Валерій Нечипоренко

ПОНЕВІРЯННЯ БІДНОГО ПЕГАСА

Сатиричний роман-казка

Можливо, мої записи потраплять до людини байдужої і вона, прочитавши або тільки переглянувши їх, не повірить жодному слову, сприйме як даремну вигадку... Що ж, нехай буде й так. Я пишу про свої неймовірні пригоди для для того, щоб сподобатись комусь чи розважити, когось.

За останні два роки доля скоїла зі мною стільки різного, що мушу хоч якось упорядкувати спогади, дати раду своїм думкам, ще раз обміркувати пережите. До того ж у певний спосіб я все-таки причетний до літератури, і тому, природно, ручка і папір -- мої найкращі розрадники.

Хоча з іншого боку в цих нотатках буде мало мови про справи суто літературні. Хіба що напочатку, й то на рівні надто несерйозному. І, взагалі, мій, з дозволу сказати, твір далекий від серйозності. Так уже траплялося, що доля раз по раз ставила мене в ситуації трагікомічні або ж показувала смішне в інших. Однак радості в цьому було мало, тому я зовсім не маю на меті розсмішити когось.

Але досить передмов. Почну з початку і постараюсь бути послідовним.

Зошит перший

Народився я десь в інших краях. Де й коли -- не знаю. Як потрапив до Міста -- також не пам'ятаю. А звати мене Пегасом. Ні, це не прізвисько. І не забаганка аржтократично-міщанських батьків. Я й справді Пегас. Із тих міфологічних Пегасів, які з давніх-давен служили поезії.

Я -- білий крилатий кінь, котрий підносить лірика-віршотворця до небес, дарує, натхнення, ловить своїми чутливими крилами всесвітні хвилі поезії, галопує небом у ритмі ямба чи хорея. Нарешті, я той, котрого скажені графомани тримають у милі і мордують прісними римами типу "кров-любов", "індустріалізація-спеціалізація".

Спочатку мені пощастило, я потрапив до справжнього поета, не дуже відомого, але веселого й талановитого хлопця. Він, як і всі молоді, іноді схиблював у слові. Однак це був справжній поет. Він багато чому навчив мене, і я служив йому вірою й правдою.

Майже щовечора, як тільки розніжене сонце ховало своє рожеве личко за синю вуаль сутінок і враз осиротілі будинки зсутулювали плечі, ми з поетом стартували з будь-якого зручного місця і довго, до півночі, ширяли "на хвилях фантазії" і "в океані натхнення". Небозвід вияснювався зорями. Ми заглядали в їхні теплі зіниці.

Світ був чудесним і тихим. Ми наздоганяли пустотливий вітерець, який бавився, легенько скуйовджуючи верхівки дерев і перетворюючи на арфи телевізійні антени. Від його пустотливого чаклунства над містом звучали бентежні пісні.

Та ніхто, крім нас, не чув тих пісень. Бо на землі люди поспішали до своїх бляклих телевізорів, понад усе на світі боячись пропустити чергову серію.

Вони дивилися свої телевізори, а в цей час надворі пашіла весна і розпліскував сутінки травневий вечір, і ніч, мов кицька, вже готувалася тихо стрибнути на теплий дах переповненого будинку. Вона; була напрочуд гарною, та пухнаста ніч. Ви ніколи не гладили ніч?.. Еге ж, еге ж. Гуляти дахами заборонено. Тим більше вночі. Це суперечить правилам техніки безпеки.

Тільки ми з поетом літали, де хотіли. А вранці він перебирав свої помережені аркуші і віддруковував на машинці нового вірша.

Наприклад, такого:

Хочеться бродити, дихати весною
І тебе зустріти. Раптом. Як тоді.
І про все забути. Разом із тобою
щезнути-розтанути у вечірній млі.

А уранці-рано народитись знову,
привітати сонце, землю і людей.
І цей; дивний вечір мати за обнову,
і чекати нових зоряних ночей.

Звісно, не шедевр. Але щиро, з почуттям і свіжістю. Головне: без крові та любові. Принаймні цей вірш був кращим за попередні речі мого поета, і тоді я дуже пишався, що ми разом утнули такого вірша.

Нас із поетом часто хвалили в редакціях різних газет і журналів. Інколи навіть друкували. Згодом ми й першу збірку видали. Маленьку, як однокімнатна квартира. Але окрему.

З тих пір мій поет почав нахвалятися, що витворить таку поему, -- з руками відірвуть. Вже почав було писати. Але відклав. Бо підійшов час здавати добірку віршів до якогось альманаху. За це обіцяли добрий гонорар. Господар мій усе підраховував його розміри на полях рукопису і хвалився, що через рік-два у нього ви' стачить грошей на кооперативну квартиру. "Гараж у дворі збудую, -- мріяв уголос. -- Там, Пегасику, тебе триматиму. Поки машину куплю. Хочеш?" Перспектива скніти в темному гаражі, де смердить нагрітим залізом, мене не спокушала. Проте я , мовчав. Я завжди мовчу. Слухаю, що мені говорять люди, і покірно виконую їхні забаганки. Так уже мене природа сотворила. Нічого не вдієш.

А почни сперечатися, доводити -- все одно не послухають. Як-от мій господар-поет. Йому б не спішити, написати поему. Але він замість цього почав гарячкове строчити нові вірші. Ще й, узяв моду мене мучити.

Знаєте що він придумав? Підкував мене. Мене! Створеного літати під хмарами, згори; наближатися до найвищих гірських вершин, легко переганяти найстрімкіших птахів. Мене, літаючого, перетворив у земного огира.

Але поет не думав ні літати, ні їздити. Виявилося, що права передня підкова має отвір зі спеціальним хитромудрим зажимом. Де тільки він дістав таку штуку? В той зажим господар вставляв кулькову авторучку або кленову паличку. "Ну, ручку, -- зрозуміло, -- дивувався я спочатку. --. А навіщо ця паличка, не загострена навіть?" Але винахідливість людська воістину безмежна -- господар навчив , мене натискати паличкою на клавіші друкарської машинки.

Так я став писарчуком. Страшенно образився тоді на свого поета. Проте покірно робив усе, що він загадував. Бо мусив виконувати всі побажання людини, в якої живу.

Цілісінький місяць ми писали і друкували, переписували і передруковували, різали списані аркуші та знову склеювали їх. Господар відпускав мене пізно вночі.

Ми таки встигли до встановленого видавництвом терміну. Двадцять віршів відклепали. Як вимагалося -- на різні теми. Мій поет аж скакав од радості. А наступного дня заспокоївся, спохмурнів і сказав мені сумним голосом, ніби жалкуючи за чимось:

-- Все, Пегасику. Більше ніколи не буду халтурити.

Хорошим він був у мене. Тільки, як для поета, занадто любив комфорт. Все мріяв про кооперативну квартиру з усіма зручностями. А мені, крім підков, ще й спеціальне сідло зробив, зі столиком спереду. Щоб на ходу записувати нові рядки. Дивина, та й годі. Бо ж нові рядки, свіжі, непересічні, записувати не треба. Вони самі легко запам'ятовуються. Ця істина вже стала настільки банальною, що про неї просто забувають.

...Слова свого мій господар дотримав. Навіть більше. Ми не тільки перестали халтурити, а й кинули писати взагалі. Виїхали, як він казав, на лоно і прожили там майже три тижні.

Було це влітку тисяча дев'ятсот вісімдесят сьомого року нашої ери.

Прокидалися рано, на зорі, вмивалися росою і летіли. Далеко-далеко. Ширяли над. лісами, луками, над річками і мальовничими, тихими селами. В полудень йморені засинали десь на стерні, під копицею сіна... Які там; були трави! Високі, шовковисті.

Поет бігав ними і підстрибув, наче хлопчисько... А ввечері, в сутінках, ми починали своє чаклунство. Розстеляли над ставком білий, пухнастий туман і, купаю-ючись, пірнали в нього, ніби в хмару. Темна, тепла вода і біла пелена над нею колисали нас. Так гарно колисали, що поет махнув рукою на відпочинок і при світлі місяця написав колискову.

...Накупавшись досхочу, ми сідали на березі під старою рипучою вербою і влаштовували перекличку всім солов ям в окрузі. Господар показував мені свою зірку. Він вибрав собі найкращу, з гарною назвою Вега.

Ми сиділи, дивились на ту зірку, і поет заводив своєї улюбленої:

Та сива гривонька...
Сподобалась мені,
Сподобалась мені
Гарна дівчинонька.

І доспівався. Накликав біду. Шерше ля фам, як кажуть мої друзі французькі пегаси. Мовляв, коли щось трапилось, не видумуйте ніяких неймовірних причин. Шукайте жінку. Тільки вона може зруйнувати крицеву, чоловічу дружбу.

Саме так і сталося. І досі я дивуюсь, чому мій господар так швидко потрапив на гачок. Адже він не був профаном в амурних ділах. У віршах міг виписати найрізноманітніші нюанси кохання. Може, річ у тім, що все то були теоретичні міркування. На приктику в нього через поезію часу не вистачало. А тут раптом вистачило.

Я тільки-но побачив цю жінку, одразу все зрозумів. Така собі тлустенька молодичка. Губи шнурочком, оченята чорні,, масні. Спину вигинає, наче кицька, -- так і хочеться погладити. Голосочок медовий, а слова усі однакові, немов близнюки, -- кругленькі, товстенькі, рожевенькі.

"Е, -- думаю, -- це з тих, які м'яко стелють, але твердо спати".

А поет мені шепоче:

• Ти копитом не бий. Не басуй. Вона хороша...

"Поживемо -- побачимо", -- думаю.

--...І квартира у неї своя. Окрема. Годі нам гуртожитками вештатись. Час отаборитися.

Він хотів щось сказати. Та вона перебила. Як засокорить, як затуркоче...

І почався в них медовий тримісячник. Місяць -- до весілля, місяць -- після нього і трохи згодом ще місяць після першого сімейного скандалу... Я відпочивав. Поет уже не ганяв: мене вечорами. Взагалі до себе не підкликав. І сам до рукописів навіть не брався. Тільки читав, їй, захлинаючись, свої старі вірші. А вона слухала, попервах навіть уважно, і все дивувалася: "Це ж треба! Мій чоловік -- поет. Дівчата луснуть, їй-бо...". "Це ж треба стільки понаписувати. І все не з книжки -- з голови"...

Згодом я почав непокоїтись. Так і застоятись можна.

А мені ж повсякдень літати треба. Бо інакше втрачу форму і буду, як той півень, що вилетить на плота й горланить на всю околицю: "Ку-ку-ріку! Подивіться, куди я залетів, як високо я сягнув!" У нас в літературі таких птахів доволі. Про це я собі так мислю: поки є сили, треба літати, не буде -- отоді вже кукурікай скільки тобі влізе і з такого плоту, на який зумів злетіти.

Одначе мій поет почав думати інакше. З ранку й до вечора гасав тепер по редакціях -- вірші свої розносив. Ніби їх поштою не можна було відправити. І все повторював: "Особистий контакт є особистий контакт. Його нічим не заміниш". А вечорами розповідав дружині, як там у редакціях його чемно приймали та як хвалили.

--Це ж треба! Сам Орлюк, -- захоплено сплескувала в долоні поетова половина. -- Сам Півниченко! Розкажу дівчатам -- луснуть!.. То коли надрукують! Який буде гонорар?

Тут поет трохи знічувався і починав пояснювати, що поетів багато, а газетно-журнальна площа дуже мала і в усіх видавництвах черга та залізний план.

-- Щось тебе скрізь хвалять і ніде не друкують, -- насуплювалась поетиха.

-- Надрукують, ось побачиш, -- хоробрився він і наступного дня знову біг по редакціях. То в "Сантехнічний вісник", то в "Лісоторгові відомості" чи "Супутник аматора". Раніше ми з ним навіть не знали, що такі існують.

Спочатку я терпляче чекав, поки ця біганина закінчиться, а потім не витримав і одного вечора почав йому докоряти за те, що не пише.

-- Що ти розумієш? -- зверхньо відповідав мій поет. -- Спершу треба повлаштовувати вже написане, а потім за нове братися.

-- Те, що добре написано, давно саме повлаштовувалось.

-- А решта? Нехай пропадає?

-- Не велика втрата.

-- Що ти розумієш? Парнокопитне.

--Зоологію треба знати. Я -- не парнокопитне, а "Всевидав" до добра тебе не доведе.

--Не твоє діло! --аж закричав на мене мій добрий і чуйний господар, і тут, як на зло, нагодилася поетова дружинонька.

-- З ким це ти лаєшся?-- злякано запитала вона. -- Сам з собою, чи що?

• Та з Пегасом, -- понуро відповів поет.

• З яким Пегасом? У квартирі ж нікого немає.

Тут я мушу зробити маленький відступ і дещо пояснити. Річ у тім, що ми, Пегаси, взагалі-то створіння невидимі. Бачити нас і спілкуватися з нами може тільки той, хто нами керує. Поет або графоман. Звичай велить нашим господарям нікому нас не показувати. Інакше ми втратимо; ліричну силу.

Але поетиху настільки злякала незвичайна поведінка свого чоловіка, вона так співчутливо прикладала до його чола свою пухкеньку руку, що поет не витримав. Провів долонею по моїй гриві, розпушив крила і сказав:

-- Ось він!

Якась дивна, навіть неприємна хвиля пробігла по мені. Я здригнувся, наче від удару електричним струмом, і став видимим.

Поетиха довго мовчала, розглядаючи мене, а потім сказала:

-- Це ж треба! Кінь з крилами. Розкажу дівчатам -- не повірять.

-- Ось цього якраз не треба! -- сполохався мій господар. -- Його не можна показувати людям. А то я перестану писати.

-- Ет, не перестанеш.

-- Про це й думати не смій!

-- Ти що? Щоб я мала таку рідкісну річ і не показала нікому?

Тут мій поет злякався вже по-справжньому і, помінявши тактику, почав підлещуватись до своєї половини:

-- Ну, ти сама подумай, моє серденько. Я не зможу писати і не буду приносити гонорарчики. За що ми купимо моєму сонечку нові чобіточки? Модні, без каблучків. Замість немодних, з каблучками.

"Сонечко" наморщило носика й замислилось. Думало воно довго і нарешті сказало:

-- Добре. А де ми його будемо тримати? У нас тут і так тісно.

-- Його не треба тримати. Він не житиме з нами, а буде з'являтися тільки, тоді, коли я його покличу... Іди, Пегасе, йди. Я сьогодні вже не писатиму. Я сьогодні буду зі своїм сонечком.

В цю мить та ж неприємна хвиля знову пробігла моїм тілом і я відчув, що нікуди не можу "піти".

-- Йди, Пегасику, йди, -- збляклим; голосом умовляв мене мій господар. --Зникни поки що. А завтра я почну писати. Слово поета.

Але зникнути я вже не міг.

Що було потім, в деталях описувати не буду. Поет мовчки бігав з кутка в куток і майже рвав на собі волосся. А його дружина запевняла увесь білий світ, що виходила заміж за поета, а не за конюха з конем, нехай і крилатим, що двокімнатна кооперативна квартира не пристосована до кавалерійських вправ, що... Та хіба може одна голова, навіть якщо вона така велика, як у коня, і розумна, як у Пегаса, запам'ятати все, що за півгодини наговорить одна роздратована жінка, яка має характер фурії, погляд медузи Горгони, язик -- мідасової дружини, а бажання володарювати -- наче в самого Зевса?

Скінчилася та буря тим, що ми з поетом пообіцяли найближчим часом заробити грошей на гараж, а поки що мене триматимуть у ванній. О боги-олімпійці! Скарайте того, хто придумав цей тісний закапелок. Я ледь помістився там. Крила доводилось закладати на шнурки для білизни, хвіст мені весь час причавлювали дверима, а голова впиралася у дзеркало над умивальником. Від того дзеркала я ледь не захворів на роздвоєння особистості.

Поетиха була дуже незадоволена моїми великими габаритами, але сама себе заспокоювала:

-- Добре, що санвузол у нас роздільний.

Так закінчилося моє щасливе безтурботне життя. Так почалися мої довгі поневіряння.

Наступного дня поет виконав свою обіцянку і знову почав писати вірші. Але які?

Тепер він не давав мені повної свободи. То стримував: "Тихіше. Спокійніше. Ось у тому будинку редактор живе. Він терпіти не може занадто жвавих". Або підганяв нещадно: "Швидше, швидше. Он критик з вечірки йде. А він любить сміливих та бистрих".

Раніше, ми любили життя таким, яким воно є. Тепер мій господар частіше зажурювався: "Ех, не щастить мені. Он у Петренка і ліра позолочена, і Пегас вищої вгодованості".

-- Толку з тієї вгодованості, -- ображався я. -- Літати важче.

-- Ет, що ти розумієш?

Якось він отак журився, журився, а потім сів та й написав вірша. Білого. Я його досі пам'ятаю.

Письменник сидів біля моря,
Вічную думу він думав.
Раптом аж спінилось море
Рибка з'явилась на хвилях.
"Знаю я, -- мовила тихо, --
думи твої, поривання.
Хочеш, я дам тобі силу
романи напишеш епічні?
А хочеш, прибавлю наснаги --
сонети поллються рікою?
Ну ж бо! Чому не говориш?
Чого тобі хочеться, милий?.."
Зітхнув бідолаха і мовив:
"Якщо ти і справді всесильна,
включи мене в план видавництва".
...Письменник сидів біля моря,
дививсь на розбите корито.

Отака пішла у нас поезія. Та й хіба вона могла бути іншою? В той час мій господар нагадував старатливого першокласника, який готує уроки не тому, що вчитися цікаво, а задля цукерок.

Я ще не, втрачав надії на кращі часи, але поетова кохана дружинонька знову нагло втрутилася в наше життя. Як і слід було чекати, слова свого вона не дотримала. Одного триклятого дня привела додому цілу зграю подруг, котрі зі хижим щебетом витягли мене із ванної кімнати, поставили посеред вітальні й заходилися розглядати і обмацувати наманікурюними пальцями. Одна навіть поторсала мою нижню губу, сказавши при цьому:

-- Я десь читала, що так вибирав собі коня сам Тарас Бульба.

А друга в цей час еротично поплескувала мене по спині й замріяно закочувала очі:

-- Класика нині в моді.

--.Який він білий-білюсінький, -- захоплювалась третя. -- Які крила! Наче сніг. Дай-но я полапаю... Теплі. А я думала -- холодні.

-- Чим ви їх перете? -- поцікавилось четверте цвірінькало. -- Напевно, порошком "Магда"? Крохмалили потім чи ні?

Я уявив собі, як мене запихають до пральної машини, здобрюють порошком, крутять, полощуть, віджимають, крохмалять і прасують гарячою праскою. Бр-р-р.

-- Як він чудово ірже! -- сплеснули в долоні красунечки.

За прикладом котроїсь з них вони видобули зі своїх сумочок тістечка й цукерки і з чарівною жорстокістю почали напихати мене тими нудотними солодощами. Звідки "їм було знати, що ми, Пегаси, взагалі нічого не їмо? Бо живимось виключно поетичними хвилями, які завжди хлюпотять довкола нас. Це тільки наші господарі-поети думають, що поезія -- річ складна, рідкісна й таємнича. Насправді вона завжди оточує нас.

Я довго крутив головою, відмоляючись від набридливих частувань, а потім не витримав і заволав:

-- Не хочу я ваших тістечок! Дайте мені спокій!

-- Ой, то він ще й говорити вміє? -- захоплено запищала чорнявка.

-- Який чудовий баритон! -- знову сплеснула в долоні білявка.

-- В ньому десь всередині вмонтовано магнітофон, -- зробила висновок третя фурія з волоссям незрозумілого жольору.

• Пегасику, заспівай нам, -- попросила господиня.

Я мовчав.

• Ну заспівай. Просимо тебе. Заспівай, будь ласка, -- не вгавали вони.

Я мовчав.

--Давайте краще його виперемо, -- запропонувала раптом четверта.-- І випрасуємо.

Я знову уявив собі страшну пральну машинку і заспі:вав:

-- Ой чий то кінь стоїть. Та сива гривонька -Сподо...

-- Фі, яка старовизна, -- перебили мене.

--Пегасе, давай що-небудь сучасне, -- наказала поетиха.

Я з усих сил напружив свою пам'ять. І вшкварив попсу:

--Найдите, найдите, найдите,
найдите, найдите ее.
Спасите, спасите, спасите
разбитое сердце мое-о-о-.

Я старався з усіх сил -- вимахував головою, пристукував то задніми, то передніми копитами, метляв хвостом і крутив зіницями, аж очі закочував. А жінки попадали на диван, регочучи до плачу.

-- О-хо-хо, -- стогнали вони захоплено. -- Якин| він потішний.

-- Точнісінько, як мій чоловік, -- вдоволено відповіла господиня.

Я теж був задоволений, думав, що від мене відчепляться. Та помилився. Вони кілька разів викликали мене на біс, а потім забажали послухати щось іноземне.. Даремно я відмовлявся, пояснюючи, що, крім давньогрецької, ніяких іноземних мов не знаю. Жінки й слухати не хотіли -- співай, та й годі.

Тоді я знову напружив свою пам'ять, наскубав звідти дечого й заспівав:

їх лібе дих.
йе, йе, йе,
Тужур, бонжур, амур.
Ля-ля-ля.
Ван, ту, фрі,
ой люлі,
Ай лав'ю
тюр-лю-лю.
Мексік-о-о
Бельмондо
Бонжур, мон амур
Пеньюар, паламар,
Чао, бомбіно, сорі...

Ефект був разючий. Фурії не сміялися. Слухали уважно, зосереджено. З пошаною

-- Поліфонія, -- сказала одна.

-- Важкий рок повертається, -- мрійливо зітхнула. друга.

-- Італійська естрада зараз у моді, -- додала третя..

-- Бітли -- безсмертні, -- глибокодумно зауважила четверта, найстарша в компанії, -- їх вплив і досі відчувається.

Я дивився на них ошелешено. Десь глибоко всередині ,на дні мого живота, з'явилося щось лоскітливо-божевільне. Воно росло, розкручувалося й нарешті дійшло. до голови. Я вишкірив зуби і заіржав дико. Іржав і не міг зупинитися. Мене всього тіпало тим страшним сміхом. Аж ноги підгиналися.

Жінки посхоплювались і забігали довкола мене.

-- Заспокойся, Пегасику.

-- Вгамуйся, дурню!

-- В ньому щось поламалося

-- Я ж казала, його треба випрати.

-- Заткнись, парнокопитне!

