Вечiрнє клювання
(штрих-етюд)

Дзвiночок закалатав рiзко i гучно. Наступної ж митi кинувши вудочку, стрибнувши до спiнiнга й перебуваючи в станi короткочасної вiдiрваностi вiд прохолодного пiску я вже не бачив довкола нiчого крiм пружинного кiнчика вудилища. "Щось занадто рiзкий та несподiваний удар", -- мiркував, пiдхоплюючи спiнiнг, впираючи його рукоятку в стегно й пiдсiкаючи, водночас простеживши, куди впав дзвiночок i знiмаючи котушку з гальма. Здебiльшого так б'є якийсь дурний мальок, мовби намагається продемонструвати рибалцi усю силу та мiць свого манюсiнького тiльця. Добре, якщо вiн не проковтне гачка, тодi дурника можна досить безболiсно вiдчiпити й повернути до рiчки на "дозрiвання". Та якщо се бичок чи йорж -- все, хана: залишається тiльки розпороти сердезi черевце i кинути тушку на потраву мiсцевому дикому коту...

Так, мабуть, мiлька клюнула: котушка мотається занадто легко. Кранти йоржиковi! Та незважаючи на майже суцiльну впевненiсть у цiм скорботнiм фактi я продовжую крутити котушку з попередньою швидкiстю: мало що! Риба хитра; можливо, на гачку сидить неабияка густира чи пiдлящик? Ще декiлька обертань котушки -- i!..

I здибивши на мить воду в повiтрi повисає вiдвод з грузилом та годiвничкою, збоку якого телiпаються два повiдка з порожнiми гачками. Вiдвод на карабiнчику шалено обертається i розбризкує на всi боки краплинки води, пiсок та рештки вiвсяних пластiвцiв з годiвнички. Зклювала?

Тепер вже повiльно обернувши декiлька разiв котушку пiдношу вiдвод ближче до очей. На обох гачках як i досi висять двi половинки дощового черв'яка, тепер вже безнадiйно дохлi. Але незайманi! То як же покльовка?! Наснилося менi, чи що?

Остаточно роздратований, я спираю спiнiнг на кiлки i плетуся туди, де впав дзвiночок. Що ж, буває й таке. Можливо, пливла риба, зачiпила волосiнь, а я, дурень, сполошився. От завжди так: бракує менi терпiння дочекатися другого удару, одразу ж пiдсiкаю! Може тому в мене улови меншi, нiж в iнших?

Та нi, грiх ображатись на риболовлю: ми з рiчкою приятелюємо, i риби вона менi дає вдосталь. В усякому разi, доньцi повечеряти завжди вистачає. Тiльки от сьогоднi з уловом чомусь нiяк не везе. Що ж то все-таки було?..

Дзвiночок впав у воду; в тому мiсцi вона сягала менi щиколотки. Вже сутенiло, i пропажу я вiдшукав майже навпомацки. Так, не варто знов ставити спiнiнг: поки наживку змiниш, поки сполохана падiнням у воду грузила риба пiдпливе до годiвнички, зваблена смаком пластiвцiв, хвилин п'ятнадцять мине, як не бiльше. А тодi вже остаточно потьмариться, i я ризикую зовсiм загубити дзвiночка. Усi iншi рибалки давно пiшли геть, лише я стирчу на березi на зло кровопивцям-комарихам та надзвичайному невезiнню. Так що половлю ще з пiвгодинки на поплавчанку, а потiм вже пiду.

Раптом я вiдчуваю iнстинктивний страх. Причому злякався я абсолютно безпричинно i не знати чого! Здається, стою в теплiй лагiднiй водi, на наймiлкiшому мiсцi, навкруг панує тиша -- i боюся!!! З глибини рiки, звiдти, де вода здається оксамитово-рiвною, на мене повзе -- страх. Глибинний. Бездонний. Або й безоднiй -- з безоднi, незглибний -- з глибини...

Може, передi мною на знайома з малолiття сага, а Стiкс?! А он там, вiддалiк... Що це? Коряга? Чи човен з кiстякоподiбним Хароном поспiшає до мене, щоб перевезти на той берег, звiдки нема вороття?

Я роблю крок назад, другий... I що ж? Тiльки-но вийшов на пiсок берега, що вже остаточно прохолов, як глибинний страх миттєво зник, змiнившись легким здивуванням та прикрiстю, що я, людина з вищою освiтою, лишився отаким забобонним, дурним боягузом. Нi, справдi, се ж треба отаке уявити! Добре, що хоч нема нiкого поблизу, нiхто не стане свiдком мого жалюгiдного знеславлення. Ех ти, горе-рибалка...

До речi, вудочка! Маю ж я впiймати моїй дiвчинцi хоч пiвдюжини верховодок.

Пiдхоплюю наполовину притоплене вудилище, пiднiмаю -- та де там: чепа. Потемнiлий, де-не-де порепаний вiд часу бамбук вигинається дугою, але щось не вiдпускає, утримує гачок. На волосiнi нервово витанцьовує сiровато-бiлий штрих поплавця, постогнує вода, коли я смикаю вудочку... Не вiдчипляється, хай йому грець! Та що ж се таке?!

