Валерій Нечипоренко

Молодий мільйонер бажає познайомитись

(Сердите покоління)

Роман

Наше життя дедалі більше нагадує фантастичний роман. То чому повинні відставати самі романи? Звісно, всіх цих пригодне могло трапитися з однією людиною. Майже не могло. Хоча... Ви, наприклад, знаєте, що з Вами буде завтра? Може й вам доведеться терміново шукати японське відео? Шузи у тебе хороші? З дірками? Ну, нічо. Ще рік походиш, а там підніметься добробут.

Вельмишановна громадо! Якщо хочете, то цей роман, створений у стилі суперреалізму. Саме так -- з двома "р". Це вам не молоко. Це - згущене молоко, якого - ну, звично! - у природі не існує. А втім, не подобається - не читайте.

Отже, про відео. Я так задумався, шо сам до себе чортихнувся, розвеселивши двох дівчат, які сиділи за сусіднім столом. Поглядом змусивши їх принишкнути, я, здав, книжки і рушив додому. До гуртожитку, якщо точніше.

Ще можна було б з годину посидіти, але думки охоче відскакували від сірого граніту науки і поверталися внову й знову до мого непосильного завдання.

Що, з непосильних завдань і починається людина. Ні, я не кинувся одразу

на пошуки того відео. Звик давати думкам час. Щоб Вони відстоялися. Бо, коли думки збаламучені, в них палких почуттів значно більше, ніж здорового глузду.

Мій улюблений єврістичний метод -- це метод "вкидання": вкинув у мозок задачку, і нехай вона там вариться. Мозок сам розв'яже її, сам і видасть результат. Приснилася ж Менделєєву його таблиця.

От і цього разу я вкинув у мозок цю чергову, хоча й нелегку, задачку і спокійно пішов до читалки. Настільки спокійно, що попервах аж захопився рефератом. Та дзуськи! Відеозадачка раз за разом спливала, і в результаті я не міг толком працювати ні над нею, ні над рефератом. Довелося здатися і здати книжки.

А вулиця вся була жовтою. Це трохи втішало. Бо кілька днів тому вона просто мокла у нескінченному дощі. А тепер листя сухо шурхотіло під ногами. Сухо чи еухотно?

Настрій у мене стрибав, наче тиск у гіпертоніка. Еге ж. саме з таких настроїв, певно, й починаються сухоти.

Ні, вони починаються з поганої взуванки. Ще ж недавно мої фірмові кросівки були майже новенькими. А тепер... Випливло трикляте японське відео. Саме японське й ніяке інше. Не кволо, га?

Може йому зірку з неба. тому Ковтюху? Ще й строк встановив. Навіть не сказав кому воно, навіщо. Через губу тільки: "Хороше японське відео - і ти працюєш у нас".

"Хороше японське". Масло масляне. Сказав би просто: "Зроби мені тьотю Соню на шару"! А то напустив липучки.

Та нехай собі. Перетерплю вже. "Сенсор" вартий того. Не - фірма. Серйозна фірма! Я кілька разів побував там і пересвідчився, що це якраз те, що мені потрібно. Тож треба розбитися, а відео дістати. Бо час уже давно квапить. Час цокотить у потилицю. Минає остання осінь. Взимку розподіл. А перспектива "куди пошлють" -- мене аж ніяк не влаштовує. Не для того я п'ять років гробився у цій бурсі.

П'ять років день у день чамрів у читалці; а потім плівся оцією брудною вулицею в не менш брудний, холодний

"Зроби мені тьотю Соню на шару" -- тут: дістань відеомагнітофон японської фірми "Соні". Бурса - навчальний заклад, вуз. І вічно гармидерний гуртожиток. А міг би давно вже мати справжній дім. Та не єдині розтоптані кросівки міг би мати... Купував же їх лялечками. Дві сотні відвалив.

На зло всім татусиним синочкам дістав собі справжні адідаски, фірмові. Тепер вони схожі на валянки, без халяв, а синочки за цей час вже поміняли не одну пару иаймодніших шузів.

Враження таке, що ось зараз зійду з дистанції. Спурту не вийде. Не розрахував сил, і "міністерські синочки" вже давно обійшли мене на цілий корпус. Кожен з них чи не з пелюшок мав перед очима пасьянс і будь-якого дня міг вибрати собі майбутню фірму. То велике діло татусин телефон. З кнопками.

А я, грішний, ще на першому курсі вирішив, що зможу потягатися з цими зв'язківцями. І завжди давав їм фору. У навчанні на склероз не скаржуся, і мій диплом буде абсолютно безплатним. У спорті їм, щовечора забуханим, узагалі робити нічого. Стосовно понту;

теж усе чики - вмію пожартувати й трепонутися не гірше їх, очкариків.

От лише з бабками було попервах важче. Вони цідили їх у батьків, а коли ті не давали, підробляли фарцьовкою. Мене ж влаштовували тільки чесні гроші. Я не дозволяв собі ризикувати. Бо не мав батька, який міг би без протоколу витягти з міліції. У мене його немає зовсім, батька-батечка. Настільки зовсім, що інколи навіть сумніваюся, чи існував вій узагалі. Зате матуся у мене була, є, і нікуди від неї не дінешся. Вона обіймає відповідальну посаду шкільної прибиральниці і її посадового окладу ледь вистачає їй самій -- на чорнило та одеколон. Перше -- вона п'є, коли раптом викинуть, друге -- щовечора. Дістати моя матуся може хіба що віника, але вони поки що не в дефіциті.

Отож я знав: фарць -- не для мене. Та все одно завжди міг зірвати добрий куш. Щоправда, для цього доводилося, добре крутитися, ще краще ворушити звивинами, а іноді ледь не третину зароблених грошей віддавати чужому дядькові чи витрачати на могоричі. Зате я не стовбичив, наче жебрак, на вокзалах, не смикав туди-сюди вічну змійку монтанки і не боявся дядьків. у червоних кашкетах.

Бабки водилися у мене, що й тому, що я знав їм ціну, і поки "міністерські" синочки вперто не брали здач у ресторанах, я до четвертого курсу нашкріб на "Москвича" , - старенького, прокуреного й облізлого, наче "Антилопа - гну". Мінісиночки одразу й прозвали його антилопою. Я поблажливо згодився - мені один хрін, нехай буде антилопа, аби їздила. Зате потім віддячував ЇМ. На запитання: "Твоя антилопа на ходу?" бив просто в лоб: "Ниньки бензин вельми дорогий, а я ниньки дуже втомлений". І дер з них та їхніх чувих так, що мало їм не здавалося. За це вони ще більше мене заповажали: "Вміє жити".

А тим часом я вже настягав і на кооператив. .Однокімнатний. Одразу всю суму без виплати. І міг би зробити собі подвійне свято -- диплом інженера і ордер на квартиру одержати одного дня. Але це було б занадто. Цей понт уже не зрозуміли б. І я попросив того блатмейстера розрахувати мою чергу так, щоб вона підійшла десь через півроку після закінчення інституту . А до того часу може й одружуся.

Хоча куди поспішати? Двадцять сім - це саме золотий вік: все знаєш, все вмієш і спина ще не болить. Уже людей бачиш до скелета, вже знаєш, що тобі потрібно від життя. Ні, не просто квартира з машиною. То - мінімум, і чим швидше він склеїться, тим краще. Головне: стати кимось. Спецем. Золотою головою. І щоб , ніхто твоє золото не пробував на зуб. Щоб сам генерал - директор вітався з тобою за ручку. Незамінним стати. Тільки вони, незамінні, ні від кого не залежать.

Для цього потрібні дві речі: не просто червоний диплом, а й знання йому адекватні. Це -- по - перше. Це я собі вже забезпечив. А по - друге: потрібно спочатку вийти, вилізти, видряпатись на сонячне місце. У якійсь тарній лазні, що в'яже віники, спецем не станеш. Фір Монтанка -- сумка фірми "Монтана" , а має бути серйозною -- комп'ютери, роботи, зовнішній ринок, публікації. І два кроки до цеху. Сьогодні я намалював - завтра вони вже роблять. Інакше клямка. Інакше - паперовий інженерик. Клерк для дрібних побігеньок. І п'ять потертих штанів на всі п'ятдесят років.

Стосовно штанів, звісно, загинаю. Гроші вмію робити й на стороні. На будь - якій стороні. Але чому? Чому я повинен вхолосту здіймати пилюку на роботі, і напружувати свої файли тільки після? Може, хочу і пошану, і гроші заробляти одночасно -- з дев'ятої до вісімнадцятої. А місця за паперовим конвеєром нехай задимають мінісиночки. То якраз для них. Але всі ці мої мрії можуть пенькнути за один день. Хоча майже рік обкладав той клятий "Сенсор" з усіх боків. На самого Ковтюха вийшов. Здавалося вже все, вже от - от у мене в руках буде "кльова бамага" на синюватому бланку: "Просимо направити до нас на роботу випускника ввіреного вам вузу Пономаренка Івана Федоровича для використання його на посаді інженера - конструктора головного КБ без надання житлової площі й місця в гуртожитку".

Я, сам складав цю писулю, сам стукав на машинці. Залишилося тільки розписатися за генерального. Можна було б і це зробити самому. Але я шаную моральні принципи будівника світлого майбутнього. Хочу не пролізти, а прийти. Честь честю. І навіть іржаве ліжко в їхньому гуртожитку мені не потрібне. Свої проблеми я звик вирішувати сам, в тому числі й житлові.

Все було чики. Я вже думав, що ласти приклеєні. І кому там зациклилось на тому відео? Може, самому генеральному захотілося? Тоді це небезпечно. Ще оцінять як доброго діставайлу й запре у постачзбут. Хоча навряд. Навряд директор опускатиме своє прохання так низько, аж до рівня студента - п'ятикурсника. Тоді, значить, сам Ковтюх, зараза, ці коні мочить. Навішує марципани, а моя, вже давно підписана, "бамага" спокійненько лежить у нього в сейфі.

Що ж, хлопче! Нехай буде й так. Головне - мух на облік не бери, а шукай відео. Твоя доля того варта. Вона зачекає. Полежить собі в сейфі. А ти повинен дістати відео. І не шурхоти розтоптаними кросівками по жовтому падолисту. Шкандибаєш, наче старезний дід. Хутчій до своєї мети, прудконогий юначе! Цей, 1988 рік, стане для тебе вирішальним.

Я вже починав подумки розмовляти сам із собою. А це завжди небезпечно. Після таких розмов із власним внутрішнім голосом на мене нападає сіра млявість, я валюся на своє рипливе ліжко в прокуреному гуртожитку і ховаю носа під подушку. Цілий день можу пролежати, гаячи дорогоцінний час незрівнянної молодості на нікому непотрібні гризоти.

Але цього разу мене врятував Сашко Зарудний - наш інститутський шалапут і трійочник, вічно щасливий і вічно невідомо чим заклопотаний. Того вечора він був злегка стурбований порожнечею у своїх кишенях.

Сашко налетів на мене, несподівано вискочивши з - за рогу.

- Вештаються тут... -- весело і звично почав вів свою улюблену байку, але враз поміняв касету.

- Слухай, хлопець! Ти мені якраз і потрібен. Заробити хочеш?

Я дипломатичне стенув плечима.

- Хочеш, ти завжди не проти. І куди у тебе ті гроші діваються? .

- Коротше!

- Коротше, є халтура, - ніскільки не образився Сашко.

- Це я вже зрозумів. Яка?

- Меблі тягати.

- Які меблі?

- Новенькі.

Сашко мстив мені тим, що змушував витягати кожне слово. Але я зробив байдужий вигляд:

- Ну то й тягай.

- Мені помічники потрібні. Тебе можу взяти. І ще одного. За вечір по десятці матимемо. Чи може й. більше. Новосели -- люди щедрі.

- Ну що ж, пішли. Сашко зрадів:

- Почекай, метнуся в гуртожиток. Покличу Ще когось.

- Утрьох тільки чорнило п'ють. Самі справимось.

Видно було, що 3а рудний ніколи не тягав чужих меблів у чужі квартири. Інакше знав би, що меблі нині маленькі й легкі, складаються потім, наче кубики, а найважча річ у гарнітурі - диван, теж не дуже страшний;

- А ліфт у них працює? - запитав я уже на ходу.

Ще з першого курсу знав, що новоселів ліфтами радують не одразу. Але бувають і винятки. Тоді крутись - не крутись, а багато не заробиш. Хіба що на якомусь інвалідові чи великому аристократові. З останніх, до речі, я завжди лупив більше.

Звісно, Зарудний не знав, чи працює там ліфт, і ще більше впав у моїх очах. Бо навіть до кінця не розумів, чому це мене цікавить.

"Метелик, - подумав я. - І це - на все життя. І навіщо йому гроші? Міг би прожити й без них".

Сашка в нашому гуртожитку будь - хто нагодує. Бо й він всіх пригощає, як тільки одержить з дому переказ.

Та нещасна десятка, яку з ним міг заробити, не дуже потрібна була й мені. Але спрацювала давня звичка: заробляти, де тільки можна. Крім тих місць, де заборонено законом. Інакше - тюрма і воші. А я небо люблю незагратозаним. Такі у мене принципи. І я чітко їх дотримувався. Хоча спокус було чималенько. "Морально стійкий", - буде записано у кожній моїй характеристиці. І це буде правдою- "Щоб я на рейках здох!".-- казав мій колишній сусіда.

Ні, хандра таки підбиралася до мене, бо знову потягло в чагарники моральних імперативів, а звідти -- у плоский гумор.

Але знову виручив Зарудний:

- Он, той будинок, -- смикнув він мене за лікоть. Он, де вікна по-різному світяться.

"Спостережливий", - відзначив я подумки. і підняв Зарудного на один щабель.

Це тільки в новеньких будинках вікна світяться геть однаково й весело - люди ще не встигли позапинати їх. А в давно заселених всі вони дуже різні,

"Значить ми йдемо до тих, хто поміняв квартиру, - подумав я. - Ці - розлучені чи якось інакше життям побиті - завжди набагато скупіші за новоселів. Глупство виходить, а не заробітки. Але хрін з ним. Хоч розімнуся".

Ми йшли собі, вже завернули у двір. Але раптом щось стривожило мене. "Стоп, - сказав я собі, - та це не просто будинок. Тут у дворі - сходняк Бика... Звісно, він і його хлопці меблів не тягатимуть. Конкурентами їм ми із Сашком не станемо. Але хто зна, як вони поставляться до нашої появи на своїй території".

Я зупинився. Не хотілося лізти на рожон.

- Ну, чого ти? -- здивувався Зарудний.

- Передумав.

- Чого це раптом?

- Живіт щось боліти почав.

Не міг же розповісти Сашкові про Бика, про те, що він, можливо, пам'ятає мене ще з тієї пори, коли я ходив з глиняниками. Цього Сашко просто не зрозумів би. Бо він і досі, напевно, не знає, що кожного вечора наше прекрасне місто незримо розділяється на райони й території, якими керують постійні або тимчасові контори, що кожна контора має десь у дворі чи в скверику свій сходняк, і зайти в чужий район ще можна, а от улізти просто в сходняк - це все одно, що добровільно засунути руку до вулика. Тебе не помилують, навіть якщо ти - нікому не відомий нейтрал, такий от як цей Сашко.

Я теж давно вже був нейтралом - історія з глиняниками навчила мене раз і назавжди. Але Бик цього не знає. Почне допитуватися, в якій конторі служу, за якого короля ходжу. А потім все одно поб'є. Щоправда, б'є Бик не страшно. Хоча й має величезні м'язи культуриста. Зате він, як справжній культурист, ніколи не буває п'яним. І хлопцям своїм цього не дозволяє. Отже клієнт може бути впевненим, що ногами по ньому не ходитимуть. Просто Бик підійде впритул і з височини свого зросту насмішкувато прогундосить: "Зараз ти у мене полетиш". А потім вкладе в кулак всі свої сто двадцять кілограмів. І клієнт справді полетить. Пролетівши метрів п'ять, вдариться об землю, від цього другого удару опритомніє і під дикий регіт бичачої контори кинеться навтьоки. Його не будуть наздоганяти. Навіщо?..

Серед інших королів Бик просто пацифіст. Він зневажає загострені напилки. То - для слабких. У сильного є кулак, що валить з першого удару...

- Чого ж одразу не сказав, що на живіт слабуєш?

напосідав на мене Сашко.

Я мовчав.

- Хоч закурити в тебе є? Немає. Забув, що ти не палиш. І не п'єш. Ти весь у нас правильний. Запрограмованй, наче робот.

- Не виступай, - якомога миролюбніше відповів я, а сам подумав, що цей наївно - щасливий добряк Зарудний; нічим не кращий Бика. Теж може вдарити щосили.

- Ну то й метися до свого лімузина, - не вгавав Сашко, -- іншого напарника знайду.

- Ніхто з наших з тобою сюди не піде.

- Це ж чому?

- Тому, що ти теля, а не бик.

- Сам ти шизік заводний. Дивись, пружина лопне - всі файли зітруться.

Сашко навмисне дражнив мене, напевно, розуміючи, що я не вдарю. Не наважуся поставити на карту всю. свою інститутську репутацію. Він же, трепло, сам завтра всім розплеще, що ми побилися.

Але як хотілося заїхати в його вічно щасливу, пику!..

Може й зробив би це. Їй - право, зробив би. Якби не голос. Приємний жіночий голос:

- Гей, чувачки! Під моїми вікнами битися: заборонено.

Ми дружно обернулися. Кроків за три від нас стояла гарна "телиця", років шістнадцяти, у світлих бананах³⁰ і короткій білій курточці. Чорне смолисте волосся гарно розсипалося по тендітних плечиках.

- Добре, Нелечко. Не будемо, - по - дурному посміхаючись, згодився Сашко. Чорнявка засміялася:

- А я вас, Олександре, чекаю, чекаю. Коли, ви вже розпочнете носити?

- Що, треба занести вас на дев'ятий поверх? - запитав я і зробив вигляд, що зараз підхоплю її на руки.

- Ноу, беббі, - засміялася дівчина.

- Не так швидко. Спочатку допоможіть моєму старому виперти. На шостий поверх нові меблі.

- Та ми ж якраз... Як домовлялися... - знову почав радіти Сашко.

Але я відтер його плечем, не дав договорити:

- Ми якраз ідемо на тренування. - 3 тренером домовилися.

- Так пізно? - засміялася Неля.

- Еге ж. Ми завжди так тренуємося. З вечора й до рання.

- І розминка вам не потрібна? - вона явно ніколи не шкребла потилиці.

- Ну, хіба що у вигляді розминки.

- То метіться за мною, - скомандувала дівчина й пішла вперед.

Я наздогнав її, ще раз скоса кинув оком. Телиця - вищий клас! І де це її Сашко підчепив?

Ми увійшли в двір. У той, де ,біля дитячої пісочниці' щовечора сидів Бик зі своєю конторою. Але сходняк був порожнім.

- Щось Бика не видно, - недбало кинув я.

- Загримів твій Бик, - неприязно відповіла чорнявка.

- Куди? - я ледь не видав своєї радості.

- До зони. куди ж іще? П'ятака дали.

- За що ж це так?

- За струс мозку. - Це ж треба. І хто тепер у вас?

- Ніхто.

- А контора?

- Ті, що не сіли, до Барвінка перейшли.

- Ого! Росте наша квіточка. Уже півміста його.

- Швидше б уже сів. Чи на перо наліз, -- дівчина сказала з такою ненавистю, що я здивувався.

- Що, клеїться до тебе?

- Не твоє діло. Ти ж не відіб'єш.

П'ятак - п'ять років.

Я не заперечував. Тягатися з Барвінковою конторою - даремна справа.

Перелічать ребра й довідки недадуть.

- Ну, ось наш під'їзд. Ось наші меблі, - сказала Неля. - Перекуріть тут, поки старого покличу.

Вона зникла у під'їзді. Сашко стояв набурмосений. Чи зрозумів, про що ми тут говорили? Може, дещо й зрозумів. А може просто сердився, що я захопив собі першу роль. Ну, до останнього мені не звикати. Чимало моїх знайомих бува ображалися на мене саме за це. А що тут поробиш? Воно якось саме виходить.

Чекали ми недовго. В темному під'їзді почувся Хрипкий бас:

- Напевно, п'яндиги якісь. На світло вийшли наша Неля і кремезний чолов'яга з козацькими вусами. Цього разу я зумисне не дав нікому захопити ініціативи:

- Ображаєш, начальник. Ніякі ми не п'яндиги, а чесні голодні студенти.

- Знаю я теперішніх студентів, - посміхнувся вусань.

- Які вони голодні, знаю.

- А чого ти з порожніми руками? -- знову підсік я його.

- Що, одразу пляшку? І чому на "ти"?

- Я поки що тобі не зять, щоб "викати". А з пляшкою піди пошукай хроників. Їхня дача звідси недалечко. Ті клієнти може й згодяться на шару. А ми прийшли заробити. Тут на четвертак роботи.

- Чи не забагато? - це вже Нелька всунула своїх п'ять копійок. Акселератка соплива.

- Будете торгуватися, - я замріяно подивився вгору, - обов'язково дощ розпочнеться.

Вже геть звечоріло, але на темному небі було добре видно ще темніші хмари. Вони швидко гналися одна за одною. То вірна прикмета, що дощу не буде. Але де вже їм думати про якісь прикмети, коли ось тут, надворі, стоять і можуть намокнути дорогоцінні меблі?

- Гаразд, - поблажливо згодився вусань.

- Хай буде четвертак. То що вам винести. Линви?

- Молоток, обценьки й сокиру.

- Е, ні. Заносьте в упаковці. Ще десь зачепите. Якщо захочемо

зачепити, то й упаковка не допоможе. У вас у квартирі паркет лакований, гарний? Будете на ньому розпаковувати, стане подряпаний. Тягніть сюди інструмент.

- Ніби все життя меблі носив, - з повагою глянув на мене старий.

- Бувало підробляв, - тепер уже я відповідав йому зверхньо.

- Неля, принеси те, що він просить, - наказав господар. А мені простяг руку. - Давай знайомитися, Григорій Іванович.

- Іван Федорович, - відповів я і якомога сильніше стис його широку долоню.

- Сашко, - скромно відрекомендувався Сашко.

Сокиру й обценьки Неля принесла швидко.

- А молотка не знайшла, - повідомила радісно - у нас такий розгардіяш.

- Добре, обійдемося, - я був поблажливим, як справжній маестро.

- Стань ось тут і стій. Бажано мовчки,

- Це ж чому?

- Постережеш, поки ми носити будемо. А то, те ж мені, - хазяї. Покинули меблі без догляду й порозходилися.

- А чому мовчки? - дражнилася Неля.

- Не люблю, коли жінки під руку терендять, - відрізав я і заходився обережно знімати упаковку з найбільшої деталі інтер'єру.

Григорій Іванович прискіпливо спостерігав за моїми діями. Але упаковка - по всьому видно: імпортна -- знялася легко, і ми втрьох поперли шафу наверх, на шостий поверх. Довелося поморочитись.

На доброму світлі, уже в квартирі я ще раз оглянув шафу і знайшов лейбочку на задній стінці. Шафа була арабською. "Ого! -- подумав я й одразу зрадів:

"Там, де водяться арабські меблі, можна вполювати і. японське відео. На ловця і звір біжить. Тепер треба обе-режненько... обережненько..."

-- Де будемо ставити? -- запитав у .господаря.

-- Та ви хоч сюди повносьте, -- здивувався він.

-- Не бійся. Фірма гарантує... Ну добре, поки подумай. Ми. далі вже самі.

Ми із Сашком стустилися вниз, до Непі, і я вручив сокиру своєму напарникові. А сам став біля дівчини:

-- Арабські?

-- Еге ж.

-- Тато міністр?

-- Ні, це все Григорій.

-- Він хто, любчик твій? - запитав спеціально, бо звісно такого й не припускав. Неля пирхнула геть по-дитячому:

-- Це дядько. Батьків брат.

-- У тебе батька нема?

-- Ні, він у заграниці. Скоро приїде - Писав: "На всю оставшуюся жізнь". От дядько й готує нам квартиру.

-- То, значить, це він міністр?

-- Міг би бути, -- згодилася Нелька. -- Але не захотів, Якимось завскладом у торгівлі працює.

"Простоту грає, -- додумав я. -- Якимось завскладом...".

...Ми могли б справитися з меблями і за півгодини. Важким виявилися тільки ще одна шафа й диван. Все інше легко влазило в ліфт і саме їхало догори, Лафа, а не робота. Але я зумисне стримував Сашка і розтягнув це задоволення на цілу годину. За цей час легке довідався від балакучої Нелі, в якій школі вона відвідує десятий клас, в якій спортивній секції займається тенісом, які цукерки полюбляє тощо. А от найголовнішого

-- Де саме працює її всемогутній дядечко? взнати так і не зміг.

-- Десь за п'ятим мікрорайоном, біля залізниці, - тільки й сказала вона.

Не дуже точна адреса. Там тих складів, хоч греблю гати. Звісно, при великому бажанні знайти можна. Але що я запропоную? Відро хорошої глини? "Здрастуйте, дядьку. Міняю глину на відео. Кльовий, фарць".

...Ми ставили меблі одразу на їхні місця -- Григорій згодився. Видно і йому не терпілося поглянути, що вийде. А вийшла гарненька кімнатка. Мені б така й не приснилася б.

-- Тепер буду знати до кого звертатися за меблями, -- обережно закинув я.

-- А тобі навіщо? - здивувався Григорій. -- У гуртожитку стінку поставиш?

- Пхе, -- закопилив я губу аж до пояса.

- Через півроку матиму кооператив.

- А тобі навіщо? -- здивувався Григорій.

- У гуртожитку стінку поставиш?

- Пхе, -- закопилив я губу аж до пояса. - Через півроку матиму кооператив.

- Це студентом бувши? -- ще більше здивувався наш самовпевнений господар.

- А що, студенти -- не люди?

- У нього й "Москвич" уже є, -- з гордістю за радянське студентство докинув Сашко, Таки не обійшлося без цього вухатого.

- Татусь, напевно, міністр? - запитав Григорій, точнісінько, як я щойно у Нельки.

- Ніколи не мав такої розкоші, -- я сказав це, вже відвернувшись до вікна, до різноколірних вогників вечірнього міста.

- Якої розкоші? -- не зрозумів Григорій.

- Вій -- сирота, -- знову втрутився Сашко.

- І чого воно лізе? Свої партії волію проводити самостійно.

- Але нехай. Короля грає оточення.

-- А мати є? -- обережно запитала Нелька.

-- Мати у мене чорнильниця, -- відповів я, не повертаючись.

-- Хто-хто? -- перепитав Григорій. Одначе він не дуже вихований.

-- Не мучте ви його, -- раптом вирвалося в Нельки.

У темній шибці було видно, як вона рвучко повернулася й вийшла до сусідньої кімнати. Плакати чи що? Ось тобі й маєш. Ось тобі й бикса, дефіцитом броньована.

Пауза тривала. Я терпляче розглядав вогники за вікном. Нелька вже завойована. Чим тепер узяти Григорія? (За що хоч трохи себе поважаю, так за отаке вміння швидко завойовувати незнайомі компанії. Якби захотів стати королем, мені в цьому місті не було б рівні).

• То що, ти все сам? -- запитав .Григорій. -- Ну, "Москвича",

кооператив....

Ні, таки справді на хорошого ловця звір біжить, Я спокійно повернувся:

• Звісно са-м. У мене ж немає такого дядечка, як у вашої Неллі, іронічний легкий уклін, вивірена посмішечка: все, мовляв, лажа навпіл з гіркотою.

А потім швидким поглядом;--по очах вусаня,

Витріщився на мене з великим здивуванням і повагою:

-- Ось ви якії Молоді та ранні.

Але було вже пізно. Лавочка закрилася. Я вже зійо-ву ста'в суперсучасним міським чуваком із розкутими манерами:

-- В цьому домі лише компліментами годують, чибуде вечеря?

-- Він крім того ще й на червоний диплом, тягне, -- знову вліз Сашко.

-- Все. Міняємо касету, -- я гупнув свого напарника: між плечі. -- Давай краще поговоримо про ікру. Ти яку любиш?

• Я? -- вдало переключився Сашко -- зелену. Наш господар зареготав:

-- Це ж яка така?

-- А жабуриння.

-- Зараз, організуємо. Нелю!.. Накривай на стіл. Козаки зголодніли. І вистав нашої, козацької.

-- Ми не п'ємо, -- відмовився я і непомітно наступив на ногу здивованому Сашкові. -- У нас завтра колоквіум, збори і тренування. Так що ніззя.

-- На жаль, -- щиро зітхнув Сашко.

-- Ну, тоді ось гроші, -- Григорій вийняв з гаманця новенький четвертак і простягнув мені.

Я взяв гроші, витримав паузу, а потім витяг зі своєї вічно голодної кишені п'ять карбованців. Господар знову здивовано заворушив бровами, а потім солідно надувся:

-- Домовлялися ж на двадцять п'ять.

Тут я зрозумів, що зробив помилку -- Григорій сприйняв мій жест, як бажання підлизатися до нього. До нього, всемогутнього. Звик, видно, до шари. Що ж, тоді зробимо додатковий хід.

-- Ми не дуже потомилися. До того ж вечеря -- ваша.

-- Вечеря -- просто так, -- запротестувала Нелька, яка вже повернулася до кімнати. Але я поклав п'ятірку на стіл і першим пішов, на кухню.

З вечерею ми впоралися швидко. А коли прощалися в передпокої, я, ніби міжіншим, сказав Григорію:

-- Якщо ще потоібні будуть помічники для різних справ, -- будь ласка. Ми до всякої роботи. Заява моя справила враження. По його очах буї. Видно: щось там у нього спрацювало під черепом, яка ячейка заповнилася, і при потребі вона видасть інфо.

• Вчимося ми на п'ятому курсі, -- додав Сашко. На факультеті електроніки.

Назва престижного факу справила враження більше на Нельку. Заради неї й старався Сашко. Він і мі не нахвалював для власного престижу -- мовляв

- які у мене друзі... Друг, кроть його матір...

- Я проведу вас, -- запропонувала Нелька, заглядаючи мені в обличчя.

-Ноу, беббі, -- категорично відмовився я. - Проводжати - прерогатива джентльменів. Справжній джентльмен завжди знайде для цього нагоду...

-Будь спок, шеф, - це вже для дядька - у відповідь на його застережливий погляд.

- Мой дядя самих чесни

правіл. Хай вам бог дає здоров'ячка...

- І ми викотилися на сходи. Справді, на ловця звібіжить.

Ху... Не люблю цих довгий суперінтелігентних роз мов. На напівтонах. Не люблю. Я підсік себе на цій думці. Безжально... Завжди себе підсікаю. У мене не повинно бути комплексів. Ніяких. Ну, згадав тата з мамою. То й що?Жодного з них взагалі не існує. Та й хіба на кожному кроці прокричу? Тож не треба самому чіпляти... що? Правильне марципани на вуха. Так ніякі вуха не витримають. Я витяг з кишені зароблений четвертак і мовчк

простягнув Сашкові:

- Розміняєш, віддаси. Ледь не сказав: "Колись віддаси". Бо знав, що це

буде не скоро -- безтурботний щасливчик одразу пригостить на наші гроші півгуртожитка. Але не годиться ображати напарника, по халтурі -може ще станевпигоді. Сашко ніби вгадав мою думку:

• Віддам уранці. Сьогодні вже нЇде не розм'іняк. Хіба що в перехожих.

втонах. Не люблю.

- Боронь боже, -- засміявся Я. -- Вже пізно Людей полякаєш.

Ми якраз вийшли з Нельчиного двору, і тут, на повороті доріжки, нас уже чекало троє. Вони стояли вільно, спокійно. Сашко напевно подумав, що хлопці просто тусуються тут. Але я одразу помітив: чуваки когось чекали - якщо не нас, то інших. Назустріч нам ступив невисокий, кремезний Жлобчик з гострим обличчям.

-- Захалтурили? -- запитав він, старанно - приязно . Посміхаючись.

-- Так, - спокійно відповів я.

-- І багато?

-- Два червінці.

-- Нічогенько. За годину.

-- А що таке? -- наїжачився Сашко. -- Хіба...

-- Чого ж ви не взялися? -- перервав я Сашка. .

-- На чорта воно нам? -- засміявся жлобчик. Йому було приємно, що я його остерігався. -- Ну, як вам наша Неллі? Класна телиця?

• Яка Неллі? '-- мені вдалося розіграти здивування.

• А... ця, племінниця. Так то ж зеленка. Ще й вилупата. Наївняк один. А тобі, -- я ошкірився, -- такі хиляють?

Жлобчик теж ошкірився і штурхнув мене кулаком у бік - легенько, для проби:

-- А ти любиш таких, щоб узяв у руку -- маєш річ? Я теж легенько тузнув його:

-- Точно. І щоб не було сю-сю, а зразу в дамки. Ми засміялися. З боку подивишся -- давні друзі. Краєм ока глянув на Сашка. Він розгублено кліпав зчима, нічого не розуміючи... "Ще полізе на рожон. Треба закруглятися".

-- Добре, чуваки, -- я ще раз посміхнувся. -- Ми засікли, що Нелька забита. Свої бабки ми там взяли, а решта нам до феньки. Ну, бувайте. Час уже в люлю. Завтра серйозна лаба.

• Студенти?-- ніби між іншим поцікавився жлобчик і придивився до Сашка.

• Десь я тебе вже бачив... І…Ти,з якої контори?

• В політехнічному вчуся, - не врубався Сашко.

--Нейтрали, значить, -- кивнув жлобчик. Сашкова наївність остаточно його переконала. -- А я думав, на духа наїжджаєте... Ну що ж, бувайте. Якщо справді засікли, те що треба.

-- Все буде чики, шеф, -- запевнив я його й ми пішли.

Трохи згодом Сашко задумливо запитав:

-- Що вони від нас хотіли? Грошей? Це що, такий рекет?

Я ледь не впав. Ще б трохи й лежав би на спині й ногами совав. Це ж треба вдатися таким дитинним! Начитався "Московских новостей" та "Літературки" і уявив нас багатими кооператорами, а їх бандндами - рекетирами. Справившись із нападами внутрішнього сміху, я обережно запитав:

-- Ти ходиш з Нелькою?

-- Ще ні, -- серйозно відповів Сашко. -- Лише один раз зустрілися. А потім вона попросила допомогти з меблями.

Я аж сплюнув спересердя:

-- Чого ж ти гроші з них узяв?

-- Це не я -- це ти. Нелька сама про це просила, що.б дядько не здогадався. Він їй забороняє.

-- Що забороняє?

-- З хлопцями водитися. А правда; вона гарна дівчина? Скромна.

-- Нічого особливого,-- збрехав я. -- Тобі краще про неї забути.

-- Це ж чому? -- наїжачився Сашко.

-- Тебе ж тільки-но попередили, -- я почав дратуватися. -- Нелька забита. За-би-та! І контора там серйозна. Чи в тебе ребра зайві? Та і їй ти потрібен, лише для престижу. Ось, мовляв, -- студент-п'ятикурсник заради мене меблі тягає. Засік? Чи тобі наших шмар мало? Самі під тебе лізуть. А навесні ти взагалі пафурчиш звідси. З твоїми синіми трійками -- в яку-небудь діру.

- Думаєш, та панянка за тобою Поїде? Подумай своїм казанком.

- Добре, подумаю, -- легко згодився Сашко, і помовчавши, запропонував: -- Давай і взавтра десь підхаялтуримо.

"Нічого він не зрозумів, --подумав я; -- А гроші йому потрібні на розваги з тією ж Нелькою. Жаль буде, якщо покалічать хлопця".

-- Завтра буду зайнятий, -- сказав уголос. -- Та. й, чесно кажучи, червінець для мене дрібниця. Сашко глянув на мене зацікавлено:

-- Давно хочу в тебе запитати: як ти їх так багато заробляєш?

-- Головою й паяльником, Сашо. Думати треба... Ти часом не знаєш, де дістати відео? Японське.

-- Відео? -- Сашко аж виріс у власних очах. -- На чорному ринку, де ж іще.

Я посміхнувся:

-- А де він знаходиться, той чорний ринок?

-- Десь на товчку, напевно. Ти не ходив?

-- Я, Олександре, фарцем не займаюся. А на товчку -- тільки шмаття. І запчастини. Те, що можна принести під полою й дати помацати.

-- Кооператори ж десь дістають.

-- їм давно вже заборонили, А кому не заборонили, тому сама влада допомагає.

-- Повинен же бути якийсь жучок, який на цьому фарцює, -- Сашко з усіх сил старався мені допомогти.

-- Мізкуєш логічно. Але не враховуєш фактор часу. На того жучка я вийшов. Та він обіцяє через місяць-півтора. А мені потрібно через п'ять діб.

-- Складна справа, -- поспівчував мені мій халтурний напарник. -- А навіщо це тобі взагалі? Плюнь та й усе.

-- Напевне, так і зроблю, -- згодився я, щоб не видумувати ніякого пояснення. Правду ж не розповіси. Нікому. А промовчати теж не годиться -- цей наївняк одразу запідозрить мене в якихось темних справах.

Взагалі, цікавий у нього спосіб мислення: "Плюнь і розітри". Якби я міг так жити!

...Деякий час ми йшли мовчки. Вже на Підході до нашого гуртожитку це допитливе дитя раптом запитало:

-- Іване, а хто такий Барвінок?

• Нарешті, до, тебе починає доходити...

• Барвінок, Олександре, це -- король. Якраз тієї частини міст, де ми з тобою халтурили. Контора у нього серйозна. Підім'яла під себе чимало інших контор. Ціла монополія.

-- А чому його звуть так, Барвінок?

-- Це -- кликуха. Королю без кликухи не можна. Дядьки одразу заметуть. А Барвінок -- бо він любить повторювати: "Синок, тобі ще треба читати журнал "Барвінок". І після цього б'є. Вірніше, сам він. ніколи не б'є. Для цього в нього шістки є.

--Шістки?

-- Ну, сімки, вісімки... десятки.

Ми вже заходили до гуртожитку, і я не хотів, щоб хтось із наших вельми правильних активістів почув, про що ми говоримо -- береженого бог береже. Та й на бридмені цей щасливчик.

На сходах ми зустріли Наталку. Вона ніби випадково заступила мені дорогу:

-- Чом же ти не заходиш?

Сашко роззявив рота, а потім спохопився й пішов далі сам. Я потерся щокою об її плече:

-- Часу немає.

-- У тебе його ніколи немає.

-- Се ля ві, подруга.

-- Ти ще телицею мене назви, -- тихо дорікнула вона. -- Пішли до мене. Я вечерю зготувала.

-- Добре. Йди. Я зараз.

Красиве лице її розм'якло, стало негарним -- зрозуміла, що не прийду. Мовчки повернулася й пішла далі вниз.

Я піднявся до себе-нагору, з останніх сил роздягнувся і ліг на ліжко, сховавши голову під подушку. Знову налетіло на мене оте --нелогічне, драглисте, скімливе: воно налітало регулярно, раз на місяць, але завжди несподівано, я ставав мізерним, нескінченно малим, весь летів у прірву, і разом зі мною аж гуло все, ,що я набув у своїх муках, і навіть оті муки виглядали дурними, зайвими, нічого не вартими, я плив один серед весняної річки, один --на останній крижині, гострий і холодний, і мене крутило між берегами, жбурляло сторч головою, заціплювало, щоб не міг покликати на

допомогу; мені не можна було кликати на допомогу, бо , я вже знав зі старих своїх снів, що рятівники завжди сміються із врятованих, стараються підкорити їх своєю добротою; знав, що всі мої борсання не мають сенсу, як і все суще на світі того сенсу не має -- маячня одна; але і в цій прірві я відчував, угадував, що завтра знову буду борсатися, буду старанно надувати мильну бульбашку свого власного химерного сенсу і чіплятися за нього, як підвішений -- за гнилу вірьовку...

Найкраще було б заснути. Але хіба заснеш, гойдаючись над моторошною прірвою власного життя. Найкраще було б таки піти до Наталки. Але хіба підеш до неї із розквашеним "моральним обличчям"? "Пожалій мене, чувіхо , Я -- такий бідний і нещасний". Так?

Я сам собі видавався величезною бридкою потворою, отаким собі мікробом на брудній, запиленій гілці придорожнього дерева. Задихався в тій пилюці і любив ту пилюку, смакував її. На Оіса?.. Навіщо все це?

Згадалися раптом вірші, які в сльозах читала Наталка, коли ми гаряче помирилися після нашої першої сварки: "І ми перехворіли ностальгією. За тим, майбутнім. Більше не горить. І наші милі, люди дорогії, вже не питають, що у нас болить".

Клята пам'ять. Нічого не забуває. Наче флоппі, береже кожну дурницю, яку будь-хто будь-коли на неї записав. І сам я, ніби той комп'ютер -- механічно засвоюю, механічно працюю... Тільки інколи трапляються зависання, і комп'ютерний чоловік із старосвітським ім'ям Іван перестає слухатися команд. Тоді треба вимкнути комп'ютер і запустити програму знову...

Я витяг носа з-під подушки, простяг руку до своєї тумбочки, намацав там коробочку із снодійними пігулками і проковтнув одразу дві. Липка слюна заповнила рота, горлянку, але я пропхав її далі -- вставати по воду не було сил.

Чекати їхньої дії довелося довгенько -- мою душу ще довго .ламало та корчило. Але врешті-решт я почав занурюватися в якийсь первісний теплий туман -- ще побачив, як повернувся з гульок Колька Чорт, мій сусід по кімнаті - і провалився в ніщо.

Вранці холодний душ порятував мене від млявості -- видно, що діяли пилюлі. Я старанно побрився, розбудив Чорта й вигнав його на кухню варити каву. А сам склав до ящика зошити -- свої і його.

Кава Чортові, як завжди вдалася, і невдовзі ми подалися до своєї бурси, задоволені собою ;й погожим днем.

А день і справді був гарним: вулиці, наче змовившись, усі були жовтами від старого листу, налитого Лимонним сонцем. Просіяні крізь віти дерев м'які сонячні промені зазирали в аудиторії, ділили на квадрати наші довгі коридори, і настрій у всіх був мляво-'святковий, наче в перший день року. Я знову повірив, що зроблю Ковтюху його кляте відео і все у мене буде чнки.

Та хіба наш прекрасний світ дасть людині (бода'й годину побути в доброму гуморі? На першій же перерві мене розшукав Стас Арлекін

- веселий нахаба з сусідньої групи:

- Покуримо?

- Не курю.

- Хліба б ти не їв. Поговорити треба.

- Ну, пішли... Що ти хочеш?

- Тебе заспокоїти.

- Ти, головне, сам розслабся.

- Чув, що ти в "Сенсор" намилився.

