РОЗДІЛ 3
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦТВА

Населення Азовського війська: кількість та соціальний склад. Основу населення Азовського війська становили козаки та райя Задунайської Січі, що повернулися в межі російської держави на початку російсько-турецької війни 1828–1829 років.

Першим до російського берега пристав човен з кошовим отаманом і 10 курінними отаманами.¹ Прибуття основної частини козаків продовжувалося протягом усього травня 1828 року. Так, 14 травня в Ізмаїльський порт прибуло 342 душі обох статей на 68 човнах,² а 24 травня прибуло ще 53 "запорожці з майном... із селища Кара-Ормана" на човнах і каюках.³ Але кошовий отаман Задунайської Січі Й.Гладкий, а потім і командуючий 2-ю армією генерал-фельдмаршал П.Вітгенштейн запевняли новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що переселенців буде близько 1.000 душ.⁴ Однак на 8 червня 1828 року після відбуття карантину їх нараховувалося тільки 578 душ обох статей.⁵ До цієї кількості не входили 218 козаків і сам Й.Гладкий, які ще 25 травня 1828 року були відправлені з карантину під проводом офіцера Михайлова до селища Сатунове для участі в операції по взяттю фортеці Ісакчі.⁶ Отже, на кінець червня задунайських переселенців нараховувалося 796 душ обох статей.

27 травня 1828 року із задунайців планувалося сформувати 2 піші полки для участі в російсько-турецькій війні.⁷ Полки формувалися в Ізмаїлі під керівництвом Й.Гладкого. Останній добивався від вищого військового керівництва дозволу на прийняття в нове військове формування всіх бажаючих козаків селища Новопокровського Бессарабської області і з міста Керч-Єнікале Таврійської губернії. Бажаючі знайшлися навіть серед чорноморців. Проте потрібної кількості козаків для швидкого сформування 2-х полків не знайшлося і тому був сформований лише один полк, який за указом від 4 квітня 1829 року отримав назву Дунайського і прикріплювався до Дунайської флотилії.⁸ Полк нараховував 577 осіб: 550 рядових козаків і 27 офіцерів. "Неслужилі запорозького стану" — родини козаків, чоловіки непридатні до військової служби, райя, церковний причт у кількості 1.759 осіб обох статей були відправлені на місця попереднього проживання, а згодом і на зимові квартири в Таврійську губернію. Отже, разом задунайців "що знаходилися у відомстві полковника Гладкого" нараховувалося 2.336 осіб.⁹ Якщо не враховувати нежонатих запорожців, які відправилися Чорним морем до Керчі (24 душі чоловічої статі), та 21 душа чоловічої та жіночої статі з родин козаків 2-ї сотні, які залишилися біля Сатуновської переправи, то в Таврійську губернію направлялося 1.714 осіб обох статей.¹⁰ Ці дані майже співпадають з даними Ф.Щербини. Він вказує, що на зимові квартири до Таврійської губернії направлялося 1.716 душ обох статей.¹¹ А.Скальковський стверджує, що кількість членів родин запорожців становить 1.384 душі обох статей. Проте він згадує ще 374 бурлаки, разом з якими кількість Окремого Запорозького війська складає 1.758 душ чоловічої та жіночої статі.¹² За "Переліковою відомістю", поданою Й.Гладким новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, кількість Окремого Запорозького війська, що йшла до Таврійської губернії становила 1.759 душ обох статей.¹³ Але у названій відомості не згадуються бурлаки. Ймовірно, що названа вище загальна кількість осіб Окремого Запорозького війська разом із служилими козаками Дунайського пішого полку є достовірною і становить 2.336 душ обох статей.

Поступово кількість козаків Дунайського пішого полку, а отже, і війська зменшується. Задунайці гинули в боях та під час ліквідації чуми на території колишньої Задунайської Січі. В 30-х роках ХІХ століття помітний і значний відхід козаків знову за Дунай. Причинами втеч козаків в Добруджу були: 1) невизначеність становища задунайців у Росії на початку 30-х років; 2) відсутність протягом 4-х років остаточного місця поселення; 3) незадоволення новою організацією козацького війська — замість козацької Січі — іррегулярне з`єднання; 4) залишене в Туреччині нерухоме майно і його відсутність у Росії та інше.

Втечі були постійними і регулярними. Тільки в липні 1831 року втекли 27 козаків і в полку залишилося всього 324 особи.¹⁴ Зменшення чисельності війська прискорило вирішення питання щодо поселення і створення нового козацького формування. На період поселення задунайців в Олександрівському повіті Катеринославської губернії військо нараховувало 2.319 душ.¹⁵ Така кількість була надто замалою, щоб формування із задунайських козаків могло і надалі існувати як окреме військове з`єднання. Саме тому наказний отаман використовує будь-яку можливість, щоб збільшити чисельність війська. Намагання Й.Гладкого підтримувалися і урядом.

У 1832 році до війська були зараховані 238 міщан Петровського посаду. Після приєднання селища Новоспаського разом з його мешканцями на 1 січня 1835 року військо нараховувало 5.249 душ обох статей. Саме такі дані були передані Азовською військовою канцелярією до Департаменту військових поселень.¹⁶ Через рік військо збільшилося на 479 душ і 1 січня 1836 року нараховувало 5.728 осіб чоловічої та жіночої статі¹⁷ (у вересні цього ж року у війську в наявності було 2.907 душ чоловічої статі¹⁸). Кількість війська збільшувалася за рахунок включень поодиноких вихідців із турецьких володінь, синів азовських козаків від попереднього шлюбу, козаків із Новоросії, що бажали приєднатися до азовців та за рахунок природного приросту.

На 1 січня 1837 року в Азовському козацькому війську, за даними канцелярії, вже проживали 5.771 душа обох статей.¹⁹ У цьому ж таки році з`являється реальна можливість збільшити військо одразу до 7.230 душ чоловічої та жіночої статі, бо "некрасівські козаки" із сім`ями побажали перейти в підданство Росії із турецьких володінь.²⁰ Прохачі питалися дозволу оселитися на одному з берегів Георгіївського острова, де вони зведуть храм "власними своїми зусиллями".²¹ Бажаючих було 1.459 душ обох статей, які збиралися перевезти із собою 961 голову великої рогатої худоби та 33.506 голів дрібної худоби.²² Прохання мешканців 4-х турецьких аянств — Ісакчинського, Бабадагського, Мачинського, Тульчинського — 9 січня 1837 року було передане перекладачем Реніського карантину Ріганом новоросійському та бессарабському генерал-губернатору. Бажання колишніх підданих російської держави, які залишили свою батьківщину з різних обставин, було прийняте урядом "з цілковитою готовністю". Адже це була ще одна яскрава перемога зовнішньої та внутрішньої політики Російської імперії. Та на підставах останніх трактатів Росії з Туреччиною поселення на Георгіївському острові було неприпустиме. Тому мешканцям турецьких аянств було запропоновано перейти до російської держави і приєднатися до Азовського козацького війська, яке складалося "із колишніх їх товаришів за Дунаєм, під іменем запорожців відомих".²³ На що бажаючі повернутися до Росії погодилися.

Серед азовських козаків звістка про можливе приєднання некрасівців викликала не однозначну реакцію. Стосунки між задунайськими запорожцями та некрасівцями в Туреччині були складними і не однозначними. Проживання їх на території Османської імперії мало свою історію: від мирного співіснування до кровопролитної війни і нового замирення. Згодом стало очевидним, що серед бажаючих повернутися до російської держави було багато знайомих азовським козакам людей і, навіть, родичів, які після 9 травня 1828 року знайшли притулок серед липованського населення. І тоді козаки Азовського війська звернулися до імператора з проханням дозволити "ізвоіцьким козакам, чи некрасівцям, єдиновірцям їх, а декому із них і родичам... повернутися до Росії для приєднання із земляками своїми".²⁴

На найвищому рівні було вирішено діяти у справі переселення "некрасівців" обережно. Ускладнень з Османською імперією російський уряд не бажав, а встановлений Адріанопольським трактатом сімнадцятимісячний термін на добровільне двохстороннє переселення російських та турецьких підданих вже закінчився. Тому російському посланнику в Константинополі було доручено приватно домовитися із турецькими міністрами. Через посередництво князя Телемака Ганджери російський уповноважений повідомляв Порту, що імператор Микола І згоден продовжити термін переселення в Туреччину мусульман, які проживають в Росії в Ахалцихській провінції і сподівається, що і султан дасть згоду на переселення тих козаків, земляки і родичі яких живуть в російській державі.²⁵

Через декілька місяців російський посланник у Константинополі сповіщав своєму уряду про згоду турецького султана на переселення козаків до Росії. До того ж султан запевняв, що негайно будуть надіслані розпорядження сілістрійському паші про відкомандирування в Мачин особливого комісара. Турецький і російський чиновники мусили на місці домовитися про умови і термін переселення. Султаном була висунута одна умова російському уряду: щоб у переселенні некрасівських козаків не було ніякого насильства.²⁶

Після непростих дипломатичних переговорів між російським і турецьким урядами 6 липня 1838 року перші переселенці у кількості 140 осіб прибули до станиці Новоспаської. Про це повідомляв новоросійського та бессарабського генерал-губернатора квартальний наглядач бендерської поліції, який супроводжував переселенців до війська.²⁷ Через значні ускладнення у ході переселення термін прийняття переселенців до російських карантинів був продовжений до 1 січня 1839 року. Згідно з "Табелем про народонаселення" в Азовському війську на 20 жовтня 1838 року проживало 6.014 душ чоловічої та жіночої статі, серед яких показано 203особи новоприбулих із турецьких володінь (1 особа духовного звання, 130 козаків, 16 хлопчиків до 10 років та 46 жінок).²⁸ Аналіз документів з канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора показав, що всього з 1837 по 1839 рік через Реніський та Ізмаїльський карантини пройшли тільки 217 осіб обох статей, які були приєднані до Азовського козацького війська.²⁹ Бажаючих у 1837 році було в 7 разів більше, ніж тих, хто повернувся. Це було пов`язане з політикою турецького уряду, який не був зацікавлений у переселенні козаків у межі Російської імперії. Підступність турецької адміністрації, постійні погрози фізичних розправ, неспроможність російського посланця через відсутність повноважень захистити переселенців, чутки і невпевненість у майбутньому призвели до того, що значна кількість людей відмовилася переселятися. Не останню роль у переселенні саме такої кількості "некрасівських козаків" відіграло і запропоноване місце поселення. Адже їм замість добре знаного і зручного у всіх відношеннях для поселення Георгіївського острова запропонували оселитися на землях Азовського війська, де і без них був уже земельний голод.

Водночас і 217 переселенців-некрасівців не були зайвими для війська, у якому в 1838 році нараховувалося 6.014 душ обох статей.³⁰ Більшість цих переселенців була зарахована саме до служилого козацтва (130 осіб із 193 чоловічої статі).³¹

Із загальної кількості переселенців близько половини становили росіяни — некрасівсько-липованське населення. У переселенських списках вони значилися як люди "малоросійської нації". Звичайно ж російський уряд не вдавався до деталей щодо національної належності цих людей, щоб не ускладнювати процес переселення. А турецька адміністрація допускала до переселення всіх козаків — колишніх вихідців із російських володінь.

З поселенням мешканців турецьких аянств у землях Азовського козацького війська сутичок чи непорозумінь на національному і релігійному грунті між азовцями і переселенцями не відбувалося. Та й про колишню ворожнечу як ті, так і інші воліли не згадувати. Для них це була не найкраща сторінка історії Запорозького і Донського козацтва. Крім того, перенесені мешканцями турецьких аянств поневіряння та постійні погрози фізичного винищення викликали співчуття у азовських козаків. Уже через декілька років колишні переселенці, обжившись на нових місцях, почували себе повноправними козаками Азовського війська. А згодом, завдяки родинним зв`язкам та новому надходженню людей до війська, із вжитку азовських козаків зникло і саме поняття "некрасівські переселенці". Є очевидним, що колишня ворожнеча між задунайцями та некрасівцями була "забута" через мету, що їх об`єднувала — зберегти свою належність до козацького стану.

