього спочатку якось не зрозумів, а тепер от сяйнуло. Я навіть хотів вже лишитись, щоб підірватися за компанію з тобою. Але ми не будемо сидіти тут. Ми просто одягнемося і підемо геть. Обоє. Обоє, маленька.

Дівчисько повільно наблизилось до нього; здається, вона вирішила, що Мет збожеволів.

-- Та помізкуй лише добряче, дивачко! Що такого жахливого назнімав Форестер? Як ти вбиваєш мене? Але ж я живий! Живий!!!

В погляді Сільвії з'явилась надія, хоч вона поки що явно не розуміла всього, що випливало iз слів Мета. Підбадьорений цією зміною, він продовжував розвивати свою думку:

-- Я -- живий доказ того, що ти мене не вбивала. Я живий! І край! Нам залишається одне: чим скоріш побратися. Хай тоді копи крутять касету хоч сто разів, хоч тисячу, якщо їм подобається. А я готовий присягнутися, що ми грали у вампіра і жертву. Ну, знаєш... у що тільки не грають закохані...

Сільвія так і розцвіла. От! Нарешті второпала, розумниця.

-- Вище ніс, маленька! Ми можемо навіть обуритися, що якийсь придуркуватий розпусник зняв наш медовий місяць в мотелі. Чи шлюбну ніч. І тепер марно турбує поліцію. Як тобі ідейка?

Сільвія наблизилась до тіла Ендрю Форестера, схиливши голову убік оглянула його прискiпливо та мовила:

-- Він стежив за нами весь час... Ясна річ, зараз нагляду не було, тому ніхто не довідається, що я приклала до нього зуби. А щодо нас... Знаєш, Мете, він дійсно сказав, що записав лише момент вбивства і... -- дівчина запнулася, почервоніла й додала: -- І дещо з того, що призначалося тільки для нас, але ніяк не для сторонніх.

-- Вірно, -- підтримав її Мет. -- А оскільки котедж буде висаджено, нехай поліція доведе, що це спальня Енді Форестера, а не мотель, де вирішили провести ніч молодята.

При згадці про вибух Сільвія стріпонулася й зойкнула:

-- Мет, котра година?

Мет подивився на годинник: в їхньому розпорядженні лишилося не більш ніж тридцять хвилин.

-- Так чого ми чекаємо?!

Поспіх, з яким вони одягалися й залишали дім, можна було порівняти хіба що з квапливістю героїв запаморочливо смішного дитячого мультика. Утікати звідси вдень було вкрай неприємно. Але ласкава доля усунула із залитої передвечірнім сяйвом вулиці усіх перехожих, так що Мет, можливо, переживав даремно. Коли сідали в автомобіль, у напрямку, звідки вони прийшли, пролунав вибух.

-- Прощавай, Ендрю Форестер, -- процідив крізь зуби Мет і ледве стримався, щоб не лайнутись. -- Шкода все ж, що ми не встигли від'їхати подалі, але півмилі і так чимала дистанція. Тільки б нас справді ніхто з мешканців не бачив хоча б у вікно.

-- Я загалом ледь не залишилася в будинку, -- тихесенько мовила Сільвія, мерзлякувато зіщулилася й додала: -- Моторошно навіть уявити, що б зі мною сталося... Ні, досить про це. Давай про майбутнє. Як ти казав: нехай залишиться саме майбутнє.

-- Згоден, -- коротко підтримав її Мет.

-- Так от, я можу кинути своє агентство. Знаєш, я працюю всього третій тиждень і по роботі вбила поки що лише двох, враховуючи Форестера. Бог створив мене вампіром. Може, Він хоче, щоб я залишалася такою... але ж не обов'язково я маю вбивати людей! Інакше я б не зустріла і не врятувала тебе. Вірно, Мете?

Той вовтузився з ременями безпеки й у відповідь лише хитнув головою, даваючи зрозуміти, що так, вірно.

-- Мені досить раз на два-три дні їсти сире м'ясо й пити кров, що залишається в ньому. Мати казала, що саме так робив мій батько. Тато був чистокровним спадковим вампіром, нащадком переселенців з Трансільванії. Це в нього я вдалася... схильностями.

Мет завів двигун і благодушно завважив:

-- Якщо бажаєш, я навіть стану носити тобі з бойні бичачу крів. Щоб ти ніколи не голодувала, маленька.

Сільвія довірливо схилила голівку йому на плече.

-- У свою чергу я, мабуть, "зав'яжу" з крадіжками, -- пообіцяв Мет. -- Знаєш, я ж непоганий механік. Можу слюсарити, столярувати, в електроніці обізнаний, в електриці... Взагалі, руки в мене ростуть звідки треба. Це дуже давня і дуже неприємна історія, я коли-небудь розповім тобі... але я не завжди хотів бути "домушником"... До речі, використовуючи мій попередній досвід можна організувати компанію по виробництву сигналізацій. От це будуть системи, не рівня металобрухту від "Ол Маскот Інтерпрайз"! Слава Богу, зараз мені є з чого стартувати.