- Ні, одразу в космос.

- Я серйозно. Там тобі не світить.

Стас був із тих студентів, з мінісиночків. І видно щось знав, кудись цілив. Я розгубився, але виду не подавав. Мовчки дивився на нього.

- Кажу тобі: не рипайся, -- пружиною розкручувався Стас. -- Не будь наївняком. Серйозно тобі кажу.

- Ти -- і раптом серйозно? Не сміши.

- Дивись, щоб потім не жалкував.

- Уже плачу.

- Для початку одержиш в голову.

- Далі?

- Далі, якщо не передумаєш,-- куди й дівалися вічні Стасові веселощі? -- позбавицїся своєї мрії.

- Якої ж. це?

- Про червоний диплом. Одна трієчка-- і все.

Перескладу. Комісії не побоюся. Далі? -- Мені обов'язково треба було переграти його саме тепер.

-- Тісно тобі буде в нашому місті. В нашому, розу- . мієш, ти, креслач зачуханий... -- а далі пішли матюки. Я спокійно перечекав цей напад люті і сказав:

-- Буде тісно -- десь переїду. Після "Сенсору" всюди візьмуть...

Я вже зрозумів, що Арлекін у самому "Сенсорі" козирів не має, бо, якби вони були, в гніві не втримався б, назвав би. А так погрожує тільки тим, що може ста. тися поза "Сенсором". Отже, можна не хвилюватися.

-- Ти все сказав?

-- Востаннє раджу, -- Арлекін трохи пригас, --але ще димів,-- не заводься зі мною. Козел ти вальтонутий...

-- Це лише емоції. Інформація ще є?.. Немає. А тепер слухай мене, синок. Не сіпайся. Я по-дружньому. Знаєш, чого мене Дідом прозивають? Не тільки тому, що я єдиний дембель, який зумів вступити на електронфак, вступити без репетиторів і блату. Я, порівняно з тобою, і справді старий дід. Бо пережив і витримав таке, що тобі навіть з перепою не присниться. Поки ти проживав свої стипухи по кабаках, я тратив їх на хліб насущний, а решту заробляв власною головою і власними руками. Тебе на кожній лабі викладачі возять фейсом по тейблу, а я сам тепер будь-кого з них можу посадити в калюжу. Тобі "Сенсор" потрібен для престижу, він для тебе -- наче кльовий лейб на задній кишені джинсів. А для мене -- крок до моєї мети. Дуже великий крок. Іншого такого вже не буде. Тож я битимуся за "Сенсор". За нього будь-кому пащу розірву. Затям собі. І це я!.. Я тебе попереджаю. Не заводься зі мною., Бо я теж методів не обиратиму. Закладу одразу. Ти ж сам, дурню, усім роздзвонив, що анашу покурюєш.

-- Та я лише одного разу спробував. Поблював і не взяло, -- Арлекін перелякано заозирався.

-- Там розберуться, скільки разів і де брав.

-- Та... це ж...

Я вже не слухав його. Повержений супротивник валявся на арені, а переможець -- себто я -- повернувся .до нього спиною й пішов собі.Що поробиш? Таке життя...

На другій парі я відключився від лектора і ще раз проаналізував ситуацію. Згадав кожне слово Арлекіна, кожну його інтонацію. Ні, в "Сенсорі" він кінців не держить... Це й природньо: серйозній фірмі такі дурні. Як він та його батечко, не потрібні навіть заради блату. Але чому цей бевзь так відкрився, так поліз на рожон? Мало істерика не трапилася. Значить, знає, що часу лишилося обмаль. Тож і мені треба поквапитися. Треба.

На перерві я зловив нашу старосту, безнадійно закохану в мене стару діву Ганничку і шепнув їй на вушко, що з третьої пари сачкону, Ганничка, як завжди, насупилася і кивнула своєю конячою голівкою. Без проблем, замаже. І я, віддавши конспекти Чортові, злиняв через чорні ходи.

Невдовзі я вже спокійно сидів у маленькій, затишній кав'ярні, якраз навпроти Нельчиної школи. Там, на виході з неї, постійно юрмилися великі й малі школярики. їх було так багато, що я побоювався проґавити вихід принцеси. Але мені допомогли. Той же таки Сашко Зарудний. Його висока, худа фігура, зігнута буквою "зю", різко вирізнилася у школярському юрмищі. А через секунду я побачив, до кого він так старанно нахиляє свою кудлату голову. Ну, звісно, це була Неля. Навіть здалеку видно було, що запобігливе залицяння Сашка і тішить її самолюбство, і, водночас, смішить.

Вони 'перейшли на мій бік вулиці й попрямували просто до моєї схованки. Якби зайшли до кафе, довелося б старанно мочити коней. Але раптом з-за рогу викотився трамвай і скреготнув гальмами якраз біля них. Нелька хутко вихопила в Зарудного свій фірмовий ящичок, метеликом впурхнула у відчинені двері і, вже коли трамвай рушив, насмішкувато помахала ручкою своєму залицяльникові. Зарудний тільки рота роззявив.

Трамвай швидко від'їхав від вікна кав'ярні, але я встиг запам'ятати його номер і маршрут. Кинувши продавщиці троячку, сказав:

-- Спішу, а моя машина у вашому дворі. Дозвольте пройти через службовий хід.

Вона здивовано вирячилася, бо досі я сидів спокійно, але кивнула -- троячка ж.

Через п'ять хвилин я наздогнав Нельчин трамвай, перегнав його на квартал, впихнув свою "Антилопу" у тихий скверик -- "штраф так штраф" -- і ще через хвилину спокійно, із задумливим виглядом зайшов до того ж таки трамваю.

Я впізнав її не одразу:

-- Вибачте, ви -- Неля?

Вона зраділа мені -- відверто, по-дитячому. Почервоніла, очі заіскрилися.

"Боже ж ти мій, -- подумав я. -- Як сильно вона червоніє. Ще зовсім дитя. А я зібрався пограти нею, як кіт мишею. Але ж відео..."

Неля поспішала на тренування. Звісно, я. міг перестріти її й після цього. Та не хотів ризикувати. Дівчина могла й не піти до спортшколи. А я все розрахував не по днях, а по годинах. Сьогодні, після її тренування ми сходимо до театру. Обов'язково саме до театру. Там усе таке врочисте й хвилююче. А у мене ж "якраз" два квитки, і товариш відмовився йти -- не любить Мель-помени. Потім, жваво обговорюючи виставу, ми "випадково" забредемо до затишного безалкогольного бару, де напівтемрява, тиха музика, різні фрукти заморські. І головне -- ніхто мене там не знає, ніхто не попросить щось придумати, десь запаяти. Бар же -- державний, .а я спеціалізуюся на кооперативних.

Першого дня--ЖОДНОГО слова про відео, про всемогутнього дядька! .Боже збав! Це вже наступного дня, коли вона, вся розщасливлена, : прибіжить до мене на -побачення, я зустріну її непривітно, наче в ополонку вкину. Буду зовсім іншим -- похмурим, мовчазним, злим. Під тиском її запитань чи під наївно-допитливим поглядом зізнаюся: підхалтурював, віз до одного маг-нача відео на хату, втрапив у аварію, відео розбилося (кінескоп полетів), і тепер той магнач вимага, щоб я терміново дістав йому нове, японське: тероризують мене -- спасу нема, просто ціла мафія; напевно доведеть-

27

ся покинути свою оурсу? і втікати світ заочі. А чого? І Бичі всюди потрібні.

Така баєчка. Але сплету її тільки взавтра. А.свогод- ні почекаю з тренування, поведу в театр, у бар, по ву- лиці, поцілую в під'їзді, через п'ять хвилин подзвоню з автомату: "Хотів ще раз почути твій голосочок. Ви- бач. До ранку. Добраніч", -- і засоромлено почеплю трубку.

Ну, коротше, так все воно й було-- і нудна вистава, і дорогий бар, і довга, втомлива прогулянка, і цмо- і ко-ко в темному під'їзді.

Не було тільки сентиментальної розмови по телефону. Мені просто не дали підійти до телефонної будки.

-- Гей, чувачок! Дай закурити.

Зовсім забув про "барвінків". А вони про мене не забули. Що вона, діамантова та Нелька, що вони. її так пасуть? Чи в них знову сходняк у цьому подвір'ї?

Я проминув телефонну будку, поступово прискорюючи ходу. Вигуку ніби й, не чув. У смузі густої тіні озирнувся. За мною мелося шобло⁷³ -- п'ять жлобів,.один

одного грубший. Не подарунок.

"Втікти б у якийсь під'їзд, -- зринула умка. -- Але ж у квартиру ніхто не впустить. А ці або знайдуть на сходах і спересердя спустять униз, або' чекатимуть біля під'їзду хоч до ранку".

-- То ти даси закурити, чи ні?

Я повернувся.

Наздогнали. Стоять півколом. Посміхаються. Той вчорашній жлобчик, що перепиняв нас із Сашком, та. ще четверо -- бугаї. -- Не палю.

-- Спортом займаєшся?

---- Еге ж.

-- Карате, боксом? -- допит вів той самий 'жлобчик.;

-- Легковик.

-- Бігаєш, значить? І далеко?

-- Далеченько.

-- Чого ж не втікав від нас? -- Не люблю. -- Втікати не любиш чи нас? -- І те, й друге.

-- Чувак, ти не правий...Барвінкам грубіянити, не

можна.

-- Впізнав таки мене- егє! ж, це я слоників замучив.

-- Гй-ги! -- засміявся жлоб, згадавши цей анекдот⁷⁴. -- За тих слоників ми тебе й відмахаємо⁷⁵

--.Чуваки! Нашо вам ці діла? -- повів я звичайний в таких випадках базар⁷⁶, відступаючи помалу до стіни.,

-- Ти на публіку не чави, -- знову засміявся жлоб. --Вони--глухі.

-- Всі? -- здивувався я..

-- Всі. З інтернату.

"Добре, що ти трепло", -- подумав я, і зіпершись сідницею на рятівну холодну стіну, просигналив мовою жестів:

"ХЛОПЦІ! ПОЧЕКАЙТЕ! Я ЗАПИТАЮ! ЧОГО ВИ

тут?"

Хлопці зацікавлено подивилися на мене. Найвищий, найкремезніший, видно старший серед них, швидко -- я ледь розібрав--просемафорив:

ЗВІДКИ ЗНАЄШ МОВУ ЖЕСТІВ? РАНІШЕ ДАВНО БУВ ГЛУХИЙ?" .

-- Е! Е! Ви перестаньте! -- закричав їхній жлоб із нормальним слухом і сіпнув кремезного за рукав.

-- Нехай людина скаже,--прогудів кремезний і здоровенною лапою відгріб свого отамана вбік-

"У дванадцятому класі, напевно", -- автоматично відзначив я.

Чотири пари очей дивилися на мене запитально. "Може й минеться".

-- ЗНАЮ ГОВОРИТИ ЖЕСТАМИ, -- просигналив я. -- МОЖУ ГОВОРИТИ ДАКТИЛЬ. ПОВІЛЬНО. У МЕНЕ Є ДІВЧИНКА, МАЛЕНЬКА. СЬОМИЙ КЛАС. ОДНАКОВО, ЯК ВИ, ЧУТИ НЕМА. ДРУГА СТУПІНЬ. ОДНАКОВО, ЯК ВИ, ЖИВЕ ІНТЕРНАТ. ІНШЕ МІСТО.

Анекдот: Жлоб чіпляється до інтелігента: "Закурити є?". "Будь ласка...". "А з фільтром?". "Ось, нате...": "А фірмові?":

"Будьте ласкаві, ось "Мальборо". "Гм, ну, добре, візьму". "На здоров'ячко вам.". "Ще прикурити дай!". "Будь ласка". "Що ти мені сірники даєш? Запальничку давай". "Будь ласка". "Ти ба, запасливий. Це яка фірма?". "Це -- "Три слони". Можете взяти ' собі". "Не підкупиш, гад! Бідних слоників замучив!!! Ну, тримайся тепер!..". І жлоб нарешті почав бити інтелігента.

-- ДОЧКА? -- запитали вони

-- СЕСТРА, -- просигналив я.

-- БАТЬКО -- ГЛУХИЙ! МАТИ -- ГЛУХА?

-- БАТЬКА НЕМА, МАТИ... -- і я зробив інтернаціональний жест, клацнувши пальцем по горлянці. Вдруге за два дні говорив про це. І знову стало бридко.. Справді, комплекс, чи що?

-- СЛУХОВИЙ АПАРАТ СЕСТРА НОСИТЬ? -- запитали у мене. Вони сподівалися, що в іншому місті все но-іншому.

-- НІ, -- відповів я. -- АПАРАТ -- ПОГАНИЙ. ХОРОШИЙ -- НЕМА.

-- ЧОМУ ДІВЧИНКА ІНШЕ МІСТО?

-- ТАМ МАТИ.

-- ЗАБЕРИ СЮДИ МАТИ, СЕСТРА.

-- ЖИТИ ДЕ? -- просигналив я. -- НЕМА. Ми б іще поговорили отак і, напевно, розійшлися б„ якби знову не втрутився отой "нормальний" жлоб. Він' чортиком вискочив у когось з-під руки і теж заговорив мовою жестів -- спочатку сам себе постукав кулаком. по скроні, потім клацнув по горлянці. Це не допомогло. Тоді жлобчик підскочив до кремезного і в нього перед, носом великим та вказівним пальцем зобразив "гроші- -гроші". Кремезний спохмурнів, знову свого предводите-ля відгріб вбік і просигналив мені:

-- ТРЕБА ТЕБЕ БИТИ. ВИБАЧ. . Я стенув плечима -- треба, так треба. Показав тільки, щоб в обличчя не били.

Кремезний кивнув, І одразу вмантурив мені під ребро. Досить професійно.

Я тихо крекнув і.повалився на брудний асфальт.

Але ногами по мені не ходили, спасибі їм. Підвели, притулили до холодної стіни, і кремезний знову загилив-так, що голова моя бемкнулася об стіну.

А далі була "шеренга" -- кремезний тримав мене за комір і кожен'з бойовиків підходив і бив, куди хотів. Крім паху та обличчя. "Вже б краще ногами, ходили, гади", -- подумав я і почав потихеньку ворушити пересохлим язиком. Збирав слину. Назбирав її якраз для жлобчика, який підійшов останнім. Харкнув йому просто в очі.

-- І-і-і! -- оскаженіло, по-баб'ячому заверещав він',. і сипонув на мене град ударів. Я нарешті знепритомнів.

Очумався від запаху нашатирю. Жлобчик вперто тикав мені під ніс якусь пляшечку.

-- Нашатир із собою носиш. Садюга, -- не втерпів я, хоча можна було б ще трохи попрнкидатися.

-- Це для своїх. Вставай, а то в очі наллю.. Я підвівся. Знову став до стіни.

-- Як би не образив мене, -- сказав жлобчик, -- усе давно скінчилося б. А так -- підемо по другому колу. А потім знімемо з тебе штани. Побіжиш додому в/ синцях і з голою задницею. Нехай думають, що тебе ще й педераснули. Отоді засічеш: "барвінків" ображати ніззя. Пойняв?

Мурашки пробігли у мене по черепу. Я рвонувся., Підсік і звалив сволоту. Проскочив попід руками в кремезного. Але зачепився за щось, упав, підхопився. Мене знову звалили.

Почали ходити по мені. Як міг, перекочувався на асфальті, прикриваючи ліктями голову, а коліньми -- пах. Тепер уже не хотів втрачати свідомості. Знав -- відключуся -- доб'ють.

Врятувала мене якась відважна жінка, яка побачила-все з протилежного боку вулиці. Вона почала кричати, кликати міліцію. Але глухі ж не чули, а жлобчнк зу-мисно не зважав.

Та раптом почувся ще один жіночий крик -- десь на балконі, у нас над головами. Однак бойовики продовжували'свою справу. Тоді зверху полилося на нас щось біле й холодне. Молоко, напевно.

Слава, слава нашим домогосподаркам, які заощаджують електроенергію і. восени зберігають продукти на балконі!.. Молоко подіяло -- глухі кинулися врізнобіч. А жлоб затримався. Спокійно відійшов трохи, вийняв щось із кишені -- щось сталеве й маленьке -- і пожбурив ним у вікно. На мене посипалися скалки скла. Жінки знову закричали. А жлоб спокійно підійшов до мене, нахилився і прошипів:

-- Ще раз приклеїшся до Нельки -- взагалі вб'ємо.

Сказавши це -- найголовніше, -- зник, наче крізь. землю провалився.

Значить Нелька не понтувалася, коли говорила, щодо неї клеїться сам Барвінок. Заради когось іншого вони, напевно, так не старалися б-

А цей садюга, цей жлоб із нашатирем у кишені, напевно, грає при своєму королі не останню роль.

А може, то-й був Барвінок? Хоча, навряд. Навіщо

королю'самому махатися із якимось випадковим забродою. У нього для цього є ціла купа бойовиків. Сотень

три, напевно. Не менше. За Барвінка ходить майже те-.-пер третина міста... У -- Не хвилюйтеся, 'молодий чоловіче, -- сказав ме- ні жіночий голос з балкону. -- Ми зараз викличе.момі-ліцію.

"Цього тільки бракувало",-- гірко подумав я. Ї -- де взялися сили? -- хутенько підвівся й тихо шморгнув у щілину між будинками- .

...Я йшов додому. Точніше, до гуртожитку. Шкандибав темними завулками. Пробирався, наче на ворожій території. Ні, не боявся знову натрапити; на якесь щоб-, ло. Це було б узагалі неймовірним. Та навіть якби зно-

ву натрапив на кількох жлобів, навіть вони не побили б .людину, вже щойно побиту. І ким -- Барвінковою конторою. Барвінка, в місті не любили, .хоча з великою охотою розповідали про нього різні легенди,

Боявся зустрічі уже не з хуліганами, а з кимось із

своїх ділових знайомих. Одразу народилася б плітка:

"Йшов звідкілясь п'яний і побитий".

А ще боявся натрапити на патруль міліції. Тому обирав глухі, "другорядні" вулиці, якими наша міліція рідко ходить навіть удень. Мені легко було уявити: йду -- вони назустріч. Не запитають: "Що з вами, чоловіче", .а скомандують:

-- Стій. Ти звідки такий?

Що на це відповісти?

-- З неба впав.

-- Ага. Значить, з неба. А бився з ким?

-- Впав і вдарився. : -- Випив скільки?

-- Я не вживаю.

-- Розказуй, -- і так далі..-

Як водиться, приведуть у своє відділення, складуть протокол, направлять в інститут -- виправдовуйся по-

тім. Якраз торік подібна придибаха трапилася з одним із наших. Ледь відбили його на зборах, ледь довели на- шим правовірним, що хлопець він хороший. ...А ще я згадував про глиняників. Дурна це була

онтора. Та все ж мені добре жилося з ними.

З ними заробляв легкі гроші, завів багато блатів і

голодне -- нікого не боявся. Я був конторським- Ш,рб зачепити мене, треба"було зачепити всю контору.

От тільки ризик... Часто -- дурний, п'яний. Через це й замели. Хоча тепер їх, звісно, не посадили б. Хіба що змусили б оформити відповідні документи і регулярно сплачувати податки. І може б вийшло в чуваків чимало хорошого. А так...

.„Я ще був тоді зеленим першокурсником. Велике .місто -- в десять разів більше за наш тихий'райцентр

-- одразу неї сподобалося мені. Ніяк не міг звикнути до нього. Весь час уявлялися оті півмільйона населення. У кожного -- свої турботи і кожному глибоко начхати на все моє життя і всі мої проблеми. На мої діряві вітчизняні черевики і довгі голодні дні перед стипендією., Я не здавався, бо навчання йшло добре- Напевно тому, що одразу; кинувся до своєї головної мети -- почав самотужки робити слухача. Знань бракувало, я гарячко-во забігав наперед, випереджав лекторів, а потім шо-

кував їх то уривками знань з тензорного аналізу, то доскіпливими запитаннями про П-Н перехід у нетрадиційних .матеріалах. Звісно, мети своєї я не досяг і досі. Зате швидко втягся в науку, суто абстрактні речі зробив для себе конкретними, осягнувши їх практичну цінність.

Але що було робити з голодом? Доводилося разом з алкашами підхалтурювати на вантажному дворі за-лізниці. Бабки там діставалися мізерні: в середньому червінець за ніч. А те безсоння треба було ще надолужити; я куняв на лекціях, вирубався в читалці. Та й заробітки ці траплялися вряди годи. Все більш-менш постійне й грошовите наперед забивали штатні вантажники. І бабок мені все одно не вистачало.

Так проживотів з жовтня по лютий. А в лютому наш проректор по науковій,, який перед цим засік мою допитливість, випадково підслухав, як у. їдальні я сварився із биксою-буфетницею. Вона ніяк не хотіла відважити назад сорок грамів ковбаси із замовлених ста. У відповідь я сердито бив себе по кишенях:

-- Нема в мене грошей, нема!

-- Треба було раніше думати, -- вивертала губу товста буфетниця.

-- Не на той цінник подивився.

-- Пити треба менше, -- охоче знущалася бикса. Я подумав, що зараз -- в буфеті ж нікого нема --

покрию її по-мічманськи, і взагалі, переверну ці кляті брехливі терези.

-- Спробувала б ти, суко, прожити на п'ятдесят кар-. бованців. Мокриця йо...

В'цей час хтось підійшов ззаду й поклав мені рука

на плече: -- Тільки без матюків.

-- Та йди ти в... -- я думав, що це хтось із наших-

-- Молодий чолрвіче!

Переді мною стояв Забашний, наш. дуже строгий проректор.

"Ну, тепер мені клямка. Послати самого Забашного? .Ласти, вважай, приклеєні".

-- Вибачте, думав це свої.

-- А своїх, значить, можна? -- він докинув до моїх грошей карбованця, вклав мені в руку миттєво загорнуту ковбасу і ск-азав строго: -- Ану, ходімо. .

Завів мене аж у свій кабінет,'посадив навпроти себе і наказав:

-- Ну, розказуй. Що у тебе трапилося?

-- Нічого.

-- Я ж бачу, що ти на межі. І чомусь я відкрився йому, все розповів. Хоча до

. цього нічого нікому не розказував- Та й не дуже розпитували.

Наступного ж дня мені видали талони на.безплатне посилене харчування і грошову допомогу на суму в сто карбованців".

Я ожив. Тим більше; що зима .закінчувалася й можна було вже не мерзнути в куценькій пластмасовій курточці. Я так розпустився, що навіть дозволив собі придбати аж дві книжки з інформатики -- потім вони не раз, і добряче ставали мені в пригоді. А ще -купив собі нові туфлі і третю сорочку.

А потім спохопився: що буду їсти у квітні і травні? Знову тричі на день хліб та яєчню? Тож решту з цієї сотні та частину стипендії -- разом аж сімдесят карбованців -- хутенько поклав на ощадну книжку. До сесії по мізеру повинно було вистачити.. А там -- будзагін. Після нього наймуся ще на. якусь будову, на ту зиму буду з бабками. Куплю собі добрий зимовий одяг. Та ще Забашний обіцяв, що з осені прилаштує мене. опе-ратором в інститутський обчислювальний центр. Все буде чики, прудконогий юначе- Світ не без добрих людей. А гроші самі тебе знайдуть...

Бабки й справді самі знайшли мене. І дуже швидко. Якось в неділю вранці вертав я з товчка, де шукав

теристорн, і вже на підході до гуртожитку натрапив на

компанію наших мінісиночків. Вони знову цілу ніч квасили в нашому гуртожитку, а тепер, іце припухлі після короткого похмільного сну, готувалися до когось на ха-ту -- продовжити. З ними був якийсь новенький -- ви-

сокий, міцно збитий, приязний. Він мені одразу сподо- бався.

-- Сеньйор, іди-но, пліз, сюди, -- покликав він мене. -- О, цей не відмовиться підхалтурити, -- заіржали . МІНІСИНОЧКИ. -- Цей у нас круглий відмінник і великий делмен⁷⁷-

-- Не фарцюю, -- відповів я, підходячи.

-- Ніхто тобі й не пропонує фарцю, -- посміхнувся | новенький і простягнув руку. -- Сеньйор.

-- Що? -- не второпав я.

-- Кажу, давай знайомитися, -- засміявся хлопець. -- Мене звати Сеньйор.

-- А мене -- Містер. -- Не понтуйся. Це король глиняників, -- застеріг г хтось із синочків.

-- Ну то й що? -- я стенув плечима. Ще не розу- мівся тоді на цих конторах та королях і мені було все одно -- як дотепер наївняку Зарудному. Та й слово "глиняники" якось смішно звучало. Король глиняників --глиняний король...

-- Люблю нахабних, -- веселий настрій Сеньйора вочевидь не був награним.. -- Заробити хочеш?

-- Ну. А коли?

-- Зараз.

-- А скільки?

-- Ви вже йдіть, чуваки, -- кинув король глинянц- ків, і мінісиночки покірно пішли. Це мені теж сподоба- лося.. . -- Так слухай, сеньйор, -- повернувся мій шеф до мене.-- Захалтуриш півкуска за день. .Але доведеться І перти плуга,

-- Щось тут не те. Як це півсотні -- й лише за день?

-- Не хвилюйся, помідор. Рлиняники шанують карний кодекс. Шурупай скоріше. Бабки пливуть неза во-

дою -- за часом- -- Тоді згоден. -- Чики! Треба ще двох. Знайдеш? Тільки не кволих. -- Знайду.

-- Ну, то жми на мозолі⁷⁸. Чекаю десять хвилин. Переодягніться там. Робота Не стерильна.

Через десять хвилин ми були, як штик, -- Чорт, Малий і я. Новий шеф схвально глянув на величезного Малого:

-- Культуряга?

-- Ні. З села.

Сеньйор весело зареготав:

-- Помідори! Ви мені підходите... За мною. І .щоб усе було ціхо. Секрет фірми.

Він швидко пішов -- ми за ним. Сеньйор повернув за ріг, потім ще за один, пірнув у двір. Там стояла "Колхіда", перекурював водій. Ми залізли до кузова і поїхали до лісу...

Справді, перти плуга довелося добряче. Липку, мокру й важку глину, яка ще тримала холод недавнього снігу, треба було нарізати лопатою, повикидати нагору, .вкласти кусками у полотняний вогкий мішок, завантажити до кузова. За день ми наломалися, як коні, проте ледь виробили на півкузова.

Я'колупав те дике глинище і ніяк не міг доперти, на- віщо цим глиняникам, стільки глини. Що вони з неї роб.-лять?

Щоправда, глина була рідкісною -- білою-білюсінькою. Але навіщо її впихати в мішки? У півсотні мішків.

У прохолодному квітневому присмерку Сеньйор розД рахувався з нами:

-- Добре вколювали. Може з нами -- до корчмиРД Звісно, точно о сьомій вечора я був у "Берізці", щ знайшов там уже добряче п'яного Сеньйора і таку ж йод го компанію чоловік десять.

Я витяг п'яного Сеньйора на перекур і .на- .вулийЦ запитав у нього:

-- Хочеш, зроблю так, щоб ви заробляли вдвоє більше?

-- Помідорчик, дорогий, ну, звісно, хочу. Але як? Більше тридцяти мішків усе одно не розкуплять

--Даєш мені десяту частину виручки, і зроблю тобі та'к, що розкуплять хоч тонну.

-- Ти що, хочеш сказати, що я вже п'яний. -- Ні. Це я перебрав. З незвички. Ну, то -- взавтра? Я нахабно пішов ва-банк і виграв -- Сеньйор здався. Скажені прибутки теж манили його. Після цього я ще більше знахабнів і змусив його все .детально розповісти. Справа виявилася на диво простою: вони гендлювали глиною у райцентрах на ринках -- по троячці за відро. Оригінальний товар швидко розходився:'білу, як сніг і без домішок глину розкуповували сільські жителі, особливо старі баби -- хату помастити, піч підмазати. Деякі брали й по два відра -- собі та кумі,

Коли я почув це, в моїй голові знову спрацювало якесь реле: сформувалася ще, одна рацуха. "Їй-право, озолочу цих глинщиків-глиняників", -- подумав тоді.

. Наступний виїзд за товаром намічався знову на суботу. З вівторка по п'ятницю я ганяв містом, наче кінь, але організував усе що треба. Знайшов на вантажному дворі залізниці три викинутих кимось сталевих смужки. Потім впросився до інститутської майстерні, злегка заточив ті смужки, приробив їм дерев'яні ручки. Вийшло щось на зразок кубинських мачете, якими там. рубають цукрові тростини. Затим по магазинах побігав і купив три замашних молотки і Три сотні прозорих целофанових пакетів. Пакетів було явно замало, то я додав до них три підшивки старих газет, майже вкрадених у бібліотеці. Після цього збігав на головпоштамт, де іноді підробляв, розносячи телеграми, і випросим там з півсотні цупких паперових мішків і метрів тридцять міцного капронового шпагату. І наостаннє сходив до гуртожитку автодорожнього технікуму -- їхній гуртожиток був далеченько від нас і це гарантувало "секретність". Там зафрахтував чотирьох здоровезних лобів, пообіцявши їм по четвертаку за день. Це, звісно, був ризик. Бо чим би, розраховувався, якби моя афера не вдалася.

Але все вдалося. Я.'вкрай здивував Сеньйора. Він навіть не здогадувався, що таку марудну справу можна організувати так цивилізовано.. А я командував, як хотів.

Спочатку ми швидко, міняючись, рівненько обкопали з чотирьох сторін один великий глиняний "язик". Потім троє за,допомогою моїх "мачете" і молотків рубали його на гарні білі кубики, ще одна трійка вкладала ці кубики в целофанові пакети або загортала в газети, а решта складала їх у поштові мішки -- точно по 20 штук у .кожен -- і вантажили на машину. Вколювали, як зві-рй, але до присмерку "згризли" ще два глиняних "язика", і заготовили дві тисячі "кубиків".

-- Ось так! -- сказав я Сеньйорові. -- Шість тисяч Вважай у кишені.

-- Шість штук? -- не повірив він.

-- Ну. По троячці ж за кубик..

-- Як тепер розпродати цю купу?

-- Я поїду з тобою й допоможу.

...Ми почали базарувати о шостій ранку. Завбачивши -щось гарне і біле в чистенькому целофані, натовп одразу оточив нас:

-- Що це ви продаєте?

-- Глина рідкісна, -- припрошував я -- Схоплю-ється, як алебастр. Годиться всюди. Для стелі -- в місті, для печі -- в селі- Три карбованці куб. Скоро мені заболів язик. відповідати. Я метнувся, роздобув картону і написав рекламу.. Сеньйор ледь встигав лічити гроші.

Сільські баби й міські новосели брали наші кубики і нахвалювали: "Молодці, що в целофан поклали. Зруч- но- нести". "Еге ж, зручно буде й зберігати". І ніхто не завважив, що глина раптом подорожчала. Адже в "кубику" її було вдвоє менше як у відрі

Під обід ми вже розпродалися. Залишалося тільки десь із двадцять кубиків, замотаних у газети. На радощах ми подарували їх інспектору ринку і подалися подалі від очей. лічити гроші.

Чистий прибуток перевищив п'ять тисяч двісті. Це за вирахуванням вартості перевезень, кульків, інструмен-тів, заробленого найнятими.

А -- Я беру тебе в свою контору, -- сказав мені Сень-йор.

--Добре, -- згодився я. Відлічив своїх півтисячі і спокійно запхав до кишені. Ще ніколи у мене не було:

Стільки грошей одразу.

Сеньйор провів поглядом гроші, але не заперечив. Лише мовив заздрісне:

--Що то голова!

Так я став конторським чуваком на прізвисько Головатий. Був не якою-небудь шісткою -- правою рукою короля...

А коли повернувся'до інституту, вже на другий курс, довідався* раптом, що глиняників моїх тиждень тому замели. Ще йшло слідство, і я добряче перепси-хував, чекаючи виклику. Але хлопці не видали мене. Може, не хотіли псувати мені життя, а може просто забули. Я ж ходив з ними на заготівлі тільки півтора місяці, а потім ще чотири місяці й не з'являвся. Як там не було, а я не фігурував навіть у ролі свідка. Приходив на суд глядачем. Хлопці поглядали на мене з-за:

бар'єру, деякі з надією -- може Головатий знову щось придумає. Та що я міг? Сидів, слухав і співчував. Особливо жаль було веселого Сеньйора.

Погоріли вони на тій же пиятиці. Напередодні не просохли. Тож взяли кілька банок з собою на глинища. Там, на літньому сонці, .їх розвезло. Не довантаживши машини, позалазили до кузова і з піснями поїхали в сусіднє село за самогоном. Водій машини, _ якийсь випадковий, теж не втерпів -- сьорбнув грамів двісті. В дорозі трапилася аварія. Один із хлопців загинув

- Дурна історія. В теперішній час судили б, напевно, лише водія та може того, хто його незаконно найняв. А тоді загребли усіх підряд, пришили їм вбивство з необережності, спекуляцію (це глиною?), навіть організацію злочинної групи.

І загриміли хлопці в зону -- хто на два, хто на п'ять.

Історія з глиняниками навчила мене двох речей. Перша -- що в заробітках великих грошей потрібна й, велика обережність; і друга -- гроші можна та й краще заробляти головою. Шурупати треба, й шукати різні, а не один-єдиний, канали збуту своїх рацух. А ще -- не можна влазити ні у п'яні контори, та в теперішні кооперативи. Треба ні від кого не залежати, працювати самому. -Співробітничати з багатьма, залишаючись при цьому незалежним.

Незалежність від п'яних та інших дурних випадковостей -- ось спосіб мета. Так, міцна контора дає при-хісток, береже твою морду від чужих кулаків. Але та ж контора може потягти тебе за собою до зони. Краще вже бути. переконаним індивідуалістом.

...До гуртожитку я дошкандибав десь о другій ночі.

Звісно, двері вже були зачинені на два замки, леді" не цвяхами забиті. Вахтерка-вже давно спала і будити її було ризиковане -- розсердиться, накричить та ще й закладе⁸¹ потім. Довелося користуватися давньою рятівницею радянських студентів -- пожежною драбиною..

Раніше я лазив по ній не так часто, як інші, але доводилося. Завжди справлявся з цим, легко, без остраху. А цього разу трохи боявся. Побите тіло не слу-халося мене, втомлені ноги боліли. Я навіть не міг, скільки не підстрибував, дотягтися до початку драбини.Становище безвихідне. Але я,згадав, що живемо Жґ поряд із: гастрономом. Поплівся туди, знайшов на зад-

ньому ґанку поламаний порожній ящик і вже з нього, лише трохи підстрибнувши, вчепився в першу перекладину залізної драбини. Але підтягнутися не міг. Висів, наче безпомічна сосиска. Одразу згадав, як на фізкультурі сміявся .із деяких мінісиночків -- вони на-

Стільки занехаяли себе лінощами і бухаловкою, що

.були не годні бодай один раз підтягнутися на перекла-

Дині.

А тепер і я не міг підтягтися -- так боліли плече й | потилиця. Врешті-решт дотумкав, що- можна допома- д гати собі, впираючись ногами в стіну. Перебиратися з драбини на підвіконня-імені дове-лося на рівні четвертого поверху. Бо нижче всі вікна

були забиті й заклеєні на зиму, а відколупати їх хлоп-

ці ще не встигли. Перелазити треба було обережно. -- спочатку поставити одну ногу на край труби, якою драбина кріпилася до стіни, а другу -- на, похиле жерстяне підвіконня. Потім, різко перенісши центр ваги, вчепитися за відчинену кватирку лівою рукою, а праву 'просунути всередину й відкинути верхній шпінгалет. В цей момент -- якщо нижній шпінгалет завбачливо залишений незастібнутим -- половина вікна поїде на тебе, відчинеться разом з тобою. Тут/важливо не проґавити моменту і, ще раз перекинувши центр ваги, перескочити на внутрішнє підвіконня- А потім треба не .забути знову зачинити вікно зсередини. Бо, якщо вночі вітер розіб'є шибки, лазівка зачиниться надовго. Такий шлях. Іншого немає. бо в Нас дуже бережуть моральне обличчя .несвідомих студентів. Інтересно, чи знають ці оберігачі, як ми .лазимо по підвіконнях?

Саме на тому непевному, слизькому підвіконні", ко-

ли вікно різко розчахнулося, ледь не у скинувши мене вниз, я раптом відчув, що моє тіло не слухається мене, що зараз пальці мої не витримають, розігнуться, .і я без фанфар загримлю вниз.

Я вже уявив себе на асфальті, з розбитим черепом' -- до ранку ніхто не знайде.

Уява страхала мене своїми найкошмарнішими привидами. Треба було вимкнути уяву, повернутися в нор-мальний світ. Врешті-решт мені це вдалося: ось я, ось. вікно, легенько гойдаюся ліворуч, а потім-- різкіше -- праворуч. Хоп!--і я вже всередині.

Ноги мої підгинаються, все тіло ниє, ридма ридає-

--Але ще змусив себе зачинити вікно. Лише на верхній шпингалет, звісно. Може ще хтось добиратиметься додому.

А потім побрів коридором. Четвертий поверх. Тут живе Наталка. Спить, напевно, хороша дівчинка На- талка.

Ось хто мене завжди прийме, -- у будь-яку лиху годину, в будь-якому вигляді. Та вже на третю. Глупа ніч. Стукати?

Я легенько штовхнув двері Наталчиної кімнати. Вони охоче відчинилися. З привітної темряви війнуло затишком, запахам.и справжнього дому, жіночою турботливістю.

Тихо рипнуло ліжко:

-- Ваня, це ти?

--. Я, -- голос у мене захрип чомусь. Біла велика птаха промайнула в темряві; Клацнув вимикач.

-- Ой, Іваночку! Що з тобою?

Я мовчки ступив у кімнату, зачинив двері й повернув ключ. Крім нас у кімнаті нікого не було.

-- Анжели нема? -- навіщось уточнив я.

-- Вона знову в жениха ночує. Ми. самі, -- Наталка не втрималася й опустилаочіі. Вона стояла переді мною в білій нічній сорочці -- коротенькій і відвертій. Я здивувався, що навіть геть побитий можу таке помічати...

Юність, свіжість, стривоженість, домашні м'які ру- і : ки, напі'взаховані під тоненьку сорочку пругкі прекрасні груди -- все це вдарило по мені цілющим струмом .дикої чоловічої жаги, вихопило із шерхоту зашкарублої крові на розбитих губах, із солоної каламуті тем-дюї образи на світ і на себе.

Я обняв її, наче впав у -літній лісовий луг.

Наталка на мить напружилася, додавши мені ще І більше сонячної жаги, а потім ураз розімліла, ніби і вбираючи мене всього всім тілом своїм -- стегнами, грудьми, руками. Зашепотіла зовсім тихо:

-- Не цілуй мене... У тебе губи побиті... Тобі болі-;

тиме... Сама буду цілу... цілувати...

Цей шепіт, оце її "тобі болітиме" подіяло'на мене І краща ляпаса.

Я відштовхнув її. Хотів легенько, а вийшло незграб-А яо, брутально. Наталка заплакала.

Вперше побачив, як вона плаче. Пробубонів щось.

-- Жорстокий ти, -- схлипнула вона.

-- Життя жорстоке.

Це виправдання в мене завжди напоготові. Я вийшов до коридору, добрів до жіночого туале- ту -- "Начхати, все одно всі сплять" -- і підсунув го-лову під кран вмивальника.

Холодна вода полилася за комір, дрижаками про біглася по спині.

Наталка, напевно, ще рюмсає. Мені тільки цього не вистачало. Сьогодні. Після всього. Ще її бавити. Господи! Коли вже все це скінчиться? Ці комедії жебрацького життя. Ці мелодрами зразкових гуртожит' ків.

...А Наталка й не рюмсала. Вона, вже в халатикуД чекала мене під своїми дверима..

Я дотюпав до її затишної кімнати, повалився мок" рий просто в Анжелине ліжко -- пропарфумлене й зад буте,--і закрив очі.

Наталка обережно роздягла мене; позітхала над моїми синцями, а потім, наробивши ватяних тампонів™ обережно обмила й обробила шипучим перекисом мод бойові рани.

Поки вона вовтузилася зі мною, я заснув. Потім чомусь прокинувся на секунду, із егоїстичним задоволенням пияка розплющив одне око. Наталка в темряві сиділа біля мене і щось своє думала. "Чим тобі допоможу в твоїх думах, дитино? Добре, що ти й не.знаєш' мене, який я".

...Спав я, здається, п'ять хвилин. А з'ясувалося -- чотири години. Давня звичка спортсмена підняла мене точно о сьомій. Наталка втомлено сопла, по-дитячому згорнувшись клубочком зверху на ковдрі. Я ні-м,о одягнувся і навшпиньках вийшов" геть. "Спасибі цьому дому".

Поволі розчумуючись, піднявся на свій поверх і вже нормальним, жвавим кроком зайшов до себе в кімнату. Колька Чорт спав точнісінько так, як і Наталка, -- скрутився у ліжку калачиком. І знову щось млосне тенькнуло у мене в душі: як я відсторонений від них! А вони ж тільки на три--чотири роки молодші за мене. Здається ж іноді -- на всі сто.

Колька розплющив очі:

-- Це ти, Діду?

-- Ні, це не я.

-- Ходиш десь цілу ніч, а я'гублюся. У здогадках., Уже весь загубився.

-- Я ж не гублюся, коли ти не ночуєш.

-- Для мене це правило, а для тебе -- виняток... Ого! Так ти з ліхтарями... Де це ти був?

--Та... З драбини загримів.

-- А ночував у кого? В Наталки?

-- Ця інформація кодована.

-- Точно в неї! -- Чорт звівся на лікті. -- Ну.? Трахнув її нарешті?

Я ледь не пожбурив у нього стільцем. Колька зрозумів це, і одразу по-своєму, по-Чортячому затарабанив, прицокуючи язиком, азартно блимаючи циганкуватими очицями:

-- Ну-ну, Діду. Не. сердься. Еге ж. Уже з тобою жартонути-ніззя. Подумаєш. Муя кролівна. За нашими підрахунками ти лише в цьому гуртожитку штук п'ять їх того... трахнув. А Ната... Добре-добре. Не рипи зубами. Звук негарний. А народ хоче знати., В чім річ?

Відвертість раптом напала й на мене, і я сказав Чортові:

-- Не клей із себе зіпсованого хлопчика. Це нині модно, але не завжди. Та й знаю, який ти,. .

--О, майн готт! Т-т! Який же я?!

--.Не понтуйся. Нормальний ти. З душею.

-- Душевний, значить. -- Колька блазнювато-спів-чутливо похитав головою.

Мені стало гидко, -- навіщо йому цю проповідь читаю? Та все ж закінчив, за інерцією, напевно. -- А Наталку не чіпай. Надто чиста вона.