У 1839 році вищим керівництвом держави було вирішено збільшити чисельність Азовського козацького війська за рахунок циган, що кочували по півдню України. 29 травня 1839 року на підставі Височайшого повеління до Азовського козацтва мала приєднатися 251 родина кочових циган "за умови, що вони при такому приєднанні не будуть позбавлені прав, що надають особам вільного походження при переході до козацького стану, і не будуть піддаватися жодним утискам".³² Планувалося, що цигани остаточно осядуть на військових землях, заведуть власні господарства, займуться землеробством та скотарством. Однак остаточно оселити циган на військових землях не вдалося. Азовському війську не були збільшені земельні фонди і, крім того, "при дороговизні хліба і робочих рук зведення для циган житла в нинішній час дуже ускладнено".³³ Внаслідок цього у 1844 році циган було передано Міністерству державного майна³⁴ і у війську залишилося 8.982 душі обох статей.³⁵

Наприкінці 1849 року в станицях козацького формування проживало 8.748 душ обох статей,³⁶ а в 1850 році — 9.004 душі.³⁷ Безумовно, до цієї кількості входили не тільки козаки, а й люди цивільного відомства, що жили на землях війська. Згідно з відомостями, наведеними у "Військово-статистичному огляді Російської імперії", в Азовському козацькому війську в 1850 році проживало 9.545 осіб обох статей. На наш погляд, наведені в збірнику дані завищені. В умовах відсутності нових переселенців чисельність війська збільшувалася, в основному, тільки за рахунок природного приросту.

У роки Кримської війни від Азовського війська на службу вийшло 1.920 осіб³⁸ і у формуванні залишилися тільки літні чоловіки, жінки та діти (включаючи малоліток до 19-ти років).

Після війни чисельність війська дещо зросла. На 1 січня 1856 року в Азовському козацькому війську нараховувалося 9.908 душ обох статей, із яких до козацького стану належало 9.829 душ чоловічої та жіночої статі. Штатний військовий склад становив 1.926 козаків та офіцерів. За даними О.І.Дружиніної у 1858 році в Азовському війську було 4.806 душ чоловічої статі (цікаво, що всього в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях проживало 6.254 душі чоловічої статі козацького походження).³⁹ Такі ж дані маємо в "Матеріалах для географії і статистики Росії", зібраних капітаном В.Павловичем, де із загальної кількості козацького населення Азовського війська в 10.016 душ обох статей було 4.806 чоловіків.⁴⁰ Через рік військо вже нараховувало 10.826 осіб, серед яких було 10.393 душі козацького стану (чоловіків було 4.972 особи).⁴¹ У 1859 році щільність населення Азовського козацького війська становила більше 14-ти душ на квадратну версту. Це один з найвищих показників по Катеринославській губернії. На один населений пункт Азовського формування припадало в середньому по 354 двори та 2.095 мешканців. Цей показник був найбільший по Катеринославській губернії і Таганрозькому градоначальству.⁴²

На початок переселення на Кубань у 1862 році Азовське козацьке військо нараховувало 10.911 душ обох статей — 5.361 душа чоловічої та 5.550 душ жіночої статі (8.209 дорослих і 2.537 дітей). За відомостями військової канцелярії на 25 березня 1862 року у війську проживало 57 офіцерських сімей і в них 80 осіб чоловічої і 85 душ жіночої статі та 2.649 сімей нижніх чинів і в них 5.281 душа чоловічої і 5.465 душ жіночої статі.⁴³

Зміни кількісного складу Азовського козацького війська показані в таблиці:

Отже, за 30 років (з 1832 по 1862 роки) кількість Азовського козацтва зросла майже в 5 разів. Це був період найбільшого росту чисельності війська. Починаючи з 1862 року, кількість населення козацького формування швидко скорочувалась. Основною причиною зменшення кількісного складу було поетапне виселення азовців на Кубань. Протягом 1862–1866 років у західну частину Кавказького хребта переселилася 1.142 сім`ї азовців.⁴⁴ Це була значна кількість, якщо врахувати, що на початку 1862 року перед переселенням у війську було 1.884 будинки і 2.706 козацьких і офіцерських сімей.⁴⁵ За 4 роки на Кубань із Азовського війська пішло 5.238 осіб обох статей, що становило 48% населення козацького формування. На місці попереднього поселення в Олександрівському повіті Катеринославської губернії залишилося близько 5.670 душ чоловічої та жіночої статі, які й були переведені до цивільних відомств.

Соціальний склад Азовського війська був досить складним. Азовськими козаками називала себе значна кількість людей різного походження та станів. Безперечно, ядром створеного козацького формування були вихідці з-за Дунаю. Разом з тим, у переселенні активну участь брала задунайська райя — податне християнське населення турецької держави, яка знаходилася під юрисдикцією Задунайської Січі. Яскравим підтвердженням цьому є рапорт комісара Рожаліна від 26 травня 1828 року, в якому повідомляється про прийняття на обсервацію 53 осіб чоловічої та жіночої статі, що прибули в межі імперії із селища Караормана.

Аналіз документації Азовської військової канцелярії дає підстави стверджувати, що серед задунайців були колишні запорожці та їх діти, чорноморські, малоросійські і донські козаки, піддані різних держав селянського, міщанського походження, особи духовного стану, представники вищих верств населення (вихідці із польської шляхти, молдаванськихдворян, значна кількість дворян із Тираспільського повіту, дуки із сербів та болгар) та інші. Все це свідчить про перехід до Росії задунайського населення неоднорідного як в майновому, так і в соціальному плані.

До російської держави перейшли задунайські "срібляники" та "дуки" — курінна старшина в кількості 26 осіб, заможні одружені козаки та заможна райя. На користь цього свідчать відомості Департаменту військових поселень, що з виходом із обсервації деякі переселенці мали кошти для того, щоб купити волів, підводи, одяг та провіант.

Згідно з відомостями Військового міністерства про кількість вихідців із турецьких володінь на батьківщину повернулася сірома — "голоколінчики" та "безштаньки". У документах фігурують 378 бурлаків. Серед незаможного задунайського населення було багато колишніх кріпаків, які перейшли тільки з тим, що мали на собі. Таким переселенцям уряд змушений був виділити незначні пільги, одяг, провіант та підводи для проходу на місця тимчасового поселення. Про наявність серед переселенців значної кількості колишніх кріпаків яскраво свідчить указ Сенату від 15 березня 1829 року "Про неповернення у кріпацтво людей, які опиняться між прибулими у підданство Росії запорожцями, і про виключення з ревізії тих з них, які поступлять у козацьке військо".⁴⁶ Незважаючи на указ, протягом 30-х років ХІХ століття Азовська військова канцелярія неодноразово вирішувала справи, пов`язані з претензіями поміщиків щодо азовських козаків та їх родин.⁴⁷ Безперечно, більшість переселенців із турецьких володінь була українцями селянського походження.

За указом від 27 травня 1832 року задунайські козаки і ті, хто були приписані до складу Дунайського козацького пішого полку та Окремого Запорозького війська, були включені до козацького стану. Курінні отамани та сподвижники Й.Гладкого посіли керівні посади та отримали офіцерські чини, а решта стала рядовими козаками. До козацької верстви населення не включалися особи духовного звання. З оселенням козацтва в Катеринославській губернії серед колишніх задунайців стає дедалі помітнішим соціально-майнове розшарування. Військові чиновники отримали більшу кількість землі відповідно до військових рангів та платню за службу і звання. Підвищення в чинах приводить до появи власного дворянства. Ще в 1829 році дворянський титул отримав полковник російської армії Й.Гладкий.⁴⁸ У дворянській грамоті від 4 серпня 1829 року, підписаній власноручно імператором говорилося, що "Гладкова на вічні часи в гідність і достоїнство нашої імперії дворянство возводимо, постановляємо і жалуємо і в склад... дворянства таким чином включаємо, щоб йому і нащадкам його... у всі часи всіма тими вольностями... гідністю і перевагами користуватися, якими і інші нашої Всеросійської імперії дворяни користуються".⁴⁹ Згодом і інші офіцери з колишніх задунайців були включені до списків особистих дворян Катеринославської губернії.

В Азовському козацькому війську з моменту його створення були представники російського офіцерства дворянського походження. Вони були призначені в Дунайський піший полк, а згодом і в Азовське козацьке військо для зайняття посад по внутрішньому управлінню, через що з 1834 року у козацькому формуванні з`явилося російське потомствене дворянство. Разом з офіцерами до азовських станиць прибули їх сім`ї, дворові люди та селяни-кріпаки.

Наявність власних та прикомандированих із регулярної армії офіцерів призвела до збільшення офіцерського складу війська. Кількість офіцерського складу війська сягала 7% Азовського козацтва дійсної служби. Це при тому, що в інших козацьких з`єднаннях офіцери становили 2,6% війська. Отже, співвідношення офіцерів та рядових козаків Азовського війська в 2,7 рази перевищувало подібні покажчики по інших іррегулярних частинах.⁵⁰ Значний відсоток офіцерства у війську є специфікою Азовського козацького формування.

Згідно з "Положенням" 1832 року до козацької версви населення включалися міщани Петровського посаду в кількості 238 ревізьких душ. Через рік до козацького стану були включені селяни казенного селища Новоспаського. За майновим станом приєднані були різного ступеня заможності. Підтвердженням цьому є активний запис колишніх петровських міщан та новоспаських селян до Товариства азовських торгових козаків. На час вступу до нього козаки повинні були мати в грошах, векселях і товарах не менше ніж 1.500 карбованців сріблом. На 1860 рік із 40 козаків, які були прийняті в Торгове товариство Азовського козацького війська, 25 було з Петровської станиці і 10 — із Новоспаської, що становить 87 % від загальної кількості азовських торгових козаків. Звичайно, торгові козаки належали до козацького стану, але прагнення до купецької, торгової діяльності змушувало їх виділятися із загальної маси козацтва і рухатися в напрямку іншого стану — купецького. За "Положеннями" 1832 року передбачалася присутність у війську цивільних чиновників: чиновника з особливих доручень, медичного персоналу, архітектора, землеміра. З відкриттям у 1842 році на території козацького формування училища в Петровській станиці постійно проживав учитель. Так у війську з`явилися різночинці.

У кінці 30-х років ХІХ століття в Азовському війську з`явилася ще одна група мирних мешканців — українські козаки з Чернігівської губернії,⁵¹ які заснували Стародубівську станицю.

Аналіз документації військової канцелярії дає підстави стверджувати, що в 30-х роках до складу козацького формування входять представники різних категорій населення російської держави: 1) офіцери дворянського походження; 2) козаки селянського, міщанського, козацького походження; 3) різночинці — чиновник з особливих доручень, медичний персонал війська, військовий архітектор, військовий землемір; 4) священнослужителі. На військових землях проживали: 1) дворові люди та селяни-кріпаки — власність офіцерських сімей; 2) відставні солдати та матроси (їм дозволялося селитися в межах війська для об`єднання з родинами чи родичами); 3) державні селяни і міщани — родичі азовських козаків; 4) купці. Однак явною і переважною більшістю в Азовському війську були козаки селянського походження. Саме для них військо надавало нові можливості і надію на краще майбутнє. Тому й не дивно, що в 1837–1839 роках до Азовського козацького формування приєдналася ще одна досить значна група переселенців із Туреччини. Ними були мешканці турецьких аянств — Ісакчинського, Мачинського, Тульчинського та Бабадагського. Названі категорії населення проживали в межах військових земель протягом усього періоду існування козацького формування. Змінювалася тільки кількість представників тої чи іншої верстви населення.

Соціально-майнове розшарування Азовського козацтва, яке помітне вже при поселенні козаків на Бердянському пустищі, з часом поглиблювалося. Слід зазначити, що виділяючи козаків із маси податного населення Російської імперії, уряд разом з тим приймає ряд заходів, щоб надати козакам право переходу до вищих станів. У цьому відношенні за царювання Миколи І були прийняті 2 важливі законодавчі постанови: 1) постанова від 23 лютого 1848 року про право на дворянство козацьких осіб із іррегулярних військ; 2) постанова від 8 січня 1851 року про права дітей священнослужителів козацького походження. Цими урядовими постановами скористалася і частина азовців. Так, на початок поетапного переселення козаків на Кубань в Азовському війську проживало потомственних дворян 20 осіб чоловічої і 14 осіб жіночої статі та особистих дворян 67 душ чоловічої і 59 душ жіночої статі. Православного духовенства різного духовного звання у війську в 1862 році нараховувалося 54 особи чоловічої і 59 осіб жіночої статі.⁵² Отже, кількість осіб привілейованого стану в Азовському війську становила 2,5%.

Азовська старшина мала значну кількість рухомого і нерухомого майна, зосереджувала в своїх руках великі грошові суми. Той же Й.Гладкий, після відставки, купив будинок у Новоспасівці за 1.500 карбованців, а згодом і хутір за 6.000 карбованців.⁵³ У 1862 році хорунжий війська Муратов розпродував власне майно, що оцінювалося в 3.000 карбованців.⁵⁴ Родина К.Решетілова мала близько 700 десятин землі.⁵⁵

Заможні родини азовських козаків зосереджували в своїх руках не менше 3-х козацьких паїв землі. Вони мали в господарстві не менше ніж 4 пари волів та пару коней.

