XIII. Москаль

до змісту / наверх

  Простий люд Московщини був далекий від хитромудрих спекуляцій їхніх правителів із титулами. Себе він звичайно називав християнами. “У величезній частині своєї території російський народ не дає собі ніякої назви” [1]. Звідси, про що вже говорилося, випливає той дивний факт, що назва селян в російській мові (треба пам’ятати, що включно до XIX ст. селянство складало майже 90 відсотків населення Росії) походить не від їх місця замешкання (село), і не від роду їх діяльності (хліборобство), а за релігійною ознакою християн — “крестіянин”. Це відзначав ще автор “Історії Русів”, а згодом інші дослідники. “Російські землі під владою Золотої Орди зістались християнськими. Більше того, є всі підстави стверджувати, що якраз в період монголо-татарського іга християнство стало по-справжньому релігією російського народу. Саме поняття “християнин” у формі “крестіянин” і стало з тих пір означенням основної маси російського населення, в той час як князі та інша знать з охотою родичалась з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати за жінок, якщо не родичок ханів, то в крайньому випадку знатних дівиць із Орди” [2].

До революції, поряд із словом “крестіянин”, за етнонім правив його синонім “православний”. Відомий панславіст Іван Аксаков в листі до письменника Ф. Достоєвського так про це пише: “Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” — “Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные”. Ось як русскій народ визначає свою національність” [3]. Без сумніву, ця самоназва є додатковим свідченням величезної ролі церкви в процесі слов’янізації населення Залісся.

В Україні-Русі та в Білорусії нащодень вживалися терміни “Московщина” і відповідно “москаль”. “К сожалению я должен заключить описание о нравственности малороссиян неприятной чертой, я должен, наконец, тебе сказать о ненависти их к Великороссиянам. Ты легко можешь здесь в том удостовериться, ибо часто услышишь их говорящих: Добрый человек, да москаль” [4]. Далі цитований автор пише, що в Україні матері лякають своїх дітей словом “москаль”. Подібне відзначає краєзнавець Д. Семенов: “Малорос називає русского москалем. “Гарний чоловік, да москаль. З москалем дружи, а камінь за пазухою держи”, говорить малорос і такими приказками найкраще виказує свій погляд про великоросіянина” [5]. Якийсь Іван Сбітнєв скаржився у “прогресивному” журналі “Вестник Европы” на українців: “Туземцы (зверніть увагу на колонізаторську фразеологію —Авт.) насмешливы и не любят ни москалей, ни задесенцев, или, как по их названию, литвинов. Увидя проезжих, оставляют работу, затягивают на счет их ругательные и сатирические песни, сопровождаемне громким смехом и продолжительными отголосками” [6]. У записці адресованій в 1812 р. російським урядовим колам публіцист П. Чуйкевич доносить: “Народ не любит россиян, от коих различествует наречием, обычаями и нравами. Имя Москаль служит у них посмейным” [7].

Етнограф Симонов, що виступав під псевдонімом М. Номис, опублікував перший в українській етнографічній науці корпус приказок і прислів’їв. Серед них Номис зафіксував такі приказки: “Чортзнащо в лаптях, та й то москаль. Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається. Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована. Москаль ликом в’язаний, у ликах ходить, та й всіх у ликах веде. Москаль, як ворона, та хитріший чорта. Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане” [8].

Назви “московщина”, “москаль” постійно вживали класики української літератури, українські мовознавці, історики та публіцисти. Наприклад, у 1918 р. виходить досить відомий у свій час двомовний словник В. Дубровського, який носить назву: “Словник московсько-український” [9]. Його рекламували як “практичний підручник української розмови і збірник москалізмів. Словник потрібний всім змосковленим українцям, що тепер освідомлюються і вчаться рідної мови”.

Яскраві приклади вживання цих етнонімічних термінів українськими істориками та публіцистами були вже подані попередньо, і немає потреби, на наш погляд, їх множити до безконечності.

