Лижов Максим

Автопортрет

01.IV

Вітри злизали ніч, мов шоколадне
                                                 морозиво.
Диван сусідів зверху
                         щось про любов наскрипував.

Я взявся за цей день, як за монументальну прозу,
А прочитав прощальний лист від тебе без постскриптуму.

Каштани вдерлись до квартир крізь вікна
                                                          відчинені.
До сонця, як до бочки з пивом,
                                            стояла черга.

Я стрів, немов флешбек, тебе. А ти – з новим хлопчиною.
Ти змовчала, а він дав руку і назвався: „Червень”.

Особливості сну в тролейбусі

Марне силкуючись
                розбудити, кондуктор на тебе
                                гримнув…
А тобі
                снилося, ніби
                                вечір іде по “тридцятому”,
Компостуючи небо за кожним вікном
                і кожними
                                дверцятами;
А сам
                страшний, як Шевченко на ста
                                гривнях.
А тобі
                снилося…
                                І сон твою втому пригрів.
І навіть, коли
                тролейбус
                                перевів
                                                подих
                                                                і, відпочивши
На твоїй-таки
                зупинці, повіз тебе далі
                                в сутінки й тишу,
Ти тільки
                превертався вві сні.–
                                Така
                                                собі
                                                                людина-
                                                                                гриль.
А голка дощу
                скрипіла на чорній платівці дороги.
Зашуганий
                легковими, “тридцятий”
                                ледь колеса котив.

…Водій
                утретє
                                оголосив
                                                кінцеву зупинку, і ти
Прокинувся.
                Вийшов.
                                І обломив
                                                тролейбусу роги.

Клятий будильник

Клятий будильник мою безнадію
                розбудив.
У ньому (будильнику)
                мелодія тільки одна.–
Мелодія сонця (– зійшло з-за будинку
                Незалежності 21
І сяде
                -- за Незалежності 21-
                                А).
Мелодія
                незастеленого
                                ліжка (– повернення
                                                запорука).
Мелодія
                недоспаного
                                сну
                                                (– взяти
                                                                додивитись
                                                                                у дорогу).
Мелодія кави і грінок
                на швидку
                                руку.
Мелодія
                під'їзду
                                і тротуарів
                                                на швидку
                                                                ногу.

Маршрутка ковтнула мою
                і ще
                                16
                                                безнадій.
У маршрутці
                музика
                                на всю:
                                                мелодія та самісінька. –
Мелодія
                маршруту, де всі
                                зупинки – кінцеві,
                                                і не потрібен – водій,
А я не виходжу –
                їду вже кілька
                                місяців.
Мелодія безробіття
                (працевлаштування –
                                праценевлаштовує).
Мелодія
                найкінцевішої
                                зупинки
                                                (– ДТП)
                                                                і звільнення
                                                                                від плоті.
Мелодія, що на єдиний
                умовивід наштовхує –
Купити новий
                будильник – такий, щоб хоч кілька мелодій.

Рімейк Із Нехтуванням Авторського Права

                Він знав,
                чого життя і воля варті.
                Ішов замріяний.
Нічого,
що під вартою.
                Ішов і усміхався характерник.
Дарма,
що хрест важкий і що плече натерло.
                Співав про Байду,
                хоч вінок терновий
Наївся оселедця і напився крові.
                Ґедзі і подив охорону жерли:
“Козаче,
звати як тебе?”
“Ісус Боженко.”
                …Курган став вищим на Боженків хрест.
На третій цвях помер…
На третій день воскрес.
                І замість вознестись на сороковий,
Пустивши небесами бульбашки та кола,
                Він вдруге на землі життя віддав
Уже в бою за небо синє,
як вода.

Eulogy

Заковтнути зонд її косички
І теліпатися на ній прикрасою.

Пипку їй
                відкусити
І жувати, мов гумку від карієсу.

Шприцем їй очі висьорбнувши,
У вену собі
                загнати,
Ловити кайф
                і блювати віршами,
Що виявляться плагіатом.

Залізти
                в неї рукою, намацати
Серце і вийняти тепле та вогке,
Кинути
                голодній цуценяті,
А воно отруїться і здохне.

