РОЗДІЛ 4
ПЕРЕСЕЛЕННЯ АЗОВЦІВ НА КУБАНЬ ТА ЛІКВІДАЦІЯ ВІЙСЬКА

Козацтво, яке протягом кількох століть було головним форпостом у боротьбі з мусульманським світом, в умовах ХІХ століття мало майбутнє і перспективи розвитку тільки за умови "загальнодержавної користі" та строгої централізації військовим і цивільним структурам держави. У цей період козацькі формування активно залучалися до військових дій за опанування узбережжями Азовського та Чорного морів. Їм відводилася роль охоронців південного та південно-східного кордонів Російської імперії. Уряд планував за допомогою козацьких формувань сколонізувати відвойовану в ході військових кампаній територію і забезпечити на ній постійне, прихильне до російської держави, населення в стратегічно важливому регіоні. В оселенні козацьких формувань на неспокійному порубіжжі уряд вбачав потрійну користь: 1) козаки, що мали вікові традиції по охороні кордонів, були здатні самостійно захищати порубіжжя і самих себе від ворога; 2) у стратегічно важливому регіоні козаки ставали постійним населенням, спроможним самостійно себе утримувати та забезпечувати всім необхідним для нормального функціонування і несення військової служби; 3) сконцентрувавши козацькі війська на обмеженій території, уряд позбувся осередків "бунтарства і непокори" всередині держави.

Тому, коли населення Задунайської Січі перейшло в межі Російської імперії і зорганізувалось в козацьке з'єднання, уряд, не вагаючись, прийняв рішення оселити задунайців на східному узбережжі Чорного моря. Саме для огляду місць остаточного поселення козаків наказний отаман Окремого Запорозького війська Й.Гладкий у 1828 році був відправлений з наказу імператора на Кубань. Водночас не тільки уряд, але й Задунайське козацтво плекало надію оселитися "на Чорному морі, поблизу України" серед чорноморців. Задунайські козаки не відчували себе чимось окремим і відмінним від чорноморців, а лише складовою частиною колишнього запорозького суспільства. Тому й намагалися приєднатися до чорноморських козаків, що уособлювали собою колишніх запорожців, які змогли вижити після горезвісних подій 1775 року в умовах зміцнення абсолютизму.

Попередні масові переходи задунайських козаків закінчувалися приєднанням до Чорноморського війська і поширенням на вихідців з-за Дунаю прав та привілеїв чорноморських козаків. У поселенні на Кубані задунайці вбачали певну гарантію збереження свого становища і перспективи подальшого розвитку. Тільки на Кубані, яка стала новим осередком козацтва, задунайці могли сподіватися: 1) на збереження прав і привілеїв козацького стану; 2) отримати достатню кількість придатної для обробітку землі в сприятливих для ведення господарства умовах, а отже, мали більше шансів на економічну спроможність власних господарств; 3) на змогу виконувати пряме призначення козацьких військ — охорону прикордонної території, участі в бойових діях. Використання козацьких формувань за призначенням збільшувало його шанси на тривале існування і давало можливість козакам успішно просуватися по службі. Саме тому прагнення задунайців оселитися на східному узбережжі Чорного моря були цілком виправданими і зумовленими бажанням залишитися тими, ким вони повернулися з-за Дунаю — козаками певного статку, а не тими ким були — втікачами-кріпаками, гнаними з батьківщини людьми. Яскравим свідченням того, що задунайці прагнули зберегти свою належність до козацького стану, є їх згода на прийняття до складу війська липовансько-некрасівського населення і посильне сприяння "некрасівцям" у переселенні. Вікова ворожнеча між задунайцями і некрасівцями була "забута" через спільну мету — зберегти себе як козацтво, що добровільно повернулося в межі російської держави з-за Дунаю.

Наміри задунайського населення оселитися в Чорноморії всіляко підтримувалися урядом. З наказу імператора вище кавказьке керівництво для поселення задунайців мало надати їм зручну місцевість. Однак обставини на Кавказі складалися несприятливо для здійснення прагнень козаків. Намічені для поселення задунайців околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайців навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців на східночорноморському узбережжі воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які б захищали нових поселенців. До уваги бралася слабка боєздатність і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро стояло і фінансове питання. Був очевидним той факт, що для підтримки новоприбулих будуть потрібні значні кошти. Кавказьке керівництво не виключало такої можливості, що гроші задунайцям "на обзаведення господарством" наказано буде видати із кавказького відомства. Це йшло врозріз з планами кавказьких військових чиновників. Стає очевидним, що в разі переселення задунайців у передгір'ях Кавказу керівництво краю мало б багато зайвого клопоту щодо захисту і утримання нових поселенців.

Ускладнювала ситуацію й та обставина, що вибрана Й.Гладким місцевість під поселення мала дуже обмежену кількість джерел з питною водою. А попереднє розпорядження уряду було оселити навколо Анапи 500 сімей малоросійських козаків, які й почали прибувати на нові місця поселення.¹

Відповідь командира Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єреванського на запит вищого керівництва щодо можливостей оселення задунайських козаків на Кубані була однозначною. Він вважав такий крок передчасним і аргументував це тим, що землі Анапської округи ще повністю не контролюються російськими військами. Тому, щоб не спровокувати "великих хвилювань у краї цьому", Паскевич-Єреванський вважав, що з поселенням задунайських козаків навколо Анапи треба почекати до закінчення військової кампанії на Кавказі.² Уряд врахував застереження командира Окремого Кавказького корпусу. Несприятливі для поселення задунайців обставини на Кавказі змусили керівництво держави оселити козаків "на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом".³ У "Положеннях про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї" зазначалося, що поселення задунайського населення в Катеринославській губернії є тимчасовим.⁴ Після закінчення військової кампанії на Кавказі задунайці мали піти на новоприєднані до Російської імперії землі для остаточного поселення.

Невизначеність становища вихідців із-за Дунаю призвела до нових втеч у Туреччину і не сприяла активному освоєнню, відведеного під тимчасове поселення, Бердянського пустища. Згодом козаки зрозуміли, що саме існування козацького формування певною мірою залежить від рівня економічного розвитку війська. Тільки економічно себе забезпечуючи, козаки могли сподіватися на збереження свого становища та свого формування. Тому вони взялися за активне освоєння "Бердянської" землі та прилеглих до неї ділянок.

У процесі господарювання азовські козаки дуже скоро показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке господарство, яке сміливо могло конкурувати із господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів. Добробут азовських козацьких господарств не міг не контрастувати з положенням навколишніх кріпосних селян. А якщо врахувати й те, що серед азовців було багато колишніх кріпаків, які успішно позбулися особистої та економічної залежності від поміщиків, то стає зрозумілим прагнення кріпаків приєднатися до азовців і незадоволення поміщиків існуванням у регіоні козацького формування, що успішно розвивалося.

Азовське козацьке військо, ядром якого стали вихідці з-за Дунаю, уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на Півдні України. Задунайські козаки протягом усього періоду проживання в південному регіоні відстоювали свої права та козацькі традиції. Вони вимагали мати на посаді наказного отамана не "чужинця", а "свого чоловіка". Козаки протестували проти призначення на посади у військову канцелярію офіцерів регулярної армії і вимагали повернути в орган внутрішнього управління власних офіцерів. Коли це не вдалося, вони відмовилися прийняти у станичні управи, присланих у військо, армійських офіцерів. Спільними зусиллями козаки відстояли право на вибір станичних наглядачів із свого середовища. Азовці намагалися уникнути служби малими військовими одиницями під зверхністю армійських командирів. І це їм вдавалося. Але навіть такі пасивні форми протесту проти наступу на права та привілеї нащадків Запорозького козацтва викликали негативну і різку реакцію з боку уряду. "Заколотників" і "правопорушників" неодноразово викликали до губернії "для особистих пояснень". Звичайно ж, це не могло залишитися поза увагою навколишнього населення, яке вбачало в азовцях гідних продовжувачів традицій Запорозького козацтва.

Навколишнє селянство неодноразово було свідками того, як поміщики, знайшовши серед козаків своїх кріпаків, не могли їх повернути. Так було із колишніми кріпаками генерал-майора Сандерса, графині Браницької, із козаком Сірчаком — колишнім кріпаком пана Мальчевського та іншими.⁵ Населення округи бачило, як козаки відстоювали права своїх товаришів, запевняючи чиновників, що переслідувані ними є задунайські козаки, а не розшукувані дезертири та різного роду втікачі. Знаходилося багато свідків, які могли підтвердити належність того чи іншого козака до січового задунайського товариства. Так було у справі козака Пономаренка, колишнього міщанина із Борисова, який втік від рекрутчини, та інших.⁶ Дії козаків по захисту своїх прав та традицій, а також досягнення азовців у господарстві приваблювали селян-кріпаків та інше податне населення і сприяли прагненню нижчих верств населення приєднатися до козацького формування.