Московські правлячі кола вели постійну боротьбу з їх уживанням. Царська цензура мала розпорядження виключати з друку такі слова, як “москаль”, “украина”, “украинский”, “Сич”, “Запорожье” [10]. Боротьба досягла апогею в сталінські часи, коли за слова “Московщина” чи “москаль” люди платили життям як буржуазні націоналісти. Чому у Росії так панічно боялися і бояться українського предковічного найменування “москаль”? Чому в цьому слові вони вбачають страхітливу неприязнь? Щоб відповісти на це запитання, треба приглянутися до того, яке емоційне навантаження воно несе. Властиво, назва “москаль” ніколи (за дуже рідкісними винятками) не вживається нейтрально, як це функціонально личить термінові, тобто без емоційного нашарування. У терміні “москаль” завжди відчувалася ворожість, огида, зневага, зверхність, ненависть до означуваного. І дивного тут нема нічого, бо в цьому вже винне не саме слово, а ті історичні відносини, які склалися між українцями і москалями. Подібне емоційне забарвлення має також і такий термін, як “турок”. І хоч уже більше двох сторіч українці з турками не воюють, навіть не стикаються, але відгомін з козацької доби лишився донині. Назвати когось турком — означає вилаяти, образити, осміяти, принизити.

У письмовій формі замість назви “москаль” офіційно заведено термін “росіянин”. Характерно, що ні полякам, ні білорусам, ні тим паче українцям не вдалося нав’язати назву “русскіє”, що, до речі, вдалося серед мало обізнаних у цих справах західноєвропейських народів. Видно, етнічна уява цих трьох сусідніх з Московщиною народів ніяк не могла змиритися, щоб так знані їм назви “Русь” і “руські” перенести на московитів. Першими поляки, як сторона найменш зацікавлена, пішли на компроміс і стали вживати від грецького “Росія” слово “росіянин”. “В давнину писали Правда Руская; лише Польща прозвала нас Россією, россіянами, россійськими, за правописом латинським, а ми перейняли це, перенесли в кирилицю свою і пишемо русский!” [11]. Наслідуючи їх, рад-нерад цей грецький покруч, головним чином із-за цензурних міркувань, стали вживати українські та білоруські автори.

Серед простого народу ні в Україні, ні в Білорусії він до 20-х років минулого століття, тобто до часу, поки в це питання різко не втрутилися адміністративні органи, не зігрів місця. Та й надалі в живій, розмовній мові справляє враження штучного, чисто книжного вкраплення.

Як знаємо, українським школярам при розгляді поеми Т. Шевченка “Катерина” до відомих рядків: “москалі — чужі люди, роблять лихо з вами” подавалося сміхотворне пояснення, суть якого у тому, що словом москаль українці називають солдатів. Рядок “піде в свою Московщину” треба розуміти: піде в казарму. “У всіх виданнях Шевченкових творів під російською комуністичною окупацією до слова “москаль” в поемі “Катерина” додається пояснення: “москалі — царські солдати, Московщина — царська Росія” (Т. Шевченко. Повна збірка творів в шістьох томах, том I, стор. 604, Київ, 1949). Але це не є вірне з текстом поеми, як ми бачили вище, бо “москалі” — це “чужі люди”, а не “царські солдати” [12]. Пересунути термін “москаль” з етнічної сфери в побутово-соціальну намагаються і досі. Наприклад, твердять, що слово “москаль” є синонімом слова “держслужбовець” [13]. Такі твердження ігнорують практику вживання цього етнонімічного терміну українською класичною літературою, що виросла на народній мовній основі. Цікаво, що, наприклад, Ленін вживав термін москаль аж ніяк не в розумінні вояків (солдат). Виступаючи на XIII з’їзді РКП(б), він наполягав на визнанні самостійності Фінляндії, бо інакше скажуть, “що москалі, шовіністи, великоруси хочуть задушити фінів” [14]. Подібно він висловився відносно Польщі “робітників там залякують тим, що москалі, великороси, які завжди поляків давили, хочуть внести в Польщу свій великоруський шовінізм, прикритий назвою комунізму” [15]. До речі, московським періодом російської історії XV–XVII ст. називав “відповідно до історіографічної традиції XIX – початку XX ст.” сам Ленін [16].

