Бібліотека української літератури На 23.05.2003: Мопасан Гі Бродяга Вже сорок днів він ішов, скрізь шукаючи роботи. Свій рідний край, Віль-Аваре, в департаменті Ламанш, він покинув, бо не було роботи. Тесляр-підмайстер, двадцятисемирічний, дужий, працьовитий хлопець, два місяці сидів на шиї у своєї сім'ї. Йому, старшому в родині, доводилось сидіти, склавши свої дужі руки, бо в краї панувало безробіття. В домі часто не було хліба; обидві сестри ходили на поденщину, але заробляли мало; а він, Жак Рандело, найдужчий у сім'ї, нічого не робив, бо робити було нічого, і об'їдав інших. Тоді він звернувся до мерії, і секретар відповів йому, що в центральних районах ще можна знайти роботу. Він вирушив, маючи при собі документи й посвідчення, з сьома франками в кишені; на плечі він ніс прив'язаний до палиці синій клуночок з парою запасних черевиків, сорочкою і штанами. Так він і йшов без перепочинку цілі дні й ночі нескінченними дорогами, в дощ і в спеку, і все ніяк не міг добратися до того таємничого краю, де робочий люд знаходить роботу. Спочатку він уперто думав, що має лише теслярувати, бо він тесляр. Але в усіх будівельних конторах, куди він звертався, йому відповідали, що довелося звільнити людей з роботи, бо нема замовлень. Витративши майже всі гроші, він вирішив взяти всяку роботу, яка тільки трапиться. Таким чином він був грабарем, конюхом, каменярем, колов дрова, обчухрував дерева, копав колодязь, замішував вапно, в'язав хмиз, пас кози на якійсь горі і все це за кілька су, бо коли йому й щастило дістати роботу на два-три дні, то лише тому, що мізерна платня, яку він просив за свою працю, спокушала скупих підрядчиків і фермерів. А тепер ось уже 5 тиждень він не знаходив ніякого заробітку, у нього нічого не лишилось, і він не їв нічого, крім шматків хліба, які випрошував у жалісливих господинь. Надходив вечір. Жак Рандель, знесилений, з порожнім шлунком, з розпачем у душі, насилу пересував ноги по траві край дороги. Він ішов босоніж, бо хотів зберегти останню пару черевиків, тому що друга вже давно розвалилася. Був суботній вечір пізньої пори. Сірі хмари пливли в небі, важкі й швидкі, гнані вітром, що свистів у деревах. Почувалося, що скоро буде дощ. Поля були безлюдні цього вечора напередодні неділі. Де-не-де серед ланів маячили, мов величезні жовті гриби, ожереди обмолоченої соломи; земля здавалась оголеною, бо вже була засіяна озиминою. Ранделя мучив голод, тваринний голод, той голод, що змушує вовка кидатись на людей. Знемагаючи від утоми, він витягав ноги й намагався робити ширші кроки, щоб рідше ступати. Голова його обважніла, у скроні стукала кров, в роті пересохло, очі почервоніли; він стискав у руці свій ціпок з неясним бажанням щосили вдарити першого стрічного, який повертається додому на вечерю. Він роздивлявся навкруги, і йому ввижались картоплини, які, можливо, залишились десь у зораній землі. Якби він знайшов кілька таких картоплин, він назбирав би сушняку, розпалив би вогонь у канаві, і, їй-право, добре б повечеряв цими гарячими, кругленькими овочами, погрівши об них попереду свої закляклі руки. Але картопля була давно визбирана, і йому довелося, як і вчора, погризти сирий буряк, знайдений десь у борозні. Останні два дні він голосно розмовляв сам з собою на ходу, обтяжений своїми думками. До цього часу йому не доводилось задумуватись, бо всі свої немудрі здібності і весь свій розум він вкладав у ремесло. Але тепер утома, шалена гонитва за роботою, якої він не знаходив, грубі відмовлення, ночівлі просто неба, голод, зневага, яку місцеві жителі виявляли до нього, бродяги, запитання, з яким раз у раз до нього звертались: "Чому ви пішли з дому?", досада на те, що нічим зайняти ці роботящі й дужі руки, згадка про рідних, які зосталися дома і теж не мають жодного су, - все це помалу сповнювало його люттю, яка зростала щодня, щогодини, щохвилини і вихоплювалась мимоволі з його уст в уривчастих гнівних фразах. Спотикаючись босими ногами об каміння, він бурчав: - От яке лихо... лихо... ах, свині... лишають з голоду подихати людину... тесляра... ах, свині... хоч би чотири су... хоч би чотири су... ось уже й дощ... ах, свині!.. Він обурювався на лиху долю, гнівався на людей, на всіх людей, на те, що природа, велика сліпа матір, така несправедлива, жорстока й підступна. Він повторював крізь зуби: "Ах, свині!", дивлячись на тонкі клуби диму, що здіймався в цю обідню пору понад дахами. І не замислюючись над іншою несправедливістю, яку робить людина і яка зветься насильством і крадіжкою, він почував бажання зайти в один з цих будинків, убити господарів і самому сісти за стіл на їх місце. Він бурмотів: - Виходить, я не маю права жити... раз мене лишають з голоду помирати. А я ж нічого не прошу, тільки роботи... Ах, свині! Біль у кожному члені тіла, голодний біль у животі, біль у серці вдаряв йому в голову, мов страшний хміль, і породжував у мозку цю просту думку: "Я маю право жити, бо я дихаю, бо повітря існує для всіх. Значить, мене не мають права лишити без хліба!" Пішов дощик - дрібний, рясний, холодний. Рандель зупинився і прошепотів: - От лихо... додому ще цілий місяць добиратись. Справді, тепер він уже йшов додому, бо зрозумів, що скоріше знайде яку-небудь роботу в рідному містечку, де його знають, ніж на великому шляху, де ніхто йому не довіряє. Коли не пощастить з теслярством, він працюватиме чорноробом, гаситиме вапно, копатиме землю, дробитиме каміння. Навіть коли він зароблятиме по двадцять су на день, цього вистачить на харчі. Він обв'язав шию рештками своєї останньої хусточки, щоб холодна вода не текла йому за комір і за пазуху. Але скоро він відчув, що дощ уже промочив увесь його одяг з ріденького полотна, і озирнувся навколо себе тривожним поглядом самотньої істоти, якій ніде сховатись, ніде прихилити голову, в якої у всьому світі нема притулку. Надходила ніч, огортаючи присмерком поля. Вдалині, десь на луці, він помітив якусь темну пляму. Це була корова, що лежала на траві. Він перескочив через придорожню канаву й попрямував туди, сам не знаючи навіщо. Коли він підійшов близько, корова підвела свою велику голову, і він подумав: "Якби в мене був який-небудь глечик, я б міг напитись молока". Він дивився на корову, корова дивилась на нього, раптом він пхнув її ногою в бік і крикнув: - Вставай! Тварина поволі підвелась, і під її животом повисло важке вим'я. Тоді він ліг на спину між ногами корови і почав пити. Він пив до'вго, довго, видоюючи обома руками теплу набряклу дійку, від якої пахла хлівом. Пив доти, поки лишалась хоч крапля молока в цьому живому джерелі. Але холодний дощ періщив усе дужче, і на голій рівнині ніде не видно було захистку. Він змерз і поглядав на вогник, що світився між деревами у вікні якогось будинку. Корова знову важко лягла на землю. Він присів коло неї, гладячи її голову в пориві вдячності за те, що вона його нагодувала. Сильний і густий подих тварини, що вихоплювався з ніздрів в холодному вечірньому повітрі двома клубами пари, обдавав теплом обличчя робітника і він сказав: - В тебе там, у череві, не холодно. Він притуляв руки до грудей корови, засовував їх їй під пахви, шукаючи тепла. І тут йому спало на думку лягти коло її великого теплого черева й так переспати ніч. Тоді він вибрав зручну місцинку, вмостився й притулився чолом до величезного вим'я, що нагодувало його. Знесилений від утоми, він заснув у ту ж мить. Але вночі він часто прокидався, бо в нього застигали то живіт, то спина, залежно від того, чим саме він притулявся до тварини. Тоді він перевертався, щоб зогріти й висушити ту частину тіла, яка перед тим застигла в холодному нічному повітрі. І одразу знову засинав важким сном знесиленої людини. Крик півня підняв його на ноги. Займалася зоря; дощ перестав, небо було чисте. Корова ще спала, поклавши морду на землю. Він схилився до неї, спираючись на руки, поцілував її широкі вогкі ніздрі і промовив: - Прощай, красуне моя... до іншого разу... Ти славна тварина... Прощай... Потім узув черевики й пішов. Протягом двох