Сіра стрічка дороги розмотувалася під колеса машини.

-- А зараз... -- дівча лукаво подивилося на Мета крізь примружені повіки.

-- А зараз вибирай: Австралія, Гаваї, Гонконг чи Монте-Карло. Чи щось інше в цьому роді. Особисто я відчуваю гостру потребу витратити певну частку стартового капіталу на весільну подорож, -- бадьоро сказав Мет, швидко озирнувшись на туго натоптану валізку, що підстрибувала на задньому сидінні. -- Хоча Гаваї не рекомендую: Ендрю Форестер збирався відправитись туди, раптом його мерзенна душонка зараз вештається саме там?

6

-- "Ендрю Форестер збирався відправитись туди, раптом його мерзенна душонка зараз вештається саме там", -- видавець процітував уголос заключну фразу новели й кинув рукопис на стіл, через що аркушики розлетілися віялом по його полірованій поверхні. -- Що ж, юначе, непогано, непогано.

Видавець потер сухенькі зморщені лапки, нудотно посміхнувся порепаними губами і коротко визначив:

-- У збірку.

-- А можна окремо? -- невпевнено запитав автор, сором'язливий юнак в окулярах з димчастими скельцями. Видавець подивився на рукопис з виглядом дебелого кота, який готувався проковтнути симпатичненьке товстеньке мишенятко, і так само невпевнено відповів:

-- Ну-у-у-у... для сольного варіанту слабенько... Хоча якщо попрацювати... -- та й послав автору довгий інтригуючий погляд.

Цікавий був цей дідуганчик! Вельми цікавий, варта всілякої уваги особа. Жвава така потвора, такий собі маленький живчик невизначеного віку, немов загримований під вихідця з могили. Порість на голові була цілком вітсутня, а шкіру обличчя, тімені, скронь та потилиці суцільно вкривали шрами та рубці, немов би від найсильніших опіків. На старого просто неможливо було кинути навіть побіжний погляд, щоб не здригнутися, а коли він наморщував чоло, шкіра над очами на тому місці, де повинні бути брови, потворно настовбурчувалася. Самі ж нагноєні оченята, облямовані плюскими повіками без вій, поглядали на оточуючий світ то зі злістю, то хижацько, то з кортінням старого козла. Саме найнеймовірніша суміш потворності, моторошності, жвавості, пронозуватості й козлячого кортіння справляла на юнака огидливе враження і робила неможливим визначення віку дідуганчика.

Проте головним у такому випадку було не милуватися зовнішністю видавця, а "пропхнути" новелу. З чуток же саме Алекс М.Паркінсон найохочіше публікував твори про вампірів. Тому юнак завітав до видавництва минулого тижня й залишив рукопис для прочитання, хоч побачивши старого, ледь втримався від палкого бажання вибачитись, сказати, що помилився адресою та спробувати прилаштувати свій твір в якомусь іншому місці. Тепер же юнак полегшено зітхнув: новела сподобалася (а це була його перша літературна спроба!), і Паркінсон ладен був опублікувати її. Хай навіть у збірці. Це не тільки його успіх, його перемога та захват, це повинно і батьків порадувати. Щоправда, доопрацювання...

Юнак кивнув з поважним виглядом, демонструючи готовнiсть вислухати старого.

-- Перш за все я хотів би задати делікатне питання, -- видавець витримав паузу, задумано пожував губами й несподівано випалив скоромовкою: -- У ваших героїв є реальні прототипи? Ну?! Швидко!

-- Ні, -- юнак відповів так само шпарко, не замислюючись.

-- Ага, -- дідуганчик значуще осміхнувся і так наморщив чоло, що навіть шкіра на його випуклому тімені вкрилася складками. -- Тобто, ви все це вигадали. З голови взяли, як кажуть.

-- А ви самі бачили живих вампірів? Ну хоча б одненького, -- поцікавився юнак. Видавець похитав головою і розпачливо відповів:

-- Нажаль, не доводилося. Хоч деякі автори, з якими я співробітничав чи співробітничаю досі, стверджують, що можна жити бік-о-бік з людиною не один рік і навіть підозри не мати, що вона вампір. А Норман Керчет... отой самий Керчет, що штампує тепер бестселери у Нью-Йорку, адже він в мене починав... Так от, Норман Керчет присягався, що побачити вампіра можна один-єдиний раз у житті: перед смертю. Тому що саме так закінчуються зустрічі з цими... м-м-м... істотами.

-- І я не бачив, -- докинув юнак.