Зрештою, Т. Шевченко в знаменитій “Седнівській передмові” ясно і недвозначно розтлумачив, що він сам і вся тогочасна українська інтелігенція розуміє під словом москаль. “Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило… Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чортзна по-якому… Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой слов’янской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці! Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка, як попадеться у їх руки, то вони аж репетують, та хвалять те, що найпоганше” [17]. Закінчується “Седнівська передмова” таким закликом Т. Шевченка: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово” [18]. Слід відзначити, що Т. Шевченко ніколи не вживав терміну “росіянин”. Згадуючи історичні події Т. Щевченко говорить про часи:

Для повнішого розуміння етноніміки Шевченка варто згадати ось цей уривок з поеми “Сон”:

Не залишає місця для двозначного тлумачення етноніму москаль і другий велетень українського літературного слова — Іван Франко. У поезії “Не пора” він закликав:

Або згадаймо “Наталку-Полтавку” Івана Котляревського:

П. Гулак-Артемовський у творі “Де-що про того Гараська” іронізує в такий спосіб: “Ну, та се, бач, воно так виходить по нашому, а по московськи інше діло: по нашому б то “вороватий” значиться “злодійкуватий”, а по їх — “скусний, спритний” [21]. Євген Гребінка, автор романсу “Очи черные”, перекладаючи поему Пушкіна “Полтава”, замість слова “русский” вживає слово “москаль”, де в Пушкіна Россія, у Гребінки Московщина. Слова Пушкіна:

Євген Гребінка переклав так:

Вислів Пушкіна “Когда Россия молодая” Гребінка перекладає “Московщина”. Строфа “Казак на север держит путь” — “Козак в Московщину летить”. Слова “И след ее существования пропал, как будто звук пустой” Гребінка уточнює “в чужбині — що звуть Сибір” і т. д.

А ось, наприклад, уривки з драматичної поеми “Бояриня” Лесі Українки:

У 1860 р. Анатолій Свидницький створив знамениту пісню “Вже більше літ двісті”, дуже популярну свого часу на східноукраїнських землях. Подаємо деякі уривки:

В іншому творі цей же А. Свидницький пише: “В духовних школах після обіду пишуть було упражнєнія: або з латинського чи грецького на московське перекладають, або з московського на латинське чи грецьке” [25].

Можна ще згадати популярну пісню “Стоїть явір над водою”, яка має таке продовження:

Наведемо уривок з листування двох класиків української літератури. У листі до Б. Грінченка від 22 лютого 1899 р. корифей української драматургії М. Кропивницький пише: “Все те, що кажуть нам москалі про братство та прихильність, все те бредня й брехня. Нема того нічого: одягай косоворотку, зіпун і кацапся, то й тоді не будеш йому рідним. Ті, що тут живуть, наші — вони зовсім не наші; скидаються но тільки нашими потолику-поколику їм це корисно. Ні, нехай вже хто інший їздить, а я вже вдовольнився досхочу. Спасибі за хліб, сіль і за квасок. Чи знаєте ви це, що декотрі корінні кацапи нас мають ніби за калмиків чи киргизів? Мене спитав один купець: “Скажите, пожалуста, хохлы, они православные?” А одна курсистка, кровна москвичка, на питання моєї жінки “почему вы не хотите смотреть малороссов?” відповіла: “Да ведь это же цыгане” [26].