Козацькі родини середнього рівня статку мали переважно 2 козацькі паї землі, 2 пари волів, коня. Вони становили основу війська і були тим середньостатистичним козацтвом, яке забезпечувало загальновійськовий добробут. Яскравим прикладом цього є дані, наведені після ліквідації війська. Так, в 70–80-х роках ХІХ століття в Новоспасівці 75% дворів належало колишнім азовським козакам. Серед них 25% дворів вважалися незаможними, 37% — середнього статку, а 13% — заможними.⁵⁶

У війську були і незаможні козацькі родини. Вони користувалися переважно половинним козацьким паєм (7–8 десятин землі), але не мали необхідної тяглової сили та реманенту, щоб обробити свою ділянку землі. Саме такі родини потребували допомоги держави та війська. Військова канцелярія на чолі з наказним отаманом постійно піклувалася про незаможні козацькі родини. Таких родин у війську було небагато, бо вони, отримавши матеріальну чи грошову допомогу, при наявності робочих рук та бажання, поступово налагоджували свої господарства і навіть досягали середнього рівня статку. Біднішали переважно ті сім`ї, які залишалися без господаря. Слід наголосити, що сім`ї загиблих чи померлих козаків були під постійною опікою військової канцелярії. Вона допомагала удовицям та сиротам отримати з дозволу новоросійського генерал-губернатора більшу кількість землі, ніж передбачалася законодавством, чи іншого роду допомогу. Яскравим прикладом такої опіки є справа канцелярії "Про допомогу удовиці і дітям зауряд-хорунжого Овсянникова та сиротам зауряд-хорунжого Чорноморченка".⁵⁷ Військова канцелярія на чолі з наказним отаманом виклопотала їм через новоросійського та бессарабського генерал-губернатора повний козацький наділ землі, як основу матеріального добробуту козацьких родин, що залишилися без господаря. Тому й не дивно, що сучасники говорили про відсутність у межах війська злидарів, бурлаків та розорених господарств.

Таким чином, протягом усього періоду існування Азовське козацьке військо не було таким багаточисельним як інші козацькі війська Російської імперії. Найбільші темпи зростання чисельності козацького формування припадають на перше десятиліття його існування. В 30–40-і роки ХІХ століття чисельність Азовського війська значно збільшується за рахунок нових переселенців із Туреччини. У новостворене військо переселяються рештки задунайського населення і в 1837–1839 роках до азовців приєдналася частина некрасівсько-липованського населення. Цей переселенський рух всіляко підтримувався урядом і наказним отаманом Азовського війська Й.Гладким, який найбільше був зацікавлений у кількісному збільшенні служилого козацтва. До Азовського формування в ці ж роки були зараховані міщани Петровського посаду та державні селяни селища Новоспаського. Отже, до війська було приєднано більше 5.000 цивільних осіб. Це приєднання для новоствореного козацького формування було досить суттєвим, адже на час поселення військо нараховувало всього 2.319 душ обох статей. Крім того, до Азовського козацтва приймалися за власним бажанням колишні запорозькі та задунайські козаки з Катеринославської,Херсонської та Таврійської губерній. Згідно з розпорядженням уряду до Азовського війська були приєднані малоросійські козаки з Чернігівської губернії, які і створили нову козацьку станицю — Стародубівську. А в 1839 році на землях війська урядова адміністрація намагалася оселити кочових циган.

Проте в 30–40-х роках був досить помітним і відхід козаків знову до Туреччини чи на іншу територію. У Дунайському полку почалися втечі через невизначеність власного становища. На середину 1831 року до Туреччини втекло близько 150 козаків. До втеч в основному вдавалися ті задунайці, які залишили майно і нерухомість у Туреччині, а в російській державі нічого не отримали.

Протягом 50-х років ХІХ століття темпи зростання чисельності Азовського війська зменшуються, через те що: 1) уряд більше не вдавався до заходів щодо штучного збільшення чисельності (приєднання різних груп населення) війська; 2) припинився вихід переселенців із-за Дунаю; 3) азовці брали безпосередню участь у Кримській війні, у військових кампаніях на Кавказі, які вплинули не тільки на чисельність війська, але й на стан козацьких станиць; 4) переведення азовців на службу у військові частини регулярної армії.

З початком поетапного переселення азовців на Кубань у 1862 році, чисельність Азовського козацького війська зменшувалася.

Азовське козацтво було досить неоднорідним за своїм походженням. Основу козацького війська становило населення Задунайської Січі. Поступово до Азовського формування приєднуються вихідці із турецьких володінь, що повернулися до Російської імперії в першій чверті ХІХ століття. З поселенням задунайців у Олександрівському повіті Катеринославської губернії до складу війська включаються міщани, державні селяни, українські козаки, липовансько-некрасівське населення турецьких аянств, які збільшували кількість рядового козацтва. З поширенням на військове формування прав та привілеїв козацьких військ Російської імперії серед азовців з`являються представники дворянства та духовенства (в 1862 році в Азовському війську проживало 165 дворян). Окремою соціальною групою Азовського козацького формування були козаки Торгового товариства, які від більшості козацтва відрізнялися майновим станом.

Протягом всього періоду існування іррегулярного з`єднання в межах військових земель проживали різночинці — цивільні чиновники різних міністерств; вільні солдати і матроси, міщани, селяни — родичі азовських козаків. З появою серед Азовського козацтва дворян у війську з`являються дворові люди та селяни-кріпаки. В межах військового формування постійно проживали особи духовного звання, кількість яких постійно зростала і в 1859 році становила 129 осіб.

З перших років існування козацького формування в Приазов`ї серед азовців простежується соціально-майнова диференціація. Азовська старшина, отримавши офіцерські звання, наділялася значно більшими ніж козаки земельними ділянками. Вона зосереджує в своїх руках значну кількість майна та нерухомості. Скориставшись наданим урядом правом переходу до вищих станів, азовська старшина поступово отримує дворянство.

Основу війська становили козаки середнього рівня статку. Їх господарства і визначали рівень добробуту козацького формування.

Наявність у війську незаможних козацьких родин є закономірним явищем і невід`ємною частиною капіталістичного господарства. Таким сім`ям військова адміністрація надавала матеріальну та грошову допомогу і таким чином сприяла покращанню становища збіднілих козацьких родин. Постійне піклування наказного отамана та військової канцелярії про них мало позитивні наслідки — розорених козацьких господарств у війську не було.

Поземельні відносини в Азовському козацькому війську. У поземельних відносинах Азовське козацтво користувалося статутом про поземельні відносини Донського козацького війська. Згідно з положеннями всі землі Азовського козацького формування повинні були бути поділені на землі станичного юрту та запасні військові землі. Станичний юрт мав складатися з наділів по 30 десятин на кожного козака, по 200 десятин на обер-офіцера та по 400 десятин на штаб-офіцерів.⁵⁸ Земельний запас станичного юрту повинен був становити 1.000–1.500 десятин для наділів козаків і 7.000 десятин для наділів офіцерів. Коли запасні землі юрту не використовувалися за прямим призначенням, вони відводилися під громадські пасовиська, здавалися у відкуп чи орендувалися за умови їх нерозорювання. Земля, що залишалася після розподілу між станицями, оголошувалася військовою запасною землею і використовувалася для військових потреб та отримання прибутків. В умовах гострої нестачі землі у Азовському війську декларований 30-десятинний козацький наділ землі був ілюзією. При наділі в 30 десятин станичним юртам потрібно було б близько 97.520 десятин землі. Військо на час розподілу землі між козаками мало 59.022 десятини.⁵⁹ Під станичні юрти було відведено 73% усієї наявної землі (придатної і непридатної для обробітку), що становило 43.460 десятин. Тому азовські козаки отримували наділи, які прирівнювалися до вищих наділів державних селян Південної України і становили 15 десятин на кожну душу чоловічої статі.

Нестача землі у війську була настільки суттєвою, що повні наділи були неможливі не тільки для козаків, а й для офіцерів. Офіцери Азовського козацького війська не мали особливих довічних ділянок і користувалися землею станичного юрту: обер-офіцери мали у своєму розпорядженні 2 козацькі паї у кількості 30 десятин, а штаб-офіцери користувалися 4-ма козацькими паями в розмірі 60 десятин землі.⁶⁰ У 1837 році через нестачу землі не було навіть задовільнене прохання Й.Гладкого про надання йому в довічне і спадкове володіння — "пустопорожньої" Митрополицької ділянки в 2.264 десятини.⁶¹

Азовські офіцери та козаки не були власниками землі. Її власником виступало Азовське козацьке військо. По відношенню до війська азовці були землекористувачами. Головним розпорядником військових земель стала військова канцелярія. Згідно з положеннями та статутами про благоустрій у козацьких станицях вона розподіляла землю між станицями у відповідності до кількості мешканців. Земля, що залишалася після розподілу, оголошувалася військовою запасною і призначалася для майбутніх офіцерських та козацьких наділів. У межах станиці функції контролю і координації земель станичного юрту здійснювала станична управа. Під її наглядом станична громада ділила землі на ріллю, сінокоси, пасовиська; розподіляла окремі ділянки між станичниками; визначала землі для оренди, лісоводства та під громадські споруди. Постійний перерозподіл наділів у станицях здійснювався через неоднакову якість грунтів, наближеність ділянок до шляхів сполучення, відстань до морського порту та водоймищ. Термін землекористування визначався громадою.

З поширенням на азовців системи поземельних відносин, що панували на землях Донського війська, вони зустрілися з новою для них системою поземельних відносин. Задунайське населення, що становило основу Азовського козацького формування, переділу землі не знало і вільно користувалося тією частиною вільних січових земель, яку хотіло обробляти. "Розміри ділянок визначалися потребами родини і кількістю робочих рук".⁶² Державні селяни Новоспаського селища були власниками чітко визначеного наділу землі. Поземельні ділянки були передані їм у довічне спадкове володіння. Подвірно-спадкове володіння було традиційним і для переселенців із Чернігівської губернії. Однак з оселенням в Олександрівському повіті всі вони стали лише користувачами 15-десятинних ділянок землі, які постійно мінялися. Така система поземельних відносин не була характерною для жодної із груп, що творили Азовське військо. Однак виступати проти поширеної на козацьке формування системи поземельних відносин при гострій нестачі землі було справою безнадійною. Азовці змушені були змиритися з нею.

Водночас слід зазначити, що козаки намагалися використати будь-яку можливість, щоб закріпити за собою надану при першому розподілі ділянку землі, а згодом і стати її постійним власником. Першим кроком у досягненні цієї мети було отримання ділянки під хутір. У станичному юрті дозволялося заводити хутори, але лише там, де вони не могли заважати громадському землекористуванню і тільки за згодою станичної громади.⁶³ Отримавши ділянки під хутір, азовець вже не міг користуватися паєм у станиці. Але часто козаки самовільно захоплювали землі на віддаленій відстані від станиці і продовжували користуватися станичною ділянкою. Були випадки, коли козаки обробляли ділянку землі більшу ніж їм було виділено станичною громадою під хутірське господарство.⁶⁴ Загальні правила щодо хуторів порушувалися не тільки козаками, а й офіцерами війська. Так, у 1867 році було дозволено викупити хутір родичам загиблого хорунжого Азовського війська Муратова. Згідно з документами під це хутірське господарство було відведено 9 десятин землі. При обмірі виявилося, що хутір фактично займав 17 десятин землі.⁶⁵

Азовці, отримавши ділянку землі під хутір, намагалися якомога швидше засадити її насадженнями або ж збудувати греблю, млин. Прагнення азовських козаків розвести сади та поставити млин на хутірських землях мають пояснення. За існуючою на Півдні України законодавчою традицією за власниками заводських і фабричних підприємств, водяних млинів, греблей, фруктових садів чи лісосмуг земля закріплювалась у довічну власність.⁶⁶

Щоб мати більше аргументів на закріплення за собою землі в довічне володіння, азовці намагалися водночас збудувати на хуторах греблю та млин, а поруч посадити фруктові дерева чи лісосмуги. Таким, наприклад, був хутір Олександра Сергєєва. На відведених козакові під хутір 15 десятинах землі він збудував греблю, добротний млин, виростив сад із 150 фруктових дерев та посадив понад греблею 1.000 осокорів та верб.⁶⁷ Хутори азовських офіцерів дивували сучасників фруктовими садами великих розмірів, значною кількістю лісосмуг, добротними млинами.