Чорт схопився на рівні, смішним пам'ятником став у ліжку:

-- Чиста, кажеш. Ти!.. Ти з курвами валандаєшся, і, а вона це все бачить. На кого ти її міняєш бачить! Чи вона тобі не дівчина, а музей? Благородний він дуже. і А- може це не благородство? Може' тобі подобається,

що за тобою така дівка сохне. Що затулив світ...

Колька вмовк, теж раптово. А я подумав: -- боже, і які ми ниці! -- він має рацію.. .Іноді траплялися ж у мене і такі думки. Але в цьому, паскудстві я не захотів признатися на- віть собі. Хоча розумів, що вже признався. Більше того, розумів, що Колька теж розуміє, що я розумію, що він правий.

От до яких нескінченних логічних ланцюгів можна

дійти, якщо копирсатися в собі.

.Але чому раптом цей вічний пересмішник, цей ве- селий Чорт місцевого -мікрорайону, так заєрепенився? Невже ревнує? Невже тут криються, таємні, але дуже полум'яні почуття? Ну, завал!

-- Кава буде сьогодні, чи ні?! -- гаркнув я що було сили, перериваючи негарну паузу.

-- Уно моменте, сеньйоре! -- охоче відгукнувся Чорт і демонстративно схопився за турку. .

Поки він готував каву, я склав до ящика його конспекти, а зверху поклав на них вибачливо-запобігливу записку своїй старості -- "стара діва" любить отриму- вати подібні записки.

Каву ми пили вже як добрі приятелі.

-- Ти' що, на пари не йдеш? -- здивовано, але мирно перепитав у мене Чорт.

-- Куди з таким фейсом.

-- А що робитимеш? Відсипатися ляжеш -- активісти засічуть. Сьогодні шманяти будуть.

-- Я здимлю зараз.

-- Через ізолятор дуй. Там якраз наш Стьопа. У четвертому боксі. Знову вліз на шару і ночами вірші строчить.

Так я й зробив. Спустився 'на перший поверх, тихенько зайшов до четвертого боксу і, не розбудивши втомленого нічними віршами місцевого поета, благополучно вистрибнув через вікно у пропилені бузкові кущі. Тож наші активісти даремно пантрували входи до гуртожитку й інституту і пішоходний перехід між ними. Слідкували завзято, чи не відбилася яка вівця від отари. Можна подумати, що наш.'новий ректор ніколи не був студентом. Завів драконівські, порядки і радіє поліпшенню дисципліни шляхом самоврядування. Не 'знає, наївняк, що студенти все одно кого хочеш обдурять. В тому числі й своїх же дубових активістів.

Але пилюка в тому осінньому бузку .чомусь роздратувала.' Ніби зі сторони, глянув на себе в той момент, коли вилітав з гуртожитку. Старі джинси, вицвілий батничок, розтоптані шузи -- одоробало на метр вісімдесят зросту, летить із вікна і з тріском падає в старі кущі, і потім, відпльовуючись, вилазить. А самому ж уже двадцять сім. Час уже й дім свій мати, і дітей, і спокійну впевненість. А він вилітає з вікна, наче. не- допалок.

Колись, ще в металевій коробці субмарини, на дні невідомо якого океану надокучала мені одна мрія: що одразу після дембелю поїду я жити на село: виберу йайгірше, найзабутіше, куплю там стару хатку, розбудую її, поставлю на садибі вулики, теплицю, викопаю басейн для коропів, а працюватиму в занедбаному колгоспі на новенькому тракторі, від темна до темна, стану передовиком аграрного виробництва і ні від 'кого не залежатиму -- заведу купу дітей, мене в селі матимуть за найкращого хазяїна. А голову колгоспу, якщо надокучатиме, буду крити матом, і він мені нічого не зробить, бо такі люди, як я, в селі на вагу, золота. Матір та сестру заберу до себе. Матір відучу пити, сестру віддам заміж за простого хлопця. І будуть у мене і впевненість, і спокій, і незалежність. трохи пом'якшила мій дорогоцінний душевний стан, і все ж роздратування ще ятрило мене. Напевно тому, видлубуючи з кишені ключа від Світланиної квартири, я був не дуже обережний -- не здогадався, що у Світлани хтось є. Власне той владно-капризний тенор я чув, але не звернув на нього уваги --думав, що це. не в Світлани, а в сусідів. Тож і вперся до передпокою, наче давній господар.

-- Там хтось прийшов, -- сказав усе той же влад-но-капризний баритон.

Світлана якось неприродно-грайливо випурхнула до передпокою:

-- Ах, це ви! Дуже добре, що прийшли. Я зараз. знайду паяльник. -- І до гостя: це наш студент. Дуже гарно телевізори ремонтує.

Я трохи розгубився. Від того, що так необережно порушив наші правила конспірації, від того, що впер- . ше побачив її такою курвисто-грайливою, та ще бо'зна Від чого. Пробубонів: -- У вас дзвінок не працює. Я стукав-стука-в. Ви- бачте.

----Нічого. Ми ж домовилися.

"І чому я так часто при ній гублюся?" -- від цієї дунйіи мій набитий і .припудрений фейс іще більше насупився. Дурний вигляд, напевно, я мав. Бо й Світла-

нин гість поглянув на мене, як на пацана, -- зверхньо й насмішкувато:

-- Що ж ви, майстре, не обзавелися власним иа-яльником? Роздратування - знову навалилося на мене, наче дружна контора в темному провулку. Але я стримав- . ся -- промовчав з видом хитрого майстра побуткомбі-

нату: "Говоріть, хазяїне, говоріть. А я свої бабки з вас все одно_ здеру".

Цей мій вигляд краще будь-яких слів переконав і "високого гостя", що я йому не суперник, а звичайний заробітчанин.

Та все ж, попрощавшись із Світланою, він на порозі не полінувався натиснути на кнопку дзвінка. Дзвінок паскудно теленькнув.

-- Заїдає іноді, --спокійно пояснила Світлана.

-- Добре, подивимось, -- я відповів на цю демонстрацію все тим же голосом заробітчанина. "Брехня, знову брехня".

-- Неодмінно, неодмінно, -- -промуркотів гість -- ревнощі усе ж не втрималися в ньому, вилізли на поверхню.

Затим двері зачинилися. Вони про щось там протуркотіли, наче голубки, і ліфт нарешті розлучив їх.

Світлана повергнулася до квартири -- лиха, наче мокра пантера. Але виду не подала.

У квартирі пахло кавОю. Постіль була застелена. Дуже акуратно.

-- Мала вже в садку? -- наче між іншим запитав й.

-- У баби, --незначуще відповіла Світлана, й пішла на кухню.

Я сам перед собою старанно робив вигляд, ніби мені абсолютно до спини те, що о дев'ятій ранку застав;

у своєї подруги дивного гостя з капризним голосом' опереточного звабника, що мене зовсім, не колише, ночував він тут чи ні.

Я вирішив не стовбичити у передпокої, зайшов до кімнати і простягся на акуратно застеленій софі. Для цієї гарненької однокімнатної квартири мій розрахунок -- "Знову розрахунок" ---був геніально простим:

Світлана все одно зайде до мене -- не сидітиме ж весь. час на кухні. Та й на роботу треба буде збиратися. й сьогодні, здається, на одинадцяту.

Я ще зручныше вмостився про-всяк випадок зробив вигляд, що дрімаю. .

На кухні було тихо. Потім почулися м'які кроки. Я ,нс ворушився.

-- Ну й красень.

-- Подобаюсь? -- запитав я, не розплющуючи очей

-- Не те слово. Просто присуха.

-- Це добре. Це прекрасно.

-- Конкуренти розмалювали?

-- Інсинуації. У мене конкурентів немає. Я єдиний в своєму амплуа.

-- Слухай, унікум. Ти чому приперся без попередження?

-- Дезінформація. Я не перся. Я летів й,а крилах.

-- Перестань виставлятися і відкрий очі.- Я відкрив одне око. Світлана стояла якраз між мною-та вікном, і жовті промені осіннього сонця .легко пробивали її блакитну сукню, наче в театрі тіней окреслювали її фігуру -- фігуру зрілої богині з талією дівчинки.

То була тільки тінь на голубому тлі звичайної сукні. Але я знав, що то не тінь, а стигле жито, ніжне на-дотик, терпке на смак. Я знав, що шкіра її, холодна й гладенька, може раптом спаленіти -- вся одразу, ы тоді шаленість, наче морську хвилю, вже не зупинити,

і, ця шаленість накриває, як морська хвиля, і солонуватий в неї присмак, як у хвилі. Нас не раз уже накривала та хвиля, але -- дивна річ -- після того, як вона -сходила з нас, хотілося но- вої хвилі, чим пошвидше. Але цього разу Світлана- була зовсім іншою -- яв-но не в гуморі:. -- Хто тебе так розмалював?

--3 драбини загримів, -- знову збрехав я -- теж саме, що й Чортові. Брехати треба всім однаково.

-- Що, від дівчини пізно вертався?

-- Ні, в "комп'ютерному барі" засидівся. Нову- про, граму запускав. Дуже цікаву.

-- Прибережи цю лапшу на інші вуха.

-- Я ж тебе. не розпитую про твого капризно-она . реткового.

Світлна не втрималась --поблажливо посміхнулася.

• А він і справді, наче з оперети.

• Отож-то. Розуміюся на людях, -- не підводя чись, потягся до неї, спробував погладити її носу.

Але Світлана ралтом відскочила:

-- Мацаєш, наче дівку!

-- Що з тобою?

-- На роботу мені час. І не приходь більше... Бе попередження.

Напівзагородившись дверцятами- шафи, вона поча ла перевдягатися. Діловито, згорблено. Стало видно що ця жінка -- вже не юна. Все той же невсипний ана . лізатор у моїй дурній голові безжально відзначив це. Я заплющив очі.

-- Поснідати зна'йдеш у холодильнику, -- сказал Світлана. -- Тільки не смій гроші лишати: Мені тво гроші не потрібні.

-- Може і я не потрібен?,-- витримка зрадил .мені.'.

-- З'ясуємо, -- кинула Світлана вже з передпокої і справді пішла на свою роботу. Хоча могла б іще за триматись принаймні на годину

Я залишився сам у німій чистенькій квартирі і щ чав мимоволі згадувати нашу попередню зустріч. Зом сім же недавню.

День був такий же яскравий. Ми стояли отут, -біж вікна. Я тихо дивився на неї.

Світлана зрозуміла мій погляд.

-- Ой, вовчику-братику, не їж мене! -- вона з уда-І ваним жахом сплеснула в долоні І, ніби випадково, скопихнула стегнами, грудьми. Наща хвиля 'підкочу-калася й до неї.

Я вже не міг більше спокійно стояти -- обняв її. -- Зачекай, я, здається, двері не замкнула, -- при-шерхлим голосом попросила Світлана. Але було вже пізно. Ми вже повалилися, де стояли, просто на запилений.килим...

У нас була поважна причина для цього -- ми давно не бачилися: то мене носило по різних будовах, по-

тім Світлана була у відпустці, возила свою малу ,до Криму, Після всіх розлук ця зустріч була у нас першою. Тож килим виявився не таким уже й запиленим.

...Світлана мала дивну особливість, -- ота наша хвн-дя, завжди несподівна й жагуча, дуже раптово поли-шала Її, Найчастіше вона не по-жіночому одразу ви- скакувала з неї, ніби поспішала звільнитися від чо- тось, від некерованості своєї, чи що? І заговорювала першою-- спокійніш діловим, тоном. Попервах це аж

обшпарювало мене. Потім звик...

• Перебирайся на софу, -- сказала- Світлана.

• А я піду перевірю двері. Здається, вони не замкнені.

-- І не турбуйся. Я пам'ятаю, як голосно . клацнув замок. Ще подумав, що це добра прикмета.

-- Це ж чому добра? .

-- Значить ти поспішала до мейе.

• Аналізатор ходячий, -- іпосміхнулася Світлана і, не одягаючись, перебралася на застелену софу.

• Кави хочеш, розумнику?

-- Хочу, збрехав я. Мені подобалося дивитись. як вона готує й подає каву. Особливо якщо забрати в

неї одяг. То брехня, що жінка не повинна ходити перед

сіюі'м коханцем голою- Навпаки. Якщо жінка гарна, тг.кії, як Світлана... , А цього разу вона навіть І не"-боролася зі мною за а<-.й одяг. Підвелася, витягла, руки, гойднувши античними засмаглими перстами, потяглася.

-- Ой, закрий штори!

Я закрив їх. А потім не втримався і подався на кухню с посте ріга тії. Світлана весело, порядкувала там -- така природня в костюмі Євн. Навіть па своїй суперсучасній, пластміасово-лікельованій кухні. Напевно і на своїй комп'ютерній кухні вона виглядала б так само

природньо. Нізащо ^; не скажеш, що цій жінці уже за тридцять.

Я уявляв її голою біля дисплею засміявся при-нерзс'ться ж такни несмак. Хоча, який може бути несмак з такою красою?

-- -- Не смійся, бо вдягнуся, -- майже сердито попередила Світлана.

-- Добре, буду серйозним.

--- Йдіть краще на софу, мій султане. Ваша наложниця зараз подасть вам каву у ліжко... Лікер будете?

-- Ні.

-- А я думала, ти відпустив себе на волю. Хоча о на один день.

-- На жаль.

. -- Ну, йди на софу й чекай. Я зараз.

...Чекати довелося .довго-довго. Аж цілу хвилину. Мені вже набридло сидіти в позі султана.

Раптом у дверях з'явилася таця з двома чашечками'ароматної кави. Потім тендітна рука, і затим уже зваблива фігура веселої жінки. Світлана ступала ко- _ ротенькими кроками,'наче у східному танці похитувала станом.

О, боги! Вона пов'язала довкола засмаглих, стегон :

білого куценького рушничка І стала від того ще. прекраснішою.

"Оце то жінка! Справжня жінка!"-- тільки й устиг подумати я.

...Словом, кава була . надто гарячою, щоб чекати, . поки вона охолоне. То ми її просто розлили на килим. Бідний килим. Він так чекав свою господиню, вкрива- ючись пилом...

Цього разу наша хвиля, несла нас довше, І була терпкішою- Це була найкраща наша хвиля, і Світлана вже не поспішала, як завжди, вискакувати з неї на, тверезу твердь, а тихо й утомлено поклала голову на моє плече, поглядила мою розпростану руку.

-- В тебе такі руки божевільні. Це дуже погано.

-- Чому?

-- Я починаю звикати- . . -- То й добре, Я ж тобі давно кажу...

-- Ні, .хлопчику. З мене досить.. Обсмалених на-. дій... Та й старша а, не забувай.вона раптом підвелася вже тверезо глянула на мене:

---- Вдягайся!.. Розмови заводять. Як ви не можете зрозуміти: не хочу заміж! Не хочу! .Чому обов'язково жінка повинна бути заміжньою? З цих Її слів я, на жаль, вловив тільки одне

--. Хто це "ми"? Хто. ще з тобою такі розмови за- чодив?

-- Ого! Ти вже й ревнуєш. Вдягнися, краще. Розвалився, наче гіпсовий Аполон.

...Струсивши з себе цей спогад, я підвівся й, пішов на кухню, відкрив холодильник- Щось пожував- Потім розохотився, попоїв з апетитом. І лише після того запитів спати. Ліг, подрімав недовго -- сон і йшов, і не йшов,

Крізь дрімоту думав про Світлану. Пв.й наш із:нею суперсучасний роман.

...Ми вперше зустрілися поглядами три роки тому. Я був тоді ще на другому курсі. Наївний салага в но-Е венькому костгомі, купленому за будзагонівські заро-ї біткн. Проректор Забашний знову довів, що недарем. Но має репутацію улюбленця студентів і виконав свою

березгес.у обіцянку -- таки влаштував мене на півстав-' і-и програміста в наш інститутський обчислювальний. І. центр.

Хоча, розповідали, це далося йому нелегко -- до-, Рряче посперечався з новим нашим ректором -- дубу-віїтнм любителем суворого контролю за студентами-

Там, в обчислювальному центрі, в перший же день ми й зустрілися поглядами.

Вона заправляла нову стрічку до принтера⁸⁷ ,-схк-. І'лиляся над ним, роздратовано наморщивши носика -- щось там заїло. А в цей час я рипнув дверима -- .неоковирний такий, пам'ятаю, в своєму новісінькому костюмі. Світлана глянула з-під лоба, І щось промайнуло між нами, якась Іскорка, що ніколи не піддається роз-кодуванню.

"Оце то феміна"⁸⁸ -- відзначив Я подумки, але од-разу виправив себе, Ні, це була не феміна. Це була Жінка, жінка-мрія. Іскристі горіхові очі, чисте й ро-

зумне, гарне, якоюсь аристократичною :вродою обличчя, неймовірна дівоча талія, розкішні широкі стегна, литки, наче витончені, граціозні руки, легка посмішка на пухких, злегка підмальованих вустах -- все це жіноче, земне так і рвалося з неї, і в той же час аристократична строгість стримувала те земне, не давала йому стати явною еротикою. Ця жінка вражала мужчин, наче веселка дітей, -- заворожувала, робила вищими.

-- Ви так і будете мовчки стояти? -- урвала вона довгу паузу (чи то мені тільки здалося, що пауза довга?). Голос у неї був гарний, іскристий, як і очі. Потім вона теж згадувала нашу першу зустріч: "Ти так дивився на менеї На мене так гарно, так чисто ще ніхто не дивився".

А тоді я підійшов до неї, зняв з принтера її поступливі руки, якими вона сама собі заважала, і двома легкими рухами поставив усе на місце.

-- Ого! -- здивувалася Світлана. Вона була асом за клавіатурою, а от у механіці не розумілася зовсім. -- Як усе просто, виявляється. А я морочилася. Ви знаєте ию систему?

-- Ні, вперше бачу, -- відповів я, ворушачи пальцямиякі ще втримували спомин про її прохолодну шкіру.

-- То як же ви так швидко? ,

-- Га це ж звичайна механіка. Ну, давайте робот^И

-- Роботу?

-- Еге ж. Перед вами новий півоператора. Світлана засміялася своїм бентежним іскристим^

СМІХОМ:

-- Півоператора?

-- Я до вас'на півставки. ...Ми в той день не вмовкали. Весь час базікали про якісь дурниці. Разом вийшли з лабораторії, трохи побродили вулицями. Я провів Її до будинку, до під'їзду, до квартири. І несподівано залишився ночувати. Це вийшло саме по собі, цілком природньо -- без дурних натяків взаємних загравань.

Вона вміла зваблювати без слів, зваблювати, зовсім не зваблюючи -- голосом, що раптом змінювався, несподіваним, призупиненим порухом чи просто своїм іскристим поглядом. У неї це виходило цнотливо і безсоромно водночас. Скоріше навіть проти ЇЇ волі вико дало -- незаплановано, несподівано, і в цій незапла-нованос.ті був смак справжнього життя, де небесне й земне не тільки мирно поєднуються, а навіть- неможливі одне без одного.

Вона вміла зваблювати, не зваблюючи. А я перед тією нашою зустріччю якраз завівся із Русланою -- тлустою розбещеною телицею з четвертого курсу, яка після ритуальної склянки вина просто падала навзнак у свою вічно зім'яту постіль і тягла мене за собою, вважаючи, 'що цього вже досить, аби збудити мою чоловічу жагу.

-Контраст між ними був убивчим. Для Руслани, звісно. Тож, я одразу викинув її з голови. Хоч вона й про- бувала перестрівати .мене на сходах гуртожитку. Даремні намагання. Після довгих мрячливих дощів . до мене прийшла, моя веселка..

...У дворі гуднув автомобіль. Я моментально опинився біля вікна, обережно відхилив штору. Внизу якийсь" чоловік статечно підсаджував у "Жигулі" двох малюків. А мені напівспросоння приверзлося, що це повернувся Світланин опереточний кавалер. Тьху!..

-- Я перетяг на софу телефон і заходився обдзвонювати своїх численних клієнтів. За моїми розрахунками .вони ще мали бути по домівках: кооператори -- люди вечірні.

Але зась. П'ять чи шість номерів уже не відповіла л.и. Тільки Федькович обізвався сонним басом:

-- Ну, Що там?

--Там нема нічого,--сказав я. -- Усе тільки'тут. На цьому світі.

---- А, це ти. Головатий? -- пожвавішав Федькович.

--Ну, привіт, старий.

--А я, знаєш, перебрав учора. З одним великим галстуком⁸⁹ одну справу замочували. Ну, й п'є, своло-та. Не вженешся.

-- Я так розумію: ти його на фініші наздогнав.

-- Точно. Фінішу він. не витримав... Шо у тебе, старий? Бабки треба? Як це ти кажеш? Гонорар? За мною.

Мені, знаєш, ще одна твоя консультація потрібна. Так що, знаєш, заходь.

-- Мені твоя теж.То будемо, по нулях. Коли зайти?

-- Ну, після обіду одразу. До того часу може ок-лигаю. Чики?

-- Чики.

Я гіоклав трубку. Федькович, звичайно, ас. Але його одного може буде й замало. Та нічого, від нього подзвоню до інших. Нікуди вони; від мене не-дінуться. Я їм потрібен. Навіть дуже. Такого іміджу, як у мене, в місті ні в кого нема. "Одне його слово приносить при-

бутки", --сказав якось про мене Череватий. І був правий.. Бо вже кому-кому, а йому я допоміг добряче заробити. Всі тільки руками розводили - звідки в Череватого такі ідеї. Щоправда, і довелося з ним поморочитися. Бо він прийшов до мене з єдиною штукою⁹¹ в кишені і навіть уявлення не мав, що таке ев-рістика. По його запливших жирком очицях бачив, що він мені не вірить. Щоб пробити цей жир, потрібна була не просто еврістична розробка. Потрібна була суперідея, яка вимагала б копійок, а дала б-- причому

швидко-- тисячі. І я продав Череватому свою найдорожчу ідею. Повіз його до першої в місті відеотеки, змусив пішки обійти весь квартал, показав, з якого на

-який будинок можна перекинути кабель, полічив разом з ним кількість квартир у цих двадцяти трьох будинках, вирахував на папірці мізерну вартість кабелю,з можливі, прибутки, і Череватий загорівся, аж затрем-тів. Я охолодив його трішки, поставивши ряд запитань і довівши, що без моїх консультацій .він не обійдеться.

А, коли клієнт дозрів і душа його палала від .бажання зірвати куш, запросив у свідки Федьковича, Михайла

-- найпоряднішого в місті кооператора --'та. дружину цього Михайла, міську фінансову даму. В їх присутності ми з Череватим, якого "свідки" недолюблювали, уклали усну джентльменську угоду: він буде .регулярно- відраховувати мені п'ять відсотків усіх своїх прибутків -- за саму ідею і постійне консультативне обслуговування.

Так у нашому місті з'явилося кабельне телебачен-. ня. Багаті й бідні стояли в одній черзі, щоб заплатити п'ятдесят карбованців (а потім п'ятірку щомісяця) і Підключитися до-цих абонементних домашніх відео-програм. Місцеві газети на всі заставки вихваляли міс-

цевий телепрогрес, міська відеотека закупила купу програм і за такі ж, як ї в мене, п'ять процентів із задоведенням ганяла їх но кабелях. Кабельні програми

стали модою. А на щойяонароджений кооператив Чере-ватого -- йому навіть позики не довелося брати -- пролився; золотий дощ. . .

Як люди дуріють від великих грошей'! Я ледь умовив його не купувати старої, задрипаної "Чайки", і просто змусив направити прибутки на дальший розвиток справи. Досить швидко, не гаючи часу, ми обснували своїми кабелями ще шість міських кварталів, -- з тих, де відкрилися відеосалони. І кожен такий квартал давав щонайменше п'ять тисяч щомісяця. Причому прибутки зростали. Загрозливо зростали. До того ж, цей дурень Череватий щось там нахімічив із звітністю, поліз на рожон, а коли остаточно вляпався, прибіг до мене: Головатенький, придумай що-небудь. Посадять же". (Я знав, що не посадять, але кооператив могли закрити).

Ви коли-небудь бачили як ридма ридають усі сто кілограмів? Череватий буквально навколішках повзав. І я пожалів його. А заодно свої майбутні прибутки по- жалів.

Впихнув його до машини, завіз до молодіжної театральної студії, яка ледь животіла у брудному підвалі і там оголосив, що оцей ось великий дядько, він -- багатий кооператор, але гроші ненавидить і тому вирішив узяти студію на своє" повне утримання. Молодь

спочатку не повірила, але коли Череватий, морщачись ніби-то від запаху цвілі, виклав п'ять кусків на малярні роботи, дівчата кинулися нас цілувати і геть обсли-

нили. Цей благодійницький вчинок Череватого за моєю підказкою швидко потрапив, на шпальти місцевої мо-лодіжки. А міську газету ми обворожили інакше: поїхали в банк, де Череватий узяв десять тисяч готівкою,. а потім подалися аж до самого редактора. Ми вивалили йому на стіл цю купу грошей (редактор перелякано замахав руками -- видно, подумав, наївняк, про хабар) і пояснили: ось цей товариш-кооператор жерт-1 вує ось ці гроші на дитячий будинок. Що тут було! Ніби з-під землі виріс фотокор, і назавтра фото купи чер-вонців і сумної цики Череватого над ними прикрасило першу сторінку.

Галас, тріск. Благородство. Ну, як такому благодійникові не пробачити маленької помилочки у паперах? Тим більше, що після вчиненого мною фінансового кровопускання, грошей на рахунку кооперативу поменшало якраз до такої суми, при якій податок треба було платити ще менший, ніж сплатив Череватий.

Словом, за якихось два дні я повністю порятував Череватого. Але свиня є свиня. На третій день воно за-вітало до мене і сказало: --Аз тою студією ти'того. Мона було без неї.

Я вилаявся і поїхав до Києва. Поштовхався там по різних театрах і студіях, купив кілька ходових п'єс -- суміш еротики й політики,--привіз їх Череватому розтовкмачив, продиктував навіть, як організувати рек-ламу. Крім -того сам зміненим почерком написав на ра діо листа -- від імені старигана, обуреного розбеще ністю молодіжної студії, ще й підписався грізно "Неосталініст". Листа, з таким пїдписом, звісно ж, за, читали, прокоментували, додали й репортаж ЗІ студії Словом, рекламна кампанія вдалася на славу. Чере 'два місяці студія стала' самоокупною, ще й малесеньї "-кий прибуток почала давати. Цього ніхто не чекав. усі дивувалися, шукали причину. А я -- жива причинами усіх цих див -- із скромністю бога-творця непомітно стояв у стороні.

Непомітно, та не для всіх. Саме тоді до мене і при-йшов Федькович. Точніше, співробітничали ми давне. Але хіба то було співробітництво? Я раз чи два лаго-див у нього в кафе різноманітну апаратуру -- тосте-ри, міксери, телевізори.

То було батракування. А тепер Федькович прийшовд до мене, як до боса.

Я одразу второпав у чому справа: якраз навпроти" його кафе відкрилося ще одне і теж кооперативне. Кон-куренції не вийшло. Бо в новому кафе і приміщевня було кращим, і мигавки різні у вікнах.

Ні, Федькович не прогоряв. Але; вже побоювався

-- Не бійся, старий, -- сказав йому одразу.

-- А я й не-боюся. Що'ж...

-- Є в мене одна ідейка. Від клієнтів відбою не буде. Конкуренти вмруть і не дригнуться. Федькович глянув на мене здивовано:

-- Знаєш, з тобою лячно говорити. Думки читаєи З цього моменту він визнав мою вищість. І в усьв му мене слухався. Це дуже допомагало в роботі. Але я розумів, що Федькович -- не Череватий, 3 ним треба по-діловому, розумно. Тому не спішив, подумав два дні і видав йому не просто пораду, а евристичну роз-робку під назвою "Комп'ютерний бар". Звісно, в тій розробці було й чимало лапші на вуха. Але була в ній і наука. А за науку наші, не дуже освічені кооператори, згодні серйозно платити.

Ні, їй-право, хороша була евристична розробка. Ще й на принтері її .надрукував, на папері з перфорацією. Усе чин чином.

Евристична програма "Новітні бари". Розробка No 4

Віддруковано в 20 примірниках

Основні евристичні методи: перенесення, вкидання,

стикування.

Концепція: безалкогольний, дозвільний, з комп'ютерними іграми.

Соціальна потреба. Комп'ютерізація поки що йде повільно. Одна з причин -- низька комп'ютерна гра- мотність населення. Заповнити цю соціальну порожни- .ну допоможуть комп'ютерні бари, в яких легко поєд-

- наються змістовний відпочинок із корисним самонав-

- чанням... (і так далі, і тому подібне -- ще дві сторінки загальних міркувань).

П'ять сторінок я приділив економічному обгрун-

туванню, незаперечне довівши, що при. ціні у 2 карбованці за годину гри бар з десятьма комп'ютерами даватиме щодня 200 карбованців прибутку. Це

без врахування іншого -- соків, кави, тістечок. Отже, витрати на обладнання бару, включаючи і рекламу та дизайн (разом 14,5 тис. крб.), окупляться через -- так, так! -- лише через 72,5 дня. Остання цифра мене са-кого здивувала. Але якраз тут "лапши на вуха" не було -- бухгалтерія наука точна.

А закінчив я свою розробку досить ефектно--На, останній, тридцять першій сторінці, зазначалося:

"Популярність вашого бару забезпечена його новизною, оригінальністю, а також усе зростаючою популяр- ністю комп'ютерних ігор і .власне комп'ютерів. Тож сміливості вам і успіхів. Запроваджуючи к. ігри, ви робите добру справу.

Виконавець:

евріст Іван Пономаренк®".

57

--І рибка клюнула.

Оті мочені коні: "Виконавець: еврист імярек", а ще більше -- "віддруковано в 20 примірниках" подіяли на'федьковича вбивчо.

-- Це якась твоя наукова робота? -- з Пошаною запитав він.

-- Це частина моєї евристичної програми. На республіканському колоквіумі буду виступати, -- не змигнувши оком,збрехав я.

-- А не виступати можна? -- запитав Федькович. - Ну, що ти? З чимось же треба виступити.

-- Що тобі, нове придумай.

---- Не так легко. Час потрібен. Уже не встигну. Хі-й, бащо перекуплю в, когось.

-- То я не проти, -- Федькович-поліз до кишені. -- "Г Скільки?

-- Ще не знаю. Приторгую -- скажу.

-- Добре. А, всі, 20 примірників .можна у тебе ку-

ПИТИ?

-- Можна,-- я не стримав посмішки. --Але купувати треба не примірники, а ідеї. Надрукувати можна по новій. А якщо купиш ідею, мовчатиму;

Коротше, гендель відбувся.

ї я знову відчув себе великою людиною. Завдяки моїй туфті (а може, і не туфті), у місті з'явився "Комп'ю-терний бар". Він тепер надзвичайно популярний, і Федькович уже підраховує прибутки. А я знову скром- ненько -- в стороні.

Щоправда, мої нові друзі Череватий і Федькович, а також найсолідніший кооператор Михайло створили мені серед своїх колег неабиякий авторитет. Я навіть якось виступав із доповіддю на засіданні міської асо- ціації непромислових кооперативів. Після цього вис-. тупу в мене відбою немає від клієнтів.

А взагалі, як добре отак виступати, -- неакадеміч-но. Я розповідав їм про евристику не тільки те, що за-своїв з книжок (книжок тут не густо), а сміливо плів навіть те, що сам учора придумав. Як фундатор-само-ук, з гордістю розповів їм про метод переносу: беремо театр, переносимо в кафе, одержуємо -- кабаре. Вони захоплено слухали. Беремо комп'ютерні, -- казав я, -- ігри, переносимо в соковий бар -- одержуємо "Комп'ютерний бар". Тут усі озирнулися на Федьковича і за-аплодували. "Не аплодуйте, -- нагримав, я на них. Бо що робите ви?". Зал завмер. "Ви повсюди відкриваєте однаковісінькі кафе, в кожному з яких один і той же, скажено дорогий гріль, одне й те ж відео з ма-вірною італійською естрадою, одні й ті ж холодні на-' по.ї, набовтані зі смородинової варені".

,,Батьки міської кооперації нервово заїржали.

"А наука евристика, -- вів я далі, -- допоможе вам урізноманітнити свої заклади. З її допомогою можна відкрити-хоч десять нових кафе на одній вулиці, в од-

ному,навіть будинку, і всі ці кафе будуть абсолютно різними. Їх можна буде відвідувати просто підряд, одне за одним -- і не набридне".

Словом, ринок збутуд для евоїх фантазій я завоював. І невдовзі продав за кругленькі суми ще з десяток евристичних розробок: "Гомеопатичного бару", "Гумористичного бару", "Бару "Гласність" ("Де тепер прочитати той же "Огонек"?), "Бару для діабетиків", "Ба- ру для шахістів" (і доміношників) і так далі.

Ні, я не дурив публіку. Хто захотів, той виконав

мої рекомендації. Наприклад, "Гомеопатичний бар" Уже діє. Там можна випити відвару будь-якої трави, поміряти тиск, подихати прохолодним, чистим киснем. І'все це прекрасно зживається зі свіжими, добре обсмаженими відбивними. Багатенькі пенсіонери і молоді інтелігенти, які постійно шукають -- і знаходять? -- у себе страшні хвороби, в захваті від цього бару. Так що сміливо ходжу туди за гонорарами. А попутно підправлю щось із обладнання. Не брати ж гроші весь час на шару. Колись це може й набриднути: в морду

дадуть і викинуть. А так все чики -- я потрібен. Сам

вчасно зайду, -дам вагому консультейшн, Делмен. Зі мною приємно мати справу. Ось і всі мої комерційні секрети. Ніяких афер. Боже збав. І ніякої участі ніде. Ні списків, ні відомостей,

- ні моїх підписів. Усе чисто й акуратно. Повна незалежність -- мій ідеал.

Мої інститутські (не знаю, як і сказати: не ровесники мені, не колеги, не друзі, швидше -- студентський і викладацький склад), словом, вони здогадуються, що

я маю справу з кооперативами. Одні заздрять мені, ін-

ш.і --- жаліють: мовляв, мусить бідолаха підробляти. і Але ніхто з них не знає, які справи провертаю, які ідеї видаю на гора.

А я якраз у цьому, в цих кооперативних гендлях

зрозумів раптом парадоксальну річ; з'ясував, що грубі гроші -- це тільки необхідна умова для того, щоб одержувати задоволення від роботи. Необхідна, але ще не-достатня. Бо крім нормальної оплати потрібне ще відчуття власної сили, власної корисності, своєї особистої значущості. Без цього ти просто нуль з пов- ним гаманцем. І коли мене обсідають гризоти, відби-

ваюся від них залізною логикою простих запитань. Запитую у них:

-- А скажіть мені, мої милі, мої любі гризоти: було. б кабельне телебачення без мене? Була б студія без мене? Був би комп'ютерний бар? і

-- Були б. Були б, -- відповідають кляті гризоти.

-- Не ти один такий розумний в цьому місті.

-- Отак швидко були б? -- запитую в них.

--Ні, не так-швидко, -- неохоче згоджуються вони. -- Бо не всі такі хитрі.

.На цьому ми вмовкаємо: не може ж людина так довго балакати зі своїми гризотами, навіть -якщо ця розмова лише іронічна.

Щоправда, іноді'мої гризоти .нагадують мені про те, що спеціалізуюся я чомусь усе на барах та кав'ярнях, на студіях та відеозабігайлівках. Але у відповідь я теж нагадую -- про "Шарики-матрьошки", які пхав-пхав на різні гумовотехнічні підприємства всього Радянського Союзу, але так і не пропхав. Тільки купу грошей на кореспондентування витратив.

А хороша ідейка була. Нова іграшка. Цікава. Майже як кубик Рубика. Дешево, легко, спеціальне обладнання не потрібне. А от не взялися наші промисловці. Навіщо воно їм? Морочитись.

А жаль. Добра була б забавка дітям. Я зробив одну самотужки. З повітряних кульок (тих, з якими на парад ходять). Заніс до найближчого дитячого садочка,

так дітлахи були в захваті -- аж пищали. А поки доніс, то з десяток дорослих запитало, де таку цяцьку при-дбав.

Отже, навіть за таку просту річ ніхто не взявся. Ще вже говорити про речі складніші. Є в мене такі. Але поки що помовчу. Прибережу до слушного моменту. Може, на "Сенсорі" такий трапиться. А поки зароблятиму краще в кооперативах. І не в промислових, а саме в непромислових -- бари, кафе, студії. Там теж евристика потрібна. І не просто потрібна -- ідеї пробивати, не треба, на льоту підхоплюють.

Так я сам себе заспокоюю. Заспокоюю тим, що 'не вдник лише грошей заради все це роблю. Я вищаю у цих те'ндлях, набуваю значущості, стаю особистістю, яка'може якось десь хоч на щось впливати. Немов той законспірований прогресор, описаний Стругацькимн.

А більшого мені й не треба. Цікаві справи, купа цікавих людей, які до того ж не можуть без мене обійтися. Що ж іще?..

Ну, а Федькович взагалі став мені другом. Не тільки він до мене, але і я до нього можу звернутися в будь-який момент. Він трохи нагадує Помідора. Такий же щедрий, такий же розкутий. Тільки Помідор був трохи поверховим, легким. А Федькович навпаки -- увесь наче корінь великого дерева: окоренкуватий, смаглявий, важкуватий на вид, завжди набурмосений. І завжди привітний. Оця непоказна, спокійна привіт ність вічно набурмосеного чоловіка викликає симпатію у всіх, хто його знає. Федькович не хитрує: не сподобаєшся-- пошле, .і причому далеко, а припадеш до душі -- спокійно, без особливих слів допоможе. І це не -самодурство багатого хазяйчика, ні. Це, швидше, доб- ра розбірливість працьовитої людини. Трудяги, який хоче, щоб усі довкола теж були трудягами -- не біль- ше, але й не менше. Інколи просто дивуюся, як швид-

ко Федькович розпізнає людей. От тільки. не пив би

він так...

...Я приїхав до Федьковича якраз у той момент, ко-ли він посилено рятував себе від синдрому похмілля -- хрумкотів якимись таблетками, запиваючи їх міцнющою кавою.

-- Знову гробиш себе! -- накинувся-на нього. -- прийняв би краще холодний душ.

-- Поздоровкайся спочатку, мурло, --- криво посміхнувся Федькович. --Ти -вчора, он теж у катавасію по- трапив!

-- Здрастуйте, о великий падишах! Як ваше здо-ров'я? Як себе по-чуває ваш гарем? Чи множаться ваші табуни?

-- Звідки ліхтарі, питаю?

-- "РІочь. Улица. Фонарь. Аптека"..

-- Шо-шо?

-- Це із віршів Олександра Блока.

...Шо то поет. На вулиці поставили йому ліхтар

-- пішов до аптеки за примочкою. Звичайне діло, а- як І гарно сказав. Я не втримався і пирхнув. -- Шо ти там пирхаєш? Прийшов посміятися над неграмотним кооператором?

-- Ні, з іншою метою.

-- Та бачу, що не з мітлою. Раз так рано приперся-Аж з уроків сачконув..

-- У нас лекції, пари. Федькович зробив останній ковток зі своєї літрової кружки, потер свою м'язисту шию і запалив цигарку.

Очі його вже трохи просвітлішали.

-- Кажи.

-- Відео потрібне позаріз.

-- Ноу проблемз. Ти мене дивуєш.

-- Зачекай. Потрібне японське відео. Новеньке. Ще в рідній упаковці.

Федькович свиснув:

-- Ого!.. Хто ж це тебе так "озадаЧив"? Слухай, а це не бзік у тебе?

-- Ні. Це серйозно. Дуже серйозно. Причому піс-лязавтра треба.

-- Післязавтра? -- Федькович здивовано помовчав,з знову потер шию. -- Ну, і влиати, ста.рий.

-- Влип. І виходу немає.

-- Знайдемо вихід. Заре, --Федькович, не підво-

-дячись, за шнур підтяг до себе телефон, набрав номер:

-- Привіт, пузанчику... Так, це я. Ти ще не схуд?.. Знаєш, тут нашому корешу відео потрібне... Нашому, кажу... Кому-кому? .Головатому... Тобі ж виділяють. Як це?.. А я тобі кажу, віддаси. Салон почекає. Точно, Головатому. Падлом буду. Все, старий. Думай.

Федькович. поклав трубку і, бридливо мовив:

---- Цей може й не дати.

-- Аз ким це ти? З Череватим?

-- З ним. ^: -- То я й сам міг би ізі ним домовитись. Тільки вчо-1 ра не зловив.

-- Сам-сам. Все він сам. Я Череватого недавно від рекету порятував. Дуже любить фотокореспондентів, дурень. Зробив собі рекламу.

Я промовчав. Не хвалитися ж, що порадив Черева-тому зно.ву прошуміти в пресі. У мене ніколи один клі-

62

єнт.. навіть не здогадується, що я раджу іншому. Так

спокійніше.

-- Знаєш, декому дзеленькну,-- Федькович - теж беріг свої секрети. -- Якщо десь наклюнеться, завтра скажу. А ти за'ідь трохи згодом до Череватого, в цей його театр. Удвох ми його може й розколемо. Ну; да-най, старий, тримайся.

-- Ти хотів якусь консультацію?

---- Потім. У тебе, знаєш, терміновіше.

-- А все-таки. Вкину в голову; нехай вариться. . Федькович трохи пом'явся, що було йому геть 'не властиво, а потім видихнув.

-- Банк ідей хочу мати.

-- Банк ідей?

-- Еге ж. Ти мене переконав, що ідеї -- найійгід-ніший товар. Комп'ютери ж'є. Закуплю все, що зможу, І закладу в пам'ять, а потім продаватиму з надбав-кою. Поштучно. Ти мені банк даних розробиш, принтер приєднаєш. Я був просто вражений. Федькович прогресував на очах. Навіть знав уже, що потрібно запрограмувати банк даних. Ростуть люди: із друзів --у конкуренти.

-- Тут не все просто, -- сказав йому.-- Треба буде саму сіль ідеї кодувати,-а все 'інше показувати по- купцеві безплатно: Щоб він знав лише "вхід" і "вихід". Складна справа. А можна продавати кожну на окремому флоппі? Але я даремно напускав туману. Федькович знав;

що таке флоппі і тут. же дав мені це зрозуміти. А за- кінчив він теж несподівано, не дозволивши моїй обра- зі зміцніти і розростися:.

-- Пропоную зробити це удвох, на паях. Ти добрий компаньйон, і мені без тебе ніяк. Організуємо новий кооператив. Проведемо всесоюзний конкурс ідей...

-- Гаразд, подумаю.