* * *

Звучить сучасність, як важкий метал.
Його я назавжди запам'ятав.

                Пішли –
                бронзовотілі
                та залізнодухі,
                дорожчі
                і благородніші
                за благородні метали.

                Повернулись –
                зі свинцем у тілах,
                одягнені в цинк.

Сучасність, як важкий метал, звучить.
Його хрестам сталевим не завчить.

* * *

Через мільйони мільйоноліть
Хтось невідомий, розкопавши Київ,
Розіб'є загадки кам'яний моноліт
І зрозуміє: тут люди жили отакі от.

Виживали самі й виживали один одного.
Любили батьківщину і матерщину.
Нищили природу, і це було природньо.
Нове будували, а старе трощили.

Власні душі продавали журналісти.
І тілами торгували лярви.
Не було акторів, хоч скрізь були куліси.
І, взагалі, ховатися було популярно.

Вчителі сварилися, насупивши брови.
Бунтарів приборкували міліціонери.
Науковці селекціонували ядерну зброю.
Поети списували олівці та нерви.

Диктатори ламали верболіз кінцівок.
Найманці крали плоди з баштану голів...

Світ ядерні бомби жбурляв, доки не вцілив, –
Вцілив, але не вцілів.

Автовірш

Живу серед автомашин,
З поезією зав'язавши.
"Людино, спинись, не спіши
Туди, куди встигнеш завжди!"

На кожен автомобіль
Чіпляють по сигналізації.
"Повісьте її ще й собі
На душі, серця і задниці!"

Брудні вантажівки хмар
Навезли дощу – цілу зливу.
На небі веселки нема.
В калюжах веселка – бензинова.

Вхопити повітря ковток –
Машиною – у позахмар'я...
Планета – авто
Після аварії.

Прямокутне

У прямокутнищі – мешкаю,
                по прямокутницях – ходжу...
Сідаю – на прямокутник,
                обідаю – за прямокутником,
                лягаю – на прямокутник,
                прямокутником – укриваюсь...
Одні прямокутнички – читаю,
                на інших – пишу,
                на треті – молюсь...

Самі прямі кути:
                гострота – в їжі, суперечках, футболі,
                тупість – у людях і вчинках,
                але – не в кутах...

Увесь світ навколо – прямокутний:
                крізь вікна,
                на фото,
                по телевізору...

Умерти серед прямих кутів
                і прямолінійних
                (ще не прямокутних)
                людей...

* * *

Життя – подіум.
Встигати за модою.

Усі – моделями.
                Змалку
і до смерті.
Одягу замало
в асортименті:
                навушники,
                наручники,
                нашийники,
                намордники.

Самим одягати.
Іншим допомагати.

Одяг оптом.
Одяг вроздріб.
Зняти мірки – розмір.

Незручно і некомфортно.
Зате є зміст і форма.

Життя – подіум.
Наяву і подумки.

Останній дистих:
я – нудистом.

* * *

Коли серце нудьгою змориться
Через будні в метро і трамваях,
Я тебе віднайду у мороці
І від міста в тобі сховаюсь.

Ти вберешся у крила-опудала
І мене понесеш світами.
Цілу ніч ми літати будемо
І розіб'ємось об світанок.

* * *

Надуваю, мов жувальну гумку,
                новий день.
У мою любов, як на прогулянку,
                сніг іде.

Хвилини падають, замерзаючи
                на льоту.
Їх позбирають сонячні зайчики
                і вінки сплетуть.

Я викачав зі своєї любові
                сніговика.
І назвав його тобою –
                звикай.

* * *

Набив пику телефонному автоматові…
Бачте,
                серед телефонів першої необхідності
                (які викликаються надурняк)
                не написано її телефону —
                найпершої наднеобхідності.

Кинув пусту картку в смітник.
Промазав.
Лайнувся,
                а з вуст замість лайки —
                зумер…

Казочка про неї

Вона – Солом'яний Бичок,
                до якого прилипають
                грошовиті Ведмеді,
                жагучі Вовки,
                корисливі Лисиці
                і зрадливі Зайці.