Кількість хуторів у війську постійно зростала. В 1836 році їх нараховувалося 15.⁶⁸ Через наступні 2 роки кількість хуторів збільшилася до 60-ти.⁶⁹ У той же час відсутність у юртах необхідної для заведення хуторів землі дає підстави стверджувати, що за наступні десятиліття кількість хуторів не набагато відрізнялася від даних за 1838 рік. На момент ліквідації війська їх було також 60. Бажаючих мати хутірське господарство в Азовському війську було багато, але обмежена кількість військової землі не дозволяла цього зробити.

Зміни в системі поземельних відносин азовських козаків відбулися в 1857 році, коли вийшов новий "Статут про благоустрій у козацьких селищах". На Азовське військо знову ж таки поширювалося положення про поземельні відносини на землях Донського козацького війська.⁷⁰ Відповідно до них азовські козаки отримували ділянки землі у довічне володіння з правом викупу в спадкову власність. Крім того, "Статут" підтвердив право азовських козаків довічно володіти ділянками землі, на яких ростуть сади і лісосмуги та стоять водяні млини.⁷¹

У власність офіцерам-азовцям передавалися землі їх кріпаків, які також отримували земельні наділи. Довічні ділянки надавалися із фонду запасних земель. Генералу відводилися 1.500 десятин, штаб-офіцерам по 400 десятин, обер-офіцерам по 200 десятин землі.⁷² Але чиновники війська могли мати наділ у станичному юрті або окрему довічну ділянку землі із військових запасних земель. Козакам та священикам паї відводилися із загального станичного юрту в довічне володіння (по смерть). Розміри ділянок священнослужителів залежали від їх духовного звання: протоієрей отримував 4 козацьких паї; священик — 2; диякон — 5; дяк та паламар — по 1 козацькому паю.⁷³ Козацький пай як і раніше становив 15 десятин на душу чоловічої статі.

Однак у наступному 1858 році довічні ділянки були замінені строковими земельними ділянками по 200 десятин. Вони виділялися із запасних земель і їх не можна було дробити. Строкова ділянка надавалася за бездоганну службу на 15 років без права викупу.⁷⁴ Після закінчення визначеного терміну строкове володіння могло бути поновлене на новий 15-річний термін. Чиновники війська, відповідно до свого чину, отримували певну кількість строкових ділянок: обер-офіцери мали 1 строкову поземельну ділянку в розмірі 200 десятин (це і був власне строковий пай), штаб-офіцери дійсної служби отримували 400 десятин землі — 2 строкові паї, штаб-офіцеру, який отримував генеральське звання з виходом на пенсію або вже був на пенсії, надавалося 800 десятин землі (4 строкові паї), генерал дійсної служби мав у своєму розпорядженні 1.600 десятин землі (8 строкових паїв).⁷⁵

Строкові земельні ділянки отримували як безпомісні, так і дрібнопомісні чиновники, земельні володіння яких були меншими за ту кількість землі, яка відповідала їх чину. Останні отримували земельний додаток (не менше як 200 десятин) на правах строкового володіння за умови бездоганної служби. В Азовському козацькому війську на 1860 рік всі військові та цивільні чиновники користувалися строковими земельними ділянками.⁷⁶

Певні зміни в поземельних відносинах Азовського козацького війська почали відбуватися в 1862 році з початком організованого та масового переселення азовців на Кубань. Переселенці отримували на Кубані нові землі на правах строкового, а згодом спадкового володіння. Крім того, протягом 3-х років після переселення вони зберігали права на колишні володіння в Азовському козацькому війську.⁷⁷ Були випадки, коли дозволялася купівля родичами або спадкоємцями колишнього азовця його ділянки в Приазов`ї.

Згідно з "Положенням про скасування Азовського війська" від 11 жовтня 1865 року колишні азовці, що залишилися на місцях попереднього проживання, отримували землі із фонду ліквідованого війська. Відставні офіцери отримували в повну і спадкову власність ділянки землі, які їм належали за чином до ліквідації козацького формування. Власники землі повинні були платити грошовий збір на загальних підставах. Урядникам та козакам, а також їх дітям і сиротам були залишені у власність присадибні ділянки і виділено земельний наділ у розмірі 9 десятин польової землі з громадської власності. По 15 десятин польової землі було надано в користування тим козакам та урядникам, які займали посади у військовій канцелярії. Усі вдови козацьких нижніх чинів наділялися 7,5 десятинами землі на правах користування, а дочки-сироти отримували на таких же правах по 4,5 десятин землі до їх одруження .⁷⁸

Оренда військових земель була вигідною справою і для війська, і для станиць, і для самих азовців. Офіцерські сім`ї постійно здавали земельні ділянки в оренду, бо самі не могли обробити всієї наданої їм на ранг землі через трирічну відсутність на східному березі Чорного моря. Від оренди своєї строкової ділянки вони мали значні прибутки. Від оренди ж запасних військових земель щорічно поступала в прибуток формування найбільша сума грошей після питного відкупу. Так, у 1857 році до скарбниці війська за оренду запасної землі надійшло 2.768 карбованців 64 ? копійки, а в 1859 році з 1 січня по 1 липня прибуток становив 1.244 карбованців 22 копійки.<sup>79</sup> Оренда кожної десятини в 50-х роках ХІХ століття давала прибуток до 3-х карбованців сріблом.<sup>80</sup> Висока ціна орендованої землі на території війська була пов`язана з близьким розташуванням до морських портів Бердянська та Маріуполя.

Запасна земля станичного юрту могла бути здана в оренду тільки за згодою станичної громади. Запасні військові землі віддавалися в оренду за рішенням військової канцелярії. Попередньо землі оцінювалися станичною громадою та військовим керівництвом. Встановлена ціна була стартовою ціною на торгах. Про початок торгів сповіщалося заздалегідь. Брати участь у торгах могли всі, хто бажав орендувати землю на території війська. Результати торгів визнавалися дійсними тільки після їх затвердження новоросійським генерал-губернатором.⁸¹ На торги виставлялися як окремі ділянки, так і вся неподільна запасна земля. Як правило, ділянки налічували 60-240 десятин і за один торг здавалося в оренду декілька таких ділянок. Орендарями були представники різних категорій населення — козаки, державні та поміщицькі селяни, поміщики, купці, міщани, відставні вільні матроси.⁸² Землекористування орендарів визначалося певними умовами, за порушення яких накладалися значні штрафи. Умови оренди оголошувалися на початку торгу. Орендарі не могли скаржитися на якість землі, тому що самі робили вибір. Гроші за оренду обов`язково вносилися наперед.

Протягом усього терміну оренди військова канцелярія наглядала за дотриманням умов та правил оренди. Щорічно перевірялися орендовані землі щодо виконання цих правил та умов. Документи перевірок визначають головним порушенням розорювання землі, яка за правилами оренди повинна була залишатися нерозореною. Така земля могла використовуватися лише під сінокоси та випас худоби.⁸³ Так, в 1862 році в оренду було здано 17 ділянок за умови не розорювати третини орендованої землі і не засівати її зерновими. Але вже в наступному році виявилося, що на 10 ділянках були порушені умови оренди. За це порушення був нарахований загальний штраф на 1.083 карбованці 99 копійок.⁸⁴

На орендованій землі дозволялося обмежене тимчасове будівництво для господарських потреб, як-то кошари, курені, колодязі, сараї. Після закінчення терміну оренди всі будівлі, крім колодязів, мали бути знесені.⁸⁵

Оренда землі в межах Азовського війська була прибутковою не тільки для козацького формування, а й для самих орендарів, які не шкодували 100 карбованців сріблом на внесок за право брати участь у торгах. Так, у жовтні 1865 року на торгах за право оброчного користування 500 десятинами Стародубівського юрту і 588 десятинами юрту Покровської станиці брало участь 5 бажаючих — козак, урядник, хорунжий, військовий старшина Азовського війська та купець. Кожен із учасників торгу заплатив по 100 карбованців сріблом за право участі в ньому. Торг закінчився на користь купця Т.Виродова. За користування ділянкою землі в Стародубівському юрті він заплатив 77 карбованців 50 копійок сріблом (15,5 копійки за десятину) і за користування землею Покровської станиці — 126 карбованців 42 копійки сріблом (21,5 копійки за десятину) терміном на 1 рік.⁸⁶ Ці землі, як було зазначено в кондиціях, могли використовуватися лише як сінокоси або пасовиська, тому й ціна їх була невисокою.⁸⁷ За користування ріллею орендарі сплачували значно вищі суми: десятина цілини в 1859 році коштувала 2 карбованці 50 копійок сріблом, пар — 50 копійок за десятину, "м`яка" земля, придатна для обробітку — 2 карбованці сріблом за десятину.⁸⁸

Особливо поширилася оренда військових земель з початком переселення азовців на Кубань. "Відомість про землі Азовського козацького війська, які здаються в оренду з торгів, починаючи з 1859 року" дає уявлення про кількість орендованої землі козаками та людьми сторонніх відомств. ⁸⁹ У 1862 році звільнилися значні ділянки землі: у Микольській станиці переселенцями було залишено 3.210 десятин; у Стародубівській — 688 десятин. Після торгів у серпні 1863 року ці землі були здані в оренду. Ціна однорічної оренди становила від 52 копійок до 1 карбованця 3 копійок сріблом (у залежності від якості землі). Порівняння цін за оренду військової землі до початку переселення азовців на Кубань і під час переходу станичників у західне передгір`я Кавказького хребта, демонструє зниження цін. Причина цього — в збільшенні кількості запасних земель. Водночас у 1859 році 21 ділянка в кількості 3.121 десятин 821 сажень була здана за 2 карбованці 40 копійок сріблом за десятину терміном на рік; у 1863 році 10 ділянок на 1.377 десятин 1.963 сажні такої ж якості землі вже орендувалися за карбованець 60 ? копійки сріблом за десятину.

Деякі орендарі наймали ділянки значних розмірів, або декілька ділянок разом. У 1862 році із звільненням значної кількості військової землі міщанин Голобородько орендував у Микольській станиці терміном на 3 роки 3.210 десятин 804 сажні по 52 копійки за десятину щорічно. У 1863 році купцеві Фіялковському було віддано в найми 14 ділянок на 2.319 десятин 2.221 сажень. У цьому ж році цьому купцеві було віддано без торгів ще 4 ділянки на 800 десятин 1.392 сажні. Загальна кількість земель, орендованих купцем Фіялковським, становила 3.120 десятин 1.213 сажнів землі станичних юртів та військових запасних земель.⁹⁰

Водночас на козацьких землях з`являються люди "сторонніх" відомств, які користувалися значною кількістю військової землі і при цьому не дотримуються умов оренди. Це призводило до серйозних конфліктів між станичниками та орендарями. Один із таких конфліктів зафіксований у документах військової канцелярії. У 1863 році державні селяни в Покровській станиці орендували землі козаків, що переселилися на Кубань. За умовами їм в користування на 2 роки надавалися садиби і паї козаків та право на випас худоби на громадських пасовищах. Орендарі пригнали в станицю не тільки власну худобу, але й стада родичів та знайомих. Це призвело до надмірного використання станичних пасовищ. Тоді громада Покровської станиці постановила, що орендарі мають право випасати на громадських пасовищах робочих волів та коней і не більше 10 штук та 15 штук овець.<sup>91</sup> Відповіддю на таке рішення станичної громади була скарга орендарів. Вона була передана до канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. Державні селяни скаржилися на те, що козаки чинять їм утиски і нехтують їх права на землю, яку вони придбали. Але скарга мала протилежні наслідки: новоросійський та бессарабський генерал-губернатор зобов`язав Азовську військову канцелярію розтлумачити орендарям їх права та обов`язки на військових землях і особливо акцентувати увагу на тому, що всі орендарі, які проживають на землях війська, підпорядковуються станичній управі, а отже, і рішенням станичної громади.⁹² Подібною постановою підтверджувався пріоритет рішень станичної громади у вирішенні питань землекористування в межах станиці.

Отже, протягом 33 років проживання в Приазов`ї азовські козаки не мали приватної земельної власності. Власником землі виступало Азовське козацьке військо. Військова канцелярія була головним розпорядником військових земель. У межах станиці функції контролю земельної власності здійснювала станична управа. Під її наглядом станична громада ділила землі станичного юрту на ріллю, сінокоси та пасовиська; розподіляла окремі ділянки між станичниками, визначала землі для орендування, лісоводства, під хутори та млини. Фактично козаки не були власниками землі. Стосовно війська, вони були землекористувачами.