Згідно з розпорядженням вищих інстанцій, Азовському козацькому війську суворо заборонялося переховувати чи утримувати втікачів у межах військових земель. Військовий чиновник, що виконував поліцейські функції, повинен був суворо стежити за наявністю людей сторонніх відомств у козацькому формуванні. Коли ж на військових землях знаходили втікачів, то їх під конвоєм відправляли в повітову поліцейську дільницю. Азовці, що переховували втікачів, підлягали суду і каралися високими штрафами, а то й ув`язненнями. За весь період існування війська було багато таких випадків, коли козаки надавали притулок втікачам. Людей сторонніх відомств найчастіше переховували на хуторах, рибних заводах, млинах, вітряках. Були випадки, коли під час повстань та збройних виступів навколишні кріпаки вимагали включення їх до складу Азовського козацтва. Так, у 1839 році під час масових заворушень в Олександрівському повіті селянські "заколотники" Опанас Грицай та Семен Прудников просили наказного отамана прийняти їх та інших селян до свого війська.

Загальна мобілізація, що почалася на початку Кримської війни, тільки посилила впевненість навколишнього податного населення в можливості приєднатися до війська і стати "козаками". Так розпочався ніким не оголошений "запис до козацького війська". Звичайно ж добровольці не були включені до складу військових одиниць Азовського з`єднання. Однак навколишнє селянство і надалі продовжувало складати списки, бо не полишало надії увійти до складу Азовського козацтва. Вже саме перебування козацького формування на колишніх запорозьких землях створило специфічний клімат Запорозьких Вольностей, що розглядався частиною суспільства як взірець вільнолюбивих змагань народу. Незадоволення поміщиків перебуванням Азовського війська в регіоні додавали напруженості в краї і переконували вище керівництво в необхідності перевести військо на окраїну держави і з користю для імперії використати військовий і господарський досвід у стратегічно важливому регіоні. Саме фактори соціально-економічного характеру, що створювали особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань.

Не могло не звернути на себе увагу і виконання азовцями набагато менших, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, військових функцій та обов`язків. Малочисельність Азовського з`єднання, невідповідність місця поселення статусу козацького формування, відмінності у несенні зовнішньої та внутрішньої служби, особливості менталітету значно виділяли Азовське козацьке військо у системі іррегулярних військ Російської імперії. Все це обумовило досить незначне місце Азовського козацтва у військовій структурі Російської держави.

Однак частину азовців — колишніх новоспасівських селян, петровських міщан, цілком задовольняло місце поселення, тому що воно дозволяло основну увагу приділяти власному господарству та добробуту. Тому військове формування з азовців із часом набуло господарського та військово-резервного відтінку. Воно перетворилося на зразок військового поселення і досягло значних успіхів в освоєнні, наданого для тимчасового поселення, Бердянського пустища. Саме завдяки рівню господарського розвитку, що дав можливість повністю економічно самозабезпечити козацьке формування і заощадити державні кошти, Азовському козацькому війську вдалося зберегти себе як окреме іррегулярне з`єднання та проіснувати на мирній і віддаленій від кордонів території 33 роки.

Проте як для уряду, так і для самих азовців було очевидним, що з`єднання не виправдовує себе як окреме військове формування. Питання про переселення азовців на Кубань не сходило з порядку денного протягом усього періоду існування Азовського війська в Приазов`ї.

У 1837 році, після приєднання до Росії чорноморської берегової лінії на південному схилі Кавказького хребта, на найвищому рівні розглядалося питання про оселення азовських козаків на правому мисі Геленджицької бухти. Після довгих дебатів від проекту прийшлося відмовитися, щоб не зробити азовців "жертвою війни з неприборканими племенами черкеського народу".⁷

Наступного року начальник Чорноморської берегової лінії М.М.Раєвський розробив проект, за яким передбачалося із азовських козаків та інших поселенців утворити військо берегових козаків і оселити його по всьому східному березі Чорного моря. Проти цього проекту виступило керівництво Кавказького краю, побоюючись, що азовці не зможуть себе самостійно утримувати і поповнювати ряди берегових гарнізонів.⁸

Створені в 1843, 1844, 1851 роках проекти передбачали оселення азовців у західній частині Кавказького хребта. Але вони не набули силу закону через складну ситуацію на Кавказі. Згідно з проектами азовці мали сколонізувати територію, що ще частково належала натухайцям. Малочисельність війська, незнання місцевості змусили вище військове керівництво відмовитися від поселення азовських козаків на неповністю контрольованій російськими військами території.

Реальні перспективи переселення азовців з`явилися після закінчення Кримської війни. У травні 1857 року військовий міністр сповіщав головнокомандуючому Кавказькою армією волю імператора про переселення азовських козаків на Кубань з метою надати можливість війську виконувати своє пряме призначення і тим самим послабити напружену ситуацію на Півдні України, що виникла через присутність козацького формування. Кавказьке керівництво, в особі головнокомандуючого Кавказькою армією князя Барятинського, сповіщало Військове міністерство, що обставини краю не дозволяють поселити все Азовське військо на одній якійсь місцевості і надати йому статус окремого самостійного іррегулярного формування через малочисельність останнього.<sup>9</sup> На думку кавказького керівництва, найбільш оптимальним кроком у вирішенні проблеми, пов`язаної з азовцями, було б поселення їх у вже існуючі населені пункти з метою поповнення населення останніх, у якому є гостра потреба. Для керівництва Кавказького краю це означало позбавитися цілого ряду проблем, пов`язаних з пошуком місцевості для поселення війська та значними витратами на будівництво громадських та господарських споруд.

З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі з`являється можливість здійснити переселення азовських козаків на Кубань. У ході цілого ряду успішних військових походів під контроль російської армії підпала значна територія, яку треба було заселити і освоїти. У зв`язку з цим головнокомандуючий Кавказькою армією Барятинський повідомляв Військове міністерство, що з`явилася можливість перевести Азовське козацьке військо на Кубань і оселити його на обіцяній ще Миколою І території. Водночас князь Барятинський зауважував, що доречно було б об`єднати це малочисельне формування з більш чисельним козацьким з`єднанням, боєздатність якого не викликає сумнівів і випробувана в ході кавказької кампанії.

На відміну від імператора Миколи І, Олександр ІІ наполягав на розформуванні Азовського війська і приєднанні азовців до інших козацьких формувань. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказі надала можливість розв`язати проблему щодо остаточного місця поселення Азовського війська. Як наслідок — Височайша воля імператора про поетапне переселення азовців на Кубань, яке треба провести "з належною поступовістю, протягом декількох років, викликом охочих і призначенням за жеребом. Переселення слід розпочати, коли це дозволять зробити обставини на Кавказі". Про таку волю імператора сповіщав 28 травня 1861 року управляючий Військовим міністерством командуючому Кавказькою армією.¹⁰

З літа 1861 року Військове міністерство разом з військовим керівництвом Кавказького краю активно розробляє широкомасштабний проект заселення західної частини Кавказького хребта новими козацькими станицями з метою остаточного підкорення гірських племен.

Під час роботи над проектом військове керівництво зажадало думки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Г.Строганова про переведення Азовського козацького формування у повному складі в західну частину Кавказького хребта. О.Г.Строганов відповідав, що було б несправедливо перевести на Кубань заможних мешканців Новоспаської та Петровської станиць, які проживають у даній місцевості вже ціле століття, та чернігівських переселенців, що тільки-но обзавелися господарствами, без їх згоди. Генерал-губернатор зауважував, що значна кількість азовських козаків переселятися в західну частину Кавказького хребта не бажає, бо вважає, що переселення буде рівноцінне їх розоренню. О.Г.Строганов вважав, що на Кубань слід перевести тільки тих, хто хоче переселитися, а інших залишити на місцях їх теперішнього проживання з переведенням до цивільних відомств.¹¹

Треба віддати належне новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, який сміливо виклав свою точку зору на питання переселення Азовського козацького війська в західну частину Кавказького хребта у повному складі, коли вже була відома воля імператора щодо подальшої долі азовців.