Нарештi пiсля особливо потужного ривка гачок кулею вилiтає з рiчки, поплавчанка зi свистом розпрямляється... I я не знаю, чи смiятися менi, чи плакати: описавши нехитру траекторiю гачок, свинцева шротинка грузила й поплавець зникають в кронi плакучої верби, що низько схилилася до землi позаду мене. Я обережно тягну: сидить мiцно. Хай це на березi, а не у водi, але спробуй-но у сутiнках знайти, в яку лозину уп'явся гачок i в яких хитросплетiннях гiлок позаплутувалося iнше приладдя! От якби був лiхтарик...

Роздратовано кидаю вудочку. Пусте, вранцi розберуся! Прокинусь раненько, на свiтанку, i геть усе розплутаю. А зараз...

Позаду пролунало тихе дзеленчання. Спiнiнг! Клює!! I вже наполовину розвернувшись на правiй п'ятi так, що вона трохи вгвинчується у податливий пiсок, я раптом здогадуюсь, що нiякої покльовки бути не може: спiнiнг бо я не ставив! Дзвiночка не чiпляв!!!

За iнерцiєю я все ж закiнчую рух. I знов-таки за iнерцiєю поглад спрямовується на пружинний кiнчик спiнiнга...

А той i справдi смикаєтся, мов вудилище махає комусь на прощання. В такт з цими рухами в нашорошеному повiтрi сам по собi народжується й лине навкруги сумний перездвiн, схожий на тужливий звук дзвiночка прокаженого.

Але боковим зором я ловлю видовище ще незвичайнiше, нiж судоми вудилища; крiм того, в нiздрi лiзе бридкий запах. Я повiв очима навкруги...

Поверхня рiки, нещодавно оксамитово-сиза, тепер укрилася мiрiадами фосфоричних вогникiв, що спалахують тут i там. А по зеленувато-блакитному небосхилу повзе злiва направо, з пiвденного сходу на захiд одинока комашка дивної зiрки. Загалом, у серпнi падає багато зорь; це метеори-"леонiди", назва яких походить вiд сузiр'я Лева. Тiльки ж жоден метеор не падає горизонтально...

Загадати для перевiрки цього дивного об'єкта бажання?.. Чи нi?..

Дивовижна зiрка завмерла саме над мiсцем, де нещодавно щез за пагорком вiнчик сонця, спалахнула i згасла. Згасли разом з нею й вогники, що витанцьовували на воднiй гладiнi, а пружинний кiнчик спiнiнга завмер в напруженному чеканнi.

Тс! Хтось доторкнувся до моєї босої ступнi. Холонучи, ледь не зомлiваючи, повiльно скошую очi додолу...

Бiля моїх нiг лежить русалка. Вона тiльки по пояс висунулася з води, ледь зумiла дотягнутись до мене... Тiла не видно, воно майже суцiльно вкрите густим смарагдовим волоссям. Виразно бачу тiльки прозорi довгi пальцi та величезнi очi, що виблискують мов антрацит.

-- Прощавай, я... мене отруєно. Ти лишився на березi останнiм, я сподiвалася... Ти прибрав волосiнь. Ниточку. Я б вибралася, а так... не маю вже сил. Зовсiм. Я не зможу бiльше давати людям рибу. Повiр, я б iз задоволенням... Але тепер усе. Прощавай...

Вiд пiни на поверхнi води шугають густi пасма отруйних випаровувань. Де-не-де в розривах зловiсно-бiлої пiни тьмяно виблискують маслянистi плями. Риби багато. Деякi рибки з останнiх сил пiдстрибують, немов сподiваючись вiдшукати протиотруту в повiтрi. Та потiм падають назад i, вже нерухомi, пливуть за течiєю догори черевом. Стiчнi води переповнюють рiку, хвилi пiдхоплюють i уносять геть рештки водоростей-волосся, яки вмить з смарагдових перетворилися на бурi та рудi. Це смерть рiки...

Схаменувшись, я хапаю спiнiнг, висмикую кiлки i вiдбiгаю подалi вiд смертоносної рiдини. Потiм розгублено зупиняюся.

Справдi, нащо менi всi отi приладдя тепер? Нащо спiнiнг, поплавчанка, що безнадiйно заплуталася в гiлках плакучої верби? Адже риби бiльш не буде.

Але що я можу з собою вдiяти!

I чи мiг я щось загалом зробити в такiй ситуацiї? Врятувати, протягнути руку допомоги? Як?! Не витягувати з води волосiнь? Ниточка, тоненька жилка... Шлях до порятунку...

Справдi, щось таки залежало вiд мене! Був хай тоненький, та мiцний зв'язок, а я... Здається, видючий, проте все ж цiлковито слiпий. Мешканець мiста, який розучився вiрити у те, що природа населена ще кимось крiм негiдних уваги тварин i рослин. А виявляється, є ще й вони...

А я злякався. Як завжди не пощастило. Як завжди боязко вiдсмикнув руку замiсть того, щоб простягнути її. Як завжди.

Ех!..

Бiля 1992, 23.11.1995; 2-а ред. -- 14-15.2.1997
Вигурiвщина -- Київ

вгору