-- Забавна загалом ситуація складається, -- вів далі старий. -- Ніхто ніколи їх не бачив, ніхто про них нічого не знає, проте всі пишуть! Багато пишуть. Я видаю. А публіка купує та читає. І найцікавіше: нікому не набридає! Ні писати, ні видавати, ані читати. Отакий парадокс, еге ж?

Поки що всі розумування Паркінсона не мали безпосереднього відношення до новели, і юнак вже підбадьорився, сподіваючись, що видавець має намір обмежитися виключно такими от загальними філісофствуваннями. Коли раптом старий вельми гостро мовив:

-- Але навіть якщо ви, шановний, все це вигадали, якщо все це саме спало вам на думку, це ніяким чином не звільняє вас від відповідальності за правдоподібність. Отак!

Молодий автор стріпонувся і з ображеним виглядом подивився у нагноєні оченята дідуганчика.

-- Так-так, од відповідальності! Й нема чого їсти мене очима, я вам не устриця з лимонним соком, -- правив своє Паркінсон як і до того різко. -- А ви? Що ви нагородили?

-- А що? -- обережно спитав юнак.

-- По-перше, відразу відчувається, що ви зроду не бачили вампірів.

-- Та їх ніхто не бачив...

-- Ну то й що?! -- вигукнув у запалі старий. -- Не бачили, так і користуйтеся тим, що напрацювали інші.

-- Вони теж не бачили, -- не здавався автор.

-- Зате напрацювання існують незалежно від вашого бажання. Це ж цілий жанр! У жанра є закони. Клаудія Дорекс назвала все це вампірознавством. І закони жанра ви порушили передусім.

Сором і ганьба, молодче! Ну скажіть, будь ласка, де, в якій книжці зустрічали ви хоча б натяки на потворні вигадки про вампірів, котрими насичена ваша писанина?! Найуразливіша з усіх -- це так званий "старовинний рецепт"...

-- Вампірський рецепт, -- несміливо виправив юнак.

-- Тим більш! -- видавець розсердився не жартома. -- Якщо вампірський, тим більш. За його допомогою ця ваша... е-е-е...

-- Сільвія, -- підказав юнак.

-- Так, Сільвія оживляє цього... -- старий схилився над столом і заходився перебирати аркушики в пошуках імені героя.

-- Крадія.

-- Так, крадія. Скажіть, як ви додумалися до такої дурниці?

Голова юнака схилилася.

-- Не ховайте очей, а відповідайте, -- суворо домагався Паркінсон. -- Що, мовчите? Нема чого казати? Та коли розібратись, поки вона смоктала зі свого... е-е-е... Голдвей...

-- Голдвіка...

-- Атож, Голдвіка кров, поки вертіла "буферами" перед дзеркалом...

Юнак аж підстрибнув на стільці, проте видавець в цю мить знов дивився на столешницю й сторінки, що порозліталися по ній, тому реакція автора найімовірніше пройшла поза його увагою.

-- ...з'ясовувала стосунки з господарем особняка та кидалася на нього, -- тільки тепер дідуганчик уп'явся юнакові в лице. -- Так от, якщо уявити собі всі згадані події в часі, виходить, що ваш герой був мертвий хвилин сорок, а то й п'ятдесят чи годину. Але ж дорогий мій, чи відомо вам, що за такий термін в нього мав відмерти мозок? Точніше, в корі головного мозку починається кисневе голодування чи що там іще, в результаті розвиваються неповоротні процеси, і ніяке переливання найсвіжішої та найгарячішої, як ви висловилися, крові тут не допоможе.

-- Даруйте, що перебиваю вас, -- насмілився завважити юнак. -- Проте не забувайте, що переливання крові не було звичайною клінічною операцією. Його робила героїня, Сільвія Міхалеску, а вона вампір! Отож, дівча вливало в жили Метью Голдвіка не просто кров, а й... вампірську силу, якщо хочете. Взагалі, життєву силу. Я написав про життя, що билося в артеріях навпіл з кров'ю й вважав, що цього непрямого натяку досить для...

Видавець схопився за голову й заголосив:

-- Ну що за марення?! Що за маячня, лихий забирай?! -- і коли автор розгублено замовк, продовжував повчально: -- Так от, молодче, хоч би що ви там писали, але по-вашому виходить, що Сільвія вдихнула в коханця свою силу, також зробивши його вампіром. Проте навіщо вигадувати давно відоме? Існує третій закон вампірознавства, що проголошує:

Вкушений вампіром сам стає
вампіром.

Тому всім жертвам кровожерів належить, по-перше, відтяти голову, по-друге, увігнати в серце осиковий кілок, а вже потім ховати. Інакше вони оживуть згідно з третім законом! І ваш Голдвік також мав ожити згідно з даним положенням без всіляких там рецептів.