Результатом роботи комісії, яка розробляла проект заселення російської території на Кавказі, став указ від 10 травня 1862 року, що затверджував "Положення про заселення західної частини Кавказького хребта". Згідно з "Положенням", у Кубанську область передбачалося переселити17.000 козацьких сімей. Основну частину переселенців мало дати Кубанське козацьке військо. Від цього формування в передгір'я Кавказу повинні були піти 162 офіцерські сім`ї та 12.400 сімей служилих козаків. До названої кількості офіцерських і козацьких сімей Кубанського війська мали приєднатися 808 сімей Азовського козацького війська, 1.200 сімей донських козаків, 2.000 державних селян та 600 сімей одружених нижніх чинів Кавказької армії.¹² З інших козацьких військ переселенців не призначали. Однак козаки інших іррегулярних формувань могли за власним бажанням переселитися на Кубань.

Отже, з Азовського козацького війська мало переселитися в західну частину Кавказького хребта 8 офіцерських і 800 козацьких сімей, що становило 33% загальної кількості азовських сімей. Згідно з "Положенням" 1862 року на поселення повинні були йти такі сім`ї, що мали не менше одного служилого козака. Був установлений і віковий бар`єр щодо азовців-переселенців. Від участі в жеребкуванні звільнялися ті козаки, що досягли 45-літнього віку і не мають синів, яким більше 17 років. На 1862 рік у війську вже була значна кількість сімей відставних нижніх чинів та офіцерів. Якщо рахувати тільки сім`ї, що мали одного і більше служилих козаків, то на Кубань повинна була піти майже половина сімей служилих козаків Азовського формування. Вище військове керівництво розраховувало на те, що якщо офіцери козацького війська, як люди більш досвідчені, "подадуть приклад готовності до виконання монаршої волі", то, без сумніву, все населення Азовського формування "до останнього козака з бажанням піде разом зі своїми начальниками" на Кавказ.¹³

Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанію по переселенню козацьких формувань із внутрішніх губерній на Кавказ, уряд не міг одразу виселити Азовське козацьке військо в повному складі. Урядовими інстанціями, при прийняті такого рішення, до уваги брався цілий ряд моментів, як-от: 1) неспроможність війська профінансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козаків; 3) необхідність несення азовцями постійної патрульної морської служби вздовж східного узбережжя Чорного моря; 4) присутність у війську значної кількості сімей відставних козаків та офіцерів; 5) наявність у козацькому формуванні матеріальних цінностей, нерухомого приватного майна, яким потрібно було належним чином розпорядитися.

"Положенням" 1862 року передбачався механізм переселення. Головнокомандуючий Кавказькою армією завчасно, але не пізніше як за рік, мав повідомляти новоросійського генерал-губернатора про кількість офіцерських і козацьких сімей, які призначаються для переселення у наступному році. З кожною сотнею козацьких сімей мала йти одна офіцерська сім`я, яка погоджувалась на це за власним бажанням, або вибиралася по жеребу. Від обов`язкового переселення на Кубань звільнялися сім`ї: відставних офіцерів; відставних козаків, що мали синів молодших 17-річного віку; 45-річних козаків, сини яких ще не досягли 17-річного віку; удовиць, що мали тільки дівчат; круглих сиріт, що не досягли двадцятиріччя.¹⁴

Новоросійський генерал-губернатор на правах корпусного командира робив усі необхідні розпорядження щодо призначення переселенців і збору їх до кінця квітня у м.Бердянську (в разі слідування морським шляхом) і в м.Керчі (якщо переселенці мали йти суходільним шляхом). Посімейні списки переселенців завчасно направлялися до командуючого військами Кубанської області. Призначення родин для переселення робилося через виклик бажаючих, а за їх нестачею — по жеребу. Азовські переселенці, що слідували морським шляхом, збиралися у Бердянську, звідти зі своїм майном і майном всіх інших переселенців на пароплавах кавказького відомства повинні були перевозитися до призначених для поселення місць на східному березі Чорного моря. Переселенці, що йшли сухопутним шляхом і вели із собою худобу, мали прибувати до Керчі, а потім через протоку на місцевих баржах переправитися на Тамань і далі слідувати на місце поселення. Під час подорожі переселенці мали знаходитися під наглядом своїх офіцерів, які після прибуття партій,повинні були здати сім`ї, згідно зі списками, кавказькому керівництву. Усім новим поселенцям надавалася грошова допомога. Крім того, декларувалися: 1) службові пільги (для служилих козаків і офіцерів); 2) провіант; 3) порційні гроші, за першою категорією, від казни служилим і неслужилим козакам. "Положеннями" гарантувалися безплатний проїзд на пароплавах кавказького відомства, безкоштовний перевіз майна, безкоштовне надання квартир, пасовиськ, підвід для хворих.

Переселенцям відводилися ділянки від 20–30 десятин землі на кожну ревізьку душу і по 200 десятин на кожну офіцерську сім`ю. Потомствені дворяни і відставні козаки, що вислужили 22 роки на зовнішній службі, отримували право придбати визначені ділянки землі в 200 десятин для офіцерів і 30 десятин — для козаків у повну їх власність.¹⁵ Уряд сподівався, що такі пільги та привілеї привернуть увагу служилих козаків і стимулюватимуть їх переселення в Кубанську область.

Вищі військові чиновники, доводячи до відома азовців указ від 10 травня 1862 року, особливо наголошували, що переселення корисне як для держави, так і власне для самих козаків, бо буде сприяти добробуту війська та власних господарств.¹⁶

Кавказьким керівництвом були попередньо визначені місця для поселення азовських козаків. Планувалося: весною 1862 року оселити 100 сімей азовців навколо Анапи і 100 сімей — біля Константинівського укріплення; наступного 1863 року 400 сімей азовських козаків розселити по станицях у долинах річок Суко і Озерейки, на місці колишнього Кабардинського укріплення і далі в околицях Геленджика; в 1864 році відвести для поселення 200 азовським сім`ям землі по морському березі південніше Геленджицької бухти. У 1864 році планувалося оселити разом із запланованими переселенцями і ті азовські сім`ї, що за власним бажанням прийдуть на Кавказ.¹⁷ Так уряд сподівався протягом 1862–1864 років перевести в Кубанську область майже половину війська, за якою підуть на Кубань і інші козаки. Їх планувалося оселити по узбережжю поміж тих станиць, де вже проживатимуть азовські козаки.

Указ 10 травня 1862 року не був несподіванкою для азовців. Протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї, питання про переселення азовських козаків на Кавказ поставало не раз. 31 січня 1862 року наказний отаман отримав від новоросійського та бессарабського генерал-губернатора повідомлення про Височайшу волю імператора поетапно переселити із Азовського козацького війська 808 сімей на Кубань і розпорядження підготувати першу партію переселенців, яка й повинна відбути в Кубанську область 15–20 квітня 1862 року.<sup>18</sup> В зв`язку з цим новоросійський та бессарабський генерал-губернатор О.Г.Строганов просив наказного отамана і військову канцелярію попередньо провести роз`яснювальну роботу серед козаків про переваги добровільного переселення на Кавказ. О.Г.Строганов зауважував, що переселення війська неминуче і добровільний перехід козаків на Кубань надасть їм можливість отримати всі ті пільги, грошову допомогу, привілеї і кращу землю під козацькі станиці, що надаються переселенцям. На думку генерал-губернатора, все це сприятиме кращому влаштуванню азовців на нових місцях поселення і подальшому їх розвитку.¹⁹

Після отримання розпорядження від О.Г.Строганова, наказний отаман К.Решетілов видає укази по війську. Згідно з ними всі офіцери та нижні військові чини козацького формування повинні були 8-9 лютого 1862 року обов`язково з`явитися до Петровська на термінову нараду. Офіцерів, як людей більш досвідчених і грамотних, тих, хто краще знає місцевість майбутнього поселення війська, канцелярія за проханням новоросійського та бессарабського генерал-губернатора закликала "подати собою приклад щирої готовності виконати монаршу волю".²⁰ Офіцери Азовського формування запевняли керівництво, що вони "цілком зрозуміли мету уряду і необхідність цієї міри для загальнодержавної користі"²¹ і "всіма силами будуть сприяти виконанню [волі государя], переконуючи станичників у необхідності добровільного переселення".²² Від поселення війська в Кубанській області офіцери звичайно ж мали б користь. Оселення на Кубані гарантувало їм повну власність на землю, швидке просування по службі і можливість більшого матеріального статку, ніж вони мали в Приазов`ї. Виказуючи одностайне бажання йти на переселення, офіцери Азовського формування разом з тим сподівалися на справедливу винагороду за господарства, що лишають у Приазов`ї, і прохали імператора не залишати без уваги їх дітей. Вони сподівалися, що їх діти і надалі будуть за казенний рахунок навчатися у навчальних закладах, які визначить вище керівництво. На думку офіцерів, таке рішення уряду буде "першим і найголовнішим кроком на поприщі добробуту азовських переселенців та корисним для держави".²³

На відміну від офіцерів війська, козаки та їх сім`ї неоднозначно зустріли повідомлення про поетапне переселення азовських сімей на Кубань. Після оголошення указу, "Положень" 1862 року та виступів офіцерів козаки Микольської і Покровської станиць одностайно зголосилися добровільно їхати на переселення в західне передгір'я Кавказького хребта із заслуженими ними знаменами та Височайшими грамотами.²⁴ Саме колишні вихідці із турецьких володінь та їх нащадки прагнули зберегти свою належність до козацького стану, яка гарантувалась їм на Кубані.

