МОВНА СТІЙКІСТЬ

Мові належить головна об'єднуюча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. На етнічному рівні самоусвідомлення спільна мова, а вже потім звичаї й релігія, дає народові відчуття своєї єдності і водночас відокремлює його від інших народів. Доки народ спілкується своєю мовою, доти він зберігає себе, не розчиняючись в інших етносах як субстрат інонаціональних утворень.

Класичний приклад притаманної простому народові стихійної мовної стійкості, ототожнення своєї мови із своєю нацією дав Ярослав Гашек у одному з епізодів "Пригод бравого вояка Швейка". Швейком командує підпоручник Лукаш, його земляк, але розмовляють вони різними мовами. Лукаш належить до германізованих чехів і говорить лише по-німецьки. На запитання Лукаша, чому він розмовляє чеською мовою, Швейк відповідає: "Бо я чех, пане підпоручнику". — "А я тоді хто?" — питає Швейка Лукаш. "Не знаю", — відповідає Швейк.

За цим нехитрим діалогом постає глибина національного розколу, що його спричиняє відчуження від рідної мови окремих соціальних груп. В імперських умовах першою асимілюється, як правило, вища верства підневільного народу, оскільки денаціоналізація здійснюється передусім через введення імперської мови в систему освіти. "Кадетська школа виховала з нього гібрида, — писав Я. Гашек про підпоручника Лукаша. — В товаристві говорив по-німецьки, писав по-німецьки, але книжки читав чеські, а коли викладав у школі однорічників, що складалася з самих чехів, казав їм на вухо: "Будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати. Я — теж чех". Він дивився на чеську національність, як на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити здалеку".

Таких же "гібридів" виховувала з дітей української еліти освіта в самодержавній Росії. "Московська школа на нашій Україні, — писав І.Нечуй-Левицький, — багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину...".

Загалом у плані досліджень з соціальної й національної психології цікаво було б порівняти ступінь піддатливості різних національних еліт до асиміляції з панівною нацією в однакових умовах поневолення, оскільки, як зауважив відомий американський соціолінґвіст У.Лабов, мовні проблеми слід вирішувати, завжди пам'ятаючи про те, що вони врешті-решт є проблемами аналізу соціальної поведінки. Так, цікавий факт психологічного захисту від асиміляції, що виявлявся у своєрідній мовній поведінці жіноцтва польської шляхти, зустрічаємо в опублікованих у Парижі спогадах Олександра Давидова з роду декабристів, маєток яких знаходився у Кам'янці на Черкащині. Згадуючи своє життя у Кам'янці на початку нашого століття, зокрема приятельські стосунки, які на той час установились між російським і польським панством, чиї маєтки були розташовані по сусідству, Олександр Давидов писав: "Только два небольших облака затмевают мне приятное воспоминание о моих друзьях-поляках. Первое — зто их страсть к родовитости и гордость ею... а второе — неизживаемый у женщин шовинизм, выражавшийся в том, что даже с нами, первыми протянувшими им руку примирения, они никогда не говорили по-русски, а только по-французски. Помню, как одна польская дама, жена моего хорошого друга, вскоре после революции написала мне письмо совершенно грамотно, на русском языке. При встрече с ней я сказал ей, что не знал, что она так хорошо знает русский язык. "До я ведь училась в Киевской гимназии", — ответила она мне, и мы оба рассмеялись. Мы, русские, никогда не придавали значения зтой форме протеста польских дам и этим лишали его всякого смысла" [9].

О.Давидов із зверхністю великоросійського аристократа не добачає смислу у своєрідній формі мовного протесту польських дам. А проте, з точки зору нації, що втратила незалежність, така мовна поведінка польських жінок мала свій високий смисл. Не переходячи на мову завойовника навіть у приватних приятельських контактах, вони протистояли русифікації, оберігаючи свою мову від руйнації. Виявляючи мовну стійкість у спілкуванні з російськими дворянами, шляхетні полячки нехтували вузькими елітно-клановими інтересами і зберігали солідарність зі своєю національною спільнотою. Можливо, саме тому перед поляками і в найтяжчі часи національного поневолення не поставала загроза втрати мови.

