ЩО ТАКЕ МАСОВА ДВОМОВНІСТЬ

Передусім варто охарактеризувати в загальних рисах явище колективної двомовності і природу її впливу на суспільство, оскільки пересічній людині властиво ототожнювати колективну двомовність з індивідуальною, а це різні речі.

Загальноприйняте визначення двомовності, або білінґвізму (від лат. bi "два" і lingva "мова"), дав американський лінґвіст У.Вайнрайх. Двомовністю він називає практику поперемінного використання двох мов, а тих, хто нею користується, визначає як двомовних осіб. Висловлювались погляди, що білінґвом можна вважати лише ту особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить від користування однією до користування іншою. Але ще французький лінґвіст А.Мейє відзначав, що при двомовності не можна досягнути однакового рівня знань двох мов. Більшість дослідників білінґвізму, в тім числі й український учений Ю.Жлуктенко, вважають, що у переважній більшості ситуацій дві мови, якими володіє білінґв, перебувають у неоднаковому становищі.

Слід чітко розрізняти індивідуальний і масовий білінґвізм.

Індивідуальним білінґвізмом називають володіння і використання двох мов окремими індивідами одномовної спільноти. Другою мовою такі особи можуть користуватися тільки при спілкуванні з представниками тієї спільноти, мову якої вони знають. Це в основному перекладачі.

Немає сумніву в тому, що володіння двома або кількома мовами збагачує людину додатковими знаннями інших культур і можливістю вільного спілкування з іноземцями. Кожна національна спільнота потребує білінґвів як посередників між своєю і чужою культурами. Але коли білінґвізм набуває тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності.

Масовий, або тотальний, білінґвізм — явище, принципово відмінне від індивідуальної двомовності. Його спричиняє, як правило, колоніальна залежність країни. У підневільних умовах залежна мовна спільнота змушена вивчити, крім рідної, ще одну мову і використовувати її для спілкування у визначених обставинах. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає небезпека зникнення рідної мови і перетворення двомовців на одномовців.

Абсолютна більшість зарубіжних соціолінґвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як перехідний етап в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. Досліджено, що при такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга — підлеглою. Домінуюча мова витісняє підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично-структурна близькість підкореної мови полегшує домінуючій мові процес поглинання. Імперії впроваджували різні форми мовної політики, але загалом завжди тією чи іншою мірою тяжіли до централізму. Відверто централістська політика, спрямована на мовну асиміляцію інших народів, провадилась в Іспанії і Росії. З певними видозмінами асиміляційна політика царської Росії знайшла продовження у практиці мовного планування в СРСР. Витіснення національних мов російською відбувалося шляхом поширення її в статусі мови міжнаціонального спілкування з поступовим наростанням національно-російської двомовності всередині національних колективів, що в перспективі мало завершитись російською одномовністю.

Сталінський терор страшною ціною мільйонів жертв поставив український народ на коліна. Тепер можна було запровадити "ненасильницьку" русифікацію: основна соціальна база опору режимові — українське селянство й інтеліґенція — були знищені. Після кривавих сталінських чисток його національну політику продовжив "ліберальними" методами борець з культом Сталіна Микита Хрущов. У добу Хрущова було розроблено масштабну програму прискорення русифікації неросійських народів Радянського Союзу. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію "добровільної" відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову "другою рідною" мовою. Це зробив Хрущов на 22-му партійному з'їзді. "Не можна не відзначити, — сказав він у доповіді, — зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного (підкреслення моє. — Л.М.) вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва".

У 1958р. в освітнє законодавство України було впроваджено Закон про вільний вибір батьками мови навчання дітей і про дозвіл відмовлятися від вивчення української мови.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми "Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй". Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу "Вопросы языкознания" (1963 р.), головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про "повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР" програма далі стверджувала, що насправді "рівноправ'я" не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки "сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова". На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні й неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, "великої російської мови", вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: "Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів".

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а ряд наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для "близькоспоріднених мов" сплановано завершальний етап влиття у "велику російську" мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити "серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції", було сформульовано так: "Якими є перспективи і можливості об'єднання близькоспоріднених літературних мов?", а серед першорядних визначалось завдання вивчити "процеси розвитку живої розмовної російської мови... в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)". До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема, вивчення "шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й реґіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку".

Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі вже в четвертому числі випуску "Вопросов языкознания" (1963 р.) передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що "стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, — значно триваліший процес, ніж стирання класових меж", а щодо попередньої мовознавчої програми галопованого стирання національних меж зазначено, що в ній "одержали дещо схематичне й суб'єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу".

