ВАРЯЗЬКА БАЛАДА    
       
 Необорима соняшна заглада —    
 Віки, віки — одна блакитна мить!    
 Куди ж поділа, степова Елладо,    
 Варязьку сталь і візантійську мідь?    
       
 Від синіх меж до сіверських україн    
 Широчина нестримано росте,    
 Мов на бандурі велетенській грає    
 Співучим вітром припонтійський степ.    
       
 Гарячий день розлив пекуче злото    
 І сам втопивсь у соняшнім меду,    
 Й крізь спокій цей єдина ллється нота —    
 Блаженних бджіл в вишневому саду.    
       
 Лиш чорними очима хитрих вікон    
 Всміхнуться молодицями хати —    
 І знову степ пестить мої повіки,    
 І знову скитські баби і хрести.    
       
 Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії    
 І ніч очей з-під п'явок гострих брів —    
 І знову — степ. Лишь де-не-де замріє    
 Архипелаг поснулих хуторів.    
       
 Дзвенить вода. Це він, це він синіє —    
 Балада хвиль — Дніпро. І на горі    
 Спить Київ — степова Олександрія —    
 Під злотом царгородських мозаїк.    
       
 Там обертав в державну бронзу владно    
 Це мудре злото кремезний варяг,    
 І звідтіля ж воно текло безвладно    
 Під ноги орд — на кочівничий шлях.    
       
 Гриміли десь козацькії литаври,    
 Віки несли не раз залізний дар, —    
 Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,    
 Від мудрості знесилений Владар.    
       
 (А ти не довго гаялась в тривозі:    
 Сарматських уст — отруйний, п'яний мед    
 Ти віддала татарину в знемозі,    
 І чув твій сміх Батиєвий намет).    
       
 І далі, там, де беріг Кіммерії    
 Підніс коринфські обриси колон,    
 Де Херсонес замріяно біліє    
 І снить солодкий, вічний, синій сон,    
       
 Де кам'янисті межі скитських прерій    
 Врізаються в козацький буйний Понт    
 Причалом генуеських кондотьєрів,    
 Кінцем твоїх бурхливих перепон...    
       
 Отак лежиш — замріяно-безсила,    
 А сходить ніч — і відьмою вночі    
 Ти розгортаєш кажанові крила...    
 І, поки по гаях кричать сичі,    
       
 По болотах скрегочуть млосні жаби,    
 Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро —    
 Летиш, страшна й розхристана, на шабаш —   
       
 Своїх дітей байстрючу пити кров...    
       
 ...А з Чигрина й з Батурина в тумані    
 (Козацьке сонце тільки виплива)    
 Два гетьмани виходять мертві й п'яні,    
 І кожен довго плаче і співа.    
       
 Один зітха — єдиним зойком: «Тиміш», —    
 І проклина Виговського всю ніч,    
 А другий — той, що огрядніш    
 і стриманіш, —    
 На північ кида блискавками віч.    
       
 І чуть: «Чекай, бо ж — жодного респонсу,    
 Ти, Орлику, — гаряча голова!»    
 ……………………………………………    
 ...Коли ж, коли ж знайдеш державну    
 бронзу,    
 Проклятий край, Елладо степова?!.    
       
 26 — 28 6 25