-- Подумай, старий. Подумай. Не спіши, знаєш. Ну, а тепер давай. Візьмемося до праці. Чує моя ду- ша, що ми те відео таки зловимо за хвіст.

Я вийшов від Федьковича з надією. Цей. чоловік рідко кому обіцяє допомогу. Хоча зв'язків у нього до біса -- і серед галстуків, і серед королів.

А попереду було ще чотири дні. Вагон часу. Та все. одно я вже чув, як той невмолимий час тихо цокотить І у потилицю. Все одно треба було діяти. Бо .я не звик

63

втелюшуватись у щось одне, в якусь одну можливість, Моє правило -- одночасно розробляти кілька можяи-

вастей, кілька варіантів. Так надійніше. Шансів більше.

Але ще мусив заїхати до одного свого знайомого в-автопарк. Поставив там свого деренчливого "Моск- вяча" на яму, дещо підрегулював, а через годину нід-їкав до грільбару Михайла. Це була звичайна -- без .видумок і витребеньок -- кооперативна їдальня. Через невисокі ціни і смачні страви, при вході до бару завжди стоїть невеличка черга. В місті люблять цей бар

і його господаря. Бо Михайло, напевно, єдиний серед і кооператорів не придбав би посібник під назвою "Які швидко розбагатіти". Не цікавило його це. Як не ціка-- вили і мої напівнаукові розробки. Може, через те, що-дружина його працювала у

міськвиконкомі, і він не хотів підмочувати їй репутацію, а може з якихось інших причин, Михайло не гнав ціни,

не запрошував наївних дівчат у пйсудомийки, щоб че- рез місяць вичавити з них усі соки й набрати нових, не скуповував м'ясо v державних їдальнях, аби вида-

ти його за придбане на ринку -- словом, Михайло був кооператором зовсім нетиповим, і за цю байдужість до грошей, хто жалів його, хто поважав, але всі -- і свої, і чужі -- дуже любилиїї -ніхто не чіпав. Більше того, його навіть обрали головою міської асоціації непро-- нислових кооперативів. На цій посаді Михайло геть нічого не робив, виконував тільки роль своєрідного ко-

оперативного сповідника: вислуховував усіх, хто приходив, але допомагав не всім. Навіть поради давав з підходом, розбірливо. Певною мірою він був моїм конкурентом. З тією тільки відмінністю, що допомагав Михайло не всім і без-платно, а я -- навпаки: всім і за гроші.

І все ж я прийшов до нього за допомогою..Жевріла надія -- а раптом "зробить" мені відео через, дружину чи ще когось.

На порозі довелося довго пояснювати голодній черзі, що я сюди -- не їсти, -- побачити брата, рідного брата, єдиноутробного.

-- Заходь, братику, заходь, -- почулося з прочинених дверей і черга повірила, пропустила.

Михайло зустрів мене в коридорі, без церемоній, провів до боковушки, дав попоїсти -- і навіть потім, не квапив, не запитував, чому я прийшов.

64 .

А починати самому було важко. Михайло спокійно дивився на мене своїми розумними, по-собачому сумними очима.. Трохи згорблені плечі, вуса підковою, звичайна, з магазину, жилетка, м'які -- булочками -- руки -- все це. настроювало на домашніиґ лад, розслаблювало,

На мить приверзлося, що переді мною і справді мій неіснуючий старший брат, ну, якщо не брат, то принаймні давній друг. Але друг справжній, і він не схвалить моїх фокусів, не дістане японського відео, навіть \кщо могтиме. Бо все це -- не те, не те.

"Та що не те?! -- підстьобнув я себе. -- Тут жит-

тя .вирішується". -- Знаєш, Михайло, -- почав, я, відчуваючи нову,

властиву мені -роль невдахи, -- знаєш, потрапив у таке становище... Одразу й не розкажеш. Словом, .до-зарізу потрібне відео. На післязавтра. Японське. . В ідній упаковці... На післязавтра. Обов'язково. ., Михайло дивився на мене так само сумдо-спокійно,

чьки щось з'явилося в його погляді -- ЖаЛЬ,; .На-^іВНО,

подумав я. --Мені теж, може,, ж'.аль .зоє:!'молодості. Тьху, мелодрама". .

-- Череватого попроси,, -- нарешті, мовив. Михан-. -- Він цими справами.завідує.

-- А ти? . . _,

-- Навряд чи допоможу... Іване, ти впевнений, .що мно тобі потрібне?

--. Впевнений. ., - . .--Надірвешся, хлопче. Згориш... Вибач, звісно.

-- Так, це мої проблеми.

.-З тим і пішов від. нього, подумки лаючись на всі заставки. Чистоплюй. Сноб від кооперації.

Нічого, зате більше злості буде на Череватого., Цьо-: я вже потрушу. Не посоромлюся..

Постарався якнайшвидше, поки не минула злість, уїхати до врятованої мною молодіжної театральної студії. - і До залу не заходив, пробрався в найдальший ку-

- ж цього колись запліснявілого, а тепер досить затиш-

-.)го і модернованого підвалу. Тут, у найтихішому закапелку, Череватий обладнав собі кабінет -- досить просторий і гарний, щоправда, без вікон, але з .конди-ціонованим повітрям і трьома телефонами на шпроко-

-, . 65

му столі. Два з цих трьох телефонів були підключені до порожнього місця в лівій шухляді, але не всі про це здогадувалися. Артисточки-аматорки обожте бали Череватого, наче якогось принца-мецената, молоді бородаті режисери вважали його неабияким знавцем' театру, випадкові відвідувачі приймали за великого начальника від культури.

А Череватому, чи то пак -- Миколі Пилиповичу все це дуже подобалося. Він одержав не просто дармовий кабінет у центрі міста, а ще й неабиякий престиж, тобто свою власну, таку потрібну кожній людині знйчу-шість.

Тільки Череватий не вмів користуватися цією гострою приправою ділового життя. Весь час передавав куті меду.

Словом, обюрокрачувався просто на очах. І це при тому, що сам немало потерпів від справжніх бюрокра-тів, які псували йому нерви буквально за кожен метр прокладеного кабелю.

От і мене Череватий зустрів за всіма правилами повного бюрократичного 'церемоніалу -- секунду ще потримав погляд у паперах, потім перевів його "а мене, зобразив демократичну посмішку, підвівся, вибрав-ся з-за столу, поволі пішов назустріч розкішною килимовою доріжкою, здалеку простягаючи правицю...

Але я не дав йому дограти цю сцену до кінця, ляснув по плечу:

--Привіт, старий. Ну, як бізнес? - Від моєї несолідної поведенції госпрдар шикарного кабінету пом'явся, переключаючись на інший стиль, але таки переключився і знову став просто Череватим -- дрібним гендляриком із запобігливими очицями, колишнім фарцівником, якого ніхто зі старих знайомих всерйоз не сприймав.

-- Кави хочеш? Збігаю до буфету.

-- Ні.

-- А. Я забув, що ти спортсмен. Сідай. --Спочатку--гонорар.

-- Так-так. Три кусочки. -

-- Ні, ти -- просто прикол. Триста десять.

--А. Так-так. Я ж тобі минулого місяця недодав, -- Череватий поліз до .сейфу, довго слинив пальці, мусо-лив десятки і нарешті з явним жалем віддав їх мені. -- Перелічи..

Довіряю, -- я поклав гроші на край столу. -- Це мені на нові кросовки. Якраз три куска просили. Але може цього разу з тебе не брати. І наступного разу теж. Хочеш?

Череватий заінтересувався, але й насторожився.

-- Тобі коли відео прийде?

-- Обіцяли післязавтра.

-- Наше?

-- Не знаю.

-- Якщо японське -- продай мені.

-- Навряд чи японське. І як я його, тобі продам? Що ми тоді встановимо?

-- Поміняєш на старе. Тобі все одно, а мені потрібне в рідній упаковці.

-- А... Так-так. Але, ні. Якщо взнають у міськвиконкомі, більше не виділять. Сам знаєш.

-- Через місяць таке ж дістану. В крайньому' разі через два. А поки старимі покрутиш.

-- Головатий, я тебе поважаю. І Федьковича теж. Але... Сам знаєш, які тепер сфери мною цікавляться.

-- Цікавляться, так. Слухай, а як це тебе Федько-вич від рекету порятував? Раз і назавжди відмазали-ся чи що?

-- Ні. Я бабок не давав. Тільки пару порнокасет. Він якось сам. Є там у нього хтось. Головатий, я справді не зможу.

-- Ти подумай. 'Подзвони, кому слід. На роздуми даю півгодини. А я поки ваш спектакль подивлюся.

-- У нас сьогодні неформали засідають. Цікаво. шумлять.

-- А... - Набридли ці розмови. Третій рік, як перебудовуємося, а не міняється нічого.

-- Як це не міняється?-- здивувався Череватий.-- А я,наприклад.

-- О, ти дуже змінився. Завдяки моїм ідеям. Ну, думай. Дзвони. І не втічи.

Я засік час і тихо пробрався до невеличкого залу цього підвального театру, сів у передостанньому ряду.

Майже всі місця були зайняті. Кондиціонери тут не працювали, їх не було зовсім, задуха стояла, наче у закупореному тролейбусі. Але ніхто на це не зважав -- політбій був у розпалі!

Цікава публіка тут зібралася -- на диво різношерст-на. Нечесані гриви хіпарів, короткі стрижки рокерів, фірмові зачіски комсомольських ватажків. А одяг? Вн-шмуляні джинси, кожанки з ланцюгами й заклепками, строгі .трійки, плащові батники, пампасні спортивкн. Просто парад-але.

Розмови були схожі на одяг. Чого тут тільки не говорили? Коли я зайшов, якраз виступав дистрофічний, інтелектуал із зеленою стрічкою, пов'язаною довкола кучматної голови. Не зазираючи ні в які нотатки, наче з кулемета, вистрілював безкінечні цифри та формули і кожну з них супроводжував обуреними вигуками.

-- Хто це? -- пошепки запитав я у свого сусіда в білій футболці з безграмотним написом: "Ай лав хеві метал"..

-- Це з грін партай, -- охоче пояснив металіст.

-- Звідки? -- я зробив вигляд, що просто не розчув.

-- Ну, з партії зелених... А... Нічого вони не доб'ються. Лажа це все.

Тим часом під схвальний шум залу "зелений" закінчив, свій виступ якоюсь особливо сильною фразою і переможно пішов зі сцени.

В цей момент над шумом десь із першого ряду ви-вивдиася чийсь владний голос:

-- Занесіть мені ваші результати. Ми покараємо

ВИННИХ. ...

-- Хто це там? --знову запитав я у свого поінформованого сусіда. --А. начальство якесь. Вони теж тепер понтуються.

--..Де. перший секретар райкому партії, --почувся позаду обурений шепіт.

Я озирнувся. За нами бІЛя дверей сидів типовий комсомольський холден⁹²-- імпортна трієчка, галстучок, .акуратненька зачіска.

-- Відкрий-но двері, -- владно сказав я йому. -- Душно.

Молодик слухняно підвівся і прочинив двері, під-

твердивши цим мій здогад--інструктор,

А на сцені вже співали. Троє молодиків і дівчина,

зодягнуті у якісь дивні сарафани чи хітони, грали на не менш дивних інструментах і гарно співали мелодійну пісню, в якій на різні лади повторювалося лише два слова: "Харі Крішна. Крішна харі. Харі Крішна". Здається, так.

-- Крішнаїти,--штовхнув мене в бік комуйікабель-ний металіст. -- М'яса не їдять. А он той ласий в Г'ндію

їздив. -- Секта?

-- Та ні. Це такий бзік у них.

Крішнаїти мирно доспівали й одержали аплодисментів куди більше, ніж "попередній виступаючий".

А коли вони зійшли зі сцени, на ній опинився небритий патлатий юнак, весь у джинсовому, з безвільними руками, що теліпалися, наче на шарнірах. Струснувши своїми немічними кінцівками, юнак з надривом закричав у зал:

--Я вас усіх ненавиджу! Я цю вашу країну ненавиджу! Я хочу .виїхати звідси. Випустіть мене звідси. Ненавиджу!

-- Ну, й метися! Гнида!! -- мій сусіда-металіст підвівся і засвистів у два пальці -- мені аж у вухах за-кл.ал.о. Шум здійнявся неймовірний. "Західник" щось викрикував зі сцени, на нього кричали з залу, комсомольський функціонер марно намагався втихомирити екс-пансивного металіста, смикаючи його за майку з англійським написом. Хтось у передньому ряду теленькав дзвоником.

Ми, напевно, ще довго шуміли б і сперечалися б. один з одним. Але в першому ряду підвівся якийсь чоловік і, повернувшись до залу, заспокійливо підняв руки. "Перший, перший..." -- прошелестіло по рядах. Усі хутенько вмовкли. Цікаво стало, що він скаже, як громитиме потвору капіталізму.

А невисокий непоказний чоловічок із владним, добре поставленим голосом спокійно дочекався повної тиші і вбив всіх морально. Він роздумливо промовив:

-- У людини горе. Давайте розберемося. Допоможемо.

-- Не потрібна мені ваша допомога, -- огризнувся "західник". -- Я хочу виїхати. Перший повернувся до нього:

-- Яка країна вам до вподоби?

-- Канада.

-- Чому ж не Штати?

-- У Канаді більше українців.

-- То за чим затримка? Ми вас не тримаємо.

Для, виїзду потрібен виклик. А в мене немає ро- дичів за кордоном. Така умова.

-- Не думаю, що ця умова довго протримається, -- сказав перший. -- Але даю вам гарантію, що ви все одно не виїдете. Самі не захочете.

-- Це ж чому? -- наїжачився "західник".

--А так вам вигідніше. Кричати .всім про своє роз-чарування і нічого не робити. Оце і є ваше горе. У вас агресивний варіант обломовщини. Подумайте над цим.

Перший спокійно сів, а його повержений опонент розгублено хитнувся туди-сюди і знову спробував крн-чати своє "ненавиджу". Але зал відповів йому насмішкуватим гулом. А на сцену вже вийшов новий нефор-' мал. Ще ніхто, не встиг настроїтися на нього. Проте він і не думав чекати уваги -- взяв її першою ж фразою.

-- Вітаю вас, товаришу перший. От ви й поверну-.лися до звичних вам політичних ярликів. Спочатку так гарно сказали: "У людини горе". Справді біда. То навіщо ж по ній ярликом? "Агресивна обломов цина". Гарно сказано. Але біда є біда. Незалежно від ярликів. І я його від себе не відокремлюю. Він -- із нашого покоління.

Зал буквально вимер. Всім стало цікаво. Бо досі тут критикували загалом і взагалі, всю владу в цілому. Та ще й не теперішню владу, а ту, що була п'ятдесят, десять чи принаймні рік тому. І раптом знайшов- ся сміливець, напав на першого. На Самого!.. Діла-а...

Перший сидів спокійно. Напевно, й оком не кліпнув.Але я більше придивлявся до юнака. Звичайний собі хлопець. Років двадцять п'ять, не більше. І що цікаво -- без яскравих ознак якоїсь певної приналежності: не хіппар, не металіст, не дистрофічний' інтелектуал. Хлопець як хлопець.

А він, уже завоювавши загальну увагу, бив нас без жалю, бив просто по головах:

-- Наше покоління! Наше покоління -- це поколій-ня обдурених. Бо нам і батькам нашим усе життя брехали... Наше покоління -- це покоління безробітних. Бо нас не допускають до справжньої роботи... Наше покоління -- це покоління відчуджених. Бо ми нікого не цікавимо і нікому не потрібні... Тут хтось говорив, ідо молодь нині зла. А якими ще ми можемо бути? Так. Ми -- сердите покоління. І у нас вистачить злості, ді-лової злості для того, щоб урятувати себе і вас. Тіль-

ки не треба нам заважати. Не заважайте нам, і ми врятуємо країну. Ми зуміємо це. Бо ми -- не боязливі, не такі закомплексовані. Нам справді нічого втрачати,. крім чужих забобонів. Якщо хочете, то це -- маніфест. Так. Це --маніфест сердитого покоління... Я знаю. Ви зараз скажете: давай конкретні пропозиції. Вони у мене є. Цілий пакет конкретних пропозицій для всього нашого міста. Але я не збираюся їх обговорювати ось тут, у цих кулуарах. Ви зараз скажете, що вони наївні і передчасні, й на цьому все закінчиться. А я хочу, щоб їх надрукували в газеті. Так-так, у міській газеті. Не більше й не менше. І нехай кожен, хто захоче, надрукує свої пропозиції. Не думаю, що Їх буде багато. Все одно всі ми зійдемося на одних і тих же простих речах.

Я уважно придивлявся до цього оратора. Все знайоме, все схоже, але яка завидна енергія, яка віра. А подивишся -- звичайний інженерик, молодий спеціаліст. Напевно, лише рік тому прийшов на завод. З дипломом і рожевими мріями. А там -- бардак; І товкли його. наче кошеня. І сміялися: це тобі не вуз, це тобі завод. От він і кинувся на амбразуру. Голими грудьми. Ех, амбразури, амбразури. Вчили ви нас, та не на-і вчили. Ми й досі думаємо, що розум і розрахунок мож-на завжди замінити геройством, а хорошу й точну арт-ї підготовку -- людським життям. Так, у нас країна ге-роїв. Завжди знайдеться той, хто закриє собою амбразуру. Але не завжди відшукаєш добрий снаряд, щоб просто обвалити весь дзот. Потрібно цілий з'їзд проводити, щоб виготовити такий снаряд... У нас же країна халтурників... Країна героїв І халтурників...

Та все ж я позаздрив молодому неформалу. Щасливий чоловік. Сидить після вузу. на голих, ста п'яти-десяти і вірить, що його програми щось змінять. Його не ображає заробіток, удвоє менший, ніж у некваліфі-кованого робітника, а турбує загальний добробут. Як завжди, загальний, ,а не конкретний.

Я б теж хотів отак пожити -- божою пташкою. Хоча б..рік. Але вже знаю, що таких пташок чекає. Через -десять років невеличке й радісне підвищення по службі, а потім і довгожданна квартира. Ще років десять він буде заробляти на меблі, діставати їх, а, напхавши квартиру всім необхідним, переведе подих, озирнеться -і побачить: молодечого запалу вже нема, друзів нема,грошей теж нема; А є тільки напівжебрацьке житло, дратівлива дружина і син-підліток, який німо зневажає батька тільки за те, що той не в змозі дістати й купити яку-небудь новомодну штучку. А батько буде вміти лн-ще одне -- гарно балакати. Ні, таке майбутнє не для мене.

Я глянув на годинника. Минуло вже тридцять хвилин. Отже, настав час потурбувати й нашого Череваня.

Тихенько пробираючись до виходу, все ж дослухо-вував заключний виступ першого секретаря. Говорив він спокійно й розумно, простими словами, без канцелярщини. "Навчилися, нарешті, з людьми розмовляти", -- подумки відзначив я. Але вирішив не лишатися. Не люблю говорилень...

А Череватого на місці не виявилося. І ніхто не знав, куди він подався. Втік, зараза. От, дурне. Я ж його взавтра все одно дістану. А може, в кабінеті закрився? І світло вимкнув. Ні, навряд. Я ж спеціально вийшов із залу раніше.

Даремно пошарпавши двері, я рушив до виходу. Ну, Череватий, ну, зараза. Ти в мене відучишся коней мочити.

Так подумки лаючись, я разом з останніми; ще розгарячілими учасниками дискусії піднімався сходами нагору.' Там, біля виходу зібрався добрячий гурт. Очевидно, вже провівши першого секретаря, стояли в су-тінках і не розходилися. Досварювалися.

"От люди у нас, -- подумав я.-- Ковбасою не то-дуй, а дай посперечатися на філософські теми... Тепер до ночі не розійдуться".

Та раптом тихий гул суперечки розітнув жіночий вереск. За ним почувся дзенькіт скла. Хтось голосно лайнувся. Когось зіпхнули зі сходів і він посунувся вниз,, ледь не зваливши й мене. Я допоміг йому підвестися:

-- Що там?

-- Не знаю. Бійка якась. Треба було б перечекати, але я згадав, що там недалеко стоїть моя "Антилопа". Тож бійка точиться, напевно, якраз біля неї.

Рвонувся наверх, розпихаючи більш обережних і тільки вибіг на світло, як хтось ззаду -- чи не штахетиною? -- влучив мені в потилицю. Удар, на щастя, був слабкий -- скоріше поштовх. Але від несподіванки і його вистачило. Я заточився і впав, заодно збивши з ніг якусь дівчину. Довкола вже всі кричали. Я теж щось. Закричав дівчині. Здається "Вибачте",! простягнув їй руку, щоб допомогти підвестися. Але вона не зрозуміла моїх благородних намірів -- потягла ^на себе, а .ногою вперлася мені в живіт -- і я тільки кавкнув, перелітаючи через неї. Вдарився об асфальт досить боляче, але одразу скочив на рівні. Щоб подивитися на це диво -- на тендітне дівча, яке так легко кидонуло мої? вісімдесят кілограмів.

А вона вже й не дивилася на мене. Видобула звідкись, свистка і засюрчала на всю вулицю.

Бійка на мить завмерла. Всі заозиралися: де міді-дія? А побачивши, що свистить якесь мале дївча, засміялися, загиготіли і все почали знову. Дебелий, з короткою стрижкою бевзь, ошкірившись, пішов на дівчину, розставивши -руки -- мовляв, зловлю, заразу. І, напевно, зловив би, але я не втримався -- забувши про свою машину, заступив йому дорогу.

-- Ша, падла! -- закричав він, і по-блатному- потягся двома пальцями-до моїх очей.

Але я вже бачив таких блатних дурнів. Вони .гаснуть після першого ж удару. "Цуке!"⁹³ -- згадав я і, як вчив мене Колька Чорт, ступив крок назад, у стойку, а; потім руки -- вперед і різко назад, нога вверх і вгору, Все вийшло чітко, як на тренуванні. Мій каблук вдарив бевзя' між двома ключицями. Сила удару, подвоєна грамотним виконанням, була солідною -- бевзь повалився на асфальт безладно і німо, наче манекен. Я сам здивувався, що одним ударом звалив такого громилу.

Заозирався, шукаючи дівчину. Та раптом до мене підскочив якийсь хлопчик років десяти. Він повис у мене на плечі і заверещав на вухо. Я даремно старався струсити його з себе. Де він тут узявся?

Дітлах верещав і бовтав ногами в повітрі. А поряд ,ще двоє. таких же верещали, хапаючи за руки інших. Бойова громада аж розгубилася від цієї дитячої атаки. Хтось закричав позаду мене:

-- Юлька, забери свою шпану недорізану! Я повернувся, волочачи на плечі свого малюка (він, паскуда мала, вже смикав мене за вухо) і побачив, що неподалік від нашого юрмища стоять на тротуарі ще й двоє дівчаток і теж верещать щосили,

Ця шумова атака, вочевидь, подіяла, ьіика захлинулася. Той же невидимий голосно скомандував із сутінок:

-- Ноги! Робимо ноги!⁹⁴

І моментально з десяток коротко стрижених, дисциплінованих/бойовиків сипонули врізнобіч, залишивши на полі бою своїх патлатих супротивників.

-- Що це було? Ти не знаєш? -- запитав я у свого малюка, нарешті здираючи його з себе.

-- Знаю, -- поважно відповів малюк. -- Це фаши-ки хіпарів молотили⁹⁵.

---- А ти чого тут?

-- Ми з Юлькою Петрівною з гуртка йшли. Дивимось: бійка. Вона когось тут побачила і кинулася. Ми за нею.

--А хто це, Юлька Петрівна.

-- Піонервожата наша. Її всі знають.

--Я не знаю. -- То познайом.

-- Ходімо. Якщо вона захоче.

Малий вхопив мене за рукав і підвів до тієї ж дівчини. Ми здивовано поглянули одне на одного. Дівчинка була нічого, симпатична. Рішуче обличчя, корот-ка стрижка, довга ніжна шия. І фігурка спортивна. жі ---- Ну, вже знайомтеся, -- штурхнув мене малий.

-- Іван.

-- Юля, -- вона подала мені теплу вузьку долонь-ку. -- Ви вже вибачте, що я вас... О... то вам добряче дісталося.

-- То вчора. А сьогодні тільки від вас. Та нічого. Ви ж у кросівках. От якби гострим каблуком у живіт. Вона силувано засміялася:

-- А ще спасибі, що врятували мене від того здорованя.

-- Ну, що ви? Це вам спасибі.. І вашим піонерам. Я- нахилився до малого. -- Ви спеціально верещали?

-- Еге ж, -- гордо згодився він. -- Це. Юлька Петрівна нас навчила. Як десь побачимо бійку -- кричимо. А. дорослі бояться, коли діти.кричать.

-- Ми теж пищали, аж смішно було, -- зачастили, підбігши, дівчата. Діти' оточили свою піонервожату і дивилися на неї 'із захватом. Вони' були горді собою. Ще б пак! Припинити таку бійку!

Мені стало інтересно з ними. Про щось хотів запи-тати.. Але раптом почув, як неподалік перемовляються двоє побитих хипарів.

-- Там чиюсь машину розтовкли,

-- Нічого, багатенький Буратіно собі нову купить. Лише тоді я згадав заради чого так продирався крізь бійку і кинувся до своєї, "Антилопи". Н.4 щастя, її не перевернули, фар не побили, а старанно розтовкли тільки лобове скло.

Тільки. Де, тепер дістанеш нове? Це ж дефіцит з де- фіцитів. Я аж плюнув спересердя. -- Це ваша машина? -- запитала Юля. Вона зі сво- їми пацанятами підійшла слідом,

-- Моя, -- Давайте ми вам хоч скалки повизбираємо. вони дружно заходилися прибирати мою нещасну "Антилопу". А я тим часом перевірив запалення, сигнали поворотів. Усе працювало більш-менш нормально.

-- Що ж, давайте по хатах вас порозвожу, -- запропонував я своїй новій компанії.

-- Ми тут поряд. Не треба, -- відмовився, малюк, який висів на мені -- він був серед них за старшого. -- А от Юльку Петрівну завезіть, їй сьогодні далеко. Вона сьогодні у батька ночує.

-- Добре, завезу;-- охоче згодився я. -- Сідайте, Юліє Петрівно.

-- Мені дуже далеко/ -- попередила Юлія. -- Аж. за Польову.

-- Ну то й що? Я нікуди не спішу. Сідайте на заднє сидіння. Там не так холодно буде.

Але Юля вмостилася на передньому 'І сказала своїм підопічним:

-- Хлопці, ви ж спочатку дівчаток проведіть. Вже стемніло.

-- Будьте спок, Юлько Петрівно, -- дружно заспо- коїли її хлопці,--Проведемо... Ми ж тут усі... У своєму кварталі.

Моя "Антилопа", ніби відчувші відповідальність моменту, на диво гарно завелася і ми поїхали. Їхати без вітрового скла було справді незатишно.

Перебралися б на заднє сидіння,-- запропонував я. -- Лягли б там і від вітру сховалися б.

Юля засміялася -- сміх у неї був грудний, приємний.

-- А хто вам буде дорогу показувати?

Та все ж було видно, що їй холодно;

-- Тоді ховайтесь мені за спину, -- сказав я. і вона послухалася: підсунулася ближче, обхопила

рученятами мої плечі й сховала своє личико у мене за

спиною.

--Кілька хвилин ми їхали мовчки. А потім вона, тихо-сказала:

-- Як тут спокійно.

Мене ніби струмом ударило. Боже ж ти мій! Це так було сказано... Просто, ніжно, оголено. Цій дівчині так хотілося махи в житті добрий прихисток... А я....я міг би їй той прихисток дати...

Я перевів подих і обережно запитав:

-- А ви що, не завжди у батька ночуєте?

-- Мої предки живуть окремо. Я більше з мамою. Але торік батько захворів. Паралич. То ми з братом, і з тіткою по черзі, його доглядаємо. Сьогодні., моя, черга, --вона зітхнула.

-- Важко,--поспівчував я.

-- Ні. Але він часто сердиться на мене. За, те, що я

приходжу.

--Сердиться?

-- Еге ж. Вважає, що й так винен переді мною. Він почав в бога вірити. Каже, що паралич --то йому кара господня. За те, що покинув нас із братом, коли ми. ще були малими. А тепер,-- каже, -- треба спокутувати гріхи. І не жалійте мене,-- каже. А хто ж за ним при- бере, якщо ми не будемо ходити?.. Ой, зараз нам ліворуч... Він у будинок інваліда не хоче. Та й ми його туди не віддамо. Лікар казав, йому ще років два лишилося Це зовсім мало. Ми витримаємо, нічого.

Я мимоволі поморщився: "Якщо вона усім так розповідає...".

Юлька ніби вгадала мої думки:

-- Вк вже пробачте, що таке говорю. Ось ви мене і завезете, й ми більше не побачимось. А знайомим таке- 1 го не розкажеш. Говоритимуть: батькової смерті жде. Іноді й справді жду. Коли бачу, як його корчить. Це страшно, так думати? Це погано?

• Це життя, Юльо. Просто ви любите батька.

• Не-знаю... Раніше ненавиділа. Коли тільки з мамою-жила. А потім тітка -- його сестра -- розпові-ла мені, 'як він хворіє. Я приїхала до нього: він лежить, старик уже, дивиться на мене здивовано, -- не впізнав одразу. А мені стало образливо, що не впізнав. Потім вік здогадався, що я його дочка, захвилювався, і його почало корчити. Страшно так. Я злякалася, закричала..

Юлька заплакала-забилася в мене на плечі. Я зупи-нав машину, обняв її. Хоч- самому було холодно, старався зігріти її.

На задньому сидінні я завжди вожу старий рюкзак, а в ньому -- теплий плед і фляжку з коньяком: для наших із Світланою завжди несподіваних виїздів до лісу. Я обережно перегнувся через сидіння, вишпортав з рюкзака плед, закутав Юльку, відкрив фляжку і запропонував:

-- Ковтни трохи -- зігрієшся.

-- Ні-ні! -- гаряче запротестувала дівчина. -- Батько почує запах. Трошки посиджу тихенько. Можна?

Я-ще.підкутав її, обняв. Вона довірливо, по-дитячому, зовсім як моя сестра, притулилася-до мене й затихла. Я перехилив фляжку, зробив два маленьких ковтка Стало тепліше.

-- Ти п'єш за кермом? -- пошепки запитала Юлька.

--Я взагалі не п'ю. Але сьогодні холодно. Без скла. Навіть міліція дозволила б.

-- Вибач мені за таку поїздку.

-- Нічого. Ти про це не думай: Розслабся, -- я обережно погладив її по обличчю. Дівчина посміхнулася й тихенько зітхнула;

Ми сиділи і просто мовчали. Наша машина стояла край широкого проспекту. Ліворуч від нас іноді проскакували інші, заклопотані машини, а праворуч, за рідкими кущами зелених насаджень лежав темний тротуар, по якому в обидва боки мовчечки дибали перехожі. Над ними в міській сіруватій пітьмі світилися різнобарвні вогники високих будинків. Це півмільйонне місто було гарним. Але воно нічого не знало про нас. І не хотіло знати.

-- Тобі часто звіряються? Правда ж? -- раптом запитала Юлька.

-- Буває інколи.

-- А ти? Я промовчав. Не розповідати ж, що востаннє по-люд-

ськи поговорив з. людиною, шість років тому. А розмова відбулася невідомо де,--.на дні невідомо якого океану.. Я навіть не знав тоді, що там на поверхні -- день чи ніч, зима чи літо. Це знав тільки командир нашого підводного човна. Ну, й на базі, звісно.

Я. перервав цей непроханий спомин і подумав: "Може й справді? Може зараз висповідатись, оцій добрій випадковій дівчинці? Завтра ж не побачимось".

Вона-то вислухає всю мою довгу розповідь про моє кручене-верчене життя. Але навіщо забирати в неї стільки часу? Та й холодно тут, у машині, А вона до батька поспішає, до хворого.

Все ж не втримався і запитав тільки:

-- Юлько, ти б поважала людину, якби взнала, що вона дала хабара? ^ -- Ти дав хабара? -- здивувалася дівчина.

-- Ще не дав, але збираюся. І великого.

-- А навіщо тобі? Ти -- сильний. Я посміхнувся:

-- Значить, слабак. Та й не дістану, напевно, те,-що від мене хочуть.

-- А що хочуть?

-- Японське відео. Новеньке. В рідній упаковці. І треба -- через два дні.

Юля підвелася, впритул подивилася на мене:

-- Так ти... Ти теж...

-- Ну, що я? Що? Скоріше ярлика клей.

-- Не знаю.

-- А якщо у мене доля вирішується. Якщо все життя саме такої роботи й хотів собі. Це для мене єдиний шанс людиною стати.

-- Я думала: ти вже...

-- Що вже?

-- Вже людина.

-- Це все слова, Юлько, А те моє місце займе якийсь мамин синочок і буде; все життя байдики бити або халтуру гнати. Від мене хоч яка-небудь користь буде.

Юлька мовчала. -- Хотіла сповіді, -- дорікнув я, -- а тепер мовчиш.

-- І Він, отверзши вуста Свої, вчив, говорячи:

Блаженні вбогі, бо їхнім є Царство Небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні лагідні, бо вони наслідують землю.

Блаженні жадаючі І спраглі до правди, бо вони наситяться.

Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть...

-- ...Що це?

-- З Нагорної проповіді Ісуса. Христа, Господа нашого... Мене батько змушує вчити. Все "Євангеліє" напам'ять, От я і вчу, щоб він не переживав.

-- Блаженні, -- це, вибач, слабоумні?

----'Ну, що ти? Блаженні, у старовинному, розумінні цього слова, це щасливі.

-- Ти віруєш?

-- Іноді хочеться повірити. Та не виходить у мене.. Стараюся і не можу. Казки це все. Добрі хороші казки. Людям для розради... Ну, поїдемо вже, Іванечку. Батько жде.

-- Поїдемо.

...Батько її справді жив; у чорта на рогах, уже навіть за межою міста, в якійсь рудій халупі.

-- Я тебе не запрошу на каву, -- сказала Юля. -- Телефон даси мені свій?

-- В гуртожитку живу.

-- В якому?

-- У третьому, на Шевченка. А ти?

-- Яв шістнадцятій школі працюю. Захочеш -- знайдеш... Ну, гуд бай,, беббі. Цмо-ко-ко не буде.

І вона пішла.

Я сьорбнув коньяку і поїхав, ловлячи дрижаки і виклацуючи зубами. Жовтень, все-таки. А тут -- наче на мотоциклі.

...Отаку б мені подругу. Теж, як і я, життям биту. Ця завжди зрозуміє. Але ж засіла в мені та Світлана.

Хоча, Світлана теж не розбалувана. Та й хто тепер роз- балуваний? На кого не глянь -- кожен так чи інакше життям подзьобаний.

Ого, які глибокодумні думки в тебе, Іване. Просто філософ. Ти краще с.ам себе пожалій. Бо ніхто з тих подзьобаних тобі не допоможе. Хіба що поспівчуває, язиком поцмокає -- ай-яй-яй.

...Лишати "Антилопу" під вікнами гуртожитку цьо-го разу не можна було -- без лобового скла і кермо зняли б. Тож довелося „знову гнати її до автопарку і. довго справуватися із вахтером -- на диво принциповим відставником. Він всамбожпвся тільки після того, як я запхнув йому до кишені червінця. І то до боксу порожнього ж!) все одно не впустив, дозволив припаркувати біля прохідної. Спасибі, що хоч'із внутрішньої сторони.

А потім я довго не міг впіймати таксі. Словом, дістався до гуртожитку лише о десятій. І яким же великим було моє здивування! Угвестибюлі, з старих пошарпаних кріслах сиділи ФедЬкович і Череватий.

-- ОгоІ Ви чого тут?

-- Чого-чого? -- ще більше набурмосився федько-вич. -- Вештається десь по дівках, а потім чогокає. -- Ну, пішли до мене. Кави поп'ємо. -- Ніколи нам, -- запротестував Череватий. -- У мене в машині посидимо.

Череватий явно хотів похизуватися своєю новенькою "Волгою". Бо як тільки ми всілися в ній, увімкнув кон-диціонер і магнітофон.

-- Ай, виключ свої цяцьки, -- розсердився Федірко-вич.-- Справді ніколи... Слухай, Головатий. У нас такий план. Ти сьогодні укладаєш ось із ним договір.-на транспортні послуги, завтра щось заради форми перевозиш.

.-- Кабель треба буде перевезти,-- втрутився Череватий.

-- Еге ж, кабель, а післязавтра, -- Федькович строго подивився на Череватого, -- а післязавтра він пошле тебе-, особисто тебе, за японським відео. Ти їдеш своїм "Москвичем", дорогою десь обережно" наїжджаєш на стовп, мнеш крило, тебе штрафує міліція, а ми того ж дня складаємо акт -- при перевезенні відео трошки' побилося, треба ремонтувати. І віддаємо для ремонту тобі. ж. Ти його продаєш чи даруєш кому тобі там треба, а сам місяць, два, три шука&ш інше, теж нове. 1 здаєш нам, ніби-то те ж саме, тільки перемонтоване..

--А навіщо вся ця комедія? -- не зрозумів я.--- Адже Череватий його вже купив. Значить, воно .перейде у його власність. Отже він, що захоче, те з ним зробить. Захоче -- мені подарує.

-- Ну, наївняк! -- розсердився Череватий. -- А ще обзивається. Сам ти Безголовий, а не Головатий. Простої речі доперти не можеш -- відео мені виділяє обласний відділ торгівлі за проханням міськвиконкому. Виділення цільове -- для нової студії. І тільки. Більше нікуди я його використати не можу.

Ах, что .же будет говоріть княгіня Марья Алек-сєвна?!--не втримався я.

-- Ти на мене своєю освітою не дави, -- розсердився Череватий. -- Сам сказав, що мені зараз треба грати за їхніми правилами. А вони назвуть спекулянтом -- не відмиєшся. А як доведу, що не'продав тобі з напаром? Та й не забувай, що ти -- тільки студент. Навіщо студентові відео? Га? Я.к ми їм пояснимо?

-- Згоджуйся, Іване, на наш варіант, -- сказав Федь-кович, --- іншого немає.

--Інші варіанти завжди є. Треба подумати.

-- А наш що, зовсім не підходить?

-- Щось у ньому не те. Ступінь ризику надто, висока. Та ймашина у мене вже побита, --і я коротко розповів їм про сьогоднішню придибаіу.

-- То бійка не в студії була? -- стривожився Череватий.

-- Ні, на вулиці. В студії лише. люстру розбили, -- збрехав я, і цим добряче налякав Череватого. Він заметушився, засовався, почав комусь погрожувати.

-- Згасни, -- засміявся Федькович. -- Головатий пожартував, -- і повернувся до мене. -- Скло я тобі -І дам. У мене таке якраз завалялося. Хотів обміняти... -- Федькович вчасно обірвав себе, не сказавши, на що ж він хотів обміняти лобове скло.

-- Так ти не приймеш нашого варіанту? --вдоволено запитав Череватий.

-- Приймаю. Але тільки як запасний.

-- На що ж ти надієшся?

-- Не знаю. У мене є ще аж два дні. -

-- Ну, дивись, старий. Ми для тебе зробили все, що : могли.

Нічого вони для мене не зробили. Та все одно було приємно. Що спеціально приїхали. Що хороша дівчинка Юлька раптом знайшлася. Що Колька Чорт вечерю зготував на двох і нагримав на мене за запізнення. Ніби -я міг знати, коли. са.ме .йому заманеться приготувати вечерю.

Заснув я рано, швидко з новими надіями. Хоча підстав для якихось надій -- нїц, не було.

А вранці дуже порадував Стаса Арлекіна. Побачивши мою фізіономію, на якій ще збереглися сліди синців, Стає аж засвітився від задоволення:

-- Казав: у голову одержиш.

Він так радувався, що я не втерпів і вирішив погратися з ним. Відтяг його вбік і зробився геть сумним та нещасним і сказав:

-- Ну, дали в голову. Нехай уже. А навіщо лобове скло в машині розбили?

Наївний Арлекін не зміг приховати здивування:

-- Не може бути... Це не мої.

-- А чиї ж?

-- Мої навіть не знають, що в тебе машинаї є, -- виправдовувався Стає.

Я ледь не зареготав. Це ж треба так проговоритися... Значить, ти не просто пожартував щойно, значить, тіт вже натравлював на мене якесь своє шобло. Ну, зачекай. Ти у мене посмикаєшся.

Довірливо взяв Арлекіна за плече:

-- У твого батька теж, здається, машина. А якщо йому всі фари потовчуть? І потім пояснять по телефону, що це помста за синові грішки. А то ще й дачу можуть відвідати. У вас же є дача? Не смикайся. Слухай, що пропоную: укладаємо мирну угоду -- твої жлобчики мене більше не чіпають, ти мені дістаєш лобове скло до "Москвича" і заодно' -- відеомагнітофон, -- не сми-кайся, кажу, -- а я тобі звільняю дорогу в "Сенсор". Все одно ж ти не даси спокійно працювати. З твоїми зв'язками будь-кого можна зі світу зжити... Ти не радій передчасно, а слухай. Угода буде джентельменською:

дорогу в "Сенсор" звільню лише після того, як ти мені дістанеш відео і скло. Після того, -- зрозумів? І не-спробуй хитрувати: потрапити під слідство за розбійний напад на приватний автомобіль тобі зараз зовсім ні до чого. Думай!

Я відіпхнув від себе ошелешеного Арлекіна і пішов собі в аудиторію, лекцію слухати. Таки справді вибив його з колеї. Бо він з'явився аж через годину -- дуже заклопотаний і сумний. Сів на задньому ряду і так йому не терпілося, що він написав мені записку: "Івану По-номаренку. Згоден. Починаю шукати". Кращого документу для того, щоб часі від часу подякувати цього дурня ніхто, напевно, і не придумав би. Я демонстративно підняв записку, помахав нею в повітрі й акуратно заховав до кишені.

-- Пономаренко, у вас що, запитання? -- розсердився викладач. Бо я з першого ряду махав запискою майже у нього під носом. Але кому-кому, а цьому викладачеві не впіймать мене ніколи. Бо він свій предмет, очевидно, терпіти не міг. А мені, навпаки, ця. його теоретична фізика дуже подобалася. Найпарадоксальніша наука на світі.

Тож я негайно схопився за найближчий парадокс д;

виволік його' на поверхню:

-- Так, у мене запитання. От ви говорили, що тільки нейтрино не має маси спокою. А всі інші елементарні частинки мають. Чому тоді природа зробила такий виняток? Може, нейтрино -- і не частинка зовсім? А якийсь фізичний слід чогось іншого?

-- То слід літаючої тарілки, -- обізвався ззаду Колька Чорт, і всі засміялися.