Це незначне словесне пом'якшення формулювань не змінило, проте, суті мовної політики і жодною мірою не пом'якшило практичного курсу на посилену асиміляцію.

Загрозу, яка постала перед майбутнім рідної мови, а відтак і нації, гостро переживали кращі представники української інтеліґенції. У грудні 1964 р. Василь Стус пише А. Малишкові листа, кожне слово якого пронизує біль від враження майже тотальної денаціоналізації Донбасу: "Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще" [1].

Тоді ж Іван Дзюба пише працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Поширювана в численних самвидавських копіях, вона зіграла величезну роль у пробудженні національної свідомості в масово зденаціоналізованому соціумі. В 60-х роках в Україні розгорнувся сильний опозиційний рух інтелігенції, провідною ідеєю якого була боротьба за національно-культурне відродження, проте невдовзі рух було жорстоко придушено.

У добу Брежнєва компартійна влада повернулось до майже сталінських, лише замаскованіших, методів боротьби з інакодумцями. Дисиденти, що наважувались відкрито виступати проти імперської мовної політики, були репресовані.

На 24-му з'їзді КПРС у березні 1971р. Л.Брежнєв оголосив національне питання вирішеним і висунув тезу про нову історичну спільноту — радянський народ. Український партійний ідеолог В.Маланчук у 1972 р. писав: "Нації є історичною категорією, мають минущий характер, і їх зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне" [2].

У 70-х роках форсування "об'єктивного процесу зближення націй" на Україні продовжилось. Здійснене протягом 70-х — першої половини 80-х років витіснення української мови з системи освіти ілюструють статистичні дані 1987р. На цей час в Україні у 4500 російських школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч [3].

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання у професійно-технічних училищах і вищих навчальних закладах, за винятком окремих гуманітарних предметів, переведено на російську мову. Цей процес не оминув навіть Галичини. На сході й півдні російська мова остаточно заступила національну у сфері наукового спілкування.

У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювалось російською мовою з мотивацією "збільшення попиту" і поступово зменшувався тираж або й зовсім ліквідовувався україномовний варіант. Наприклад, випуск другого видання УРЕ у 12 томах, який було розпочато у 1974 р. і завершено в 1985 р., на відміну від першого видання, було здійснено паралельно українською і російською мовами з великою перевагою у тиражах російської версії. Цей принцип було застосовано до популярної газети "Вечірній Київ", наукових видань Академії наук тощо. На 1988 р. майже всі наукові журнали з точних і природничих наук виходили російською мовою.

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46% до 19%, між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60% до 24% [4].

Протягом 70-х — початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів. Із семи Театрів юного глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50 театрів-студій, створених на Україні на початку 80-х років, тільки дві були українськими. Російськомовними були і всі театри музкомедії на Україні [5].

Кіно, яке радянська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва через його вплив на масову аудиторію, ніколи, за рідкісними винятками, україномовним не було.

У 1978 р. було видано Постанову ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 р — Постанову про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15%.

Русифікаторська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалася з терором, розв'язаним проти національно свідомої інтелігенції.

Все це призвело до різкого звуження сфери функціонування української мови на більшій частині території України і падіння її престижу. В 70-х роках асиміляційний вплив російської мови у східній і південній Україні перекинувся з міста на село, що поставило майбутнє української мови у цих регіонах на межу катастрофи.

Як це не прикро, сьогодні мусимо визнати гірку правду слів Юрія Шевельова: "Тепер можна критикувати брежнєвську концепцію єдиного радянського народу, але не підлягає сумніву, що все робилося для його створення і певною мірою, — глибину якої ще треба об'єктивно виміряти, — його таки створено" [6].

Завданням радянської мовознавчої науки, що перебувала в залежності від партійної ідеології, був не об'єктивний аналіз цих процесів, а їх теоретичне виправдання і сприяння у практичному впровадженні.

Тема так званої "гармонійної" націонольно-російської двомовності стала однією з центральних наукових тем лінґвістичних інститутів і закладів Академій наук усіх союзних республік Значно посилилась розробка наукової програми "Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування", зокрема тільки в Києві виходять такі праці: "Ленинская теория национально-языкового строительства" І.Білодіда (К., 1972), його ж "Язык и идеологическая борьба" (К., 1974), його ж "Всяк сущий в ней язык..." (К., 1981), "Русский язык — язык межнационального общения народов СССР" (К., 1976), "Русский язык — источник обогащения языков народов СССР" (К., 1978), "Функционирование русского языка в близкородственном окружении" (К., 1981), "Культура русской речи в национальных республиках" (К., 1984) та інші.