У свою чергу Борис Грінченко теж постійно вживав терміни москаль, москалі, Московщина. Наприклад: “Виходило так, що на Вкраїні живе мов би то два народи, дві національності: простий народ робочий були українці, а пани — москалі” [27]. В іншому місці цієї написаної для простого, малоосвіченого народу книжечці, він вживає цей етнонімічний термін із усіма його тодішніми синонімами: “Тоді ж почалася суперечка й з москалями (русскими, великоросами, кацапами)” [28]. Стосовно російської мови він скрізь вживає термін “мова московська”.

Щоб надмірно не переобтяжувати викладу цитатами з даного питання (а їх із скарбниці української класичної літератури можна набирати цілими пригорщами), ми обмежимося тут останньою вже цитатою з творчості такого знавця мови і української термінології, як Іван Нечуй-Левицький: “Хто з киян не пам’ятає часу перед Севастопольською війною?

То був тяжкий час для України, то було її лихоліття. Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами, мусив мовчати і терпіти гірше, як до Хмельницького. А за кожний стон його московським звичаєм катовано. Україна забула історичні перекази і не могла наукою дійти до втрачених думок.

На обох боках Дніпра опинились у чужих порядках, в чужій шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Згинула наука, впала просвіта, зоставшись тільки в схоластичних латинських духовних школах. Університетська наука була тільки азбука європейської просвіти, обрізаної по казенній мірі.

Та наука хотіла повиучувати собі людей на москалів, до війська, до уряду. З українських університетів і других шкіл повиходили халтурники, хабарники-урядники, неправеднії судді, що правого робили винним, а виноватого правим, — ті консерватори вчителі і професори, що вертіли історією по московському наказу, та офіцери-москалі, що забивали свій же народ на закуціях.

А народ робив панщину, а поміщики-ляхи і москалі дерли останню шкуру з України, тим часом, як наші щиро-українці за свою молоду українську ідею сиділи вже в неволі, на далекій московській півночі. То був тяжкий час, бодай він не вертався” [29].

Гадаємо, що вищенаведені приклади з творчості таких майстрів українського слова, як І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Кропивницький, А. Свидницький, а до цього переліку можна було б додати цілу низку інших, достатньо переконливо свідчать, що колись нормою української мови були терміни “москаль”, “Московщина” та похідні. Ця норма виводилася із живої розмовної мови українського народу і широко відображена у фольклорі.

Для Західної України, в силу історичних причин, з терміном москаль виникали певні складнощі. Треба було пояснювати виникнення цієї назви і проблеми зміни етноніму. Визначний громадський діяч, педагог, журналіст і композитор Анатоль Вахнянин тлумачив етнонімічне російське баламутство в такий спосіб: “Щоб далі висвітлити, яким робом суздальці, або сіверяни, чужі по роду, оце наше ім’я собі присвоїли, поставимо оце невеличке питання: як була би звалась сьогодні Німеччина, коли б була собі призвала на цезарський стілець князів з руського роду, або коли б ті князі самі підхилили були її під свою волость? Не інак, а просто було б звалась вона землею руською — Руссю, а народ — Русинами.

Чи дивовиж тепер, що сіверові, себто Суздальцям, довелося ім’я Русі? Ні. Він, підпавши під волю князів з того самого руського роду, мусив, чи насильцем, чи нехотячи, приняти се прізвище, однако ж тільки в значенню політичнім, а ніколи в етнографічнім, бо Руссю в значенню етнографічнім звали так усі сусіди, а давнійше і сам сівер, тільки наш югозападний край. Сіверян же називає наш народ, як і всі сусідні Москалями” [30].

На східноукраїнських землях, де здавна за вживання цих термінів переслідували, вони, як не дивно, побутують донині. Ось, наприклад, дані етнографічної експедиції, що досліджувала прикордонні райони Сумської та Харківської областей. “У минулому в селі Алешші, як і у всіх інших селах на досліджуваній території, росіяни називали українців хохлами, українці росіян — кацапами, москалями” [31]. Далі в повідомленні експедиції подається запис бесіди з “обруссєлим” українським селянином: “Наші діди були хохлами, — розповідає Кучеренко (1890 р. н.), — а ми суміш, перевертні. Поступово наша мова змішалася з руською, живемо між москалями і розмовляти стали по-москальськи” [32].