Викладач обурено потрусив головою: -

-- Побачимо, як ви будете жартувати на екзамені. Терпіти не можу таких погроз. Тож одразу поліз на рожон:

-- Миколо Миколайовичу! А ви де відповіли на моє запитання.

-- Ви вважаєте, що то було запитання? -- скривився наш теоретик. -- То була просто гіпотеза. І не дуже вдала.

-- У Миколи Миколайовича в самого тих гіпотез, хоч за кордон продавай, -- знову вставив Колька. Це був уже явний натяк на очевидну недолугість.

-- Чорт візьми, -- вже зовсім розсердився .викла- дач.--У нас лекція, а не гурток.

-- Кого взяти? -- охоче підвівся Чорт. -- Ви казали, щоб я когось узяв.

Студентська публіка була в захваті від такого при- колу. Миколу Миколайовича врятував дзвінок, і цей позбавлений почуття гумору викладач з великим задо- воленням вийшов з нашої аудиторії. "Відмучився", ніби промовляла вся його згорблена фігура. А після другої пари прибіг черговий:і -- Пономаренко! До декана!

В коридорі мене наздогнав Колька Чорт.

-- Яз тобою.

-- Навіщо?

-- Разом же понтувалися.

-- Ти думаєш, це "теоретик" накапав?

-- А хто ж? .-- Ні, це мене персонально. Напевне, за вчорашні | прогули. Так що, спасибі. Йди обідай і мені купи коржа.

-- Ну, тримайся! --. зрадів Колька і побіг собі.

Ти диви: справді, одні друзі довкола. Всі стараються-допомогти. Навіть Арлекін допомагати буде.

Стоп. А може це він уже щось накапав деканові? Ні. Навряд. Боязливий надто.

Декан сидів за своїм монументальним блискучим ' столом і навіть не поворухнувся у відповідь на моє привітання. Високий, опасистий, мордатий -- дивився строго. Однак за тією строгістю, здавалося мені, ховався добродушний сільський дядько -- не дуже розумний, але й не дурний.

Я без; запрошення сів навпроти нього під стіною і чемно сказав:

-- Слухаю вас.

-- Що це з твоїм обличчям?

-- А що з моїм обличчям?

-- Ти мені дурника не клей.

-- Можу вас заспокоїти: це -- не імпортний СНІД. Це--вітчизняні хулігани.

-- Чому ж вони на мене не напали--ті хулігани. А тільки на тебе.

-- А ви хіба теж дівчат проводжаєте?

--'Тм, -- декан посміхнувся. Жарт, видно, сподобався.--Ну, добре, А де ти був два дні?

-- Інсинуації, Павле Степановичу. Я пропустив тільки вчорашній день. Не хотів лякати викладачів своєю побитою мордою.

-- А сьогодні, значить, вирішив полякати.

-- Сьогодні вже трохи зійшло.

-- Добряче ж тебе. Ти хоч у міліцію заявив? -- Ні. Почнуть викликати на очні ставки, ще більше занять пропущу.

-- Гм. Все жартуєш. Не подобаєшся ти мені останнім часом, Пономаренко.

-- Я сам собі останнім часом не подобаюсь, Павле Степановичу.

-- І чому ж?

-- Проблеми обсіли.

-- А деканові про них знати не можна? Я промовчав. Тільки похилив голову. Зробив вигляд, що засоромився.

Це, вочевидь, сподобалося.

--Ет, хлопці-хлопці, -- зітхнув декан. -- Чому. ви такі нещирі з нами? Хіба викладачі вам лихого бажа-

ють? Допомогти ж хочемо. А ,ви, чимдалі, тим більше...

-- Так ми ж на п'ятому курсі вже, Павле Степановичу. Ніби й дорослі люди. А ви всі -- я маю на увазі всіх викладачів -- за нами із сосками бігаєте. Ой, не дай боже, дитя заплаче! А може, комусь і треба поплакати. Корисно.

-- Добре. Але повинен же я знати, що хвилює цих дорослих людей. Ось тебе, наприклад.

-- Мене, наприклад, хвилює не те, що інших. Так що вибір ваш -- не дуже вдалий.

-- Он як! Ну, й що ж тебе хвилює?

--'Ну, квазари, пульсари, чорні діри. Павло Степанович дуже образився. Це було .видно навіть неозброєним оком. Ми трохи помовчали, і мені стало жаль його:

-- Павле Степановичу, навіщо сердитесь? Невже ось так одразу можна все -розповісти? Проблеми у мене. Одружитись надумався.

Декан пожвавішав:

-- Ну, то й на здоров'я. Ну...

Ото не люблю; як на мене "нукають". Але треба було грати до кінця.

---А вона не хоче, --сказав і так скривився, що аж скивиці заболіли.

-- Хто не хоче?

---- Дівчина моя.

-- Як це не хоче? -- Павло Степанович аж підвівся, -- Відмінник, електронщик, золота голова. .Як це не хоче?

Здавалося, ще; мить, і він опережеться вишитим рушником та й піде мене сватати. Хороший він чоловік, усе-таки. Тільки марновірний дуже.

-- Старша вона. На п'ять років, -- я голосно зітхнув. Але тут же злякано подумав, що моя.брехня стає схожою на правду -- Світлана і справді старша за мене, і на п'ять років. Ще вирахує її і причепиться, щоб виходила за мене..Боже, що за наївне покоління, ці сорокарічні?

------ І через це, що старша? Через це-не хоче? -- роз-гарячився декан.

Ні, я не проґавив моменту:

-- Не тільки через це. Боїться, що за розподілом

-пошлють мене в якусь діру.

-- Тебе? -- здивувався декан.-- Та ти ж у нас най-

кращий студент! Першим будеш іти. Вибереш, що тобі до вподоби. Залишишся в місті.

-- Так-то воно так. Але ж -- не, місцевий. А якщо всі місцеві заводи надішлють персональні запрошення місцевим випускникам? Що тоді? Тільки й залишиться, що з кількох дір вибрати менш діряву.

-- Декан замислився:

-- Маєш рацію. Торік майже так і було.

-- Павле Степановичу. Я думаю, що у мене -буде червоний диплом. Якщо постараюся.

-- Ну, якщо постараєш.

-- А не можна зробити експеримент: "Червоний диплом -- вільний диплом".

-- Напевно не можна. Нема такого правила. А вона місцева, наречена твоя?

-- Місцева.

-- Ну! Одружишся, пропишешся: от і матимеш вільний диплом.

-- Не вийде. Вона намірилася чекати, поки закінчу, поки на хорошу роботу влаштуюся, а там, каже, буде видно.

-- Бач яка.

-- Що ви, Павле Степановичу? --я майже натураль- но образився за свою неіснуючу наречену. -- Вона хо- роша.

-- Вибач. То я так. Звісно, 'хороша. Раз такого хлоп-дя,...Ти... Ну, ти йди. Я подумаю. Спробую, тобі допомогти.

---- Ми будемо вам дуже вдячні, Павле Степановичу. -- На весілля не забудь покликати. -- Обов'язково!

І я кулею вилетів до коридору. Кльово! Може" й справді допоможе. Тоді чхати на Ковтюха з його "ба-магою", з його... Стоп! Коли ще воно буде. Та чи й буде. .У декана таких гавриків, як я, п'ятсот штук. Ні, це ще один запасний варіант. А відео треба шукати. Отже, наступний етап -- щури-мури з Нелею. Але треба ще нейтралізувати Сашка Зарудного. А то знову припреться" до школи і все зіпсує.

Я швидко наздогнав якусь першокурсницю, галантно взяв її під руку:

-- Дівчино, хочу наколоти⁹⁶ свого товариша/Ви мені допоможете?

--А що мені за це. буде? -- засміялося дівча.

-- Вночі відпрацюю.

-- Навіщо вночі. Можна і вдень, -- пропищало молоде та раннє, поглядаючи на мене з-під лоба.

-- Добре. Коли накажете. А зараз, -- я підтяг її до вікна, виклав на підвіконня записника і ручку. -- Пи-,шіть:."Саші Зарудному. 5 курс. Олександре, сьогодні о другій гратиму на "Спартаку". Якщо бажаєте подиви- тися приїздіть. Неля".

-- Він, звичайно, побажає, -- засміялася несоррм'-язлива першокурсниця. -- Куди занести?

-- Он, у тридцять восьму аудиторію.

-- А тебе де шукати?

-- В тій же тридцять восьмій. Тільки завтра.

-- У-у. Нехороший, -- воно іронічно надуло губки, але записку занесло.

Як і слід було чекати, Зарудний злиняв ще з другої .пари. Це й природньо. "Спартак" далеко, поки доберешся.

А я міг не поспішати. Мені було ближче. І гроші на таксі були.

Цього разу я не грав здивування випадковою зустріччю. Навпаки -- зобразив велике нетерпіння. Ніби чекав її цілу вічність.

А вона підійшла до мене з винуватим видом:

-- Думала, ти вже не прийдеш.

-- Чому?

-- Тебе сильно побили.

-- Звідки ти знаєш?

-- Гострик розповів. Спеціально.

-- Хто це Гострик?

-- До мене клеїться. Хвалиться, що він, права рука в Барвінка.

-- Цей Гострик, він такий невисокий, нахабний, коротко стрижений? Підборіддя -- клинцем?

-- Він. Це він тебе бив. Із глухими. Ти з ним не зв'язуйся.

-- Ні, дівчинко/Ми з тобою будемо зустрічатися назло всім Гострим і Тупим.

-- Правда? А ти мені теж подобаєшся.

І дивиться в очі. Так довірливо, нате собачка безпритульна. Я ледь не плюнув спересердя. Зв'язався чорт Із немовлям. Уявив себе Штірліцем. Якісь інтриги завів. Навіщо? З чогось узяв, що її дядько дістане мені відео. За які такі заслуги? Сам я -- великий на'і'вняк?

Напевно я затягнув паузу. Бо на Нельчиному обличчі знову з'явився насторожено-винуватий вираз.

Легенько' поторсав її за плече:

-- Забудемо про все минуле. Подумаймо про все майбутнє. Куди сьогодні підемо?

. -- Куди-небудь! -- Нелька легковажно махнула своїм імпортним ящичком. -- Пішли- он в той бік. Від дому подалі.

-- -- Чому подалі?

-- Та набридло. Дядько дуже підозрілим став. Кожен крок перевіряє. З хлопцями побачить -- одразу допит. Скоріше б уже батько приїхав. Ти тільки не подумай, що я так хлопців люблю. Навпаки. З тобою пер-шим поцілувалася. Маючи такого дядька не дуже-то націлуєшся. .Він, бачте, поклявся батькові, що вбереже мене від поганих впливів .розбещеної молоді. Та ще Гострик береже. Теж. Нікого до мене не підпускає. А сам, наче Квазімодо. Але годі про це. Давай забредемо кудись. Далеко і надовго. Вона вже готова була втікати зі мною на необжитий острів. Чи на якусь новобудову.

Мої гризоти знову напали на мене, і я почав їм піддаватися. Вирішив не ламати ніякої комедії. Попросив просто:

-- Нелю, влаштуй мені зустріч зі своїм дядьком. Вона подивилася на мене щасливо, щось подумала собі -- чи не про сватання часом?

-- Добре, -- весело прощебетала. -- Скажу йому ввечері.

А потім стала навшпиньки, обняла мене і поцілувала -- справді невміло. Якась літня жінка тільки головою

похитала, дивлячись на нас.

"Ну, і влип, ти, Іване, -- сердито подумав я. -- Від ієї екзальтованої принцеси потім не відчепишся. Тре-

ба закінчувати комедію. Краще дядькові переплатити дві, три штуки, чим...".

-- Знаєш, Нелю, -- обережно почав. -- Ти краще дядькові нічого не кажи. Раз він такий. Я сам з ним спочатку поговорю. Ти мені дай його робочий телефон.-- Двадцять сім-- тринадцять -- двадцять сім. Записати? ',,

--Запам'ятаю.

--- У тебе така хороша пам'ять?

-- Ох, чорт! Пам'ять у мене погана. Зовсім забув, то сьогодні у нас наукова конференція, а мені на ній

виступати. І сачконути не можна ніяк. Тож пішли, додому проведу. ; .

-- А де твоя машина? Сашко казав, що в тебе е

машина. Я думала, ми покатаємося.

-- Поламалася машина. Старенька вона в мене. Може, післязавтра відремонтують. Тоді й покатаємося. А тепер пішли хутчій проводжатися.

-- Проводжатися... -- Неля засміялася старовинному/слову. -- Пішли, мій ухажор... ..

"Ця наробить лиха. Як тільки вирветься на свободу,--- подумав я сердито. --А батько з дядьком волос- ' ся на собі рватимуть: "Ми ж її виховували. Ми ж її берегли". І не знатимуть, що Скалічили дівчину".

Щось лагідно-пустотливе базікаючи, Пелька, довела '.і мене до свого кварталу: А далі не можна.

-- Чому? Дядько побачить? -- Ні. Гострик. Ц

-- А... Пішли. Я тепер проти нього слово чарівне |В

знаю

-- Яке?

• Все побачиш і почуєш,

• Але Гострика на подвір'ї не було. Нелька глянула на годинник:

-- Е, та для цього ще й рано. Він ще спить, напев- Ц но. Яке слово? Скажи й мені.

-- Він в одному з тобою будинку живе?

-- Ні, він он в тому, висотному.

-- Де ж він працює, що.цілий день спить? Не знаю. Напевне, ніде. У Барвінка він працює. А чому ти ним так цікавишся?

-- Чарівне слово виважую.

Тут ми зайшли у напівтемний під'їзд і Нелька знову потяглася до; мене. Довелося поцілувати.

Ох і кляв же я себе, вертаючись додому. Ох і кляв. Ця ж дурепа у спокої не залишить. Прибіжить до інституту, буде розпитувати. Хлопці .подумають казна-що -- дівчина ж симпатична. До Світлани ще дійде. Ну,

-- Двадцять сім-- тринадцять -- двадцять сім. За- писати?

-- Запам'ятаю.

-- У тебе така хороша пам'ять!

-- Ох, чорті Пам'ять у мене погана. Зовсім забув, що сьогодні у нас наукова конференція, а мені на ній виступати. І сачконути не можна ніяк. Тож пішли, додому проведу.

--А де твоя машина? Сашко казав, що в тебе є машина. Я думала, ми покатаємося.

-- Поламалася машина. Старенька вона в мене. Може, післязавтра відремонтують. Тоді й покатаємося. А тепер пішли хутчій проводжатися. ,

-- Проводжатися... -- Неля засміялася старовинному слову. -- Пішли, мій ухажор...

"Ця наробить лиха. Як тільки вирветься на свободу,-- подумав я сердито. -- А батько з дядьком волос- ' ся на собі рватимуть: "Ми ж її виховували. Ми ж її берегли". І не знатимуть, що скалічили дівчину".

Щось лагідно-пустотливе базікаючи, Пелька, довела мене до свого кварталу:

-- А далі не можна.

-- Чому? Дядько побачить?

-- Ні. Гострик.

-- А-- Пішли. Я тепер ;проти нього слово,-чарівне знаю.

-- Яке?..

-- Все побачиш і почуєш.

. Але Гострика на подвір'ї не було. Нелька глянула на годинник:

-- Е, та для цього ще й рано. Він ще спить, напев-. но. Яке слово? Скажи й мені.

-- Він в одному з тобою будинку живе?

-- Ні, він он в том, висотному.

-- Де ж він працює, що цілий день. спить?

-- Не знаю. Напевне, ніде. У Барвінка він працює. А чому ти ним так цікавишся?

-- Чарівне слово виважую.

Тут ми зайшли у напівтемний під'їзд і Нелька знову потяглася до: мене. Довелося поцілувати.

Ох і кляв же я себе, вертаючись додому. Ох і кляв. Ця ж дурепа у спокої не залишить. Прибіжить до інституту, буде розпитувати. Хлопці .подумають казна-що -- дівчина ж симпатична. До Світлани ще дійде. Ну,

завал. І чого не запитіав дядьків номер телефону в перший же вечір? До речі, треба перевірити її пам'ять. Не дай боже, не той номер сказала.

Я зайшов до телефонної будки, набрав "двадцять

сім-тринадцять-двадцять сім".

-- База! -- відрізав жіночий голос.

-- Мені, будь ласка, Григорія Івановича, -- чем-і ненько попросив я.

-- Нема його.

-- Коли буде, чорт забирай! -- гаркнув я щосили.

-- Не кричіть, -- пом'якшало в трубці. -- Григорій

-- у відрядженні. Планується взавтра.

-- Планується, -- із задоволенням передражнив і почепив трубку.

І тут не щастить. Невже залишиться- один варіант? Ризикований варіант, придуманий Федьковичем.

Що ж, проаналізуємо.

"Перше: за порадою федьковича інсценувати аварію. Ризиковане. І потім все одно знову шукати. Зате витрат ніяких. Хіба що сотні три на ремонт машини.

Друге: переплатити Нельчиному дядькові вдвоє або, втроє. Тут ризика ніякого. Завскладом, який "міг би бути" міністром, не встоїть проти подвійної переплати. Це ж дві-три тисячі ніби з неба впадуть. Та чи має він прямий вихід на ці відео? А непрямі ходи теж займуть чимало часу. Чи встигне? І чому я раніше з цією Нелькою не познайомився?

Щоправда, ще є й третій варіант -- декан зробить мені вільний диплом. Але цей варіант -- найменш імовірний. Чи захоче декан справуватися з ректором, а ректор -- вище. Заради якогось експерименту? Нехай вони зараз і модні, різні експерименти? То й що?

Отже, три варіанти, і жоден'не дає нормальних шансів. Значить, треба крутитися далі. Й не просто крутитися, а додати обертів. Надія ще є, хоч і мізерна. Ет, невчасно ті дурні розтовкли скло в "Антилопі". Та що поробиш? Доведеться витрачати час і на це. Бо без машини в теперішні гарячі деньочки -- ну, ніяк. Спасибі, хоч Федьковичу, що пообіцяв скло.

В автопарку на мене чекав сюрприз -- хтось вставив лобове скло. Я збентежено підійшов до вахтера, не того, з яким сварився, -- іншого, доброзичливого. Він з повагою подивився на мене:

• Це ваша машина?

-- Моя. Ось ключі. Ось документи.

-- Вірю-вірю. Ти ба... Такий молодий... Ваш напарник приїжджав. Так він сказав: напарник. Плечистий такий, невисокий.

-- Федькович?

-- Еге ж. Таке прізвище, таке. Він і скло привіз. Я допоміг вставити. А що подряпини на капоті, то ви не . переживайте. Їх зовсім не видно. Нормальна машина. Для такого молодого. Я он вік прожив -- і ніякої не маю.

- Я вам нічого не винен?

-- Ні-ні. Ваш напарник мені за все заплатив. Але, якщо маєте зайвого .карбованця, то дайте старому на пиво.

Я дав йому трояка, бо карбованця не було, і старий аж засяяв:

-- Може, треба подзвонити --ось телефон. Я подзвонив Федьковичу, щоб подякувати. Але не застав його і попросив передати подяку. Потім зателефонував Череватому і дуже засмутив його, сказавши, що напевно завтра по обіді почну розробляти їхній з Федьковичем варіант.

-- А що, інші варіанти не того? -- з малесенькою надією запитав Череватий.

-- На жаль, інші не спрацьовують. -- Вже всі перебрав.

Дідок-вахтер уважно вислухав обидві мої розмови, а коли я закінчив, простягнув мою троячку:

-- Чого ж ви одразу не сказали? Звідки ж мені знати, де ви працюєте?

-- А де я працюю? -- перепитав я здивовано. Дідок застережливо замахав руками:

-- Розумію-розумію. Нікому не скажу. Розумію. Я ледь стримав посмішку і хотів не забирати троячки -- він так радів їй. Але вахтер знову замахав руками:

-- Заберіть, прошу вас. І не видавайте старого. Добре? А як треба буде, приїздіть. Допоможемо. Він ще довго кивав головою мені вслід і щось повторював собі під ніс. Напевно знову примовляв: "Такий молодий... Такий молодий...". А, може, й матюки гнув. Хто їх, старих розбере?

...У гуртожитку було тихо. Сонне царство. Дітки аль-

ма-матері дружно спочивали після обіду. Набиралися

ил, щоб під вечір попрокидатися і шуміти ледь не до ранку.

П'ятий рік живу в цьому гуртожитку і п'ятий рік дивуюся -- це ж треба так вміло розтринькувати свій час? Свої найдорожчі роки.

Колька Чорт теж валявся в люлі. Та коли я зайшов" навмисне грюкнувши дверима, зацікавлено підвівся, зробив хитру морду:

-- Новеньку підчепив?

-- Що ти маєш на увазі?

-- Маю на увазі "кого"? Вона дзвонила?

-- Нелька?--вирвалося в мене. Чорт вдоволено зареготав:

-- Ого! То їх кілька, новеньких. Ні, дзвонила Юлія. -- І що вона сказала?.

-- Сказала: покличте мені того Івана, в якого зеле- Ний "Москвич". І ти знаєш, ми одразу здогадалися, хто це.

-- Здогадалися,ну і далі? -- А далі Юля пообіцяла, що буде ще раз дзвонити 0 сімнадцятій. Просила, щоб ти був біля телефону.

Я глянув на годинника, лайнувся і кинувся вниз до вахтерши.

Телефон уже дзвонив, коля я біг коридором першого поверху. Випередив вахтерку, схопив .трубку і почув зовсім незнайомий голос:

-- Алло! Я вже дзвонила вам. Вибачте, а Іван не прийшов?

-- Прийшов. Це я.

--Здрастуй,Іванечку!

-- Юля? Це ти? Не впізнав тебе. Після безсонного чергування біля хворого батька ^голос у неї був утомлений, пригаслий:

-- Слухай уважно. Відео шукай Барвінка. Він дістане його без проблем.

-- Звідки ти знаєш? -- я просто не повірив власним вухам. Чи не розіграш це?

-- Знаю, -- дівчина повагалася трохи. --дай,брат за нього ходить. Права рука.

-- Це він -- Гострик?

-- Ні, в нього інша кликуха.

-- А.^як на нього вийти? -- я скочив очі на вахтерку:

вона у нас дуже уважна. -- Як познайомитись із цим начальником твого брата?

-- Не знаю. Я брата просила вас познайомити, але-

вщ відмовився. Його толком ніхто не знає, того Барвін--ка. А брат нізащо не розповість. У нас із ним просто громадянська війна. Це ж він учорашньою бійкою керував. Я побачила і через нього теж влізла.

-- Добре, Юльо. Я, напевно, схожу в їхню конїб'ру;

-- Будь обережний. Там різні придурки.

-- Добре, не хвилюйся.

-- Не програй!

-- Або зовсім не граю. Або виграю.

-- А я маю' на увазі: себе не програй.

-- Добре, дівчинко. Не хвилюйся. Потім заїду, до тебе і все розповім.

Я не встиг договорити цю останню фразу;--дисци-плінований телефон-автомат розлучив нас. За його-металевою логікою ми вже вичерпали ліміт спілкування. Інтересно, що вона хотіла сказати? "Не програй себе". Це в неї моральний імператив такий? Чи там і справді будуть розігрувати мене в карти? А чого? Гострик, наприклад, легко міг би зіграти на чуже життя.

Стоп! Гострик! У нас же є Гострик. Ще одна права рука Барвінка. Це ідея. Як добре, що наш Барвінок ба- гаторукий, наче той Шива.

Поклавши на столик вахтерки традиційні двадцять копійок -- неофіційну платню за користування телефоном, -- я прожогом вискочив на вулицю. "Антилопа" завелася одразу -- вона в мене молодець, відчуває відповідальність моменту. А через десять хвилин я вже заїжджав до Нельчиного кварталу.

Зупинився подалі від її будинку. Зорієнтувався. Ага, значить он у тому висотному і живе Гострик. Що ж, побачимо, чи любить він грошики.

Однак у. дворі нікого не' було. Я, ніби прогулюючись, виглянув з-за рогу-- сходняк, біля пісочниці, теж був порожнім. Напевно, рано ще.

Але ж не стовбичити мені тут. Я підійшов до якогось дітлаха років десяти, що вовтузився зі старим велосипедом,

-- На морозиво хочеш?

-- На два давай, -- не розгубився малюк.

Я простягнув йому троячку:

-- Поклич мені Гострика.

-- Гострика? -- малий аж повищав у власних очах. --Зараз. Почекай. Малий зник у найближчому під'їзді, а я повернувся

до машини І спокійно сів за кермо. Мізансцену треба-було добре організувати.

Гострик з'явився дуже швидко, на ходу щось дожовуючи. Видно, посланець похвалився троячкою і Барвінкового поплічника забрала цікавість. Він заознрався .здивовано, нікого не знаходячи, але малий показав пальцем на мою машину, і Гострик рушив до неї, старанно придивляючись -- хто там такий всередині?

І все ж обережність перемогла -- Гострик зупинився від машини метрів за два і очікувально взяв рукя в беки.

Я гостинно відчинив дверцята:

-- Сідай, чого ти?

-- Треба буде, посадять. .

-- Не впізнаєш, чи що? -- я вистромив голову. -- Позавчора ж бачилися. Ввечері.

. -- Ти, студент? -- Гострик насторожено роззирнув-ся довкола. -- Ну? Що треба?

-- Поговорити. Та не переживай. Я не самовбивця -- вдруге проти тебе не вистрибну. Твої козли голову відкрутять і скажуть, що так і було.

Ця моя шанобливість вочевидь сподобалася -- Гострик підійшов ближче. Та про,.всяк випадок взявся за верхній край розчинених дверцят -- щоб ними двигонути мене по голові на випадок небезпеки. Я зрозумів. це і ще більше підставився -- сів на сидінні боком, вистромив коліна й голову. На це він тільки ницо посміхнувся. Мовляв, з таким наївняком... Так, це був той самий жлобчик з гострим підборіддям, який бив . мене:

позаминулого вечора. .

-- Ну, говори! -- нетерпеливилося йому. Не люблю, коли на мене "нукають". Тож нав?лисне помалу поліз до кишені, вийняв гаманця, дістав звідти дві стольних" і одну з них просттягнув жлобчику:

-- Це аванс. Влаштуєш мені зустріч із Барвінком. Гострик був явно спантеличений:

-- Ого! Думаєш, так просто?

-- Для тебе просто. Ти ж у нього права рука., -- Звідки знаєш?.. Шо за тухта? Ти мене на пушку не бери!

-- Юпітере, ти сердишся -- значить ти не правий.

-- Шо? Не знаю ніякого Юпітера. Я -- Гострик. Як

не чув, то ще почуєш. Я таких як ти, понтарів, в гробу сношав.

Мені почала набридати ця комедія. Набравши повні груди повітря, гаркнув по-мічманськи:

-- Молчать!!!

Позаду Гострика злякано пурхнули горобці, а сам він здивовано замовк. Я всунув стольник у кишеню його розхристаної сорочки і тихо сказав:

--Запам'ятай, ти, шістко недорізана: на Барвінка я все одно вийду. А тобі Барвінок задницю натовче. За те, що вчасно нас не зв'язав. Велика гра накльовується. Дуже велика. І я тобі не раджу плутатись лід ногами у королів. -- Ти що, 'від якогось короля? Так би і сказав.

-- Я сам король.

-- Ти? Свисти побільше. І яка ж у тебе контора?

-- Ми -- еврісти.

-- Щось не чув такої?

-- І не почуєш. Ми реклами не любимо.

--. А по чому ж ви?

-- По науці. Наука ж говорить, що час --іЦе гроші. Отож давай, зв'язуй мене з Барвінком. В мене часу нема, а гроші є.

Гострик вийняв зі своєї кишені мою сотенну, підозріло її оглянув:

-- Номер записаний?

-- Можемо поїхати до будь-якого магазину і розміняти,

-- Чики. Сам, коли схочу, розміняю. А ти засохни тут. Піду, дзеленькну Барвінку.

Він якось, по-зміїному гулькнув за ріг будинку і пропав на цілих двадцять хвилин. Я терпляче ждав..

Нарешті Гострик з'явився. Обійшов мою машину ззаду і спереду, демонстративно глянув на номерні знаки, а потім кинув через губу: -- Нічого не буде. Не хоче Барвінок. Зайнятий.

І, зараза, пішов, не повернувши стольної.

Дика злість напала на мене. Я рвонув машину з місця і помчав шукати шістнадцяту школу, шукати Юлю. Може, брат її допоможе побачитись із цим таємничим Барвінком? Не буває такого, щоб зовсім не було виходу. Вихід завжди є. Школу знайшов, але Юльку вже не застав. І ніхто

е знав, чи не хотів говорити, де вона живе. "Десь тут

поблизу", -- розводили руками.

Не патрулювати ж мені вулиці. Та й сутеніти 'вже почало.

...Вдома на мене накинувся Чорт:

-- Де тебе носінь? Наталка нас обох на вечерю, за- просила.

-- Нас обох?

---- Обох. Сподіваюся, ти не будеш ревнувати? Якщо будеш, то он у. шафі гуталін; Намаж морду, Отелло.

Я'тільки посміхнувся. А сам подумав, що це; була б і справді гарна пара -- тиха й лагідна Наталка і заводний, циганкуватий Колька. А чого? Все може бути на цьому світі.

-- З якого приводу торжество? -- запитав я.

-- Ти не знаєш? -- здивувався Колька. -- У неї ж,. -сьогодні день народження.

-- От, чорт. Геть забув.

-- Чорт якраз це передбачив. І купив подарунок від нас двох. Ось диви, яка груба книжка. Енциклопедичний словник. Четвертака віддав. Так що скинь дванадцять п'ятдесят. Бо мені до стипендії не вистачить.

Я відлічив йому гроші, переодягнувся в білу водо-лазку і ми спустилися до Наталки.

У неї в кімнаті вже було повно дівчат -- обидва ліжка зайняли.

-- Ох, які дві клумби! -- засміявся Колька Чорт. -- Ти, діду, валися на одну, а я на другу. І швидше. Бо я вже млію.

Він закотив очі і повалився дівчатам на коліна, вик-ликавши вереск і ґвалт. Але швидко.вискочив з того .квітника:

-- Ох і боляче щипаються. Це хто так? Признавайтеся. Хто признається, тому нічого не буде.

Наталка дивилася на Чорта з веселою поблажливістю. Так дорослі дивляться на підлітків, які раптом надумалися позалицятися.

Ех, Наталко-Наталко. Гарна ти й хороша. І чому не можу в тебе закохатися?

Я згадав Юльку. У неї щось подібне -- і хотіла б повірити в бога, та не може.

...Ми гарно повечеряли, дівчата і Колька випили шампанського. Потім Чорт завів свої жартівливі теревені; але весь Кольчин асортимент ми давно знаємо, і дівчата почали співати.

У мене -- ні слуху, ні голосу. Але люблю, коли співають. Ось так -- в хорошій компанії, від хорошого настрою.

Я роззувся, простягся на ліжку, поклав голову Наталці на коліна. І задоволене заплющив очі. Слухав дівочий спів і всі денні турботи жовтим листям облітали з мене.

Нема нічого кращого, ніж оці благословенні вечори, розніжені дівочою піснею. За вікном -- синьо" і холодно, вітер шумить. А в кімнаті -- затишок. Сумна тиша вляглася за порогом, стереже наш спокій, а ми сидимо тісним гуртом, усі свої, давно знайомі, і добре нам разом -- людям на світі.

Співають дівчата... Від їхньої пісні гарно стає. І трохи сумно. Може тому, що в такі хвилини 'навіть ми, сильні і молоді, починаємо відчувати плин життя. Бачимо, як згасає ще один день, і знаємо, що він скінчиться, теж скінчиться, як і все інше, як і життя наше. Цвіте терен, Цвіте ясний...

Співають дівчата... І прокидаються, розпростуються наші притлумлені душі, перестають соромитись завжди скептичного розуму.

Хто з любов'ю не знається, Той горя не має. Співають дівчата... І в усіх кімнатах довкола ніби самі собою' стихають магнітофони. Казенні стіни гуртожитку вбирають, дивуючись, бринливу печаль. Печаль за рідною домівкою -- далекою чи вже втраченою; за матусиною співучою мовою -- скаліченою чи вже й забутою; за людською дружбою-- ще десь, можливо, і не побитою блатами і шоблами. -

Вечероньки не доїла, Нічки не доспала.

Співають дівчата. Відводять старанно. І дивно звучить їхня пісня -- у джинсовій компанії, в холодному гуртожитку, в центрі закіптюженого діловитого міста. Навіть тут живе досі, так сумно до нас промовляє душа тієї прадавньої української дівчини, яка першою протужила-проспівала:

Хто з любов'ю не знається, Той горя не має...

розуміють ту дівчину наші теперішні дівчата, наші

подруги, феміни, громадянки. Світ з того часу мінявся і міняється, світ летить кудись у безодню, але над цим усім, над гармидером і чадом, зацвітає терен -- знову та знову. І мучить цвіт його дівочі душі, мучить солодко й жадано, і біль той дівчатам все одно хочеться спізнати. Бо він сам. себе тамує і сам себе викликає.

Співають дівчата... І я вже бачу їх нову пісню, -- як Галя несе воду -- вигнувши стан, м'яко ступаючи моріжком зеленим. А за Галею Иванко, як барвінок в'ється...

Барвінок. Я й не знаю, що то таке: чи квітка така?.. Я тільки знаю, що Барвінки тепер інші. Зовсім інші.

Когда согнусь

Склонясь над бездной, ^: Пускай напомнят песню мне. .

Но -- на родном, полузабьітом, . На украинском язьіке.

Але, співайте, дівчата. На зло всьому -- співайте. Сучасні Барвінки напевно не люблять таких пісень. ,

-- Пономаренко! На вихід!

Що за дикий крик у коридорі?: Взуваюся, виходжу. Стоїть першокурсничок:

-- Ти Пономаренко? Тобі телеграма

-- То давай.

---- Внизу чекає посильний з поштамту. Хоче, щоб ти особисто зійшов і розписався.

Довелося спускатися. А так же хотілося ще трохи подрімати під дівочу пісню. І що там: за телеграма?

"Приїду завтра сьомій ранку. Зустрінь автовокзалі. Мама".

Оце-то фокус! Навіщо вона? Що їй тут потрібно?

...Ні, я не встидався, що такою була моя перша думка про матір. Яка мати, такі й думки про неї. І не кажіть мені, що людина не має права погано думати про

_ свою матір. Чому не має? Тільки тому, що ця жінка народила мене? Але вона сама під п'яну руку не раз говорила, що це вийшло випадково. Я десь із семи ро-

ків знаю, що з'явився на світ чисто випадково. Бо рідна ненька загулялась і проґавила той час, коли ще можна зробити аборт. Я це слово -- "аборт" -- з дитинства не-

^11Ю Можливо не зовсім точна - цитата з "Веселого- роману" Володимира Кисельова.

навиджу і своїй дружині не дозволю зробити жодного. І одружуся лише на дівчині, яка мріятиме народити багато дітей. Народиги й доглядати їх. Ввечері, вкладаючи спати, цілувати. А не дихати одеколонним перегаром, не кричати при незнайомих дядьках: "Вшивайсь на кухню. Бачиш--у мене гості".

Ой, гостечки дорогі! Як же ви мені були осточортіли" Пом'яті фраєри із пожмаканими троячками в кишенях. Жлоби у нечищених туфлях і припорошених перхоттю піджаках. Як я. вас ненавидів! Вас, готових на захалту-рену десятку негайно напитися і перевернути догори дном чужий дім. Половина моєї біографії -- це стосунки з вами... У п'ять років я відчиняв вам двері. У вісім -- здавав після вас порожні пляшки й таким чином заробляв собі на обід. У десять ви підсунули мені вина і, спасибі, відучили від нього назавжди.

А коли мені було дванадцять, у мене з'явилася сестричка... Я назвав її Оксанкою. З нею, з перших днів її життя, я перестав бути самотнім. Але вона ж позбавила мене і тих крихт дитинства, які я ще мав. Бо це крикливе нещастя треба було' годувати, купати, присипляти. Я був їй і за няньку, і за мамку, і за куховарку. Матері вистачало лише до обіду. А потім вона зникала і з'являлася тільки опівночі. Все, що вона змогла, так це хоч трохи рідше приводити додому свої компанії.

Дивне життя. Сестра моя лишилася з нами тільки завдяки русифікації. Так-так. Я вчився у непрестижній українській школі, учнів було там небагато і тому заняття в ній завжди йшли в одну зміну. Там же прибиральницею працювала і моя матуся. Вона йшла на роботу на шосту годину ранку, о восьмій, купивши молока, вертала додому, і я міг піти до школи. Але о другій

І вже мав повернутися, бо о другій у матері вже починалася, як вона сама казала, "дика планета". Щоправда, так було не завжди. Іноді "дика планета" не починала- ся зовсім, і це були наші найкращі дні. Але частіше траплялося інше -- мати не верталася на ніч додому, і тоді невідомо було чи, потрапить вона ранком на роботу, чи купить після роботи молока. Бувало, що вона не приходила додому і вранці. Тоді виручала сусідська бабуся -- ходила за молоком, за хлібом, іноді купуючи їх . і за свої гроші. Звісно, уроки я в такі дні зовсім пропускав. Та найгірше було не це. Найпаскудніше мені ставало тоді, коли у матері випадала пресвітла година

і вона відпускала мене в двір погуляти/У дворі мене одразу починали дражнити: "Наша нянька прийшла, молочка принесла". І чим, рідше я з'являвся, тим чужішим ставав і тим жорстокіше дражнили мене мої ровесники.

Ось так ми жили. Півтора року. А потім до нас дійшло, нарешті, що наша Оксанка не чує. Я, пам'ятаю, довго не міг повірити, що моя сестричка-- глуха. Все перевіряв^ її, гукав з одного кінця кімнати, з іншого, підкрадався ззаду і кричав над самим її вухом. Вона не чула нічого. Я обійшов з нею майже всіх лікарів нашого райцентру і' тільки тоді остаточно повірив, що Оксанка'не чує. Мало .того, всі мені втовкмачували, що вона ніколи й не буде чути. Ось цьому я вже ніяк, не міг повірити. Не буде чути? Не навчиться говорити? Не заспіває пісні? Ніколи?

Лікарі доскіпливо розпитували мене про мого батька -- я нічого не знав про нього. Про батька Оксани -- я теж нічого не знав. Про нашу спільну матір запитували врешті. Про неї я зізнавався, казав, що любить випити. Лікарі розсудливо кивали головами і говорили:

"Тоді все зрозуміло". А мені вже було тринадцять, я вже був догадливий. Тож і здогадався, ні, не здогадався, а впевнився тоді на всі сто процентів, що це мати в усьому винна -- і в тому, що Оксанка не чує, і в тому, що я нижчий на зріст майже всіх моїх ровесників. Тоді я зовсім перестав любити свою матір. Але мусив жити з нею в одній квартирі, яка більше нагадувала брудну забігайлівку, а не житло людей. Мусив, бо не хотів, страшно не хотів до інтернату. І сестру не хотів віддавати.

Я мріяв тоді, що де-небудь вкраду багато грошей, мене ніхто не побачить і не зловить, а я ті гроші від- дам десятикласнику Стьопці -- найдебелішому на нашій вулиці хулігану, і він поб'є й повиганяє всіх материних дружків, поб'є так, що вони більше ніколи в нас і не з'являться.

Якось я набрався хоробрості і запитав у Степана, скільки б він за це взяв. Степан спочатку посміявся, не розуміючи, а зрозумівши, якось негарно смикнувся обличчям і сказав:

-- Ми тобі це безплатно оформимо. Пішли, покажеш, де ти живеш.

Я привів його додому, і ми почали чекати. Оксанка була в яслах, мати десь вешталася і, як на те, ніхто до у неї не приходив. Стьопка почав куняти.

Раптом двері розчахнулися, і на порозі з'явився розхристаний і щасливий дядько Федір Болото. Уже п'яний, він тримав в обох руках ще по пляшці "чорнила".

Зачинивши ногою двері, Болото весело загорлав:

-- Наш ка-астьо-ор

В тумане светіть...

Цього паскудного галасливого жлоба я ненавидів найбільше. Уздрівши Стьопку, він вдоволено підняв пляшки:

-- А ось мені й компанія. Давай стакани. Стьопка чемно прийняв у нього пляшки, поставив їх на стіл і без попередження загилив Болотові в морду. Федір відлетів у куток, заскавучав по-собачому.

-- Ти чого? Чого ти?

-- Щоб ти сюди більше не ходив, -- сказав Стьопка.--Зрозумів?

- Н-ні.

-- Він цього не хоче, -- Стьопка показав на мене, а потім щосили копнув Федора ногою.

-- Я, хлопчики, що? Я нічого, -- заскиглив раніше такий нахабний Болото.

Навкарачках він виповз із кутка і раптом, заверещавши, схопив Стьопку за ноги й смикнув щосили. Від несподіванки Степан заточився і впав. Я кинувся на кухню, взяв там нашого великого кухонного ножа й, шепочучи "Заріжу, заріжу", -- повернувся в кімнату. Але, на щастя, ніж був уже не потрібний -- Степан молотив Федора своїми пудовими кулаками, а той знову скавучав по-собачому. Помітивши мій ніж, Болото ди-

ко закричав, вилузався зі Степанович рук і втік, не одразу втрапивши у двері.

Руки у мене тремтіли і ніж танцював перед очима.

Стьопка спокійно підійшов до мене, обережно вийняв з моїх рук ножа і жбурнув його в куток:

-- Цього не треба... Ніколи цього не роби. Потрапиш до колонії, що буде із сестричкою? Ну, а вино я заберу...

Не знаю, чи мій ніж, чи Степанові кулаки так налякали Болото, але він уже ніколи у нас не з'являвся. Та від цього стало не набагато легше. Одначе ми якось жили утрьох. Перебивалися.

А потім дільнична лікарка, яка з великим острахом іноді заходила до нашої квартири, а також бабуся-су-, сідка переконали мене, що Оксанку треба здати до спеціального інтернату для глухих, "їй уже чотири роки, -- говорили вони мені, -- а там навчають з трьох. Вона вже й так рік втратила. Там хоч трохи научать її гово- рити, згодом читати. І доглянута буде".

Вони були праві, ці жінки. Я розумів, що вони праві, і все ж віддавати сестричку чужим людям мені дуже не хотілося. То було моє перше доросле рішення.

Я сам завіз її до обласного центру в той інтернат. Директор інтернату, пам'ятаю, довго допитувався в мене, де наша мати, чому вона сама не приїхала, де наше Направлення,-де наші довідки. Але врешті-решт Оксан-ку прийняли. Вихователька взяла її за руку і повела в групову кімнату. Оксанка пішла мовчки, приречено

якось. На мене навіть не озирнулася.