З дозволу станичної громади на станичних землях офіцери і козаки війська заводили хутори. Відхід азовців на хутори збільшував їх шанси стати власником земельних ділянок. Щоб закріпити за собою хутірські ділянки, козаки в короткий термін засаджували їх фруктовими садами, лісосмугами та будували на них греблі, млини. Зацікавленість уряду в прибуткових господарствах, у межах яких були різного роду підприємства — заводи, фабрики, водяні млини, а також лісонасадження, сприяла здійсненню сподівань та прагнень азовців. "Статут про благоустрій у козацьких селищах" 1857 року надав козакам право довічно володіти водяними млинами, садами і землею, що була під ними.

У 1857 році на військо були поширені положення "Статуту про благоустрій у козацьких селищах війська Донського", за якими військовим чиновникам і їх сім`ям ділянки землі відводилися в довічне володіння. На служилих козаків і офіцерів поширювалося право приватного землеволодіння. Але вже через рік вийшли нові правила про наділ безпомісних та дрібнопоміснихчиновників козацьких військ тільки строковими земельними ділянками терміном на 15 років. Азовські козаки, ще не ставши власниками землі, знову змушені були лише користуватися нею. Тільки з виходом на пенсію азовські офіцери отримували землю, що надавалася їм на ранг, у приватну власність. Повними власниками земельних ділянок азовці стали після виходу "Положення про скасування Азовського війська" в 1865 році. Згідно з "Положенням" азовські офіцери, що залишалися на місцях попереднього поселення, записувалися до дворянства Катеринославської губернії, отримували у повну власність присадибні земельні ділянки, а також ділянки, що були надані їм на ранг. Нижнім чинам Азовського війська, що згідно з "Положенням" 1865 року стали селянами, передавались у власність присадибні ділянки і надавалися з громадської власності 9-десятинні земельні наділи.

Після виходу "Положення про скасування Азовського війська" в 1865 році колишні азовці платили щорічний оброчний податок на землю. Згодом надані у користування ділянки землі викуплялися колишніми козаками у повну власність. У 1885 році колишні азовці, що мешкали в межах Маріупольського повіту, мали на двір по 19,6 десятин землі. Такі ділянки землі були меншими за наділи німецьких, єврейських та грецьких колоністів-поселян, але значно більшими за ділянки колишніх поміщицьких та державних селян.

Сільське господарство.Місцевість, на якій були поселені азовські козаки, являла собою "простору відкриту рівнину, яка непомітно знижується до моря і пересікається в багатьох місцях річками, балками та байраками".⁹³ Через землі війська протікали річки Берда, Кальчик, Каратиш, Солона. При поселенні азовців водні запаси місцевості були достатніми для проживання та господарювання. Грунти в межах війська були різноманітні: на півночі — чорноземи, придатні для хліборобства, на півдні — піщано-кам`янисті грунти, що часто обезводнювалися. Землі Азовського війська вважалися одними з найродючіших серед 9-ти повітів Катеринославської губернії. Клімат був помірний. Віддаленість від кордонів, поселення на обжитій території серед мирного населення, переважання в ньому "обивательського" елементу над козацьким, сприятливі кліматичні та географічні умови, наближеність до сухопутних та морських шляхів визначили господарські пріоритети азовських козаків. Основою козацьких господарств стало сільське господарство. Хліборобство та скотарство було провідною галуззю в господарській діяльності азовських козаків. Городництво, садівництво, луговодство відігравали допоміжну роль у заняттях козаків.

При всіх географічних та кліматичних перевагах наданої для поселення війська місцевості перші роки господарювання азовців були позначені негативними рисами. Козаки прагнули оселитися в Чорноморії, а отримали землі в Приазов`ї. Заява уряду на тимчасове поселення в Катеринославській губернії в Олександрівському повіті підкріплювала думку козаків про швидке переселення їх на землі поблизу Чорноморського війська. Саме тому козаки деякий час не обзаводилися господарством і жили в землянках. Перші неврожайні роки і, як наслідок, голод 1833 року тільки підкріплювали прагнення азовців переселитися на Кубань. Невдоволення козаків своїм становищем вилилися в конфлікти між ними і наказним отаманом, який намагався всіма засобами схилити козаків до активного господарювання на відведених землях. Хвилю незадоволення вдалося зупинити тільки за допомогою новоросійського та бессарабського генерал-губернатора.

Приєднання до війська нових земель та мешканців сусідніх населених пунктів стимулювало розвиток козацьких господарств. Приєднані до війська міщани Петровського посаду та селяни селища Новоспаського допомогли задунайцям звернути увагу на переваги місцевості та окремих галузей господарства. Наближеність військових земель до морських портів, жвава торгівля навколишнього населення переконали азовців у перевагах відведеної їм під поселення території.

Хліборобство у війську було тим заняттям, якому азовські козаки приділяли найбільше часу, уваги та зусиль. І це не випадково. Зернові культури були основним продуктом споживання козаків, їх худоби, а також одним із головних предметів експорту в країнах Західної Європи та Східного Середземномор'я. Основними зерновими культурами, які вирощувалися на землях Азовського козацького війська, були пшениця, жито, овес, просо, гречка. Перевага віддавалася пшениці через її попит на зовнішньому ринку. У війську із сортів пшениці сіяли арнаутку, гірку, болгарську жовтоколосу та чорноколосу з синіми остюками. Болгарські сорти пшениці були принесені козаками з-за Дунаю. Жито, овес, просо та інші зернові культури сіяли, в основному, для задовільнення власних потреб. Рештки врожаю цих культур продавалися в околицях козацького формування.

Для отримання добрих врожаїв азовці застосовували переважно двопільну систему обробітки землі. Свої наділи козаки ділили на 2 частини: перша відводилася під посіви, друга — під пасовиська чи толоку. Землі, що пускали в толоку чи під випас худоби, не розорювали протягом 2–3-х років. Це дозволяло за допомогою тієї ж худоби позбутися бур`яну і добре удобрити органікою землю. Після цього терміну на ділянці сіяли високосортну пшеницю або льон, який також користувався значним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках. Земля, яка за 2-3 роки відпочила і добре удобрилася, за умови врахування сівозміни, давала можливість протягом 3-5 наступних років вирощувати високі врожаї. Поле, що відводилося під посіви, поділялося в свою чергу ще на дві частини. Одну частину відводили під озимину, другу — під ярину. Азовські козаки ретельно дотримувалися сівозмін. На тій частині, що раніше була під толокою чи пасовиськом, сіяли льон або пшеницю, наступного року засівали житом, третього року іншими зерновими, як-то вівсом, ячменем, просом. Кількість посівів залежала від числа робочих рук, кількості худоби і положення самої ділянки відносно зручностей для збуту зерна. У 30-х роках ХІХ століття під посіви зернових в Азовському війську відводилося 33,8% всіх військових земель (20.000 із 59.022 десятин). Поступово посівні площі під зернові збільшуються.⁹⁴

Із збільшенням посівних площ збільшується і кількість зібраного зерна. З кінця 30-х років ХІХ століття помітна тенденція до поширення інтенсивного господарювання, де при зменшенні посівних площ, урожаї поступово збільшуються.⁹⁵ Ці тенденції показані в таблиці посівів та врожаїв у Азовському козацькому війську.

Причинами збільшення врожаїв при зменшенні посівних площ є: 1) застосування двопільної системи обробітку землі; 2) використання природних добрив; 3) дотримування чіткої сівозміни та інше. Саме завдяки таким факторам маємо стійку тенденцію збільшення врожаїв.

Показники врожаю в Азовському війську ⁹⁶ дещо вищі за показники врожаю в найкращих господарствах німецьких колоністів, де з 1848 по 1858 роки врожай хліба озимого доходив до сам-5, а ярового до сам-7 ?.⁹⁷ В.Павлович стверджує, що в 50-х роках середній урожай в Азовському козацькому війську тримається: озимого — близько сам-5 ? з долями і ярового — близько сам-8 ? з долями.⁹⁸ Відомості Азовської військової канцелярії "Про кількість зібраного хліба" ⁹⁹ підтверджують дані В.Павловича. Рівень урожаїв в Азовському козацькому війську показано в таблиці:

Маємо можливість порівняти зростання населення та врожайності зернових Азовського козацького війська в межах Катеринославської губернії. У 1838 році населення війська становило 0,8% всього населення губернії і вирощувало 0,4% всього зерна Катеринославщини. Через 20 років — у 1857–1858 роках — азовці складали 1% населення губернії і вирощували 1,2% зернових. Отже, за 20 років врожаї зростали в 4 рази швидше за населення Азовського війська.

Урожаї в Азовському війську використовувалися наступним чином: із зібраного зерна визначали частину на посіви в наступному році, частину для запасних магазинів у рахунок колишніх недоїмок та обов`язкового збору за поточний рік, частину на повернення державних позик продовольством у разі неврожаїв. Забезпечення хлібних магазинів зерном та використання запасів визначалися правилами із "Статуту про народне продовольство".¹⁰⁰ Згідно з ним кожен козак та урядник війська, а також їх сини, які користуються станичними паями, мали внести до станичного запасного магазину 6 гарнців жита або пшениці та 4 гарнці вівса або ячменю (в сумі це становило шосту частину четвертей зернових).¹⁰¹ У 1857 році, коли кількість населення війська була найбільшою, в 5-ти хлібних військових магазинах зберігалося 2.329 четвертей хліба.¹⁰² У них зберігали також муку та крупи. У 1836 році запас муки та крупів становив 276 четвертей 2 четверика 7 гарнців; у 1837 році — 462 четверті 3 четверика 1 гарнець; в 1838 році — 595 четвертей.¹⁰³ Кількість продуктів, що зберігалися в хлібних магазинах — своєрідних продовольчих складах — залежала від кількості населення, що проживало в межах військових земель.

Зростання врожаїв зернових культур в Азовському козацькому війську до сам- 6 і вище дають підставу стверджувати, що азовці виробляли зерна більше власних потреб. Військо регулярно продавало зерно на користь військових прибутків. Окремі сорти пшениці, які вирощувалися азовцями, особливо цінувалися. Це, передусім, жовтоколоса та чорноколоса болгарська з синіми остюками. Під цими сортами було більше 20.000 десятин. Її вирощували переважно на чорноземних та піщаних грунтах станиць Петровської та Новоспаської. Землю, на якій планувалося сіяти болгарську пшеницю, на 3 роки пускали в толоку під випас худоби, а потім тільки розорювали та сіяли. Болгарська пшениця коштувала вдвічі дорожче за звичайні сорти.¹⁰⁴ Недаремно військо представило на Всесвітній виставці виробів сільського господарства і промисловості, яка проходила в Лондоні в 1851 році, саме сорти болгарської пшениці.¹⁰⁵ Лондонська королівська комісія нагородила вирощену азовськими козаками болгарську пшеницю медалями 2-го ступеня. 28 березня 1853 року медалі були передано зауряд-хорунжому Солонському та козаку Сосновському.¹⁰⁶

Ціни на хліб та зерно постійно зростали і в 1856–1857 роках середня ціна четверті зерна, вирощеного азовцями, коштувала: пшениці — 7 карбованців 78 копійок сріблом; жита — 5 карбованців 16 копійок; вівса — 4 карбованці 60 копійок; ячменю — 4 карбованці 45 копійок, проса — 4 карбованці 36 копійок; гречки — 4 карбованці 22 копійки.¹⁰⁷

Наслідком прибутковості хліборобства стало поширення оренди як серед козаків, так і сторонніх осіб, що орендували землю в азовців. Уже наприкінці 30-х років земельні угіддя війська приносили йому значний прибуток — 10.000 карбованців. У 40-х роках ХІХ століття прибуток із земельного відкупу збільшився вдвічі і становив 20.000 карбованців асигнаціями.¹⁰⁸ Є підстави говорити про товарну спрямованість козацьких господарств, де товаром були продукти основної галузі господарства азовців — хліборобства та земля.

Значну роль у господарстві азовців відігравало скотарство. Ним козаки займалися ще за Дунаєм і мали певний досвід у цій галузі. Задунайці, при переселенні на батьківщину, привели із собою 2.500 коней і близько 500 штук овець. Відсутність постійного місця поселення привела до швидкого скорочення поголів`я худоби, приведеної вихідцями із турецьких володінь.

З поселенням козаків на Південній Україні необхідність худоби для розвитку козацьких господарств стала очевидною. Саме тому уряд надає в 1832 році грошові позики найбіднішим козацьким сім`ям у розмірі 40 карбованців на придбання худоби. Азовці, освоюючи землі Приазов`я, віддавали перевагу волам, а не коням, як це було за Дунаєм. Воли в господарствахазовців були черкаської породи і використовувалися як тяглова робоча сила, без якої, при особливості приазовських грунтів, "успішне хліборобство було б затруднене". Адже грунти були важкими, подекуди піщано-кам`янистими, і їх можна розорювати спеціальним плугом, якого мали тягнути 2–4 пари волів. Крім польових робіт ця худоба використовувалася для перевезення вантажів. Використання волів для перевезення вантажів обходилося дешевше, ніж використання в цих цілях коней.

