МОВНА ПОЛІТИКА РОСІЇ

На відміну від України, яка за роки незалежності не спромоглася розробити дієві механізми впровадження Закону про мови в життя, в Росії детально розроблено, затверджено постановою уряду від 23 липня 1996 року і щедро профінансовано федеральну цільову програму "Російська мова" (див. "Российская газета" за 8 серпня 1996 р.).

Потребу прийняття програми і її державного фінансування (загальний обсяг її фінансування становить 825 241 мільйон рублів із коштів федерального бюджету) обґрунтовує загальна теза про надзвичайну вагу мови як державотворчого чинника. Як зазначено в програмі, "російській мові як державній мові Російської Федерації належить особливий політико-правовий статус на території Російської Федерації, вона користується спеціальною підтримкою і турботою з боку суспільства і держави".

Захист своєї мови і турбота про її повноцінне функціонування й розвиток входять до завдань національної політики багатьох країн світу. З цією метою компетентні інституції розробляють мовне планування, яке затверджується і фінансується на державному рівні. І якби російська програма обмежувалася плануванням державної підтримки російської мови в Росії, вона б не становила винятку.

Однак, як свідчить текст програми, її завдання аж ніяк не обмежується захистом російської мови в Російській Федерації. Плани її значно далекосяжніші, і продиктовано їх не тільки і не стільки турботою про становище російської мови в Росії (та й що їй там загрожує?), як тривогами з приводу можливої втрати її панівних позицій у країнах пострадянського простору. Це засвідчує вже перелік "негативних процесів сучасної мовної ситуації", який відкривають такі пункти: "скорочується сфера функціонування російської мови на території колишнього СРСР, в результаті чого багато мільйонів людей, які говорять російською мовою, не можуть повною мірою використовувати її у сферах управління, освіти, культури, літератури й інформатики; змінюється концепція розвитку національно-російської двомовності в колишніх республіках СРСР, що призводить до послаблення значення російської мови в країнах СНД і Балтії, це, в свою чергу, негативно впливає і на ставлення до проблем двомовності в окремих регіонах Російської Федерації".

Далі в програмі ще не раз висловлено "стурбованість" з приводу "функціонування російської мови за межами Росії", зокрема: "У країнах Центральної і Східної Європи російську мову практично виключено з навчальних програм вищих і середніх навчальних закладів... У ряді країн СНД і Балтії створення національних систем освіти призводить до згортання навчання російською мовою, що посилює соціальну напруженість. У зв'язку з цим необхідною є державна підтримка з боку Росії 25 мільйонів росіян, що проживають у країнах СНД і Балтії, у їхньому прагненні зберегти російську мову і культуру".

Цілком очевидно, що в даному разі не йдеться про підтримку мовних прав росіян як національної меншини, що проживає за межами Росії. Враховуючи мовну ситуацію країн, у яких Росія провадила довготривалу жорстоку політику викоренення національних мов і в деяких з них, зокрема в Україні, досягла значних успіхів, такий "захист" мовних прав росіян означає тільки одне — прагнення зберегти панівне становище російської мови і продовжити русифікацію, заблокувавши розширення функцій національних мов.

Це, до речі, абсолютно відверто сформульовано далі, зокрема одним із завдань навчання російської мови у країнах пострадянського простору визначено: "підвищення рівня вивчення і розширення використання російської мови російськомовним населенням у країнах СНД і Балтії" (підкреслення моє. — Л.М.) або: "Програма передбачає посилення позицій російської мови в Росії, країнах СНД і за їх межами".

Характерно, що до російської програми перенесено без жодних змін сумнозвісну радянську концепцію "гармонійної" двомовності. Більше того, її покладено в основу мовної політики Російської Федерації: "Стрижень мовної політики, включаючи політику в галузі освіти, становить стратегія збереження і зміцнення збалансованої національно-російської і російсько-національної двомовності, за якої забезпечується знання російської мови як державної усім населенням Російської Федерації і заохочується вивчення національних мов".

Слід звернути увагу, що запрограмовану "гармонію" російсько-національної двомовності зраджують самі словесні формулювання російської програми, згідно з якими знання російської мови "забезпечується" державою, а вивчення національних мов "заохочується". Оскільки в житті кожної спільноти діє стихійний закон тяжіння до одномовності, цілком зрозуміло, що чекає ту мову, вивчення якої держава не забезпечує, а "заохочує". А відтак, цілком очевидно, на чию користь працюватиме закладений у програмі "баланс" "збалансованої національно-російської і російсько-національної двомовності".

Про те, що у запрограмованій з перших днів української незалежності мовній війні з Україною Росія має чималі здобутки, свідчать рішення деяких міських і обласних Рад південних і східних областей України про надання статусу державної російській мові на підпорядкованих їм територіях.