годин ішов він просто вперед і вперед; раптом його пойняла така втома, що він опустився на траву. Був уже день. В церквах дзвонили дзвони, селяни в синіх блузах, селянки в білих чепцях проходили пішки або проїжджали возами у сусідні села, щоб відсвяткувати неділю у друзів чи в родичів. На дорозі показався товстий селянин, що гнав перед собою десятків зо два овець; вони мекали й метушились, а прудкий собака зганяв їх докупи. Рандель підвівся, вклонився й спитав: - Чи нема у вас якогось діла для робітника, що помирає з голоду? Той, сердито зирнувши на бродягу, відповів: - Нема в мене роботи для всякого волоцюги. І тесляр знов сів край дороги. Він довго чекав, придивляючись до прохожих селян і шукаючи когось із добрим, співчутливим обличчям, щоб знову по"-вторити своє благання. Нарешті, він спинив свій вибір на якомусь буржуа в рединготі, з золотим ланцюжком. - Я вже два місяці шукаю роботи, - сказав тесляр. - Нічого не знаходжу; а в кишені у мене нема жодного су. Сільський буржуа відповів: - Ви повинні були б прочитати об'яву на вТзді в наше село. Жебракування заборонено на території нашої комуни. Майте на увазі, що я мер, і коли ви зараз же не заберетеся звідси, я накажу вас затримати. Рандель, охоплений гнівом, пробурмотів: - Ну й накажіть мене затримати, коли хочете, для мене це буде краще, принаймні з голоду не здохну. І він знову сів край дороги на своє місце. Через чверть години справді з'явилось на дорозі двоє жандармів. Вони йшли повільно, в ногу, виблискуючи на сонці своїми лакованими трикутними капелюхами, жовтими шкіряними перев'язями й металевими ґудзиками, наче навмисно, щоб здалека наганяти страх на злочинців, змушуючи їх тікати. Тесляр добре зрозумів, що вони йдуть по нього, але не рушив з місця, бо його раптом опанувало бажання кинути їм виклик, щоб вони його затримали, а потім відомстити за себе. Вони наближались, немовби не помічаючи його, йшли своїм' солдатським кроком, важко похитуючись, мов гусаки. Потім враз, проходячи повз нього, вдали, ніби щойно помітили бродягу, зупинились і почали розглядати його з погрозливим і лютим виразом. Старший, бригадир, виступив наперед і спитав: - Ви що тут робите? Рандель спокійно відповів: - Відпочиваю. - Звідки ви йдете? - Щоб перелічити вам усі краї, які я пройшов, мені й години не вистачило б. - Куди ви йдете? - У Віль-Аваре. - А де ж це воно? - В департаменті Ламанш. - Це ваш рідний край? - Це мій рідний край. - А чому ж ви його покинули? - Шукав роботи. Старший повернувся до жандарма і гнівним тоном людини, виведеної з терпіння вже не раз чутою брехнею, вигукнув: - Всі ці волоцюги так кажуть. Та мене не обдуриш! Потім він знову звернувся до Ранделя: - Документи при вас? - Так, при мені. - Давайте сюди. Рандель вийняв з кишені документи й посвідчення - жалюгідні потерті брудні папірці, що розвалювались на клаптики, і простяг їх жандармові. Той, затинаючись, прочитав їх по складах і, переконавшись, що вони в порядку, повернув їх Ранделю з незадоволеним виразом, наче його перехитрили. Трохи подумавши, він знов почав допитуватись: - Гроші у вас є? - Ні. - Зовсім нема? - Зовсім. - Жодного су? - Жодного су. - Аз чого ж ви живете, в такому разі? - З того, що мені подадуть. - Отже, ви жебруєте? Рандель відповів рішуче: - Так, коли можу. Тоді жандарм заявив: - Я спіймав вас на гарячому, у стані бродяжництва й жебрування на великому шляху, без засобів до існування й без певних занять, і наказую вам іти за мною. Тесляр підвівся. - Куди вам буде завгодно, - сказав він. І, навіть не чекаючи наказу, став між двох жандармів, додавши: - Ну, засадіть мене в буцегарню, - принаймні буде в мене покрівля над головою, коли дощ іде. І вони вирушили до села, черепичні дахи якого було видно крізь оголені дерева за чверть льє звідти. Коли вони увійшли в село, в церкві починалася меса. На майдані було повно людей, які відразу розступилися, щоб подивитись, як вестимуть злочинця, за яким уже бігла юрба галасливих дітлахів. Селяни й селянки видивлялись на цього арештованого, що йшов між двох жандармів, і в очах у них спалахувала ненависть, бажання закидати його камінням, здерти з нього шкіру нігтями, розтоптати його ногами. Всім хотілось знати, що він зробив - украв чи вбив. М'ясник, колишній спагі (1), твердив: - Це дезертир. Власникові тютюнової крамнички здавалося, що він упізнав того чоловіка, який того-таки дня вранці сунув йому фальшиву монету в п'ятдесят сантимів, а торговець залізним товаром з певністю пізнавав у ньому невловимого вбивцю вдови Мале, якого вже півроку шукає поліція. В залі муніципальної ради, куди привели Ранделя вартові, він знову побачив мера, який сидів за судовим столом поруч з учителем. - Ага! - скрикнув представник влади, - бачу вас знову, хлопче. Я ж вам казав, що ви будете затримані. Ну, бригадире, хто він такий? Той відповів: - Бездомний бродяга, пане мер, без засобів до існування, без грошей при собі, як він твердить, спійманий на жебруванні й бродяжництві, пред'явив добрі посвідчення й документи в повному порядку. - Покажіть мені ці документи, - сказав мер. Він узяв їх, прочитав раз, іще раз, повернув, потім наказав: - Обшукайте його. Ранделя обшукали; не знайшли нічого. Мер був спантеличений. Він спитав у робітника: - Що ви робили сьогодні на дорозі? - Шукав роботи. - Роботи?.. На великому шляху? - А як же мені її шукати? В лісі, чи що, ховатись? Вони дивились в лице один одному зненавистю звірів, що належать до двох різних ворогуючих видів. Представник влади оголосив: - Я накажу відпустити вас на волю, але щоб більше ви мені не попадались! - Краще замкніть мене, - відповів тесляр. - Мені набридло блукати по шляхах. Мер набрав суворого вигляду. - Мовчіть! Потім наказав жандармам: - Одведіть цього чоловіка за двісті метрів від села, і хай він собі йде своєю дорогою. Робітник сказав: - Накажіть принаймні нагодувати мене. Той обурився. - Ще чого невистачало - годувати його! Ха-ха-ха! Добрі жарти! Але Рандель твердо провадив своє: - Якщо ви мене залишите й далі подихати з голоду, ви змусите мене зробити злочин. Тим гірше буде вам, багатіям. Мер підвівся й повторив: - Виведіть його мерщій, бо я нарешті розсерджусь. Жандарми схопили тесляра під руки й потягли. Він не опирався, пройшов знову через село й опинився на дорозі. Коли вартові одвели його на двісті метрів від межового стовпа, бригадир сказав: - Ну от. Тікайте, і щоб я вас більше не бачив у цьому краї, інакше стережіться! І Рандель вирушив у путь, нічого не відповівши і сам не усвідомлюючи, куди він іде. Він ішов уперед п'ятнадцять чи двадцять хвилин, настільки приголомшений, що ні про що вже не міг думати. Раптом, коли він проходив повз маленький будиночок, в якому було напіввідчипене вікно, запах супу перехопив йому дух і змусив його зупинитись. І враз голод - жорстокий, невситимий, запаморочливий, пройняв його з такою силою, що він готовий був кинутись, як дикий звір, на стіни цього будинку. Гучним, сердитим голосом він промовив: - До біса! На цей раз вони мені дадуть поїсти! І він почав щосили грюкати в двері палицею. Але ніхто не відповідав. Він загрюкав дужче й закричав: - Гей, гей, гей, люди, хто там є! Гей, відчиніть! Ніхто не озивався. Тоді він підійшов до вікна, штовхнув його рукою, і тепле кухонне повітря, насичене пахощами гарячого супу, вареного м'яса й капусти, вихопилось назустріч холодному повітрю з двору. Одним стрибком тесляр опинився в кухні. Стіл був накритий на двох. Господарі будинку, певно, пішли до церкви, залишивши в печі наготований обід, - добрий святковий жирний шмат м'яса в супі з овочами. Свіжий хліб лежав на комині між двома пляшками, очевидно, повними. Рандель спочатку накинувся на хліб і розломив його з такою люттю, наче душив ворога за горло, потім почав жадібно й поквапливо уминати його великими шматками. Але запах м'яса зараз же притяг його до пічки, і він, знявши покришку з казанка, встромив туди виделку й витяг великий шматок яловичини, зв'язаний мотузочком. Потім він набрав собі капусти, моркви, цибулі повну