Право вибору
(божевiльне оповiдання)

Ми блукаємо вулицями приголомшеного мiста, мов безпораднi сирiтки. Та й, якщо бути щиросердим (а як можна не бути щиросердним за таких обставин?..), ми, тi, що лишилися, i справдi схожi на нещасних овечок в оточеннi вовчої зграї.

-- Овва! Диви-но туди, то ж пiп з церкви Покрови! I його дiстало, -- гукає менi сусiда, пiдходить поближче, уважно роздивляється на небiжчика.

Не те щоб ми приятелювали з цим сусiдою -- так, знали одне одного в обличчя, вiталися, але не бiльш того. Знов-таки за цих жахливих обставин... Коли злi -- а тепер i добрi, злодюги -- а тепер i явнi праведники...

Вiвцi. Вовки. Та ще й Пастир. Це категорiї книги, в яку нiхто серйозно, по-справжньому не вiрив. Так, раз на рiк фарбували яйця та пекли паски, гуляли на Рiздво, Великдень та Трiйцю, досхочу пили за кождого святого окремо i впивалися за всiх гуртом. I не знали, ба навiть не сподiвалися, що цей день колись прийде...

А таки прийшов! Прийшов, i в дверi не постукав.

Не буду описувати, що тут вiдбувалося. Це нiкому нецiкаво, бо це бачили всi. I скрiзь. I виявилося, що все оте давно вже було описано в книзi, яку нiхто всерйоз не сприймав!

Єдине, чого нiхто не мiг збагнути (звичайно, нiхто з вцiлiлих!), сталося зовсiм нещодавно. Всi вже пересвiдчилися, що останнi часи людства почали спливати, так. Отже, всiлякi там батюшки почали безупинно проповiдувати, що зараз, мовляв, згинуть скрiзь лихi люди й розпочнеться таке собi Царство Боже.

Мушу зазначити, що у солодкi байки я нiколи не вiрив. За моє життя менi просто остогидли спроби силомiць увiпхнути мене на територiю раю. Хай їм грець! Бува, подзвонить у дверi такий собi сектант i розпочне знайому пiсеньку: "А ви знаєте, що Бог любить Вас?" Отож мугикнеш йому щось непевне та й зачинеш швиденько дверi. Чи то по телевiзору їхнi служби iз ранку до вечора крутять. Ну що менi, дивитись на вгодованi попiвськi пики замiсть футбола?!

I от уся ця братiя здiйняла такий гвалт, що куди тобi! З литаврами, сурмами та барабанами. Мовляв, зараз же, негайно, згинуть лихi люди та розпочнеться Тисячолiтнє Царство. Мовляв, геть перемруть всiлякi паскуднi грiшники, от тодi заживемо...

Дзуськi, зажили!

Щоправда, закорiнiлi злодюги дiйсно повмирали. Та разом з ними вмерли... i всi отi галасливi праведники! Жодного не лишилося! Тож нiкому було пояснити все тим, хто вижив.

Нiхто не мiг вловити бодай найменшу закономiрнiсть вмирання. Бо разом з "дияволами у плотi" та святими пiшли з життя i просто хорошi люди й просто не дуже хорошi. Тобто всякi! Бiльш того: деякi миттєво зникли, мовби розтанули в повiтрi, а деякi просто попадали хто де стояв та й залишилися лежати. Лежали, мов спали з вiдкритими очима. I нiчого не було в тих очах -- нi страху, нi болю, анi жалю.

З iншого боку, аж нiяк не можна сказати, що вижили самi тiльки покидьки чи святi. Наприклад, я -- цiлком нормальна людина. Добра. Сiмейна. Не можу сказати про себе, що робив кар'єру, проходячи по головах. Що я горлохват, заздрiсник чи пiдлабузник. Або серцеїд. Того в мене нема. Отже, здається, я хороший чолов'яга? Нi, бо вижив. Тодi паганий? Знов нi, бо знов-таки вижив.

Так який же я?..

Тi самi думки не давали спокою й тим, хто блукав мiстом разом зi мною. Все почалось несподiвано i так само несподiвано скiнчилося, тому знайомi обличчя траплялися в розгубленому натовпi не досить часто. Я дуже хотiв би знати, що сталося з моєю сiм'єю, та жоден телефон в мiстi не працював, жодна машина не їхала. Добре, хоч сусiду зустрiв. Отже, тепер ми разом простуємо пiшки до нашого будинку. Скорiше б дiстатися туди!..