Із сусідньої квартири почали гупати в стінку, і хтось верескливо закричав на сходах:

-- Ви що там, від жиру біситесь?! Зараз міліцію викличу.

Тоді господиня дала мені доброго стусана і крикнула:

-- Заткнись. Щоб тобі навік заціпило.

І я замовк. Бо не міг не виконати наказу людини, яка мною в цей час володіла.

Мене запихнули до ванної і пустили воду з крана, щоб навіть не було чути, як я схлипую.

А ввечері з чергової мандрівки по редакціях повернувся поет. Він був у чудовому настрої.

-- Писатиму. Обов'язково писатиму, -- вдоволено потирав руки. -- Ех, що я тепер напишу!

Він вивів мене із схованки, загнуздав, зручно вмостився у сідлі з пюпітром, запасся папером, і ми, переповнені новими прекрасними надіями, стартували з нашого балкона в синю імлу терпкого березневого вечора.

Замиготіли внизу лагідні різнобарвні вогники Великого міста, зблиснула в світлі зажурених ліхтарів ріка. Вітер свистів у вухах. Він бадьорив нас, кликав далі й далі, за оманливий обрій. Здавалося, там, за тим вечірнім чорно-синім обрієм, чекають нас цнотливі рими, ніким не з'орані теми, звабливі, таємничі ритми. Ще ніколи в житті я не мав такого великого бажання якнайкраще послужити поезії.

Та чим далі ми летіли, тим більшою втомою наливалося моє тіло. Важчали крила, терпла спина під сідлом, крижаніли груди. Щось дивне зі мною коїлося. Я то злітав під самісіньке небо, так високо, що здавалося, от-от обсмалю собі вуха об якусь близьку зірку, то каменем падав униз, а одного разу (соромно згадати) навіть збив копитом телеантену на котромусь даху.

Проте мій господар не помітив переміни. Сидів собі в сідлі, щось мугикав під ніс і намагався на ходу записати своє мугикання. А коли ми повернулися додому, він задоволене зіскочив на підлогу і з піднесенням прочитав створене.

Я більше не буду зловживати терпінням читача, але дього віршика все ж наведу повністю:

Чебрецева повінь під твоїми п'ятами,
І любисток горнеться до твого чола.
Пахне ніч ромашкою, рутою і м'ятою,
А кульбабу ніжну ти до рук взяла.
Соловей витьохкує. Зоряними сходами
скочуються яблука -- гупають в садку.
Волошкові очі манять мене вродою.
Я іще подумаю. Може, й підійду.
Головне не в цьому, апріорі в іншому:
гарного віршечка я таки утну.
З солов'єм і зорями заримую дівчину,
всі, що знаю, квіточки теж сюди впихну.

У мене аж вуха в'яли від цього філософсько-лірично-ботанічного вірша. Я нишком глянув на поетову дружину. Чекав, що на її обличчі відіб'ється жалість чи відраза. Але спостеріг цілу гаму інших почуттів -- від здивування до обурення.

Споч.атку вона запитала:

-- А що таке ап... апріорі?

-- Ну... Це те, що ясно без доказів.

-- Гм.. Щось ти намудрив. Не зовсім зрозуміло. Але гарно. Ти вже починаєш писати, як справжній поет. Я от слухаю іноді й дивуюся. Це ж треба так видумати: і щоб гарно було, і незрозуміле. Почитай ще раз. Я послухаю.

Поет прочитав. На цей раз не так жваво, навіть трохи занепокоєно.

-- Зачекай, зачекай, -- підхопилася поетиха. - Це ти про кого: "Волошкові очі манять"... і так далі. У мене -- чорні.

-- То я так, -- неуважно відповів поет. Для краси. Щось мені тут, відчуваю, не вдалося. Треба буде завтра роздивитися. І подумати, куди його влаштувати. До якого журналу чи...

Дружина, не дослухала його:

-- Відчуваєш! Влаштувати! Надрукувати! Ганьбити мене будеші Тисячним тиражем! Манять його вродою. Очі волошкові!.. Тепер я знаю, навіщо тобі ця коняка! Щоб ночами до дівок їздити. Таких, як сам, чортиць-поетиць.

-- Сонечко моє, півонія моя, -- заблагав поет. -- Що ти видумала? Тож не я, не мене вони манять. А мого ліричного героя.

-- Героя?! Може, тобі ще й медалю дати за те, що дружині зміняєш? Він її заримує. Безсоромник! Я тобі подумаю, я тобі підійду. Тільки спробуй. Вилетиш звідси разом зі своєю конякою. Я все це так не залишу. Я до твого найголовнішого редактора дійду. Хай знає про твоє моральне обличчя... Так обдурити бідну дівчину. За мною ж такі хлопці бігали..З вусами. Треба ж було вийти за цього віршолиза.

--Серденько! -- запричитав поет. -- Не називай мене так!

Із сусідньої квартири знову загупали в стінку:

-- Майте совість! Вже навіть радіо спати лягло.

-- Золота моя, -- почав припрошувати поет, -- ти мене зовсім неправильно зрозуміла. Я тобі все поясню. Тільки вислухай.

-- Забери з моїх очей цю клячу.

І мене знову запихнули до ванної. До з'ясування обставин. Мої молодята ще довго вовтузились та бубоніли і втихомирилися десь аж під ранок. Я теж порятувався сном.

Снилася мені чебрецева дівчина з любистковими п'ятами, ромашковими очима і волоссям білим та пухнастим, наче кульбаба. Вона брела пишними житами, а за нею біг мій поет і похапцем, просто з корінням рвав волошки. Якісь глухі удари чулися здалеку.

-- Це яблука падають в садку, -- пояснював поет. -- Вони ростуть на апріорній яблуні із солов'їним гніздом на вершечку.

-- Солов'ї не гніздяться на яблунях, -- заперечив я.

Але поет махнув на мене рукою, заклав собі за вухо любисток і побіг за чебрецевою дівчиною. Він уже готувався вручити їй букетик волошок, як раптом між ними з'явилася поетиха. Вона зареготала і дмухнула на кульбабову голову чебрецевої дівчини.

-- Що ти робиш?! -- закричав поет на свою поетиху. -- Вона ж облисіє!

Щоб не дивитись на все це, я підвів голову і побачив зорі. Вони світили з холодної височини. Не плакали, не сміялися. Світили, та й усе.

Я дивився на зорі, а хтось на землі почав смикати мене за хвоста. Я хвицьнув правою задньою -- і тугий дзвін рознісся під зорями.

-- Не хвицяйся, дурню. Ванну розколеш, -- почувся голос поета, і я прокинувся.

-- Нумо, виходь сюди.

Я слухняно позадкував до вітальні. Господар узяв стільця й сів навпроти мене. Як на допиті.

-- Ну! Розповідай, що з тобою трапилось учора. Я мовчав.

--Навіщо підсунув мені таку халтуру?.. То ж пародія.

Я кивнув.

-- То ти ще й знущаєшся з мене?!

Дивно влаштоване наше життя. Чомусь коню, а не вершнику, завжди перепадає найбільше. Між тим це сам поет нісся наосліп, зовсім не скеровував мене. А я теж був не в формі. Той виступ перед фуріями добряче вимучив мене. Після цього я почував себе майстром, у якого грабіжники з великої дороги відібрали єдиний інструмент.

Поет, напевно, все ж вгадав у мені якусь переміну. Чи просто піддобрювався. Заговорив ласкаво. Я навіть здивувався: як швидко він перейняв манери своєї дружиноньки.

-- Ну, Пегасику, ну, скажи, дорогенький. Що з тобою? Ми ж завжди були друзями.

Я хотів, дуже хотів йому розповісти про свій "концерт" перед фуріями. Але тепер у мене було два господаря. Вірніше, господар і господиня. А остання наказала мовчати, її злий наказ чомусь важив більше, ніж усі вмовляння поета.

-- Мовчиш! -- скрикнув мій віршотворець. -- Ну, я тобі зараз...

Він бив мене. Спочатку кулаками, потім отією .штукою, якою поетиха вибивала килими. Він бив мене.

...Ввечері вони довго радилися і нарешті вирішили переправити мене в село, до поетового діда.

Як тільки споночіло, ми з віршотворцем востаннє стартували з балкона і полетіли над Великим Містом.

Страшна, незнана досі втома весь час тягла мене до землі: Я ледь втримувався, щоб знову не збити котрусь антену -- дахи сонних будинків так і наїжачувались яими.

А потім ми летіли над полями, над лісами -- прощавай, Велике Місто. Теплий дух березневої землі, соснові пахощі, свіжий, не втомлений міськими завулками вітерець підбадьорили мене. Я піднявся вище, розкинув свої крила і понісся вперед. Чомусь вірив, що там, попереду, чекає на мене тільки хороше. Адже стільки прикрого вже було.

...Тієї ночі ми з поетом здолали не менше сотні кілометрів. Я приземлився на порослому споришем сільському подвір'ї геть змореним. Навіть не подивився довкола. Мене завели до напівпорожнього хліва -- тільки кури стривожено завовтузились на сідалі -- і я знеможено впав на принесену кимось солому.

Скільки проспав тоді, не знаю. Може, добу. А може, й три. Прокинувся надвечір. Призахідне сонце заглядало до хліва крізь щілини в стінах. Нове помешкання одразу сподобалось мені. Особливо щілини. Крізь них можна було непомітно виглядати назовні. Я підійшов до найближчої, подивився крізь неї на білий світ і побачив тиху, благословенну землю.

Зошит другий

Прекрасннй рожевий вечір схилявся над втихомиреним селом. Сонце поволі опускалося в далекі поля. Звуки, що спроквола тривожилн натруджену тишу, несли на собі дивну, таемничу бентегу. Змінювались, пригасали кольори, І дорога, що минала молодий садок, здавалося, теж нікуди не квапиться.

Я ніби чув, як дерева, кущі, пагинці, травинки -- все що могло рости й росло на цьому світі, тихо впрошувало сонце:

• Не поспішай. Не йди від нас. Ми ще не встигли напитися тепла твого.

А сонце зі спокійною мудрістю доброї матері гладило все живе своїми широкими долонями:

-- Я прийду. Я завтра обов'язково прийду до вас-Обов'язково прийду.

Великі дерева, маленькі новонароджені травинки вірили сонцю, заспокоювались. І неквапно починали готуватися до сну. Лише невгамовний, ройбишакуватий вітерець усе шугав і шугав над хатами й городами.

Я ди.вився на все це і чомусь відчував себе майже щасливим. Ось вона, моя батківщина. I не треба ламати голову над тим, звідки я, хто я.

Звідси, з оцього тихого, вперше побаченого сільця. Напевно, тут, на цих побитих коліями вуличках, я й виріс. I предки мої були звичайними кіньми. Не тими аристократичними, що витанцьовують у манежах на радість розфуфиреній еліті, а саме звичайними, сільськими огирями. Обшарпаними, змореними роботою. Назвала мене поетиха шкалою, ну то й що? На тих сухоребрих, змучених шкапах трималися цілі родини із десятком голопузих дітлахів, бабами й дідами, тещами і швагорами, дядьками й дядинами.

Якби природа не дала мені крил, я би задовільнився роллю звичайного коня. Возив би до колгоспної ферми солому й сіно, слухався б людей, радів би ввечері відпочинку, вранщ -- новій борозні в полі. I ніщо мене не тривожило б. Ні ямби, ні хореї, ні ритми з підритмами. Ніхто мене не гнав би за примарним чудернацьким образом саме в той час, коли хочеться спокійно полежатн. I ніхто не змушував би непорушно стоятн, коли все єство мое просить гонитви, нестями, виру.

Я дивився, як заходить сонце, і думав, думав, думав. Мені почало здаватися, ніби я знаю світ і себе в ньому -- такими гарнимн, гармошйними були мои думки.

Раптом новий звук з'явився у повітрі. Він поступово дужчав, переростаючи в тупий гуркіт. Щось подібне мені часто доводилось чути у місті. Але такої сили! Я підійшов,:до протилежної від воріт стніни, визирнув у щилину. Дорогою просто на мене рухався якийсь дивний агрегат. I ніби знайомий і незнайомий зовсім. Брязкітливнй, закіптюжений, брудний. Страшна сила була в ньому і водночас велика натрудженість.

"Та це ж трактор, -- нарешті здогадався я і сам до себе засміявся. -- Звичайний трактор, гусеничний. Ти не раз бачив такі в кіно, по телевізору. Ех, ти, горо-дянин"...

А між тим трактор зупинився неподалік від мого хлівця. З його кабіни внліз такий собі звичайний чоловік, середнього зросту, в кепці й чорній замащеній куртці та брудних чоботях. Він легко ступив з гусениці на землю, і, навстіж відчинивши хвіртку, зайшов до сусіднього подвір'я.

-- Батько приїхав! На тракторі! -- закричав з ганку русявий веселий хлопчик років шести й побіг назустріч чоловікові. Видно було, що малий хоче кннутися до батька, обійняти його, торкнутися долонею обвйтреної чоловічої щоки. Та вже соромиться такого недорослого поводження.

Вони зустрілися посеред подвір'я. Хлопчик зупинився, заглядаючи батькові в очі, а чоловік тільькн скуйовдив своєю шорсткою рукою його русяве волосся і, глянувши потім на свою руку, сказав:

-- Нумо, неси воду, вмиватнся будемо.

Малий крутнувся на одшй нозі до хатн. А чоловік спокійно зняв та почепнв на загорожу куртку, обережно закачав рукава сорочки й підійшов до рукомийника. Тим часом з хати вийшла усміхнена жінка з тим же хлопчиком. Вона налила до рукомийника води, а малюк гордо тримав напоготові мило й рушник.

Чоловік почав старанно, із задоволенням вмиватися.

-- Петре, - тихо сказала жінка.

-- Агов.

-- Ти чого на тракторі?

-- Я тільки на вечерю.

-- Знову.

• Ну, треба ж доорати те поле з корчами. Я обіцяв.

• То вже й стемніє скоро.

• Нічого, світло увімкну. Там небагато зосталось.

--Ой, гляди. Бо я вже скоро й відвикну від тебе.

-- Тільки спробуй. Іншу знайду.

-- Я тобі знайду.

-- Ну, не бризькай. Не буду шукати.

-- Ти он глянь краще на свою садибу. Теж мені стахановець.

-- Нічого. І свою зоремо.

-- Коли.

• Та не хвилюйся. До осені... якось... впораємось... Ох, не лоскочись... Більш не буду...

Сміючись, вони подалися до хати.

Не знаю чому, але й досі я пам'ятаю цю невибагливу сценку. Вони пішли, а я стояв, не ворушачись, у своєму хліві й не міг ніяк здогадатися, чим саме мені так сподобалися ці люди. Адже нічого особливого в них не було. "Звичайні селяни", -- сказав би про них мій колишній господар-поет...

Але ж була, в цьому вечорі, і в цьому звичайному поверненні додому незнайомого тракториста, і в простих жартах його, і в гордості, з якою хлопчик тримав мило і рушник, і в посмішці дружини тракториста -- в усьому була своя, досі не знана для мене поезія. Була, чорт забирай!

"І чому поети не живуть на селі? -- наївно подумав я. -- Тут так гарно пахне сіно. Лише заради одного запаху варто жити в селі".

В моєму хліві й справді запаморочливо пахло сіно. Добрий оберемок його лежав просто переді мною. Я нахилився, аби ще раз досхочу напитися цього запаху.

- Їси? -- почув я раптом уже знайомий хрипкувато-бадьорий голос.-- Молодець! Іж-їж.

До хліва зайшов старий Лаврін -- дід мого колишнього господаря. Я вже бачив його мигцем в ніч свого прибуття.

Старий підійшов до мене й, ніби звичайного коня, почухав за вухом. Я не розсердився на нього. По всьому було видно, що дід Лаврін ніколи не мав справи з Пегасами.

-- Ти їж, не соромся, -- примовляв старий. -- Корову я літось здав. А сіно лишилося. Не викидати ж його. Продавати не хочеться. Бо сам косив. Та й онуки мої, як приїдуть, завжди біжать спати в тік, на сіно.

Здавалося, що Лаврін аніскілечки не здивований моїми крилами. Старі й малі легко вірять неймовірному. Малі -- бо ще мало бачили, старі -- навпаки.

-- А ти, було, геть мене злякав, -- продовжував Лаврін. -- Три дйі не піднімався. Я вже й за ветеринаром думав бігти. Але стримався. Онук тоді мені все приказував: "Що б не трапилось, нікому його не показуйте. Він дуже секретний". А з другого боку: думаю, чи допоможе тобі наш фершал. Він уже й порося не може загнотувати. Руки від горілки трусяться. Ех-хе-хе. Зіпсувався чоловік. Що поробиш, така вже небезпечна в нього професія. Як то кажуть: "Спасибі, йдіть до столу". Худобина -- в кожному дворі. Щодня могорич знайдеться. Ех-хе-хе. А ти, видно, й справді дуже секретний. Я про таких коней і не чув ніколи. Нам би їх колись у кавалерію "К бою... отовсь! Шашки наголо!" Як шугонули б ми зверху... Ех-хех-хе. Наробили б рейваху.

Дід балакав, а я в цей момент понад усе жалкував, що не можу відповісти йому. Прокляття поетової дружини все ще висіло на мені. Не одразу я зрозумів, що старий Лаврін говорив не до мене.

Хоч із кимось погомоніти треба. От і забалакував Лаврін то до собаки свого, лінивого Бровка, то до сонної льохи, то до курей чи півня, якого називав "хуліганом". Сільські жителі взагалі часто говорять до тварин. А дід цією грою відганяв від себе свою надокучливу самотність. Баба його давно померла, діти й онуки роз'їхалися по всіх усюдах, сусіди забігали не часто, хіба що грошей позичати. Невеличке домашнє господарство багато часу не займало, а газети, які Лаврін любив прочитувати від початку до кінця, займали тільки вечори.

Зате в недільні та святкові дні на старих колодах біля дідової хвіртки збиралася чимала компанія. Йшли люди до клубу чи в магазин і майже кожен спинявся перепочити, щось запитати. Слово за слово зав'язувалась розмова, і дід Лаврін обов'язково вплітав у неї якусь смішну або інтересну історію. Власне, заради цих історій люди й затримувались біля колод. Старий вмів і любив розповідати. В ці хвилини він ставав ніби іншим -- веселим і хитруватим. Я й досі шкодую, що не все з дідових розповідей зрозумів, бо не знав достеменно всіх сільських обставин і характерів тих людей, про яких розповідав Лаврін. Та й не все міг почути -- хлів мій стояв далеченько від хвіртки, а дід, щоб його уважніше слухали, навмисно говорив упівголоса.

Однак буду послідовним. Все це було потім. А тоді, в перші сільські дні, між дідом і мною трапилася теж смішна придибаха.

Якось третього чи, мо', й п'ятого дня старий знову приніс мені добрячий оберемок сіна. Глянув на мої повні ясла і завмер зі скрушним видом:

-- Ти хоч трохи їв учора?

Я заперечливо хитнув головою. Ні, мовляв, не їв.

-- І сьогодні не будеш?

Я мотнув головою -- ні, не буду.

-- Може, хворий? -- дід, за звичкою, розмірковував вголос.

Я ще раз заперечливо хитнув головою.

Старий ошелешено подивився на мене.

-- Ти що -- розумієш мене?

Я енергійно закивав. Але мій новий господар все не міг повірити в таку чудасію. Він подумав і сказав голосно:

--Такого не може бути.

Мені стало жаль старого. Проте я поставив собі за мету обов'язково порозумітися з ним. Щоб він мав мене за розумну істоту, а не за худобину якусь, нехай і крилату.

Лаврін ще трохи подумав, посміхнувся, ніби вибачаючись перед самим собою, і почав швидко запитувати:

-- Надворі зараз ніч?..

Я заперечливо замотав головою.

--Вечір?.. день?..

Я мотав не зупиняючись.

• Ранок! --вигукнув старий.

Я одразу кивнув.

Старий випустив з рук сіно й сів просто на підстилку.

-- Може, зараз осінь? -- запитав з надією. Я не згодився.

• Значить, весна?

• Я кивнув.

-- Вхріна-корінь! -- вигукнув він і надовго замовк. Він дивився на мене, я на нього.

-- Вхріна-корінь, -- повторив старий свій дивний матюк. -- Піду полежу. Щось захотілося спати.

Ввечері він прийшов знову. Ще з порога посміхнувся" мені. Заклав руки за спину.

-- Тримаю тебе, розумієш, на прив'язі. Так мені онук звелів. А ти з крилами. Мабуть, літати хочеш?

Я радісно кивнув і притупнув копитом.

-- Споночіє -- відпущу. Тільки ж дивись, не втечи. І не лети на північ. Там електростанція. Ще напорешся на проводи... То обіцяєш не втікати?

Я часто-часто закивав. Мені зовсім не хотілося втікати від такого доброго господаря, який не змушує друкувати на машинці та співати іноземних пісень. Ще й-самого літати відпускає.

А старий хитрувато посміхнувся і зробив останнє попередження:

-- І дивись, не покохайся з якою колгоспною кобилою. Нашим конюхам крилаті лошата не потрібні. Тільки зоотехніки полякаються. Ха-ха-ха... Ну, добре, не засоромлюйся. Жартую.

Тієї ночі я зрозумів, що предками пегасів справді були коні. Дикі коні, вільні... Що то була за ніч?! Одна-єдина в моєму житті. Більше таких не буде.

...Прокинувся я десь аж пополудні. Розбудили голоси на подвір'ї. Дід Лаврін розмовляв з якоюсь літньою жінкою.

-- То що ж ви бачили, кумо? -- запитував дід.

-- Примару, їй-бо, присій-бо, куме. Таку велику білу примару. Схожу на коня з крилами.

-- То ви добре її розгледіли, а казали, недобачаєте.

-- Це я вдень недобачаю. Вночі чомусь краще бачу.

-- Ви, кумо, наче сова болотяна. Може, й мишей ловите?

-- Тю на вас, куме. Знову смієтеся зі старої жінки.

-- Ну що ви? Яка ж ви стара? Ви ще -- ого-го! На вас ще всі наші діди задивляються, як на базар йдете. Кажуть, така шпетка баба. Сама йде і пуд харчів на. собі пре. А торгується як! Коли б у магазинах так торгувалися, нам би й по дві пенсії не вистачило... Отож негнівіть долю, кумо. Вона жінка справедлива -- брехні не любить. Ви ще від усього села відіб'єтесь. Якщо спиною до плоту станете.

-- Куме, куме. Ви який були замолоду, такий і лишилися. Говорите мовби й гарно, а насправді смієтеся. Чи ж я вас не знаю. Зроду-віку бога не боялися. Очевидячки, через це ота примара якраз над вашою хатою літала.