                Солом'яний Бичок
                пасеться у моїх снах,
                припнутий до серця.

        Я постійно полюю на нього.
                Сьогодні – майже наздогнав і...
                – Не липни! –
                мукнув Солом'яний Бичок.

Сентиментальне

Розірву на маленькі буквочки твоє ім'я
                і складу з них вірша –
                                не про тебе...
Зафарбую тебе на всіх фотокартках...
Виперу твої дотики зі свого одягу...
Вивітрю зі спальні твій запах...
А що заподіяти собі?!.

                Я, може, і скептик,
                це, може, й істерика:
                нап'юся таблеток,
                улізу в електрику,
                проїдуся лезом
                по венах червоних,
                стрибну під колеса,
                стрибну із балкона,
                втоплюся в озерці,
                повішусь на кроні,
                застрелюсь у серце,
                застрелюсь у скроню.

Від смерті не втечеш.
Від тебе не втечеш –
                теж...

* * *

Одного ранку на літо напали.

Прилетіла авіація хмар –
                обстріляла крупнокаліберними дощами.
Ударили смертельні напалми вітрів.
Піхота дерев оточила літо
                і пішла на штурм...

Збиті хмари падали
                і вибухали туманом.
Поранені дерева
                борсалися в калюжах листя
                або заживо горіли в огні.

Врешті літо емігрувало
                на літачку журавлиного ключа
                з думкою про реванш.

Лишилося – капітулювати.

Закривавлені листівки сповістили
                про осінню окупацію.

Розпачливе

Каштанові галактики.
Листків метеорити.
Останню думку дощ розмив
                і вітер розгойдав.
Тече ріка-Хрещатик.
Я збиваюся із ритму.
Тече ріка-Хрещатик
                і впадає у Майдан.

Немає сили жити
                і немає часу вмерти.
Дивлюсь у дзеркало вітрин
                і бачу – сатану.
Осмеркли очі у людей,
                у мене теж – осмеркли.
Тече ріка-Хрещатик –
        я тону,
                тону,
                        тону...

Безсоння

Тополі,
        плюючи зірками,
                лузали місяць,
                        наче сонях.
І втома,
        як на шиї камінь,
                мене топила
                        у безсонні.
Будинок самогубця викинув,
        у ньому я себе впізнав.
Так
        у банальний тетріс вікон
                я грався допізна.

Сиренами і серенадами
        пітьма стогнала у кватирку.
Навкруг бродили сни принадні,
        але не йшли в мою квартирку.
АвтомоБІЛЬ
        автомоБОЛЕМ
                мені під вікнами БОЛІВ.
У шахті страху
        і любові
                застрягла ніч,
                        як ліфт.

* * *

Електричка причалила,
Переповнена злом.
З неї тхнуло печаллю,
З неї буднем несло.

Край вокзальної стінки
Листя – жовті дива,
Мов рекламні листівки,
Листопад роздавав.

Дощ побіг по бруківці
(за плечима – рюкзак).
– Парасольками вицвів
Велелюдний вокзал.

Просигналивши тричі,
Просигналивши влад,
Попливла електричка,
Попливла...

Передранок зими

Калюжі окуляри повдягали
І, ніби вперше, дивляться на нас.
А ми йдемо і вулиці без назв,
Мов сторінки, гортаємо ногами.

Назустріч нам деревця – голі й босі –
На листя просять...
Ми соромливо очі відвертаємо
На стомлених будинків сіру тайну.

На вікнах візерунків малувато –
Мороз ще тільки вчиться малювати.

Зненацька розлякав автомобіль
Останні сни і перших голубів,
Що швидко зникли десь у далині,
Де білі коні допивали ніч.

* * *

Ніч приїхала останньою
Електричкою із Ніжина,
В повен зріст над містом стала –
Виснажена і засніжена.
Люди спали,
        літом снили,
Доки душі не затерпли.

Сніг не йшов,
        а повз знесилено,
Повз повз тишу,
        повз повз темряву,
Повз повз ніч
        і повз повз місто,
Повз – аби повзти як-небудь.
А вгорі гойдався місяць
В гамаку нічного неба.

вгору