Азовці вже не мали коней "запорозьких порід", а використовували для своїх потреб "простих і степових коней", які не відзначалися ні зростом, ні силою, ні здатністю переносити складні кліматичні умови. Коні купувалися козаками у навколишніх селян, поміщиків і використовувалися для "летючих пошт", для поїздок у різних справах за межі війська. Азовські офіцери для власних потреб купували породистих коней на поміщицьких кінних заводах та в іноземних колоністів, які утримували змішану породу коней від простих маток і кровних жеребців.¹⁰⁹

Крім волів та коней козаки у своїх господарствах тримали корів, кіз та свиней. Обмежена кількість землі не дозволяла азовцям активно розвивати таку перспективну на Південній Україні галузь сільського господарства як вівчарство. На утримання однієї вівці необхідно булодесятини землі. Азовські козаки не могли собі цього дозволити, тому мали в своїх господарствах таку кількість овець простої (степової) породи, яка задовольняла лише власні потреби. Військо не мало і громадських табунів та стад, а в разі потреби в них військова канцелярія використовувала худобу козаків. Худоба азовцями використовувалася тільки для власних потреб і не була предметом торгівлі. Із збільшенням населення козацького формування зростала і кількість худоби в межах військових земель.¹¹⁰

У середньому по війську на одну родину припадало по 4 воли, 2 корови з телицями, 6 штук овець і кінь. Така кількість худоби на родину дозволяла азовцям повноцінно обробляти земельні наділи, самостійно здійснювати перевезення вантажів у межах і поза межами військових земель, задовольняти потреби козацьких сімей в молочно-м`ясних продуктах. У порівнянні з державними селянами, азовці утримували вдвічі більше великої рогатої худоби, але менше овець. Колоністи на відміну від козаків та селян віддавали перевагу не волам, а коням. Коні в іноземних колоніях застосовувалися для обробки землі та перевезення вантажів.¹¹¹

На утримання худоби азовських козаків у кожній станиці відводилася земля під громадські пасовиська та під трави на викоси. Щоб уникнути непорозумінь під час сінокосів, військова канцелярія розробила правила сінокосу і оголосила їх наказом по війську. Так, перед початком сінокосу кожна станична громада мала поділити відведену під трави місцевість на окремі ділянки за кількістю дворів у станиці. Ці ділянки повинні були бути однаковими за розмірами і рівними за якістю трав. Якщо козацька родина не в змозі була скосити сіно на своїй ділянці, то вона мала право наймати косарів, або здавати свою ділянку в оренду. Бідні родини отримували ділянку трави ближче до станиці, бо мали менше можливостей для проведення сінокосу та перевезення сіна. Після загального сінокосу громада могла дозволити козакам косити трави в межах станиці за певну плату.

В Азовському козацькому війську практикувалася заготівля сіна для військового фонду. Сіно з цього фонду використовувалось у неврожайні роки як допомога господарям і для утримання коней під час бойових дій. У мирні та врожайні роки військове сіно розходилося дуже повільно. Так, за 1856–1859 роки військо нараховувало 248 кіп сіна. За наказом генерал-губернатора 30 кіп було видано офіцерам внутрішньої служби, 17 кіп виділено на півріччя 7-ми поштовим коням і 6 кіп бур`яну пішло на опалення військового цегельного заводу.¹¹² Кожного року у козацькому формуванні залишалася значна кількість сіна, яке було заготовлене в попередні роки. Якщо воно мало товарний вигляд, то за наказом військової канцелярії, продавалося. Середня ціна пуда сіна коштувала близько 20 коп. Отже, в межах війська були багаті сінокоси і сіна вистачало для задоволення потреб як станичників, так, власне, і самого козацького формування. Частково громадські сінокоси здавалися в оренду як під викіс трав, так і під пасовиська.

Худоба у війську не була основним предметом купівлі-продажу. Її кількість була такою, що задовольняла тільки власні потреби азовців. Однак військові та станичні громадські суми поповнювалися за рахунок коштів, що надходили від оренди військових і станичних сінокосів та пасовиськ. Сінокоси та пасовиська в Азовському формуванні були багатими і дозволяли не тільки підтримувати на одному рівні поголів`я худоби в його межах, а й отримувати значні прибутки.

Наявність худоби у війську була ознакою благополуччя і заможності козацьких господарств, одним із важливих критеріїв їх матеріального становища. Саме тому худобу берегли і не розпродували. Про те, що худоба мала велику цінність, свідчить хоч би той факт, що тільки за травень 1837 року у війську було зареєстровано 8 випадків конокрадства і 2 випадки викрадення волів.¹¹³ З переселенням на Кубань козаки також не розпродували худоби, а брали її з собою. Вони були переконані, що з нею буде легше обжитися на нових місцях.

Допоміжними галузями сільського господарства азовців було городництво та садівництво. Городництвом азовці займалися виключно для задоволення власних потреб. Рештки овочів продавалися на місцевих недільних базарах. Основними городніми культурами були капуста, картопля (через значну кількість виробів із зерна її ставили в один ряд з овочами і вирощували малими кількостями), огірки, моркву, кавуни, дині. Але й були такі козацькі господарства, які не садовили городини і купляли овочі на місцевих базарах. Козаки таких господарств засівали свої земельні ділянки тільки тими культурами, на які був великий попит, — зерновими та льоном, і отримували від цього значні прибутки. Витрати на купівлю овочів були незначними в порівнянні з розмірами прибутку від проданого зерна.

Азовські козаки займалися садівництвом та лісоводством. На Бердянському пустищі до поселення війська не було ніяких насаджень. У балках та по берегах річок росли невеликі чагарники. Тому під час будівництва власних і громадських споруд азовці мусили їздити до Бахмутського лісу та купувати деревину в інших регіонах. Освоюючи відведені під поселення землі, козаки намагалися садити дерева, та ті погано приживалися. Вирощення громадських садів та лісових насаджень виявилося взагалі кропіткою і збитковою справою. Тому азовці не приділяли належної уваги розведенню громадських садів та лісосмуг всупереч "Статуту про благоустрій у козацьких селищах". За "Статутом" козаки мусили займатися на військових землях лісоводством та садівництвом, щоб приносити "користь краю" й "задовольняти власні та громадські потреби".¹¹⁴

Згідно з наказом Міністерства державного майна 16 вересня 1857 року з`являється розпорядження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, де станичним управам наказується відвести під садівництво ділянку землі і зобов`язати кожного козака, урядника, "малолітку" посадити дерев стільки, скільки буде потрібно для того, щоб засадити, відведену під громадський сад, площу. Та й після цього розпорядження справа, пов`язана із громадським садівництвом, не набула особливого розвитку. В 1859 році чиновник із особливих доручень у справах іррегулярних військ при новоросійському та бессарабському генерал-губернаторі Малишевський доповідав О.Г.Строганову, що в Азовському козацькому війську, на відведених під громадські сади ділянках, до посадки дерев приступили тільки мешканці Новоспаської станиці. Ділянки ж інших станиць використовувалися не за призначенням. У зв`язку з чим генерал-губернатор зобов`язав станичні управи "по осені прийняти найсуворіші заходи" для розведення громадських садів.<sup>115</sup> Станичники мали посадити ті породи дерев, які більш пристосовані до умов краю. Станичні управи мусили тепер кожного року 1 жовтня надсилати в канцелярію губернатора докладну інформацію про кількість посаджених дерев та стан насаджень. У разі невиконання цих розпоряджень О.Г.Строганов попереджував про правові покарання відповідальних осіб.<sup>116</sup> Як наслідок — у серпні 1859 року станичні управи повідомляли про готовність станичників приступити до посадки дерев. Однак тільки на весні 1860 року ділянки, що були відведені під громадські сади, були засаджені деревами, які були менш вибагливими до кліматичних умов Приазов`я.

Азовці на громадських ділянках садили як фруктові дерева, як-то: вишні, яблуні, абрикоси, сливи, кислиці, груші, терен, так і "дикі" – осокори, ясени, дуби, акації, верби, лозу та інші. До несприятливих умов додавалися відсутність досвіду в цій справі та, можливо, недбале ставлення станичників до громадських насаджень. Показовим з цього приводу є рапорт Стародубівської станичної управи, в якому повідомлялося, що із посаджених весною 4.925 саджанців прийнялося тільки 270.¹¹⁷ Кожної весни та осені козаки змушені були садити значну кількість саджанців.

Дещо іншою була ситуація із садками приватних осіб. Козаки садили дерева одразу із заведенням власного господарства на присадибних ділянках та на хуторах, бо таким чином намагалися закріпити за собою ділянки землі, на яких господарювали.¹¹⁸

Необхідно зазначити, що перевага віддавалася "диким" сортам дерев над фруктовими, через дороговизну робочих рук для догляду садів, часті неврожаї, що приносили збитки, незначний попит на фрукти з причини значної кількості дешевих кавунів і динь та високих цін, в порівнянні з іншими продуктами, на фрукти. Але громадський фруктовий сад у Петровському посаді був гордістю азовців. Він був "досить знаменитий за своєю величиною і за хорошими сортами фруктових дерев".¹¹⁹

У 1865 році громадськими садами та лісосмугами в Азовському війську було зайнято 206 десятин 468 сажнів,¹²⁰ що становило 0,3% усієї наявної військової землі. Всі штучні і природні насадження були оголошені військовою власністю і передавались у громадське користування. Водночас станичникам заборонялося використовувати їх без дозволу військової канцелярії.

Отже, провідною і найбільш прибутковою галуззю господарства азовських козаків було хліборобство. Азовці засівали зерновими культурами, переважно пшеницею, дві третини всіх військових земель. Зібраний урожай йшов для задоволення власних та громадських потреб азовських козаків. З 50-х років ХІХ століття рівень врожаїв у війську значно перевищував власні потреби козаків. Надлишки зерна продавалися як в межах регіону, так і через Бердянський та Маріупольський порти за кордон.

Через обмежену кількість військових земель скотарство в Азовському формуванні не досягло таких успіхів як хліборобство. Громадських табунів азовські козаки не мали, але власну худобу утримували. Для утримання худоби козаків у кожній станиці відводилися ділянки землі під громадські пасовиська та сінокоси. Наказом по Азовському війську з метою уникнення різного роду непорозумінь були оголошені правила сінокосу. Кількість худоби у війську була такою, що повністю задовольняла потреби азовців у тягловій силі та продуктах тваринництва. Худоба для козацьких господарств була одним із головних критеріїв їх матеріального благополуччя.

Городництво та садівництво відігравали допоміжну роль у господарстві азовців. Ці галузі сільського господарства задовольняли власні потреби козаків в овочах і фруктах та допомагали їм пережити кризові й неврожайні роки.