Мешканці Новоспаської та Петровської станиць хотіли залишитися на місцях теперішнього їхнього проживання, але в разі наказу готові були виконати волю імператора. Вони, пробувши 30 років "козаками", так і не відчули своєї належності до козацького стану і воліли й надалі займатися звичайними для них заняттями. Їх не приваблювала військова кар`єра і щедрі пільги для переселенців. Колишніх новоспаських селян та петровських міщан не лякало повернення до попереднього стану. Більшість із них сподівалась саме на це.

Не однозначною була реакція на указ козаків Стародубської станиці. Більшість із них погодилася добровільно переселятися на Кубань. Однак були й такі, що ні за яких умов не хотіли переселятися, та ще й дорікали бажаючим це зробити: "Згодились йти — йдіть і будете бідувати, а ми залишаємося".²⁵ Настрої стародубівських станичників зрозумілі. Вони тільки обжилися на новому місці поселення, влаштували свої господарства і знов мусили переселятися. Козаки Стародубської станиці, хоча і погодилися на це переселення, однак сприйняли цю звістку без особливого захоплення.

Після оголошення указу зараз же з`явилося 225 сімей, що бажали переселитися в Кубанську область. Однак після оголошення "Порядку призначення переселенців" виявилося, що з цієї кількості сімей 75 не відповідають правилам переселення. Родичі таких сімей також відмовилися від переселення. Військова канцелярія змушена була вдатися до жеребкування, щоб визначити 200 сімей, які мусять у 1862 році піти на Кубань.

23 березня 1862 року наказний отаман Азовського козацького війська вже перепровадив до новоросійського генерал-губернатора списки переселенців. На Кубань мали відбути 203 козацькі сім`ї, що добровільно згодилися, і ті, кому випало за жеребом. Крім цих сімей у Кубанську область виказали бажання слідувати 49 сімей відставних козаків, удовиць, сиріт, щоб не бути роз`єднаними зі своїми родичами. Козацькі сім`ї, що переселялисяна Кавказ, знали станиці, які там відводилися під поселення (про місце поселення азовців сповістив 15 березня 1862 року командуючий військами Кубанської області наказного отамана).<sup>26</sup> Тому при записі в "Посімейні списки" козаки-переселенці вказували станиці, в яких хотіли б оселитися. 101 сім`я побажала осісти в Константинівській станиці, 50 сімей хотіли б жити в Анапській станиці і 52 сім`ї — у Благовіщенській. Про такі наміри азовських сімей сповіщав наказний отаман командуючому військами Кубанської області.²⁷

Планувалося, що козацькі сім`ї 15-20 квітня прибудуть до Бердянська, і звідти на пароплавах кавказького відомства направляться на місця поселення. Проте в ході підготовки до переселення ситуація змінилася. Азовці твердо вирішили взяти з собою на Кубань 700 голів худоби, як запоруку добробуту. Тому в кінці березня плани щодо переселення азовців були переглянуті. Азовські сім`ї мали слідувати на Кубань трьома партіями. Перша партія в кількості 37 сімей (148 осіб) мала прибути до Бердянська 20 квітня і разом з пожитками переселенців (до 2.682 пудів у тюках) відправитися до місця призначення. Дві інші партії повинні були слідувати сухопутним шляхом до Мелітополя і, після отримання відповідних паперів, до Керчі. В Керчі переселенці мали сісти на баржі, прислані кавказьким відомством, і через Керченську протоку добратися до Тамані, а далі слідувати сухопутним шляхом до пункту призначення.

Після затвердження списків азовських сімей у козаків залишилося в розпорядженні менше місяця, щоб розпорядитися своєю нерухомістю та господарством. Козаки та офіцери спішно, майже за безцінь, продавали свої садиби не тільки козакам, а й особам сторонніх відомств. Із 157 садиб, що належали 203 козацьким сім`ям, 109 було продано самими господарями, 48 садиб залишилося війську і військова канцелярія повинна була сама розпорядитися цими будівлями і виплатити господарям "справедливу ціну" за їх власність.²⁸

Згідно з "Положеннями" 1862 року переселенці отримали грошову допомогу від війська у розмірі 514 карбованців 50 копійок і в кількості 982 осіб (732 душі дорослих та 252 дітей) в призначені для початку переселення дні відбули з Азовського формування.²⁹

Перша партія азовців у складі 37 сімей разом з пожитками переселенців відбула 20 квітня до Бердянська. Там їх повинні були чекати пароплави кавказького відомства, щоб переправити до Константинівського укріплення — місця збору азовських переселенців. Та коли азовські сім`ї прибули цього дня в Бердянський порт, пароплавів там ще не було. Протягом 6-ти днів переселенці чекали на них і витрачали значні кошти на утримання в складах пожитків козацьких сімей. Тільки 26 квітня пароплави прибули до Бердянська. Цього ж дня перша партія переселенців відбула на шхунах "Суок-Су" і "Новоросійськ" на Кавказ. Осавул Донченко, що супроводжував першу партію переселенців, сповіщав азовському керівництву, що він з 14 сім`ями козаків і половиною пожитків прибув 28 квітня 1862 року до місця збору азовських переселенців. Друге судно, що цілу добу простояло на мілині, до Константинівського укріплення прибуло 30 квітня.³⁰

Друга партія переселенців, яка мала слідувати сухопутним шляхом, відбула 25 квітня з Микольської станиці (на переселення йшли переважно козацькі сім`ї цієї станиці) під зверхністю хорунжого Назарова.

Третя партія азовців і їх сімей на чолі з хорунжим Муратовим відбула з Петровської станиці 28 квітня.³¹ Партії азовців, що слідували сухопутним шляхом, добиралися до місця поселення також із значними труднощами. Прибувши до Мелітополя, вони отримали маршрут, яким мали йти в Кубанську область. По шляху слідування азовські сім`ї супроводжували засідателі земських судів тих повітів, по яких добирались переселенці. Наблизившись до Керчі, азовці сповістили про своє місцеперебування наказного отамана. К.Решетілов дав знати про це кавказькому відомству. Вони мусили забезпечити переправу азовців на Тамань.

Однак завідуючий кавказькими пароплавами капітан 1-го рангу Заводовський ще під час переправи першої партії азовських сімей відмовився переправляти на своїх суднах переселенців із худобою на Тамань, посилаючись на непристосованість суден. До того ж він не вжив жодних заходів, щоб забезпечити азовцям переправу. Тим часом переселенці прибули до Керчі і декілька днів чекали вирішення своєї участі. Скрутно прийшлося як сім`ям переселенців, так і худобі, яка фактично залишилася без корму.

Наказний отаман, довідавшись про становище переселенців, спішно послав до Керчі свого чиновника з особистих доручень із громадською військовою сумою для перевозу азовців через Керченську протоку баржами місцевого морського відомства. Сума в розмірі 1.720 карбованців, витрачена на переправу переселенців, була повернута війську, але вона не могла відшкодувати збитків, що понесли азовські сім`ї, чекаючи більше тижня переправи без провіанту і фуражу. ³²

З прибуттям до Константинівського укріплення митарства азовців не закінчилися. Сім`ям, що бажали оселитися в нових станицях у Натухайському окрузі, було відмовлено через убогі пасовища у зв`язку з посушливим літом. Їх було поселено між Старим Копиловим, Петровською станицею і Андріївським постом у межах колишньої Чорноморії.³³ Азовці не отримали земель по річці Білій, що була обіцяна ще імператором Миколою І. Сім`ї азовських козаків, без їх відома і врахування побажань та родинних зв`язків, оселили в Благовіщенській станиці, в Анапі, Витязівці і Суворівці між людьми, "які царю або зовсім ніколи не служили, або не служили на морі".³⁴

Місцевість, на якій поселили козаків, була кам`янистою і тому розробка землі мала відбуватися на гірських схилах. Гостро відчувалася нестача питної води, будівельного матеріалу, пасовищ, від чого почався мор худоби. Азовським переселенцям не видали "кормових грошей" для дітей, зменшили грошову допомогу "на обзаведення господарством".