тарілку, поставив її на стіл, сів, розрізав м'ясо на чотири частини й почав обідати, як у себе вдома. З'ївши майже все м'ясо й більшу частину овочів, він відчув спрагу, підійшов до комина й узяв одну з пляшок. Наливши рідини в склянку, він враз побачив, що це горілка. Тим краще, вона його зігріє, вогнем побіжить по жилах, і це буде дуже приємно після того, як він так перемерз. І він випив. Від горілки він давно одвик, і вона йому дуже сподобалась. Він знову наповнив склянку і випив за два ковтки. Майже ту ж мить він повеселішав; від алкоголю в його жилах начебто розіллялося якесь невимовне блаженство. Він продовжував їсти, але вже не так поквапливо, повільно жував і вмочував хліб у юшку. Все тіло його палало, особливо голова; кров пульсувала у скронях. Але раптом вдалині задзвонив церковний дзвін. Меса, певно, кінчалась. Скоріше не страх, а інстинкт обережності, який керує в хвилину небезпеки всіма істотами, надаючи їм прозорливості, - змусив тесляра схопитись. Він сунув у кишеню рештки хліба, в другу - пляшку з горілкою, крадькома підійшов до вікна й глянув на дорогу. Вона ще була безлюдна. Він виплигнув і побіг, але не великим шляхом, а навпростець через поле до лісу, що виднівся вдалині. Він був задоволений з того, що зробив, відчував себе бадьорим, дужим, веселим, і таким гнучким, що легко перестрибував через огорожі обома ногами враз, одним махом. Як тільки він опинився під деревами, то витяг з кишені пляшку й почав пити на ходу великими ковтками. Думки його переплутались, в очах потьмарилось, а ноги стали еластичні, як ресори. Він заспівав старовинну народну пісеньку: Ах, як хороше, Як же хороше Суниці збирати. Він тепер ішов по густому вогкому й свіжому моху, і цей м'який килим під ногами викликав у нього шалене бажання перекидатись через голову, як малі діти. Він розігнався, перевернувся, встав і почав знов. Між стрибками він виспівував: Ах, як хороше, Як же хороше Суниці збирати. Враз він опинився на краю невеликого яру, в глибині якого звивалася стежка, а по ній ішла висока дівчина, наймичка, що поверталась у село з двома відрами молока, несучи їх на коромислі. Притаївшись, він став підстерігати її, і очі його загорілись, як у собаки, що побачив перепілку. Вона помітила його, підвела голову, засміялась і гукнула до нього: - Це ви так виспівуєте? Він не відповів і враз стрибнув у яр, хоч укіс був не менше як шість футів заввишки. Побачивши його раптом перед собою, дівчина вигукнула: - Ах, господи Ісусе, як ви мене налякали! Але він не чув її слів, він був п'яний, він збожеволів, охоплений іншою несамовитою пристрастю, могутнішою за голод, розпалившись від алкоголю й нестримного шалу молодого, палкого мужчини, який два місяці був gозбавлений усього, а тепер захмілів і враз відчув усі бажання, закладені природою в його дужому тілі. Дівчина відступала від нього, злякавшись його обличчя, очей, напіврозтуленого рота, простягнутих до неї рук. Він схопив її за плечі й мовчки перекинув на дорогу. Вона впустила відра, і вони з грюкотом покотились, виплескуючи молоко; потім закричала, але розуміючи, що марно кликати на допомогу в цьому безлюдному місці, і бачачи, що він не збирається її вбивати, - не стала особливо опиратись і навіть не дуже розгнівалась, бо хлопець був дужий, хоч, правда, надто вже грубий. Але коли вона підвелась і побачила порожні відра, її охопила шалена лють і, скинувши з ноги дерев'яний черевик, вона в свою чергу кинулась на мужчину, щоб проломити йому голову, якщо він не заплатить їй за молоко. Але він не розумів причини цього лютого нападу і, вже трохи протверезившись і жахнувшись того, що накоїв, кинувся навтьоки щодуху, а вона шпурляла в нього каміння, і деякі з них влучили йому в спину. Він біг довго, довго, поки не відчув таку втому, як ще ніколи. Ноги в нього підломлювались і не держали його, думки переплутались, він нічого не пам'ятав, ні про що не міг думати. Тоді він сів під деревом і через п'ять хвилин поринув у сон. Прокинувся він від сильного стусана і, розплющивши очі, побачив прямо над собою два блискучі трикутні капелюхи. Ті ж двоє жандармів, що й ранком, тримали його за руки і в'язали його. - Я не сумнівався, що ти мені ще попадешся, - глузливо сказав бригадир. Рандель встав, не кажучи ні слова. Жандарми шарпали його, готові й до більш суворих заходів, коли він тільки поворухнеться, бо тепер він був їхньою здобиччю, тюремною дичиною, яку ці мисливці за злочинцями спіймали і тепер уже не випустять. - Рушай! - скомандував жандарм. Вони пішли. Надходив вечір, розстеляючи над землею важкі й похмурі осінні сутінки. Через півгодини вони прийшли в село. Усі двері стояли навстіж, бо подія була вже відома. Селяни й селянки, розлючені так, наче кожного з них обікрадено, наче кожну з них зґвалтовано, дивились, як ведуть назад нещасного, і осипали його лайкою. Прокльони супроводили арештованого від першого будинку села і до самої мерії, де мер теж уже чекав бродягу, радіючи, що може помститись на ньому. Ще здалеку побачивши його, він крикнув: - А, голубе, попався-таки! І став потирати руки, дуже задоволений. Потім сказав: - Я ж так і казав, я так і казав, як тільки побачив його на шляху! І додав з особливою радістю: - Ах, негіднику! Ах, підлий негіднику! Тепер ти матимеш двадцять років, голубе мій! 1. Кавалерист колоніальних військ в Алжірі, в Сенегалі. Мопасан Гі Щастя Було це під час вечірнього чаю перед тим, як мали світити лампи. Вілла підносилась над морем; сонце, зайшовши, полишало на небі рожеву дорогу, посипа'ну золотим порохом. Жодної хвильки, жодної зморшки не було на Середземному морі, що полискувало, рівне та безмежне, в останньому промінні дня, неначе величезний лист полірованого металу. В далечині, праворуч, вимальовувались на поблідлому пурпурі заходу силуети зубчастих гір. Розмова йшла про кохання; сперечалися на цю давню, як світ, тему, повторювали слова, не раз і не двічі, певно, сказані. Ніжна меланхолія смеркання притишувала слова, розчулювала душі, і слово "кохання", яке щохвилини промовляв то дужий чоловічий голос, то м'який та мелодійний голос жіночий, здавалося, виповнювало велику залу, ширяло там, як птах, віяло, як невидимий дух. Чи можна вірно кохати багато років підряд? - Так! - запевняли одні. - Ні! - заперечували інші. Згадували різні випадки, встановлювали певні межі, наводили приклади; і всі, чоловіки й жінки, охоплені раптом виниклими, приємними й болючими спогадами, що про них не можна було говорити і що рвалися їм з уст, були схвильовані і говорили про цю таку банальну і таку владну могутню силу, про солодке й таємниче єднання двох істот, з глибоким почуттям і запалом. Зненацька хтось, що стояв, втупивши очі в далечінь, скрикнув: - О! Гляньте-но! Що то таке?.. На морі, далеко-далеко на обрії, підносилась сіра, величезна й туманна маса. Жінки повставали і здивовано дивились на це несподіване, ні разу не бачене явище. Хтось пояснив: - Це Корсіка, її звідси можна побачити два-три рази на рік, за певних атмосферних умов, коли особливо прозоре повітря не ховає її за млою водяних випарів, що ними звичайно повита буває далечінь. Невиразні пасма гір вимальовувалися на обрії, і здавалося навіть, ніби можна розглядіти сніг на вершинах. Усіх вразила, майже злякала, ця несподівана поява цілого світу, цей привид, що виник раптом серед моря. Чи не такі-от чудні видіння бачили мандрівники, що, як Колумб, пливли невідомим, недослідженим океаном? Тут заговорив старий чоловік, що досі не брав участі в розмові: - Знаєте, я бачив на цьому острові, що встав перед нами ніби для того, щоб розв'язати наші суперечки і нагадати мені один чудний випадок, - я бачив там прекрасний приклад на диво сталої і надзвичайно щасливої любові. Ось як це було. П'ять років тому я подорожував по Корсіці. Цей дикий острів менше відомий нам, дальший від нас, ніж Америка, дарма, що його інколи, як-от сьогодні, можна побачити з берегів Франції. Уявіть собі світ ще в стані хаосу, безладні пасма гір і між ними вузькі ущелини, де течуть бистрі потоки; ніде