-- Дозвольте, але коли ніхто цих істот у житті не бачив, невідомо, чи несхибен ваш закон насправді, -- резонно зауважив юнак. -- Наприклад, одні стверджують, що вампіри бояться часнику, другі -- що терпіти не можуть солі, треті те саме твердять про святу воду. Чи таке питання: чим їх вбивають? Тільки осикою? Чи також іншою деревиною? Чи самородним сріблом? Чи просто будь-яким чистим металом, включаючи залізо, нікель й титан, тобто не-сплавом?

Видавець поворушив шкірою на тімені, прикрив на хвилинку нагноєні оченята й відповів замислено:

-- Ну що ж, юний ерудите, ви маєте рацію...

Автор переможно розправив груди, проте голос старого несподівано зміцнів, і він гримнув:

-- Але лише до відомої межи!!!

Юнак так і відсахнувся, видавець же продовжував леметувати:

-- Так, я зрозумів ваш натяк! Ви намагаєтесь винайти власний закон вампірознавства? Будь ласка, будь ласка! Але за однієї умови: залишайтеся в рамках жанру!!! Ви ж явно вийшли за них, заговоривши про життєву силу, котру дають мерцю для воскресіння. Оживлення мертвих за допомогою такої сили -- це вже жанр зомбі! Безперечно, особлива сила є й у вампірів, проте сили ці все ж відрізняються! А особисто в вас виходить таким чином не чистий вампір, а зомбівамп якийсь. Монстр! Так завжди виходить, молодче, коли нехтують межею, нехтувати якою аж ніяк неможна! А коли так, забирайте свiй рукопис та й катіться звідси до біса! Ласкаво прошу до видавництва, що спеціалізується на зомбі чи заохочує хибні експерименти з жанрами!

Юнак почервонів до коренів волосся. Він відчув, що дійсно перегнув палицю... хоча й з благих намірів та з певних причин. Тому коротко пообіцяв:

-- Добре, згоден. Я обмізкую цей момент. Що далі?

Дідуганчик моторошно всміхнувся. Це була нехай маленька, та все ж перемога в грі, яку він затіяв. Тепер треба домогтися більшого.

-- Добре, бачите! Обмізкує він це, бачите! -- пробуркотів Паркінсон цілком благодушно. -- Що ж, міркуйте, міркуйте. Але як бути з країною?

-- З якою ще країною? -- не зрозумів автор.

-- Та з тiєю, де розгортається подія. Ви просто намагаєтесь вивести все так, немов це відбувається в Штатах. Тобто, за океаном. Але даруйте, молодче, ви ж там ніколи не бували і не можете уявити тамтешнє життя! Це відчувається в кожному рядку новели, читається поміж рядків.

Зрозумійте, недостатньо написати: "Такий-то хлопець ганяв до Лас-Вегаса на "Харлєй-Девідсоні" й розраховувався за віскі "Білий кінь" зім'ятими баксами". Це лише зовнішня форма твору, облудність, але ніяк не його суть. Добитися достовірності зображення таким чином просто неможливо. Тому, молодче, ваші персонажі не мають вигляду правдоподібних. Занадто вже вони європізовані.

І недивно: ви європеєць, а не американець. Але тоді й писати треба було не "під Штати", а "під свою країну"! Зізнайтеся, все це відбувалося в нас, чи не так?

Видавець допитливо дивився на юнака. Той відчув, як його чоло вкривається рясним потом, і промимрив:

-- Яка різниця, де відбувалося...

Юнак не зрозумів, що допустив помилку, що таким чином неявно дав ствердну відповідь на найперше запитання співбесідника й погодився: в його героїв є реальні прототипи, з котрими все чи майже все описане відбулося насправді. Нагноєні оченята старого на мить хижо спалахнули, і він поспішив закріпити таке славне досягнення, продовживши "шпечення":

-- А така різниця, що тоді у вашій новелі все стало б на місця! Ні, я розумію причину подібного "маскування". Чудово розумію! В майбутньому ви волієте потрапити на американський літературний ринок, хіба ні? Мовчите? Отож, і не намагайтеся обвести навколо пальця Алекса Паркінсона, це вам не вдасться!

Справа навіть не в тому, що я міг би й з цієї причини повернути вам рукопис, дати адресу чи навіть рекомендації хоча б до того ж Нормана Керчета і сказати: любий друже, якщо бажаєте зійти на вершину світової літературної слави американською стежиною -- будь ласка, карти вам на руки! Я не зроблю так ні з хибних патріотичних почуттів, ні з любові до рідної літератури й бажання зберегти для неї видатного в майбутньому письменника. Я бажаю лише, щоб в новелі (котру я оцінив по заслузі, повірте мені, старому) все стало правдоподібним. Перепишіть її "під нас", та й годі! Не думайте ні про конкуренцію, ні про багатство, ані про славу. Тільки заради правдоподібності!