-- Та що ви кажете? Треба буде сю ніч не доспати, підглянути. Може, то відьма яка мене причарувати хоче?

-- Тьху-тьху, не при хаті говорячи.

-- А чому б і ні? -- вже відверто глузував дід Лаврін. -- Відьми -- вони такі. Кого полюблять, не відчепляться. От я собі й думаю: поберемося ми з нею, і вона мене в хлопця перекине. Я помолодшаю років на п'ятдесят та й піду до клубу на танці. Дівчата зараз -- кров з молоком. Як виставлять усе своє причандалля, як уріжуть того швейка електричного. Що ви на мене так дивитесь?.. Я й за вас словечко замовлю. І вас моя відьма омолодить. Тільки, якщо знову побачите її, скоріш гукайте: "Залітай до хати, дурна. Лаврін тебе жде". Дивіться, не проґавте. Добре пантруйте.

-- Вам, куме, тільки смішки на умі. Кажу ж, то не відьма була.

-- Може, й не вона. Вам краще знати -- дзеркало ж маєте вдома.

-- До чого тут дзеркало? Не збивайте мене. Дайте розказати... Я спочатку думала, мо', на вертольоті хто до вас прилітав. Але вертоліт гуркоче, а воно геть тихо .летіло. Я підбігла трохи, хоча й боязко було. Дивлюсь: у нього крила широчезні. І копита. Аж чотири. При місяці підкови так і блищать.

-- Гм-м. Сучасна нечиста сила -- підкована. А хвоста в неї не було?

-- Не розгледіла.

--Ну, раз не було, значить, не чорт. Це я точно .знаю. Колись, ще в тридцять дев'ятому, може, й ви пам'ятаєте -- пішла селом чутка, ніби на Мармизовому ставку щось лякає. Всі казали: чорт з'явився. Бо старий .Мармиза йому свого млина заповів. Вже тудою і ходити боялися. Я, чесно кажучи, теж побоювався. А одного .разу забув. Пізно з вечорниць вертався, задумався та й почвалав через ставок, по льоду. Коли чую, щось позаду рохкає. Обертаюся, за мною той чорт суне. Страшний, волохатий. Ще здалеку до мене пазури тягне. У мене аж л'яти засвербіли -- видно, через них душа хотіла геть вискочити; Добре, хоч у тісних валянках був. Отака історія.

--Ой, куме! Розкажіть же далі.

-- Ну, далі вже ніби й не інтересно. Я, значить, наче до льоду примерз, а він все ближче підступає. Ніч місячна, видно, наче вдень. Лід блищить, наче дзеркало. І в тім дзеркалі чоботи хромові відбиваються. Гарні чоботи, добре намащені. Думаю: як це ж він на свої копита чоботи взув? Придивляюся ще краще і бачу: чорт без хвоста. Тоді роблю військовий маневр. Відступаю, ніби злякався, -- він за мною. Я тоді з палицею ходив, бо неспокійно було. Отож підпустив того чорта поближче та як вперіщу його... Він аж чоботи задер. Та як закричить знайомим голосом: "Лавріне, я пожартував!".

-- І хто ж то вас лякав?

-- Та Грицько Позаплотний. Чоловік непутящий був, п'яничка злодійкуватий. Потім якимсь дивом у начальство вибився, у сільраді секретарював. А за окупації поліцаєм став.

• Це я чула, -- сказала дідова гостя.

На хвилинку запала тиша. Лаврін кинув на землю недопалка і підвівся з лави, старанно затоптуючи його.

-- Заждіть, куме, -- схаменулася стара. -- А як же примара?

-- Яка?

-- От, знову не вірите. Аж обідно. Я ж її справді бачила. їй-бо, присій-бо.

-- Може, й справді, -- несподівано згодився дід і спокійно сів. -- Я хіба кажу, що ні? На світі всяке буває.

-- От бачите!

-- Пригадую, років зо два тому трапився у Старій Бульбівці інтересний факт. -- Лаврін починав чергову оповідку звичайними словами, але говорив так, що з ціікавості його просто неможливо було перебити. -- Жила, значить, в тому селі одна баба. Грошей мала достобіса. -- Старий перервався, щоб знову закурити і поволі вів далі: -- Що не день в місті базарувала - своїм, з городу, і чужим бозна-звідки. Але скупою була і сердитою на весь світ. Ні дітям своїм, ні онукам не давали й копійки. Навіть на іменини родичам огірки-жовтляки дарувала, бо їх ніхто вже не на базарі не брав. І все бідкалася, кожному стрічному жалілася на страшну свою скруту. Однак ці хитрощі мало допомагали -- в селі з баби сміялися. Казали: в цієї біднячки півмільйона по скринях наховано. І от одного разу прийшла баба додому, повечеряла-холодною бараболею та й укладається спати. Раптом чує голос. Тихий, моторошний: "Давай гроші. Давай, бабо, гроші". Стара хреститься, молиться, по кутках заглядає, а голос не змовкає. Злякалася скупердяйка -- .напівжива. І в хаті лишитися страшно, і рідні скрині, покинути боязко. Озброїлася коцюбкою та сіла під гру-бою. Тільки задрімала, нечиста сила знову за своє. Давай, тсаже, гроші, бо зі світу зживу. Цілісіньку ніч так і промучилася. А вранці -- бігом до дітей та онуків. Не повірили їй, переморгувались. Дружина старшого онука так і сказала: "Вам до лікаря тре". Врешті-решт умовила стара трьох своїх онуків, навіть могорич пообіцяла. Ввечері прийшли вони до баби, випили пляшку слабкої, мабуть розведеної, самогонки та й посідали в карти грати. Грають та грають, вже й дами на погони почепили, а голосу ніякого не чути. Хотіли додому йти, але стара вмовила заночувати. Тільки світло потушили, а нечиста сила знову заговорила: "Давай бабо, гроші. Гроші давай! Бо зі світу зживу. І ніхто тобі недопоможе. Ні сини, ні онуки". Тут бабині охоронці як посхоплюються! Світло увім-жнули, по хаті нишпорять. Гармидер! А голос не змовкає. Вже й ціну за бабу називає, й куди покласти розказує. Баба кричить-плаче. Онуки лаються. Сміх і гріх. Побігали онуки, побігали й оговталися. Почали спокійно шукати. У піч світили, на двір вискакували -- думали, мо', хто з даху через комин, говорить. Перевірили сіни, комору, горище, навіть у бабині скрині позаглядали, хоч вона й опиралася. Поступово так розійшлися, що й підлогу зірвали. А воно все говорить, не змовкає. Ще й -глузує над ними. Стара вже й волосся на собі почала рвати. "Це, --каже, -- мене бог карає за мою жадобу". Ледь відпоїли водою. Згодом і нечиста .сила перестала бобоніти -- втомилася. Сіли онуки, випили ще по одній та й задумалися. З одного боку, не може такого бути! А з іншого, факт є факт. Одній старій бабі, на грошах чокнутій, могло й причутися. А трьом здоровим хлопцям? Знову ж, як їм у це повірити? Всі троє були комсомольцями-атеїстами, ниньки - механізатори, люди, можна сказати, сучасні. Вирішили вони нікому нічого не розповідати, щоб не смішити село, але гайнули в район, до міліції. У районі їм трапились люди тямущі -- не сміялися. Наступної ночі хлопці-міліціонери взяли із собою спеціального собаку, тихенько в'їхали в село й обшукали кущі навколо бабиної садиби... І що ви думаєте? Зловили нечисту силу.

-- Так і зловили? -- не повірила захоплена Дідова слухачка.

-- Ще й швидко зловили. То був не чорт, не диявол, а сусідський парубок. Він у місті на телемайстра вчився. Тож придумав, харцизяка, дуже хитрий пристрій. Приходив якось до баби радіоприймача ремонтувати. Бабиного полагодив і тим часом в її хаті між сволоком і стелею свого, маленького, радіоприймача нишком прилаштував. Перечекав тиждень, а потім засів у кущах поблизу і давай говорити в перероблену телефонну трубку. У бабиній хаті все чути, а звідки голос-- не добереш.

Лаврін замовк, поглянув угору і сказав байдуже:

• Щось мені поперека ломить. Видно, дощ буде.

Його гостя аж скинулася від тих слів:

-- Чого ви мені, куме, весь час, зуби заговорюєте? Я до вас як до мудрого чоловіка прийшла. Порадитись.

-- Про що порадитись?

-- Та про оту примару. Тим більше що вона над вашою хатою літала. Не над моєю.

• А хіба я знаю, над чиєю? Не бачив, не скажу.

• Щось ви, куме, викручуєтесь. Ось піду і заявлю на вашу нечисту силу.

-- Куди?

-- Та хоча б голові сільради.

-- Ет, знайшли кому. Не буде він цим питанням займатися. Не по його лінії. Хіба що лектора з району запросить. Та й не до того зараз голові. Весна йде. Вже картоплю садити, а насінневої в колгоспі не вистачає. Восени знову за підвищеним переконанням погналися. Тепер бігають по хатах, шукають. До вас, кумо, не приходили?

-- Ні. Бо знають, що я не дам... То, може, мені в Коропівку поїхати, до попа?

-- Теж не варто.

-- Чому?

-- Бо й він не буде цим займатися. Не захоче. Він попик молодий. Ввечері перевдягається у джинси, сідає на мотоцикл "Ява" і гайда в місто, до дівчат.

-- Таке скажете. В кожного батюшки своя матушка є.

-- То своя. А чужі дівчата завжди смачніші. Що вже про молодих казати, коли навіть старі люди сорому не Знають. От, приміром, ви, кумо.

-- Що я? Чого це ви?

-- А того. Щоночі спідницю в руки та й ходу до кавалерів... Або казатимуть, що ви до чортиків напилися. Мовляв, гнали самогонку і напробувались до нестями,. до коней у небі. Адже вночі п'ють лише самогонники. Звичайні п'яниці тепер цього заняття і вдень не соромляться... Так що ліпше мовчіть, кумо. Бо ще вас до лікаря відправлять, від білої гарячки лікуватимуть... А за цікаву розповідь спасибі. То, напевно, бусел якийсь ранній пролетів, от вам і привиділося. Ви вже йдете, кумасю? Спішите. Ну, до побачення. Заходьте ще.

Лаврін провів свою гостю до хвіртки і, весело посміхаючись щербатим ротом, пішов прямо до хліва.

-- Ото баба, -- відчинив навстіж ворота. -- Аж упрів біля неї. Проте вкоськав. Тепер, здається, мовчатиме. Але тобі доведеться кілька ночей обійтися без польотів. Про всяк випадок... Ех-хе-хе.

Дід запалив чергову, чи не соту за день, цигарку і настроївся поміркувати вголос:

-- От люди. Дивні, їй-право. Іноді не знаєш, як і бути. Розповісти їм про свої печалі - скажуть: розплакався, щось приховаєш -- віднесуть до скритних; поділишся радістю -- матимуть за хвалька; а почнеш викручуватись -- обізвуть брехуном..І чого воно так?

Балакаючи, Лаврін узяв маленького ослінчика, якого спеціально приніс до мене у хлів, і почав вмощуватися на ньому під стіною. Такий серйозний, філософічний. вступ завжди обіцяв якусь чудернацьку історію. Я із задоволенням нашорошив вуха. Та раптом від хвіртки знову почувся чужий голос:

-- Діду Лавріне! Агов! Де ви?

-- Бригадир, -- значуще-насмішкувато пояснив мені господар і, швидко зачинивши ворота, пішов назустріч новому гостю.

-- Заходь, Петро Бенедьович. Заходь. Щось давненько ти не звертав до мене. Ще з осені.

-- Та все ніколи було, -- поважно пояснив невисокий набурмосений чоловік з авторитетним барильцем.

-- Зараз теж поспішаю. На правління. -- Чоловік з барильцем сів на лаву, зняв кашкета і витер зіжмаканим носовичком прекрасну дзеркальну лисину. -- Я до вас, діду, із діловим питанням.

-- Що ж, кажи, -- зацікавився господар, сідаючи поряд з бригадиром.

-- Мо', трохи попрацюєте? Ви ж завжди теє, в гарячу пору, ну, підробляєте.

-- А чого ж? Можна. По півдня працювати я ще здужаю.

-- Ну й добре. Бо п'ята бригада вже льон сіє, а ми теє.

-- Зажди. Який льон?

-- Ну, який-який. Звичайний.

-- Та ще ж рано. Земля не вгрілася, мені он поперек ломить, наче на дощ, на сніг.

-- Ой, діду! При чім тут ваш поперек! Наука велить сіяти.

-- На-у-ка? -- протяг старий Лаврін і раптом аж вибухнув. -- А позаторік п'ятдесят гектарів пересівали теж за наукою? Чи просто звикли нею прикриватися? Зівсно, так легше. На випадок чого, не я помилився -- наука.

-- Дідуню! Давайте, як каже наш голова, без цих... дискусій. Ми люди маленькі. Сказали сій -- посіємо... Отже, домовились... Завтра на вісім приходьте.

-- Не вийду я.

-- Отакої.

• Не вийду, і все. І не проси. На яку другу роботу -- будь ласка. Я ще при силі. А на цю й не проси.

• Яка це вас знову муха вкусила?

• А така. Совістю називається. Я свої останні роки хочу з нею в мирі жити.

-- У вас, значить, совість, а в мене, значить, її немає? Думаєте, я хочу спішити, хочу людей смішити?

-- То й не сміши, хто тобі не дає?

-- Та голова. Вчора на правлінні з мене мотлох робив. Ви ж, діду, увійдіть в моє положеніє.

-- Я б хотів, та не можу. Ніяк тебе не збагну. Ти що, без'язикий. Не можеш тому голові пояснити?

-- Ви, діду, як мала дитина. На голову нашого район тисне, а на район -- область. Та й хто не хоче першим відсіятись, в передовики вийти?

-- Ну, це ти вже загинаєш про область. Чого ж тоді в газетах весь час пишуть про самостійність господарських керівників?

-- Теж мені сказали. Так то в газетах. Там одна правда, а в житті друга.

--Брешеш ти все! -- втомлено підвівся старий Лаврін. --Одна в житті правда. На всіх одна. Тільки такі, як ти, облудники її... її...

Дідові забракло повітря. Він стояв перед багато молодшим бригадиром, смішно вимахував руками, сердито і трохи розгублено.

-- Чого це ви? -- примирливо мовив бригадир. -- Заспокойтеся. Від вашого крику нічого не зміниться. І взагалі, я пожартував.

-- Не зміниться, кажеш? Правду на двоє ділиш. Та люди за неї колись... Та через таких, як ти, гадів...

Дивна переміна сталася раптом із бригадиром. Він погладив собі те місце, де мав бути чуб, поправив під пахвою товсту, аж роздуту, теку з паперами, підвівся, виставивши вперед своє барильце, й тільки після всіх цих процедур сказав, каменем кидаючи кожне слово:

-- Ваші фронтові заслуги, громадянине, ми знаємо. Але все те було давно. А тепер коней вам я не дам. Як лежню і скандалісту. Вважайте, це штраф за образу при ісполнєнії. При сім бувайте здорові -- не кашляйте. Льон ми й без вас посіємо.

По цих словах чоловічок з барильцем повагом викотився за хвіртку. А дід Лаврін ще постояв трохи біля лави, посмоктав згаслу цигарку і, не зайшовши до мене, подався в хату.

...Через два дні випав сніг. Лапатий, густий. Він злітав з неба мляво, ліниво. Ніби знущався. "Ех-хе-хе. Лучче б я був неправий", -- тільки й сказав тоді мій господар. Більше він не говорив зі мною. Лише приніс із току ще один оберемок сіна, який порятував мене від холоду.

Минуло ще два дні. Знову пригріло сонце. Сніг станув, неначе його й не було. Весна розніжила землю і заходилася порядкувати довкола так вправно, ніби завжди була господинею в селі й ніколи навіть не відлучалася з нього. Я швидко забув дідову сварку з бригадиром. Хотілося літати. Ота вільна, шалена ніч снилася мені, не давала спокою.

А Лаврін нічого не забув. Ввечері я почув, як вік сердито запитує через межу у свого сусіда -- тракториста Петра:

• Ні, ти мені скажи? Чого так буває? Доки такі, як цей, на землі порядкуватимуть?

Петро мовчав.

-- Мовчиш? -- напосідав на нього старий. -- Не хочеш псувати стосунків з начальством?

-- Та яке він мені начальство? -- нарешті не витримав Петро. -- Та й що він мені зробить? Трактора не забере, з роботи не вижене. Бо я працюю. Роблю все, що треба.

-- На тебе люди дивляться. Якщо вже ти за нього голосував, то й інші руки дерли.

-- Дивна ви людина, діду, --почав тихо дратуватися Петро. -- То смішні байки розказуєте, то у філософію вас тягне. Ну, голосував я за нього, то й що? А за кого ж мені було голосувати? Хто в нас ще є в селі? На бригадира не кожен і підійде. А хто підійде -- не згодиться таку лямку тягти.

-- Так-то воно так, -- зітхнув старий, та враз скинувся знову. -- Але ж землі господаря треба, ха-зя-їна, сина! А він? "Це питання треба узгодити?..", "Строки піджимають...", "Як би якої перевірки не було..." Що не спитай у нього -- одна відповідь: "Це треба узгодити"... Наче він не колгоспний бригадир, а прикажчик панський.

-- Ну, сусіде. Це ви перегнули. Він теж по-своєму старається. А за город ви не хвилюйтеся. Будуть мені орати, то я й до вас коні заведу.

-- Та не за це я тобі говорю! Не за це. Чому льон пересівати довелося? Хто в цьому винен?

-- Ну, діду, -- тільки й розвів руками Петро.

-- А я тобі кажу хто. Ти винен.

-- Я ?

-- Ти. Бо мовчиш. "Я свою роботу виконую. Сам я все роблю правильно". Теж мені - член нового правління.

-- Знаєте, діду... На кожну невдачу ні в кого нервів не вистачить. А якщо так міркувати, то й ви теж... того...

-- І я теж... Я завтра в район поїду... Скільки можна справді?

-- Хто ж міг знати, що погода так переміниться. -

-- А треба було знати. Треба було.

...Наступного ранку старий Лаврін і справді десь зник. З'явився лише ввечері. Задоволене пройшовся широким подвір'ям. Видно, шукав, з ким би поділитися новинами, що так і піднімали його. Рвучко, настіж відчинив ворота мого хліва, осміхнувся переможно:

--А в районі нове начальство. Ще геть молодий хлопець. Проте беручкий -- старий не докаже. Як почав він по телефону тих агрономів довбати. Матінко рідна! Тільки пух з них летів. "Ви, -- каже, -- не знаєте, що таке льон. Що це за культура. Ще овес не досіяли, а вже з льоном у поле поперлися". Так прямо й казав при мені в телефон. А потім ніяково йому стало, що гарячкує. "Вибачте, -- каже, -- за форму, але прийміть до уваги зміст". Он як! Мене аж до дверей провів: "Ви, батьку, не переживайте. Збитки віднесуть на рахунок винних". Тут вже мені незручно стало. Кажу: "Я ж не для того приїжджав". А він: "Я розумію. Але й це потрібно. Одного-двох навчимо, інші думати почнуть".

Старий ще довго розповідав мені про свою поїздку, додаючи все нових і нових подробиць, потім переключився на спогади: про колективізацію, голод, війну. А набалакавшись досхочу, дозволив мені політати. Попросив тільки:

-- Ти ж до темноти не вилітай. І повертайся хутко. Бо якщо моя кумася знову тебе вгледить, розмов буде -- не переслухаєш.

Що й казати, я ледь дочекався ночі. Як і обіцяв дідові, повернувся задовго до світанку. Хоч так хотілося ще політати. Якби ж я знав тоді, що та ніч .буде для мене останньою вільною ніччю на стільки довгих місяців неволі...

Новий, так би мовити, етап моїх поневірянь розпочався наступного ж ранку. Мене розбудили тоді роздратовані голоси. Просто під хлівом, на межі, наш сусіда-механізатор голосно сварився з якимось червонопиким чоловіком, напевно, їздовим. Поряд стояли запряжені до плуга двоє коней.

-- Де твоя совість, Іване? -- напосідав Петро. -- Пропив?

-- В мене указівка така.

-- Вже й слова його засвоїв. У-ка-зівка... Це ж не кому-небудь. Діду Лавріну. Він же за тебе, лайдака...

-- А ти не лайся. Подумаєш, начальство знайшлося... Не можу я. Мені бригадир так і сказав: "Виореш Лавріну города - зніму з коней". А без них що я можу? І нехай Лаврін не буде таким розумним. Нехай в район не їздить. Бригадир так і сказав: "Він мене оштрахував, і я його городом оштрахую".

-- Та ніхто ж не знатиме, -- поміняв тактику Петро -- А я тобі добрий могорич поставлю.

-- Еге, не знатиме? Поки одну борозну пройдеш, п'ять чоловік побачить. А за другою вже й сам бригадир прибіжить... Ви вже якось самі домовляйтеся. Не вплутуйте мене. Тут діло політічеськоє...

-- Та яке політічеськоє? Дурню! Це глупство звичайне, -- знов спаленів Петро і кинувся до коней. -- Я сам виорю. Геть звідси.

-- Люди! Рятуйте! -- раптом заволав на все село червонопикий. -- Ґвалт! Грабують!

На його крик вискочив з хати дід Лаврін. Він одразу все зрозумів.

-- Відступися, Петре, -- попросив тихо. -- Не чіпай дурня. А я собі знайду чим зорати.

-- Де ж ви знайдете, діду? -- запитав Петро, але вуздечку випустив.

-- Та хоч би цигана з Лугинівки покличу. В нього кобилка справна.

Червонопикий, вельми задоволений з такої несподіваної переміни, швидко перепріг коней і вже здалеку, з воза гукнув:

• Здохла кобила в цигана. Здохла. Га-га-га!

• Плуга забери, падло п'яне,-- крикнув йому навздогін Петро.

--Ти мені його в зубах принесеш. Фуліган, -- і тільки затарабанило-задвигтіло вулицею. Наче то не сільський п'яничка їхав розбитим возом, а сам нечистий мчав на терміново скликаний відьомський шабаш.

...А вночі ми з дідом самі з'орали йому нивку. Боже ж ти мій! Хіба я відав раніше, яка це робота?