нема рівного поля, скрізь велетенські, безформні, гранітні скелі та гірські брили землі, укриті чагарником або високими каштановими та сосновими лісами. Це незайманий, необроблений, дикий і пустельний край; правда, де-не-де можна побачити село, схоже на купу каміння на вершині гори. Нема там ніякої культури, ніякої промисловості, ніякого мистецтва. Ніде не стрінете ви ні уламка мережаного дерева або різьбленого каменю, ніде не побачите ні найменшого сліду, що говорив би про дитячий чи витончений смак, про потяг до краси у давніх мешканців цієї країни. Ось, власне, що найбільше вражає в цій пишній і суворій країні: спадкова байдужість до шукання привабливих форм, яке звуть мистецтвом. Італія, де кожен палац повний шедеврів і сам є шедевр, де мармур, дерево, бронза, залізо, метали й каміння свідчать, нагадують про людський геній, де найдрібніші старовинні речі в старих будинках виявляють божественне прагнення прекрасного, - Італія для всіх нас свята вітчизна, яку ми любимо, бо вона показує нам, дає збагнути могутність, велич, силу й торжество творчого розуму! І поруч з нею - Корсіка, дика та пустельна, така, як у перші дні свого існування. Людина тут живе в своєму немудрому житлі, байдужа до всього, що не стосується власного її життя чи родинних суперечок. Вона зберегла тут усі вади і всі гарні риси некультурних народів - жорстокість, злобність, кровожерливість, темряву розумову - і водночас - гостинність, шляхетність, відданість, довірливість, наївність; вона відчиняє двері кожному, хто в них постукає, і дарує вірну дружбу за найменшу, ледве виявлену симпатію. Отже, цілий місяць блукав я по цьому величному острову з таким почуттям, ніби я на краю світу. Ні заїзду ніде жодного, ні шиночка, ні дороги. Ідеш, ідеш стежкою, пристосованою лише для мулів, і натрапиш, нарешті, на невеличке, притулене до скелі сільце, що висить над проваллям, звідки ввечері чути безнастанний шум, глухий і глибокий гомін потоку. Ви стукаєте в двері, просите пустити переночувати і дати чогось підживитись. Вечеряєте ви за убогим столом, ночуєте в убогому житлі, - а вранці потискуєте руку господареві, що виводить вас аж на край села. Одного вечора, пройшовши годин з десять без відпочинку, я опинився біля невеликої хатини, що стояла зовсім самітно в глибині вузенької долини, котра за якесь льє виходила до моря. Два стрімкі гірські схили, вкриті чагарником, уламками кам'яних брил та високими деревами, ніби похмурі стіни, стискали цю безмежну сумну ущелину. Біля халупи кілька кущів винограду, невеликий садок, ще далі - треба ж із чогось жити! - кілька великих каштанів, ціле багатство для цієї вбогої країни. Жінка, що впустила мене, була стара, поважна і на диво охайна. Якийсь чоловік сидів на солом'яному стільці; він підвівся, уклонився мені і знову мовчки сів. Жінка промовила: - Даруйте йому, він глухий, йому вісімдесят два роки. Вона говорила справжньою французькою мовою. Це мене здивувало. - Ви не корсіканка? - спитав я. Вона відповіла: - Ні, ми з континенту. Та ось уже п'ятдесят літ, як ми живемо тут. Жах і смуток охопив мене, коли я здумав про п'ятдесят літ життя в цій похмурій норі, так далеко від міст, де живуть люди. Увійшов старий пастух, і всі сіли до обіду, що складався з єдиної страви - густої юшки з картоплі, сала та капусти. Підживившись чим було, я вийшов посидіти біля дверей; серце мені стискалося від хмурого краєвиду, глибока туга пойняла мене - та туга, що виникає іноді у мандрівників під впливом сумного вечора в пустельному краю. Здається тоді, що от настане кінець усьому - існуванню і всесвітові. В такі хвилини зразу охоплюєш думкою страшенну вбогість людського життя, марність усього на світі і чорну самотність серця, яке до самої смерті заколисує й обманює себе мріями. Стара приєдналась до мене, порушена тією цікавістю, що живе завжди навіть у найвідлюдніших душах. - Отже, ви з Франції? - спитала вона. - Так, мандрую собі для розваги. - Може, ви з Парижа? - Ні, я з Нансі. Мені здалося, що її пойняло якесь незвичайне зворушення. Не знаю, з чого я те побачив, чи, певніше сказати, відчув. Вона повторила спроквола: - Ви з Нансі? Чоловік став на порозі, байдужий до всього, як звичайно глухі... Вона промовила: - Нічого. Він не чує. А потім, трошки помовчавши: - То, певно, у вас багато знайомих у Нансі? - Так, я знаю там майже всіх. - Знаєте родину Сент-Аллез? - Дуже добре; то були приятелі мого батька. - А як ваше прізвище? Я назвав себе. Вона пильно глянула на мене, потім промовила тихим голосом, як то буває, коли на людину наринуть спогади: - Так, так, пригадую. А що сталося з Брізмарами? - Всі повмирали. - А! І Сірмонів ви теж знали? - Так. Молодший з них тепер генерал. Тоді вона проказала, тремтячи з хвилювання, туги, не знаю вже з якого складного, могутнього й святого почуття, - того, що примушує заговорити раптом про глибоко в душі заховані почуття, про людей, чиї імена до дна зворушують серце. - Так, Анрі де-Сірмон. Я його добре знаю. Це мій брат. Здивований, вражений глянув я на неї. І раптом згадав. Ця історія колись наробила великого галасу серед шляхетних родин у Лотарінгії. Молоду дівчину, багату і вродливу, Сюзанду де-Сірмон, викрав гусарський унтер-офіцер з того полку, яким командував її батько. Цей солдат, що зумів причарувати дочку свого полковника, був парубок із селянської сім'ї, та гарний, хоч малюй, у синьому доломані. Напевно, вона нагляділа його і покохала, бачивши, як проходять один за одним ескадрони. Та як вона з ним заговорила, як домудрились вони зустрітись і змовитись, як вона насмілилась дати йому зрозуміти, що любить його, - про це ніхто ніколи не дізнався. Нікому й на думку не спадало, що має статись. Якось увечері, коли солдатові вийшов його строк, він зник разом з нею. Шукали їх, та не знайшли. Від неї не було ніяких звісток, і її мали за мертву. І от тепер я знайшов її в цій похмурій долині. - Пам'ятаю, добре пам'ятаю, - сказав я. - Ви панна Сюзанна? Вона кивнула головою: так! Сльози котились їй з очей. Показуючи очима на старого, що стояв нерухомо на порозі халупи, вона сказала: - Це він. І я збагнув, що вона й досі любить його, і досі дивиться на нього зачарованими очима. - Чи ж були ви принаймні щасливі? - спитав я. І вона відказала повним щирого почуття голосом: - О! Дуже, дуже щаслива. Він мені дав велике щастя. Я ні разу не каялась. Я дивився на неї, сумний, здивований, вражений могутністю любові! Ця багата дівчина пішла за ним, за простим селянином. Вона сама стала селянкою. Вона звикла до його життя, позбавленого найменшої краси, розкоші, будь-якої витонченості, і пристосувалась до його простих звичок. І вона ще й тепер кохала його. Вона стала звичайнісінькою мужичкою - в чепчику, в полотняній спідниці. Сидячи коло дерев'яного стола на солом'яному стільці, їла вона з глиняної миски юшку з капусти і картоплі з салом. Спала обіч свого чоловіка на сіннику. І не було в неї інших думок, крім думки про нього! Вона не шкодувала ні за пишними вбраннями, ні за дорогими тканинами, ні за оздобами, ні за м'якими меблями, ні за теплими у шпалерах покоями, де струмують завжди тонкі парфуми, ні за перинами, що в них так любо поринає втомлене тіло. Нічого їй не треба було, опріч нього, аби тільки він був біля неї, більш нічого вона не бажала. Молодою дівчиною покинула вона життя, покинула те коло, в якому виховувалась, і тих людей, що зростили її й любили. Лише вдвох із ним вона прибула до цієї дикої долини. І він був для неї всім, всім, чого бажають, про що мріють, чого ждуть, на що сподіваються люди. І він до краю сповнив щастям її життя. Щасливішою вона не могла б бути. І цілу ніч прислухаючись, як хрипко дише старий солдат, лежачи на вбогому ліжку біля тієї, котра пішла за ним так далеко, я думав про цю дивну й просту історію, про це таке повне і такими бідними засобами досягнене щастя. На світанку я вийшов, потиснувши руки старому подружжю. Оповідач замовк. Одна з жінок сказала: - Ну, вона мала надто простий ідеал, надто примітивні потреби і надто