Бажаєте приклад? Із задоволенням. Ваш герой спочатку волів залишити дівчисько в пограбованому будинку, щоб самому втекти. Він навіть думає про це. Здається, все вірно, як у житті... Даруйте, юначе, але ж нормальний американський чоловік мав реально піти з котеджу, сісти в машину... навіть від'їхати на якусь відстань, а вже потім піддатися докорам сумління й своєрідному комплексу провини, який ви далі блискуче вивели. А ваш герой робить все тільки подумки. Отже, за характером він набагато м'якіший від істиного американця. Його дії -- це дії європейця.

Молодий автор сидів похнюпившись. Він і без того не помишляв поки ні про славу, ні про американський ринок, ані про боротьбу з конкурентами... А загалом хтозна, може й думав! Бо заради чого ж тоді написав новелу?! Вступав би до університету, як і було заплановано, та й вчився б на лікаря. До чого тут література? І яка кар'єра можлива без перемоги над конкурентами? Без одержання великих прибутків? Без слави, кінець кінцем?! Невже він затіяв написання новели лише заради химерної примхи...

Переконавшись, що юнак зовсім розгубився, видавець вирішив зрештою нарешті нанести вирішальний удар, найхитріший й найпідступніший. Він вже не мав сумнівів щодо кінцевого результату їхньої розмови; але цього результату поки ще не було. Як же його домогтися? Дуже просто: розлютити молодика! Правду кажучи, дідуганчик в усіх подробицях бачив його реакцію на некоректне зауваження щодо поведінки героїні новели в спальні після вбивства. Так, бачив в усіх подробицях, бо спостерігав за віддзеркаленням юнака. Стiльниця ж була полірована...

Старий вибрав таку тактику: підвівся, вийшов з-за столу, прошкульгав до співбесідника, по-батьківськи обійняв його за плечі й довірено зашепотів у вухо:

-- А втім, якщо не бажаєте, можете не змінювати місце дії. Будете ви надалі збувати рукописи американським видавцям чи зорієнтуєтеся на нас -- ваша особиста справа, ваша турбота. Але я можу підказати вам, як американізувати героїв найпростішим чином. Новела від цього тільки виграє, повірте мені!

Для цього багато не треба. Просто поменше сентиментальності. Поменше комплексів. Побільше розкутості, навіть вульгарності, якщо хочете! Навіть жанр новели можна потроху змінити.

Молодий автор підвів голову, протер запотілі окуляри носовиком та здивовано поглянув на Паркінсона. Про що це він? Тільки-но обстоював чистоту жанру -- і так зненацька згоден загалом змінити його. Заперечував проти роботи "під Штати", а тепер хоче підсилити в новелі усе американське!..

-- Для цього є першорозрядна зачіпка: еротика, -- не знімаючи рук з плечей юнака, дідуганчик розпростався, солоденько примружив очi й медоточивим голосочком продовжив: -- Повірте, з вашої новели можна зробити справжнісіньку принадливу ласу "цукерочку"! Спочатку викиньте всі відверті бесіди героїв, вони ні до чого. Потім, ви вкрай сором'язливо вивели їхні стосунки...

-- Сором'язливо?! -- юнак був відверто здивований. -- Та в мене аж сторінку займає ніч кохання, це і так забагато, куди ще змальовувати...

-- Одна сторінка з семи десятків? Пхе! -- видавець удав найповніше презирство.

-- Й потім... аж до втечі з особняка... Сільвія... м-м-м... не одягнена, -- юнак остаточно зніяковів і почервонів.

-- Дурниці, дурниці! -- старий навіть ногами затупотів, але тут же вгамувався й почав переконувати автора: -- Ви краще послухайте, як це треба подати читачеві. Зізнайтеся, адже головний герой, ну цей ваш Метью Голдвік, "поклав" героїню в першу ж ніч, чи не так?

Юнак відсахнувся від видавця, немов той раптом перетворився на геть поточеного гробаками мерця, й почав сердито сапати. Як насмілюється цей старезний прищ думати так про його героїв?! Свавільно розпоряджатися персонажами, немов би вже заручившися згодою автора на переробку новели...

-- Ага, от і вгадав! -- Паркінсон аж підстрибнув від повноти торжества, хоча насправді помилився і відносно розвитку подій між прототипами героїв, і відносно реакції автора... чи принаймі зробив вигляд, що нічого не зрозумів. Але обміркувати це юнак не встиг, тому що старий почав самозабутньо верзти вже цілковиту нісенітницю: -- Отже, я маю рацію, вони переспали одразу ж. Ось це й треба вивести в усіх подробицях. Якнайбільше пікантних подробиць, молодче! Не соромтеся, публіці це до смаку. З іншого боку, головна відмінність досвідченого автора від починаючого неумільця полягає якраз в талановитому змалюванні деталей оповіді. Тому дайте будь-що про ковдру, що пристала до мокрої від поту спини. Про волосся, що розсипалося по плечах, коли вона енергійно мотнула головою, сівши на нього... До речі, чи знаєте ви, що американки значно емансипованіші від європейських жінок, тому за статистикою під час статевого акту віддають перевагу позиції "жінка зверху"...