Спочатку холодна й чужа, а потім гаряча й липка збруя впивалася мені в тіло. Ноги, наче в корови на льоду, розповзалися на всі чотири боки. Я ніяк не міг приноровитися, вловити потрібний ритм. То спішив і заганяв плуга у розпашілу, м'яку землю так, що господареві моєму доводилося довго кректати, витягаючи його. То басував на місці, невпевнено оглядаючись на плугатаря і цим викликав його невдоволення. А на першій борозні навіть кілька разів піднімався в повітря, тягнучи за собою плуг і діда разом з ним. Іноді мої крила самі без погодження зі мною змахували кілька разів підряд і такий вітер піднімали, що в старого з голови злітав кашкет.

-- Куди ти, кроть твою! -- лаявся дід і хрестив мене батогом, звичайним шкіряним батогом, замурзаним, заяложеним до чордоти.

Але я не сприймав це за образу. Бо дідові було значно важче, ніж мені. Піт застилав йому очі, в грудях сапало пробитою гармошкою, ноги грузли в мокрій борозні. Коли ми розверталися, мене теж хилила, загрожуючи повалити, важка втома. Я дивився на діда і бачив у тьм'яному місячному світлі, як важко випинаються на його шиї товсті набубнявлені жили. Та дід тільки міцніше перехоплював до блиску відполіровані чепіги й тихо примовляв мені:

• Но, Пегасику. Но. Вже не так багато лишилося.

Я все думав: навіщо дідові ця мука? Він одержував найбільшу в селі пенсію. У хаті теж мав усього вдосталь. Діти й онуки його давно повиростали, роз'їхалися. Хіба не можна було перечекати, поки мине злість бригадира? Чи знову поїхати в район і поскаржитися на нього?

Ніби вгадавши мої думки, дід зупинився, перевів подих і сумно сказав:

-- Земля не повинна вакуватися. їй якраз пора підійшла насіння прийняти. Правда ж, Пегасику? Я кивнув -- брязьнула в темряві збруя.

-- От бачиш. Ну, тягни далі.

І я потягнув. Чесно кажучи, проклинав тоді долю свою. Якби знав, що чекає на мене попереду, то волів би назавжди залишитися в діда на господарстві. Я б йому хоч і щодня орав би. Я б возив найважчого воза. Та хіба вгадаєш, що чекає на тебе?

...Роботу ми скінчиили аж перед світанком. Бо старий Лаврін що далі, то частіше спинявся перепочити. У нас ледь вистачило сил занести плуга на те місце, де його залишив червонопикий їздовий. Потім дід, мимоволі постогнуючи, зняв з мене і сховав свою збрую. Мені в цей момент так було жаль його, що я, здається, по-собачому руки йому лизав би, якби не втома. Вона звалила мене в пахуче сіно, і спав я без задніх ніг.

Думав, що просплю весь день до вечора. Та десь по полудні в мою свідомість почав вдиратися якийсь голос.

"Знову! -- сердито подумав я. -- Ну що за село? Весь час сваряться. Ніколи не виспишся".

Але на широкому дідовому подвір'ї поки що не сварилися. Навпаки, голос, що розбудив мене, був веселим.

Якби я не визирнув крізь шрапинку, то так і не впізнав би того червонопикого. Він щиро радів:

-- Ото добре, що виорали. Ото добре. А мене вже загризла моя благовірна. "Я, -- каже, -- сама візьму твої коні й сама виорю дідові города". Що вже я наслухався від неї!

Лаврін мовчав. Тільки слухав і дивився на схвильованого їздового. А той не вгавав:

-- То хто де це, діду, вам виорав? Та так швидко. Я й передумати не встиг. А хотів ще йти до бригадира за вас просити... Хоча, правду сказати, погано виорали. Хтось, видно, молодий та невмілий робив. Покривуляв геть усі борозни... Хто ж це такий, га, діду? І сліди такі чудні. У нас так не підковуть коней. Га, діду? Хто це був?.. Не хочете казати, то й не треба. Я бригадиру так і доповім. Мовляв, не признається дід Лаврін. А кінь не наш, не колгоспний. Так що я тут ні при чім. Тут хтось інший промишляв. Підпільно, Отож це діло вже політічеськоє.

-- Ти цього слова краще не вживай, -- не втримався Лаврін, хоча й мав намір не вступати в розмову.

--Чому, діду?

--Бо ти його не розумієш. Паскудиш тільки.

--Отакої. Один ви у нас правильний. Усе знаєте. Це ж треба видумати. На рідний колгосп у район наскаржитись. Думаєте, заслужений чоловік, то й можна. А ви будьте такі, як усі. Поставте бригадиру доброго могорича, повиніться, помиріться з ним. То все й буде добре.

-- Може, й тебе могоричем пригостити? -- глузливо запитав Лаврін.

Але червонопикий не вловив глузливої нотки в голосі старого. Заусміхався ласо, аж крок ступив дідові назустріч:

-- А що? Можна для початку й мене. Я теж не остання людина в селі.

-- Геть звідси, лакузо!

Червонопикий ніби спіткнувся об те незнайоме для нього слово:

-- Лаку... що? То... ви? Мене проганяти?

-- Відчиняй хвіртку руками. Бо зараз лобом відчиниш, -- дід пішов на їздового, а той, наче, припечений його поглядом, задкував і задкував, аж поки не вичимчикував з двору. А тоді скочив на свого воза й наче сили від нього дістав -- змахнув, кулаком:

-- Ну, постривай, старий пень! Я тебе виведу на чисту воду, -- цьвохнув своїх коней -- і знову диявольська тарабанина луною заляскала на всіх кутках сільця.

Дід ще довго дивився, як в'ється за возом перша, ще несмілива весняна курява. Ніби йому й справді був цікавий її танок. А потім ураз зсутулився й пішов у хату.

"Важко одному", -- ніби говорила мені його згорблена спина. Ех, хоч би мову мені повернуло, чи що? Чи поет з міста приїхав? Гасає там по редакціях. А толку з того?

І таке мене взяло недобре передчуття, що аж крила мої поопускалися. Туга навалилася з усіх боків, і я, заморочений сумними думками, незчувся, як знову заснув.

...Дід Лаврін вийшов з хати, коли сонце вже мало от-от гулькнути за обрій... Чомусь не захотів навіть побалакати зі мною. Щільно причинив ворота. Ще й заіржавілого замка зверху накинув. Правда, не замкнув його -- чи ключа загубив, чи сам замок був зламаний.

Я не міг зрозуміти, за що саме Лаврін сердиться на мене. І від того мені стало геть тоскно. На знак протесту до дідової несправедливості я відвернувся від воріт і почав дивитися в іншу, протилежну шпарину, яка виходила на сусідське обійстя, на молодий колгоспний садок і синю далечінь за ним. Там, у високому небі, бавилися, наздоганяючи одна одну, білі, схожі на міських кудлатих собачок, розніжені хмарки. Я мимоволі почав уболівати за одну, найменшу хмаринку, її от-от мала наздогнати більша, вже посіріла хмара, схожа не на собачку пуделя, а на якусь гарну, але злу химеру. Здавалося, та химера зараз наздожене найменшу, найкрасивішу і поглине її, стане ще сірішою, ще темнішою. А потім вона поковтає усі хмарки на небі, набубнявіє темнотою і кине на землю злі жала граду.

Але хмаринка-білявка, за яку я так по-дитячому вболівав, не давала себе наздогнати. Підбадьорювана вітром, вона втікала все далі, все більше розпушувалась, наче воліла краще зникнути, розчинитись у блакиті, ніж стати одним цілим з гарною, але злою хмарою.

Я настільки захопився своєю грою, що на деякий час забув, хто я і де я. Забув і про обережність. Хоча мій старий господар попереджав мене. Він навіть нагонув у кутку хліва цілу купу позаторішньої соломи й наказував мені: "Якщо хтось без мене чи зі мною підходитиме до хліва, заходь у куток і лягай. За соломою не буде видно". Дід Лаврін знав, що балачки про білу примару, яка ніби-то ховається в нього, коли-небудь та приваблять занадто цікавих. Мені б повсякчас тримати свої вуха нашорошеними. А я, дурний, розфантазувався, на небо задивився. І відірватися від своїх фантазій зміг лише тоді, коли відчув, що це не тривога за білу хмаринку, а чужий ворожий погляд не дає мені спокою.

Я озирнувся на ворота. У шпарину поряд з ними дивилося чиєсь око. Точніше, око було не чиє-небудь. Воно безперечно належало людині. Але таких диких, до хворобливості безбарвних, риб'ячих очей я ще не бачив ніколи.

Ховатися мені було вже пізно. Залишалося стояти нерухомо і сподіватись на сутінки, які тужавіли в моєму помешканні значно раніше, ніж надворі. Чорт би забрав цей дідовий хлів, у якому щілин значно більше, ніж бажаючих подивитись на мене.

-- Так, -- сказав за стіною власник водянистого ока, -- так-так, так-так. Дуже добре.

Потім око зникло -- людина відійшла від хліва. Я тихо підійшов до воріт і припав до шпарини над ними.

Посеред двору стояв бригадир. Я його одразу впізнав по нахабному черевцю-барильцю. Воно хоч і були занадто великим для цього невеличкого чоловічка, але не заважало йому задоволене потирати руки. Він аж забув про своє авторитетне становище і легенько підстрибував. Так радів та тішився.

-- Гей, діду, -- загукав, полохаючи сусідських собак. -- Виходьте-но сюди.

Через секунду рипнули двері.

-- Хто такий? Чого треба?-- запитав старий Лаврін без своєї звичайної приязності, з тріщинкою в голосі.

-- Що то за кінь у вас у хліві форкає?

"Ну, це вже брехня, -- хотілося мені відповісти за діда. -- Пегаси ніколи не форкають".

Та на мій поетичний вигляд бригадир вочевидь не звернув ніякої уваги. Напевно, він не розгледів у напівтемному хліві моїх крил. А може, крила просто не вкладалися в його голові, як об'єктивна реальність, і він відкинув їх геть, не хотів бачити.

Носій персонального барильця насолоджувався зловтіхою.

З хвилину панувала тиша. Дід з бригадиром йшли один одному назустріч. Мовчки, наче перед битвою. Старий Лаврін ішов спокійно, а бригадир пер на нього своїм барильцем, як бульдозер, і посеред двору дід мусив ступити крок убік, щоб не зіткнутися з череванем.

-- Порушуєте законодавство, громадянине, -- бригадир старанно робив свій голос грізним. Та вийшов його вигук якимсь по-баб'ячому вередливим і роздратованим. Гора вродила мишу.

-- Зроду совість мав, -- статечно відповів Лаврін. -- І зараз маю. На відміну від інших.

-- Без натяків, без натяків! -- верескнув бригадир. -- Коня тримаєте! Я сам бачив. Щойно. Тепер уже не відкрутитесь. Іч, розпустили чутки селом. Біла примара. Це ж треба видумати. Щоб люди боялися. А сам коня білого тримає, не зареєстрованого. Вам коня нє положєно мать. Це вам так не минеться.

-- Злякав собаку блохою.

-- Без натяків. І давайте ту кобилу-блондинку швиденько гнуздайте та ведіть за мною. На колгоспну конюшню.

-- Ану вийди звідси.

-- І не подумаю! Я тут представник порядку.

-- Всесвітніх дурнів ти представник, а не порядку.

-- Ця образа вам теж запишеться.

-- Діду, що це у вас тут за ґвалт? -- почувся раптом знайомий голос.

-- А тобі яке діло? -- випередив господаря бригадир. -- Іди собі.

-- Що він тут хоче? -- запитав Петро знову, ніби опецькуватого чоловіка з барильцем і не було поряд.

-- Та ось хоче обшук робити.

-- Обшук? У кого?

-- Та в мене. Каже, коней приховую.

-- У вас? Обшук? -- ніяк не міг утямитися Петро. А потім рвучко повернувся до бригадира:

-- Ти розумієш, що робиш? Схаменися, чоловіче. Це ж Лаврін Іванович перед тобою, не хто-небудь.

-- Для закону всі рівні, -- відрубав опецькуватий і повторив свою улюблену фразу: -- Я тут представник порядку.

-- Порядку! -- аж закричав тракторист. -- Ти й порядок -- це все одно, що мій пуп і сонце.

-- Ти теж ображаєш? Думаєш, якщо член нового правління, то все можна? Дивись мені. Ми тебе висунули, ми тебе й зняти можемо.

-- Хто це, ми?

-- Ет, що з тобою балакати. Не заважай мені обшук робити. Діду, відчиніть хліва.

• Якби я був твоїм дідом, я б з горя втопився.

Ну, то я сам відчинити можу, -- чути було, як брязнув засув. -- Но-но. Рук не простягай... Геть... Не про... Що ти робиш з начальством?! Куди ти мене тягнеш? ,

--Куди треба, -- зі злістю відповів Петро.

Тут, я знову забув про обережність і прилип до найбільшої щілини. Петро, тримаючи бригадира за комір, ніс його на спині, наче лантух з бараболею. "Представник порядку" був нижчим за Петра, з його спини до землі не діставав. Тільки руками й ногами бовтав безпомічно і перекошеним ротом хапав-хапав повітря. Невимовний жах відбився на його обличчі -- бригадира, начальство отак зневажили! Кінець світу! Бригадирського світу.

Петро допер його до хвіртки і викинув за подвір'я. Тільки булькнуло. Ніби впала до половини наповнена грілка.

Бригадир підхопився, довго ковтав повітря, а потім закричав:

-- Одна шайка! Я вас виведу на чисту воду! Я вам покажу! -

На нього вже не зважали, й він, не осмілившись удруге зайти до подвір'я, обтрусився й пішов геть.

А дід Лаврін і Петро мовчки сіли на лаву й закурили. Обом ніяково було.

-- Даремно ти, -- згодом промовив дід. -- Я б його й так не пустив би. Тепер він все життя тобі мститись буде.

• А... На хвіст солі він мені насипле.

Знову помовчали.

--Діду, ви мені даруйте, але все ж... Ну, можна вас запитати?

--Питай. Не бійся.

--Хто вам города зорав? І коли? Вночі? Чи що?

Старий Лаврін похилив голову:

-- Тобі, Петре, я сказав би. Та слово дав. Розумієш?..

-- Ну, я піду, -- по паузі мовив Петро. -- Піду я. Пізно вже.

Старий не підводив очей.

-- Бувайте, діду.

-- До побачення.

Я розумів старого. Але ж чорт з ним, з тим словом. Міг би й показати мене сусідові. Вже стільки людей мене бачило. І нічого. Живий зостався..

Та старий Лаврін, видно, міцно пообіцяв онукові. Через те й мучився. Зайшов до хліва, зітхнув скрушно, тихо проказав

--А він же обов'язково повернеться. З міліціонером, зі свідками. Тоді не відкрутишся. Знайдуть тебе, відріжуть крила -- і на конюшню. Ех-хе-хе. Якби ж ти менший був. Такий хоча б, як моя кицька.

Мені дуже жаль стало своїх білосніжних крил, а ще більше самого Лавріна, який через мене мусить стільки терпіти.

ЗОШИТ ТРЕТІЙ

-- Якби ж ти меншим став, -- знову повторив старий.

Пружна, гаряча хвиля пробігла по моїй шкірі. Я раптом відчув, що зменшуюсь. Навіть мої блискучі підкови, зроблені на міському заводі з нержавіючої сталі, меншали разом зі мною. Лише крила спочатку не хотіли піддаватися, а потім теж почали зменшуватись.

Дід вражено дивився на мої метаморфози. Коли вони закінчилися, ми довго мовчали. Лише дивилися один, на одного. Тільки місцями помінялися: я дивився на Лавріна знизу вгору, а він навпаки -- зверху вниз. Чудно було мені, Пегасові, дивитися на світ з висоти кота.

Старий винувато промовив:

-- Ти тільки цей час перебудеш. Добре? Поки всі заспокояться. А потім повернешся в тіло. Добре?

Я ствердно кивнув маленькою головою. Господар взяв мене під пахву і поніс до хати.

...Оселився я на печі. Там було тепло, сухо і чомусь пахло маленькими дітками. Одне заважало -- пилок із гарбузових зернят лоскотав ніздрі: Дід настелив мені в кутку старого, чистого шмаття, приплескав рукою те новоутворене ложе і сказав-підкреслено бадьоро:

--Курорт.

Потім запнув черінь фіранкою, і я залишився сам у своїй окремій, вибіленій підсиненою глиною квартирі, де з ранку до вечора панували спокійні сутінки. Лише зрідка їх розвіював дідів голос. Але він дедалі все рідше бував удома. Почав ходити в колгосп на роботу, бо вже весна розбуялася по-справжньому. Та й на присадибі, ой, було до чого докласти рук.

Спочатку я насолоджувався спокоєм. Приємно було після всіх гармидерів нікого не боятися й нічого не думати. Але дні спливали за днями, а дід і не збирався мене визволяти, не наказував збільшитись.

Я почав нудитися. Все частіше вистромлював голову на світ божий, а згодом почав потроху літати по хаті. Незвично було, тісно. Не встигнеш крилами змахнути -- стіна. Та й крила стали, тьху, гороб'ячі, немічні. Весь час мене перехнябювало, на бік кривило. Ще в перший день я нехотя скинув з полиці торбу із сушеними яблуками, а на третій день польотів не встиг розвернутися і протаранив шибку -- добре, що рами ще стояли подвійні. Ввечері дід глянув на розбите вікно і одразу все зрозумів:

-- Літати хочеш? На волю?

Я підстрибнув на припічку.

-- Ну добре, добре. Випущу тебе вночі. Вже днів з десять минуло -- позабували. Та й поменшав ти. Так що боятися нікого.

Ледь я дочекався до вечора. Як тільки зовсім засутеніло, дід виніс мене на вулицю і підкинув, наче голуба, в повітря.

Довгождана свобода!

Я полетів, полетів, полетів. Я мчав на всю силу моїх тепер маленьких крил. Вітер ще не свистів у моїх вухах, але вже почав тихенько посвистувати. Вітер дужчав і заважав мені. Він підскакував то з одного боку, то з іншого, штурхав мене, шарпав за одне крило, за інше. Від цього я робив такі несподівані віражі й петлі, що якби в цей час на мені сидів якийсь поет, такий собі, мініатюрненький поетик, пропорційно схожий на мене, то він, бідний,написав би щось подібне до гоголівських записок божевільного, тільки не в прозі -- у віршах.

Доля моя, доля! Я так халтурно летів, що аж самому було соромно. Добре, хоч ніхто не бачив мене. Інакше обов'язково переплутав би з мокрою куркою, яка раптом, ні сіло, ні впало, надумалась піднятися у піднебесся.

Ні, природа явно помилилася, коли вирахувала наш, пегасівський, запас надійності. Але звідки їй було знати, що колись комусь із нас доведеться зменшуватись до таких зовсім несолідних розмірів?

Так я бідкався сам до себе і летів, летів крізь нічний вогкий морок, не відаючи, куди мене несе, не дивлячись вперед, не оглядаючись назад. Але доля моя гірка навіть побідкатись не дала. Раптом -- хрясь! -- щось блиснуло у мене на лобі, я на мить відчув, що не просто падаю, а лечу вниз, ніби камінчик, пущений з рогатки. А потім настала темрява, перед якою сама ніч видається лігнім днем у пустелі.

...Темрява була в'язкою, наче глина, і тривала, здається, довго. Отямився я в якомусь металевому, з іржею на стінах склепі. Кілька хвилин ніяк не міг зорієнтуватися -- все крутилося й пливло перед очима. Облуплені брудні стіни то насувалися, то віддалялися. Нарешті всесвітня хитавиця стишилась і я побачив, що лежу на стелі якоїсь химерної жерстяної кімнати з двома запиленими вікнами і широкими дверима. Але чому на стелі? І чому не падаю з неї? Де ж тоді поділася знаменита сила тяжіння, відкрита не менш знаменитим Ісааком Ньютоном, якого й досі хвалять на перших сторінках усіх науково-популярних журналів, щоб потім на останніх сторінках тих же журналів із чистою совістю вкотре переповісти сумнівні бувальщини про його дивацтва?.. Думки мої плутались.

Я спробував поворушитися, але не зміг. Ні, сила тяжіння тут ні джо чого -- просто хтось приклеїв мене до стелі спиною і крилами. Але навіщо?

У кімнаті разом зі мною знаходились двоє людей. Вони догори ногами сиділи на металевих стільчиках, які були прикручені ніжками до тієї ж стелі. Перед ними на теж перевернутому столі стояла шийкою вниз пляшка з якоюсь сивуватою неприємного запаху рідиною… "Стоп! -- подумав я. -- Чому стеля така брудна, затоптана, а підлога порівняно чиста?"

Я до болю скосив очі в одне з вузеньких вікон і одразу все зрозумів. Світ перевернувся ще раз, щоб стати на своє місце. Втім, він не залишив його, це я сам лежав на підлозі догори ногами, а світогляд, як відомо, залежить від точки зору.

Так... Тепер залишалося довідатись, де я, чому сюди потрапив і хто ті люди за столом. Я почав придивлятися й прислухатися.

Вони обидва були досить дивно одягнуті. Вищий на зріст, чорнявий, мав на собі новісінькі закордонні джинси, заправлені в брудні, потріскані чоботи, сірий зваляний светр і куценький піджачок яскраво-жовтого кольору. А нижчий, білявий і на відміну від свого товариша дуже коротко підстрижений, але неголений, був зодягнутий не менш оригінально -- у блискучі, лаковані туфлі, прості, без претензій, штани, білу сорочку і бувалу в бувальцях чорну куфайку. Зате краватка!.. Яка в нього була чудова краватка! Вона аж кричала з-під розстібнутої куфайки. Не менше сотні кольорів переливалося на ній. Всі гонористі папуги з острова Борнео, без сумніву, просто здохли б від заздрощів, якби побачили таку прекрасну гаму не на своїх крилах, а на іншій живій істоті. А якби й зосталися живими, то-на все життя залишилися б загіпнотизованими тією краваткою. Очей з неї не зводили б, не відлітали б від неї бодай на крок. На місці цього білявого я обов'язково відправився б на острів Борнео, аби зайнятися там відловом папуг.

Проте власник гіпнотичної краватки і блискучих штиблет вже, очевидно, натішився ними ще днів три тому. Він раз у раз із заздрістю поглядав на джинси свого товариша. Нарешті не витримав:

-- Скільки ти дав за них?

-- П'ятсот.

-- Ого! Дай-но я побачу.

-- Дивись.

-- Та підведись же, не видно. Ну, повернись.

-- Куди?

-- Сракою до мене. Побачу лейб. -- білявий нахилився аж до сідниці свого товариша, короткозоро вичитуючи щось на чорній етикетці, прикріпленій металевими закльопками до задньої кишенею штанів. -- Лейб -- справжній! Не халтура.