невеликі вимоги. Певно, вона була просто нерозумна. Друга на те повагом промовила: - Дарма! Вона була щаслива. А там, на обрії, Корсіка тонула в нічній темряві, зникала поволі в морі; велетенська тінь її зливалась з імлою, так ніби вона з'явилась лише для того, щоб розказати історію вірної та невибагливої пари, що знайшла собі притулок на її берегах. Мопасан Гі Сімонів батько Пробило дванадцяту годину. Двері школи розчинилися навстіж, і звідти висипала юрба хлопчаків, штовхаючись і поспішаючи швидше вийти. Але замість того, щоб мерщій розійтись на всі боки і побігти додому обідати, як це бувало щодня, вони спинились за кілька кроків від школи, позбивались у групки і почали перешіптуватись. Справа в тому, що сьогодні вранці вперше прийшов до школи Сімон, син Бланшотти. Всі діти чули розмови батьків про Бланшотту; і хоч на людях зустрічали її привітно, їхні матері між собою говорили про неї з презирливим співчуттям, яке перейняли й діти, хоч і не розуміли причини. Сімона ж діти не знали, бо він ніколи не виходив до них, не грався з ними на сільській вулиці чи на березі річки. За це вони не любили його і тепер з якоюсь втіхою, змішаною із здивованням, вислухували й повторювали один одному слова хлопчака років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, який так хитро підморгував, що, очевидно, знав багато чого. - Знаєте... у Сімона... адже в нього немає батька. Син Бланшотти показався на порозі школи. Йому було років сім-вісім. Це був трохи блідий, дуже чистенько вдягнений хлопчик, від соромливості майже вайлуватий. Він попрямував було додому, але товариші, весь час перешіптуючись і поглядаючи на нього насмішкуватими й жорстокими очима, які бувають у дітей, що задумали злий жарт, почали помалу обступати його, аж поки оточили з усіх боків. Він стояв посередині, здивований і зніяковілий, не розуміючи, що з ним будуть робити. Хлопчак, який Приніс новину, питаючись досягнутим успіхом, спитав його: - Слухай, ти, як тебе звуть? Хлопчик відповів: - Сімон. - Сімон, а далі як? - спитав знову хлопчак. Хлопчик повторив, зовсім зніяковівши: - Сімон. Хлопчак крикнув йому: - Кажуть Сімон такий-то... це не прізвище... Сімон! Готовий ось-ось заплакати, він повторив утретє: - Мене звуть Сімон! Дітлахи зареготали. Хлопчак, тріумфуючи, гукнув ще голосніше: - Тепер ви бачите, що в нього нема батька! Запала глибока тиша. Діти були вражені цією незвичайною, неможливою, неймовірною обставиною - у хлопчика немає батька! Вони розглядали його, як небачене чудо, як щось неприродне, і почували, як зростає в них те, раніш незрозуміле їм, презирство, яке було в їхніх матерів до Бланшотти. Сімон притулився до дерева, щоб не впасти, він був приголомшений непоправним нещастям. Він шукав слів, щоб поясни-та все. Але не міг нічого придумати, щоб відповісти їм, заперечити страшне обвинувачення, ніби в нього немає батька. Нарешті, зовсім пополотнівши, він крикнув на всякий випадок: - Неправда, у мене є батько! - Де ж він? - спитав хлопчак. Сімон мовчав; він не знав. Діти сміялись, дуже збуджені; ці сини ланів, такі близькі до природи, підкорялись тому жорстокому інстинкту, який примушує курей на пташні добивати поранену курку. Раптом Сімон помітив свого сусіду, маленького вдовиного сина, якого він теж завжди бачив тільки вдвох з матір'ю. - От і у тебе теж немає батька. - Ні, - відповів хлопчик, - у мене є. - Де ж він? - спитав Сімон. - Він помер, - з гордістю відповіла дитина, - він на кладовищі, мій батько! Схвальний шепіт пробіг в юрбі шибеників, немовби те, що батько помер і похований на кладовищі, звеличувало їх товариша і принижувало того, другого, в якого зовсім не було батька. І ці урвиголови, батьки яких здебільшого були п'яниці й злодії, люті й жорстокі до своїх жінок, тіснились все ближче й ближче; здавалось, ніби вони, законні діти, хочуть стиснути і задушити незаконного. Раптом один з них, що стояв поруч з Сімоном, з глузливим виразом показав йому язика і закричав: - Нема батька! Нема батька! Сімон схопив його обома руками за волосся і, брикаючись, став бити по ногах, а зубами вп'явся в щоку. Почалась запекла бійка. Бійців розборонили, і Сімон опинився на землі, побитий, у синцях, у порваній сорочці, посеред юрби хлопчаків, які радісно плескали в долоні. Коли він підвівся, машинально струшуючи порох з своєї забрудненої сорочки, хтось крикнув: - Піди пожалійся своєму батькові! Тоді він відчув серцем, що все пропало. Вони були дужчі за нього, вони побили його, а він нічого не міг відповісти, - адже й справді, у нього немає батька. З гордості він спробував протягом кількох секунд боротися з слізьми, що душили його, але задихнувся і беззвучно заплакав, здригаючись від глухих ридань. Тоді жорстока радість охопила його ворогів; інстинктивно, наче дикуни, що віддаються своїм страшним веселощам, вони взялися за руки й почали танцювати навколо Сімона, повторюючи, як приспів: - Нема батька! Нема батька! Але Сімон раптом перестав ридати. В ньому спалахнула лють. Під його ногами валялися камінці, він набрав їх і почав щосили шпурляти в своїх катів. Він влучив у двох чи трьох, вони втекли із зойками; а вигляд у нього був такий грізний, що й інших охопила паніка. Полохливі, як завжди полохлива юрба, коли бачить людину, доведену до нестями, вони кинулися врозтіч. Лишившись на самоті, хлопчик, в якого не було батька, побіг у поле, бо в пам'яті його виник спогад, який підказав йому, що треба робити. Він вирішив утопитися в річці. Він згадав, що тиждень тому один жебрак кинувся в річку, бо в нього зовсім не було грошей. Сімон бачив, як витягли утопленика. І от цей нещасний дідусь, який звичайно здавався йому жалюгідним, брудним і потворним, вразив його своїм виглядом: обличчя було бліде, нерухоме, довга борода намокла, розплющені очі дивились так спокійно. Навколо говорили: - Він помер. Хтось додав: - Тепер він щасливий. І Сімон теж вирішив утопитись; у того нещасного не було грошей, а в нього не було батька. Він підійшов дуже близько до води і задивився на течію. В'юнкі рибки гралися в прозорій воді, підстрибували і хапали мушок, що літали над водою. Хлопчик перестав плакати і з цікавістю став стежити за ними. Проте час від часу, як після короткого затишшя під час грози раптом налітають пориви вітру, з тріском ламають дерева і летять вдалину, до Сімона поверталась все та ж сама думка, завдаючи йому гострого болю: "Я повинен утопитись, бо в мене немає батька". Навкруги було так тепло, так гарно. Сонце нагріло траву. Вода блищала, як дзеркало. Бували хвилини, коли Сімон забував про все, його опановувала знемога, як буває після сліз; йому хотілось заснути в траві проти сонечка. Маленька зелена жабка стрибала біля його ніг. Він спробував спіймати її. Вона вислизнула. Він почав її переслідувати і тричі підряд промахнувся. Нарешті, схопив за задні лапки і розсміявся, бачачи зусилля, які вона робила, щоб вирватись. Вона підбирала під себе ніжки, потім раптом витягувала їх, вони ставали твердими, як дві палички; поводячи своїми виряченими очима з золотими обідками, вона водночас вимахувала в повітрі передніми лапками, як руками. Це нагадало йому одну іграшку, зроблену з вузеньких, збитих навхрест дощечок, які рухались зигзагоподібно, і від цього маленькі солдатики на них починали марширувати. Тоді він згадав про овій дім, про свою маму; йому стало дуже сумно, і він знову заплакав. Все тіло його здригалось. Він став навколішки і почав читати молитву, немов перед сном. Але він не міг закінчити її, бо ридання бурхливо, нестримно підступали до горла. Він не думав більше ні про що, нічого не бачив навколо, цілком поринувши в своє горе. Раптом чиясь важка рука лягла на його плече і грубий голос спитав: - Чого ти так зажурився, хлопче? Сімон обернувся. Високий робітник, чорнявий, бородатий, кучерявий, лагідно дивився на нього. Сімон відповів із слізьми на очах і в голосі: - Вони побили мене... бо... у мене... у мене... немає батька... немає батька... - Як же це так? - сказав незнайомець, посміхаючись, - батько