-- Та стривайте вже!!! -- відчайдушно скрикнув юнак, силкуючись за всяку ціну зупинити мутний потік масної старечої фантазії. Бо в противному разі він міг втратити самоконтроль... ні, він його вже майже втратив! -- Моя новела про те, як двоє прийняли рішення змінити життя, про вампіра та злодія...

-- Пусте, -- зневажливо відгукнувся видавець і продовжував так само хітливо: -- Чи напишіть про її сосочки, про ці солодкі запашні сунички, що налилися від збудження в центрі рожевих кружальців її тугих дівочих грудей. Або про сім'я, що густою тягучою струминкою рясно виливалося з її пiховки на крохмальні простирадла, коли вона млоїлася від розкішної, солодкої знемоги, не знаючи, витає її душа в райських кущах чи все ще перебуває в грішному тілі на грішній землі... До речі, лоскотунчик! Не забудьте живописати цей божествений дарунок Венери...

І юнак не витримав. Щойно він корчився на стільці, не маючи сил вислуховувати непристойності, убрані у псевдохудожню форму. Ясна річ, порядний автор ні за що не дозволить зробити з свого твору порнографічне чтиво й загалом якось спотворити своє "дитя". Тим більш що історія ця була йому дорога з особливих причин. Негайно підвестися й якомога гучніше грюкнувши дверима піти геть з видавництва "Паркінсон бук траст" йому не дозволяла елементарна ввічливість. Він все ще сподівався спокійно досидіти до кінця, дотерпіти... Проте останні анатомічні ідеї дідуганчика привели юнака до стану скаженої люті. Він відчув, як запекло у животi від голоду, як все його єство переповнюється гнівом, як скарлючуються самі собою пальці, а неяскраве світло похмурої осінньої днини, що йшло з вікна, все нестерпніше ріже очі. Зірвавши окуляри з димчастими скельцями (біль в очах підсилився, але це тільки ще більш роздратувало його), юнак здійнявся на ноги, легким рухом руки перекинув величезний стіл та уп'явшися в нагноєні оченята старого своїми очами, що ненормально збільшилися й ледь не вилазили з орбіт, трубно проревів:

-- Ах ти ж мерзота пліснява! Як смієш ти так говорити про цих людей?! Так, замориш недорізаний, мозгляк вшивий, ти маєш рацію: Метью Голдвік і Сільвія Міхалеску насправді реальні люди! Це мої батько й мати! Згадай перші два закони свого безглуздого вампірознавства:

-- Від шлюбу вампірів народжується
вампір!
-- Від шлюбу вампіра й невампіра народжується
вампір у трьох випадках з чотирьох!

Так от, моя майбутня мати, Клара Петренеску, спадкоємний вампір, укусила мого майбутнього батька, злодія-"домушника" Нікласа Хогбенсона, й він теж перетворився на вампіра, як ти розумієш. А я їхній син! Це їхню першу зустріч ти, паскудний цап, тільки що живописав в найвульгарніших подробицях! І як ти гадаєш, я й надалі дозволятиму тобі безкарно знущатися з кохання моїх батьків?! Ні, вилупок ти плішивий, єхидна облізла!!! Ні!!! Подивись мені в очі, подивись добряче, бо це буде останнє, що ти побачиш у своєму смердючому житті! Я, син Клари Петренеску й Нікласа Хогбенсона, я, що народився після тієї самої ночі, я, Мартін Хогбенсон, прямий нащадок трансільванців, посилаю тобі останній привіт! І я вип'ю тебе! Негайно!!!

Виголосивши таку гучну кучеряву промову, юнак кинувся на видавця.

7

Нагноєні оченятка Алекса М.Паркінсона спалахнули зеленкуватим фосфоричним світлом, він осміхнувся від вуха до вуха, оголивши гострі жовтуваті ікла, що були удвічі довші вiд інших зубiв, й зустрів юнака таким могутнім аперкотом, що той перелетів через усю кімнату до дверей.

-- Здійснилося!!! -- ревонув видавець ще потужніше від співбесідника, що вмить зробився його супротивником. -- Ось ти й пробовкнувся, молокосос цуценячий! Чи знаєш, як звуть мене насправді?! Сідней Флемінген!!!

Почувши це ім'я, юнак страшенно зблід і затремтів.

-- А-а-а-а, бачу, мамуня розповіла тобі усю свою історію не криючись! Так от, недомірок, ти зрозумів цілком правильно:

Це я!!!

Я-а-а-а!.. -- видавець протяжно завив. За дверима пролунав жіночий зойк, потім щось гримнуло. Очевидячки, секретарка була хоча б у загальних рисах знайома зі звичками свого патрона, тому поквапилася якомога скоріше ретируватися з видавництва.