Кавказьке керівництво зовсім не рахувалося з побажаннями азовців і оселило козаків на свій розсуд між переселенцями різних станів. Так військові чиновники Кавказького краю, не вдаючись до подробиць щодо переселенців, їхніх заслуг та намірів, швидкими темпами заселяли місцевість, що відводилася під нові станиці. Наслідком таких дій було те, що азовські козаки "гірко нарікали, що місцеве керівництво на Кавказі не тільки позбавило їх земель на Білій, а й, навіть, роз`єднало з родичами".³⁵

Азовське військо, дізнавшись про такі дії кавказького керівництва, прийшло до висновку, що посадові особи Кавказького краю "зовсім не зацікавлені, щоб привернути до себе азовців, бо мають і без них багато охочих".³⁶ І це при тому, що сам імператор звертав увагу військових чиновників, щоб азовські козаки були переселені без будь-яких примусових дій із твердою впевненістю в тому, що вони не будуть жалкувати про попереднє місце поселення і бідувати в нових станицях.

Про долю перших переселенців козаки Азовського війська дізналися із листів станичників та розповідей депутатів, які були послані з першою партією переселенців для огляду земель під поселення азовських сімей у 1863 році. Військові депутати Іван Гаденко та Василь Іванов, оглядаючи місцевість по річці Білій і частково в Натухайській окрузі, стали свідками, як ця територія швидко заселяється іншими переселенцями, а першу партію азовських сімей поселили в інших місцях. 20 червня 1862 року депутати повернулися у військо і сповістили про становище колишніх станичників у Кубанській області. За словами депутатів, азовським переселенцям відводяться земліпо річках Кабардинці, Озерейці, Суко — "нетрі зовсім нашим козакам невигідні". А Геленджик депутати не оглянули, бо його зайняли горці.³⁷

Такі повідомлення депутатів дуже засмутили мешканців війська. Ситуація з переселенням дедалі ускладнювалася. Наступного 1863 року на поселення в Кубанську область мало піти не менше 400 сімей азовських козаків. Охочих йти на Кубань було мало. Військова канцелярія вирішила провести жеребкування. Під час жеребкування відбулися хвилювання в Петровській і Новоспаській станицях.³⁸ Зокрема 6 новоспаських станичників на громадських зборах у присутності військового керівництва дуже негативно відгукувалися про переселення і відмовилися йти на Кубань. Виступи козаків схвилювали всіх станичників і знайшли підтримку серед деяких азовців. Керівництво війська прийняло радикальні заходи: "За норовистість і шкідливе мудрування" призначили 6 новоспаських козаків з їх сім`ями на переселення в Кубанську область на 1863 рік.³⁹

Настрої азовців стали відомі новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, а згодом і вищому керівництву. Щоб покращити обстановку у війську і не випустити ситуації з-під контролю, по Височайшому повелінню до азовців був відкомандирований генерал-майор Гангардт "для сприяння переселення на Кавказ азовським козакам" і тоді ж було дозволено козакам послати нову депутацію в Кубанську область.⁴⁰ Цього разу на Кубань відбула більш представницька делегація, до складу якої увійшли військовий землемір Земляний та постійний член канцелярії осавул Гонтін. У серпні 1862 року делегація прибула в Константинівське укріплення і оглянула всю західну частину Кавказького хребта. Депутати визнали землі по річках Аушець, Іль і Хабль зручними для поселення і привабливими для занять сільським господарством та рибною ловлею. Військовим землеміром була зроблена топографічна зйомка місцевості.⁴¹ Постійний член Азовської військової канцелярії клопотався перед кавказьким керівництвом про надання цих земель під поселення азовським козакам.

Відкомандирований до війська генерал-майор Гангардт, ознайомившись із ситуацією у війську, доповідав, що при таких настроях азовців волю імператора можна виконати за двох умов: 1) якщо переселенцям буде дозволено взяти з собою на Кавказ у 1863 році козацькі святині та заслужено надані їм прапори; 2) якщо вибрані депутатами війська землі між Аушецем, Ілем і Хаблем будуть відведені під поселення азовців. А якщо кавказьке керівництво ще й погодиться прийняти декілька сімей в Анапу, Суворівку і Витязівку для з`єднання з родичами, то "азовці вважали б себе зовсім щасливими".⁴²

Кавказьке керівництво дало згоду на поселення азовських козаків на землях, вибраних депутатами козацького формування. Та вже в листопаді 1862 року надійшло повідомлення від керівництва Кубанської області, що на землях по річці Аушець немає ніякої можливості оселити азовські сім`ї з причини значних паводків. Під поселення азовських сімей керівництвом Кубанської області відводилась місцевість між річками Адагумом, Хаблем і по морському узбережжю від укріплення Константинівського до річки Пшада.⁴³ Рішення керівництва Кубанської області оселити козаків у прибережній смузі викликало незадоволення азовців. З одного боку вони чудово розуміли, що переселення неминуче і противитися волі імператора означало б втрату їх прав та привілеїв. З другого боку козаки не могли змиритися з рішенням кавказького керівництва, що вело їх до розорення.

Стан справ у Азовському формуванні та майбутнє переселення азовців дуже непокоїло членів військової канцелярії і новоросійського генерал-губернатора. В 1863 році губернатор звернувся до керівництва Кубанської області і просив його знайти можливості оселити азовських козаків на землях, обраних азовськими депутатами. Водночас він зауважував, що якщо рішення не буде знайдене, то азовці будуть противитися переселенню і завдадуть багато клопотів.⁴⁴

Командуючий військами Кубанської області пообіцяв поселити азовських козаків разом на землях між річками Хаблем і Ілем, і надіслав повідомлення в канцелярію губернатора.⁴⁵ Це дещо заспокоїло азовців і вони почали готуватися до переселення.

У 1863 році від Азовського козацького війська мало піти в Кубанську область 400 сімей служилих козаків. Проте бажаючих сімей переселитися на Кубань виявилося значно більше. Разом зі своїми станичниками та родичами побажали йти на Кубань сім`ї відставних козаків, удовиць, сиріт та людей сторонніх відомств, що проживали серед азовців з перших років його існування (на 1862 рік у війську проживало 50 сімей некозацького походження).<sup>46</sup> В кінці 1862 року перед військовою канцелярією постала проблема із вільними матросами. Вони побажали зі своїми родичами — сім`ями азовських козаків — йти на Кубань і виказали готовність увійти до складу Кубанського козацького війська. Військова канцелярія перепровадила прохання матросів до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. З наказу губернатора був посланий запит у Цех вільних матросів. Незабаром прийшло повідомлення, що Цех не буде чинити перешкод своїм членам, якщо вони бажають із своїми родичами переселитися на Кубань і там служити вітчизні.⁴⁷ У свою чергу командуючий військами Кубанської області граф Євдокимов сповіщав новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що сім`ї некозацького походження будуть прийняті разом з азовцями на Кубані, якщо їх переселенню не будуть противитися відомства, де значаться ці люди.⁴⁸

Однак, щоб переселитися на Кубань, матроси повинні були написати заяву в казенну палату. На підставі заяв Цех вільних матросів виключав своїх членів із складу товариства. Після прирахування матросів "в попередній податний стан" з отриманням відповідних документів сім`ї колишніх матросів могли разом з козаками слідувати на поселення.<sup>49</sup> З тієї ж причини, що й матроси з козаками, зголосилися йти на Кубань у 1863 році селянські та міщанські сім`ї, що проживали у війську з родичами-козаками. З цього приводу також були зроблені запити в губернські палати державного майна. У разі письмової згоди відповідних установ селянські та міщанські сім`ї могли вільно слідувати з азовськими козаками на Кубань.⁵⁰

Посімейні списки переселенців на 1863 рік були складені ще на початку грудня 1862 року. Однак аналіз списків показує, що зміни в них відбувалися постійно: молоді козаки одружувалися і вже зі своїми сім`ями вносилися до списків переселенців; багато сімей відмовлялося від попереднього рішення через незгоду козаків, що повернулися зі служби, з рішенням сім`ї; смерті членів родини; непередбачених обставин, як-то хвороби, одруження та інше. Перший варіант списку настільки змінювався, що на переселення слідувала половина нових сімей.⁵¹

У 1863 році перед відправкою на Кубань азовці отримали грошову допомогу від війська в розмірі 32.100 карбованців 20 копійок. 20 квітня перша партія переселенців у кількості 16 сімей (76 душ обох статей) із вантажем у 500 пудів була відправлена із Бердянська до нових місць поселення на військовій шхуні "Ельборусь".⁵²

Сухопутним шляхом послідувало 488 козацьких сімей. Вони вели з собою значну кількість худоби: 1.954 голови великої рогатої худоби, 351 коня, 108 овець. Обоз переселенців складався із 938 возів з майном.