-- Еге ж, буду я за халтуру п'ять кусків відвалювати.

-- А ти що, всі лейбочки знаєш? Тут діло таке, що можна і влипнути. Я одного разу в Києві купив поліетиленову сумку. Малюнок на ній гарний був: чорний, лакований -- осел курить сигарету, і написано: Ке, потім номер, ну, знак такий, як номер, тільки без рисочок з кружочком, а остання буква Т.

Чорнявий засміявся:

-- Ну ти даєш! То ж англійською було написано КЕНТ. Сорт сигарет.

-- Не знаю. Я в школі німецьку вчив. Так от, купив я, значить, ту сумку, пошвендяв по магазинах, набрав різного барахла і туди все поскладав. Йду вулицями й бачу: всі люди на мене чогось очі вивалюють, аж оглядаються. Коли один малий гукає: "Дивись, мамо. Негр у крапочку", -- і на мене показує. Я одразу подумав, що просто понтується пацан, бо столичний, розбалуваний. А потім знайшов дзеркало. Якесь криве на розі двох вулиць стояло. Але роздивився себе. Мать моя жєнщіна! Уся морда в чорних лакованих цятках. І руки теж. Дивлюсь тоді на сумку, а вона геть облізла.

-- Саморобка.

-- Так, простий тобі мішок з-під селітри, вірніше, половина його, тільки гарно обрізана і пофарбована під трафарет звичайним лаком для взуття. Ото придумано, га? Людей дурити. Я потім повернувся на те ж місце, а циганки, яка продала мені сумку, й слід провіявся. Так і ляпнула моя троячка.

-- Не переживай, -- втішив приятеля чорнявий. -- Краще давай іще вип'ємо.

Він вправно налив сивої рідини в залізні кварти. Хлопці зі скреготом, наче два самоскиди зіткнулися, чокнули ними і за одним махом влили в себе самогон. Потім дружно понюхали рукави, вкусили по черзі вже добряче надгризений буханець хліба і закурили.

Я все придивлявся і прислухався до цих людей і ніяк не міг бодай приблизно вгадати, хто вони. Було в них щось миршаве. Обидва скидалися на сірий непримітний гриб, що росте з тіньової сторони на стовбурах великих дерев. Лише з тією різницею, що це були молоді, бадьорі гриби.

Обидва парубки, не дивлячись на великі відмінності у зовнішності, все ж були схожі один на одного, наче брати. Вони майже однаково пили, їли, навіть говорили однаковими реченнями й словами.

В іншій ситуації мені б цікаво було за ними поспостерігати. Але тоді найбільш я думав про себе. Треба ж бу.ло якось вилузуватися з халепи і повертатися до діда. Надворі вже день, старий Лаврін хвилюється. "Треба непомітно підвестися, -- вирішив я, -- і сховатись. А коли відчинять двері, втікти. Аби тільки хто з них не гукнув: "Стій!". Бо тоді доведеться зупинитися. Так запрограмований -- нічого не вдієш. А спробувати треба. Скоріш за все вони не розуміють, хто я, і кричатимуть: "Лови його".

Я обережно спробував стати на ноги. І не зміг. Спробував поворушити хоча б одним копитом -- де там? Видно, добряче тріснувся вночі. "Невже параліч розбив?" Щоб не впасти у відчай, я почав заспокоювати себе: "Ні, це -- не параліч. Подібне траплялося зі мною й раніше, особливо останнім часом, коли мій перший господар-поет, бува, ганяв мене аж до піни, стараючись вичавити з мене і з себе побільше гонорарних рядків. Отже, треба просто полежати трохи, все це мине саме собою. Це від великої втоми",

А тим часом молодики знову скреготнули своїми за.лізними квартами і влили в себе чергову порцію самогонки.

• Ти, я бачу, пити вмієш, -- сказав білявий.

--- Цещо? Забавка, -- вдоволено посміхнувся володар казкових джинсів. -- От колись я пив, так пив. Після шестисот грамів міг по шнурочку пройти.

-- Та ну?

-- Тренування -- велике діло. Таку роботу мав, що-кожного дня сім-вісім пляшок перепадало.

-- Ого! Це ж де?

-- Вантажником вкалував. На продуктовій базі. Разом із рідним дядьком-шофером вино й горілку по сільських магазинах розвозив. А дороги -- сам знаєш. Ну, нам і списували на бій. Але дядько у мене ас. Як захоче, так провезе -- машина повна, а жодна пляшечка не розіб'ється. Та і я старався -- тирсу, стружку мішками тягав... Ет, життя було -- красота. Іноді вдома цілий ящик "Руської" стояв. Під ліжком. Витягну його, подивлюся й назад засуну -- коньяку хочеться.

-- Чого ж покинув таку роботу?

-- Та! Рідня напосілася: вчись та вчись. Ну, вивчився я, технікум закінчив. А що маю?

-- Ну не кажи. Ти й зараз добре маєш.

"І коли вони про мене згадають, -- подумав я. -- Хоч би на .вулицю винесли. Може, швидше оклигав би",

-- А от у мене теж було, -- загорівся раптом білявий. І я мусив вислухати ще одну героїчну історію. - Був у мене дружок. Стьопка. Скільки ми разом пляшок спорожнили -- не злічити. Я ще не так старався, бо жонатий. А він що не вечір, то під газом. Жив Стьопка зі старою матір'ю в занедбаній хаті. Йому все одно було, де ночувати, а мати Стьопчина трохи звихнута була. Дуже вірила в різні трави та настоянки. І хоч нічого в неї по-справжньому не боліло, пила ті свої саморобні ліки і вранці, і ввечері, і за обідом. І коли голову в балії мила, і коли до вітру йшла. Словом, травиночки-бадилиночки були в неї запасені на всі випадки. Вже не могла без них жити. Об'їздила всіх знахарів на Україні й за межами нашої республіки. Як почне про них розказувати, як -- заведеться: "Отой, що в Дивині живе, за Коростишевом, від голови добре лікує. А та, з більмом, з-під Очакова, -- від спини допомагає. А ті, що під Ровно, -- від живота. Але їх, кажуть, торік посадили. Мо', й правильно. Вони мене від-печії так і не зцілили".

Степан слухає, слухає та й не втерпить:

"Менше треба сала на ніч їсти. Тільки гроші задурно тратите".

"А ти не задурно? П'яниця! Шалапут!" І як зачепляться сваритися -- для половини села розвага. Дуже вони не мирилися. Степан усе нахвалявся ті ліки материні в помиї вилити. Через це вона їх зачиняла до скрині. А ключа ховала так, що й сама часто забувала, де він лежить.

І от одного разу ми із Степаном добряче вмазали й сіли у нього телік дивитися. Матері його якраз не було вдома. До якогось нового знахаря поїхала. Біологічним струмом лікував чи ще чимось невидимим... Сидимо ми, значить, а душа горить. І у мене, і -- по очах бачу -- у нього. Стьопка першим не витримав. Поліз у льох, довго там вовтузився, але пляшку самогонки знайшов. Чвакнули ми, її -- мало! До того вже стільки випили, що ледь не з хлібом їли, і не взяло. Бува, потягнеш стакана й одразу повний кайф. А того вечора дудлили, дуд.лили--і хоч би тобі що. Аж обідно.

Так нам прикро стало, що взяв Стьопка сокиру, підважив віко скрині, в якій ліки були сховані, замочок тільки луснув. Ми туди -- а там ціле багатство. Різних пляшечок з ліками десятка півтора. І майже всі ті трави на перваку або на кагорі настояні. Пляшечки малюсінькі -- на два ковтки. Зате багато.

"Будем пробувати. Дергустацію робити", -- каже Степан.

А я його виправляю: "Дегустацію. Без "р".

"Яка різниця? -- аж світиться Степан. -- Дьоргнемо, одним словом".

Отож почали ми дьоргати-дергустувати. Стьопа сів на чолі стола, вишикував пляшечки, наче шахові фігурки, і почав ділити:

"Тобі -- бузину, мені -- любисток, тобі -- левзею, мені -- гм, хай буде чемериця".

Трави не гірше матері знав. От кому знахарем бути.

А він регоче й смикається нетерпляче:

"Бери дев'ясил, а я візьму ревень. Ну, чокнемся. 'Погнали... Ех, добре пішло".

"Пішло, -- кажу, як брехня по селу".

А Стьопа вже нові пляшечки відкриває. З двох-трьох разом зливає. Пробує і язиком прицмокує:

"Дубова кора з калиною і подорожником. Гарно вийшло. Аж смачно. На, скуштуй. Подобається?.. Запиши рецепт. Потім ще зробимо. Ні, ти запиши! У нас тепер свої рецепти будуть. Фірмові... А тепер спробуємо оце - не знаю, що тут -- із чередою"...

Так ми всі ті пляшечки спорожнили. Розігналися, а зупинитися не можемо.

"Пошуруй, -- прошу я Стьопу, -- ще в скрині. Невже там більше нічого нема? Не може такого бути".

Пошурував Степан і справді -- знайшов-таки на дні півлітрівку чогось жовтого.

Що воно таке, біс його зна. Але горілкою пахне. Розділили ми те жовте. Дьоргнули. Чуємо -- не пішло. Значить, міру свою вже взяли. Раз не йде.

Коротше, Стьопка за столом заснув, а я додому поволікся. Й чогось так мені недобре стало. Весь кайф як рукою зняло. Де мене чорти всю ніч носили, вбий, а не знаю. Прибився назад до Стьопи вранці, десь аж о восьмій.

А ще години через дві приїхала Стьопчина мати. Як побачила той розгром, бучу підняла на всеньке село:

"Людоньки добрі! Вони ж усе моє здоров'я випили. Всі трави мої. А я ж їх п'ять літ збирала. Бусурмани! Нехристи! Щоб їх трастя побила. Була півлітра розведеної жовчі з кабана й ту випили".

А Стьопка лежить на підлозі, стогне й висновки робить:

"Тепер я знаю, чому остання не пішла".

Одним словом, наші із Степаном ліжка в лікарні поряд стояли. Ото було...

Білявий замовк і переможно подивився на свого слухача.

-- Гра-ха-ха, -- вибухнув жерстяним реготом чорнявий.

Я аж злякався. Здалося, що то град сипонув по диктовому даху нашої залізної кімнати.

-- Хі-хі-хі, -- підтакнув йому білявий і ще раз переможно зиркнув по кутках. Ніби навіть мене запрошував у свідки свого геройства. Та раптом він спохмурнів і сказав серйозно:

-- Перейдемо до діла. Що тобі треба?

-- Я ось тут списочок підготував. -- Чорнявий ураз перетворився із компанійського хлопця у прохача-відвідувача і видобув з кишені пожмаканого папірця.

Білявий набрав авторитетного вигляду, розправив папірця на краєчку стола й почав уважно читати його, наполегливо ворушачи губами.

-- Ого! Коробка до "уазу"? Це ти багато хочеш.

-- Так ми ж теє, -- розгубився білявий. -- Ми торгуватись не будемо. Тобто я... Ну, ти розумієш. Я й мішок пшенички приготував, заїдеш -- забереш.

-- Пшеницю мені в будь-якому колгоспі випишуть,

-- То що ж ти, що ж тобі?..

-- У вас свиноферма, кажуть, гарна.

-- А, ну, звісно. Поросятко буде. Обов'язково. У нас добрі поросята.

-- Сам я нічого не вимагаю...

-- Розумію, розумію, -- білявий аж зіщулився від запопадливості.

А потім вирішив образитись:

-- Хіба ми з тобою вперше ґешефт маємо? Хіба я коли продав тебе?

--Ну, добре, не сердься. Дам тобі коробку. Та все інше за списком, -- поблажливо посміхнувся чорнявий. і вже іншим, неофіційним тоном додав.-- Хлопець ти хороший. Випити вмієш... Раз таке діло, давай, наливай.

У цей момент один з них став ще більше схожим на багатого гостя, інший -- на бідного господаря, який з усіх сил старається бути ґречним -- хоч збанкрутує, але гостя напоїть в дошку.

Білявому можна було поспівчувати. Бо кожному з людей хоч раз в житті, а доводилось бути в такому ж дурному становищі: гості лише набрали розгону, а холодильник вже порожній і гастрономи позачинялися. І тоді господар гарячково придумує... Позичити в сусідів пару сотень і потягти всіх до ресторану? Чи видумати якусь розвагу на свіжому повітрі, чи... А може викликати "швидку допомогу" для дружини, яка від такої ганьби перед гостями мимоволі захворіє?

Однак, виявляється, ще не перевелися й білі ворони. Одна з них, вірніше, один з них, сидів переді мною і розгублено белькотів:

-- Та я... я ж думав, тобі їхати... я думав, ти за кермом.

-- Що ти за мене хвилюєшся? -- відповідав йому багатий гість. -- Я й після двох літрів додому доїду. Буває, вранці проснусь -- .машина у дворі стоїть. Як доїхав -- не пам'ятаю, але ніде й штахетини не зачеплю. У голові автопілот стоїть.

-- То я зараз організую, -- заметушився білявий. -- Зараз під'їдемо до села, я гроші дістану і куплю. Скільки скажеш. Тільки ж привези запчастини. Особливо коробку для голови.

-- За кого ти мене маєш? Раз обіцяв, значить буде, Але треба ж і віддячити.

-- ...Постараюся... Тільки гроші дістану. -- У голосі білявого було стільки запалу, що я перелякався. Страшна думка знову сколихнула мене. Здалося, через мить я переборю ту силу, що досі сковувала мене, і підведусь, побіжу, полечу геть звідси, геть.

Але втікати було вже пізно. Чорнявий глянув на мене й хижо посміхнувся:

-- А це що в тебе?

-- Чорт його знає, -- відповів білявий. -- Знайшов сьогодні у полі -- голова зранку до механізаторів посилав. Дивлюсь щось біліє, підійшов, а воно лежтиь біля електролінії.

"Он воно що, -- зрозумів я нарешті. -- То мене просто струмом вдарило. Так це не параліч. Боятися нічого. Минеться". Ще не знав я тоді, що мене жде.

-- Дивився я дивився, -- вів далі білявий, -- і що воно таке -- не розбереш. Ніби кінь, а з крилами.

-- Ех, ти селюк. Це ж Пегас. Бери його та пішли на дорогу.

Світло білого весняного дня вдарило мені в очі. А коли очі звикли до яскравих променів полуденного сонця, я побачив широкі зорані поля, смарагдові пасма далеких лісосмуг, плямисту асфальтівку, що звисала за обрій. Виявилося, що моя бурхлива уява знову мене підвела: ні в якому металевому склепі ми не були. Ним здалася мені звичайна автомашина із залізною будкою замість кузова. На будці великими трафаретними літерами було написано: "Сільгосптехніка". А трохи нижче, меншими -- "Пересувний пункт ДАІ".

І, от стояли ми на прямій, рівній дорозі, поміж широких ланів, і нові господарі мої курили й нервували. Вірніше, стояли вони, а я висів у повітрі-- хтось тримав мене, наче впольовану качку, за крило, і якщо раніше я бачив світ перевернутим догори ногами, то зараз він був тільки нахилений. Й те добре.

Дорогою проїжджали автомобілі. Як тільки котрийсь із них наближався до нас, пияки піднімали мене напоказ, махали руками і щось вигукували. Однак машини не зупинялися. Тільки один водій вантажівки пригальмував і запитав невдоволено:

-- Чого під колеса лізете?

--- Скульптуру продаємо.

-- Тьху на вас, -- водій додав ще кілька слів, з тих, які порядні люди у книгах не друкують, і рвонув машину.

Минуло ще кілька хвилин.

-- Нічого з цього не буде,-- пробурмотів білявий.

-- Буде, -- не здавався чорнявий. -- Просто ми справжнього аристократа ще не зустріли. Он, до речі й він.

До нас помаленьку наближалася яскраво-червона "Лада", розцзяцькована якимись химерними фарами й підфарниками. З вітрового скла машини кричав яскравий напис "avtobordel".

-- Може, іноземці?--позадкував білявий.

-- Ні. Столична штучка. Чувиху на природу везе, Бач: цілується.

Я зі свого нахиленого місця не встиг розгледіти, чи справді там цілувалися. Побачив тільки, що дві постаті в "Ладі" розділилися і машина різко почала набирати швидкість. Але мої продавці так махали руками й кричали, що вона загальмувала знову.

-- Би що, самовбивці-аматори? -- запитав водій "Лади". -- У вас тут тренування?

-- Ні. Ми -- бізнесмени, -- відповів чорнявий.

-- Цікаво. Ну й що ж ви бізнесуєте?

-- Та ось це.

-- Ой, яке гарненьке лошатко, -- почув я жіночий голос.--Давай візьмемо.

-- Слово дами -- закон для джентльмена.

Мене передали з рук в руки, й два автомобілі одночасно рвонули з місця. Так. я опинився знову в нових господарів.

В машині їхало тільки двоє людей -- чоловік і жінка. Вони сиділи спереду, а мене поставили на заднє сидіння і ще й понакидали під крила якихось новомодних валізок, щоб, значить, не впав і не побився. Пахло парфумами, мандаринами, дорогими, задушливими сигаретами і ще чимось екстравагантним. Все це створювало дивовижну заспокійливо-підступну суміш ароматів. Машина їхала рівно, спокійно, і нормальне світочуття почало повертатися до мене. Нарешті копита мої були внизу, голова -- зверху й ніхто не смикав мене за крило...

"Далебі, -- розмірковував я, -- нарешті вдалося позбутися тих п'яних типів".

Нове становище навіть починало подобатись мені. Таким я вже вдався. Невиліковний оптиміст -- завжди поспішаю радіти.

-- Скільки ти йому дав? -- запитала жінка.

-- Четвертак.

-- Двадцять п'ять???

-- Еге ж.

-- Ти часом не мільйонер?

-- Ще ні, -- серйозно відповів чоловік. -- Я тільки вчуся.

Жінка засміялася.

-- Що таке гроші? -- удавано зітхнув чоловік. -- Вода крізь пальці. Жінки -- ось наше щастя.

-- Ну, ну. Ми ще не приїхали. На дорогу дивись.

-- Ми вже давно доїхали б, якби ти не відволікала мене своїми прекрасними коліньми. Засліплюють мене, як два маленьких сонця. Вони соковиті й ніжні, наче яблука сорту антонівка. Вони ніби ворота до раю, манять, кличуть, обіцяють таємницю і насолоду. Вони...

-- Ну, годі, тобі, Ціцероне, -- засміялася жінка. -- Ціла поема про мої звичайні коліна. Наступного разу одягну джинси.

-- Це буде просто жорстоко з твого боку. Хоча... Справжній мужчина завжди знайде чим милуватися. Джинси гарно окреслять твої стегна. Вони мені сняться.

--Джинси?

Человік щось хотів сказати, але жінка швидко приклала до його уст свою маленьку долоньку і зловтішно запитала:

-- Ти Світлані теж такі слова говорив?

-- Якій Світлані?

-- Знаю якій. Не викручуйся. Торішнього літа кого возив до гідропарку?

І тут я нарешті допетрав. Що вона запитала на початку розмови? Що він відповів? Який четвертак? За кого? За мене?

Значить, мене продали? ПРОДАЛИ...

Як порося, як собаку, як папугу на базарі. Продали Пегаса. Друга поетів. Крилатого коня. Створеного для... для... Для чого ж я?..

Ще трохи --і я б заплакав. Заридав би з реготом, як тоді, коли поетиця змушувала мене співати закордонних пісень. Але в цей момент жінка сіла боком (може, для того, щоб іще раз продемонструвати "справжньому" мужчині свої справді гарні коліна), повернулася до мене і сказала:

-- Яка чудова статуетка.

"Це вона про що?" --знову вжахнувся я. Адже ніякої статуетки поряд не було.

Та даремно я прикидався, що не розумію, про кого мова. Це не допомогло -- жінка погладила мої крила й сказала:

-- Прекрасний, прекрасний коник. Коник із гарної казки зі щасливим кінцем. Казок на світі не буває, а він є... Цікаво, з чого він зроблений? Схоже на слонову кісттку. Але такої великої слонової кістки не буває. Правда ж? Та й коштував би він тоді значно дорожче.

-- Це, напевно, якийсь новий вид пластмаси, -- відгукнувся мужчина.

Грім і блискавка! Чорти і янголи! Я -- з пластмаси?!

Я -- живий! Живий! Ви чуєте, чи ні?! Я вмію літати, говорити, писати вірші. Нехай посередні, але вірші, Я такий же справжній, як і ви всі. Мені так само болить, у мене такі ж, а може й свіжіші, яскравіші, ніж у вас, радощі. У мене теж є характер. Що з того, що він трохи неврівноважений? У мене теж є спогади, є свої думки, мрії, сокровенні бажання. У мене є все, що є у вас. Одного більше, другого менше, але е. Є!

Та що з того? Він тільки глянув скоса і одразу визначив: із пластмаси. Ширвжиток, нічого особливого. Бо він не вірить, що не в столиці, а на звичайній сільській дорозі йому раптом може трапитись щось цінніше за пластмасу. Він, переконаний, що слонової кістки там бути не може. А жива душа в цій чудернацькій штуковині для нього взагалі нісенітниця. Нонсенс. Утопія. Абракадабра.

Даремно я подумки кричав, обурюючись. Жодна з думок не прорвалась назовні словом чи звуком. Закляття поетиці сиділо на мені міцно, як добре припасоване сідло. А крім того, проти власної природи не попреш -- як сказали нові господарі, так тому й бути. Промовили, що ти пластмасова статуетка, -- будь статуеткою. Замри. Не руш, не кліпни.

-- Ось ми й приїхали, -- сказала жінка, коли машина зупинилася на маленькій, затишній галявині, добряче перед тим попетлявши лісом.

Іншим разом я обов'язково замилувався б тією мальовничою місциною. Але тепер мене виставили з машини, і я стояв собі посеред духмяної трави й нікуди не дивився, ні про що не думав. Мені вже до всього було байдуже. Та й що я міг? Тільки дивитися і слухати, чути і бачити. Або ще одне -- не бачити й не чути, коли не хочеться. А мені в ту хвилину не хотілося нічого.

Виставивши мене з машини, чоловік із жінкою -- я так і не міг визначити, хто з них тепер мій господар, --залізли до машини і довго там вовтузились. Щось таке робили, що аж машина похитувалась. (Тоді я ще не дуже-то розумівся на таких речах.) Потім вгомонилися і невдовзі вилізли та й посідали біля мене. Жінка розклала різні наїдки, розставила напої, і вони з не меншим завзяттям заходилися працювати щелепами.