Політичній меті маскування і виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінґвізму. Незважаючи на очевидну фальш стверджуваного, директор Інституту мовознавства АН УРСР акад. І. Білодід писав, що "двомовність на Україні — це той вид білінґвізму, при якому обидві мови, що знаходяться на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів, з однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом" [7]. Проблема двомовності в Україні визначалась як справедливо вирішена і гармонійна. Кон'юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялась у тому, що факт масового використання українцями російської мови у функції головного засобу спілкування трактувався як позитивне явище. При цьому російська мова білінґвів визначалась як друга рідна мова.

Насправді ж означення "гармонійний" з арсеналу демагогічних кліше радянського пропаґандивного апарату позначало глибоко деструктивне у своїй суті явище. Національно-російську двомовність, активно насаджувану в республіках колишнього Радянського Союзу, з наукового погляду слід характеризувати як асиметричну двомовність, оскільки корінне населення республік режим ставив у такі умови, що воно змушене було обов'язково оволодіти російською мовою, тоді як російське населення республік могло легко обходитися без знання місцевої мови. Так, латвійські мовознавці, вивчаючи мовну ситуацію Латвії наприкінці 80-х років, виявили, що 80% латишів володіють російською мовою, водночас латвійською мовою володіє лише одна чверть нелатвійського населення, що мешкає в країні.

На жаль, фальшива теза про "гармонійну" російсько-українську двомовність, яку свого часу радянська пропаґанда пустила в хід для зомбування населення, і досі лишається впливовою в нашому суспільстві. Її нерідко повторює не тільки російська, а й українська преса, призначена для масового читача. Наприклад, одна з популярних двомовних газет пише: "На сході і півдні України треба пропаґувати і обстоювати не українську одномовність, а реальну двомовність, яка нині є чинником консолідації українського суспільства" ("День", 19 грудня 1996 р.).

На жаль, до спроб реанімації кон'юнктурної теорії колоніальної доби вдаються не тільки войовничі дилетанти, як, наприклад, інженер А.Желєзний [8], а й деякі представники київської наукової еліти. Так, український історик (!) П. Толочко видав брошуру "Що або хто загрожує українській мові?" (К., 1998), в якій, виступаючи на захист рідномовності для українців російської мови і обґрунтовуючи переваги двомовного суспільства, пускає в хід весь старий арсенал псевдонаукової білодідівської арґументації.

Натомість соціолінґвістичні дослідження зарубіжних країн довели, що поширення в одній країні двох мов не може бути ні гармонійним, ні збалансованим. Мовні проблеми у двомовному соціумі тому й набувають такої гостроти і конфліктності, що їх неможливо розв'язати "збалансованим" шляхом компромісу, тобто поступок і одній, і другій групі мовців.

Це легко довести на простому прикладі. Комунікативна ситуація спілкування двох носіїв різних мов, у нашому випадку україномовного і російськомовного, передбачає два варіанти вибору мовної поведінки: або один із партнерів мусить перейти на мову співрозмовника — і тоді вони провадять діалог спільною мовою, або кожен говорить своєю мовою.

Перший варіант мовної поведінки більш подібний до компромісу. Проте правдивий компроміс передбачає вирішення проблеми шляхом взаємних поступок обох сторін, а ця ситуація змушує відмовитись від своєї мови на користь другого тільки одного зі співрозмовників. Ситуація ж різномовного діалогу психологічно збалансована: жоден з партнерів не підкоряється диктату мовної поведінки іншого, але вона з самого початку обтяжена елементом конфронтаційності і зменшує шанси співрозмовників порозумітися.

Тому поширення двох мов у одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою.

Наскільки реальною може стати загроза розпаду держави на ґрунті конфлікту двох мов, засвідчує нинішня ситуація в такій благополучній за іншими показниками країні, як Канада. Мовний конфлікт у Канаді викликав переляк навіть у Сполучених Штатах Америки, хоча там двомовність введено тільки в освітні програми з метою адаптації дітей імміґрантів, і вони навчаються за двомовними програмами в середньому не більше трьох років. Після проведеного у Квебеку референдуму, що засвідчив цілком реальну загрозу відокремлення цієї франкомовної провінції від Канади, спікер палати представників США Ньют Ґінґріч заявив. "Дуже небезпечно дозволяти, аби двомовність і надалі поширювалася. Ми повинні наполягати на тому, що англійська є нашою спільною мовою... Це те, що об'єднує нас" ("Українське слово". - 1996. – Ч.1).

вгору