Новітні плани повернення України під юрисдикцію Москви російські політики будують на основі перевіреної імперської тактики "роз'єднуй і володарюй". Мовному питанню у цих планах надається важливого політичного значення. Як свідчить ряд документів, головним завданням зовнішньої політики Росії стосовно України постає збереження досягнутого раніше рівня мовно-психологічного зросійщення українців східних і південних областей з одночасною активізацією дезінтеґраційних процесів всередині країни. Симптоматичні етнолінґвістичні характеристики України з'явилися в російській пресі уже в початкову добу розпаду Радянського Союзу, зокрема така:.

"Неоднорідною у своїх політичних орієнтаціях є Україна, на території якої присутня як проблема міжконфесійних взаємовідносин (латинсько-православна, що загострилась останнім часом), так і проблема відносин міжетнічних: власне українського населення (згідно з традиційною термінологією, малоросів) і новоросів, що населяють південний захід і південь республіки, карпатських і прикарпатських меншин, населення східних областей України, яке за своїм типом тяжіє до загальноросійського" [39].

Як бачимо, в основу поділу українського народу, на окремі групи тут покладено мовний фактор, і населення русифікованих областей російські шовіністи відносять до "свого". Про це недвозначно свідчить і визначення населення Західної України, що його не вдалося русифікувати, як "карпатські й прикарпатські меншини" (до слова меншини тут бракує означення національні, але немає сумніву, що саме його мають на увазі автори схеми).

Зазначену етнолінґвістичну карту України, накреслену у відомому своїм крайнім шовінізмом часописі ще в 1991 році, можна було б не згадувати, якби вона не збігалась із стратегічним планом розчленування України і приєднання її східної й південної частин до Росії. Відповідний документ для урядового користування розробив у жовтні 1995 р. московський Інститут оборонних досліджень. Він має назву "Концептуальні положення стратегії протидії основним зовнішнім загрозам національній безпеці Російської Федерації". У документі, зокрема, зазначено: "В цілому слід чекати, що через 3—5 років економіка України підійде до остаточного краху, республіка цілком вірогідно розвалиться. У цих умовах її східна й південна частини, очевидно, висловлять бажання добровільно возз'єднатися з Росією. Розуміючи це, Захід і націоналістичні сили Західної України можуть спробувати спровокувати конфлікт між Росією і Україною. Приводом може стати Крим. Метою — посварити два народи, посіяти між ними ненависть... і зробити тим самим неможливим будь-яке возз'єднання Росії й України в майбутньому" [40].

Геополітичні завдання російського мовного планування проливають світло й на кінцеву "світлу" мету політики комуністичної партії України, яка ввела до своєї передвиборчої програми такий пункт: "Українська мова отримає свій природний розвиток, буде очищена від насаджуваної мови діаспори. Російська мова, як рідна мова половини населення України, нарівні з українською набуде статус державної мови" [41].

Вимога надати російській мові статусу державної входила і до програми Прогресивної соціалістичної партії. У програмі виборчого блоку СПУ та Селянської партії "За правду, за народ, за Україну!" мовне питання не виділялось окремо, але знайома фразеологія про "дружбу народів" і "нерозпалювання національної ворожнечі" у переліку завдань в гуманітарній сфері свідчить, що представники цього блоку, швидше за все, підтримують запропоноване комуністами "природне" вирішення мовного конфлікту.

У зв'язку з цим варто ще раз згадати, що мають на увазі комуністи, коли говорять про "очищення" української мови і про її "природний" розвиток.

Ще на п'ятій конференції КП(б)У в листопаді 1920 р. більшовицький діяч Гр.Зінов'єв так виклав тактику мовної політики своєї партії: "У чому суть національної політики на Україні? Зробити так, щоб ніхто не міг підозрювати, що ми хочемо заважати українському мужикові говорити українською мовою... Урешті-решт, через скількись років переможе та мова, яка має більше коріння, яка є життєвіша, культурніша".

Через три роки, у 1923 р., більшовик Дм. Лебедь висунув і обґрунтував теорію боротьби двох культур на Україні. Теорія ця виглядала так. На території України розвиваються дві культури — міська (отже, пролетарська) російська і сільська (отже, буржуазна) українська. Ці дві культури не співіснують, а борються між собою. Партія більшовиків, звичайно, стоїть на боці міської, або ж пролетарської, культури, але вона не повинна застосовувати насильство у її поширенні. Та в цьому немає й потреби, підкреслював Дм. Лебедь, бо ж російська культура і так переможе як вища.

Коментуючи теорію Лебедя, Іван Кошелівець зазначав, що пізніше політика КПРС на Україні була послідовним відродженням Лебедевої теорії з тією різницею, що замість боротьби підступно проголошувалось "братерство культур" [42].

Щодо "очистки" української мови по-комуністичному, то ці заходи докладно проаналізував проф. Юрій Шевельов. "Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною, — пише видатний український філолог. — Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати української мови прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих "клясичних" метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові" [43].