Тут моя чорна апатія почала минати і натомість мене забирала цікавість. Хто вони, ці люди? Куди їдуть? Ким доводяться одне одному? Зрозуміло, що це не подружжя. Бо він її називає "моя кралечка, моя Раєчка", а вона його: "мій любий Андрійчик, мій милий горобчик".

Це вона точно підмітила. Андрій і справді був схожий на горобця. Тільки не на молоденького, жвавого і задиркуватого, а на підтоптаного, трохи досвідченого, який добре розуміє, що на ньому давно вже не пух, а грубе пір'я. Проте бадьориться, ще нахабніше, ніж замолоду цвірінькає і все скаче, все скаче. Мовляв, от який я -- швидкий, хитрий, молодий.

Всі риси у зовнішньості мав сірі, гороб'ячі. Зросту середнього, не плечистий, але й не вузькоплечий, не товстий, але й не худий. Ніс прямий, губи пухленькі, очі карі, ніби маслом помащені. Видно, що чуб каштанового кольору, кучерявий… колиєь-таки був у нього. Бо раз за разом Андрій підносив руку, щоб прикуйовдити його, та тільки молоденьку лисинку погладжував.

Найзвичайнісінька зовнішність. Та все ж Андрійчик-горобчик вирізнився б у найбільшому натовпі. Одягом своїм. Гарно вмів носити його. Якби те вміння було спортом на зразок художньої гімнастики, то Андрій, без сумніву, став би чемпіоном. Менше десяти балів судді йому ніколи не ставили б. Все на ньому грало, усе підкреслено чітко зливалося в один ансамбль. Навіть краватка була, напевно, підібрана з таким розрахунком, щоб молода лисинка на тім'ячку не так блищала. Що не кажіть а це вже мистецтво. Брюки, ніби щойно з-під праски, сорочка з планкою, піджак з білої-білюсінької замші, червоні шкарпетки -- все геть до запонок могло переконливо засвідчити, що перед вами елегантний чоловік, інтелігент і естет, трохи благородний, трохи і розкутий, демократичний та простий в дошку. Коротше кажучи: стропроцентно сучасний міський мужчина. Він може все, але нібито не надає цьому ніякого значення.

На одязі мого нового господаря я зупинився так докладно, бо й досі здається мені, що в гарному носінні. гарного одягу він вбачав чи не запоруку всього свого життєвого успіху. Стрічають же по ньому. А коли-то ще будуть проводжати?

Ставився до одягу трепетно. Бачили б ви, як він роздягався, коли його подружка Раєчка ростелила на молодій траві ковдру і запропонувала позагоряти. Андрій довго вибирав рівне місце, потім розстелив-розгладив на ньому газету, затим обережно, у строгій послідовності зняв з себе предмети свого туалету і акуратно поскладав їх рядком. Рая вже давно, швидко, із суто жіночим азартом і грайливістю роздягнулася, порозкидавши одяг по всій галявині й гукнула Андрієві, розгладжуючи рожевий купальник:

-- Йди мерщій сюди. Акуратист.

Та він ще розправив кілька складочок на знятих штанях, прискіпливо оглянув піджак й тільки потім обернувся, і тут його друге хобі повністю вступило в свої права -- йшов до неї і аж язиком прицмокував.

Мушу сказати, що було від чого. Стегна Раєчка мала справді божественні. Вона знала це, тому й позу вибрала відповідну. Вся жіноча звабливість була в тій позі. Вся остання надія на вже відлічені -- адже і їй, і йому перескочило за тридцять п'ять -- скороминучі втіхи. '

Таки стегна у неї були чудові. Стосовно обличчя, очей, розуму чи там ще чогось не скажу. Не помітив. Очевидно, ліплячи цю жінку, природа вклала все своє натхнення саме в красу її фігури. На решту чи то матеріалу не вистачило, чи терпіння. А може, справді є тут якась спеціалізація. Я, наприклад, створений для віршів, вона -- для кохання земного, справжнього. Хоча її партнер тоді. для чого? Щоб одяг носити і чужих жінок на лісові галявини вивозити? Та мало йому було просто вивозити. Йому ще, бачте, хотілося якось увічнювати все це. Тому збігав до машини за фотоапаратом, настроїв його, встановив на пеньку, і, звівши автоспуск, підбіг до Раєчки, щоб обняти її. Так вони сфотографувалися разів з десять у позах найрізноманітніших. Потому Раєчка наморщила носика й сказала, що змерзла.

Може, й справді -- травень тільки почався. Та як би там не було, вони знову сховалися до машини. І знову довгенько вовтузились там. А потім зазбиралися-заспішили. Рая бідкалася, що її благовірний відірве їй голову, і Андрій швидко повів машину, на ходу придумуючи для Раї різні причини спізнення. Вона їх відкидала, примовляючи: "Це вже було. Було. Господи! Що ж придумати?!."

Нарешті Андрій не витримав і пожартував:

-- Любиш їздити, люби й саночки возити.

-- Тобі мене ніскілечки не жаль, -- образилась кралечка. -- Всі ви, мужчини, однакові: спочатку... а потім.

Вони замовкли і мовчали аж до міста.

Я одразу впізнав його. Це було те ж Велике Місто, звідки ми з поетом вилетіли не так давно. Те, в якому я ширяв просто над дахами висотних будинків, вправно петляючи між антенами. Тут молодість моя минула. Тут я щасливим був, безтурботним. Тут я був справжнім, живим. Отже, місто велике і добре, обов'язково мало повернути мені нормальну подобу, а може й щастя. Я твердо вірив у це й тихо радів на задньому сидінні червоної "Лади".

-- Не хвилюйся, -- сдазав Андрій своїй подружці. -- Зупинимо зараз перше таксі, й ти будеш вдома ще до програми "Час".

-- А якщо він побачить, що я на таксі.

-- Вийдеш за рогом, біля зупинки автобуса, -- здивовано порадив Андрій. -- Ну й конспіратор з тебе... Ось і таксі. Забирай його.

-- Кого?

-- Та коня цього з крильми.. Я ж його для тебе брав.

-- Ні-ні. Що ти? Він мене вижене разом з твоїм конем. Прощавай.

-- Назавжди?

-- Назавжди.

Хряснули дверцята, і жінка зникла. Андрій помаленьку зрушив машину з місця й підморгнув мені у дзеркальце, ніби знав, що я живий:

-- Завжди прощається назавжди. А через тиждень телефон мені обриватиме. Хе-хе-хе... Ох, жінки-жінки. Слабина моя.

А мені нарешті стало ясно, кого тепер матиму за господаря.

Хоча в моєму тодішньому становищі особистість мого "власника" ніякої ролі не грала.

Так я думав тоді. З'ясувалося, що знову помилився і знову поспішив. На цей раз поспішив засмучуватись.

Краса жінки, яка зустріла нас у передпокої Андрієвої квартири, була пишною і витонченою водночас. То була чиста, добра, жива краса чистої і доброї людини.

То булосправжнє диво.

Не буду описувати зовнішність цієї жінки. Бо чого варті слова? Ні до того, ні після, ніколи не бачив я нічого бодай трохи схожого. Хіба що у снах, туманних і

невиразних.

Жінка звалась Марією. Та Андрій чомусь називав її просто Машею. О примхливиця-доля! Як, за якими законами звела вона у пару цих двох людей?

Так-так. Марія була дружиною мого нового господа-ря.Я не одразу це зрозумів, не одразу повірив.

Боже ж ти мій! І від такої жінки він на "Ладі" втікав у ліси з чужими дружинами? Ще й називав себе "справжнім мужчиною", "знавцем", "цінувальником"?

...Марія зраділа мені не менше, ніж я їй:

-- Який гарний Пегасик!

"Хоч одна людина за останні місяці одразу мене впізнала", -- подумав я.

-- Ось, купив тобі, -- вдоволено сказав Андрій. -- Півсотні не пожалкував.

"А він ще й брехун, -- подумав я. -- Тільки через поріг, а вже двічі збрехав. Різницею в цінах напевно покриє амурні витрати".

--Де ти знайшов таке диво?

-- Уяви собі: прямо на дорозі. Якісь алкаші продавали.

...Андрій працював десь на околиці, в якійсь невеличкій конторі. Він величав її "фірмою". "Моя фірма віників не в'яже, дає людям заробити". Що він там робив, я достеменно так і не збагнув. Знаю тільки, що вважався, як не дивно, великим фахівцем по наладці якихось механізмів, часто їздив у відрядження по райцентрах, разом з основною роботою мав добрі й легкі приробітки на стороні й тому грошей ніколи особливо не лічив. І взагалі жив мій новий господар, як хотів, у власне задоволення. Насолоджувався життям, купався в ньому, ласував ним, як діти ласують тістечками. Щоправда, тістечка ті були досить вузького асортименту -- піти в гості, запросити гостей до себе, випити, потанцювати, закрутити черговий роман. Причому останнє --- найголовніше.

Марія ж, навпаки, жила тільки чужими клопотами.

-- Андрійчику треба випрати сорочки, у Андрійчикової -мами температура, треба з'їздити провідати, Андрійчику необхідні вітаміни, треба збігати на базар, у Андрійчика відірвався від туфлі каблук, треба занести до майстерні. Андрйчику, для Андрійчика, щоб Андрійчик... Не застудився, не виголодався, не втомився, не проспав на роботу...

І так цілісінький день. А ввечері Марія йшла на роботу до філармонії -- грати на віолончелі. І тут починалося. Телефон дзеленчав через кожних півгодини. Дзвонили Раєчки, Аллочки, Тамарочки, Маргариточки і ще якісь "іточки". Як тільки він їх усіх запам'ятовував? А, втім, все це давалося йому легко. Спочатку Андрій запитував: "Хто це?", потім зраділо вигукував:

-- А... Радість моя ("чергова іточка"). Не впізнав одразу. Багатою будеш. На любов, на любов багатою. Один я тебе так люблю, так люблю... ну, просто мільйон алих роз. А таких, як я, напевно, півсвіту. Не менше десяти тисяч моїх знайомих мужчин охоче б померли біля твоїх струнких ніжок. Навіщо помирати? Я теж так думаю. Краще жити і насолоджуватись життям. Разом з тобою. Якщо прекрасна дама дозволить лицарю хоча б подихати разом з нею одним повітрям? Лісовим чи луговим. Або принаймні парковим.

Далі йшов повний джентльменсько-сиропний набір, від якого так і мліли охочі до солодкої водички оси-"іточки". О, Андрій добре знав ціну живого слова. Лисуватий і вже трохи підтоптаний, не дуже розумний від природи, не обдарований ні вродою, ні силою, він у хвилини своїх навальних атак не змовкав ні на мить. Язиком він брав, ті удавано неприступні фортеці.

Ні, він добре розумів, що не можна говорити все це цілком серйозно, зі справжньою патетикою. Він говорив весело, бадьоро, трохи насмішкувато, трохи благально. Тут і була собака зарита. "Іточка" добре розуміла, що все це -- ніби жарт. Ніби. "А раптом?., -- думала вона, -- раптом він говорить серйозно й тільки маскується під жарти? А раптом?.."

Я десь читав потім, що Дон Жуан був зовсім не красенем. Просто він умів гарно балакати й -- головне ---добре використовував оте "а раптом?".

Але й на "старуху буває проруха". Одного разу -- Андрій аж хвилювався того вечора -- прийшла до нас молода тендітна жінка Вікторія. Очі у неї були чорні, наче дві безодні, й поблискували таким світлим розумом, що я, чесно кажучи, здивувався й засмутився. Невже й ця розумниця влипне у сироп?

Вікторія не прикидалася неприступною. Навпаки, повела себе дуже спокусливо. Та водночас довго дражнила й мучила Андрія й підпустила його до себе ніби знехотя, раптом. Коли той вже втратив будь-яку надію, А невдовзі, після того, як обоє знеможено випростались, сказала, ніби між іншим:

-- Нічого особливого.

-- Ти про що?-- занепокоївся Андрій.

-- Та про тебе.

-- Оце-то комплімент!

Вікторія вдоволено засміялася:

-- Я знала трьох мужчин. Ти -- четвертий і найслабший.

Андрій сів, уражений. На нього не можна було дивитися без жалю -- у царка віднімали царство, позбавляли тієї сили, приблизним уявленням про яку він тішив себе, звеличуючись у власних очах.

А Вікторія ліниво продовжувала, слідкуючи за своїм партнером з-під прикритих пухнастих вій:

-- Ох, ця вже мені жіноча дурість. Понавидумують казна-що. Таку славу навколо тебе створили. Ах, мужчина! Ах, не можна перед ним встояти!

-- Але ж ти сама прийшла до мене, -- нарешті знайшовся Андрій.

-- Цікаво стало. Захотілося пересвідчитись, чи правда все те, що про тебе говорять.

Він затамував подих -- чекав вироку. Вона глянула на нього безжально добила:

-- Брехня. Ех, дурна ж була моя Світлана.

-- Яка Світлана?

-- Та, яку ти з чоловіком розвів. Подруга моя. Поміняла шило на мило. І тобі набридла, і чоловіка вжене повернеш. От і вакується тепер.

Вікторія підвелася, вигнула дугою своє гарне, витончене тіло, потяглася грайливо і мовила буденним голосом:

-- Ну, я пішла.

-- Зачекай ще трохи, у нас є час і для другого заїзду.

-- Фе. Лексикон у тебе... У якій корчмі ти йому навчився? -- Вікторія вже одяглася.

-- Вибач, серденько, -- куди й дівалася постійна Андрієва насмішкувата зверхність. -- Я не так висловився. Я хотів сказати, що не треба спішити теє... зупиняти кохання.

-- Куди вже тобі? Ще надірвешся.

Коли Вікторія пішла, він посидів трохи в німому здивуванні, а потім кинувся до телефону. Довго крутив диск, набирав різні номери, демонструючи дива мнемотехніки. Та жодній з своїх "іточок" додзвонитися не міг. Відгукнулася тільки вже знайома мені Раєчка. Але й та прийти не могла, бо святкувала день свого народження з купою корисних гостей. Андрій одразу прикинувся, ніби пам'ятає про ювілей і оце телефонує, аби поздоровити. Говорили вони не довго, але встигли домовитись про зустріч.

Наступного вечора Раєчка влетіла до нашої квартири. Марія знову була на роботі. Рая про це знала і сміливо накинулась на Андрія:

-- Ти покликав мене, любий. Сам. Покликав.

Часу вони не гаяли -- Андрій палко жадав реваншу. Добре, що Раєчка хоч накрила мене своєю сукнею, сказавши: "Ой, не можу так. Він дивиться", -- і я був позбавлений необхідності спостерігати їх амурні ігрища. А вони навіть світла не вимкнули. Напевно з метою конспірації. Зате радіо включили на всю котушку.

Потім, після всього, Рая ніжнісіньким голосочком запитала у свого партнера:

-- Ти був такий смачний сьогодні. Ти мене любиш?

-- Люблю, -- охоче згодився Андрій.

--Правда?

-- Щоб я так з носом був, -- від приємностей самоствердження Андрій забув, що треба бути вишуканим.

-- А як ти мене любиш? -- не вгавала жінка.

-- Дуже сильно.

-- Дуже-дуже?

-- Еге ж.

-- Ти ще ніколи нікого так, як мене?

-- Ну,звичайно.

-- Ой, як ти гарно говориш. Який ти ніжний! А наші плетухи таке дурне про тебе плещуть. Тепер я бачу, що все те -- неправда.

Їхні голоси були майже щасливими. Взаємообмін вдався -- обоє одержали те, що хотіли.

У цей момент у вітальні нагло дзеленькнув дзвоник.

-- Ой, це дружина твоя!

-- Не може бути!

-- Що тепер буде?

-- Вона ж не приходить так рано!

-- Куди мені сховатись? Який у тебе поверх?

-- Ти що, здуріла? Одягайся... Зараз, серденько, зараз, я миюся якраз.

-- Де моя сукня?

-- Коняку не розбий.

-- Що далі робити? Господи Боже, за віщо караєш?

-- На ось креслення. Скажеш: принесла.

-- Але ж ти у ванній.

-- Чорт!

-- Голову намочи.

У передпокої знову дзеленькнуло.

-- Зараз, зараз, серденько!

-- Давай я скажу, що я сантехнік.

-- Прийшла мені спину помити? Менше анекдотів слухай.

-- Я зараз повішуся.

-- Почекай. Залазь краще до шафи.

-- А я там панчохи не порву? У мене бельгійські.

-- Залазь, дурепо! Зараз, серденько, залазь, почекай, відчиню-ю-ю!

За дверима передпокою басовито зареготали й чоловічий голос закричав:

-- Яке я тобі серденько?! Відчиняй, харцизяко! А то двері знесу!

-- Іван, ти? -- аж підскочив Андрій.

-- А то хто ж? Відчини, йолопе.

Андрій крутнув замка. Двері розчахнулися, і на порозі постав здоровенний бородань з валізою в руці:

-- Отак ти гостей приймаєш?

Далі відбулася німа сцена.

Гість стояв у дверях, Андрій навпроти нього, а поряд з Андрієвим плечем із стінної шафи з острахом і цікавістю визирала Раєчка, закутана в чуже зимове пальто. Гість хитрувато посміхався, Андрій закляк на місці, а Раєчка навіть почервоніла.

-- Ага, -- нарешті сказав бородань.

-- Ага, -- підтакнула Раєчка.

-- Як бачиш, -- звів плечима Андрій.

-- Молодець, -- сказав бородань. -- Впізнаю козака.

-- Ну, що ти? -- прикинувся Андрій.

-- Я креслення приносила, -- зачастила Раєчка. -- На секунду забігла. А тут дзвінок. А всі знають, що в них жінка ревнива.

-- Це Марія ревнива? -- здивувавсь бородань.

-- Теє, трапляється.

-- Та заходьте до хати, -- не втрималася Раєчка. -- Двері -- навстіж. Сусіди побачать.

-- Заходь, Іване, -- прокинувся господар. -- Вилазь, Раєчко, -- це свій хлопець.

-- Я зараз, -- і Рая, не витримавши рівноваги, випала із шафи разом з пальтом, плечиками, капелюхом і коробкою з-під торта.

Мужчини притьмом нахилилися до неї й зустрілися лобами.

-- Ти часом артистом не став? -- насмішкувато запитав Іван.

-- Чого раптом?

-- У дешевих водевілях не граєш?

-- Джентльмени, підніміть даму!--зкомизилась Раєчка.

Її підняли.

-- Я піду, -- рішуче проголосила дама, знімаючи чуже пальто.

-- Ні в якому разі, -- енергійно заперечив бородань. -- Спочатку вип'єте з нами південного коньяку за моє щасливе повернення з далекої Півночі. Андрію, тримай її, я розпакую валізу.

-- Раїсо... е... Павлівно,-- зам'явся Андрій. -- Може, ви залишитесь?

Раєчка стрельнула очима в Івана:

-- Ну, коли так просите, то я трохи посиджу, тільки трішечки.

А бородатий гість вже порядкував у кімнаті -- присунув до дивана стіл, витяг з серванта келихи, відкоркував пляшку і заходився викладати з валізи консервовані або запаковані в целофан екзотичні наїдки.

-- Андрію, марш на кухню за хлібом, -- гаркнув він. --А ви, Раєчко, сідайте. Ось тут, поближче. Я не кусаюся, хоч і кудлатий. До речі, -- Іван вийняв з кишені манюнього записничка і гарну кулькову ручку, -- черкніть телефончик.

-- Ну, що ви? -- обурилась Рая і одразу взяла авторучку. -- Ой, яка гарна річ!

-- Ручку візьміть собі. На пам'ять.

-- Впізнаю купця-гульвісу, -- з'явився з хлібом господар квартири. -- Вже подарунки сипле.

-- Ти сходив би краще за виделками, -- кинув Іван, і, як тільки Андрій вийшов, підсунув Раї свого записничка. -- Пишіть швидше.

І Рая написала.

Потім вони випили по чарчині, виголосивши звичайний у таких випадках тост за здоров'я прибулого і Раєчка, елегантно скуштувавши всього потроху, пішла, бо не хотіла зустрічатися з Андрієвою жінкою. І дуже вчасно пішла -- через кілька хвилин з'явилася Марія. Вона щиро, як рідному братові, зраділа Івану, обняла його, поколошкала бороду і теж сіла за стіл. Гість нишком поглядав на неї -- дивувався й милувався. Бо й справді, до такої краси не звикнути ніколи, хоч сто років живи поряд.

Та Марія не дала нам з Іваном надивитися на себе -- концерт втомив її, й вона пішла спати.

А давні друзі налили собі ще по чарочці дорогого коньяку, і розмова пішла далі. Спочатку вона весело перескакувала з теми на тему, а потім мужчини, не змовляючись, завели мову про жінок, і стало зрозуміло, що скінчать балаканину вони не скоро -- Іван теж виявився великим любителем слабкої та ніжної статі. Друзі, що і казати? У друзів і хобі однакове.

Вони розповіли один одному з десяток амурних історій. Дві з них запам'яталися мені.

Ось що розповів гість:

"Жінки на білому світі є різні. Що вже я їх перебачив, перепробував. З виду, бува, така горда, неприступна, а доведеться... Які красуні у мене були! Щоб ти тільки бачив. І кожна своїм бере. Одна -- сором'язливим кокетством, інша -- сміливістю.

--А здибалась якось одна -- ні тобі вроди, ні тим більше сміливості. Мордочка маленька, дитяча. Голос писклявий. Волосся, як те клоччя, в різні боки стирчить. Щоправда, фігурка в неї була гарненька, наче виточена. Я тоді у Тейську працював. Чув, напевно. Ударна була будова. Добрі гроші платили: лічи -- не хочу. Гуртожиток -- люкс. Кімнати на двох, сауна з басейном, телевізори кольорові. Навіть рибки золоті на кожному поверсі. Краса. А жіночого роду було там навалом. Такі аристократичні шмари -- закачаєшся. Я, звісно, часу не гаяв. Майже щовечора свіженьку проводив. Мій сусіда по кімнаті (шизик там один був) не витримав лихої долі, десь виселився. Я йому сказав якось:

-- Що ти святого з себе корчиш? Бува, котрась із подругою прийде. І тобі вистачить, якщо на випивку не пошкодуєш.

А він, псих, як закричить:

-- Ти всю нашу комсомольську будову плямуєш!

Тоді ще будови інколи комсомольськими називали. Але кому яке діло? Я ж малолітніх з пуття не збиваю. Беру собі те, що саме до рук пливе. Тільки (пораджу й тобі) завжди перевірених беру. Із магазинів, їдалень або десь звідки. Там їх весь час перевіряють. На випадок якої хвороби...