А я вийшов на-багатолюдну вулицю, сів під деревом і заплакав -- востаннє у своєму житті. Якісь люди підвели мене, посадили до тролейбуса, що йшов на вокзал. Не люблю згадувати ті роки... Потім стало не так важко. У матері почала боліти печінка, лікарі добряче настрахали її, й вона трохи всамбожилася -- старалася менше пити. Щоправда, разів зо два на місяць зривалася, зникала днів на три. Але це вже можна було якось терпіти. Та і я сам підріс. Ходив уже до дев'ятого

-класу, азартно зайнявся спортом, зміцнів і сміливо виганяв материних приятелів, якщо вони після Стьопки-них зауважень ще насмілювалися приходити до нас.

Ні, не люблю згадувати свої роки молодії. Не знаю, може в когось і було дитинство "рожеве, босоноге". У мене такого ніколи не було. То що ж згадувати? Материні запої? Злидні і постійне безгрошів'я? Рідну домівку з облупленими стінами і двома старими диванами? Дякую вам. Краще почитаю класичний роман "Діти підземелля". Там хоч страшніше, але не про мене. У се ж приємно.

...Через цю несподівану телеграму, через дурні спогади, нею викликані, мій дорогоцінний настрій одразу впав до найнижчої позначки. Звісно, я не повернувся до Наталки -- не люблю, коли мене бачать у поганому гуморі. Натомість зварив собі кави, посмакував, подихав ароматом і всівся за реферат. Може запрацююся? Робота, кажуть, лікує.

Спочатку справа йшла через 'пень-колоду. Але потроху я втягнувся у мереживо схем і формул. Вони .вже -почали інтригувати мене.

Та рипнули двері, хтось прийшов. Я невдоволено по' вернувся. І мусив посміхнутися -- у дверях стояла Наталка. Насторожена, сумна, допитлива.

-- Проходь, Наталю. Сідай.

-- Ти вчиш? Я не заважаю?

-- Ні, проходь.

-- Ми думали, ти швидко повернешся.

-- Вибач. Але ось... реферат...

-- Це ти мені вибач, що прийшла заважати. Якась;. погана телеграма? -- Ні, нормальна.

-- А я переживала. Думаю, щось трапилося., -- Ні, просто мати завтра приїжджає. -- Твоя мати.., А вона приїде сюди, в гуртожиток?

-- Ні, їй буде ніколи.

-- Вона у справах?

-- Так, у неї термінові справи. Вона у відрядження приїздить, -- я брехав дуже натурально. Може через те, що й сам губився у здогадках. Навіщо вона, й справді, приїздить? Чи із сестрою щось? Але тоді мене б викликали. Хіба вгадаєш, що у неї на умі?

-- Може, не сиди тут один, -- запропонувала Наталя (її не обманеш). -- Пішли до нас. Ти ж любиш, коли співають.

-- Рада б душа в рай, Наталю. Та гріхи не пускають. Наталка силувано засміялася:

-- У тебе й так буде червоний диплом.

-- Ой, не кажи "гоп", кумо. Ми з тобою ще скажемо "гоп". Ох, і станцюємо на випускному балі. А зараз іди, Наталю, до гостей. Вони ж чекають іменинницю.

Я нахабно взяв її під лікоть і випровадив з кімнати. Вона покірно пішла, а я зловив себе на думці, що хотів би, аби вона заартачилася, психонула і залишилася. Світлана, напевно, не пішла б так покірно. Світлана знайшла б спосіб зробити так, щоб я сам просив її залишитися. При цьому б і слова ніякого такого не промовила.

...Може, це й погано, що можу отак порівнювати? Не міг би, то й Наталка була б для мене і гарною, і милою.

Була б... Був би... Я висміяв себе за безплідні фантазії, і знову всівся за реферат. Та тільки-но зумів запрягти, зацікавити свій мозок -- цей найменш врівнова-

жений людський орган, --як до кімнати ввалився Колька. Голосно сопучи, поліз під своє ліжко, витяг звідти заіржавілі, напівзабуті гантелі й заходився ними махати ледь не у мене над головою.

Це була вірна ознака, що Чорт збуджений і злий. Гантелі метлялися в повітрі дедалі швидше, Колька навмисно голосніше, ніж треба, сопів у мене за спиною. Я не повертався, мовчав. В таку. хвилину його краще не чіпати -- обматюжить з ніг до голови. Але це швидко минало. Як і кожна людина з гарячим холеричним темпераментом, хвилин через двадцять Колька Чорт якимсь таємничим чином розряджав свої небезпечні флюїди і знову ставав нормальним хлопцем. Отже моє завдання полягало в тому, щоб випадково не втрутитись у цей цілком природний процес,

Але іноді нейтралитет не допомагав. От і цього разу Колька сердито жбурнув гантелі на підлогу і "вистрелив" мені в спину:

-- Ти хоч би погнав її, чи що?

-- Кого? -- не одразу второпав я.

-- Та Наталку, кого!

-- Як це погнав?

-- А от так! Сказав би:. "Метися звідси", і все. Мовляв, набридла мені.

--Чортику, ти вже втручаєшся у мої внутрішнї справи.

-- Та повернися, коли з тобою говорять... Внутрішні... Це вже й мої внутрішні справи.

-- Хіба я спеціально тобі заважаю?

-- Не спеціально, але...

-- Наводь собі мости. Потихеньку, поступово. Тут ..велике терпіння треба мати. А ти кричиш: погнав би, погнав би! Може вас ще й до загсу за ручки звести?

-- А що, це ідея! -- нервово зареготав Колька. -- Якщо ти скажеш, вона піде. Вона для тебе і з горилою одружиться.

-- Слухай, не роби з неї безвільну ляльку.

-- Це я роблю? Це ти з неї присуху зробив:

-- У тебе що, зсув) по фазі? То понтуєшся, як пацан, а то в істерику тебе кидає.

-- Зате ти у нас -- комп'ютер ходячий. Запрограмувався на все життя. -- Колька, гримнувши дверима, вилетів до коридору.

От, холерик. Нічого, нехай трохи охолоне.

Я сів було ще раз до реферату. Але втретє він уже не піддався. Та й мені раптом подумалося, що даремно ось так сиджу, мучаюся. Ну, буде у мене червоний диплом. Що з того? Все одно найкращі місця по блату, по персональних запрошеннях розберуть мінісиночки. Вони залишаться, будуть і далі бавитися, а не жити. Я ж, нарівні із синіми трійочниками поїду у яку-небудь діру, і запхнуть мене там у відділ постачання і збуту, та й буду перекладати накладні й заявки, видзвонювати ліміти, мотатися по відрядженнях. А, через рік-другий викину з голови не тільки бейсік, але й логаріфмічну лінійку; буду жартувати: "Це ж яка вона? Трикутна чи квадратна?". Ото кльовий понт. Молоді спеціалісти в цьому місці регочуть. Щоб заглушити ностальгію, напевно.

...Було вже пізно. Колька все не повертався. Але в гуртожитку кімнат багато -- знайде, де переночувати.

Я вимкнув світло і вклався спати.

Та хіба одразу заснеш після такого "бурхливого сьогодення"? Милі серцю спогади про незабвенні молоді роки почали знову чіплятися до мене. Хитруючи, спробував проаналізувати, чим вони викликані. Дівочими піснями? Невдалою розмовою із Гостриком? Телеграмою?

Але на ці наївні хитрощі спогади не піддалися -- не відступали. Згадалося чомусь шкільне прізвисько. Мене дражнили "Попелюхом". Бо ще, здається, в другому класі вчителька надумалася викликати до мене благородне співчуття і, як приклад, навела казочку про Попелюшку. В результаті на першій же перерві мене глузливо запитали: "Попелюх! А де твоя принцеса?". Я по-дурному образився, поліз у бійку, словом, всіляко сприяв, щоб прізвисько закріпилося. І воно успішно за-лишилося за мною аж до дев'ятого класу. Можливо,, тому з усіх шкільних свят я найбільше не любив Перше вересня. Всі приходили до школи з батьками і з квітами. Я без батька і без квітів. Усіх на загальношкільній лінійці просто вітали із Днем знань, а мені ще й дарували подарунки. Як єдиному в нашій школі представникові малозабезпечених верств населення.

Це робилося дуже урочисто. Я виходив, ставав перед строєм своїх гарно вдягнутих ровесників, оркестр грав туш і директор вручав мені дешевенького кортового костюма і нового, чомусь завжди чорного, ранця. Костюма я повинен був берегти ліпше власної шкіри, бо вони, ці костюми, чомусь не завжди витримували до весни. А от ранець -- то інша справа. На ньому можна було хоч би верхи скакати. Що я із задоволенням і робив.

Урочисті тортури так званої матеріальної допомоги повторювалися щороку. Лише перед своїм восьмим Днем знань я змикитив нарешті, що на нього можна і не піти. І не пішов. З'явився до школи тільки третього вересня. Звісно, мене одразу ж викликали до директора.

-- Чому ж ти ке був на Дні знань? -- співчутливо запитав наш уважний шкільний начальник.

-- Мати хворіла.

Директор розуміюче похитав толовою, відкрив шафу і без оркестра, а, головне, -- без гарних фраз про допомогу держави, віддав мені чергового костюма і чергового ранця. "Давно б так", -- подумав я.

Ходити до восьмого класу з ранцем, наче в першокласника було якось незручно, сказати ж про це я не наважувався, щоб не подумали, ніби ще й перебираю. То я віддав ранця матері й вона вмовила когось в універмазі поміняти його на сорочку. Хороша була сорочка, гарна. Я аж тихенько пишався нею. А зошити носив у звичайному целофановому пакеті. Зручно, дешево і не дуже жаль, якщо порветься. Книжки, щоправда, до пакету не завжди влазили. Але вони мені були вже й не потрібні. Я нарешті навчився користуватися перевагами своєї чіпкої пам'яті. Отож поступово втягнувся в навчання, зрозумів його смак, а головне -- відгадав головний секрет: не лови гав, поки тобі розтовкмачують на уроці -- тож не треба буде ламати голову на самоті. Коротше кажучи, я став першим учнем у класі, чим неабияк подивував увесь педагогічний колектив школи. Вчителі ніяк не могли второпати, чому цей важкий "пе- дагогічно безнадійний" підліток раптом "вийшов у люди". Я й сам тоді цього не розумів. Це було для мене, як диво. Наче дарунок завжди жорстокої долі. Тепер,. звісно, розумію, що ніякого дива не було. Просто навчання стало моєю єдиною можливістю самоствердження.. У мене почали списувати. Мене почали помічати. І хоча б ця ниточка нарешті поєднала мене з класом. Інших "ниточок" для мене не існувало. Я не збирав марок; не виготовляв електрогітар, не мав магнітофона, з "бал-дьожними" записами. У світі часто змінюваних захоплень моїх однокласників був абсолютним нулем, і таким би й залишився, якби непомітно для себе не захворів найліпшим захопленням -- навчанням. Дякуючи гарній пам'яті, у мене в голові була тепер ціла колекція відомостей -- цитат, формул, дат, і я став для свого класу незамінною ходячою енциклопедією.

Але на золоту медаль все одно не витяг, як не старався. Напевно... Хоча не знаю. Боюся, що тут мене знову занесе в соціологію. А причина, скоріше, в тому, що пізно взявся -- лише в восьмому класі, та й то десь на його середині. Одне знаю точно: червоний диплом... Але не будемо говорити "гоп". Спочатку перескочимо. Вже не довго лишилося. Закінчується жовтень. Отже --листопад, грудень, січень, лютий...

Я почав монотонне перелічувати місяці, 'щоб заснути. Але в цей момент прийшов Колька. Не вмикаючи світла, він тихо й винувато пробрався до свого ліжка і швиденько вклався спати. Напевно, й заснув швидко.

Я посміхнувся в темноті. Хороший хлопець, Колька Чорт. Тільки неврівноважений дуже. Важко таким на світі. Й іншим біля них важкувато.

Тут думки мої зробили несподіваний поворот; З-за цього повороту бадьорими кроками вийшли мої милі, мої любі гризоти і весело напали на мене.

"А, привіт! -- сказав я їм.-- Давно-не бачилися, лахудри". Але гризоти не піддалися на цю хитрість, не дали втягти себе в суперечку про доцільну періодичність їхньої появи. Вони почали свій черговий перехресний допит, і я мусив відповідати. Всіляко викручуватися, стараючись пояснити, чим я кращий за Кольку Чорта. Тим, що у мене було трудне життя? Чи тим, що в мене "все п'ять", а в нього ні? Але в майбутньому житті чер-воний диплом не буде мати вирішального значення. Тим більше, що Колька Чорт --хлопець розумний. Іноді такі речі видає, до яких мені думати й думати. То чому ж я вирішив, що саме мені і тільки мені -- місце в "Сенсорі", а іншим; -- зась? А може, обдарувавши Ковтюха І японським відео, займу місце якого небудь майбутнього І Едісона?

Ледь не засміявся цій своїй наївній думці. Та- хто тепер зважає на подібне? Боже ж ти мій! І що таке ро- зум взагалі? Це просто вміння побачити нову можли- вість і вміння вчасно використати цю можливість. От я й побачив. Тільки я. А нас же там п'ятеро

було на практиці. От я й використаю. Яку маю, таку й

використовую. Ні Колька, ні Стає її б не використали. Навіть не взялися б. Чи якби взялися, втелющились би в один варіант, і нічого б у них не вийшло. А життя -- багатоваріантне. Успіху досягає той, хто вміє ці варіанти обчислювати і вибирати з них найоптимальніший.

Нехай Колька Чорт кращий, чистіший. Нехай він розумніший. Але я більш життєздатний. О, знайшов нарешті слово! Так-так. Більш життєздатний. Я краще знаю життя. Я краще в ньому орієнтуюся. Я знаю людей. "Хочеш жити -- вмій крутитися", -- це не мій принцип. Мій девіз: "Хочеш жити -- вмій крутити іншими". Врешті-решт, я психологічно набагато стійкіший, ніж Колька Чорт. Мій розум майже завжди холодний. А в нього все кипить і булькає. От тільки гризоти мої все ще дошкуляють. Але не буду заздрити тим, хто зовсім втратив совість, тим, хто живе без гризот. Я вже знаю, що совість -- корисна штука. Це -- хороший сторожовий пес. Вона старанно обгавкує, виказуючи тобі, сумнівні або й небезпечні варіанти. Так що, мої милі, мої любі гризоти, ви -- не зайва перешкода, а продукт інтуїції. Ви теж допомагаєте прораховувати варіанти і відкидати неприйнятливі. Тож, існуйте собі, мої любі. Ваші відвідини, хоч і надокучливі, та все ж свідчать, що-я не зовсім пропащий. Ще можу вивищити над собою і Кольку, і Наталю, і Сашка Зарудного, і, можливо, навіть Стаса. "Самоприниження паче гордині", -- кажете ви, мої любі. Вірно.. І це вірно. Але ж ніхто мене не примушує отак мучитися з вами. Отже, повторюю вам: я ще не зовсім пропащий.

Таким чином видавши самому собі індульгенцію, я нарешті заснув сном прощеного грішника.

...Вранці я був на автовокзалі ще без чверті сім. Насамперед запитав у диспетчера, на якій платформі зустрічати автобус із мого райцентру.

-- Рано ти прибіг, -- засміялася диспетчер. -- Перший твій автобус прибуває тільки о восьмій.

"Значить, мати знову щось наплутала", -- подумав я, і вже хотів поїхати десь на годину -- не стовбичити ж тут. Але вирішив усе ж дочекатися точно сьомої. Може мати якою попутною машиною під'їде? Чи заночувала в кого із своїх знайомих? Хоча які в неї тут знайомі? Звідки?

Я легко уявив собі, як вона поволі виходить із автобуса. Низенька, вже трохи згорблена, старша своїх років. Руки вузлуваті, покорчені, вимучені холодною во- дою і мокрою ганчіркою. За все життя так нічого й не знали ці руки,, крім віника й ганчірки. Та ще пляшки дешевого "чорнила". А життя вже закінчується, волосся вже побите сивиною. Під очима -- темні мішки: печінка, нирки. Пропало життя у моєї матусі. І жаль її за це. І соромно за себе самого, що так її колись ненавидів. Та ще незатишно від думки, що хоч і перестав ненавидіти, а полюбити так і не зміг. Не зміг і все. Бо й досі боязко: .ось їде сюди, а якою їде? Може тверезою, бо ж п'є вже набагато менше, не кожного дня. А якщо в неї як-' раз запій? Підкотило, викручує, а грошей на випивку не дістала -- от і кинулася в цьому чаду до мене... Звідки тоді в неї гроші на телеграму?

Але якщо тут нап'ється -- вкину до машини і силоміць завезу в ЛТП.

Вже минула й сьома година. Матері не було. Я вирішив почекати ще п'ять хвилин і почав знову ходити вздовж платформ. Та раптом почув за спиною знайомий єхидний голос:

-- Який зразковий синок! Зрання приїхав. Обернувся -- Гострик стоїть. Посміюється хитренько:

-- Даремно чекаєш. Мамуся не приїде.

-- Ти звідки знаєш?

--: Знаю. Автобус поламався... Слухай, ти не підвезеш мене в одне місце?

Тільки тут я почав здогадуватися, що до чого:

-- Куди тобі?

-- Пішли, дорогою розкажу.

Гострик зняв і знову одягнув шкіряну кепочку, напевно, подавши комусь умовний сигнал, і ми пішли до моєї машини. Біля неї крутився якийсь товстун із валі-зою.

-- Хлопці, ви часом не на Подол?

-- Туди, -- кинув Гострик.

-- То може .підвезете?

-- Ні-а.

-- Чому?

-- Не хочемо, -- Гострик вдоволено засміявся.

-- Я ж заплачу, -- здивувався товстун.

-- А ми не хочемо і все, -- потішався Гострик, всідаючись у машині. Відвали, пончик! Вуха переїдемо. Давай прямо, водило. Та заводься швидше! -- Не покрикуй,, не найняв,-- присадив я його, рушаючи.

-- Ах, я переплутав, -- понтувався Гострик. -- Це ти мене 'найняв. Не забудь про другу стольну. Он там,-за кіоском, праворуч звернеш. Я витяг і передав йому г.аманця:

-- Відлічи собі сотню.

-- А може я сто десять візьму. Надбавку за шкідливість. Бо дуже ти вредний, аж благородний. Давай ліворуч, вліво, кажу!

-- Подол же не там.

-- Хто тобі сказав, що ми -- на Подол? Ти їдь собі-Скажу куди... То я беру сто десять?

-- Бери й сто двадцять. Тільки не понтуйся.

-- Чики! Уже згас. Але дорогу ж треба показувати.. Заре бери вправо.

--Даремно ми так петляємо.

-- Як каже мій геніальний керівник, вірний бар-вінківець, товариш Барвінок, береженого не тільки бог береже, а й міліція. Засік?

-- Мудро.

-- Отож-то. Ну, добре. Я бачу, що ти -- чувак свій аж дерев'яний. То крутитись більше не будемо. Давай, жми на "Спартак".

Гострик демонстративно вийняв з кишені плейєра, всунув до вуха навушника і зробив вигляд, що дрімає.

Стадіон "Спартак". Просто фатум якийсь. Вчора я Сашка Зарудного туди зганяв, а сьогодні сам їду. Чи теж не марно? Може, Гострик просто коні. мочить? Видурив дві стольні, а на стадіоні підсуне якогось придур-ка, той кине кілька понтів, ще грошей спробує видурити -- і по тому.

Несподівана думка раптом стрельнула мені в голову. І як це я раніше не додумався? От роззява.

-- Слухай, Гострику,--запитав, --це ти мені телеграму відбив?

-- Ну, я...

-- А звідки ж ти взнав моє, прізвище, адресу?

-- А ти мої звідки взнав?

-- Прізвища твого я й досі не знаю.

-- Ну,то й чики! Я згадав, як учора Гострик придивлявся до номерних знаків "Антилопи". Невже за номерами на меле-вийшли? Оце-то зв'язки! Тут будь обережним, Іване!

-- До воріт не під'їжджай, -- попередив мене Гострик. -- Он, за тими кущами стань.

Я зупинився і мовчав, чекаючи нових інструкцій. Мій провідник подивився на годинника, не поспішаючи запакував плейера до кишені, а потім сказав:

-- Там на задньому сидінні сумка. Переодягнися і' піди побігай на стадіоні.

Це вже ставало смішним, і я засміявся, трохи нервово:

-- Кіно й німці. Як вона там опинилася, та сумка?"

-- Вікна зачиняй, коли машину лишаєш, -- розсер- дився Гострик. -- Думаєш, як драндулет, то й не вкрадуть?

-- А навіщо мені ще й перевдягатися?

-- У бананах тільки жлоби тренуються. А в тебе тут тренування. Ти ж легковик. Бігати будеш по щебеневій доріжці -- тій, що між дерев, -- і він дістав з заднього сидіння спортивну сумку, тицьнув мені.

У сумці був червоний тренувальний костюм, білі кросовочки. Все якраз на мене. Я перевдягнувся і поволі' побіг. Почував себе трохи не в своїй тарілці. Ні, й справді, кіно та й німці. А, може, й немає ніякого всесильного короля із прізвиськом Барвінок? Може, просто кілька жартівників розпускають страшні чутки, граються в

детектив, дурять людей, а самі потім регочуться, аж за боки беруться?

Але ж за Нельку наклепали мені добряче. Не жартома. А Юлькин дзвінок? їй навіщо мене розігрувати?

І все одно це якась нісенітниця. Нонсенс. Щоб король якоїсь шпани, типу Гострика, та мав такі зв'язки, такі можливості? Наскільки я знаю королів, дуріють вони не довго. Років два, три. І дуже гоноряться тим, що вони -- королі. Завжди вппендрюються, славу люблять. Але їхні контори швидко розпадаються. Хтось по-трапляє до зони, більшість же -- просто дорослішають, одружуються, заводять дітей і поступово забувають про свої молодечі забавки. А Барвінок виняток! Якщо вірити всьому, що про цього говорять. Сам, буває, про це базікаю. Та все ж до кінця не вірю. В. те, наприклад, що за Барвінка нині ходить аж триста бойовиків. Віком від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти. Це ж чимось треба утримувати біля себе таке велике й різношерстне шобло. Чим? Грошима? Де Їх стільки взяти? Чудасія. Казочки. Міський фольклор.

Поступово я захопився бігом.'Перейшов на свій улюблений широкий крок, налагодив дихання. Вдих -- два кроки -- видих. Усе-таки це прекрасна штука -- біг. Тіло аж співає, очищаючись від напруги, закріпаченос-ті. Вдих -- два кроки -- видих.-Ось уже впіймано гар-. монійний ритм. Ноги самі несуть тебе -- легко і плавно, і вже здається" що ти не біжиш, а летиш над землею -- такі м'які й нечутні твої кроки. Біг -- це життя. Хто не вміє бігати -- то й і жити не вміє;

-- Гей, товаришу!

Я пригальмував неохоче. Край доріжки біля перекинутого спортивного велосипеда сидів навпочіпки мо-лодий чоловік -- років тридцяти, інтелігентного виду, в аристократичних окулярах. Дивився на мене розгуб-лено.

-- Товаришу! Допоможіть, будь ласка. Щось із ве-.лосипедом, а я в цій техніці нічого не розумію.

Я роззирнувся довкола -- а де ж обіцяний Барвінок? Доріжка завела мене за трибуни, у глухий куток ста-діону, і крім нас двох тут нікого не було.

"Може, тому й не підійшов до мене Барвінок,-- по-думав я, -- що оцей інтелігентик заважає. Треба його швидше спровадити".

Обдивившись велосипед, не знайшов у ньому ніяких особливих поламок. Тільки ручний тормоз трохи скосо-бочило, але таке виправила б і дитина. "Ох, ці рафіновані інтелігенти, -- подумав. -- Теж, напевно, з міні-синочків". Легко поставивши тормоз .на місце, підвів велосипед і передав його цьому нездарі.

-- Ой, спасибі, -- він аж руку до серця приклав. -- А то взяв у сусіда покататися та й поламав... Можливо і я колись у пригоді стану. Я бібліотекарем працюю. Може книжку якусь дефіцитну? Вас, Іване Федоровичу, напевно, цікавлять книжки з інформатики. Вони тепер. у дефіциті.

Я 'ледь не впав. Оце-то фокус.

-- Значить ти... ви... і є?

-- Ви здогадливі, -- посміхнувся він. -- Але не обов'язково всі ваші здогади висловлювати вголос. Згода?

-- Чики.

• І прошу вас, давайте облишимо цю їхню гороб'я-чу мову. Чики. Чирики... Ми ж інтелігентні люди. Ось ви, наприклад. Відмінник, активіст, спортсмен. Престижний факультет закічуєте. Скоро станете спеціалістом рідкісного профілю. Вибачте, щось ми стоїмо на одному місці. Давайте, якщо -не заперечуєте, прогуляємося.

Говорив він спокійно і м'яко, так тихо, що мимоволі доводилося прислухатися. Але щось страшнувате проглядалося через цю його м'яку інтелігентність.

Ми пішли доріжкою. Однією рукою він вів велосипед, іншу, праву, ближчу до мене, заклав за голову, наче на пляжі. Чи неї для того, щоб при потребі несподівано рубонути мене по шиї? Ця детальна переконала:

переді мною справді Барвінок.

--'Головне для інтелігента, -- просторіку вав, він, все життя вчитися і не. соромитися цього. То, якщо буде ваша ласка, поясніть мені, хто такі еврісти? Я нашвид-коруч цікавився в бібліотеці; але знайшов лише статтю про еврістику. Досить складна наука і дуже далека від життя. Це ви нею займаєтеся?

--Я займаюся прикладною еврістикою. А еврісти, якщо спрощено, це просто люди, які щось придумують.

-- Он як!

-- Так. І використовують для цього певні прийоми і методи. Системний аналіз, скажімо. Закономірності психології творчості.

-- Цікаво. А конкретний приклад ви можете навести?

-- Будь-ласка. Ось ви, наприклад, не, бібліотекар.

-- Чому ви так вирішили?

--Бо справжній бібліотекар не скаже: "Я цікавився в бібліотеці".

-- Вірно. Що ж, бачу, еврісти -- люди розумні. А з розумними завжди приємно мати справу. Тож, як говорив великий Брем, повернімося до наших баранів. Що привело вас до мене?

-- Велика скрута,-- я завагався, не знаючи, з чого почати. Барвінок Спокійно чекав. -- Мені терміново потрібен японський відеомаТнітофон фірми "Соні". Новенький, в рідній упаковці. -- Ви сказали: терміново. А який, вибачте, термін? -- Барвінок руку нарешті, опустив, але все одно зігнув її й виставив ліктя в мій бік, щоб я не міг щдійтидо ньо-

го ближче, ніж на метр.

А я завагався. Сказати, що відео потрібне вже завтра? Це буде просто смішно. Може попросити Ковтюха ще трохи почекати? Стільки, скільки потрібно буде Барвінку. Але Барвінка, очевидно, не дуже-то й хвилював фактор часу. Він запитав і чемно мовчав.

-- Відео потрібне вже завтра. І знову -- ніякого здивування. Тільки спокійна коротка мовчанка. Цей холден явно вважає себе надлюдиною.

-- Ви любите бігати, -- сказав раптом Барвінок. -- Тож мені якось незручно відривати вас від вашого улюбленого заняття. Та і я ще теж хотів би покататися. У вас оці ранкові тренування скільки тривають? Я думаю, не менше двадцяти хвилин. По цих словах він сів на велосипед і поїхав до виходу зі стадіону. Я постояв розгублено.

Що ж, побігаю ще двадцять хвилин. Від мене не відпаде.

Але двадцять .хвилин чекати не довелося. Барвінок. якщо це був він сам, а не ще одна його "права рука", повернувся несподівано швидко. Він наздогнав мене, зіскочив з велосипеда і сказав:

-- Лікарі радять чергувати фізичні навантаження із легким кроком. Ви не втомилися? Хоча, в кого я запитую? Ви ж кандидат у майстри. Вам півгодини побігати, все одно, що мені дістати японське відео. Вам куди його привезти?

-- В гуртожиток.

-- Це складніше. Але чого не зробиш заради хорошої людини?

-- Скільки візьмете?

-- Якщо маєте на увазі гроші, то не приймайте мене за дешевого фарцівника. Більше державної ціни я з вас не візьму. Мене гроші не цікавлять. куди приємніше зробити добру послугу хорошій людині, здобути нового друга.

Я насторожився. А Барвінок, чи не помічаючи моєї настороженості, а швидше, не зважаючи на неї, вів собі далі:

-- Які можуть бути розрахунки між друзями? Сподіваюся ще. не раз вам у пригоді стати. І впевнений, що добре ставлення до людини завжди викликає взаємність, Тож не сумніваюся, що й ви, якщо виникне потреба, допоможете мені.

-- Не зовсім розумію, чим я можу вам допомогти.

-- Хоча б тим, наприклад, що відповісте зараз на

одне моє запитання. Воно мене дуже цікавить. Як ви

довідалися, де живе Гострик?

-- Навряд чи зможу на нього відповісти,

-- Чому ж?

-- Бо тоді доведеться порушити деякі принципи.

-- Але ж, дорогий мій, і мені доведеться дещо по-руиіг-гти, добуваючи для вас відеомагнітофон. Він, образно кажучи, уже в..-мене в кишені. Але...

-- А. не можна-просто переплатити вам? Я дав, би подвійну ціну.

-- О, у вас так. багато зайвих грошей? Це похвально у ваші роки. Тепер я розумію, що відеомагнітофон вам справді потрібен. Що він для вас -- не просто забаганка. Але давайте доведемо до кінця нашу дискусію на моральну тему. Ви ж не клялися Гострику, що не скажете мені?

-- Ні, не клявся.

-- То що ж вас зупиняє? До речі, перевдягаючись, вам слід було заховати гаманця! У нашого з вами друга -- клептоманія. Навіть десятку може .вкрасти, не посоромиться. Я його змушую триматися в рамках. Однак це не завжди вдається. Іноді він і в мене краде... Бачите, а ви його так бережете.

-- Я не йога бережу.

---- А кого ж?

-- Одну людину. -- Ця людина сказала вам, де живе Гострик. Так. А звідки вона знала? Від Гострика?

-- Та Гострик усім хвалиться, що він-- ваша права рука.

-- Дорогий Іване Федоровичу. Давайте будемо ді- ловими людьми. Ви мені,.як завдаток, --ім'я цієї дівчини...

--Це не дівчина.

--- Негарно обманювати. Це -- дівчин.а. Не тільки еврісти здогадливі. Отже її ім'я...

-- Неля. І більше я нічого не знаю. -- Більше нічого й не треба. Не хвилюйтеся. Цій Не-лі нічого не буде. Просто я давно підозрював, що Гострик має якісь свої, непередбачені мною, контакти. А тепер знаю точно. Дякую вам. І, якщо це з ним ви побилися --бачу у вас сліди синців на обличчі -- отже, якщо з ним, і якщо через Нелю, то він перед вами вибачиться.

А я думав, це за вашою... вашим наказом вони пасуть Нельку.

-- Он як. Тоді іде раз дякую. Гострик отримає дві догани.

Мені стало страшно за Гострика. Я навіть уявити собі не міг ті дві догани.

Барвінок був старшим за мене на років три-чотири -- не більше, але вміло підтримував свою вищість. Мимоволі виникло враження, що я здаю екзамен.

Цей задовгий екзамен, .вишуканий і манірний, вже почав мені набридати. Але потрібно було обговорити з екзаменатором ще одне питання:

-- Ви сказали, що відповідь на ваше запитання -- це мій аванс. Якою ж буде вся платня? -- Та ще меншою. Скажіть, ви берете участь у роботі народної дружини?

-- В міру необхідності.

-- А ви не могли б стати в ній активістом?

-- Ні. Це неможливо.

--Чому? -- Хоча б тому, що не знайду стільки вільного часу.

Та й навіщо воно вам?

---- Шановний Іване Федоровичу. Я дістав спеціально для вас єдиний японський відеомагнітофон, який тільки вчора надійшов до міста. Зауважте: єдиний. І ка-жуть, що цього року таких уже не буде. Ви ж знаєте, як зараз важко з імпортом.

"Ось ти й попався, Іване, -- подумав 'я. -- Це, певно, те відео, що призначалося Череватому. А тепер його захапав Барвінок. Не можна було з ним зв'язуватися. Треба було розбити машину, треба було ризикнути. Один раз ризикнути своєю дорогоцінною репутацією. Це хоч краще, ніж весь час ризикувати, працюючи на цього ввічливого виродка".

-- Я розумію, -- м'яко сказав Барвінок, -- таке рішення для вас нелегке. Та ви даремно боїтеся за свій бездоганний імідж. Він не постраждає. Ви будете спілкуватися тільки, зі мною й лише по телефону.

"Віц часом не звихнутий? -- подумав я. -- Може, він чокнутий і в нього'така розвага? Гратися у Штірдіців і Борманів".

-- Слухайте, а вам не здається, що все це нагадує поганий детектив? Прийду я в ДНД і скажу: "Здоровенькі були. Хочу бути вашим активістом".

Навіщо так спрощувати? Вас позавчора побили. Це вас розізлило, ви почали майже щовечора ходити на чергування ДНД, щоб зловити тих хуліганів. Але хулігани не впіймалися, зате у вас з'явилася'активна громадська позиція. Вона дуже активна. На загальному пасивному фоні. Всіх знаєте, все знаєте, з дільничними на короткій нозі.

-- А потім ви потрапляєте до витверезника, І я героїчно відпускаю вас додому.

-- Не вживаю'спиртного. Просто раз'на тиждень вибудете дзвонити мені й розповідати про тамтешні новини. Скажімо, коли який рейд планується, коли хто,з дільничних іде у відпустку. Оце і все.

---- Нічого собі все. Щовечора з пов'язкою на рукаві швендяти без діла, марнувати час, та ще й вам дзвонити щотижня. Врахуйте: я студент. Влітку закінчу й вйо!

-- Якраз до літа я й розраховую. За цей час підготую вам на заміну порядного хлопця,- ви дасте йому рекомендацію, і на цьому ваша місія скінчиться.

--.Якщо так. то нехай уже.

Сказав це і сам собі здивувався. Ніяк не чекав, що погоджуся на такі дурні пропозиції та ще й так щвид-ко. Але слово -- не горобець.

"Ет, аби відео забрати, --подумав я. --А там походжу з півмісяця та-й покину. Збрешу, що захворів. Викручуся як-небудь".

А Барвінок ніби й не .сумнівався, що я дам згоду:

-- От і добре. Стосовно ж втраченого часу можу вас запевнити: ви; його навпаки заощадите. Бо ж не будете марнувати в пошуках дефіцитів. І справді, навіщо шукати, коли на базах усе є?

-- Мені більше від вас нічого не потрібно.

-- Не кажіть. Життя складне, -- Барвінок глянув на годинника. -- Вибачте, що зайняв, ваш час. Дуже радий був познайомитися. Ще раз дякую за згоду. А втім, ви ще можете передумати. До побачення.

Він сів на велосипед, наче в "Мерседес", і поїхав. Познущався, гад, на прощання. "Можете передумати". "Знає ж, падлюка, що в мене немає виходу. А втім, .ще побачимо, хто кого перехитрує.

...Гострик мирно куняв у моїй машині. Я швидко, з огидою перевдягнувся і за порадою Барвінка перевірив гаманця. Семидесяти карбованців, які ще там залиша- лися, наче й не було. Я зі злістю викинув на траву сумку, костюма й кросовки, обійшов машину, відкрив дверцята з іншого боку і з величезним задоволенням висмикнув напівсонного Гострика із машини.

-- Чого ти, -- здивувався він. -- А підвезти?

-- На ті гроші, що в мене вкрав, таксі візьмеш.

-- Які гроші?-- почав було Гострик.

Та я вже не слухав -- рвонув машину з місця,

Від "Спартака" недалеко було до об'їзної траси. Вискочив на неї і погнав, наче божевільний, вичавлюючи зі своєї .старенької "Антилопи" всі ті сто кілометрів, на які вона ще була здатна. Швидкість завжди заспокоювала мене, знімала роздратування.

Не було надій на відео -- дратувався. Тепер пообіцяли -- знову психую. Може, ще й не дістане він ніякого відео. Може це тільки понтй.

...До факультету підїхав надто рано. Перекусив у 'буфеті й пішов вештатися коридорами. Напівтемні, прохолодні і статечні --ці коридори викликали пошану. Пам'ятаю, як уперше ходив ними -- із трепетом душевним. Усе запитував себе подумки: "Невже я буду тут вчитися?", і чомусь не полишала мене впевненість, що таки буду. Мені радили: "Ти б спочатку на підготовче .відділення записався". Але я не хотів втрачати рік. І так уже був старшим більшості вступників на цілих чотири роки. А головне -- знав, що моя. пам'ять не під- веде. І вона. не підвела: на письмовому іспиті з математики я першим розв'язав усі п'ять задач.

Тоді ледь не трапилася зі мною неприємність. Розв'язавши задачі на чернетці, я відклав її вбік і заходився акуратно підписувати чистовика. А поки закінчив підписувати, чернетки своєї -біля себе не знайшов, її вкрали. "І це на вступному іспиті!" -- вжахнувся я. Заглянув під стіл. Ні, не впала. Подивився на екзаменаторів -- сидять собі втрьох, суворі, наче боги. Глянув на годинника -- чи ще встигну розв'язати, по новій? Напевно, вже не встигну. Ах, падли! Я зробив, вигляд, що чухаю носа, а сам засичав на своїх сусідів:

-- Хто чернетку забрав? Віддайте! Мовчать. -- Віддайте, гади, а то зараз заявлю!

--Молодий чоловіче, -- гримнув на мене один з екзаменаторів, -- що ви весь час. крутитесь і шепчетесь. Идіть-но сюди.

"Ну, все.. Провалився, -- подумав я. -- Хіба він повірить?"

Поволі зібрав свої чисті листки, почав підводитися І в цей час моя чернетка планером вилетіла на прохід І впала на підлогу. Видно злодій злякався і зіпхнув із заднього столу. Я підібрав той листок, підійшов до екзаменаторів.

-- Ви підказували чи вам підказували? -- запитали в мене.

Я мовчки поклав на стіл свою чернетку.

-- Ого! -- сказали вони. -- Уже все зробив. Сідай ось тут спереду і переписуй. Тільки не поспішай.

Не щастило мені на вступних. На кожному іспиті якась придибаха траплялася. На усній математиці ледь не завалився. Складне тригонометричне рівняння розв'язав, перше питання знав бездоганно, а от на друге трапилися мені ознаки конгруентності трикутників, і одну з цих трьох теорем треба було довести. Я аж похолов. Бо не знав жодного доведення. Навіть гадки не мав. Чи колись пропустив цей урок у школі, чи воно якось випало з пам'яті? Біс його знає. Звісно, якби у мене був дорогий репетитор, він би мені"наперед підказав, що треба знати обов'язково. Та який там репетитор? Я щойно демобілізувався, ледь на цивільний одяг встиг .заробити. Та й не з нашими статками.

Але треба було щось робити. І я придумав своє доведення. За допомогою паралельного переносу. Щоправда, це моє саморобне доведення було' шите білими нитками. Та іншого виходу не бачив. Хоч що-небудь молотиму. Не скажу ж, що взагалі не знаю.

Екзаменатор похвалив мене за рівняння, -- з'ясувалося, що я розв'язав його найкоротшим способом, схвально вислухав і відповідь на перше запитання. А коли я перейшов до другого, почав здивовано посмикувати плечима. Я нахабно відповідав далі.

-- Що це за доведення? -- не витримав нарешті імпульсивний викладач. -- Де ви його викопали?

Не признаватися ж, що оце щойно сам видумав. І я збрехав:

--У довіднику для абітурієнтів вичитав. -- В якому? Хто автор? -- Не знаю. Зелененький такий. --Автор зелененький? -- Ні. Книжечка.

-- посидьте, Я з колегами пораджуся. Іспит ми складали "масово", у спортзалі'. Таких жевжиків,'як я, було там одночасно з десяток. Відповідно стільки ж'викладачів. І от мій візаві підбіг до одного з них, потім'-- до другого. Вони сміялися. Наді мною, звісно. А може й над моїм екзаменатором. Бо коли він вертався до мене, плечі його аж танцювали від обурення. А може й від сміху.

Схопивши мою екзаменаційну картку, він щось черкнув у ній, тицьнув її мені, і сказав:

-- Вільні, Я вийшов до коридору.

-- Ну що в тебе? Що? Як? --накинулися до мене.

----Провалився,--відповів я.

Хтось вирвав у мене з рук екзаменаційну картку, заглянув:

-- Та в тебе ж "чотири".

Я подивився сам -- справді "чотири". Довелося розповісти всім,що там зі мною трапилося.

Ну, а на фізиці -- то взагалі був прикол. На перше запитання відповів, на друге--теж блискуче, задача трапилася легка -- якісна. Тобто нічого, вираховувати не треба було. Вимагалося тільки пояснити, де маятниковий годинник буде йти швидше -- на полюсі чи на екваторі. Я вибудував бездоганно логічного ланцюжка, а наприкінці спіткнувся:

-- Отже, період коливання маятника буде більшим, значить годинник йтиме швидше.

-- Ви.в цьому впевнені? --- запитав викладач.

-- На всі сто, -- нахабно відповів я.

--. А ви ще раз подумайте.

-- Будь ласка, -- і я знову повторив увесь логічний ланцюжок. Результат вийшов тим же.

-- Та ви хоч знаєте, що таке період? -- розсердився викладач.

Лише тут до мене дійшло. Я Демонстративно ляснув себе по лобі:

-- Це ж треба такий заскок. Звісно, все навпаки.

Я швиденько розповів йому про період, ми посміялися над моїм заскоком і розлучилися майже друзями. Але він все одно поставив мені четвірку.

Образився я тоді страшенно. Але ще була надія пройти по конкурсу. Тож поклявся собі найміцнішою клятвою, що на останньому екзамені, "на творі", я буду поводити себе якнайобережніще, і вже нізащо не втягнуся ні в яку придибаху.

Але як на зле серед запропонованих для твору тем одна була -- по творчості Стефаника. А я в школі його дуже любив. Навіть якось посварився із вчителькою, доводячи, що, лише Стефаник пише про життя, в усіх інших--солодкі казочки.

Я так захопився викладом' свого захоплення моторошними оповіданнями Стефаника, що мені не вистачило спочатку -паперу; а потім часу. Спасибі добрим стареньким екзаменаторшам. Вони не завважили, що в мого твору не дописана "заключна частина" -- поставили "п'ять". Підкупило їх, видно, те, що я цитував Стефаника точно, вдало і ледь не цілими сторінками. Так мене знову виручила фотографічна пам'ять: ця п'ятірка вирішила все -- я пройшов по конкурсу.