Наскільки семантично розбудований етнонімічний термін “москаль” в українській мові, можна судити на основі того, що словник Грінченка подає п’ятдесят шість його значень, форм та відтінків: “Москаленко, Москаленка; москаленя, москаленяти; москалик, москаличка; москалів, москалева, москалеве; москалівна, москалівни; москаль, москаля; москальня, москальні; москальство, москальства; москальча, москальчати; москальчик, москальчика; москальчук, москальчука; москалюга, москалюги; москва, москви (тут в етнічному розумінні: “Москаль, що якесь старе залізо продавав і не чув, що жвавий міщанин у чемерці штовхав його: “Москва, москва, чи продаєш залізо?”); москвофіл, москвофіла; москвофільство, москвофільства; москвофільський, москвофільська, москвофільське; Москівщина, Московщина, Московщини; московець, московці; московка, московки; московський, московська, московське; московщеня, московщеняти; московство”. У словнику додано ще два фразеологічні звороти: “підпускати, підвозити москаля”, що означає брехати, обманювати, і “пеня московська” у розумінні “безпричинно чіплятися”. Можна додати, що Б. Грінченко пропустив такі форми, як “москалиха, москалихи”, та простонародну “москофіл, москофільство”.

Назву “москаль” уживав Олександр Герцен: “Ну, а якщо після всіх наших міркувань Україна, яка пам’ятає всі утиски москалів, і кріпосний стан, і здирства, і безправ’я, і грабунок, і кнут з одного боку, але не забуваючи, з другого, як їй було і при Речі Посполитій з жовнірами, панами і коронними урядовцями, — не захоче бути ні польською, ні російською? По-моєму, питання вирішується дуже просто. Україну належить у такому разі визнати вільною і незалежною країною” [33].

Слово “москаль” в Росії не любили ніколи. Бєлінський якось зробив спробу прорецензувати роботу Бодянського “Наські українські казки” і нічого в нього не вийшло. Спересердя він ображено признався: “Сочинение отличается самым чистым малороссийским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей” [34].

Найбільший російський лексикограф В. Даль подає, що термін “москаль“ малоросійського походження і означає: “москвич, русский, солдат, военнослужащий. От москаля, хоть полы отрежь, да уйди! Кто идет? Чорт! Ладно, абы не москаль. С москалем дружись, а камень за пазухой держи (а за кол держись). Мутит, как москаль, а чтобы концы хоронил. Знает москаль дорогу, а спрашивает! Москалить — млрс. мошенничать, обманывать в торговле” [35].

Вживаються, інколи, образливі за змістом етноніми, проте носії таких етнонімів не відчувають образи. Наприклад, загальнопоширений серед слов’янських мов етнонім “німець” означає людину, яка неясно, незрозуміло говорить. Взагалі, — усякий, хто розмовляє чужою незрозумілою мовою. Самі ж німці (deutsch) не ображаються на цей ущипливий етнонім. У польській мові італійців називають влохами — назва походить від слова валашити, тобто оскопляти. Натомість етнонім “москаль” сприймається його носіями як образливий. І хоч Росія, російський, росіяни — штучна назва, запроваджена лише з XVI ст. на підставі грецької форми Rhos [36], вона поступово стала в українській мові літературною нормою. Звичайно, між літературною нормою і реальним вживанням етнонімів існує в Україні (зрештою і в Росії) розходження. Проте через школу, літературу, засоби масової комунікації українці навчалися вживати терміни “Росія”, “росіянин”. І так повинно, підкреслюємо, надалі бути, слід застосовувати семантично нейтральні етноніми “Росія”, “росіянин” та похідні від них. Не треба етнонімом ображати народи. Не слід сучасним українцям вживати етноніми “москаль”, “лях” чи “жид”. Про останній етнонім поговоримо ще окремо.