Як і минулого року переселенці йшли окремими партіями. Розподіл був зроблений з урахуванням побажань козаків слідувати на переселення постанично, не роз`єднуючись з рідними і не змішуючись з мешканцями інших станиць.

Першу партію переселенців становили 182 козацькі сім`ї у кількості 976 душ обох статей (493 душі чоловічої статі і 483 душі жіночої статі) та 2 офіцерські сім`ї. Очолювали переселенців осавул Підгурський і хорунжий Гладкий. Партія була сформована із мешканців Микольської станиці.⁵³ 26 квітня 1863 року переселенці вийшли із своєї станиці і пішли по маршруту: від Микольської станиці до селища Старий Крим; далі через Міуський округ Донського війська, землі Ростовського повіту Катеринославської губернії, Черкаський округ Донського війська до кордонів Чорноморського козацького війська в напрямку до станиці Старощербатовської і від неї до міста Катеринодара. Переселенці мали подолати 508 верст.

З дозволу вищого керівництва козаки першої партії взяли з собою на нові місця поселення 2 військових прапори, 2 запорозьких перначі; церковне начиння із молитовного будинку Микольської станиці.⁵⁴

Козаки Покровської станиці у кількості 152 сімей становили другу партію переселенців, що слідувала сухопутним шляхом. У ній було 706 душ обох статей (345 душ чоловічої статі і 361 душа жіночої статі). З цією партією йшли 2 офіцерські сім`ї — сім`ї сотників Кравченка і Сердюкова. На цих офіцерів і покладався обов`язок супроводити партію до нових місць поселення. З козаками із Покровської станиці слідував священик, присланий з Катеринослава. Він супроводжував святині, що переселенці-азовці взяли з собою на Кубань: 2 дзвони, вивезені з-за Дунаю, священні книги, іконостаси. Партія відбула з Покровської станиці 29 квітня по маршруту, яким вже слідувала перша партія козаків.

Третю партію переселенців становили 154 козацькі сім`ї: 114 сімей із Стародубівської, 31 сім`я із Петровської і 9 сімей із Новоспаської станиць загальною кількістю 750 чоловік (390 душ чоловічої статі і 360 душ жіночої статі). Партія, на чолі з сотником Чорновим, вийшла із Стародубівської станиці 2 травня 1863 року і направилася по маршруту попередніх партій. Крім 5-ти офіцерів, що супроводжували партії переселенців, на Кубань пішов і осавул Котляревський для сумісного проживання з сім`єю своєї дочки — вдови загиблого осавула Донченка, що переселився минулого року з першими азовськими сім`ями.⁵⁵

По прибутті на Кубань, азовців, за наказом командуючого військами Кубанської області, стали ділити на окремі групи з метою поселення в станицях по річці Абині між іншими переселенцями.⁵⁶ Кавказьке керівництво знову порушило обіцянку поселити азовських козаків постанично в окремих станицях на землях між річками Хабль і Іль. Азовців дуже обурило таке ставлення кавказьких військових чиновників. Вони відмовилися виконувати розпорядження місцевого керівництва. Сім`ї азовських козаків стали табором біля Анапи і просили керівників Кубанської області виконати свої зобов`язання перед козаками Азовського козацького війська. Азовців було суворо попереджено і наказано слідувати на відведену під поселення місцевість. Азовські сім`ї й надалі залишилися стояти табором. Керівництво Кубанської області вдалося до погроз. Але й вони не допомогли. Тоді командуючий військами Кубанської області наказав за допомогою зброї припинити непослух азовців. Чиновники побоювались, що азовських козаків підтримають і інші переселенці, з бажаннями та заслугами яких на Кубані мало рахувалися. Проти азовців були виставлені регулярні війська. Козаки Азовського війська виставили поперед себе жінок та дітей і надалі відмовлялися виконувати розпорядження йти в призначені для їх поселення станиці. Однак зброя застосована не була — проливати кров ніхто не бажав. Знову почалися переговори між козаками Азовського війська та представниками виконавчої влади. Вони закінчилися тим, що "заколотників непослуху" було виявлено і притягнуто до суду (згодом їх заслали до Сибіру і тільки після ліквідації війська міра покарання козакам була переглянута).

Азовців-переселенців, за наказом командуючого військами Кубанської області, поділили на 4 частини і оселили в Абинській, Хабльській, Грузинській та Ільській станицях.⁵⁷

Інцидент 1863 року з азовцями змусив і інших керівників, крім новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, замислитися над доцільністю переселення всіх азовців на Кубань. Перед Військовим міністерством з цього приводу клопотався і командуючий військами Одеського військового округу генерал-ад'ютант Коцебу. На його думку, на Кубань слід перевести тільки ті козацькі сім`ї, які цього бажають. Інших же козаків необхідно залишити в Приазов`ї і перевести у цивільне відомство. Відповіді на клопотання генерал-ад`ютанта Коцебу не послідувало. Натомість 15 листопада 1863 року імператор розпорядився: в наступному році кількість сімей у Кубанській області поповнити шляхом збільшення числа переселенців від Азовського козацького формування до 300 сімей і більше, якщо в них буде потреба.<sup>58</sup> У грудні 1863 року у військо надійшов наказ "про необхідність поповнити число сімей, призначених для поселення в Закубанському краї в наступному 1864 році". Згідно з наказом військо мало виставити щонайменше 300 козацьких сімей. У зв`язку з цим перед Азовською військовою канцелярією постала серйозна проблема. Сімей, що бажали йти на Кубань, було мало. Основну масу переселенців повинні були становити сім`ї, яким випаде йти на Кубань за жеребом. Цього разу в жеребкуванні мали взяти участь переважно козаки Новоспаської і Петровської станиць. Ще в 1862 році станичні громади поміж собою визначили кількість сімей, що мали переселитися в Кубанську область. За спільним рішенням станичних громад від Петровської станиці на переселення повинно було йти 4 сім`ї і від Новоспаської станиці 110 сімей. Однак у 1862–1863 роках на Кубань пішло з Новоспаської станиці тільки 9 сімей: 6 — за призначенням військової канцелярії і генерал-губернатора, і 3 сім`ї добровільно побажали слідувати на Кубань зі своїми родичами. З Петровської станиці сімей служилих козаків не послідувало. Тому в 1864 році мешканці цих станиць мали дати основну масу переселенців.

Кавказьке керівництво, в свою чергу, пообіцяло поселити азовців окремими станицями в тій місцевості, яку вибрали їх депутати. З оголошенням зобов'язань кавказького відомства у війську з`явилися охочі йти на поселення в Кубанську область. Більш того, Микольська станична управа 25 грудня 1863 року повідомляла військову канцелярію, що за виключенням небагатьох сімей, козаки яких ще несуть службу у морських командах, мешканці станиці зголосилися "цілою станицею виконати Августійшу волю монарха".<sup>59</sup> Так набралося 150 сімей, які побажали на чолі зі своїм станичним наглядачем урядником Воликом переселитися в західну частину Кавказького хребта. З цього приводу наказний отаман К.Решетілов видав наказ по війську, в якому схвалював рішення козаків Микольської станиці і запевняв, що "уряд невідмовить їм ні в чому можливому за їх готовність виконати Височайшу волю". К.Решетілов і військова канцелярія закликали й інші станичні громади наслідувати приклад козаків Микольської станиці.<sup>60</sup> Так, на січень 1864 року у "Посімейних списках переселенців" значилося тільки 228 сімей мешканців Микольської станиці: 182 сім`ї служилих козаків; 5 сирітських сімей; 39 сімей відставних козаків та 2 сім`ї удовиць. Більше бажаючих добровільно переселитися на Кубань не було.

Козаки Петровської і Новоспаської станиць відмовилися, навіть, від участі в загальному жеребкуванні. Більше того, без відома військової канцелярії вони провели станичні зібрання, на яких вирішили вибрати з-поміж себе депутатів для поїздки в Петербург з метою подати петицію імператору з проханням залишити їх на місцях теперішнього проживання.⁶¹ Коли про дії петровських та новоспаських козаків довідалася військова канцелярія, то наказала станичним наглядачам попередити козаків про можливі наслідки їх дій та рішень для долі всього Азовського козацтва. "Пояснення" станичних управ подіяли на новоспаських і петровських козаків і вони відмовилися від посилки депутатів до Петербурга.