-- Слухай, як тебе... -- звертаюся я до супутника. Нiяк не можу запам'ятати, Артур вiн чи Артем, а ще згадувати в таку мить...

-- Як назвеш, так i буде, -- приязно всмiхається вiн. -- Тим бiльш, в мене таке вiдчуття, що це вже не так важливо. Бо недовго ще нам блукати цим мiстом.

-- Але ж до нашого будинку йти принаймнi з годину, -- слушно зауважую я у вiдповiдь... i зупиняюся, де стою, бо...

Невже ж сусiда зрештою здогадався?!

Вiн iде вперед, замислившись про щось своє.

-- Артуре!.. Чи як там тебе... Артеме! -- гукаю я, коли з-за рогу найближчого будинку несподiвано вилiтає якась розгублена "iстота в штанях" (сучасний варiант чоловiка, але морально дуже недозрiлого). I трапляється несподiване. Iстота налiтає на мене, ледь не падає й палаючи вiд гнiву гримає:

-- А шоб ти iздох, с..! Диви, став посрєдi дороги i орьот, мов йому запхали...

I найдивнiше, найстрашнiше те, що я не встиг ще вислухати, що й куди менi запхали, як ця iстота несподiвано клякне i падає горiлиць передi мною!

Артур-Артем повiльно обертається, озирається на мене, на труп молодика i... починає смiятися. Тихо, потiм все голоснiше.

-- Ей... чого се ти? -- питаю здивовано. I разом з тим здогадуюся, що бiдолаха... збожеволiв вiд остраху?! Цього тiльки не вистачало!

Проте Артур-Артем дивиться на мене прозорими вiд щастя сiрими очима i вiдповiдає те, чого пiдсвiдомо я чекав од нього весь час:

-- Бо знаю, що з ним трапилося. I зi мною. I з тобою. З усiма нами. Бо, -- здiймає пальця догори та, пильно дивлячись на мене, продовжує: -- ти лишивсь позаду, я пройшов трохи вперед. Чуєш?..

Я прислуховуюся. Дiйсно, он з того вiкна лине плач.

-- Так, то мати оплакує доньку, каже, що вона була найдобрiша, налагiднiша дитина в свiтi. А тут -- цей молодик. Не вловив ще зв'язку?

Я розгублено клiпаю очима.

-- Всi, хто помер сьогоднi, зробили свiй вибiр, всi, хто лишився жити -- нi. Невiдома нам дiвчина зробила вибiр ранiше -- бути доброю, лагiдною. I пiшла з життя. Молодик зробив його тiльки-но -- бути брутальнiм. I теж пiшов з життя. Ти, я, всi iншi поки що вибору не зробили. Отже, сьогоднi час робити вибiр!!!

-- Виявляється, все просто. Отой пiп неодноразово намагався "наставити мене на шлях iстиний", як вiн се називав, -- веде далi сусiда. -- Мене завше дратувало те, що хтось намагається змусити мене зробити вибiр мiж якимось речами, чи то мiж раєм та пеклом, чи мiж пивом та горiлкою. Я нiколи не дозволяв насильства над собою. Навiть попу. Або Боговi. Ти, мабуть, теж. I тiльки зараз я зрозумiв остаточно, що вибiр... вибiр...

Артур-Артем повертається i пiднявши лице до безхмарного неба йде уперед, вигукуючи:

-- Та вибiр робить сама людина! Нiхто її не примушує до цього, навiть Бог. Бо iнакше ми, що лишилися в живих, негайно померли б. Але ми живемо! Нiчого ще не скiнчилося! Ми можемо робити вибiр навiть зараз! Навiть не так: ми мусимо його робити! Зараз! Негайно! Поки є шанс!.. I я роблю!..

I не довiвши до кiнця свою думку падає на колiна, а потiм i на дорогу. Або... навпаки, довiвши свою думку до кiнця?!

А я стою втупившися в нового небiжчика, кiлька секунд тому ще живого -- i все ще вагаюся, робити вибiр чи... пожити ще хоч трiшечи...

5.2.1997, Київ

вгору