-- Гадаєш, я прийшов у захват від твоєї писанини? Дзуськи! Це мене ти вивів як товсточеревого "татуся" Ендрю Форестера, найпридуркуватішого з твоїх персонажів! Що ж, колись я дійсно був гладеньким: двісті тридцять фунтів при зрості п'ять з половиною футів, в найкращі часи навіть двісті п'ятдесят фунтів¹¹. Тепер у мені не залишилося й половини! І все завдяки ніжним піклуванням твоїх батьків!!!

Хочеш спізнати всю мою правду? Так, я дійсно намагався підставити твого майбутнього татуся під iкла твоєї майбутньої мамуні. Підло? Мерзенно? Ну то й що?! А як вони зі мною обійшлися?! Про мене ти написав: "Підступна душонка". А про них?!

Я знаю, що ти знаєш, як все відбувалося насправді. Ти використав справжні події, коли описував можливу поведінку Ендрю Форестера. Але основну лінію ти вигадав! Отже не знаєш, що сталося після вибуху!

Того триклятого дня я дочекався нарешті, поки Клара почне ссати крівцю з "домушника", але увійшов до спальні, коли дівча йще не наситилося остаточно, а Ніклас ще не помер. Я схопився за шнурок, що роздвигав штори, та приготувався спалити вампіра потоком світла; дівча б обов'язково загинуло, бо продовжувало відчувати голод. Загинув би і крадій, чи то стікаючи кров'ю, чи також від світла, тому що вже почав відчувати вплив укуса. Знай, шолудиве щеня, я жадав вбити твоїх батьків, вбити без жалю, без усякого сорому!..

Але я, ідіот, забалакався з Кларою. Я ж був певен, що неодмінно спалю її! Я все їй виклав, увесь підспідок історії! І тут "домушник" ледь помітно ворухнувся, й кляте дівчисько раптом уторопало, що він поки що живий. У Нікласа поки що лишалось трохи крові, але він вже перетворювався на вампіра! Тоді Клара кинулася на мене. Я розсунув штори, але на той час вже посутеніло. Зрозумів, ти, маля жалюгідне?! Того часу я не був обізнаний на вампірознавстві й не вмів відрізнити згубне світло від болючого, а болюче -- від цілком нешкідливого для вампіра. Так, дівчині було болісно від світла сутінок, проте біль лише підстьобнув її! Вона звалила мене, підтягла до Нікласа, що бився в конвульсіях, допила всі залишки з його жил і в свою чергу напоїла його моєю кров'ю. І він остаточно перетворився на вампіра. З того момента обидва вони зробилися кровопивцями! Обоє рябоє!

Дівчисько було таке ж недосвідчене й дурне, як і я, тому дременуло разом з Нікласом, кинувши мене в замінованому будинку. Дурна! Вона сподівалася, що вибухом мене розшматує, і це замінить осику й відтявання голови. Проте мене не розшматувало, а з головою на плечах, без деревини в серці й найголовніше як укушений я не загинув, а лише обгорів. Дивись, на що я перетворився! Ось! Ось! Ось, ось і ось! І ось ще! -- Паркінсон закачав рукава й розірвав на грудях сорочку, продемонструвавши приголомшеному юнаковi сліди не менш жахливі, ніж залишені полум'ям і світлом на його голові.

-- Мене викопали з-під уламків котеджу, відвезли до лікарні й зробили декілька переливань крові. Завдяки цьому перетворення на вампіра дещо сповільнилося, й наступного дня я не помер від світла, а тільки ще більш обгорів, що лікарі приписали розвитку опікового враження шкіри. Але в мене вистачило розуму й присутності духу попросити гематогену¹², й справи швидко покращилися. Я одужав за тиждень!

Проте з тих пір мене буквально з'їдала жага помсти!!! Твої батьки обібрали мене майже до нитки! Я без зайвого шуму збув всі акції, що мав, й перевів їх у готівку. Я аж ніяк не розраховував, що Ніклас Хогбенсон і Клара Петренеску виживуть й привласнять дев'яносто дев'ять відсотків мого багатства! На щастя, в мене залишилась невеличка молочна ферма, і ті двадцять років, впродовж яких ти народився й підростав, я витратив на те, щоб знов зробитися людиною з ім'ям. О-о-о, це нелегко робити вдруге, повір мені! На щастя, твоя мамуня не виссала з мене ділової хватки разом з кров'ю! Ясна річ, масштаб теперішнього підприємства далеко не той, але видавництво моє вельми поважне. Це моя гордість, цуценя, зрозумів?!