Отож не життя було, а малина. Ще й тепер пригадати приємно. Все йшло.хокей. Та якось приперлася до мене разом з однією шмарою її подруга. Ця Мінюня. Імені, хоч убий, пригадати не можу. її так усі Мінюнею й кликали. Нічого, озивалася. Я, коли вперше побачив її, подумав: якась "зелень" -- років шістнадцять, не більше. Виявилося, двадцять два.

Ми собі зі шмарою п'ємо, балакаємо, вже трохи обніматись почали. А ця Мінюня тільки сидить та дивиться. Я вже не знав, чи сердитись, чи сміятись. Очі у неї такі великі були, наче сливи. І весь час вона про щось думала. Отак сяде, дивиться на тебе і думає. Погляд начебто лагідний, а що вона там думає -- спробуй взнай. Ми тоді ледь її спровадили. Покепкували з неї позаочі та й забули.

А наступного вечора вода сама до мене прийшла.

-- Добрий вечір, -- каже. -- Ось прийшла до тебе.

-- Бачу. А навіщо? -- запитую, ніби не знаю.

-- Полюбила тебе, -- каже.

Інтересно мені, стало. І трохи смішно. Таких заявочок мені ще ніхто не робив.

Отак і почалося. Згодом вона майже зовсім до мене жити перейшла. Я спочатку іноді виганяв. Потім бачу: чим погано? На роботі наламаєшся, прийдеш втомлений -- у кімнаті прибрано, на столі тепла вечеря, пляшечка. І з моїх грошей жодної копієчки не витрачено. Та й слова різні вночі говорить. Як вона тільки придумувала їх? Чи, може, з книжок брала?

Прижилася у мене. Лише до матері зрідка бігала -- сина свого провідувала. Все плакала за ним, каялася. А я навіть погладшав на три кіло. Одне погано: корешки підсміювалися. Що знайшов я, мовляв, тиху гавань, пришвартувався навіки.

До речі, й чоловік у неї був. Капітан далекого плавання. Далеко запливав. І його покинула. Заради мене. Листа йому написала: "...Зустріла, полюбила", теє, сеє. Соплі, одним словом. А він -- уявляєш? -- він навіть відповів. Вона те послання мені показувала. Писав: "Якщо це просто захоплення, якщо він людина хороша, я повернусь і прощу. Тільки ж прошу: не піди по руках..." Уявляєш? Він її ще й просить. Теж якийсь шизик був. Як і мій тодішній сусіда по кімнаті.

Та найцікавіше потім почалося. Поряд із нами, в сусідній гуртожиток, зеків підселили. Ну, не справжніх, а тих, що хімію відбувають. Мій пришелепкуватий теж якось про них кричав, що й вони будову плямують. Дурниця, звісно. Хлопці викладались на всі сто. Я сам бачив. Ну, бува, інколи нап'ються, поб'ються. Тільки й того.

Якось прийшов до мене бугор їхній. Мінюня побачила його -- затремтіла вся. А той дістає дві пляшки "Руської". Де взяв -- біс його знає-- у магазинах тоді якраз горілки зовсім не було. Оприходували ми ті пляшки, побалакали, ще додали, і кличе він мене до коридора покурити.

-- Смали тут, -- кажу. -- Яв кімнаті сам пан, сам хазяїн.

-- Ні, -- каже. -- Розмова чоловіча буде.

Вийшли, а він одразу:

-- Віддай Мінюню. Ящик "Руської" з мене.

Як так? Чого... Хоча яке мені діло? Той так і рече:

-- Не твоє собаче діло. Може, зав'язати надумався і женитись хочу. Ти краще прикинь, де, стільки горілки зараз дістанеш. А тут даремно...

І додає:

-- Цій дівчині ти все одно ціни не знаєш. Далі я його патякання повз вуха пропускаю і думаю собі; "Справді. Може, горілки в магазинах ще рік не буде. Що ж мені, чорнило дудлити? Як останньому п'яниці?"

--Згода,--кажу.--Йди забирай.

-- Е, ні, -- шкіриться. -- Без твого дозволу не піде вона. Прикипіла. Ти її вижени, а я підберу.

Думаєш, мені вдалося вигнати її? Дідька лисого. Як тільки не пробував -- не йшла, і край. Ніби й справді прикипіла. Тоді я не витримав -- усе їй виклав. І кажу:

-- Дурепо, йди. Людина поворотка, сильна. Будеш за ним, як за муром. Хто ще за тебе ящик горілки дасть?

Вона -- у сльози, у плач.

Дуже не люблю, як еони ото сліз напускають. Думають, що це така вже безвідмовна зброя. Коротше кажучи, сильно ми. з нею посварилися... Я взагалі їх не б'ю. А то не витримав -- один раз... заїхав. І невдало -- губу розбив. А після того сів та й подумав: "Перебуду якось і без горілки. Де ще таку Мінюню знайду?"

Фігурка у неї була -- закачаєшся. І слова різні вночі шепотіла. А головне: соромитись перестала -- роби, що хочеш...

Помирилися ми. Як почала вона мене цілувати! Просто жаль її стало. Цілує і вичитує:

-- Ненавиджу себе, ненавиджу. А тебе кохаю, кохаю...

Всю морду мені замурзала тією розбитою губою. Сорочку обкровавила. Довелося потім одеколоном підмиватися. Півпляшки вилляв.

...Потім що було? Та нічого. Новий майстер до нас прийшов. Норми почав різати. І на халтуру вже не було куди ходити. Чого ж сидіти на двох сотнях? Переїхав я на інше місце. А щоб Мінюня за мною не вчепилася (бо вже почала набридати), не сказав їй нічого. За день розрахувався і по-англійському, ні з ким не прощаючись... Будов багато, класні спеціалісти всюди потрібні.

...Шо не кажи, дивний вони народ, ці жінки. Скільки було їх у мене? Які красуні? А чомусь оту вилупату Мінюню найперше згадую. А згадую -- настрій псується. Дивина..."

-- Ех погорів ти, Йване, -- поспівчував Андрій своєму другові, коли той скрушно замовк, закінчивши розповідь.

-- Чого це раптом? --- обурився Іван. -- Я ніколи й ніде слідів не лишав. Упевнений в цьому. Мені, бурлаці, потомство ні до чого.

-- Та я не про це, -- махнув рукою Андрій. -- Ет, ну їх, ті високі матерії. Я тобі краще розповім, як один мій знайомий погорів. Історія -- прикол життя... Був у мене дружок один. Петро. Теж любив з жінками бавитись. Але дружину мав занадто вже прискіпливу. Недовірлива була, бо знала його як облупленого. Хоч трохи додому запізниться -- одразу допит. Де був, з ким, що робив. Довго той Петро мучився, на гарних жінок лиш дивився, облизуючись, а потім знайшов-таки вихід. Придумав собі друга. Такого недолугого, нещасного, неве-зучого. Назвав його Сашком.

Після того все пішло як намащене. Сашко завжди виручав. Доповіли, наприклад, Петровій дружині, що бачили Петра з якоюсь кралею в ресторані. Дружина із строгими запитаннями підступає. А Петро скрутно зітхає й каже:

-- Мусив піти. Що вдієш? Сашко ж просив. Треба було виручати друга.

Дружина дивується, а Петро терпляче пояснює:

-- Та це ж я був із черговою Сашковою нареченою, Він із нею, старий холостяк, посварився. Отож довелося мені знову їх мирити. Ох і набридло ж воно мені. І що він знайшов у ній? Справжня тобі мегера. Ти б її бачила. А хвостом так і крутить, так і крутить. Я вже казав Сашкові: "Ти б знайшов собі яку-небудь серйозну, спокійну. От, як моя дружина. Щоб розуміла тебе в усьому.. Щоб вірила тобі..." Та хіба він послухає? Якби не мої поради, не знаю, як би він і жив.

І такого туману Петро напустить, що навіть його недовірлива дружина повірить. Повірить, та ще й запишається своїм чоловіком.-- такий він у неї мудрий та благороднии.

А коли Петро пізно вертався додому, теж на Сашка все звалював. То у Сашка висока температура. Треба ж провідати хворого друга, порошків, продуктів занести. То кран у його холостяцькій кухні прорве. То Сашко в ліфті застрягне. То руку зламає. То ще якась халепа. Мільйон нещасть, а не друг. Та що вдієш? Треба людям допомагати.

Отак він її дурив-дурив, а якось приходить додому, а в квартирі половини меблів -- катма. І на столі жінчина записка: "Вибач, любий. Я пішла від тебе. До Сашка. Він такий нещасний. А я жити без нього не можу".

Іван зареготав так, що в мене за спиною, в серванті, дзенькнули келихи:

-- Значить той друг Сашко виручав його, а сам з дружиною потихеньку... Роги йому наставив. Гро-го-го-го...

Андрій терпляче перечекав той гомеричний регіт:

-- Нічого ти не зрозумів. Не було ніякого друга, ніякого Сашка. Він його видумав, щоб перед жінкою виправдовуватись.

-- То з ким же вона втіекла?

-- Цього й досі ніхто не знає.

-- Оце-то так! Оце-то чувиха! Ну й відколола... Слухай, давно тебе хочу запитати. Ну, нехай я старий бурлака, холостяк, щомісяця новий роман кручу. А чого тобі треба? У тебе ж така дружина! Мрія. Якби ти не був мені другом, їй-бо, відбив би.

-- Не відбив би. За Марією я спокійний. Вона мені віддана, мов собака.

-- Може, вона, теє? Холодна?

-- Ні. Що ти? Ні.

-- То я тебе не розумію.

-- Бачиш, Іване... Ніякого діяча з мене ніде не вийшло. Гроші мене теж не цікавлять. Я завжди можу їх легко заробити; Кар'єра? Та ну її к бісу. Ліньки. Що ще? Пити? Здоров'я жаль. Просто так жити -- нудно. А кров розганяти треба. То краще чимось приємним.

-- То виходить, що в тебе все це запрограмовано?

-- Чому? Навпаки. Ніякої програми. У тому й весь інтерес. У випадковості, у примхливій грі випадковостей. Як на полюванні… Одначе забалакались ми з тобою. Давай спати.

...А через три дні голосний, непосидючий Іван поїхав далі у свої мандри, і в квартирі стало знову нудно. Андрій десь гасав своєю машиною, а ввечері вів ті ж нескінченні амурні балачки по телефону. Марія щовечора йшла на концерти чи репетиції, поверталася пізно й прокидалася пізно. Чомусь вона тепер сумно никала кімнатами й навіть не прибирала їх, хоча раніше дуже любила робити це під власні тихі наспівування. Щось коїлося з нею, але я ніяк не міг второпати, що саме, й це мене тривожило.

Так минув ще тиждень. А в суботу вранці -- Андрія знову кудись "терміново викликали по роботі" -- у передпокої задзеленчав дзвоник, Марія вийшла відчинити, але голосів я не почув, а сама господиня дуже швидко повернулася з товстим конвертом у руках. Вона похапцем розірвала його. Там були якісь фотографії. Зі свого місця я не міг, як не скошував очі, розгледіти, що на них. Марія довго розглядала ті фотографії. Спочатку здивовано, а потім заплакала, примовляючи: "Не може бути, не може бути, не може цього бути".

Така жінка плакала! Проклята моя непорушність, нерухомість! Якби я міг ожити. Якби вона сказала: "Пегасику, допоможи". Я б тоді...

Марія і справді підійшла до мене. Але чому стільки ненависті в її очах? Що вона говорить таке? Що?

-- Це ти всьому виною, Ти! Це він через тебе, напевно...

Вона схопила мене за крило і кинула об підлогу. Потім підняла і ще раз кинула:

-- Тебе навіть розбити не можна.

Жінка жбурнула поряд зі мною ті фото, і я побачив на верхньому -- ліс, майже голу Раєчку з пишними стегнами, ласо усміхненого Андрія і себе на траві поряд з ними. Вони пестили одне одного в таких місцях, дотик до яких не залишає ніяких сумнівів щодо стосунків між чоловіком і жінкою.

І потягло ж того бовдура фотографуватися! Та ще й в такій позі.

Звідки, як потрапили до Марії ті фотографії, я не знаю. Залишається тільки здогадуватись. Напевно, їх приніс хтось із Андрієвих ворогів. А швидше -- один із "рогатих" чоловіків Андрієвих "іточок".

Поки я так роздумував, Марія подзвонила комусь по телефону, а потім навела лад у кімнаті -- поставила мене на місце, позбирала і сховала фотографії, застелила стіл новою, барвистою скатертиною. А потім і сама причепурилася й сіла в чеканні. І ось двері відчинилися. Однак це був явно не той, на кого вона чекала, це був Андрій:

-- Як ти себе почуваєш? Як настрій? Зараз підемо в гості. Я тільки трохи похлюпаюсь у ванні. Щоб освіжитися.

-- Хлюпайся, -- промовила Марія.

-- А ти приготуй мені поки свіжу сорочку.

-- Приготую.

-- Шампунь у нас є?

Він так нічого й не помітив.

-- Так, на полиці.

Андрій, мугикаючи, вийшов, а жінка ще посиділа трохи, потім підхопилася й вийшла на кухню. Через секунду я почув, що вона пересовує там щось важке.

-- Що ти робиш, серденько? -- гукнув Андрій з ванної.

-- Готую тобі сюрприз.

-- Який?

-- Помиєшся, -- побачиш, - відповіла Марія, витягаючи з кузні до коридору холодильника. "Вона підпирає ним двері до ванної,"- здогадався я.

У вітальні дзеленькнув дзвоник. Марія ще кілька секунд пововтузилась у коридорі, а потім, бліда, збуджена й немов навіть весела, кинулася до передпокою й широко відчинила двері.

-- Заходь, Русланчику, заходь, милий!

Шум води у ванній одразу стих.

-- Проходь, мій любий, -- ніжно запрошувала гостя Марія.

До кімнати увійшов високий, стрункий чоловік з молодим інтелігентним обличчям, яке гарно оздоблювало вже помережене сивиною волосся. Він здивовано обдивився, глянув і в коридор.

-- У вас ремонт?

-- Ремонт? -- перепитала Марія. -- Чому ремонт? Ах, так. Справді. Невеличкий капітальний ремонт і заодно дезинфекція.

-- Таргани?

-- Ні. Вірніше, так. Один великий тарган.

-- Що з тобою? Ти ніби дуже схвильована чимось?

-- Твоїм приходом. Спасибі, що завітав. Сідай.

Гість присів на диван, Марія -- зовсім поряд з ним.

-- Руслане, -- жінка прихилилася до гостя, аж він завмер, затамувавши подих. -- Я гарна?

Чоловік мовчав, тільки дивився на Марію зачудовано й ніжно.

-- Кажуть, що ти потай закоханий в мене. Правда?

-- Не треба так одразу, Маріє. Я все тобі скажу, тільки не квап мене.

-- Скажи зараз. Ти ж сміливий. Пам'ятаєш, як ти відрізав режисерові. Скажи... Любиш мене?

-- Люблю.

-- Скажи голосніше.

-- Навіщо ти? Це схоже на якусь погану п'єсу.

-- Це водевіль, Русланчику. Скажи, прошу тебе. Скажи голосно: "Я люблю Марію".

-- Я люблю Марію, -- як загіпнотизований, повторив чоловік.

Жінка азартно сплеснула в долоні, схопилася з дивана й пройшлася кімнатою.

-- А пам'ятаєш, яку чудову ніч ми провели з тобою торік, на гастролях.

Руслан аж очі вирячив:

-- Ти в жару, Маріє?

-- Так. У любовному жару... -- відповіла жінка голосно, в бік ванної. -- Я згоряю від кохання до тебе,

У ванній щось ляпнуло, потім грюкнуло, зашуміла вода.

-- Там хтось є? -- не переставав дивуватись Руслан.

-- Є... То мій благовірний.

-- Твій чоловік?!

-- Еге ж.

-- Тепер я все зрозумів, -- підвівся гість. -- Тільки навіщо ти вибрала для цієї мети мене? Ех, Маріє, Маріє. Я ж і справді кохаю тебе. Я ж і справді, -- він зробив мимовільний рух.

Сахнулась і Марія:

-- Не треба.

-- Звісно, не треба. І не можна. І вже буде не можна завжди. Навіщо ти?

Руслан пішов. Марія мовчки провела його, а потім навшпиньках тихенько повернулася назад, вискочила на диван, почала... танцювати на ньому. Диван аж співав десятками голосів. А жінка зловтішне посміхалася.

Страшна жіноча помста.

Спочатку у ванній було тихо -- Андрій дослухов-вався.

Я легко уявив його кругле, трохи тупувате обличчя -- здивовано-застигле.

Та швидко Андрій оговтався і почав щосили торсати двері. Марно. Холодильник тримався запізно.

-- Маріє! -- загорлав Андрій дурним голосом. -- Маріє, відчини.

-- Не заважай, -- весело відповіла Марія, продовжуючи танцювати. То вже, власне, не танець був, а дикунська оргія --шалена, божевільна.

Та враз вона урвалася -- Марія впала на диван і зареготала-заплакала. Але швидко взяла себе в руки й спокійно сказала:

-- Тобі вже час іти. Спізнишся до літака.

Потім жінка проімітувйла важкі чоловічі кроки, у передпокої нахилилась да дзеркала, голосно цмокнула своє зображення і, спохопившись, заходилася витирати на склі сліди губної помади.

У ванній знову загрюкало. Марія й собі гучно грюкнула вхідними дверима і вже потім, відсунувши холодильник, звільнила свого чоловіка. Він влетів до кімнати мокрий, злий, із залишками шампуневої піни на голові.

-- Марія, що тут було?!

-- Ет, яке тобі діло?

-- Я твій законний чоловік! -- скрикнув Андрій фальцетом.

-- Ну то й що?

-- Як це?.. --

Бідолаху вже не тримали ноги. Він сів. Марія відверто зловтішалася:

-- А хіба не можна? Ти ж дозволяєш собі ще й не таке.

-- Як це? Коли? Звідки? -- белькотів Андрій.

Марія мовчки тицьнула чоловікові під ніс горезвісні фотографії. Вони віялом розлетілися кімнатою. З кожної так і випиналися божественні стегна хтивої Раєчки.

Настала тиша. Нарешті Марія зібрала розсипані фотографії й заховала їх десь на кухні. Коли вона повернулася, Андрій не витримав, запитав:

-- Скажи тільки одне: він одразу пішов чи ні? Мені здалося...

-- А от цього ти довіку не знатимеш...

Страшна жіноча помста, страшна...

ЗОШИТ ЧЕТВЕРТИЙ

Наступного дня якраз була неділя. Марія взяла мене, щоб нести кудись.

-- Ти куди, рибонько? -- несміливо поцікавився Андрій.

-- Не твоє діло. А втім... десь збуду цього коняку, щоб не нагадував мені,

Андрій змовчав.

Марія несла мене у своїх теплих, ніжних руках сонячними гомінкими вулицями Веикого міста, і люди проводжали нас довгими поглядами. Вони чудувалися, напевно, і красою моєї господині, і мною, смію надіятись, трохи теж. Адже не кожен день побачиш білого, наче зі слонової кістки вирізьбленого, Пегаса з широко розправленими крилами. Що з того, що був я тоді завбільшки з середнього кота? 3ображення моє у вітринах магазинів, повз які ми байдуже проходили, було все-таки гарним.

З ким поведешся, того й наберешся. Добре, що мене заберуть від Андвія. А то ще й справді став би таким самозакоханим, як він. Легенда твердить, що Нарцис був надзвичайним красунчиком. Може, й так, а може, й ні. Принаймні для того, щоб заціпеніти над своїм зображенням, не обов'язково бути гарним. Досить лише переконати себе в цьому і не зважати на думку інших.

Тут я подумав, що, напевно, переймаю щось одне в кожного із своїх господарів. Бо вподобав "філософствувати", як дід Лаврін. І полюбив, як він, чудернацькі історії. А від свого горе-поета, без сумніву, успадкував нестримну, завихрену фантазію і нахил до мелодрами.

...З ким поведешся, того й наберешся. Спасибі долі, що хоч у тій залізній будці не довго побув. А то б ще й пити навчився, чого доброго...

А Марія все несла мене кудись. Незабаром я спостеріг, що йде вона без певної мети, світ за очі.

Разів зо два до нас підходили незнайомі мужчини і, приязно усміхаючись, пропонували Марії допомогти донести мене. Але жінка так грубо й сердито давала їм відкоша, що вони одразу відчіплювались.

А Марія все несла і несла мене. Та нарешті у неї з'явилася якась мета. Ми піднялися на високу гору з парком і пам'ятником на вершині, а звідти спустилися вниз до широкої темної річки, одягнутої у граніт набережної. Марія поставила мене на парапет і глянула вниз, на воду.

Водевіль продовжувався, але мені від того було не легше. Я не знав, чи вмію плавати --раніше ніколи не доводилося. Добре, якщо вона скаже на прощання: "Пливи, Пегасику". А коли зіпхне мене з парапету мовчки? Врешті-решт, я ж їй не Муму. І капітана Немо з мене теж не вийде.

Але недовго Марія думала -- рішуче посунула мене на край.

-- Зачекайте, жінко, -- крикнув хтось позаду нас. Марія рвучко випустила мене, і я ледь не впав у воду.

-- Навіщо ви топите цю прекрасну іграшку? -- продовжував молодий чоловічий голос. -- Якщо вона нагадує вам щось неприємне, то краще продайте її.

"Знову мене продають, -- подумав я. Чи не ліпше -- одразу в воду?".

-- Мені ваші гроші не потрібні, -- відповіла Марія.

-- Тоді подаруйте. Буду вам дуже вдячний.

-- Беріть, -- сказала Марія, і я почув, як почали віддалятися її кроки.

Більше я не бачив її. Ніколи.

А мене весело підхопили чиїсь руки.

Новим, уже четвертим чи п'ятим, господарем моїм став молодий хлопець років двадцяти п'яти -- худорлявий, енергійний, непосидючий Я одразу подумав, що з ним не занудьгую. Та знову помилився. Бо Фелікс -- так звався хлопець -- вдома бував мало. Весь час він десь бігав, комусь у чомусь допомагав, в якійсь лабораторії трохи працював, на якихось курсах трохи вчився.

Він жив у однокімнатній, майже порожній, незатишній квартирі, яка здавалося, ще від новосілля не знала віника.