Козаки Стародубівської станиці під загальне жеребкування не підпадали. Адже в станиці залишилося тільки 60 сімей служилих козаків. Основна ж маса сімей вже відбула на Кубань. Однак стародубівські станичники повідомили військову канцелярію, що вони підуть на переселення разом із останніми козацькими сім`ями Микольської і Покровської станиць. Вагання козаків були пов`язанні з невизначеністю конкретних місць поселення і сподіваннями на те, що наступного року уряд вже не буде вимагати переселенців з війська. Це дещо знижувало темпи переселення азовців, на які сподівався уряд. У 1864 році не брали участі в жеребкування і мешканці Покровської станиці — 43 козацькі сім`ї, що залишилися в цій станиці. Вони категорично відмовилися від переселення в Кубанську область і намагалися за будь-яку ціну залишитися в межах війська. Згодом до 228 сімей мешканців Микольської станиці приєдналися ще 32 сім`ї, що добровільно побажали йти на поселення на Кубань. Останні 40 сімей були визначені за жеребом.

Коли партія переселенців на 1864 рік була сформована, у військо прийшло розпорядження військового міністра про переселення у 1865 році в Кубанську область Азовського козацького формування у повному складі. Це розпорядження фактично вирішило долю війська. Однак частина азовських козаків не бажала миритися з таким станом справ. Новоспаські та петровські козаки, які дали мізерну частину переселенців, не бажали переселятися. Вони прагнули залишитися в Приазов`ї і, навіть, повернутися до попереднього стану. В Новоспаській і Петровській станицях з`явилися таємні листи ("ябеди"), в яких говорилося, що військові чиновники оголошують їм "неправильне Височайше повеління". Таємні листи переконували станичників у необхідності депутації до царя і подачі на його ім`я прохання залишити їх у Приазов`ї.⁶² У таких діях козаків яскраво простежується суто "селянська" психологія. Представники податних верств населення, ставши "козаками", так і не відчули своєї належності до козацького стану.

Для вияснення обставин, пов`язаних з діями "зухвалих творців ябед", у військо прибув командирований новоросійським генерал-губернатором генерал-майор Гангардт. Одразу з його прибуттям військова канцелярія видала наказ, яким зобов`язала азовських офіцерів та станичні управи "пильно стежити за такими шкідливими членами їх громад". У разі виявлення "творців" ябед негайно їх заарештувати, записати їхні слова і перепровадити до військової канцелярії для передання "заколотників" польовому головному суду.⁶³

Очевидно, що керівництво війська і командирований чиновник зробили все можливе, щоб не надати цій справі розголосу. Від цього залежали як долі багатьох людей, так і подальша кар`єра самих військових чиновників. Станичні громади не виявили "наклепників" або не бажали їх виявляти. Суворе попередження і загроза польового суду змусили авторів "таємних листів" відмовитися від своїх намірів. Справа, не маючи продовження, була закрита.

Тим часом нова партія переселенців була готова відправитися в Кубанську область на поселення. Азовським сім`ям, що переселялися, військо надало грошову допомогу в розмірі 22.256 карбованців 50 копійок. Від станиць переселенці отримали 2.994 карбованці 87 копійок.<sup>64</sup> На переселення мало піти 349 козацьких сімей, із яких 309 відповідали умовам переселення і 40 були сім`ями відставних козаків, удовиць, сироти та люди сторонніх відомств, що йшли на поселення разом зі своїми родичами. За декілька днів до виступу переселенців із війська слідувати на Кубань відмовилися 5 сімей, козаки яких ще служили на східному узбережжі Чорного моря і 6 сімей відставних козаків та удовиць. Всього на переселення послідувало 338 азовських сімей у кількості 1.568 душ (769 душ чоловічої статі і 799 душ жіночої статі) і 2 офіцерські сім`ї в кількості 5 душ обох статей.⁶⁵

Переселенці, як і в минулому році, були поділені на 3 партії. Дві перші партії становили козаки Микольської станиці. Першу партію очолював наглядач станиці Волик. На чолі другої партії стояв сотник Пирогов. З цією партією в Кубанську область на поселення йшли священик Іоан Дементєв і причетник. Вони супроводжували все церковне начиння Микольського молитовного будинку, яке Микольські козаки взяли з собою.⁶⁶ Третю партію переселенців становили козаки Стародубської, Новоспаської і Петровських станиць, яким випало йти на Кубань по жеребу. Супроводив партію хорунжий Гаденко.⁶⁷

Із меж війська партії переселенців виступили 30 квітня, 2, 5 травня 1864 року. Маршрут слідування був таким же, як і в попередні роки.⁶⁸ Без особливих пригод азовські сім`ї прибули в Катеринодар 24, 26 травня, 3 червня 1864 року і були перепроваджені на нові місця поселення — на територію Абинського полку. Азовські козаки були поселені окремо від інших переселенців у станицях Сіверській, Азовській, Дербентській, Папайській (у Сіверській станиці оселилося 165 сімей, в інших по 40–75 сімей).⁶⁹

В Азовському війську за відсутністю значної кількості козацьких сімей Микольська і Покровська станичні управи ліквідовувалися, а землі станиць в адміністративному відношенні стали підлягати Стародубській станичній управі.

Під час відправки партій переселенців до Азовського формування надійшов наказ від командуючого військами Одеського військового округу генерал-ад`ютанта Коцебу негайно прибути в штаб округу наказному отаману і постійному члену військової канцелярії. В Одесі керівництву Азовського козацького війська повідомили рішення головнокомандуючого Кавказькою армією, за яким необхідності в переселенні козацького формування на Кубань у повному складі немає. Водночас, кавказьке керівництво зобов`язувалося прийняти переселенців із війська, які добровільно побажають оселитися в Кубанській області серед своїх родичів.⁷⁰

Рішення вищого військового керівництва про відміну обов`язкового переселення Азовського козацтва на Кубань було оголошено наказом по війську 5 червня 1864 року. Дії та виступи азовців на Кубані, позиція щодо переселення козаків Петровської і Новоспаської станиць змусили урядовців більш уважніше поставитися до питання переводу Азовського козацького формування в повному складі на окраїни держави. Згадуються і застереження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора та командуючого військами Одеського військового округу про недоречність виселення всіх азовців на Кубань через їх походження, суто "селянську психологію" і велике бажання залишитися в Приазов`ї на місцях їх теперішнього поселення. Уряд не бажав загострювати і так напружену ситуацію на Південній Україні через присутність козацького формування в регіоні і на Кубані, де козаки вимагали враховувати їх інтереси та побажання і, навіть, намагалися їх відстоювати. Тому, перевівши основну частину Азовського козацтва на Кубань, урядовці прийшли до висновку, що в Приазов`ї слід залишити тих мешканців козацького війська, які були включені до складу Азовського формування згідно з Височайшими розпорядженнями 1832 і 1833 років та знову перевести їх до цивільного відомства, ліквідувавши цим і саме козацьке військо. Проект про ліквідацію формування почав розроблятися вже в червні 1864 року. До роботи над ним було залучене і керівництво регіону та наказний отаман війська.⁷¹

Після виходу 5 червня наказу К.Решетілова козаки, що бажали зберегти свою належність до козацького стану і приєднатися до родичів на Кубані, почали записуватися в "Посімейні списки переселенців" і готуватися до переселення. Переселитися в Кубанську область бажали, перш за все, ті козаки, які до 1864 року несли патрульну службу на східному березі Чорного моря і не переселилися разом зі станичниками. Сім`ї переселенців прагнули добратися на нові місця поселення ще до зими 1865 року. Тому й просили керівництво прискорити вирішення питання про перевід бажаючих на Кубань не пізніше осені 1864 року. Дозвіл на переселення охочих із Азовського війська було отримано на початку серпня. Азовські сім'ї отримали визначену для них грошову допомогу від війська в розмірі 944 карбованці 50 копійок, від станиць — 104 карбованці, і 18 серпня відправилися на Кубань. Цього року в Кубанську область слідувала партія у складі 18 сімей (65 душ обох статей). З прибуттям до Катеринодара сім`ї азовських козаків та їх родичів були поселені в станицях, де вже проживали козаки із Азовського війська.⁷²

Азовське козацьке військо було спроможне майже самостійно фінансувати своє переселення. Суми грошових витрат на переселення Азовського козацтва показані в таблиці:

