ЗАВДАННЯ МОВНО-КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Успіх відродження національних мов і культур, що пережили тривалий період пригнічення, залежить від поєднання двох чинників: колективної волі до незалежності і свідомих зусиль національної еліти, яка впроваджує в державі мовну політику протекціонізму своїй культурі.

Практика державного реґулювання сфери культури, передусім захисту національної культури, провадиться у багатьох розвинутих країнах навіть за умов, коли національній мові ніщо не загрожує. В українському ж суспільстві, яке тривалий час розкладалось під впливом процесів тотальної денаціоналізації і марґіналізації, лишити розвиток мовно-культурної сфери на волю стихійного самопливу рівноцінно самогубству, оскільки національна свідомість на масовому рівні формується тільки у своєму мовно-культурному середовищі.

Адже цілком очевидно, що Росія не відмовиться від культурної експансії в Україну, що вона прагнутиме зберегти той рівень асиміляції, а відповідно і психологічного впливу на українське населення, якого досягла в попередню добу, і що вона має для цього великі можливості. Та й поза політичними, з суто праґматичних мотивів, хіба не прагнутиме Росія контролювати такий колосальний ринок для реалізації продукції свого маскульту, того ж шоу-бізнесу, який дає їй Україна?

Мовну політику країни завжди розробляє і впроваджує в життя еліта. Відомий англійський соціолінґвіст Р.Т.Белл з цього приводу зауважує: "Досі ми не звертали уваги на питання, хто ж має вирішальний голос у справі мовного планування в країнах, що розвиваються (а циніки твердять, що в інших так само). Відповідь може бути одна: еліта" [46].

Особливо велика відповідальність за долю своєї мови лягає на національну еліту в добу державного будівництва. Показовим тут може бути приклад Ізраїлю, де завдяки ініціативі видатної особи — Еліезера Бен-Ієгуди, який присвятив життя справі відродження івриту, вдалося здійснити, здавалося б, неймовірне — вдихнути життя в мову, яка протягом сімнадцяти століть було мертвою. Обсяг звершеного можна збагнути, лише врахувавши, що в цьому випадку довелося штучно створювати весь сучасний словник івриту, а до того ж паралельно впроваджувати у живий повсякденний обіг мову, що існувала тільки в писемних текстах релігійного змісту.

Завдання реасиміляції українських міст не належить до легких, але вибору тут немає. Російсько-українські мовно-культурні взаємини в Україні будуть постійним джерелом конфліктів доти, доки повноцінне побутування української мови лишатиметься загроженим з боку російської. Повертатися до української доведеться через той-таки потенційно конфліктний етап двомовності, спрямовуючи його на розширення впливу української мови шляхом адміністративного впровадження її у державні структури, в систему освіти, регульованої державної політики сприяння україномовній культурі, створення в містах центрів української культури, передусім молодіжних, з україномовним спілкуванням тощо.

Відсутність державної мовно-культурної політики, зміцнюючи позиції російської мови, не тільки не знімає, а навпаки, загострює напруженість конфлікту на мовному ґрунті.

Позиція невтручання влади у мовно-культурні процеси, що відбуваються в країні, знайшла виправдання в концепції "ненав'язування свого", яка виникла ще в час президентства Л.Кравчука внаслідок хибного перенесення антитоталітарних засад ідеологічного плюралізму відкритого суспільства на завдання побудови суверенної держави, що потребують передусім активізації об'єднуючих чинників, а серед них державній мові належить чільна роль. Тому концепція "ненав'язування свого" в мовно-культурній сфері країни з тяжкою спадщиною тривалого розмивання основ національної своєрідності є хибною у самій своїй суті. Складність конфліктної мовної ситуації України вимагає адекватних ступеню складності зусиль, спрямованих на оздоровлення ситуації. Зволікання в цій справі заганяє всередину, сприяючи її загрозливому розростанню, одну з найтяжчих хвороб українського суспільства.

"Не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою, — пише відомий мовознавець Орест Ткаченко, — або що нам би вибачили нащадки, якби через нерозум і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б "списати" на "несприятливі обставини". Мовна стійкість народу залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву або напівмертву мову, при небажанні — можна і з цілком живої мови зробити мертву".

вгору