Провадячи безкінечні дискусії з приводу мовних проблем, ми часто зводимо їх до абстрактного теоретизування, не враховуючи людського фактора мовної поведінки, а саме він визначатиме майбутнє української мови. Адже конфліктують не українська і російська мови, конфліктують їх носії. Як зазначає видатний французький мовознавець А.Мартіне, "мова перемагає своїх суперників не завдяки якимось внутрішнім якостям, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими".

Втрата мовної стійкості і пов'язаного з нею почуття національної солідарності може призвести до зникнення великого за чисельністю народу, натомість розвиненість цих рис дає сили і невеликому народові вберегти себе від поглинання імперським Молохом.

Колективний інстинкт самозахисту, що чинить опір проникненню чужої мови в тих випадках, коли вона загрожує існуванню своєї, виявлявся, зокрема, у відомій "неввічливості" литовців, латишів і естонців, котрі у ситуаціях міського спілкування не бажали "розуміти" запитання перехожих, що звертались до них російською мовою.

Національні інтереси побудови суверенної держави і використання досвіду мовного планування європейських країн у добу виходу з колоніальної залежності визначили сучасну мовну політику прибалтійських держав. Перше, що вони зробили, звільнившись з цупких обіймів "старшого брата", — це заблокували через низку законів розкладовий вплив колишнього колонізатора всередині країни, поставивши російськомовне населення перед вибором — або виявити лояльність до мови і культури країни, в якій мешкає, і таким чином влитись у спільне з корінним населенням будівництво незалежної держави, або втратити в цій державі важелі суспільного впливу. Безперечно, українська ситуація значно складніша за прибалтійську. Тут хворобливий асиміляційний процес проник глибше і зачепив самі основи національного духовного життя. Наше суспільство втратило природні реакції самозахисту, які спрацьовують на рівні колективного інстинкту, що чинить опір проникненню чужої мови в тих випадках, коли вона загрожує існуванню своєї.

Українцям часто ставлять за зразок для наслідування толерантність фінів у вирішенні мовних проблем, обминаючи при цьому детальніший розгляд історії продуманої мовної і демографічної політики, яку свого часу застосували фіни для відродження й поширення своєї мови. У зв'язку з цим дозволю собі процитувати уривок з листа професора Юрія Шевельова, видатного мовознавця й поліглота, що має можливість спостерігати мовну ситуацію тієї ж Фінляндії і Бельгії зсередини, а не збоку: "Ще Ніцше казав: "Не міг би жити ні один народ, що не цінував би себе, а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати себе так, як цінує його сусід". Просто кажучи, він повинен бути переконаний, що його — краще. А це нам заборонено. Усі однаково добрі. А коли одна мова імперська, а друга реґіональна, то неважко уявити, чим закінчиться. А з другого боку, принижувати сусіда — і неетично, і загрожує сумними наслідками, аж до погромницьких. І що робити?.. У таких обставинах людина кидається до аналогій. Візьмімо Чехію. Після Версальського миру вона не забрала жодних привілеїв у німців. Німці в Чехії зберегли свої (себто імперські) права, включно до власного університету. Чим це закінчилося? Коли німці окупували Чехію, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою другу нібито батьківщину — обкарнану тепер Чехію. Наслідок — після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено (підкреслення Шевельова. — Л.М.). Мораль вивести неважко.

Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи то 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я у Фінляндії, іду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи — ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, — нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-тутешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній. Знову ж таки мораль вивести неважко. Державна мова сама собою, конституція конституцією, а фіни фінами.

Бельгія двомовна. Французи думають, що їхня мова має бути для всіх зрозумілою. Фламандці сумніваються. Я хочу їхати автобусом до Мішелену. Питаю в шофера. Ні, автобус до Мішелену не йде. Перевіряю. Він іде до Міхеліну (фламандська назва). Знову ж конституцію не порушено. Але, будь ласка, французе, навчися місцевої мови. В останню хвилину я встигаю на автобус. А він уже мало-мало не вирушив. І місцеві французи знають, як тут зветься Мішелен.

Це все ніби й не зовсім на тему. Тема в нас була інша — чи ми хочемо бути з фінами, з фламандцями".

Ось як, виявляється, виглядає зблизька "толерантність" фінів і фламандців. І цілком можливо, що "нетолерантні" прибалти мають значно вищі шанси побудувати цивілізовані європейські держави, ніж ми, "толерантні".

вгору