Промисли та торгівля.Для задоволення, переважно, власних потреб козаки Азовського війська займалися різного роду промислами. Одним із найрозвинутіших був традиційний рибальський промисел. Ним козаки займалися ще за Дунаєм і він був основною галуззю господарства Задунайського козацтва. В Азовському козацькому формуванні рибальством займалися виключно заради власних потреб. У розпорядженні азовців було декілька річок і частина узбережжя Азовського моря від гирла Берди на 10 верст на схід. У цих водоймищах козаки ловили тарань, судака, коропів, білугу, осетрів та іншу рибу. На території військових земель були три рибопереробні заводи, що перейшли козакам від петровських міщан. Але товарне рибальство в Азовському війську не поширилося і в 1858 році існувало лише 2 рибні заводи ("шалаші"). Оскільки берег Азовського моря вважався складовою частиною військового надбання, то віддавався в оброчне утримання для збільшення прибутків козацького формування. Так, за перше півріччя 1836 року до військового скарбу надійшло 131 карбованець 25 копійок сріблом за рибний відкуп, а з 1 жовтня 1837 року до 1 жовтня 1838 року — 22 півімперіали 66 карбованців і 25 копійок сріблом. З часом прибуток від рибного відкупу збільшується і в 1856 році було отримано 1.100 карбованців сріблом.¹²¹

Але рибальство було далеко не єдиним промислом в Азовському козацькому війську. В 30-х роках ХІХ століття азовці інтенсивно будувалися, а тому гостро постало питання наявності будівельного матеріалу. В зв`язку з цим у 1838 році з військової суми було відраховано 55 півімперіалів 4 карбованці 50 копійок сріблом на будівництво цегельного заводу в Петровській станиці.<sup>122</sup> Вірогідно, що цей завод не забезпечував повною мірою потреби азовців у будівельному матеріалі, бо його нестача зберігалася і надалі. В 40-х роках ХІХ століття на військових землях була знайдена синя і сіра глина, яка після випробування на Керченському чавуноливарному заводі, була визнана придатною для будівництва навіть доменних печей. Купець Славський доставляв її для широкого використання на Керченський чавуноливарний завод.<sup>123</sup> Наявність місцевої глини і нестача будівельного матеріалу для військових потреб сприяли розв`язанню питання про будівництво цегельного та черепичного заводів. У липні 1856 року генерал-губернатор О.Г.Строганов дозволив військовій канцелярії виділити з військового скарбу 300 карбованців сріблом, щоб розпочати будівництво заводів для виробництва цегли та черепиці. За короткий термін були збудовані 2 маленькі заводи — черепичний та цегельний. За своє існування вони задовольнили не тільки потреби війська, а й усієї округи. Реалізація продукції в більш віддалені місця була досить невигідною і навіть збитковою справою. Тому у 1863 році заводи були демонтовані, а їх печі продані з аукціону. Піч для випалювання цегли була куплена козаком Єфимом Безборотьком за 30 карбованців 50 копійок сріблом, а піч для випалювання черепиці купив за 8 карбованців сріблом козак Данило Охріменко.¹²⁴

Військо мало у Петровську 2 інструментальні заводи, де виробництвом було зайнято 70 осіб. Ними виготовлялося продукції на 27.065 карбованців. На жаль, інформація про інструментальні заводи поміщена тільки в "Пам'ятній книзі Катеринославської губернії на 1864 рік"¹²⁵ й іншими джерелами не підтверджується. Якщо ж у Петровському посаді були ці заводи і виготовляли продукції на вказану суму, то це виробництво можна вважати прибутковим. Особливо якщо врахувати попит на продукцію і порівняти з найближчими промисловими підприємствами, наприклад із Штейндорфським машинобудівним заводом, який наприкінці 50-х років ХІХ століття займав 2-е місце (після Луганського ливарного заводу) серед промислових підприємств Катеринославської губернії та Таганрозького градоначальства. Завод належав приватній особі — ротмістру Шуману, і спеціалізувався на виробництві сільськогосподарських машин та знарядь. На заводі працювало близько 70 чоловік, які щорічно виробляли продукції на 30.000 карбованців.¹²⁶ Як бачимо, прибуток заводів, що знаходилися в межах Азовського козацького війська, на 1.935 карбованців менший за щорічний прибуток одного з найбільших у Катеринославській губернії та Таганрозькому градоначальстві за розмірами виробництва сільськогосподарських машин та знарядь.

З розвитком хліборобства в Азовському козацькому війську великого значення набуває млинарство. Про його значний розвиток свідчить кількість млинів на військових землях. У 1836 році азовці мали 31 водяний млин і вітряк.¹²⁷ У 1838 році кількість їх збільшилася до 35-ти,¹²⁸ а в кінці 50-х років козаки утримували уже 49 водяних млинів і вітряків.¹²⁹

Розвиток млинарства регулювався спеціальними нормативними актами. Будувати млини та вітряки дозволялося всім бажаючим козакам у разі погодження двох третин станичної громади. Кількість землі, яку громада могла виділити під млин, обмежувалася 1 десятиною на 2 постави. Власники млинів платили на користь війська або станиці грошовий податок. Власники мали право продавати млини та вітряки, за умови продажу їх козакам чи громаді станиці. Якщо млин заводив військовий чиновник, він мав право наймати 2-х робітників для нагляду за роботою млина чи вітряка.

Млини та вітряки приносили значні прибутки їх власникам. Суми, затрачені на їх будівництво, покривалися протягом 2–3 років. На будівництво вітряка чи млина витрачалося в середньому 800 карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200–300 карбованців сріблом щорічно.

Азовці займалися горілчаним та винним промислом. Питання щодо цього промислу обговорювалося у вищих інстанціях ще в 1830–1831 роках під час розробки проекту поселення задунайців. Й.Гладкий пропонував дозволити козакам вільний продаж вина та горілки. Але уряд зупинився на питному відкупі, прибутки від якого мали йти до військового скарбу. В 1834 році було затверджено положення Комітету міністрів про горілчаний відкуп в Азовському козацькому війську на 10 років, починаючи з 1835 року.¹³⁰ Козацьке формування отримало право здавати у відкуп продаж горілки і вина в межах військових земель на користь військових прибутків. Азовській військовій канцелярії надавалося право вибирати відкупщика. Вона повинна була враховувати фінансову спроможність майбутнього відкупщика, його авторитет і положення в суспільстві.

На території Азовського козацького формування винокурень не було. Відкупщик повинен був закупити горілчані напої та вина за межами війська, завезти їх до "питних" будинків і реалізовувати по заздалегідь узгодженій з військовою канцелярією ціні. Під час завезення горілчаних напоїв та вина на територію військових земель вироби винокуріння обкладалися податком, а гроші надходили до військової скарбниці. Крім того, до військових громадських сум надходила встановлена військовою канцелярією платня з кожного відра проданої горілки. Отже, козацьке формування обкладало податком вироби винокуріння як під час завозу їх на територію війська, так і під час продажу. В цьому й полягав зміст питного відкупу в Азовському козацькому війську.

Ймовірно, що термін питного відкупу в Азовському формуванні, що раніше визначався 10 роками, був продовжений ще на 5 років. Підтвердженням цьому є той факт, що в 1857 році військо отримало від генерал-майора Корфа 155 карбованців 44 копійки за винний відкуп 1847–1849 років. Водночас цей факт свідчить і про те, що козацьке формування не завжди вдало вибирало собі відкупщика і через це несло значні збитки.

Питний відкуп був основним джерелом прибутків Азовського війська протягом 1835–1850-х років. У 1836 році він становив 97% всієї військової громадської суми.¹³¹ В 40-х роках ХІХ століття прибутки від питного відкупу сягали до 80%.¹³²

Протягом усього періоду існування винної монополії у війську адміністрація козацького формування намагалася віддавати "питний" відкуп у руки людини з хорошою репутацією. Проте були випадки, коли відкупщики порушували взяті на себе зобов`язання. Вони завозили замість "пінного" вина, вино вищого сорту, ціна якого була досить висока і майже недоступна для більшості рядових козаків. Агенти відкупщика по продажу продукції винокуріння розбавляли горілку та вино водою, обраховували покупців тощо. Все це призводило до поширення корчемства.

Незважаючи на загрозу суворого покарання козаки все ж таки в домашніх умовах виготовляли горілку з пшениці та жита, а також займалися виноробством. Протягом усього періоду існування війська в Приазов`ї Олександрівський повітовий суд регулярно порушував корчемські справи про незаконне виробництво горілки та торгівлю нею азовськими козаками. Так, наприклад, лише в травні 1837 року повітовим судом розглядалися 2 справи про незаконне корчемство козаків Дмитра Сніжка і Герасима Чумаченка.¹³³

Виробництво горілки та вина було вигідною справою і деякі козаки намагалися перетворити його в справжній промисел. Не лякали їх навіть суворі урядові постанови та високі штрафи. Азовці частіше вдавалися до послуг станичників, що виробляли горілку, ніж до закладів відкупщиків. Сучасники відзначали, що азовські козаки рідко відвідують "питні" будинки, хіба що в свята і то більше для розмов ніж для пияцтва.¹³⁴

Отже, різноманітні промисли, якими займалися козаки, не мали вирішального значення для загального господарства, але були суттєвою допомогою і підтримкою.

Особливе значення для економічного розвитку Азовського війська мала торгівля. Питання про ведення торгівлі козаками постало одразу після створення війська. 26 листопада 1835 року Азовська військова канцелярія звернулася до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з проханням дозволити козакам займатися торгівлею, бо вони бажають цього і мають для розвитку справи відповідні капітали.¹³⁵ М.С.Воронцов радився з цього приводу з управляючим Військового міністерства. Останній висловив позитивне ставлення до заняття азовськими козаками торгівлею. Розпорядженням Військового міністерства від 14 лютого 1836 року козакам-азовцям було дозволено вести торгівлю і займатися промислами на рівні з купецтвом із записом в уставні торгові розряди і з оплатою відповідних податків.¹³⁶ Так у війську оформилося Товариство торгових козаків. Воно діяло відповідно до загальних постанов та законів щодо торгівлі в козацьких військах. Згідно з "Торговим статутом" козаки могли вільно торгувати як в межах військових земель, так і поза ними. Коли азовці торгували за межами війська, вони сплачували податки в державну казну і підлягали загальнодержавним торговим законам. Азовські козаки мали право торгувати товарами, які вироблялися як у війську, так і поза його межами. Козаки Торгового товариства мали право на особисте звільнення від служби, але платили за це грошовий внесок до військового скарбу.

Умови вступу до Торгового товариства були жорсткими. Щоб стати членом Товариства, азовець мав надати довідку про наявність у нього відповідного капіталу. Розміри особистих заощаджень козака мали бути в грошах, векселях і товарах не менше ніж 1.500 карбованців сріблом. Бажаючий вступити до Товариства повинен був також подати письмове свідчення станичної громади про бездоганну поведінку. Станична громада мала засвідчити, що козак гарної поведінки, добре і чесно веде своє господарство. Під "гарною поведінкою" розуміли не бути під слідством, у штрафах чи покараннях. Обов`язково потрібною була письмова згода козаків Торгового товариства прийняти бажаючого до своїх лав і розписка про стягнення з нього грошового внеску за звільнення від служби в наступному році. Про зарахування козака до Торгового товариства сповіщалося циркуляром по війську і роздруковувалося столичними "Відомостями".¹³⁷

Азовські козаки могли добровільно вийти з Торгового товариства і тоді їх записували в першу чергу на польову чи внутрішню службу. Торгове товариство могло вивести козака із свого складу, якщо він не в змозі був виплатити свої борги або оголошував себе банкротом. Якщо банкрот не мав боргів, його зараховували в першу чергу на службу. Якщо ж козак мав борги, то починалося слідство. Коли в ході розслідування виявлялося "зле банкрутство", тоді майно боржника використовувалося для сплати боргів, а на козака очікувало публічне тілесне покарання і відправка на службу поза чергою на 2 зміни.¹³⁸ Подібні випадки мали попереджувати так звані довірені Торгового товариства. Їх обирали на 2 роки із середовища торгових козаків. Довіреними особами ставали благонадійні азовці, що мали не менше 30-ти років і не були поміж собою родичами. Довірені Товариства підпорядковувалися Комерційному суду. Їм ставилося в обов`язок підтримувати розвиток торгівлі на військових землях і розширювати Торгове товариство новими членами. Вони наглядали за дотриманням азовцями законів торгівлі, стежили за вчасною виплатою щорічного грошового внеску в різні державні заклади та у військову скарбницю. Внесок до останньої становив 57 карбованців15 копійок сріблом з кожного козака, що займався торгівлею. Козаки також щорічно платили 3 карбованці на шнурові книги і 3 карбованці на богоугодні заклади. За надходженням грошей слідкувала військова канцелярія, яка нагадувала довіреним Торгового товариства про необхідність вчасних внесків. Після сплати торговими козаками всіх внесків військова канцелярія виписувала азовцям, що торгують, посвідчення встановленого зразка на спеціальному гербовому папері. В разі несплати внесків козаки не отримували посвідчення і не вносилися до загального списку членів Торгового товариства.

Згідно із "Торговим статутом" кількість торгових козаків у війську не могла перевищувати 750 осіб. Всі вони повинні були жити в межах козацького формування і відлучатися тільки у справах на незначний час. Та Торгове товариство азовських козаків ніколи не мало такої кількості, оскільки і саме військо було незначним у порівнянні з іншими козацькими військами Російської імперії. У 1859–1860 роках торгові посвідчення мали 34 азовські козаки, в 1861 році — 40 азовців. За тим же статутом кількість торгових козаків в окремих станицях мала відповідати кількості населення станиці. Найбільше торгових козаків мешкало в Петровській та Новоспаській станицях, населення яких вело жваву торгівлю ще до створення козацького формування. Так, у 1861 році 62,5% азовських козаків Торгового товариства мешкало в Петровську, 25% — у Новоспаській і 12,5% — у Микольській станицях.¹³⁹

Із збільшенням у війську кількості козаків Торгового товариства збільшується і кількість загального внеску, зробленого козаками-торговцями у військову скарбницю. У 1859 році кожен із 34-х торгових козаків сплатив на користь війська по 57 карбованців 15 копійок, що становило суму в 1.943 карбованці 10 копійок, а в 1860 році загальний внесок 40 торгових козаків дорівнював 2.171 карбованець 70 копійок.¹⁴⁰

Слід зазначити, що вступ до Торгового товариства і перебування в ньому були пов`язані із значними витратами. Козаки, крім податку війську, платили гроші за гербовий папір, за різного роду торгові книги, за справи та посвідчення, за оголошення в столичних "Відомостях" про прийняття в Торгове товариство, виділяли великі кошти на утримання благодійних закладів, фінансували різні благодійні заходи. Відбір азовців до Торгового товариства проводився дуже ретельно і всі торгові козаки повинні були користуватися повагою та довірою станичників. Однак, ставши членами Торгового товариства, козаки мали ряд переваг. Вони звільнялися від військової служби і весь свій час присвячували головному заняттю — торгівлі. Це давало їм можливість постійно стежити за цінами, кон'юнктурою ринку тощо. Сплачуючи певну суму грошей до військової скарбниці, козаки Торгового товариства не тільки звільнялися від служби, але й мали підтримку та захист війська. Козацьке формування було зацікавлене в підтримці козаків Торгового товариства, бо з їх допомогою могло з успіхом збувати, вироблену в межах військових земель, продукцію, дешевше купувати якісні товари, робити вдалі грошові вклади до різних установ.