Крім того, військо відшкодувало переселенцям збитки, пов`язані з переселенням, викупило їх господарства і майно та інше. Всього Азовське формування на переселення витратило більше 73.000 карбованців, після чого ще й залишилося 92.679 карбованців 94 копійки сріблом. Це трохи менше річних витрат держави на всі 12 козацьких військ Імперії в 1864 році.⁷³

У 1865 році охочих переселитися на Кубань серед азовців не виявилося. А 11 жовтня 1865 року вийшло в світ "Положення про скасування Азовського козацького війська", в якому говорилося, що Азовське козацьке з`єднання, поселене в Новоросійському краї, ліквідується і все його населення, що не переселялося в Кубанську область, переводиться до цивільного відомства.<sup>74</sup> За цим "Положенням" генерали і офіцери війська, які лишалися на місцях попереднього поселення, виписувалися із козацького стану і приписувалися до дворянства Катеринославської губернії: потомствені дворяни — до потомствених, а особисті — до особистих. З цього часу вони підпорядковувалися діючим законам Російської імперії. Всім офіцерам, які лишалися в Приазов`ї, надавалося право носити мундири Азовського козацького війська. Урядники і козаки з їх родинами отримували у власність поземельний наділ і приписувалися до стану селян-власників. Згідно з положеннями про селян, затвердженими 19 лютого 1861 року, і додатковими постановами, вони отримували всі права і обов`язки цього стану. Урядники і козаки Азовського війська та їх нащадки повинні були виконувати всі повинності, покладені на селян-власників. До селян приписувалися також і цивільні чини Азовського козацького війська.

Правами відставних солдатів користувалися: а) відставні урядники і козаки, які вислужили три роки поза військом чи 6 років на внутрішній службі, а також ті, які через інвалідність були відправлені у відставку; б) козаки і урядники, які ще продовжують службу і були на дійсній польовій чи внутрішній службі 15 і більше років, а також ті, хто прослужив на Кавказі 9 років.

Особи сторонніх відомств, які купували у козаків, що переселялися на Кавказ, землю і садиби, підпорядковувалися місцевому управлінню.

З метою розмежування земель для тих, хто залишився в межах військових земель, створювалася тимчасова межова комісія. Вона знаходилася при військовій канцелярії і витрати, пов`язані з її діяльністю, покривалися із військового капіталу.

Після опублікування "Положення" військова канцелярія розпочала роботу по розбору архіву. Вона мала передати справи по військовій частині до 1861 року в штаб Одеського військового округу, а з 1861 року — в штаб Кубанського козацького війська. Справи цивільного змісту передавалися у відомство Катеринославської палати державного майна та інші губернські відомства. Після закінчення цієї роботи військова канцелярія мала бути скасована.⁷⁵

З ліквідацією Азовського війська в Кубанське козацьке військо передавалися пожалувані азовським козакам прапори, Височайші грамоти, а також 2 баркаси, що знаходилися у війську для навчання практичному "плаванню", вся вогнепальна і холодна зброя разом з артилерійським причандаллям. До військової казни Кубанського війська поступили і капітали Азовського козацького формування у розмірі 99.868 карбованців 94 копійки.⁷⁶

Після оголошення указу від 11 жовтня 1865 року 23 азовські сім`ї, що залишилися в Покровській станиці, вирішили приєднатися до своїх станичників на Кубані. Вище військове керівництво дало дозвіл на їх переселення в Кубанську область. 30 квітня 1866 року партія азовців-переселенців, отримавши грошову допомогу від війська в розмірі 2.809 карбованців 25 копійок, під наглядом урядника Трубаєнка пішла на Кубань. 8 липня 1866 року військове правління Кубанського козацького війська повідомило новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що козацькі сім`ї поселені в станицях Абинського полку: Хабльській — 10 сімей, в Сіверській — 3 сім`ї, Абинській — 2 сім`ї. 2 сім`ї було поселено в Анапському селищі Адагумського полку. Сім`ї осіб некозацького стану були поселені в станицях, де проживають їх родичі. ⁷⁷ Козаки, що становили цю партію, були останніми переселенцями із Азовського козацького війська на Кубань.

27 серпня 1866 року закінчила свою роботу і військова канцелярія. З її закриттям остаточно ліквідувалось і Азовське козацьке з`єднання на Півдні України.⁷⁸

Таким чином, причинами ліквідації Азовського козацького війська та переселення азовців на Кубань були: по-перше, досить незначне становище Азовського іррегулярного формування у військовій структурі Російської імперії, що було зумовлене невідповідністю місця поселення статусу козацького війська, малочисельністю, відмінністю у несенні зовнішньої та внутрішньої служби, виконанням набагато менших у порівнянні з іншими козацькими формуваннями військових функцій. По-друге, рівень економічного розвитку Азовського війська, форми і методи господарювання, організація внутрішнього життя азовських козаків дали підстави сприймати козацьке з`єднання як вагомий фактор збереження історичної традиції козацтва на Україні. Азовське військо уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на українських землях. Фактори, що створили особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань, бо розглядалися урядом як недопустимий взірець вільнолюбивих змагань українського народу. По-третє, переселення азовців на Кубань відповідало основним напрямкам політики російського уряду, направленої на поступове переселення козацьких формувань із внутрішніх губерній на найбільш небезпечні окраїни держави з метою використати там військовий та господарський досвід козаків і нейтралізувати тим самим неспокійний елемент козацтва. По-четверте, гостра потреба в більш лояльних до російської держави поселенцях на південних окраїнах держави, переселення яких давало можливість заощадити значні державні кошти. Азовське козацьке військо було здатне майже самостійно профінансувати своє переселення на Кубань, а маючи досвід в господарській діяльності та заощадження, спроможне було і повністю себе утримувати.

Від Азовського козацького війська протягом 1862–1866 років у Кубанську область на поселення пішла 1.142 сім`ї. У 1862 році 253 азовські сім`ї були поселені серед інших поселенців на землях Адагумського полку в станицях Анапській, Новоросійській, Благовіщенській та в Анапському селищі.

У 1863 році 508 сімей азовських козаків керівництво Кубанської області разом із іншими переселенцями поселило в станицях Абинській, Хабльській, Грузинській, Ільській Абинського полку. Під час поселення азовські козаки намагалися відстоювати свої інтереси. Вони вимагали надати їм для поселення землі, обіцяні царем Миколою І, і поселення у окремих самостійних станицях. Відмова керівництва Кубанської області виконувати прохання азовських козаків привела до стихійних виступів азовців. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керівникам краю вдалося переконати азовських козаків припинити "неподобства". Наслідком таких дій керівництва Кавказького краю щодо переселенців була відмова мешканців Азовського війська добровільно переселятися на Кубань. Тільки після того, як кавказьке керівництво зобов`язалося уважніше ставитися до переселенців із Азовського війська і оселити козаків на вибраних їх депутатами землях в окремих станицях, у Кубанську область на поселення пішло 358 азовських сімей.

У кінці 1864 року уряд держави відмовився від своїх намірів переселити Азовське військо в повному складі на Кубань. Рішення мотивувалося майже повністю заселеною західною частиною Кавказького хребта і великою кількістю бажаючих оселитися на Кубані. Урядовці переконалися в недоцільності переселяти в Кубанську область колишніх новоспаських селян та петровських міщан, які за будь-яку ціну намагалися залишитися в Приазов`ї на освоєних ними землях.

У 1865 році переселенців на Кубань від Азовського козацького війська вже не призначалося. Водночас керівництво краю зобов`язалося прийняти сім'ї азовських козаків, які побажають приєднатися до своїх станичників на Кавказі. У 1866 році в Кубанську область пішли останні переселенці від Азовського формування у складі 23 сімей. Вони були поселені між своїми станичниками в станицях Хабльській, Сіверській, Абинській Абинського полку і в Анапському селищі Адагумського полку.

На поселення в Кубанську область у повному складі пішли мешканці тих станиць, які були засновані вихідцями з-за Дунаю. Бажання поселитися поблизу Чорноморського козацького війська підтримувалося серед козаків протягом усього періоду існування Азовського війська в Приазов`ї. З переселенням на Кубань задунайські козаки та їх нащадки пов`язували надії зберегти право та привілеї козацького стану. На це сподівалися і представники малоросійського козацтва — мешканці Стародубської станиці, переважна частина яких також пішла на Кубань. У Приазов`ї, на місцях попереднього поселення війська, залишилися колишні новоспаські селяни та петровські міщани. З переселенням у Кубанську область 48% населення Азовського війська (5.238 осіб), козацьке формування із азовців було скасоване. Близько 5.670 душ обох статей було переведено до цивільних відомств і зараховано: рядових козаків — до розряду державних селян, офіцерів війська — до дворянства Катеринославської губернії.

вгору