Проте істина ціль заснування видавництва -- знайти тебе, вилупок вампірський! А через тебе -- твоїх огидних батьків!!! Я нічого не забув. Ні проклятих імен злодія й дівчиська-вбивці, ані чого вони мене позбавили! Я відразу ж запідозрив недобре, ледь прочитав прізвище на обкладинці твого рукопису. А ознайомившись з новелою остаточно переконався в справедливості підозри. Мої розрахунки, чорт забирай, виправдалися! Я зайнявся друкуванням небувальщин про вампірів -- і ти, реальний нащадок Клари і Нікласа, прийшов до мене!! Так що тепер сплачуй за рахунком, говнюк собачий!!!

Дідуганчик підібрався, хижо клацнув зубами, похряскотiв кістяшками пальців й рушив до юнака, промовляючи:

-- Кажи, паскуда, де твої батьки, й вмри з честю, якщо здатен! А ні, то пропадай як свиня...

Юнак відповз до дверей, притулившись до них спиною підвівся на ноги й заходився що було сили тарабанити в них кулаками, жалібно волаючи:

-- Ма-а-а-а-аммо-о-о-о-о!..

8

Від потужного удару іззовні гарні дубові двері зірвалися з завіс і розколовшися навпіл, грюкнулися на підлогу. Юнак перекинувся догори ногами й відлетів убік. А на порозі кабінету виникла рудоволоса шатенка років тридцяти п'яти, яка дещо розповнішала за минулі роки. Її обличчя й фігура все ще зберігали сліди колишньої чарівної привабливості, а повнота, котру ретельно маскувала надмодна сукня від найдорожчого модельєра, додавала солідності, яка так личить світській дамі.

А втім, назвати в даний момент цю розлючену фурію, цю хижу Медузу Горгону солідною було просто неможливо.

-- А-а-а-а, то ти, вурдалаче недобитий, все ще живий?! -- могутньо взвила шатенка на вельми низькій ноті. -- Замало тобі, що мене колись хотів загробити, так тепер за Мартіна берешся? Як смієш ти ображати мого старшенького?!

9

А за спиною Паркінсона (тобто Флемінгена!) під тріскіт віконної рами та безладний дзенькіт осколків вибитих шибок з'явився п'ятдесятирічний лисіючий пан i гучним басом закликав:

-- Синку, хутчіш піднімайся! Покажемо цьому мерзотному пацюку, де раки зимують! Він свого часу намагався підставити мене! Хотів вбити твою неньку! Тепер і до тебе добрався! Покажемо ж йому! Нумо!

10

Юнак підвівся на ноги й почав несміливо наближатися до видавця.

-- Ах, он як?! Втрьох на одного?! Гаразд, покидьки...

В цей момент всі троє: мати, батько й син -- кинулись на напасника.

11

Оскільки тут в кабінеті видавця почалось таке, що й описати неможливо, на цьому місці я змушений скінчити опов

12

Отже, з цим молодиком ми розібралися, хоча одна жертва на чотирьох -- для ювілейної вечері більш ніж скромно. Заразом прочитали вголос його писанину. Тато Нік ледь черево не надірвав від реготу, а в Сіднея з тiєї ж причини тріснув комір сорочки. Загалом, нічого собі понавигадував та понаверчував. Навіть похвалити можна. Але тільки ж все це суцільна неправда! Нічого такого в житті не було! Та й бути не могло. Принаймі фінал -- то вже повна й бридка вигадка. Насправді ми таки знайшли спільну мову, адже ми однакові. І нікому з простих смертних все це не передати. Таке під силу хіба що Мартіновi. Тому нехай синок підросте трохи, закінчить університет, як і заплановано, постатечнішає й напише, адже він знає, як все обернулося. Оце вже буде новела, не рівня цьому жалюгідному витвору!

Проте все це в майбутньому, а поки ми шлемо вам палкий привіт й до того ж висловлюємо надію на скору зустріч з кожним із вас індивідуально.

До побачення, котре безумовно
відбудеться
на крилах ночі!

Щиро ваші

нерозлучна четвірка:

Сідней Флемінген,
перетворений вампір;

Ніклас Хогбенсон,
перетворений вампір;

Клара Хогбенсон-Петренеску,
спадкоємний вампір;

Мартін Хогбенсон,
спадкоємний вампір з роду
трансільванців.

Кінець

Грудень 1993 -- ніч з 3 на 4 лютого 1994, 23 год. 43 хв., Київ

1 Поліцейських (тут і далі -- прим.авт.).

2 Годинник престижної швейцарської фірми.

3 П'ятдесят на п'ятдесят, тобто рівні шанси.

4 Щасливим кінцем.

5 Підлітки 13 -- 19 років (амер.жарг.).

6 Прощавай, моя крихітко! (англ.)

7 Район компактного проживання японців у Нью-Йорку.

8 Марка популярного серед американської молоді мотоцикла.

9 Білий не-мексиканець.

10 Долари (амер.жарг.).

11 Тобто 92...100 кг при зрості 1м 65 см.

12 Лікарський препарат з крові.

вгору