Водночас слід зазначити, що у азовців був і інший шлях, який дозволяв їм на законних підставах займатися торгівлею. Козаки, при наявності відповідного капіталу, могли купити купецькі свідоцтва і вільно торгувати в межах країни. Але в такому разі вони не звільнялися від свого головного обов`язку — військової служби. Перебування азовців протягом 2–3 років на східному узбережжі Чорного моря позбавляло їх можливості мати з торгівлі бажані прибутки. Деякі азовські козаки намагалися займатися торгівлею не будучи членом Торгового товариства. Торгували вони у ті роки, коли знаходилися в межах козацького формування на пільгах. Аналіз документів військової канцелярії показує, що такі козаки були спроможні займатися тільки дрібною торгівлею і мати з неї досить незначні прибутки.¹⁴¹

Торгувати в межах війська могли з дозволу військової канцелярії і сторонні купці, але вони не мали права постійного проживання на військових землях.

Основним предметом торгівлі була сільськогосподарська продукція, переважно пшениця. Більшість козаків відвозили товари на великі базари, на ярмарки в сусідні регіони, в найближчі портові міста — Маріуполь та Бердянськ.

Торгівля в межах війська велася на базарах та сезонних ярмарках. У Новоспаській станиці влаштовувалися щонедільні базари, а в Стародубівській станиці тричі на рік проводилися ярмарки. На ці ярмарки привозили товару на 3.200 карбованців сріблом.¹⁴² Але це були невеликі ярмарки місцевого значення. Якщо порівняти ярмарки, що проводилися на військових землях, з іншими ярмарками Олександрівського повіту, то лише на один ярмарок, що проводився в найближчому від війська державному селищі, привозили товарів більше ніж на 10.000 карбованців сріблом, а продавали на суму, яка перевищувала річний привіз стародубівських ярмарків.

У війську не набула значного розвитку і стаціонарна торгівля. У 1858 році в межах Азовського формування була лише одна лавка в Петровську, де продавалися продукти та промислові товари першої необхідності. На початку 1860 року з`явився державний продовольчий магазин. Протягом усього періоду існування війська в станицях працювали "питні" будинки. На момент ліквідації Азовського козацького формування їх було 9.

Отже, розвиток торгівлі у азовських козаків був пов`язаний з товарним напрямком сільського господарства, особливо хліборобства. Створення Торгового товариства було яскравим проявом господарських досягнень азовців. Ретельний відбір козаків, які бажали торгувати на рівні з купцями, свідчить про те, що серед азовців було багато заможних людей, які наважилися ризикнути власним майном і заощадженнями. Торгівля була прибутковою і виправдовувала витрати. У зв`язку з цим збільшувалася кількість козаків, що бажали торгувати. Розвиток торгівлі був корисним не тільки для самих торгових козаків, а й для війська, в скарбницю якого йшли значні прибутки.

Таким чином, Азовське козацьке військо протягом усього періоду свого існування було малочисельним формуванням. При поселенні на Бердянському пустищі воно нараховувало 2.319 душ обох статей. У 30–40-х роках ХІХ століття кількість населення швидко збільшується. Темпи зростання чисельності Азовського формування пов`язані з активною діяльністю наказного отамана, направленою на збільшення кількості служилого козацтва, та політикою уряду. Російський уряд, приєднуючи до військових земель вже існуючі населені пункти, заощаджував таким чином державні кошти на створенні нових адміністративних центрів, а, приймаючи вихідців із турецьких володінь, зміцнював авторитет держави як визволительки християнських народів.

Протягом 30–40-х років Азовське козацьке військо поповнювалося за рахунок приєднаних до війська петровських міщан, новоспаських державних селян, задунайських козаків, що поступово поверталися в межі російської держави із турецьких володінь, липовансько-некрасівського населення із 4-х турецьких аянств, колишніх запорозьких та задунайських козаків з Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній, малоросійських козаків із Чернігівської губернії та природного приросту. За 30–40-і роки козацьке формування збільшилося більше ніж на 5.000 цивільних осіб і нараховувало на 1849 рік 8.748 душ обох статей.

У 50-х роках уряд вже не вдавався до штучного збільшення населення Азовського війська. На найвищому рівні неодноразово розглядаються проекти про переселення азовців у передгір`я Кавказу з метою використати військовий та господарський досвід азовських козаків на ще не сколонізованій окраїні російської держави. Однак чисельність Азовського формування невпинно зростає вже в основному за рахунок природного приросту, якому сприяв рівень добробуту азовських козаків. На початок поетапного переселення азовців на Кубань військо нараховувало 10.911 осіб. Водночас слід зазначити, що тенденція до постійного зростання чисельності азовського населення не вплинула на загальний стан речей. Військо і надалі залишалося одним з найменших козацьких формувань Російської імперії.

Протягом усього періоду існування Азовського козацького війська, його соціальний склад був досить неоднорідний. До складу козацького формування входили представники майже всіх суспільних станів Російської імперії: офіцери дворянського походження, особи духовного звання, козаки селянського та міщанського походження. На військових землях до самої ліквідації війська проживали: різночинці; дворові люди та селяни-кріпаки — власність офіцерських сімей; відставні солдати та матроси; державні селяни та міщани — родичі азовських козаків, купці.

Різноманітний соціальний склад населення Азовського козацького формування пов`язаний як з різним соціальним походженням задунайського населення, що повернулося в межі російської держави, так і заходами уряду щодо штучного збільшення кількості служилого козацтва.

Соціально-майнове розшарування населення Азовського війська, яке помітне вже на момент створення козацького формування, дедалі поглиблюється і на початок поетапного переселення азовців на Кубань чітко виділяються: заможна козацька верхівка, що зосереджувала в своїх руках значну кількість рухомого і нерухомого майна та великі суми грошей; незаможні родини, які користувалися переважно половинним козацьким паєм, але за відсутністю в господарстві тяглової сили та реманенту не могли його самостійно обробити. Більшість козацьких родин утримувалася на середньому рівні статку. Саме вони забезпечували загальновійськовий добробут, влаштовували станичне життя, вели прибуткове господарство і були тим середньостатистичним козацтвом, яке й визначало сутність та інтереси війська. Саме ця частина азовців була носієм нового розуміння терміна "козацтво". Вони змогли поєднати власне розуміння козацтва з вимогами часу.

З оселенням Азовського козацького війська між Бердянськом і Маріуполем козаки значну увагу приділили освоєнню приазовського степу. Саме ця територія забезпечувала азовцям протягом їх 33-річного проживання на Півдні України всім необхідним для нормального функціонування. Козаки, поселяючись в Приазов`ї, добре розуміли, що саме з ним пов'язане їх найближче майбутнє і тому зосередили свою увагу і сили на освоєнні відведених земель. З активною діяльністю Азовського козацького війська Бердянське пустище перестало бути справжньою пусткою, бо на його землях з`явилося населення, що сколонізувало, освоїло ці землі і досить компактно проживало на ньому. Населення війська відповідало за використання землі і було зацікавлене в збереженні природного потенціалу регіону. Кліматичні та природні умови Приазов`я рідко завдавали суттєвої шкоди господарствам козаків, які з часом навчилися перемагати стихійні лиха і зводити витрати до мінімуму.

Необхідність утримувати господарства на певному рівні, який дозволяв би існувати цілій родині ще й нести військову службу, вимагала уважного ставлення до основного багатства козаків — землі. Її азовці отримали вдвічі менше за встановлену законодавством кількість. З часом виявилося, що й цих 15 десятин досить для вправного господаря, щоб отримувати прибутки. Прибутки від використання військової землі становили вагому частину військових громадських сум. Поширеною була оренда землі під різні види сільськогосподарських робіт. Близькість Бердянського та Маріупольського портів підвищувала ціни на землю і стимулювала розвиток товарного виробництва на землях Азовського козацького війська. У першу чергу це стосувалося розвитку хліборобства. Врожаї в Азовському козацькому війську утримувалися на середньому для всієї губернії рівні, а інколи й перевищували цей рівень. Якщо врахувати кількість населення Азовського формування (незначну в порівнянні з губернією) і внесок війська в загальногубернський рівень врожайності, то, безперечно, продуктивність господарств азовських козаків була середньогубернською. Успіхи азовців у хліборобстві були визнані не тільки місцевими жителями, а й на найвищому рівні (Радою Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії ) і, навіть, за кордоном — на Лондонській всесвітній виставці виробів сільського господарства та промисловості в 1851 році. При цьому слід врахувати, що козаки змушені були конкурувати з господарствами колоністів, які мали значно ширші можливості у виробництві та реалізації.

Скотарство в Азовському козацькому війську не набуло такого розвитку як хліборобство. Товарного напрямку його у формуванні не було, як і не було громадських табунів. Кожне, або майже кожне, господарство мало робочу худобу — волів, коней, а також корів, овець, свиней, кіз. Рівень розвитку скотарства у війську (крім вівчарства) відповідав загальногубернському. Азовці на відміну від загальногубернських тенденцій не займалися вівчарством. Це було пов'язане, в першу чергу, з нестачею робочих рук та малою кількістю пасовиськ через обмеженість земельного фонду Азовського козацького війська. Худоба ж цінувалася азовцями. Вона була великою підмогою для козацьких господарств, одним із критеріїв їх майнового благополуччя.

Азовці займалися найрізноманітнішими промислами: рибальством, виготовленням черепиці та цегли, ремонтом сільськогосподарських знарядь праці та інше. Однак промисли в Азовському козацькому війську не мали товарного напрямку. Вони були зорієнтовані на задоволення потреб козаків та війська.

Для економічного розвитку Азовського формування особливе значення мала торгівля. Її розвиток був пов`язаний із товарним напрямком сільського господарства, особливо хліборобства. Організаційних форм торгівля у війську набула ще в 30-х роках ХІХ століття. У межах козацького формування велась періодична, стаціонарна та відкупна торгівля. З появою серед азовців досить заможних людей, які в грошах, векселях та товарах мали не менше ніж 1.500 карбованців сріблом, у війську оформилося Товариство торгових козаків. Вступ козака до цього товариства надавав йому можливість за встановлену плату звільнятися від несення військової служби і повністю присвятити себе торгівлі. Козаки Торгового товариства мали право нарівні з купецтвом вести торгівлю в межах країни. Торгових козаків у козацькому формуванні було небагато (в 1861 році їх нараховувалося лише 40 осіб). Однак вони досить успішно торгували і приносили значні прибутки війську. Створення в Азовському козацькому формуванні Торгового товариства є яскравим прикладом господарських досягнень азовців.

Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя війська, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських організацій. Матеріально військо виправдовувало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики, надані державою. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. Позики державі поверталися з військових прибутків, значний вклад до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останні два десятиліття козацьке формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу.

Завдяки наполегливій праці козаків Азовське козацьке військо на момент ліквідації мало: нерухомої власності — 1.699 кам`яних і 4 дерев`яних будинків, 2 церкви, 3 молитовні будинки, 2 інструментальні заводи, 49 млинів і вітряків, 2 рибні заводи; 15.144 голови домашніх тварин і значну суму грошей, із якої 26.225 карбованців 50 копійок було виділено на переселення станичників у західні передгір`я Кавказького хребта. На момент ліквідації Азовське козацьке військо мало 92.679 карбованців 10 ? копійки. Ця сума майже така як річні витрати держави на всі 12 козацьких військ Імперії. Наявність землі, умови виробництва, форми і методи господарювання, досягнення в хліборобстві та в інших галузях господарства дають підстави говорити як про прибутковий характер козацьких господарств, так і про певний рівень добробуту азовців.

вгору