...Ех, коридори-коридори, з портретами бородатих академіків на білих стінах. Ви бачили мене нетерпля- чим, необережлим абітурієнтом, наївним і. тихеньким першокурсником. І бачите зараз. Помітно змінився, чи не так? П'ять років підряд я легкодумно перебігав ва- ми з однієї аудиторії до іншої. А незабаром вже пройду поволі, прощаючись. Мені трудно було тут. Та, здається, я ще згадаю вас, сумні мої коридори.

Різні люди ходять вами. Он і Стає чимчикує. Треба обов'язково зупинити його:

-- Привіт, старий.. -- Привіт, -- буркнув Стас неохоче.

-- Не дивись так насторожено. .Дістав мені відео?

-- Еге. Дістанеш його.

-- Справа твоя. Я умови виставив, Звісно, ані трохи не сподівався, що цей Арлекін діс- тане відео. Але дати своєму супротивнику по нервах ніколи не завадить. Щоб не надумався ще раз залякувати..

І ці дрібні фбкуси, видно, діяли, бо Стає вже більше н Н6 збирався переді мною понтуватися. Яка в нас перша пара? -- запитав я. -- Та... Знову-Цар Долдон... долдонити буде.

В аудиторію ми зайшли разом, перемовляючись, наче хороші приятелі.

Царя Долдона і я терпіти не міг. Тож не сів на своє постійне місце за першою партою, а заліз на верхотуру . і зайняв місце Кольки Чорта в задньому ряду. Знав, що Колька не прийде, бо від лекцій Долдона його взагалі нудило. Якщо через перенесення, в розкладі Цар усе ж .несподівано заставав Кольку в аудиторії, вже через чверть години Чорт піднімав руку і з видом великомученика відверто заявляв:

--Мене щось так нудить, аж непритомнію. Дозвольте вийти.

І, скривившись, виходив, завдаючи всім нестерпних мук. Нас у цей момент несамовито мучили чорні заздрощі. Бо лекцій Царя Долдона не любив ніхто, їх важ-ко було полюбити. Завжди в строгому чорному костюмі й білій сорочці з чорною краваткою, дебелий і насупле-ний, Долдон виходив на кафедру, клав перед собою конспект, утуплювався в нього й долдонив сорок п'ять хвилин підряд, майже не підводячи очей на аудиторію. І науковий комунізм із вчення, за яке віддавали і віддають життя, голосом Долдона перетворювався у збірник правил користування трамваєм. "Могильщиком комунізму" назвав його Колька.

Тож, як тільки Долдон з'явився на кафедрі, я для виду поклав перед собою позиченого зошита і з великим задоволенням розслабився. Він щось там долдонив: "По-перше... по-друге...,по-п'яте... по-десяте... а я уявляв се-. бе на пляжі -- сонечко гріє, дівчата щебечуть... Я цього літа тільки двічі й був на пляжі. За клятими заробітка на все нема часу.

--А головний закон нашого суспільства, -- сказав у цей момент Цар Долдон, -- це закон всебічного задоволення всезростаючих потреб радянських людей.

Я ледь під парту не заліз. От ніколи не думав, що це у нас головний та ще й закон. Затерту фразу про задо-ведення всезростаючих... і так далі, я взагалі терпіти не можу. Що ж це виходить? Що всі люди у нас якісь ненаситні? Як тут не розвести руками: хіба ж коли-небудь втолиш нескінчену жадобу? Залишається одне -- терпіти.

Брехня це все. Не жадібні ми, не зростають у нас потреби щомісяця. Єдине, чого ми хочемо -- нормальних, цивілізованих умов. життя. І не треба задовільняти наші потреби. Ми не худоба, яку можна годувати краще чи гірше. Ми люди, нормальні, роботящі люди. І ніхто з нас, нормальних, не мріє про персональну і закриту для інших базу відпочинку. Ми хочемо тільки одного -- чесно заробити і чесно, без блатів, купити. Заробити,

скільки зможеш, і купити, що душа побажає. Хіба вона така вже невтолима, наша душа? От взяти мене, наприклад. Мені зовсім не потрібна дача. Не бачу особливого .задоволення в тому, щоб вимурувати на куценькому клаптику землі двоповерхову башту і їсти виключно власні полуниці.

Щоправда, машина входить у мої не зростаючі, а стабільні потреби. Вона повинна бути не обшарпаним "Москвичем". Ні, "Мерседес" мені теж не потрібен. Досить і хорошої "Лади".

Отже, машина. Ну, звісно, квартира -- з нормальними, не бідними, але й не арабськими меблями, із за-тишною кухнею, чистенькою ванною.

Я остаточно відключився від Долдона і почав мріяти про свою майбутню квартиру.

Значить так. Пізно ввечері втомлений повертаюся з

-роботи. Натискаю на кнопку дзвінка. Він не деренчить, наче зіпсований унітаз, а мелодійно теленькає. Двері відкриває дружина -- буде ж у мене коли-небудь кохана дружина. Я заходжу до передпокою. У мене буде чотирикімнатний кооператив. По можливості -- без виплати. Всю сумму віддам одразу. Двійко дітей буде -- шпетких і розумних. Дружина -- спокійна господиня дому, вихована в добрих патріархальних традиціях. Отже, заходжу до передпокою. Там все акуратно і строго. Вузька й довга шафа для верхнього одягу, дзеркало, бра, тумбочка для взуття. Сідаю на цю тумбочку,

зроблену власними руками, перевзуваюся. А потім спо- кійно обходжу свою квартиру. На кухні жінка закінчує готувати вечерю. До її послуг -- великий холодильник,

електрична плита з духовкою, кухонний комбайн і автомат для миття посуду. Ну й кілька там міксерів, тос- терів. Чого не буде у продажу, сам зроблю.

Потім зайду до вітальні. Там -- звичайні меблі, без особливих претензій. Але не старі й пошарпані -- нові. На підлозі -- палас, на стіні -- гобелен. Все -- без розкоші. Зате в одному кутку -- відеомагнітофон, не обов'язково імпортний, але з багатим вибором касет, а поряд -- висококласний звукомузикальний центр: програвач, магнітофон, радіо.

Ну, у спальні -- нічого особливого. Білі меблі, поліський, ручної роботи килим на стіні. Все. Далі дитяча кімната. Зручні ліжечка, стелажі для книг та іграшок, всюди розкидані різнокольорові пуфики. Стелажі й пуфики сам зроблю. А діти мені допомагатимуть. У нашій дитячій кімнаті буде завжди повно дітлахів. Я дозволю всім друзям своїх дітей приходити і гратися, хоч кожен день. Нехай влаштовують гармидер, нехай

дряпають меблі і ламають іграшки. А інакше -- куди їм подітися? До трьох років ще можна посидіти у пісочниці, а далі? Зараз усі виганяють дітей з квартири:

-- і своїх, і чужих. Довкола -- килими, кришталі, поліровка. Поламають; розтовчуть, насмітять. Ну й нехай

собі. На те вони й діти, а я собі завжди зароблю.

Але, здається мені, що. в нашій квартирі діти не зав-жди бешкетуватимуть. Бо в їхній кімнаті буде комп'ютер з хорошим набором ігрових програм. Нема кращої. іграшки для дітей. Нема кращого вчителя для них. Вчителя, який в усьому слухається тебе, грається з тобою, а до того. ж ще й вчить, і вчить непомітно. Мої діти з двох років гратимуть, у комп'ютерні ігри. Спочатку зі мною, потім -- самі. Я весь час, підкидатиму їм нові' програми, а підростуть, то. навчу й свої власні складати.

Четверта кімната у квартирі -- мій домашній кабінет. Не знаю, чи буде у мене окремий кабінет на роботі -- кар'єра мені до лампочки.. А от удома кабінет'обов'язково буде. Книжки -- на три стіни. Одну займатиме-классика, другу ---. фантастика, третю -- книги з інформатики, еврістики, психології, теорії напівпроводників, Ще я поставлю там диван для. гостей, щоб їм було де

переночувати, а також письмовий стіл, телефон, два-три стільці і все. Більшого й не треба. Ага, на столі ще стоятиме мій персональний комп'ютер. Обов'язково з дисководом і принтером. У його пам'яті -- всі мої розробки, всі ідеї, а також база даних з різними відомостями. Тут я сидітиму вечорами. Якщо вичитаю щось ;цікаве, закладу в комп'ютер.

А у підвалі замість напівгнилої картоплі я триматиму наші велосипеди, лижі, надувного човна.

Оце і все, що мені потрібно. Оце і є для мене норі мальні умови життя. Хіба це так багато? Чи скажете, що все це -- міщанство? А чому, власне? Чи я не можу на все це заробити? Я -- здоровий, сильний, енергійний. Маю голову на плечах і неліниві руки. Не вкрасти хочу

а заробити. Чесною, самовідданою. На благо суспільст- ва. Не можна? Але чому? Чому про це навіть сказати соромно? Чому в газетах не друкують порад,, як це краще і швидше заробити?

Стоп! Це.'й справді інтересно -- чи зароблю я на все

це і як швидко? Адже можна просто підрахувати.

Я вирвав із позиченого зошита аркуш паперу, взяв ручку і написав: "Квартира". Кооператив тепер тисяч п'ятнадцять коштує... Машина. "Ладу" так просто не дістанеш. Не буду ж усе життя діставати дефіцити через Барвінка. Я в них нічого не буду просити. Ні в бар- вінків, ні в галстуків. "Нічогогне проси, -- говорив Мар- гариті Воланд. -- Самі дадуть і будуть вмовляти". Звісно, самі не принесуть. Але й просити не буду. Половину свого життя ходити й канючити квартиру? І боятися бодай слово зайве сказати? І бути прив'язаним до одного місця? І запобігати перед тими, хто сидить на дефіциті? Ні, це не для мене. Я краще буду перти плуга по двадцять годин на добу, але всі свої проблеми розв'яжу сам. Сам! І за квартиру, і за машину, і за все інше, краще переплачу, але не буду принижуватися. Отже, занотуємо: .

.Квартира __ ]5.000 Машина ._ 15.000 Меблі:

.для кухні -- 800 для вітальні -- 2.500 для спальні -- 1.500 для дитячої кімнати -- 800

(решту сам зроблю)' для кабінету -- 800

(стелажі теж сам зроблю)

Килим, паласи, доріжки -- 4.000 Холодильник, пральна машина, електроплита, А кухонний комбайн, пилосос -- 2.600, Люстри, світильники ------ 600 Посуд, те-се -- 1.400 Комп'ютер для дітей -- 1.200 Книжки -- 2.400 Комп'ютер для мене -- 8.500 Радіовідеоапаратура (і касети) -- 4.600 Велосипеди, лижі, човни, намет '-- 900

Разом -- 63 тисячі 600 карбованців. Ого! Сума нічогенька. Але не будемо передчасно лякатися. Дві сімсот я вже маю на книжці. За свій дран-дулет віддав три двісті. Припустимо за дві з половиною я його завжди продам. На однокімнатний кооператив уже віддав чотири з половиною. Але ж і його колись

та доведеться міняти на просторіше житло. Отже, я вже маю основного й оборотного капіталу -- ого! -- на 9 тисяч 700 карбованців. Віднімемо, заокруглимо -- 52 тисячі. Стільки мені ще потрібно заробити, щоб забезпечити себе і свою майбутню сім'ю усім необхідним для повноцінного життя.

Важко буде. Але давайте -- знову ж таки -- не лякатися: 52 тисячі поділимо на 10 років. Одержимо 5 тисяч 200 карбованців. Ще раз поділимо -- на 12 місяців. Ні, на 11. Треба ж колись, і відпочивати. Отже. одержимо 472 карбованці на місяць. А ще ж треба буде харчуватися, одягатися. Додамо ще 200, заокруглимо -- 680 карбованців на місяць. Солідно.

Цікаво, а-скільки у мене зараз виходить? Порахуємо: 200 -- від Череватого, 80 заробляю у Федьковича,-по 40 ще в двох кооперативах, 70 -- стипендія, 80 -- .півставки оператора. Разом це буде -- ха-ха! -- та вже виходить 510. То що ж я, не прибавлю ще 170? Та ради бога! Може, ще й більше.

Обнадійливі розрахунки. Аж самому не вірйться.

Отже, через десять років у мене буде все необхідне.

А мені самому буде тоді лише тридцять сім. Нормальна перспектива.

...Коли Цар Долдон, відтарабанивши своє, зійшов з

трибуни, я був йому від' душі вдячний. Виходить, і нудні лекції з наукового комунізму можуть бути корисними. З них випливають хороші висновки. Працювати треба.. Перти плуга. Оце і весь секрет.

Вже на перерві я згадав, що не врахував одного важливого фактору -- інфляції. Зараз вона сягає 12 про-центіз. Нехай підніметься до 15, до 20. Але колись же почне і зменшуватися, а може і зовсім зникне. Отже, до-мого десятирічного строку треба ще додати тільки рік-півтора. Словом, до сорока років...

Додумати мені не дали. Прибіг черговий:

-- Пономаренко. До декана.

-- Знову? Я ж учора був.

-- Нічого не знаю. Сказали тебе негайно. Серце у мене тенькнуло. А раптом.декан скаже: "Оце-говорив. учора з ректором. Вирішили дати тобі вільний диплом". Тоді я пошлю Барвінка далеко-далеко і знову ні від кого не буду залежати.

При всьому своєму в'їдливому практицизмі, я все-таки невиправний наївняк. Звісно, декан такого не сказав.. У нього в кабінеті сидів... Хто б. ви думали? Григо-, рій Іванович. Так, Нелькин дядько.

"День зустрічей, -- подумав я. -- І всі -- неприємні". Але дядечко статечно усміхався.

-- Ось товариш із торгівлі, -- у нашого декана це

звучало, як "товариш генерал", -- персонально приїхав запрошувати'тебе на роботу. Бачиш, ти. казав, що важко буде в місті лишитись. А ось приїхав .Григорій Іва- нович' і каже:. "Покличте мені вашого студента Івана Федоровича". Я не одразу й здогадався, що це Ваня. Пономаренко.

Декан був задоволений -- тепер моє прохання не-висіло на ньому моральним тягарем. Про щастя молодят турбуватиметься інший. Не дай бог, він уже розпо- вів Григорію про моє майбутнє одруження, а Григорій йому -- про мої шури-мури з Нелькою. Оце буде завал.

Тож я не втримався і перервав декана:

-- Мене на. роботу? Куди?

-- У них в торгівлі теж комп'ютерізація. А втім, Григорій Іванович тобі сам усе розкаже. Піду, не буду вам. заважати.

-- Ну, що ви? :-- Григорій щдвівся. -- Ви ж на роботі. Ми на вулиці погуляємо.

Ми вийшли на вулицю.

-- Десь підемо, посидимо, -- сказав, Григорій -. Пішли он на ту лавочку.

-- Тут? не дадз^ть поговорити. Можемо в мрій машині посидіти. -- Цікаво, які у теперішніх студентів машини..

Ми всілися в "Антилопі". Григорій зумисне зверхньо оглянув салон і сказав:

.-- Старенька в тебе машина.

Мовляв, зі мною на нову заробиш.

-- Для студента й така хороша, -- відповів я.

Григорій мусив погодитись. Але не втримався від. запитання:

-- Це'тобі якийсь багатий родич подарував?

-- Нема в мене таких родичів. Сам заробив.

-- Ото! Як же тобі вдалося?

-- Евристика. .

-- Що-що?

-- Наука така.

--А-а,--шанобливо протяг Григорій.

Щоб запобігти іншим запитанням, я підсік його:

-- Ти що, у фінорганах ла півставки? Я ж не цікавлюся твоїми, кишенями.

-- То я так. Для затравки. Приїхав тебе на роботу клика.ти. До нас, завбазою. .Говорив з деканом. Він не проти, щоб ти перевівся на заочне. -- А ти ким там?

---Я на цій базі завскладом. -- Виходить, сам. собі начальника-шукаєш. Оригі-нально. І ти впевнений, що мене візьмуть?

-- За моєю рекомендацією візьмуть.

-- І що ж за робота? Григорій засміявся:

-- Керувати будеш. - Кльово. А чому саме я?

-- 3 двох причин.

-- Перше--комп'ютерізація.

-- Так. Боюсь я їх, цих комп'ютерів. Кажуть, що від них нічого не приховаєш. Це ж прийде хтось з вулиці, подивиться, в той комп'ютер і вигребе весь дефіцит. А потім начальство подзвонить чи делегація яка, дефіциту ж нема. Скажуть: "Погано працюєте, хлопці".

Я ледь не засміявся, слухаючи цей монолог. Так, у широких мас наших торгівельників із комп'ютерною грамотністю явний завал. Ні бум-бум. Ось де можна заробити. -- Консультацію.з, цього питання я тобі й. зараз можу дати.

-- Серйозно?--- дяденкб аж пожвавішав. -- Якщо це не довго, то давай.

-- Діставай блокнота. Записуй. У пам'ять компго-тера закладається список товарів, наявних на базі. Ко-ли потрібно, спеціальною командою викликається на

екран весь список або його частина. Тут же -- кількість штук, рада, довжина тощо, а також, коли товар надій-шов, скільки вже продано і так далі. Справді, зручно.

Понатискав кнопки і вся картина як на долоні.

-- Так я ж про це й кажу!

-- Не поспішай. Тут усе залежить від оператора, від того, хто буде складати програму. Оператор може одним товарам присвоїти індекс, ну, скажімо, "М", тоб-

то масові, іншим -- індекс "Д", дефіцитні. Самиці індекс-сине повинні виводитись на дисплей.

-- А що таке дисплей?

-- Екран. Запиши: дисплей ,--це екран, принтер --

ще друкарський пристрій. Так рт, індекси присвоєні, комп'ютер запам'ятав, який товар "Д", а який "М". Але це він тримає в собі, нікому не показує. І коли на базу приходять народні контролери, ти підморгуєш оператору і він набирає на клавіатурі команду видачі інформації, але додає до цієї команди букву "М". Комп'ютер слухняно видає список всіх М-товарів, а дефіцитів три- -має в собі. Тут, що йому не роби, він "мовчатиме". А коли ти сам чи хтось із довірених захоче проглянути список, оператор до тієї ж команди додасть букви "ДМ" і на екрані з'явиться весь список, включаючи й дефі-дити. Бачиш, як просто. Прийде начальство -- жмете "МД" і дефіцит є. Прийде контроль -- тиснете лише "М". І дефіциту нема. Хіба вони не повірять комп'ютеру? Та ніхто й не буде придивлятися, скільки там клавіш натис оператор. Для більшості людей -- це китайська грамота.

-- А де ти вичитав такиц гарний спосіб? -- запитав Григорій.

--Я ж евріст. Сам придумав. Щойно.

-- Серйозно? Ну, голова.

-- Четвертак.

-- Що?

-- За консультацію беру четвертак. Двадцять п'ять

карбованців.

-- Серйозно?

-- Не жартую. Інший спеціаліст взяв би більше та ще й розтрепав би всім. А я гарантую таємницю.

Нельчин дядечко дістав гаманця і покірно відлічив мені гроші.

-- Так ти кажеш,--запитав він, -- що доведеться брати оператора? На ставку?

-- Можна й на пів.

-- А якщо ти до нас прийдеш, то не треба буде?

----Чому ж, півставки я міг би одержувати додатково.

-- Так ти згоден?

-- Ще не знаю. Яка друга причина?

-- Друга причина. Ти -- молодий.

---- Інтересно, -- я .аж засміявся, -- всі шукають досвідчених, а ти .молодого. Щоб легше було марципани розвішувати?

-- Які марципани?

-- Лапшу на вуха.

-- Ні, ну що ти? Так; для початку, може щось і підкажу,--Григорій потягся за сигаретами.

--Сам не курю, -- зупинив його, --й, інший у своїй машині не дозволяю.

Дядечко слухняно сховав сигарети. Навіть дуже слухняно. Нічим він не відрізнявся від інших. Ним теж можна було керувати. Напевно, з усіх моїх знайомих я не-зміг би підкорити лише Світлану. Та ще Барвінка. Із .непокірністю Світлани можна миритися. Це навіть пікантно. А от Барвінок... Серйозна проблема.

-- То навіщо тобі молодий? -- нагадав я.

-- Бо -- молодий... Ти розумієш, раніше все у нас так солідно було. Свої люди, всі давно знайомі. А зараз молодь, якась поналазила. Якісь королі приплутуються, контори. Іноді взагалі' перестаю щось розуміти. І слова якісь. Я з племінницею своєю, з Нелею, буває поговорити не можу. Щось їй'загадаю, а вона -- "ноу беббі". Або -- "чики". Слухай, що таке "чики"?

"Значить, Нелька про мене не проговорилася", -- подумав я.

-- Це слово означає "все добре", "всьо путьом".

--Ну й мова у вас. -- А у вас? Я такий компромат маю про твою амо-ралку, що ти строгачем не відбудешся.

Видно щось у нього було якраз -- подивився насторожено.

-- Ти що?

-- Демонструю тобі твою мову. Мову твого покоління. Можу ще. Номенклатура, зек, шарашка, міропри-ємство, будіровати, халтура. Це все ваші слова. Отак нас і прохалтурили. Засік, галстук магнатий? Чи думаєш, тільки вам -- коней мочити? Ми теж із понтом.

Григорій зареготав і підняв руки:

-- Добре-добре. Як це ти мене назвав? Галстук який?

-- Галстук -- магнатий. Це означає, що ти чувак при посаді і багатенький. Як Буратіно.

-- Так. Мова у вас дотепна. Якби ще вивчити її. -- А ти її ніколи не вивчиш. Бо в кожної компанії -- свій жаргон.

-- Як же ви розумієте одне' одного?

-- Бо молоді.

-- Ну, я бачу, що ти розумний чу... чувак. То йдеш до нас?

-- Треба подумати. Ось ти зі мною так Відверто. Не боїшся, що закладу?

-- Ти' ж ще не знаєш, про яку базу мова. Та..й жартуємо. Просто жартуємо.

-- Значить, ти мене щойно проекзаменував. І яка оцінка?

--П'ятірка. Слухай, поїдемо--замочимо.

-- Не п'ю.

-- Та по маленькій. Коньячку.

-- Не п'ю. Таке: в мене горе, якщо хочеш. І не спіши, як голий. Тепер я екзаменувати буду.

-- Ого. Ну, ти й жук.

-- А ти думав. Може, ще відмовишся від моєї кая-дидатури?

-- Ні. Люблю нахабних. Давай,'екзаменуй.

-- Тоді до завтрашнього ранку дістань мені японського відеомагнітофона. В рідній упаковці. Зможеш -- повірю, що ти не нуль у своїй системі."

Григорій засміявся і розвів руками:

-- Без проблем. Тільки подзвоню з автомату. Автомат був неподалік. Я дивився з машини, як Григорій крутить диск, і починав тихенько надіятися. Може, Барвінок ще не вивіз відео з бази, може, зараз поїдемо і заберемо його. Вихопимо у Барвінка з-під носа. Згодом скажу Григорію, що передумав, що не піду до нього працювати, і буду знову вільний. Як пташка альбатрос.

Але вже по тому, як Григорій сердито говорив у трубку, я зрозумів: відео тю-тю. Нема його на базі. Віддали комусь без дозволу всесильного завскладом. Проте залишився ще один варіант і, коли дядечко повернувся, я перервав його вибачливо-сердиті пояснення:

-- В іншому місті ти можеш домовитись? -- Ні. Він був один на область. Новий буде тільки наступного року.

-- А в іншій області?

-- Не знаю. Напевно, вже пізно. Такий товар довго не лежить. І хто його хапонув? Голову відкручу.

-- Не відкрутиш.

-- Ти правий. Це якесь начальство.

"Куди тому начальству до Барвінка", -- подумав я.

-- Може, тобі ще щось потрібно? -- запропонував Григорій. -- Сервізи є хороші. За тисячу двісті. В'язальна машина.

-- Комп'ютер "Атарі" можеш зробити? Не зараз. Десь через рік. Коли у мене своя хата буде.

-- Добре. Напитаю. То що ти вирішив?

-- Програму я тобі завжди складу. Тобі ж все одно когось наймати. Тільки знай, що спеціальні програми дуже дорогі.

---- Та біс із ними. Аби ніхто чужий не влазив до отого МД. Так ти не йдеш до нас?

-- Завтра скажу. Завтра у мене все вирішиться.

-- То запиши мій телефон.

-- Говори. Запам'ятаю. На цьому ми й розійшлися.

Я повернувся на пару, але скоро знову почув від чергового:

-- Пономаренко! До декана!

Павло Степанович зустрів мене, як рідного:

-- -- Ну як? Яка ставка?.Які умови?

-- Не піду туди.

-- Чому? Ти ж хотів лишитися в місті.

-- Я -- спеціаліст, Павле Степановичу. І хочу ним залишитися. А не 'сидіти на дефіциті, як товста баба у спецбуфеті.

Декан засміявся:

-- У спецбуфетах, як правило, молоденькі працюють, симпатичні... Може, я тобі щось підберу. Важко, але спробую.

Під деканатом, у коридорі мене чекав Стає Ар-лекін. Він, ніби-то знічев'я, походжав туди-сюди, але його хитрість було видно за кілометр.

Тоном світської дами Стає запитав у мене:

-- Що це тебе декан так часто смикає? ,

-- Та... Приїжджали мене на роботу запрошувати.

-- А ти?

--Сказав, що подумаю. Арлекін нахилився до мого вуха:

-- З "Сенсору" приїжджали? Я не відповів. Пішов далі. Нехай помучається : Може це вже й занадто. Але я ж його не бив. А він мене збирався, шобло якесь підмовляв. Та й слово "креслач" йому не забуду. Пам'ять у мене міцна. і Я досидів ще півпари, спихнув, лабораторну і побіг до обчислювального-- відбувати своїх півставки оператора. Мені вже давно хотілося відмовитися від неї -- гроші невеликі, а' часу багато забирають. Та й за дипломну пора вже братися. Але робота в обчислювальному давала можливість частіше бачитися із Світланою. Приємно було перемовлятися з нею про абстрактні речі, грати роль чужого, стороннього, а самому згадувати її іншою -- ніжною, жагучою. І ждати нової зустрічі не тут, серед холодних дисплеїв, а в тихому лісі, чи в зашторених сутінках її квартири. Приємно було чути ії голос -- діловитий, спокійний, і знати, що голос цей буває зовсім іншим -- пришерхлим, бентежним. Світ-лана-Світланка...

Але в центрі мені сказали, що Світлани Павлівни сьогодні не буде, що вона захворіла. Я подлубався з однією довжелезною програмою, яку мав закінчити наступного тижня, але, застосувавши тензори, уже закінчив. Можна було б ще тягти час, та мені вже набридло. Тож ще раз перевірив усі переходи і поніс здавати завідуючому відділом. Той уже звик до моїх знахідок, не дуже-то й дивувався і, задоволений, відпустив мене з роботи.

Я подався до Світлани. Взагалі-то за нашими правилами повинен був спочатку подзвонити їй. Але ж вона хворіла, і це дало мені підстави з'явитися несподівано -- ніби-то від хвилювання за її здоров'я.

Та все ж, пам'ятаючи про свою вчорашню помилку, був обережним -- перед тим, як відкрити двері, прислухався. І недаремно. У неї знову хтось був. Я сховав ключа назад до кишені, піднявся сходами на один марш вище і затаївся в кутку біля сміттєпроводу. Намірився чекати довго і вперто. Та невдовзі почув, що Світлан-чині двері відчинилися, баритон -- все той же каприз-(іо-опереточний -- солодко промовив; "Цілую ручки".

Світлана тихо засміялася:-

-- Ще встигнете.

-- О-о! Спасибі за надію.

-- Ну, все, все. Всього найкращого.

Опереточний подибав собі вниз, двері зачинилися, а я стояв, наче приморожений.

Ось так, Іване. Дурять тебе, Іване. Вкручують тобі на. всі сто. А ти собі фантазуй про кооперативні квартири, повні як чаша.

Що зараз робити? Піти доі неї, побалакати? Про що? Навіщо?

Я постояв ще трохи та й поплентався в гуртожиток. Спасибі за безнадію, Світлано. Нехай тобі цілують ручки, нехай.

1 луха ватяна байдужість знову впала н-а мене. Як і того вечора, коли розставляв меблі у Нельчиній квар-тирі. Знову захотілося кинутися обличчям у подушку. Що й зробив, як тільки зайшов до своєї кімнати. Слава богу, Кольки не була. А то б ще з ним, довелося моралізувати.

Щось дуже часто навалюється тепер на мене оця порожнеча.

Саме так -- порожнеча. Холодна, німа, в'язка. Ніч без зірок. Без звуків. Без відчуттів. Усе на світі втрачає сенс. Життя втрачає сенс. А навіщо? Все одно тебе кидає і, б'є, викручує і жбурляє. Все одно тобі не дають вільно дихнути: тільки розігнешся -- знову... Пливи

собі. Не пручайся. Скривися і пливи. Плюнь на все. Забудь, що вмієш пручатися, й тобі буде легше. Забудь, що ти проти... Забудь...

Та в тім то й річ, що легше не буде. Як не крути, не буде. То для чого це все? А просто так... Вкинуло тебе в це життя, в цю помийницю, -- бовтайся.

Боже ж ти мій! Що за стан такий? Ні те, ні се. Порожнеча... Вакуум. Нудота. Лажа... Пустка, що пахне .цвіллю... Ніщо. Нудотне ніщо. І ти розчиняєшся в ньому, втрачаєш себе, хочеш вирватися -- не можеш. Чим більше рвешся, тим більше втягує тебе це болото..

Я згадав стару пораду: не брикатися, а навпаки -- сміливо піти в це болото, щоб швидше пройти нижній пік нудотного відчаю. Згадувати в цей час своє найбільше розчарування, свою найбільшу поразку і таким чином хоч що-небудь думати, викликати в себе хоч яке-небудь почуття -- злість, наприклад, і на цій злості виволочити себе з поганого настрою. Хоча поганий настрій -- це надто м'яко сказано. У човні, мені вдавалося виволочувати себе -- я із мазохістським задоволенням згадував свою спробу вступити до медичного інституту.

Ця ідея-фікс об'явилася ще в дев'ятому класі. Вбив собі в голову, що стану лікарем і сам вилікую сестру. Я не вірив, що її не можна вилікувати. "Просто ніхто не хоче морочитися", -- думав я і частково був правий. Але тільки частково. Бо тепер знаю точно: повністю вилікувати неврит слухового нерву досі не вміє ніхто. Інакше не було б у нас в країні 200 тисяч глухих. Ціла

субкультура, ціла своя цивілізація, якої нам до кінця ніколи не зрозуміти.

Тепер я знаю це. Знаю, що не в пияцтві матері причина. Точніше не лише в ньому. Бо кількість глухих дітей зростає рік у рік. І народжуються вони також і в цілком благополучних сім'ях. Горе не перебирає. Просто ці нещасні діти платять за нас, за наш цивілізований комфорт, побудований на хімізації, радіації та інших відрижках такого милого нам технічного прогресу.

Тепер я розумію це все. А тоді думав, що справа лише в медицині. У нашій безплатній і нічого не вартій медицині. Через це й вирішив: сам стану лікарем і сам вилікую Оксанку. .Тож у десятому класі нажимав на біологію й фізику. А після випускного балу, вже наступного дня влаштувався вантажником на залізницю. Думав, що там найбільші заробітки і що за місяць зароблю собі грошей, щоб поїхати на вступні. Платили там справді непогано, але я був новачком, а таких не дуже-то підпускали до найвигідніщої роботи. Та все ж мені вдалося добути трохи грошей на квитки, плату за квартиру,, а також на хліб. і маргарин повинно.) було вистачити.

І от за два дні до першого іспиту я приїхав до чужого міста. Знайшов той медінститут, здав документи, найняв ліжко в чужій квартирі. Ввечері, під шум і ґвалт .. хазяйчиних дітей переглянув підручники, а вранці, сповнений рожевих надій, пішов до інституту -- подивитися розклад екзаменів.

Пам'ятаю, йшов по зеленій, тихій вулиці, від хорошого настрою підстрибував і зривав листочки з ніжних гілок дерев. Листочки були запилені, мені стало жаль

цих міських дерев. Я насвистував собі під ніс і підходив до інституту з тильного боку. Там щось будували, новий корпус, напевно. Будова була огороджена високою глухою загорожею із нефарбованих дощок. На цих дошках метровими синіми буквами було щось написано;

Я зупинився і прочитав: "Здесь все места проданы" -- було написано на інститутській загорожі. І дата стояла:

"І979".

"Брехня. Це для паніки", -- подумав я і пішов шукати розклад.

Біля розкладу розговорився з тендітним білявим дівчам. Воно показало мені, де тут буфет, і ми разом поснідали.

Дожовуючи шкарубкий бутерброд, я раптом нахн-лився до білявої гарненької голівки і запитав:

-- Ти скільки дала?

она одразу зрозуміла мене:

-- А ти?

-- Я -- дві тисячі.

-- Ой! -- перелякалося дівча. --- Мої предки, тільки тисячу.

Після цього я пішов до приймальної комісії і.забрав документи.

І приїхав додому, і Оксанка зраділа. Вона все запи-тувала у мене на мигах:

---- ВДОМА? БУДЕШ УДОМА? ЗАВЖДИ-ЗАВЖДИ?

Я старанно кивав.

-- ДОБРЕ! МОЛОДЕЦЬ! -- показувала Оксанка. Але їй не вірилося, що все так щасливо для неї скінчилося, і вона через годину торсала мене за рукав і знову складала долоні дашком:

-- ВДОМА? БУДЕШ УДОМА? -- і терла кулачком об кулачок, -- ЗАВЖДИ-ЗАВЖДИ?

А восени, коли сестра була вже в інтернаті, і я приїхав забирати її на вихідні, вихователька сказала, що Оксанці потрібен слуховий апарат і щоб без апарата ми не поверталися.

Це була для мене ціла проблема: Апарат коштував сто двадцять карбованців. Щоправда, потім собез ці гроші мав повернути. Але де їх узяти, щоб купити апарат? У мене не було знайомих, які могли б стільки позичити, а матері тим більше ніхто не позичав. Я позда-вав усі матусині порожні пляшки, заніс усі свої підручники на макулатуру, і все одно ледь нагріб десятку. Тридцять у мене було в загашнику. Отже сорок. А де взяти ще вісімдесят?

Ситуація була безвихідною. Мати радила мені піти до зав.райвно, у якої вона іноді за якісь копійки прибирала квартиру. Матуся зображала заврайвно ледь не своєю приятелькою. Але я згадував ту даму, її закопилені губки, і мене починало нудити. Знав, що вона скаже: "Як же ви такий дорослий, та не можете заробити таку невелику суму? Наприклад, коли я їздила в поїздку до Іспанії, то там навіть діти працюють. А, наприклад, коли я їздила..." Вона була чокнутою на закордонних поїздках, вирушала в них майже щороку і безплатно -- керівником групи. Про щось інше з ц,ією-дамою було просто неможливо говорити.

Ми з матір'ю гризлися від безвиході, сусідка-бабуся

нас-мирила, обіцяючи через півмісяця позичити свою пенсію, і тільки Оксанка не журилася, вдоволена своїми вимушеними канікулами. Свого інтернату вона не любила, і, щаслива, сиділа вдома вже четвертий день.

Мені теж не дуже-то хотілося швидко відвозитйі сестру, але я знав, що кожен пропущений день -- це про- пущене і не вивчене слово. А вона ж тих слів досі навчилася вимовляти лише кілька. І тоді я згодився на пропозицію двох своїх колег-вантажників і ми вночі підломили вагон із сухою штукатуркою. ^:

Вагон стояв на найдальшій колії вантажного двору, якраз під загорожею. Хлопцям якось вдалося вимкнути одного прожектора, під загорожею стало темно. Ми зірвали пломби, збили засув і дві години тягали з чорного вагону ту прокляту суху штукатурку, комусь передаючи Її через загорожу.

Дві години я моторошно працював, надриваючись і пітніючи, думаючи лише про одне -- як би пошвидше закінчити цю справу. А коли ми почистили один одного від крейдяного пилу, повмивалися і повернулися до своєї "діжурки", руки у мене почали раптом дрібно труситися. Уявив собі, як уранці за мною прийдуть, як робитимуть обшук в нашій порожній хаті, а сусіди у дворі киватимуть головами: "Яблунько від яблуньки!..". Що тоді буде з Оксанкою?

Та все минулося; На тій крадіжці заробив-аж сімдесят карбованців, десять ще позичив і зайцем поїхав'. до обласного центру -- за апаратом. Того ж вечора був уже вдома. Радіючи, ми примусили Оксанку одягти йо-го. Але радість наша була марною -- слуховий апарат сестрі зовсім не підходив. Вірніше за всіма своїми пас- портними даними і всіма приписами лікарів він підходив повністю. Але клята штуковина весь час пищала і -повискувала, гумові навушники при різких рухах випадали з вух, громіздка коробочка з мікрофоном гирею теліпалася на шиї. Хіба може дитина з такою бандурою вільно гратися, стрибати? Була надія, що Оксанка осво- їться з. ним, і буде використовувати, хоча б сидячи, на уроках. Але всі тренування були даремними -- апарат вперто фонив і його противний вереск я чув здалеку, а сестра взагалі не витримувала --швидко вимикала ту слухавку. Був тоді ще доволі наївним і все не міг зрозуміти --

як же так, у космос літаємо, а таку, просту штуку зробити, не'можемо?

Я завіз сестру до інтернату, здав слуховий апарат задоволеній виховательці, і сказав, що він же по суті не працює.

-- А вони ні в кого не працюють, -- пояснила вихователька. -- Але від нас вимагають, щоб апарати в дітей були.

Ось так.

Сто двадцять карбованців собез повернув з третього разу, і в нас, точніше в мене, почали потроху водитися гроші. Але їх все одно було чомусь мало, і я згодився підломити ще одного вагона - із жерстю. Цього разу куш виявився більшим -- мені дісталося аж двісті карбованців. То були для мене величезні гроші. Купив матері пальто -- вона плакала, коли приміряла, -- собі зимову шапку і навіть трохи відклав на чорний день. А коли мені втретє запропонували .піти "на діло", раптом відчув, що вже чекав цього запрошення, що вже хотів його, що в мене аж слина тече до легких грошей. Я злякано відмовився, викликавши велику підозру, у своїх друзяк. А наступного дня написав заяву і пішов звідти. З приємністю згадую про це. Хоча хлопців тих, здається, не'посадили і досі -- так і підломлюють собі. Потроху, потихеньку. Але не в тім річ.

Я дуже вчасно пішов. Бо невдовзі міг би лишитися назавжди -- десь через тиждень мені порадили придбати для сестри імпортний слуховий апарат за шістсот карбованців. Гроші були, як для нас, просто фантастичні. Але, говорили, хоч трохи держава нам поверне. Тож я.кинувся на пошуки імпортного дива. Розігнався... Такого апарата ніде не було. Написав у Москву, мене від-футболювали то туди, то сюди, нарешті відповіли, що поставили на чергу, номер якийсь-то там тисячний, треба чекати. Я чекав і збирав гроші. До речі, того апарату у .сестри й досі нема. Може, їх узагалі не існує? Але сестра каже, що є, що бачила де в кого.

...Свій допризовний трудовий стаж добивав на заводі. Там заробітки були трохи менші, але не було нічних змій і "підломлених" вагонів. Підробляючи вечорами на пошті, нашкріб грошей на апарат і залишив ті гроші бабусі-сусідці.

Потім була музика, плакала сестра, мати й бабуся-сусідка, всі довкола кричали "Армія, армія!", а забрали мене служити до підводного флоту. На три роки.

Ось так.

В учебці було ще нічого. Не вистачало часу на різні думки. А вже на підводному човні, та ще після відпуст-ки... Кубрик тісний, повітря тепло-металеве, ноги впираються у переборку... І тиша. Човен лежить на дні, другий місяць лежить, і тобі різні думки в голову лізуть, Кожної ночі. Наприклад, така думка: скільки метрів води над тобою? Що там зараз на поверхні -- день чи ніч, осінь чи весна? Де ми тепер -- на полюсі чи на екваторі? Напевно, добряче я помандрував по всьому світу. Але ніколи так і не взнаю, де побував, у яких морях-океанах.

Та найбільше мучили інші думки. Ніяк не міг зрозуміти свою долю. Навіщо вона це зробила? Мало того, що примусила мене народитися безбатченком, від ма-тері-"чорнильниці". Мало їй було моїх голодних вечорів у порожній, обшарпаній квартирі. Мало їй було мого постійного безгрошів'я, моєї дитячої^ самотності. Так ні, вона ще запроторила мене служити на три роки. Усіх на два, мінісиночків різних, у розкошах купаних -- на два, а мене -- на три. На три! І куди? В оцю металеву шкарабанку, з якої небо побачиш хіба що'в перископ.

І чому так в житті буває: одним -- усе, іншим -- нічого? За що мені цей додатковий рік? Ця нова самотність у металевому кубрику. Серед чужих, заклопотаних людей.

Тоді з'явилася у мене ця дурна звичка -- ховатися мордою в куценьку подушку. Топити в ній свою глуху, ватяну тугу.

Єдина була розрада -- чергування. Я був на човні не останньою людиною -- гідроакустиком. "Слухачем" називали. На чергуванні одягав великі навушники, підкручував ваньєри на панелі і слухав таємничі звуки океану. Я швидко навчився їх розрізняти.

Але що було робити на дні, на величезній глибині, де завжди панує мертва тиша? Чергування на посту, прибирання, теорзаняття, обіди --все це не дуже відволікало від тягучих думок. Все думав про матір -- чи не спилася остаточно? -- про сестру, яку без мене ще цілий зайвий рік нікому буде одягти у неказенний одяг, нікому буде захистити. Я хандрив і будь-якої вільної хвилини чавив мордою свою подушку.

Тоді-то Сивий і взяв мене на буксир. Видно, йому доповіли про мою дивну поведінку. Він прийшов до нас у кубрик, посидів, почекав, поки хлопці підуть дивитись кіно, і на диво швидко розговорив мене. Напевно, я більше і не зміг би мовча-ти. А цей офіцер Давно вже здавався мені найрозумнішим на човні.

Сивий вислухав мене спокійно, не пробував переконувати, що, мовляв, ні, неправда, доля у мене нормальна. Для початку він порадив, як боротися із депресією "Сам так воюю з нею", -- сказав. І .пішов собі. А мені стало легше.

Потім Сивий підкинув мені цю ідею --.власноруч зробити для сестри нормального слухового апарата. Очевидно, він знав, що ця задачка -- не з легких, що мені її не розв'язати й за десять років. Але надавав довідників, схем, згодом підсунув і свого персонального комп'ютера, імпортного, маленького, наче наш магнітофон. Це була приголомшива цяцька. Не міг відірватися від неї аж до кінця служби.