у кожного є. Хлопчик сказав, насилу вимовляючи слова, бо спазми стискували йому горло: - А в мене... у мене... немає! Обличчя робітника враз стало серйозним; він пізнав сина Бланшотти, про яку вже дещо чув, хоч оселився тут недавно. - Не плач, хлопчику, - сказав він, - заспокойся, ходімо зі мною до твоєї мами. Ми знайдемо тобі... батька. Великий взяв маленького за руку, і вони вирушили в путь. Робітник посміхався, він був не від того, щоб познайомитися з Бланшоттою, що була, як казали, одною з найвродливіших дівчат на селі. І, можливо, в глибині душі він сподівався, що дівчина, яка раз піддалася спокусі, може піддатися їй ще раз. Вони підійшли до маленької, чисто побіленої хати. - Ось тут, -сказав хлопчик і крикнув: - Мамо! На дверях з'явилася жінка, і робітник одразу перестав посміхатися, бо він зрозумів, що з цією високою, блідою дівчиною жартувати не можна. Вона суворо стояла на дверях, немовби захищаючи від мужчини поріг свого дому, де її вже зрадив інший. Зніяковівши, знявши кашкет, він пробурмотів: - Ось, хазяйко, я привів вам вашого хлопчика, він заблудився коло річки. Але Сімон кинувся на шию матері і сказав, знову заплакавши: - Ні, мамо, я хотів утопитись, бо вони побили мене... побили... за те, що в мене немає батька. Пекучий рум'янець залив щоки молодої жінки, і, переживаючи біль усією своєю істотою, вона нестямно поцілувала свою дитину, а рясні сльози покотились по її обличчю. Зворушений робітник стояв, не знаючи, як піти. Раптом Сімон підбіг до нього і спитав: - Хочете бути моїм татом? Стало дуже тихо. Бланшотта, згоряючи від сорому, мовчки притулилась до стіни, притиснувши руки до серця. Хлопчик, бачачи, що йому не відповідають, сказав: - Якщо ви не хочете, то я знову піду топитись. Робітник спробував повернути все на жарт і відповів сміючись: - Та ні, я дуже хочу. - Як тебе звуть? - спитав хлопчик. - Мені треба знати, як відповісти, коли мене спитають. - Філіпп, - відказав робітник. Сімон мовчав якусь мить, намагаючись добре запам'ятати це ім'я, потім, зовсім заспокоївшись, простяг руки і сказав: - Ну от, Філіпп, ти мій тато. Робітник підняв його, міцно поцілував в обидві щоки, повернувся і поквапливо пішов геть великими кроками. Другого дня Сімона зустріли в школі злим сміхом. Коли розходились, той же хлопчисько хотів повторити вчорашнє, але Сімон кинув йому в обличчя так, як кинув би камінь: - Філіпп, ось як звуть мого тата! Звідусіль почувся регіт: - Філіпп, а далі?.. Що це за Філіпп?.. Який Філіпп?.. Звідки ти взяв твого Філіппа? Сімон нічого не відповів і, непохитний у своїй вірі, з викликом дивився на них; він ладен був скоріше витерпіти тортури, ніж поступитись перед ними. Його врятувала поява учителя, і він побіг до матері. Протягом трьох місяців високий робітник Філіпп частенько проходив повз дім Бланшотти; кілька разів він наважувався заговорити з нею, коли вона шила біля вікна. Вона відповідала йому чемно, завжди з поважним виглядом, ніколи не посміхалась до нього, не запрошувала зайти. Проте Філіпп, трохи самовпевнений, як усі чоловіки, переконав себе, що її щоки червоніли більше, ніж звичайно, коли вона розмовляла з ним. Але заплямовану репутацію відновити важко, а зіпсувати дуже легко, і, незважаючи на полохливу стриманість Бланшотти, по селу пішов уже поговір. Щождо Сімона, то він дуже полюбив свого нового тата і майже щовечора, коли Філіпп кінчав роботу, вони гуляли разом. Хлопчик ретельно відвідував школу і з гідністю проходив повз школярів, ніколи не відповідаючи на їх глузування. Проте одного разу той самий хлопець, який першим зачепив Сімона, сказав йому: - Ти збрехав, у тебе нема ніякого батька Філіппа. - Чому ж? - схвильовано спитав Сімон. Хлопець потирав руки. Він сказав: - Та тому, що коли б у тебе був батько, то він був би чоловіком твоєї мами. Сімон збентежився від справедливості такого зауваження, проте відповів: - А все-таки він мій батько! - Може, й так, - глузливо відказав хлопець, - але тільки він не зовсім твій батько. Син Бланшотта похилив голову і, замислившись, пішов, по дорозі до кузні дядька Луазона, де працював Філіпп. Кузня немов ховалася в гущавині дерев. В ній було дуже темно, тільки червоне полум'я величезного горна освітлювало яскравими відблисками постаті п'яти ковалів з голими руками, які оглушливо стукали по ковадлах. Вони стояли, освітлені полум'ям, наче демони, втупивши очі в розпечене залізо, яке вони шматували; і здавалось, що їхні важкі думки злітають разом з важкими молотами. Сімон непомітно ввійшов у кузню і тихенько потяг свого друга за рукав. Той обернувся. Робота припинилась, ковалі уважно розглядали хлопчика. Серед незвичайної тиші, що раптом настала, пролунав тоненький Сімонів голосок: - Слухай, Філіпп, син Мішоди каже, що ти не зовсім мій батько. - Чому ж? - спитав робітник. Дитина наївно відповіла: - Тому, що ти не чоловік моєї мами. Ніхто не засміявся. Філіпп стояв, спершись лобом на свої великі руки, в яких тримав молот, поставлений на ковадло. Він думав. Четверо товаришів дивились на нього. Сімон, такий маленький серед цих велетнів, тривожно чекав відповіді. Раптом один з ковалів, немовби відповідаючи на думки всіх, сказав Філіппові: - А все-таки Бланшотта славна й чесна дівчина; живе вона статечно й хазяйновито, хоч і трапилось з нею нещастя. Вона буде хорошою жінкою чесному чоловікові. - Це правда, - озвалося троє інших. Коваль вів далі: - Хіба вона винна, що схибила? Він обіцяв одружитися з нею, а хіба мало ми знаємо жінок, яких поважають тепер, хоч з ними трапилось те ж саме? - Це правда, - хором повторили троє. Коваль провадив далі: - А як їй важко було, бідолашній, самій виховувати дитину, скільки сліз вона пролила, виходячи тільки до церкви, про те один тільки бог відає. - І це правда, - знову сказали ковалі. Було чути тільки шум міхів, що роздували горно. Філіпп поривчасто нахилився до Сімона: - Скажи мамі, що я прийду сьогодні ввечері поговорити з нею. І він тихенько підштовхнув хлопчика до дверей. Він знову взявся до роботи, і п'ять молотів, як один, ударили по ковадлах. До пізнього вечора кували вони залізо, дужі, могутні, сповнені радості й задоволення. Але як у святковий день соборний дзвін заглушає решту, так молот Філіппа заглушав усі інші, щосекунди падаючи на ковадло з переможним гуркотом. Очі Філіппа палали, і він невтомно кував серед іскор. Все небо було всіяне зорями, коли Філіпп постукав у двері Бланшотти, причепурений, у святковій блузі й чистій сорочці, з підстриженою бородою. Молода жінка вийшла на поріг і з докором сказала йому: - Негаразд приходити так пізно, пане Філіпп. Він хотів відповісти, але, зніяковівши, забурмотів щось невиразне і спинився. Вона продовжувала: - Ви ж добре розумієте, що не годиться, щоб про мене говорили. Тоді він сказав: - А яке кому діло, якщо ви згодні бути моєю дружиною? Відповіді не було, але почувся шум, ніби хтось у темряві кімнати знеможено впав. Філіпп швидко ввійшов, і Сімон, лежачи в своєму ліжку, розрізнив звук поцілунку і кілька слів, що їх ледве чутно вимовила мати. Потім він раптом відчув дотик знайомих рук, що підхопили його; тримаючи хлопця у витягнутих руках, дужих, як у Геркулеса, друг крикнув йому: - Скажи своїм товаришам, що твій батько - Філіпп Ремі, коваль, і що він намне вуха кожному, хто посміє скривдити тебе. Другого дня, коли хлопчики зібралися в школі, перед початком лекції, маленький Сімон підвівся з місця. Він був дуже блідий, і губи його тремтіли. - Мій батько, - дзвінким голосом сказав він, - коваль Філіпп Ремі, і він обіцяв нам'яти вуха кожному, хто посміє мене скривдити. На цей раз ніхто не засміявся - всі добре знали коваля Філіппа Ремі. Це був такий батько, яким міг би пишатися кожний. Мопасан Гі Туан Він був відомий всім на десять льє навколо - дядько Туан, товстий Туан, Туан-Моя-Марка, Антуан Машбле, на прізвисько Жжонка, шинкар з Турневана. Він прославив сільце, яке притулилось у видолинку, що збігає до моря, - бідне нормандське сільце, яке складалось з десятка селянських будиночків, оточених канавами