Можна лише подивуватися вітальній силі української мови, яка після таких вівісекцій не тільки вижила, а й лишилася засобом спілкування, отже втримала необхідні для дальшого розвитку живомовні форми існування для половини населення України.

Таким чином, населення України можна вважати напівасимільованим. Асиміляційний процес колоніальної доби досяг "серединного" рівня. Цим і пояснюється надзвичайне загострення конфлікту двох культур в Україні. Втрата групами проросійськи орієнтованого населення привілейованого статусу викликала у них почуття загроженості і відповідно вкрай негативну реакцію на будь-які спроби повернути українській мові її законні права.

Особливо багата на аґресивні українофобські виступи кримська преса. Досить сказати хоча б про відомі виступи в дусі кращих традицій Валуєвського циркуляра головного редактора газети "Крымская правда" Михаїла Бахарєва; "Нет никакого украинского языка. Это не существует, это искусственно придуманный язык, язык черни. А то, что сегодня считают украинским языком, — это язык, искусственно придуманный Шевченко и другими авантюристами. Нет такого языка. Так запомните, нет такой нации — украинцы, как и нет никакого будущего у обреченного украинского государства" ("Крымская правда", 13 грудня 1997 р.).

Цікаво, що українська влада ніяким чином не зреагувала на законні вимоги і кримської, і київської громадськості притягти М.Бахарєва до відповідальності за антидержавні виступи і розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Такі факти, до речі, дають багатий матеріал для роздумів на тему, чия ж мовна політика насправді є "насильницькою", бо саме цим словом, як "насильницьку українізацію", визначає кримська преса будь-які спроби ввести українську мову в адміністративну сферу або освіту (зауважимо при цьому, що перших відкритих у Криму шкіл з українською мовою навчання так мало, що вони не можуть задовольнити всіх бажаючих).

Слід підкреслити, що у протистоянні з російською мовою і культурою позиція української мови більш вразлива, тому що перехід значної частини населення на російську як засіб спілкування включив у дію механізм самоасиміляції. Це означає, що процес мовної асиміляції, перейшовши тривалий період насильницького впровадження російської мови із застосуванням репресивних заходів заборон і обмежень української мови, уже вступив у ненасильницьку стадію русифікації. Саме тому у 70-х роках на профілактичних "промиваннях мізків" у КҐБ комітетчики вживали як невідпорний такий арґумент: "А хто вам забороняє говорити українською мовою?".

Вразливість позиції української мови у деформованій мовній ситуації полягає в тому, що для її дальшого витіснення з міського життя достатньо лише невтручання влади у процеси "природної" боротьби двох мов, яка відбувається за законами соціального дарвінізму, — мова колишньої метрополії, що встигла захопити сильніші позиції, витісняє ослаблену конкурентку.

Водночас найнеобхідніше для збереження державної незалежності завдання дерусифікації українських міст потребує від національної еліти великих зусиль — створення програми мовно-культурної політики і практичної її реалізації. Поки що роботу над такою програмою навіть не розпочато.

Слабкістю влади і поспішають скористатися комуністи, щоб не випустити зі своїх рук керівництво "природним" процесом розвитку української мови, офіційно закріпити панування російської мови шляхом державного затвердження "рівноправності" двох мов і закономірно завершити "природні" й "очисні" заходи поверненням до побудови світлого комуністичного майбутнього у спільній союзній стайні.

Непохитна відданість українських комуністів російській мові зрозуміла — адже ця мова стола головним інструментом поширення більшовицької ідеології на території однієї шостої суходолу. Так, Ю.Дешерієв, один з головних радянських теоретиків політики мовної асиміляції, зараховував до специфічних соціальних функцій російської мови як світової "функцію мови, на якій існує найбагатша марксистсько-ленінська література" [44]. З успіхами в русифікації населення союзних республік пов'язувалося забезпечення контролю над ідеологічною уніфікацією суспільства, зокрема, у виданій в Києві праці "Культура русской речи в национальных республиках" (1984, с. 32) зазначалось: "Опанування російським публічним мовленням забезпечує в масштабах країни не просто спілкування, а ефективне спілкування, пов'язане з виробленням однакових переконань, ідеологічною інтеґрацією тих, що спілкуються".

До речі, згадувані вище передвиборчі соціологічні опитування засвідчили, що серед електорату комуністичної партії переважає російськомовна частина населення. Рух, зокрема, підтримують втричі більше україномовних респондентів, ніж російськомовних. Серед прибічників комуністичної партії російськомовні становили 15,5%, україномовні — 9%, росіяни — 19%, українці — 9% [45]. Пряму залежність соціальної консервації тоталітарної ідеології від високого рівня денаціоналізації населення підтверджує і білоруський варіант посткомуністичного розвитку.

вгору