На підручниках Сивого я непомітно для себе так підкувався, що безстрашно вступив на найгірестижніший факультет. Отже, моя доля знала, що робила, коли запихала мене до тієї шкарабанки. От тільки ватяна нудьга і досі нападає на мене. Але за все треба платити.

Я й досі регулярно відсилаю Сивому поздоровлення до свят. Не знаю, чи одержує він їх вчасно. Скоріше -- раз на рік усі разом. Бо саме раз на рік -- то влітку, то взимку -- приходить від нього скупий лист, у якому він запитує, як справи з апаратом. Минулого разу він написав: "Тепер я вже знаю точно, що ти зробиш його". Спасибі, товаришу Сивий. Але сам я й досі не впевнений в цьому. Хоча ще з першого курсу, ще з перших днів взявся за нього. Та чим далі просувалася справа, тим більше книжок доводилося перевертати, тим більше рідкісних деталей і матеріалів доводилося вишукувати. Але тепер хоч знаю, яким буде цей апарат: у вусі -- малесенькі динамички із фонозахистом, заплавлені в золото, їх розміри, форма точно відповідатимуть розмірам вушного проходу. Сестра ростиме і я буду час від часу збільшувати розміри, переробляючи динаміки. А золото -- не для краси. Просто інший метал сам псуватиметься, псуватиме шкіру. Пластмаса ж не пристає так до шкіри, теж псується з часом. Золотий же апарат можна буде-носити вічно, можна буде бігати, в ньому, навіть купати-

ній кімнаті, то в іншій і не згасали, вибухаючи час від, часу цікавими думками чи афоризмами, які потім повторювалися довго і всіма. Ідея, яка витримала "Ігрища",. вважалася у нас незаперечною. Бо під час обговорення її добряче обстрілювали і вимучували. Колька придумав "Ігрища" так, що кожен міг вибрати собі яку завгодно роль. Найчастіше крім "Грюкала", себто головуючого, були'там штатні скептики, які в'їдливо все висміювали, абсурдисти, в завдання яких входило доводити все до абсурду, маніловщики, які роздували наші фантазії до грандіозних розмірів, прагматики, які ста-ралися всьому знайти застосування. Це були головні герої. А крім них, кожен міг придумати і взяти собі та- ку роль, яка в даний момент найбільше йому подобалася, найбільш відповідала його настрою. Серед таких могла' бути і роль збивача, який усіх збивав, всім заважав, ставлячи дурні запитання. Словом, на "ігрищах" панувала абсолютна анархія, в порядку марення гово-. рилося все, що завгодно. Треба було виконувати лише один закон: якщо Грюкало-голова стукав своєю гуркав-кою! по столу і казав тобі: "Заглохни", ти мусив негайно вмовкнути -- хоча б на хвилину.

Були в нас і справжні фанатики "Ігрищ", були й. ті,, хто зрідка ходив на них задля розваги. Вподобав ці ін- телектуальні забави і я, коли мав час, не пропускав. Хоча ставився до них не так серйозно, як інші, -- вважав колективним різновидом тієї ж "Гри в бісер". А чим закінчився цей роман Гермена Гессе, здається, всім відомо.

Колька Чорт-завів мене аж. на дванадцятий поверх, до кімнати на трьох, де вже сиділо, лежало і, здається, навіть висіло чоловік двадцять з різних факультетів. Накурено було так, що тут могла б почепити свої сокири ціла, бригада лісорубів. Під ногами валялися порож-ні пляшки з-під пива. Уздрівши нас, компанія приязно загула:

-- О, Дід з Чортом!.. Чортів дід!.. Ні, це дідїв Чорт!.. Діда -- за грюкала. Сідай, Діду, за стіл. Ти давно не-був.

Я сів за стіл і гарикнув:

-- Ша, братва! Грюкавку сюди!

Мені передали атрибут влади -- грюкавку. Це був звичайний дерев'яний молоточок, яким куховарки роб- лять відбивні. По дерев'яному незастеленому столу він грюкав добре. По лобі теж ним можна було дати, якщо

хто заривався.

Я підняв молотка і проголосив:

-- Я Грюкало, в миру Іван, урочисто відкриваю Ін-телектуальні Ігрища номер "н", де "н" прямує до нескінченості.

-- Амінь! -- відізвалася компанія. Я щосили грюкнув грюкавкою:

-- Розбирайте ролі, халдеї.

-- Скелтик... Абсурдист, -- почулося з усіх сторін.-- Манілов... Збивач... Підбріхач... -- Приймається! -- грюкнув я грюкавкою. -- Розминка. В темпі, халдеї! .

Компанія зашуміла. Кожен хотів говорити першим, Але я швидко навів порядок -- грюкнув і сказав:

-- За годинниковою стрілкою. В темпі.

-- А Чорт не вибрав собі ролі, -- нагадали мені.

-- Халдей Кояька, -- насупився я. --Васис лоус ніхт шпрехен?

-- Всьо путьом, сер Грюкало, -- відповів .Чорт. -- Я буду гумористом. Всі знову зашуміли, цього разу обурено.

-- Нагадую вам, халдей Колька, -- я возвисив голос до прокурорських висот, -- що Ігрища наші повинні бути веселими за формою, але серйозними за змістом.

-- Цілком серйозно, містер Грюкало, -- образився Колька. -- Гумор -- один із засобів пізнання дійсності. Доводжу. Гумор побудований на парадоксах, а парадокс -- ознака істини. Вважайте, що це моя теза в розминці.

-- Мудро. Приймається, -- я грюкнув грюкаскою. -- Йдемо далі. За годинниковою стрілкою. В темпі. І тут посипалося:

-- Уявна одиниця викликала до життя комплексні числа і зробила їх двовимірними. Що треба, аби зроби- числа тривимірними? Багатовимірними?

-- Пахне винайденням велосипеду, -- відповів ,я. -- Але щось тут є. Приймається. Далі.

-- Число "О", --.математики все захоплювали ініціативу, -- найбільша брехня сучасної науки. Як і вакуум.

-- Як і хаос, -- почулося з-за шафи.

-- Всі абсолюти -- міфічні, -- підсумував із кутка Сашко Зарудний.

"А він чого тут?'-- здивовано подумав я. - Але сказано добре".

143

-- Мудро,-- грюкнув по столу. --Вийшли на уза-гальнення. Далі.

-- Нема болю -- нема мистецтва, -- сумно сказала якась вродлива дівчина.

-- Прекрасно, -- грюкнув я. -- Афористично. Далі.

-- Основне питання філософії -- надумане, -- сказав патлатий філософ.

-- Тобто? -- не зрозумів я.

-- Безглуздо сперечатися про те, що первинне -- матерія, чи дух. Вони взаємопов'язані і взаємопроникні. Світ -- дуалістичний. Дух -- це форма матерії. Матерія--форма духу.

-- Стоп! -- закричав я. -- Прошу мудрих халдеїв виловлювати лише нові ідеї. Нові. Подібну ж до цієї ми вже чули.

-- Від кого?--не второпав патлатий.

-- Від Спінози.

-- В нього не так,

-- Але схоже. Він теж розчинив дух у природі; -- я опустив грюкавку.--Не приймається. Далі.

-- У мене доповнення, -- закричав хтось, пропиха-ючись у прочинені двері.,-- До питання про міфічність абсолютів. Нічого елементарного нема. Все -- складне. -- Це вже не доповнення, з наступний щабель, -- похвалив я новачка-першокурсника. -- Даю найвищу оцінку: блискуче. Далі.

-- Дух і матерія, --сором'язливо забубонів у мене під вухом ще один філософ. -- Ноосфера Вернадського

-- це про нашу планету. А про Всесвіт в цілому?..

-- Ну-ну, -- підбадьорив я.

- Не може бути, щоб ноосфери не були зв'язані між собою.

-- "Не може бути" -- це не аргумент, -- відрізав я.

-- Але щось тут є. Ставлю найнижчу оцінку -- долдон. Всі, хто знав Царя Долдона, впали й ногами дриґали.

-- Я ж казав, що гумор -- засіб пізнання! -- закри-уав Чорт крізь регіт.

Непосвяченим довелося довго пояснювати, хто такий Долдон. Гамір піднявся такий, що я не міг їх заспокоїти. Довелося навіть легенько грюкнути Кольку по лобі. Він почухався, але вмовк.

-- Заткнутися всім, -- гаркнув я. -- Розминка триває. Прошу тільки нові ідеї. Поїхали.

-- Літаючі тарілки -- це гості з майбутнього, а не з їнших планет, -- кинули з підвіконня. -- Посередньо. Далі.

Я ледь встигав грюкати, так вони сипали. Розминка вдалася на славу. А коли кожен видав щось цікаве, підтвердивши таким чином своє право брати участь в ігрищах, я добився тиші і чемно запитав:

-- Тема? Доповідач? Піднявся патлатий філософ:

-- Моя тема: ембріональність історико-матеріалістичного розвитку суспільно-економічних формацій. Компанія знову обурено загула.

-- А ближче до життя можна? -- запитав я.

-- Можна, -- поблажливо відповів філософ. -- Якщо популярно, то мова піде зокрема і про етапи розвитку соціалізму: сталінщина, брежнєвщина, перебудова.

-- Що ж, це в дусі часу, -- сказав я. -- Де збирається хоча б два інтелігента, там одразу починається сварка про долю соціалізму. Сподіваюся, що тут інтелігентів більше, ніж два, тому даю слово. Прошу.

Патлатий одразу взяв бика за роги:

-- Суть моєї гіпотези ось в чому: кожна нова суспільно-економічна формація певний час переживає період ембріонального розвитку і повторює певним чином усі попередні етапи еволюції. Сформулювати цю гіпотезу допоміг новий погляд на ембріональний етап розвитку, як явище, властиве всім системам, що розвиваються. Очевидно, природа, народжуючи щось нове, обов'язково мусить повторити вже пройдені етапи. Судіть самі. Людський зародок, розвиваючись, проходить чи не весь дарвінський ланцюжок. Планета, формуючись, теж повторює всі попередні етапи розвитку Всесвіту -- спочатку вона схожа на газо-пилову туманність, потім -- на комету, згодом -- на рій астероїдів, затим -- на великий, але холодний астероїд, і лише після цього стає теплою планетою -- спочатку без води і атмосфери, а потім -- з ними. Тут можна було б розробити яку-небудь астрономічну таблицю, чи навіть загально-системну теорію ембріональності. Адже кожен атом ембріональне повторює генезис Всесвіту. Але в даному випадку, -- патлатий філософ недбало махнув рукою, -- це для мене побічний результат. Тож повернімося до нашого соціалізму. Згадаймо, як він розвивався. В перші роки -- розруха, безлад, гроші по суті не

існують, натуральний обмін, суспільство стає дискрет-;

ним. Що це нам нагадує? Звісно, первіснообщинний лад. Отже, це був первіснообщинний соціалізм. -- Ну, загнув, прогудів Зарудний.

Але патлатий не дав себе збити -- спокійно вів далі

-- Наступна епоха -- епоха Сталіна. Закріпачення;

селян, мільйони зеків. Думаю, не треба доводити, що всі вони були рабами. І рабовласники були. Від великих -- таких, як Берія, до маленьких -- таких, як голо-ва найдрібнішого колгоспу. Отже, це був рабовласниць кий соціалізм. А далі настав соціалізм феодальний, тобте брежнєвський. Бюрократи -- точно за Марксом -- уявили державне своїм власним і стали феодалами. У крупних феодалів, скажімо, міністрів, були свої васали,

у тих, в свою чергу, ще менші васали і так далі. Були у

нас й удільні князьки, і вотчини.

-- А тепер, значить, капіталістичний соціалізм?-- знову не втримався Колька. -- Розвивається ринок. Хіба це не найперша ознака?

-- А далі що? Комунізм? -- запитав Зарудний , -- Не знаю, -- чесно відповів патлатий. -- Далі.-- соціалістичний соціалізм. Тобто, соціалізм зрілий, справжній, гуманний. А що це буде, не скажу. Тут питання в тому, як розглядати комунізм. Як останній етап соціалізму, тобто за моєю гіпотезою, як соціалістичний'' соціалізм? Чи як окрему суспільно-економічну форма-, цію? Я схиляюся до другого. В мене все. Я закінчив. Патлатий філософ сів. Запала тиша. Куди й поділися наші веселощі.

-- Прошу запитання,--нагадав я. -- Страшна гіпотеза, -- промовила вродлив-а дівчи-:

на,-- Виходить, ГУЛАГ був запрограмований історією? І всі жертві були обов'язкові?

Компанія наша зашуміла, засперечалася.

А я, чесно кажучи, розгубився. Щось було в цій гіпотезі від марення. Але була й своя логіка. Це я не міг, не визнати. Оці два відчуття й домінували. Більш я нічого не міг. Нічого не міг заперечити, нічим не міг спростувати. Лише згадав Долдона і йому подібних. Ось як, вони нас учили... Просто губимося у складній ситуації",-

Хлопці все шуміли, в основному по дрібницях. Нарешті Колька Чорт звернувся до мене:

-- Ти чого мовчиш, Діду?

Я стукнув молотком -по столу і сам себе оголосив:

--Тихо, халдеї. Грюкало говорити буде.

Компанія хоч не одразу, але стихла.

-- Обговорювана гіпотеза, -- сказав я, -- дуже схожа на правду. Але вона занадто акуратно копіює життя. Думаю, що перед нами свого роду софізм. Як у кожного софізму, в цього є своя логіка. Але спеціаліст знайшов би в цій логіці той прихований ганж, який і розва-лює весь ланцюжок. На мою думку є тут якась штучність, надуманість. Як і в усього нинішнього соціалізму.

-- А ти що? -- висунувся з-за шафи хтось незнайомий.--Зовсім проти соціалізму?

-- Наш делмен Іван, звісно, проти. При капіталізмі він би розвернувся, -- засміявся в кутку Сашко Заруд-ний.

-- Ти, Зарудний, спочатку навчися борги віддавати, --розсердився я. -- Ні, я не зовсім проти. Мене за со-і ціалізм агітувати не треба. Без нього ніхто з нас не став, би тим, ким став.

Я зупинився. Розповісти їм усім про своє життя, про те, як безбатченки, сини прибиральниць стають евріс-тами? Ні, не варто.

-- Значить, ніби й не проти, але водночас проти? -- не вгамовувався Зарудний. І чого він причепився? -- Я проти нинішнього соціалізму.

-- Це ж який же він, нинішній?

-- Спутаний.

--Спутаний соціалізм! -- закричав експансивний Колька. -- Розвинутий, реальний, спутаний. Від такого визначення Долдон помре на місці. І компанія знову зашуміла, сперечаючись, в якому суспільстві ми живемо, кого перегнали, а від кого відстали. Посипалися другорядні факти, цифри;

"Ось так завжди, -- подумав я. -- Ось вона, наша інтелігенція. Всю енергію -- на безкінечні суперечки. А дійде до діла, до конкретної справи..."

Щосили загрюкав молотком по столу. Вони вмовкли і дивилися на мене.

-- Хлопці, а ви паяти вмієте? Здивуванню не було меж. Але я вперто вивився на Сашка Зарудного, знав, що тільки він та ще Стає зовсім неї вміють паяти. Проте Сашко мовчав. -- Повторюю запитання: хто вміє паяти?

-- Та чого ти понтуєшся? -- образився Колька. -- Всі ми вміємо.

-- І під мікроскопом вмієте?

-- Під мікроскопом навіщо? --не второпап наш милий Чортик. -- Що під ним 'паяти? Мікросхеми? Так вони готові є. Вибирай тільки.

-- А якщо не буде готової, -- я грюкнув молотком. -- Не буде і все. Ви тоді теж дискусію розведете? Бу-

дете кричати: "Ах, яка бідна країна! Потрібної мікросхеми нема!". І знову крику буде, лементу. Ніби мікросхеми від крику з'являються. Ви...

-- А ти? -- перебили мене.

-- Сяду і спаяю. Під мікроскопом. Звісно, не промислову мікросхему. Але знайду чим замінити.

-- Вихід для жебраків, -- сказала раптом красива дівчина.

-- Нехай. Але це вихід. Там де його, здавалося б, нема. А вихід завжди є. Тільки треба його шукати. Діяти. "Діяння -- початок буття", -- говорив Гьоте. Не колективні базікання, а діяння, індивідуальні діяння. Ось, якщо хочете, моя програма.

-- Це програма індивідуаліста, -- підкусив За-рудний.

-- Не плутай різних понять. Я -- не індивідуаліст. Але я -- індивідуал. Я згоден працювати разом з усіма,

для загального блага. Але при цьому думати і діяти буду так, як сам захочу. Я не розумію колективного думання. Тут хтось говорив, що світ -- в усьому дуалістичний. Згоден. Це ж стосується і співвідношення колективного та індивідуального... Ставлю цю проблему на обговорення.

І я з полегшенням грюкнув своїм атрибутом влади. Не люблю говорити довгих промов. Хай краще говорять ті, хто це любить,

Боже ж ти мій! Як вони шуміли, перебиваючи один одного, тикаючи в мене пальцем. Але сам я не довго був об'єктом їхньої інтелектуальної битви. Один з ма-тематиків порівняв мене з одиноким швидким електроном, що пробиває потенційний бар'єр, і розмова одразу поміняла напрямок, поскакала по горбах, і ямах ядерної фізики -- електронах, Пі-мезонах, мюонах тощо.

Зрештою мені це набридло -- це було вже не спілкування, а казна що -- і я тихенько вибрався з-за Столу і вийшов до коридору. За мною вислизнув і Колька 'Чорт:

-- Ну, ти й завів їх, Діду!

-- А-а,-- махнув рукою. -- Пішли додому, щось пожуємо.

В наших дверях стирчали аж дві записки. Чорт першим встиг до них. В одній Наталка запрошувала нас на вечерю. "Двічі дзвонила Юля", -- сповіщалося в іншій. Що ж, спасибі тобі, хороша дівчинко Юля. Але що ти мені хотіла сказати? Що відео вже є? Чи навпаки, що його нема й не буде?

Ми спустилися до Наталки. Її сусідка Анжела цього разу ночувала не в жениха, а в себе. Тож ми вчотирьох мирно повечеряли смаженою картоплею, випили слабенького чаю, поговорили про щось та й розійшлися спати.

Вже в нашій кімнаті Колька раптом сказав:

-- Ти до Наталки більше не ходи. Добре?

Я здивовано промовчав.

-- Це була у вас прощальна вечеря, -- сказав Колька. -- Так вона сама вирішила.

- Добре, не буду тобі заважати.

-- Може у нас ще й вийде щось, -- із, сумнівом про-мовив Колька.--Як ти думаєш?

Це було вже занадто, такі запитання. Але.я впевнено сказав:

--Думаю, що вийде.

Колька старався не дивитися на мене. І щоб перемінити тему, згадав "Ігрища":

-- А та ідейка про ноосферу цікава. Якщо розвинути.

-- Так. Даремно я оцінив її лише в один долдон. Треба було у два долдони.

Чорт весело зареготав:

-- У два з половиною.

-- Ну, давай спати, -- я накрився по вуха й лише тоді зрозумів, як втомився. Нескінченний був день. Як

.вік. Всього було в ньому -- і автовокзал, і стадіон з Барвінком, і Нельчин дядечко, і Світланчин кавалер. Цікаво,і навіщо дзвонила Юля? Просто так? Треба буде взавтра з'їздити до неї. "Что день грядущий мне гото-

вит?".

Я непомітно заснув. Вперше за останній тиждень заснув спокійно. Дивина.

А новий день готував мені нові сюрпризи. Вранці на виході з гуртожитку мене перестрів Гострик. По-блюз-нірськи підморгуючи, відтягнув мене в бік і зашепотів, оглядаючись:

-- Заводь свою тачку й поїхали.

-- Куди це?

-- Відеозабирати.

---- Прямо зараз?

--Пі, в наступній п'ятирічці. -- Чого ж ти не попередив. У мене й живих грошей нема. Треба зняти з книжки.

-- То поїхали, знімеш.

-- Почекай, збігаю, візьму книжку.

-- Е, ні. Я з тобою.

-- Пішли зі мною.

Я побоювався, що.наша принципова вахтерша не про-

-пустить Гострика. Але якраз стільки людей виходило, поспішаючи на заняття, що бабуся нас просто не помітила. Ми вдало захопили ліфт і піднялися до мене. Поки я діставав ощадну книжку, Гострик скептично

оглянув кімнату: -- Біднувато живеш. І навіщо тобі відео?

-- Не твоє діло. Це все, що ти хотів сказати? ,, -- Ой, забув, -- знову по-блюзнірськи скривився Гострик. -- Барвінок сказав, щоб я вибачився перед тобою. То я вибачаюся. На коліна ставати'чи не треба?

-- Ні, не треба. Це все? .

-- А що? Ой, забув віддати тобі гроші. Ті, що-вчора

випадково позичив. Пам'ятаю: сімдесят карбів. Ось візьми.

Я перелічив червінці. -- Тут тільки шістдесят. -- Не може бути. Ти добре лічи.

Цього я вже не витримав -- дав йому в голову.

Гострик відлетів на Чортове ліжко, але швидко підхопився, потер скроню і, ніби нічого не трапилося, вийняв із кишені і простяг мені сьомого червінця. Вдарив я його акуратно -- синяків не було.

З ким зв'язався? Може ще дати задній хід? А "Сенсор"?.. Заради такої фірми потерплю вже На щастя, в Ощадбанку людей було не багато. Але я зробив там фатальну помилку. Грошей зняв багато, дали мені їх п'ятірками і велика пачка не влазила до жодної кишені. .

Треба було розпихати потроху по інших кишенях. А я, дурень, послухався Гострика --склав усі гроші до запропонованого ним поліетиленового пакета. Намотав край пакета на лівий кулак та й пішов собі, наївняк.

Ми довго їхали якимись вуличками. Нарешті Гост

рик сказав:

--Ось тут стань і вилазь.

Ми вийшли з машини. Я роззирнувся довкола. Звичайна вуличка. Тиха. Може тому тиха, що перекопана траншеєю. По той бік вузької траншеї -- зелений, вагончик будівельників, і довкола ні душі.

-- Давай бабки, -- Гострик потягся до мого пакету

-- Е, ні! Спочатку -- відео. Гострик протяг мені якогось ключа:

-- Он, бачиш "вагончик. Відер в ньому. Зайдеш і візьмеш. -- Знаю я ці примочки. Спочатку обдивлюсь, під-. ключу, перевірю, а тоді й бабки порахуємо. ^: _ Твої бабки я вже порахував, -- засміявся Гост- рик. -- Разом з касиркою, у банку. Ну; кінчай понти! Бабки!

-- Ні хрена в тебе не вийде!

-- Вийде! -- Гострик раптом схопив мене за руку, за ту, якою я тримав пакета з грошима. Я замахнувся правою, але не поцілив. Ми якусь се-хунду вовтузилися на краю траншеї. Та в цей момент до нас.підскочило двоє -- ніби випадкові перехожі, ніби розбороняти. Вони заломили мені руку за спину, чик-

нули бритвою по пакету --.тільки його край у руці лишився -- збили мене з ніг і гайнули через канаву. З моїми грошима.. І точно ж розрахували, гади. Траншею машиною не перескочиш. Та й двори там далі -- не-знайомі. Шукай вітра в полі. Я сів, відплювався від піску. І засміявся.

Ось тобі і всі твої варіанти, розумнику. Обмахлячи--ли тебе, як пацана. А ти ж вважав себе найхитрішим у світі.

І був же простий варіант. Ще на початку ти його обдумував. Можна було просто поїхати до Львову чи до Одеси,, зайти до комісійного і купити там це, кляте відео. Японське. В рідній упаковці.

Звісно, його там могло й не .виявитися, японського. У рідній. Але хто мені заважав спробувати. Ні, я ж-- даймудріший. Думав усіх перехитрую. Я, мовляв, усе-могутній. Тут, на місце, дістану. Без проблем. А тепер маю --.ні відео, ні-грошей. От, гади! І до міліції ж на них не заявиш. Бо якщо справді зловлять, сорому мені буде... До шахраїв на роботу наймався. Шпигуном... Ну, Барвінок... Варить казанок, нічого не скажеш. Все продумав, падло. Навіть вагончика зеленого. І ключ від нього.

Стоп! А де ж той ключ?

Я скочив на рівні, засунув руку до кишені бананів. Є. Кинувся через траншею.

Соромно признаватися, але коли я відкривав двері того вагончика, руки мої тремтіли.

В середині було брудно. Пахло, наче в забутій попільничці. На підлозі валялися порожні, пляшки, пор-ваті брезентові рукавиці, недопалки.

Зате стіл був акуратно застелений свіжими газетами. І стояла на ньому гарна імпортна коробка. "Соні", -- горів на ній звабливий напис. Та ще якісь маленькі ієрогліфи пристроїлися з краєчку,

"Може це тільки коробка", -- подумав я.

Підійшов ближче. "Ні, заклеєна".

Але я вже не вірив власним очам. Ці й заклеїти можуть. Обережно потяг за хвостик клейкої стрічки.

Коробка легко розкрилася, наче свічка. Ні, вона не була порожньою. Там пінопластові прокладки надійно берегли японське відео. Новеньке. В рідній упаковці. Після битви біля траншеї це було диво. Я безсило опустився на брудну лаву.

Думки товклися в голові,, наче більярдні кулі. Не міг нічого зрозуміти.

Навіщо вони тоді ризикували, забираючи в мене гроші? Щоб відчув їх владу і всемогутність? Щоб не на- крили в момент передавання дефіциту з рук в руки? Щоб...

Ет, потім до кінця додумаю. А тепер-- до Ковтюха. До Ковтюха! За долею своєю!

Я обережно обхопив коробку, поніс до виходу, та вчасно схаменувся -- не лізти ж із таким вантаже через траншею. Вискочив, замкнув вагончика, повернувся до машини, завів, хутенько об'їхав квартал, підігнався просто під двері, знову відкрив вагончика, обережно виніс коробку, прилаштував на задньому сидінні, сів сам, "Антилопа" завелася. Ху... Рушили.

Їхав обережно, наче бомбу віз. Хоча й знав, що нічого з тією "Сонею" не станеться. Але нехай краще побережуся. Хоч буду впевнений, що дорогою ніде, нічого. А то привезу Ковтюху, він увімкне...

Дика підозра опекла мене: а раптом- це тільки корпус від "Соні"? Чи Шд фірму? Спеціально зроблений, у, гарну коробочку вкладений. А всередині, наприклад, цеглина.

Я зупинив машину. Нерви розпасіювалися не на жарт. Та гори він вогнем, той "Сенсор"! Якщо дорога до нього так гидко стелеться.

"Стоп! -- сказав я собі. -- Стоп, Діду! Не пасіюй. Де твій захвалений варіантний аналіз? Та й, що тут аналізувати? Треба просто перевірити. Поїхати туди, де класний є телевізор, і перевірити. До Череватого, наприклад. Але ні, до нього не треба. Розприндиться, що з-під носа відео вихопили. До Світлани треба. У неї ж якраз телевізор -- четвертого покоління. Чики.

Я повернув ключа запалювання. "Антилопа" не заводилася. Ніби не хотіла везти мене до Світлани. Але я вже не психував. Завів машину і рущив поволі. До Світлани.

Треба було попередньо подзвонити з автомату. Але я боявся бодай на хвилину залишити відео в машині. Тож знову взяв його ніжно в оберемок і поперся, Штовхнув ногою двері -- незамкнені. Закричав у передпокої:

-- До вас можна, Світлано Павлівно?

-- Та вже заходь, -- почулося із кімнати. Я увійшов. У неї нікого не було. Це дало мені підстави капризно, поцікавитися:

-- Що таке, чому такий голос. байдужий? Хотів перекривити того опереточного. Не вдалося. Поганий з мене артист.

---- Аз чого радіти? -- підсікла Світлана. -- 3 того, що ти фарцем зайнявся? -- Який фарць? Що ти? Це просто відео. Другові дістав. -- А він тобі за це що? Підвищений гонорар за ідею?

-- Необов'язково.

--Обов'язково, Іване. Обов'язково. Ти за "так" нічого не зробиш. Навіть мені.

-- Яка муха тебе вкусила?

-- Ти відео приїхав перевіряти...

-- Заодно й відео. А головне -- провідати.

-- Не бреши, -- і вийшла на кухню. Ну що ж, нехай покомизиться. Я взявся до справи. Миле діло, імпортна апаратура. Одразу видно, що куди вмикати. І якість роботи -- вищий клас! Вже не кажу про дизайн -- приємно .навіть. просто торкнутися. І чому ми так не вміємо? Незчувся, як і Світлана повернулася.

-- Ну що, працює?

-- Як миленьке.

-- Тоді спаковуйся і вшивайся звідси.

-- Ого, як ти заговорила, Опереточний навчив?

-- Не твоя печаль.

-- Заміж за нього зібралася. А переді мною три ро-'ки виламувалась: не хочу заміж, не хочу заміж...

--Світланчине обличчя набрякло раптом, стало негарним і старим:

-- За тебе, звісно,' і під розстрілом не вийшла б.

-- Звичайно! Я ж не вмію так белязувати, ручки цілу-вати. Куди нам, сірим?

-- Жадюга ти, Іване. За копійку вдавишся. -- Ти дуже розкішна росла. Сухарем не давилася? А я давився. І в порватих черевиках всю зиму сніг місив. -- Чули вже цю баєчку. -- Баєчку?!

-- Знаєш, Іване... Давай розійдемося без цих диких -скандалів.

-- Добре. Розійдемося. Без скандалів, -- я акуратно спаковував відео. -- Бажаю тобі щастя. Нехай все життя твоє буде легким і веселим. Наче оперета... Ах, оперета! Ах, оперета!

Із Світланчиних очей бризнули сльози. Таки довів її, таки допік. Як вона мене вчора.

Спокійно вийшов геть. Нехай помучиться. Це їй тіль- ки на користь піде. Легше буде миритися. А помиримось ми обов'язково. Точно. Помиримось. Нікуди вона від мене не дінеться. Не зможе вона так швидко все забу- ти. Не зможе. Бо ми ж будемо зустрічатися на роботі. Треба буде ще'походити в той обчислювальний центр. Хоч і копійчана робота, і за дипломну час братися, але потерплю вже. Заради такої феміни ще місяць можна й перетерпіти. -

Ну, а зараз у мене інші проблеми. Треба ж іще проштемпелювати паспорт на те відео. Ставити гарантій- ний штамп на японську "тьотю Соню", це... Ні, це просто смішно! Але Ковтюх може заприндитись. "Чому без штампу? Може воно крадене?" Це дуже схоже на Дов-тюха. Він же -- просто жлоб при посаді. А психологію жлобів я вже добре, вивчив. Усе життя до них присто

совуюсь. Не вони до мене -- я до них. Цікаве у них мислення -- бетонно-тракторне. Інтересно, а за кордоном вони є? Є, напевно. Як же без них.

Отак розмірковуючи над психологією радянських і зарубіжних жлобів, я підкотив до магазину "Радіо". Але,

от невезуха! Моя приязна знайома, миленька Розочка,

була відсутня.

Що ж, знайдемо інший варіант. У нашої гуртожит-ківської вахтерки баби Марусі дочка теж торгує радіоапаратурою -- у магазині з такою рідкісною назвою -- "Культтовари". Тож, вперед, юначе! До рідного гуртожитку. Баба Маруся грошики любить, дочка, напевно, теж.

Баба Маруся була на місці -- пантрувала не за страх, а за совість.

--Що це ти купив таке? ---в обов'язковому порядку запитала вона в мене. -- Така коробочка гарна. За-гранична, певне. Я поставив відео на стілець, подалі від бабиних рук,

і скрушно мовив:

-- От, маю друзів -- маю мороку.

-- Таке, таке, -- охоче погодилася баба Маруся, явно' намірившись поговорити про життя. Знала б вона, як я. поспішаю.

-- Це один мій товариш купив у Львові магнітофо-на з рук, був тут проїздом. На пероні всунув мені, попросив передати іншому. А той, інший, не бере.

-- Як це не бере? -- вжахнулася 'баба Маруся.

-- А, каже, без штампу в паспорті. Я свої гроші тому, проїжджому, вже віддав, така дорога цяцька мені не треба. Не піду ж на базар продавати. А як гроші по-вернути?

Баба Маруся не дуже мені вірила, але їй, як і мені. л.л я доброї гри потрібна була хоч якась версія. Хитра баба вже зрозуміла, що від неї хочу:

-- Не журися, моя дочка тобі допоможе.

-- Пй, спасибі!

-- Щоправда, трудна ця'штука. Директриска там -- звір. ---- Будь-якого звіра задобрити можна, -- і я виклав на стіл червінця. Гостричкового червінця. Цікаво, в яких ще руках уже побував цей новенький інфляційний папірець? За що іще ним платили? Баба Маруся мовчала. Я теж.

Я не витримав першим --поклав поряд ще одну червоненьку.

-- Добре, подзвоню, -- змилувалася наша баба-охоронниця, і набрала номер телефону. -- Мені Ларису!.. Лариса, тут до тебе приїде один хлопчик, виручи його. А, я кажу: виручи! Коли-коли? Зара приїде, хутко. В нього--машина.- . І я кулею вистрілився з холу. На ґанку зіткнувся з-якоюсь чувіхою -- летіла, мов чокнута, ледь відео в ме-діє з рук не вибила. . -- Якого ти? -- буркнув я й остовпів. -- Юлька!

-- Іване! Привіт... Я до тебе. Не чекав?

-- Ні. Я шукав тебе.

-- Чого ж не знайшов?

-- Знаєш, Юльо, дуже поспішаю. Давай у машині поговоримо.

-- Давай. Ти скло вже вставив?

-- Друзі допомогли.

-- Друзі?

-- Еге ж.

--Такі, як Барвінок. .

-- Ні, трохи інші,, -- ми вже стояли біля машини. -- Сідай, Юльо. У мене й справді немає часу.

Вона сіла нарешті. Я поклав коробку з відео їй на коліна. Нарешті ми рушили. "Не могла прийти після обіду", -- подумав я. Де й поділася романтика того холоднючого вечора -- поряд зі мною сиділо звичайне дівча.. Ну, симпатичненьке. Ну, розкуте. Що з того? Такі цілими пачками вулицями ходять.

-- Оце те відео яке ти так шукав? -- запитала Юля.

-- Те.

-- І ти везеш його на хабар?

-- Поки що ні.

І чого це дівки такі теревенисті? Вона заважала мені аналізувати ситуацію.

Даремно я взяв відео з собою. Тепер що з ним робити? Залишати разом з Юлькою в машині? А може не знайду ні Юльки, ні відео. Хто зна, навіщо вона прибігла якраз тепер? Братик її теж, як і Гострик, -- у Барвінка в обслузі. Взяти відео з собою до магазину? Але там як побачать імпортну коробку -- на шматки мене роздеруть. А продавці ще й допоможуть покупцям. Щоб "довести свою непричетність. Стоп, у мене ж е рюкзак. От і чики! Вкладаємо новеньку імпортну коробку в ста-

рий вітчизняний рюкзак... Що це Юлька щойно сказала?

-- Що ти сказала, Юлю?

-- Я думала, ти слухаєш;

-- Вибач, я на дорогу... Тут поганий поворот був.

-- З батьком дуже погано. Потрібні імпортні ліки. У тебе зв'язки. Може, допоможеш. Ніколи не цікавився ліками. Але згодився:.

-- Звісно, допоможу.

--Якщо не важко.

-- Які розмови? Ти ж мені допомогла з відео. Якби :не ти... -- це я вже зайве сказонув. Поспіх.

Але вона щось інше подумала, і я здогадувався, що саме. А вона здогадувалася, що я здогадуюся. І так далі.

Поспішив перервати паузу:

-- Юльо, там, на задньому сидінні рюкзак. Спорожни його, будь ласка. І вклади туди відео.

Вона перегнулася через своє сидінняя -- стан тон- кий, а груди -- пишні, наче в древньої статуї-- потяг- ла до себе рюкзак, вийняла плед, торкнулася його до- донькою:

-- Той самий...

Тільки всього й сказала, а голос пришерх. По мені знову струм пробіг. Як того вечора. Не такий сильний, та все ж... Обняти б її, згребти в обійми -- таку маленьку і свіжу...

Але ми вже приїхали.

-- Ти посидь, Юльо, -- сказав, забираючи в неї рюкзак із відеокоробкою. -- Я швидко. Ти почекай мене.

Очі в неї були -- от-от заплаче. Але час, жорстокий час, квапив мене, цокотів. І я побіг через вулицю. До магазину з оригінальною назвою "Культтовари".

Там довелося довго вмовляти комизливу Ларису, довелося викласти ще два червінці, проте загалом я справився досить швидко.

Юля чекала на мене -- сумно стояла біля машини. Навіть здалеку було помітно, що їй зараз важко. Що вона така ж самотня, як і я. Ця думка -- ніби ззовні -- стрельнула по мені. Паскудні ж думки бувають в найменш підходящі моменти.

Ну, не брати ж цю Юльку з собою! Побачить, куди завіз відео, проговориться своєму братику, той -- Барвінку, а Барвінок вирахує Ковтюха і почне нас обох під-лякувати,

Але що з нею робити?

Ми сіли до машини й поїхали... Проїхали два' квартали. Я зупинив машину, помовчав;

-- Юльо, ти мені вибач...

-- Зрозуміло...

Вона була млявою, згорьованою. Посмикала дверцята, відчинила.

-- Ліки дістану обов'язково. Г сам привезу. Сьогодні чи взавтра.

Дів'гана не відповіла. Напівсонне вийшла з машини й пішла геть.

Я знову зачавив у собі різні дурні думки і рвонув "Антилопу" з місця.

Ет, потім розберемося. А поки -- фініта ла комедія! Починається остання сцена нашого відеоспектаклю. Фінальна: Тож пошвидше -- до Ковтюха! До цієї сволоти, що стільки нервів з мене висотала! До благодійника мого, щоб він на голову кульгав!

Ні, я таки справді дечого вартий. Ще в перший день", практики зрозумів, що "Сенсор" -- просто створений. для мене. Перебрав чимало варіантів і все-таки заприятелював із Ковтюхом. Із самим Ковтюхом. Заступник:

генерального директора по кадрах! Не остання людина.

А потім? У будь-кого руки опустилися б від умови" яку той Ковтюх виставив. А в мене не опустилися. Я

старанно перебирав усі можливі варіанти. І тільки це врешті-решт порятувало мене. Варіант з Федьковичем ще більше націлив мене на Череватого. Після відвідин;

'' студії Череватого я познайомився з Юлькою. Юлька в-свою чергу підказала мені, де шукати відео. На перший' погляд наївний варіант з. Нелькою вивів мене на Гострика. Гострик, після Юліної підказки і моїх двох сотенних, познайомив мене з Барвінком. Хоп!.. Коло замкнулося.

А якби не замкнулося, все одно не програв би. Бо

ще був "аварійний" варіант, придуманий Федьковичем. А крім того, ще ж об'явився -- жаль, в найостанніший момент -- Нельчин дядечко з його агітацією.

Ні, програти я не міг. Отож, шановна доле, талану тут не було ніякого, і ти ніколи не скажеш,, що зробила мені подарунок. Навпаки, це я загнав тебе в куток, Я зробив тобі мат і вирвав у тебе з рук свій шанс.

Єдине, чого не зміг заздалегідь передбачити -- це-цін'а, яку ще. тільки доведеться заплатити Барвінкові.

Алє це вже діло десяте.'Ще буде час подумати, викру-титись. Скажімо, тиждень-два відкладатиму, ще на тиждень зроблю собі лікарняний, потім втічу на які-небудь змагання, затим відпрошуся ще на тиждень додому. , Невже після цього від мене не відчепляться?.. Ет, буде час обдумати. А зараз -- до Ковтюха.

...Він сидів у своєму довгому й вузькому кабінеті за надмірно-монументальним столом, що займав півкімна-ти, сидів, невміло приховуючи нудьгу й байдужість. Я уважніше придивився' до нього -- жлоб жлобом. Надутий, бляклий, низьколобий... І такі люди вирішують на-ші долі? Риторичне запитання. К бісу риторику.

-- Привіз вам відео.

-- Хе-хе. Жартуєш, студент.

-- Ну, що ви? Хіба я дозволю собі такі жарти? З вами?

-- Жартівник. Добре, що хоч до кабінету його не приніс.

-- Розумію.

-- Нічого ти не розумієш. Я просто жартував тоді.. Я тобі-Виклик твій і так оформив.

-- Вже оформили?! Ковтюх напівобернувся, витяг із сейфу папірця -- того давно омріяного мною папірця з буквочками, з підписом, з печаткою. Все було на місці. Все, що треба, аби папірець перетворився у долю.

Я обережно тримав його.

-- Ну, де ж твоє відео?

--. Внизу, в машині.

-- В таксі, чи що?

-- Ні, в моїй власній машині.

--Ну, то пішли, покажеш. Раз уже привіз... Слухай, де ти його доп'яв? Мені обіцяли-обіцяли...

--Та... У мене родич "в загранку" ходить...

-- А... То інше діло. Бо в нас тут не дістанеш. Японське? Нове?

Нарешті все скінчилося. Ми заїхали до якогось провулку, Ковтюх прискіпливо обдивився відео'-- ніби він щось петрав у цьому -- і переніс його до своєї машини. Поїхав собі задоволений, наче слон.

А у .мене на руках лишилася кльова бумага, саме така,як треба:

"Просимо направити за розподілом до нас на робо-

ту випускника ввіреного Вам вузу Пономаренка Івана Федоровича для використання його на посаді інженера-конструктора головного КБ з окладом у 170 карбованців

без надання житлової площі й місця в гуртожитку". Підпис розгонистий, печатка солідна.

От і все. Тепер занести цей папірець до приймальної

ректора, прослідкувати, щоб зареєстрували...

Дивуйтеся, шановний декане! Заздріть, мінісиночки! .Вмийся і мовчи, підленький Арлекіне.

Я тепер стану спецем. Причому висококласним.

Я тепер ні від кого не буду залежати.

Я переміг!

...Щось машина знову не заводиться.

Я переміг?

Це така перемога?

То які у вас шузи? Не діряві? Ну, значить, ваш добробут уже піднявся. Чекайте тепер далі.

Що? Вам не доводилося терміново шукати японське відео чи ще щось подібне? Справді не доводилося? То ви просто щаслива людина.

Добродію у сьомому ряду! Заспокойтеся. Звичайно, автор все це вигадав. Для вашої ж розваги... Ви задоволені?

Жовтень 1988 -- березень 1990

вгору