й деревами. Ці будиночки позабивались у яр, заросли травою й диким терном, за поворотом, від якого й пішла назва села - Турневан (1). В цій ямі вони наче шукали собі захисту, як птахи, що ховаються в борозні під час негоди, - захисту від сильного морського вітру, вітру водних просторів, лютого й солоного вітру, ідо гризе й пече, як вогонь, сушить і руйнує, як зимові морози. Все сільце, здавалось, було власністю Антуана Машбле, на прізвисько Жжонка, якого часто звали також Туаном і Туаном-Моя-Марка, тому що він повторював безперестану: - Моя марка - перша в усій Франції. Його "марка" - це, зрозуміло, був коньяк. Ось уже двадцять років, як уся округа пила його "марку" і його жжонку, бо кожного разу, як його питали: - Чого б це нам випити, дядьку Туан? Він незмінно відповідав: - Жжонки, зятеньку, вона зігріває кишки і прочищає в голові, нема нічого кращого для здоров'я. За звичаєм своїм, він усіх називав "зятенько", хоч у нього ніколи не було дочок - ні заміжніх, ні на виданні. Та що й казати! Всі знали його, Туана Жжонку, найтовстішого чоловіка в кантоні і навіть у всій окрузі. Його хатинка здавалась сміховинне тісною й низькою для нього, і коли Туана бачили біля порога, де він стовбичив цілими днями, то мимоволі поставало питання, як він зможе увійти в своє житло? А входив він туди щоразу, як з'являвся відвідувач, бо Туан-Моя-Марка неодмінно діставав запрошення випити з кожним і стягав на свою користь по чарочці з усього того, що в нього випивалось. Вивіска його кафе гласила - "Побачення друзів", - і дядько Туан був справжнім другом всієї округи. Навіть з Фекана і з Монвільє приходили з ним побачитись і посміятись, слухаючи його, бо цей товстун міг розсмішити навіть кам'яний надгробок. Він умів пожартувати з людини, не розсердивши її, підморгнути, щоб виразити те, чого не договорив, і в веселу хвилину так ляскав себе по стегну, що люди від реготу рвали боки. До того ж, просто цікаво було подивитись, як він п'є. Пив він, скільки б йому не підносили, причому його хитрі оченята сяяли від подвійного задоволення: насамперед від самого угощення, а потім - від свідомості, що, угощаючись, він іще й наживає не одне су. Місцеві жар гуни питали його: - Чому б тобі не випити море, дядьку Туан? Він відповідав: - В цьому мені на заваді стоять дві причини: по-перше, воно солоне, а по-друге, його треба спершу розілляти в пляшки - адже черево моє не зігнеш, щоб пити прямо з цієї чашки! А потім варто було послухати, як він свариться з жінкою! Це була така комедія, що кожен з охотою заплатив би, щоб подивитись на неї. На протязі всіх тридцяти років свого подружнього життя вони гиркалися щодня. Але Туан тільки потішався, а його дружина сердилась. Це була висока, худа й плоскогруда селянка, що дибала широкими кроками, мов чапля, а лицем скидалась на розлючену сову. Весь свій час вона віддавала розведенню курей на невеличкому дворику поза шинком і славилась умінням відгодовувати свійську птицю. Коли в Фекані в когось із місцевої знаті влаштовували обід, то, щоб обід припав до смаку, треба було неодмінно подати до столу одну з вихованок тітки Туан. Але вона, мабуть, народилась на світ не в гуморі та так і лишилась на все життя незадоволеною з усього. Сердячись на весь світ, вона особливо гнівалась на чоловіка. Вона не могла простити йому ні його веселої вдачі, ні його слави, ні його здоров'я, ні його товщини. Вона називала його нікчемою, тому що він заробляв гроші, нічого не роблячи, ненажерою, тому що він їв і пив за десятьох, і не минало дня, щоб вона не говорила розлючено: - Краще вже тобі сидіти голим у свинарнику, ніж отак! Одне суцільне сало. Дивитись гидко! - І кричала йому прямо в лице: - Почекай, почекай трохи, ось побачиш, що буде, побачиш! Луснеш ти, як лантух з зерном, гладке опудало! Туан реготав від щирого серця, ляскаючи себе по череву, і відповідав: - Ех ти, куряча мати, дошка нещасна! Ану, спробуй-но відгодувати так свою птицю. Спробуй лишень! - І, засукавши рукав на своїй товстенній руці, додавав: - Оце, матінко, крильце, так крильце! І відвідувачі кафе барабанили кулаками по столу, аж качаючись зо сміху, тупотіли ногами й плювали на долівку, не тямлячи себе від захвату. А розлючена стара повторювала: - Ось почекай трошечки, почекай... побачиш, що станеться, луснеш, мов лантух з зерном... І виходила, оскаженівши, під сміх відвідувачів. На Туана, справді, не можна було дивитись без здивування, такий він став гладкий і червоний, така в нього з'явилась задишка. Саме з таких неймовірно товстих людей смерть наче потішається з хитрою грайливістю і підступним блазенством, роблячи непереможно комічною свою повільну руїнницьку працю. Ця негідниця, замість того, щоб показати себе, як в усіх інших, у сивому волоссі, в худині, в зморшках, в зростаючому занепаді сил, - в усьому, що змушує, здригаючись, сказати: "Тьху, чорт, як він змінився!" - з якоїсь примхи робила його жирним, величезним, смішним, розмальовувала його червоним і, синім, роздувала його, надавала йому вигляду надлюдського здоров'я. Руйнування, яких вона завдає всім живим істотам, в нього ставали смішними, блазенськими, кумедними, замість того, щоб бути зловісними і гідними співчуття. - Почекай трошечки, - повторювала тітка Туан, - побачиш, що станеться. Сталося те, що з Туаном трапився удар і його розбив параліч. Велетня поклали в маленькій кімнатці за перегородкою кафе, щоб він міг чути, що говорили поруч, балакати з друзями, бо голова його лишалась свіжою, тоді як тіло - величезне тіло, яке не можна було ні повернути, ні підняти, було нерухоме. Спочатку надіялись, що його товсті ноги знов почнуть хоч трохи ворушитись, але скоро ця надія зникла, і Туан-Моя-Марка проводив дні і ночі в ліжку, яке перестеляли тільки раз на тиждень з допомогою чотирьох сусідів, що піднімали шинкаря за ноги й за руки, поки перетрушували його сінник. Однак він був, як і раніше, веселий, але веселість його стала іншою - більш боязкою і покірною, бо він, як мала дитина, боявся жінки, що цілий день верещала: - Ач, який він, гладкий ненажера, нероба, негідник, товстий п'яниця! Так тобі й треба, так тобі й треба! Він уже не відповідав їй, тільки підморгував за спиною старої і перевертався на ліжку - єдиний рух, на який він ще був здатний. Він називав ці вправи - "взяти курс на північ" або "взяти курс на південь". Найкращою розвагою було тепер для нього слухати розмови в кафе і вести діалоги крізь перегородку. Впізнавши голос когось із друзів, він гукав: - Гей, зятеньку, це ти, Селестен? І Селестен Малуазель відповідав: - Це я, дядьку Туан. Ну що, ти вже там, мабуть, стрибаєш, жирний кролику? Туан-Моя-Марка відказував: - Ну, стрибати ще не стрибаю, але я не схуд, сундук у мене міцний. Незабаром він став зазивати найближчих друзів у свою комірчину, і вони з охотою сиділи коло нього; але він вдавався в тугу, бачачи, як п'ють без нього. Він повторював: - Ось що мені завдає прикрості, зятеньку, - не можу я, чорти б його взяли, скуштувати мого коньяку. На все інше мені наплювать, але без випивки - просто смерть. Тут у вікні з'являлась совина голова тітки Туан. Вона кричала: - Гляньте, гляньте лишень на цього товстопузого ледаря! І годувати його треба, мити треба, та ще й чистити, мов кабана. А коли стара зникала, на підвіконня часом злітав червоноперий півень, заглядав у кімнату своїм круглим цікавим оком і голосно співав. Іноді одна чи дві курки залітали аж до ліжка, дзьобали крихти на долівці. Друзі Туана-Моя-Марка незабаром зовсім покинули зал кафе й кожного разу приходили після обіду побалакати біля ліжка товстуна. Жартун Туан і тепер розважав їх, хоч і лежав нерухомо. Він і самого чорта розсмішив би, цей баляндрасник. Завсідників, які приходили щодня, було троє: Селестен Малуазель, високий і худий, трохи скривлений, наче стовбур яблуні, Проспер Орлавіль, маленький, сухорлявий, з носом, як у тхора, хитрий і єхидний, як лис, і Сезер Помель, що завжди мовчав, але, незважаючи на це, охоче сміявся. З двору приносили дошку, клали її на край ліжка, сідали, грати в доміно і, далебі, здорово гуляли з другої до шостої години. Але тітка Туан скоро стала просто нестерпною. Вона не могла примиритися з тим, що цей товстий ледар, її чоловік, все ще розважається, граючи в доміно в ліжку. І кожного разу, коли бачила, що партія почалася, вбігала в нестямі, перекидала дошку, хапала кісточки, відносила їх у кафе і заявляла, що досить з неї того, що вона годує цю гладку тушу, цього неробу, що вона не хоче дивитись, як він розважається наче навмисно дражнячи нещасних людей, які працюють цілий день. Селестен Малуазель і Сезер Помель схиляли голови, але Проспер Орлавіль під'юджував стару, потішаючись з її гніву. Побачивши якось, що вона роздратована більше ніж звичайно, він сказав їй: - Знаєте, тітко, що я зробив би, бувши на вашому місці? Втупивши в нього свої совині очі, вона чекала, щоб він пояснив. Він продовжував: - Ваш чоловік гарячий, як пічка, він же не встає з ліжка. Ну, то я примусив би його висиджувати курчат. Вона остовпіла, думаючи, що з неї глузують, і втупила очі в худе й хитре обличчя селянина. Він провадив далі: - Підкладіть йому п'ятірко яєць під одну руку, п'ятірко під другу в той самий день, як підсипатимете курку. Всі курчата вилупляться одночасно. А коли вилупляться, однесіть курчат вашого чоловіка до квочки, хай вона доглядає їх. Птиці в вас буде, тітко, хтозна-скільки. Стара розгублено спитала: - Хіба можна так? Той відказав: - Хіба можна? А чому ж би й ні! Коли виводять курчат у теплому ящику, то чому ж не покласти яйця в ліжко! Вражена таким доказом, вона заспокоїлась і вийшла, роздумуючи. Через тиждень вона зайшла в кімнатку Туана, тримаючи в фартусі яйця, і сказала: - Я щойно посадила жовтеньку на десяток яєць. Ось і тобі десяток. Дивись, не роздуши їх. Туан розгубився й спитав: - Чого ти від мене хочеш? Вона відповіла: - Хочу, щоб ти курчат вивів, дармоїде. Він спочатку засміявся, але вона наполягала, і він розсердився, затявся на своєму, рішуче відмовився дозволити, щоб йому поклали під пахви це куряче насіння, яке мало прорости від його тепла. Але стара розлючено заявила: - Не дам тобі їсти, доки ти їх не візьмеш. Ось побачиш, що буде. Туан стривожився, але нічого не сказав. Почувши, що б'є дванадцята, він покликав: - Гей, стара, суп готовий? Стара крикнула з кухні: - Нема тобі ніякого супу, ледащий черевань! Він спочатку подумав, що вона жартує, і став чекати, потім почав просити, благати, лаятись, в розпачі кілька разів зробив "курс на північ" і "курс на південь", стукав кулаками з стіну, але змушений був скоритись і дав покласти собі під лівий бік п'ятеро яєць. Тоді йому дали супу. Коли прийшли його друзі, їм здалося, що йому зовсім погано, такий він вдав чудний і пригнічений вигляд. Почали звичайну партію в доміно. Але Туана вона, здавалось, зовсім не розважала, і він простягав руку надзвичайно повільно й обережно. - Що це в тебе - рука прив'язана? - спитав Орлавіль. Туан відповів: - Якийсь наче тягар у плечі. Раптом хтось увійшов в кафе, і гравці замовкли. Прийшов мер з своїм помічником. Вони замовили дві чарки коньяку і почали розмовляти про місцеві справи. Вони говорили півголосом, і Туан Жжонка вирішив притулити вухо до перегородки; забувши про яйця, він зробив швидкий поворот - "курс на північ" - і опинився на яєчні. На його гучну лайку прибігла тітка Туан і, догадуючись про катастрофу, зірвала з нього ковдру. Побачивши жовту припарку, що прилипла до боку чоловіка, вона спочатку заніміла, задихнулась, неспроможна вимовити й слова від обурення. Потім, тремтячи від люті, кинулась на паралітика і почала щосили лупити його по череву, наче вона прала білизну на ставку. Кулаки її гупали один по одному з глухим стуком, наче лапи іграшкового кролика, що б'є в барабан. Троє друзів Туана заходились реготом, кашляючи, чхаючи, скрикуючи, а розгублений товстун обережно відбивав атаки своєї дружини, щоб не розчавити вцілілі п'ятеро яєць, які лежали в нього під другим боком. Туан був переможений. Він мусив висиджувати яйця, мусив відмовитись від доміно, від усіх рухів, бо стара з невблаганною жорстокістю позбавляла його їжі за кожне роздушене яйце. Він лежав на спині, втупивши очі в стелю, нерухомий, розчепіривши руки, мов крила, і зігрівав своїм тілом курячі зародки в білій шкаралупі. Говорив він тепер завжди пошепки, наче боявся не тільки рухатись, але й гомоніти, і турбувався про жовту квочку, яка в своєму курнику виконувала той самий обов'язок, що й він. Він питався в жінки: - Жовтенька добре поїла звечора? А стара ходила від курей до чоловіка, від чоловіка до курей, заклопотана, поринувши в турботи про маленьких курчат, що визрівали в ліжку й у гнізді. Місцеві жителі, почувши про цю історію, забігали, діловито й зацікавлено довідувались про Туана. Вони входили, обережно ступаючи, наче в кімнату тяжко хворого, і з інтересом питали: - Ну, як? Посувається діло? Туан відповідав: - Посуватись воно посувається, але воно так гріє, що мене в жар кидає. І мурашки в мене по тілу бігають. Аж ось одного ранку жінка увійшла до нього дуже схвильована і заявила: - В жовтенької семеро вилупилось. Троє бовтунів. Туан відчув, як серце його забилось. Скільки ж то буде в нього? Він спитав: - Скоро буде? - з тривогою, наче жінка, що готується стати матір'ю. Стара відповіла сердито, дуже боячись невдачі: - Треба думати, що скоро! Вони стали чекати. Почувши, що строк надходить, зібрались друзі, теж стривожені. Про це балакали в усіх хатах. Ходили до сусідів довідатись про новини. Щось о третій годині Туан задрімав. Він тепер спав половину дня. Раптом його збудило незвичне лоскотання під правою пахвою. Він враз потягся туди лівою рукою й схопив маленьке створіннячко, вкрите жовтим пушком, яке ворушилось під його пальцями. Він так схвилювався, що закричав і випустив курчатко, яке побігло по його грудях. В кафе було повно народу. Відвідувачі кинулись до дверей, набились у кімнату, оточили ліжко, наче підмостки вуличного фокусника, а стара, прибігши, обережно вийняла курчатко, що забилось під бороду її чоловіка. Всі мовчали. Був жаркий квітневий день. Крізь відкрите вікно чути було квоктання жовтої квочки, що скликала свій виводок. Туан, спітнівши від хвилювання, тривоги, чекання, прошепотів: - Ось іще один у мене під лівою пахвою. Жінка запустила в ліжко свою велику суху руку й обережним рухом повитухи витягла друге курчатко. Сусіди схотіли подивитись на нього, його передавали з рук в руки, уважно розглядаючи, немов якесь чудо. Протягом наступних двадцяти хвилин не вивелось ні одного, але потім четверо враз вилупились з своїх шкаралупок. Серед присутніх знявся гомін. А Туан усміхався, задоволений своїм успіхом, починаючи пишатись цим дивовижним батьківством. Що не, кажи, а таких, як він, не часто побачиш! Справді, кумедна людина! Він заявив: - Вже шестеро. Оце так хрестини, хай їм чорт! І публіка зайшлася реготом. В кафе набились нові відвідувачі. Інші чекали новин біля дверей. Питали один одного: - Скільки їх у нього? - Шестеро. Тітка Туан віднесла квочці цю нову сім'ю, і квочка одчайдушно кудкудакала, настовбурчувала пір'я й широко розкривала крила, щоб укрити виводок, що все збільшувався. - Ось іще один! - крикнув Туан. Та він помилився, їх було троє! Це був справжній тріумф! Останній пробив свою шкаралупку о сьомій вечора. Всі яйця виявились добрі! І Туан, не тямлячи себе з радості й полегшення, торжествуючи, поцілував у спинку слабеньку істоту, мало не придушивши її своїми губами. Пройнявшись материнською ніжністю до цього манюсінького створіннячка, якому він дав життя, він хотів залишити його в себе в ліжку до ранку. Але стара винесла його, як і інших, не слухаючи благань свого чоловіка. Захоплені глядачі стали розходитись, обговорюючи подію, а Орлавіль, залишившись останнім, спитав: - Слухай-но, дядьку Туан, ти ж мене першого запросиш поласувати печенею з курчат? На згадку про печеню обличчя товстуна Туана розквітло, і він відповів: - Ну, звичайно, зятеньку, запрошу. 1. Турневан - буквально - "поверни вітер".