Чого тут тільки не було, у цій квартирі! Під вікном стояла стара канапа, сяк-так прикрита верблюжою ковдрою. Середину кімнати займав довжелезний стіл, який використовувався і для обідів, і для малювання та читання, і для паяння якихось невідомих мені приладів. Попід однією стіною тулилися саморобні чудернацькі стелажі, запхані різними потріпаними та зовсім не читаними книгами. Іншу стіну займали безладно, без смаку розвішані химерні картини й кольорові фотографії, вирізані з журналів -- переважно закордонних. Під цією ж стіною стояла етажерка, що тримала на собі старенький телевізор, новий магнітофон, телефон і мене поряд з телефоном.

Спочатку я подумав, що потрапив до занедбаної оселі генія, який живе наземними турботами, потім засумнівався в цьому, та через свою наївність усе ж відніс Фелікса до розряду геніїв, котрі ще не обрали собі шляху.

Мій перший день у нового господаря минув доволі цікаво -- Фелікс весь час вів по телефону мудрі розмови. Різні вчені слова, пересипані міським жаргоном, чергами вистрілювалися з нього. Я аж заповажав його.

Але вже другого дня господар мій надовго зник. Я ледь не збожеволів від самотності й тиші, яка часто переривалася завжди несподіваним деренчанням телефону. Мені так і хотілося буцнути копитом по тому ненависному апаратові. Але зась. Мій новий господар теж мав мене за кусок якоїсь пластмаси, не більше.

Він з'явився аж надвечір п'ятого чи шостого дня і приволік до квартири п'ять велосипедних коліс, кільканадцять підшипників, купу інших запчастин. З його уривчастих вигуків я зрозумів, що Фелікс надумав сконструювати "майже вчний двигун". Як людина трохи освічена він знав, що знамениті правила термодинаміки вже не залишили ніяких надій на винахід вічного двигуна. Але, як невиправний мрійник, він не бажав підкорятися законам природи. Хотів знайти в них бодай маленьку лазівку. Якщо не можна зробити вічного, то чому б не спробувати придумати "майже вічного"? Ідея Фелікса полягала в тому, щоб зробити двигун, який потрібно було б підштовхувати "малесенькою кількістю енергії", хоча б раз на місяць.

Задумано -- зроблено. Квартира перетворилася на щось середнє між механічною майстернею і конструкторським бюро. На кульмані з тріском ламалися незграбно заточені олівці, а на розчищеному просторі посеред кімнати брязкали ключі й димів електропаяльник.

За тиждень роботу було закінчено. Від підлоги до стелі, від канапи аж до мого носа розмістилася чудернацька машина з колесами, важелями, жолобками для кульок і циліндрами з олією. Оглянувши своє дітище, Фелікс урочисто попрямував до ванної, вмився, переодягнувся й лише після цього, затамувавши подих, натис на "головний" важіль і крутнув "головний" диск. Машинерія затрусилася, зацокотіла, та через секунду завмерла. Фелікс почухав потилицю, промимрив: "Не може бути", й замислився.

Він ще раз оглянув свій витвір і ляснув себе по лобі. Причина була в люстрі. По одному з її плафонів черкало верхнє колесо "двигуна". Не довго думаючи, винахідник видобув із шафи лижну палку і рішуче розбив плафона, що мав нахабство з'явитися на шляху технічного прогресу. На цей раз "двигун" налякав нас зубовним скреготом. Винахідникові довелося схопитися за маленький червоний важіль, який нагадував залізничний стоп-кран. Тепер причиною невдачі стало скло від плафона. Воно, кляте, впало просто на "ходову частину". Дотягтися до нього рукою не можна було, і кмітливий Фелікс гайнув до сусідів, приніс довгого дерев'яного пінцета, яким виймають із пральної машини білизну. За його допомогою швидко повитягував з "ходової частини" великі скалки, а маленькі видобував пилососом, теж позиченим у сусідів.

Нарешті муки пуско-налагоджувального періоду скінчилися. Третій старт виявився успішним -- усі колеса крутилися, аж спиці мигтіли. "Ай да Пушкін, ай да сукін син!" --затанцював Фелікс. Та раптом задзеленчав телефон. Винахідник глянув на годинника і сахнувся: "Знову спізнюся!" Прихопивши якусь книжку, він зник, а колеса залишилися крутитися.

Через п'ять хвилин вони все ще крутилися. І через. десять. І через п'ятнадцять.

"Диво! -- подумав я. -- Велике диво".

Але скоро вони почали крутитися дедалі повільніше, Ще через двадцять хвилин велосипедні колеса затремтіли й спинилися зовсім.

Того дня Фелікс повернувся додому незвично рано. Ще з порога вигукнув:

-- Не крутиться! Не може бути!

Підійшов ближче, обдивився свою машинерію з усіх боків і зробив висновок:

-- Велике тертя, мастило погане. Треба поміняти.

По цих словах він завалився в ліжко і швидко, заснув -- далися взнаки безсонні ночі.

А на ранок Фелікс навіть не глянув на свій "майже вічний двигун" -- його по телефону запросили на вихідні в турпохід.

Машинерія стояла без дії близько тижня. Потім Фелікс привів з собою якихось хлопців, намалював їм на кульмані схему виготовлення велосипедного тандему і кивнув на свого улюбленого "майже вічного двигуна":

-- Можете розбирати й забирати.

Хлопці не забарилися. Через кілька хвилин від видатного винаходу не залишилося й сліду.

Фелікс взагалі не переймався речами -- легко роздавав їх наліво й направо. Натомість приносив звідкілясь інші -- теж, очевидно, не куплені, а виміняні на щось або позичені. Спостерігши цю його властивість, я почав побоюватись за себе -- а ну, як виміняє на якусь поштову марку? Хоча, з іншого боку, ще невідомо, до кого я потраплю. Може, там буде мені краще, не так самотньо.

Захоплення мінялися у Фелікса досить часто. Вони чергувалися з періодами нудьги. Тоді мозок доморощеного генія відпочивав, а сам геній днями валявся на канапі. Але сплячка так само несподівано минала, і починався новий спалах інтересу -- до музики, спорту, проблеми НЛО, живопису, геології, літератури, психології і так далі. Тоді Фелікс кидав наполовині все, що робив раніше, з головою поринаючи у нові клопоти. У ці благословенні періоди до нього часто приходили нові гості. Зі свого спостережного пункту на етажерці я любив за ними слідкувати, слухати їх.

Вперше потрапивши до нашої господи, люди спочатку застигали, вражені. Бо таки дивна картина відкривалася їх очам. Потім гості зацікавлено розбредалися. кімнатою і з різних кутків долинали їх здивовані голоси.

-- Це що у вас?

-- То мій незакінчений офорт, -- пояснював господар.

-- А це?

-- То я хотів зробити собі електронного секретаря.

-- А це що за камінь?

-- Зразок коростенського граніту з моєї незакінченої геологічної колекції.

Гостям було цікаво у Фелікса. А мені?..

Ій-право, мені зовсім не хочеться про нього писати, Та й що писати? Тут не безсилля моє, а скоріше здивування, розгубленість. Як можна описати, скажімо, електрон, який водночас і квант, і хвиля, який і має чіткі обриси та конкретну орбіту, і разом з тим не має їх, являючи собою якусь розмазану в просторі електромагнітну хмаринку. А втім, я, напевно, роблю Феліксові великий комплімент, порівнюючи його із незбагненним і величним у своїй загадковості електроном. Ні, порівняння це, треба визнати, невдале. Якщо вже продовжувати фізичні асоціації, то мій новий господар скоріше нагадував клаптик вакууму -- порожнечу, пронизану світлом далеких розумних зірок, через яку раз по раз пролітають заблудлі снопики різного випромінювання. Тільки вони й будили цю пустку, вносили в неї хоч якийсь рух, якусь думку, сколихували цей порожній простір, щоб через мить зникнути й залишити по собі ту ж порожнечу, яка бездумно чекатиме нового імпульсу, жадібно прийме його, конвульсивно здригнеться, пропустить через себе цей імпульс і знову порине в абсолютний спокій. Саме так вакуум приймає і пропускає усе на світі, сам залишаючись ідеально-нейтральним середовищем.

Одначе яких гарних науковоподібних слів нахапався я у свого нового повелителя. Ото вже клята натура пегасяча -- з ким поведешся, того й наберешся. Тепер я можу гарно посперечатися про будову Мега- і Мікро--світу, й буду так сипати словами, так уперто захищати різні, щойно висмоктані'з пальця теорії, як це вміють робити лише дилетанти. Тепер я навіть можу довести що нічого на білому світі насправді не існує, що усе довкола нас -- наша видумка, і сам я - теж несправжніій, видуманий. А чом би й ні? Доводив же один із численних Феліксових гостей, здається архітектор за фахом, що його власна борода (цитуїю дослівно) -- "це не продукт фізіологічної діяльності організму, а результат того, що я уявив собі, нібито не бриюся вже три місяці". Борідка виросла ріденька, бліда й недолуга. Напевно, через те, що такою ж була й уява її господаря.

Одного разу цей архітектор чомусь почав прискіпливо мене розглядати. Решта Феліксової різномасної компанії заціквалено чекала, що скаже їхній найдивакуватіший дивак.

-- Чудова лінія крил, -- приплямкуючи, почав екзістенціоналіст від архітектури. -- М-так. Досить рельєфло вироблені м'язи на грудях. Шия гордо випнута. Здається, ось-ось злетить. Ні, в житті таких Пегасів не буває. Це -- квінтесенція. Гарна видумка мистецтва. А зверніть увагу на підкови. Вони напрочуд пасують йому. Зроблені з хромованого металу. І тут великий задум. Мовляв, підкови ніколи не заіржавіють. Вічні підкови -- вічне мистецтво.

-- А взагалі, -- по паузі закінчив він під схвальні посмішки гостей, -- усі ці закони мистецтва -- велика лажа. Сенс сущого -- у відчуттях індивідуума. Я відчуваю тепло, і на моїй вулиці тепло. А ти йдеш моєю вулицею, й тобі холодно, бо ти відчуваєш холод. Усе на світі -- відносне, як говорив старий Ейнштейн.

-- На тобі -- дублянка за тисячу, а на мені -- куртка за п'ятдесят, -- спробував заперечити якийсь хлопчина. Він тут був, напевне, вперше і ще не знав усіх законів Феліксової компанії.

-- Молодий чоловік проти Ейнштейна? -- зверхньо поцікавився третій гість, на ім'я Ілля -- програміст за фахом, інтелектуал за модою і великий ледар за характером. Він був у цій компанії за духовного верховоду.

-- Ні, не проти. Тим паче, що теорія відносності аж ніяк не стосується теми нашої розмови. Ми говоримо про суб'єктивні відчуття, А об'єктивні результати вимірів відносні лише у різних системах відліку. А ми з вами поки що знаходимося в одній. У фізичному розумінні. У розумінні ж естетики і, як тут висловились, "сенсу сущого", системи координат у нас з вами явно різні.

-- Ви щось закінчували? -- насторожено запитав у нього архітектор.

-- Остролузьку середню школу й ПТУ при нашому заводі.

-- Ага, он воно звідки.

-- Так, звідти, - спокійно посміхнувся хлопець. -- Напевно, через простоту свою, але я ніяк не второпаю: ви й справді не розумієте, що на чому тримається, чи просто блазнюєте один перед одним.

-- Хто це такий? Навіщо він тут? -- запитав Ілля.

-- Це -- з "Прогресу", фрезерувальник. Він для нашої лабораторії одне замовлення виконує. Ми з ним разом скутера робимо.

-- Ми, разом? -- здивувався робітник. -- Поки що ти лише бігав довкола та зазирав.

Він підвівся і, переступаючи через простягнені ноги гостей, які порозвалювались на канапі, попрямував до дверей. Перед тим, як вийти, ще раз глянув на Фелікса:

-- Ти, я бачу, ні головою, ні руками... Тільки язиком... великий майстер... Як і друзі твої.

І пішов собі, спокійно зачинивши двері.

-- Наздогнати б його та наклепати добре, -- запропонував хтось із молодих людей.

-- Не варто трудитися, -- махнув рукою Ілля.

-- Від того, що мій кулак матиме відчуття чужої морди,-- скривився архітектор, -- я задоволення не матиму.

Він ще щось таке плів далі, з чого виходило, що індивідууму не варто бити іншого індивідуума, не варто навіть прагнути комусь щось довести, бо кожен індивідуум має свої індивідуальні погляди й відчуття.

...Тієї ночі мені приснився дивний сон. Індивідуальний. Уесь світ був заповнений білими й сірими смугами. Білими й сірими. Вони пливли в імлі Всесвіту одна за одною, і на їх тлі в німій тиші зникали й з'являлися, стрибали й перекочувалися квадрати, ромби, трикутники. Кожен з них безтілесною тінню стрибав собі окремо, не зачіпаючи інших, навіть не наближаючись до них, і не було в їхньому танку ні добра, ні зла, ні холоду, ні теплоти, ні порядку, ні хаосу. Вони з'являлися несподівано й несподівано зникали. Без сліду, без пам'яті, без жалю. Німо й безглуздо.

"Бачиш, як нам добре, -- говорили мені ромби-трикутники. -- Приєднуйся до нас".

Я не хотів ставати тінню. Я хотів лише розгадати їхню таємницю і все дивився на них, поки не зрозумів, -що й таємниці ніякої у них немає. Що ромби-трикутники -- це просто окремі індивідууми, закохані у свою геометричну індивідуальність: "Стриб, стриб. Ось який я ромб, а не трикутник... Стриб, стриб. Ось який я трикутник, а не ромб... Стриб, стриб". Невагомі, безтілесні... Мені стало моторошно і я прокинувся.

Такий-от абстрактний сон.

Згадки про нього ще довго мучили мене, бо через кілька днів Фелікс подався у якийсь похід на самокатах, і я на тиждень залишився сам у порожній, задушливій і запиленій квартирі. Нерухомо стояв на етажерці й слухав, як буркоче вода у сусідній квартирі, як десь вдалині шкарабарчить радіоточка, як цвірінькають на балконі горобці. Я був самотнім, самотнім аж до страху перед тишею, і ще не знав, що справжня самотність моя лише розпочинається.

Після повернення Фелікс три дні валявся на дивані, обсипаний газетами, журналами і науково-популярними книжками. Цього разу мені все було ясно -- мій невгамовний господар шукав собі новий бзік, нову ідею-фікс. Йому тоскно було, нудно, незатишно в цьому світі. Він не знав, за що б учепитися, що б таке зробити, аби вразити весь світ. Обов'язково вразити і обов'язково -- весь. І так, щоб підготовка до знаменного вчинку та власне й саме вражування не зайняли багато часу й сил. Раз-два -- і вже можна бігти містом з криком "еврика".

Але у світі все було спокійно -- літаючі тарілки не літали, великі відкриття на голову не падали, періодичні системи елементів теж снитися перестали.

Фелікс вибрався зі свого інтелектуального барлігу й почав, як це не раз уже бувало, знічев'я тинятися кімнатою. Я спокійно спостерігав за ним, вже знаючи з досвіду, що цей процес триває довго і мене особисто ніяк не стосується.

Але, як завжди, я помилився.

Не вірте Пегасам, які стверджують, що знають людей. Люди -- незбагненні.

Фелікс підійшов до мене, помацав мої крила, подивився просто у вічі -- я ледь стримався, щоб не кліпнути повіками під його поглядом, -- навіщось постукав по спині, прислухаючись, чи нема якогось звуку, а потім узяв мене й пожбурив об стіну.

Ще тільки об стіни мене не кидали! Що він, дитя мале? Чекав, що я розіб'юся, і він побачить, що у мене всередині? Серце, нирки, кишки й печінка. Як і в нього. Принаймні серце у мене є. Це я точно знаю. Бо часто чую, як воно б'ється.

Але що йому було до мого серця? Він весь час бубонів: "Цікаво, з якого ж ти матеріалу?" -- і бив мої крила молотком, свердлив електродреллю, пиляв терпугом. Я й сам раніше не знав, що у нас, Пегасів, такі міцні крила, -- він тільки трохи подряпав їх і страшного болю мені завдав, та й по всьому.

Нарешті мій мучитель втомився. Здивований результатами своїх експериментів, він трохи посидів у задумі, але новісінька ідея-фікс уже не давала йому спокою. Фелікс підбіг до телефону, набрав номер:

-- Михайленка! Швидко! Негайно, я вам кажу! Тут таке, таке... Це ти, старий! Слухай! У мене є Пегас. Та не собака. Слухай, не перебивай. Я одразу думав, що він з якогось пластику, білого, схожого на слонову кістку. А він з металу. Уявляєш? І не дзвенить. Як це, ну то й що? "Його дрель не бере, і все. Ну, кажу тобі, геть білий. Може, твоїм лазером довбанемо? Та хоч зараз. Через півгодини буду в тебе. Таксі візьму. Ну, ти ж мене знаєш. Коли це я брехав? Який там розиграш, я серйозно. Сам побачиш. Все, біжу.

Фелікс схопив мене під пахву і мерщій кинувся на вулицю. Таксі, на моє щастя, поблизу не знайшлося, і він, ледь не збиваючи перехожих, помчав до метро. Іншим разом я помилувався б цим гарним витвором Великого Міста. Але зараз ошатні підземні галереї не радували мене. Фелікс аж пританцьовував на пероні, чекаючи поїзда, а я все думав про страшного Михайленка, який лазером довбатиме мої крила. Чи витримають мої крила потужний лазер?

-- Здрастуй, Феліксе! -- почули ми раптом приємний жіночий голос.

Перед нами стояли тендітна молода жінка і дівчинка років п'яти, кучерява й весела.

--Здрастуй, Лідо! -- і собі заусміхався Фелікс. Де й поділися його поспіх і заклопотаність світовими проблемами. -- Це твоя доня?

-- Моя. Моя Аліса. Познайомся, Алісо. Це дядя Фелікс. Учений.

-- Ну, що ти?

Веселу дівчинку більше зацікавив я, ніж мій господар:

-- Ой, яка гарна конячка! Можна її погладити?

-- Можна. Будь ласка, -- Фелікс поставив мене на кам'яну підлогу перону. -- Тільки це не конячка, а Пегас. Бач, у нього крила.

-- Пегас, -- задоволене сплеснула в долоні дівчинка. -- А він уміє літати?

-- Звісно, вміє.

-- А можна йому тут, у метро, політати?

-- Гм, а чом би й ні? Нехай спробує.

Якщо диво колись врятує світ, то зробить це диво дитина.

Дівчинка полоскотала мої крила своїми теплими рученятами і сказала своїм ніжним голоском:

-- Лети, Пегасику.

Пружна, бентежна, весела, непереборна хвиля прокотилася по мені, усе моє тіло моє ожило, я стрепенувся, змахнув крилами і полетів. Полетів!

Після стількох місяців нерухомості я сп'янів від першої ж секунди польоту. Мов навіжений, я шугав під красивим склепінням підземної галереї і, признаюся, не без задоволення поглядав на кількох ошелешених людей, що заклякли, задерши голови. А Фелікс, той взагалі сидів на пероні, не маючи сил і поворухнутися. Оце тобі дрель! Оце тобі лазер! Будеш тепер думати про мене, але так ніколи й не додумаєшся, що я -- звичайний Пегас. Що я -- живий. Живий!

Мені захотілося на волю. Я шугнув у прохід, пролетів над внутрішньою галереєю, вітром від крил збиваючи з дам різномасті капелюхи (так мені чомусь пригадується тепер), і широкою похилою трубою ескалатора рвонув наверх. Хвиля зойків і вигуків котилася за мною. Деякі люди злякано пригиналися, інші -- зацікавлено витягали шиї, а я летів.

...Тут якраз доречно перервати цей найбентежніший з моїх спогадів і трохи забігти наперед. Років через два після тієї "події" мені на очі випадково потрапила стаття кандидата біологічних наук В. Самойленка "Легенди нашого часу", видрукувана в одному з досить солідних науково-популярних журналів. Вона так сподобалася мені, що я переписав собі найцікавіші, на мою думку. місця. Я й досі зберігаю ці перли, як реліквію. Ще б пак! Стаття науково доводила, що мене не існує на світі.

"Ось уже другий рік Великим Містом ходить усна легенда про досі невідоме біле крилате створіння, що живе в тунелях метро й інколи потрапляє на очі людям. Очевидці, а їх день у день стає дедалі більше, описують зовнішній вигляд таємничої істоти по-різному. Одні з них -- ті, що давали колективне інтерв'ю "Вечірці", описують його так: "Абсолютно сліпий, білий, крилатий птах, довжиною приблизно 50 сантиметрів, із розмахом крил не менше метра". Інші (автори-очевидці журналу "Світанок") впевнені, що це: "Двометровий звір з двома парами крил і двома парами блискучих кінцівок, який веде переважно нічний спосіб життя, а вдень спить у вентиляційних шахтах метрополітену. Ще більш сенсаційне повідомлення дала паризька "Фігаро": "У Радянському Союзі через надзвичайно антисанітарні умови на станціях метро розвелося стільки білих кажанів, що поїздка цим видом транспорту в багатьох містах, наприклад, у Місті Великому, стала просто небезпечною. Знахабнілі кажани, з якими і не думають боротися радянські начальники, нападають на людей, віднімають у них сумки із сандвічами й завдають значних матеріальних збитків станціям метро, розбиваючи світильники своїми міцними дзьобами...".

"...Залишимо фантазії журналістів, -- пише далі В. Самойленко, -- на їх совісті. Розглянемо свідчення так званих очевидців з наукової точки зору. Всі їхні здогади можна класифікувати, розділивши на три гіпотези. Перша: гіпотетична істота -- це великий кажан-альбінос невідомої досі природи із дзьобом (!) замість рильця, який боїться денного світла й тому мешкає у тунелях метро. Друга: нічний мешканець метрополітену -- білий, крилатий динозавр (птеродактиль), який колись раптово замерз, мільярди років пролежав у землі, а після того, як поряд збудували метро, відігрівся й ожив. Третю гіпотезу -- найнеймовірнішу -- сформулював старший науковий співробітник інституту космогонічних проблем кандидат фізико-математичних наук П. Скуратівський. Як не дивно, але цей у цілому серйозний вчений в одній із телепередач, присвяченій науковій фантастиці, дозволив собі ненауково пофантазувати і напівжартома почав доводити, нібито "привид метрополітену" -- пришелець з космосу. Граючись у теорію, П. Скуратівський вибудував свої припущення таким чином:

щось прилетіло з далекої зірки, обслідувало наше метро, перейняло досвід і або подалося собі далі, або й засіло десь у темному закапелку і продовжує вивчати земне життя. Передача ще не скінчилася, а на телестудію вже почали дзвонити деякі окремі маловірні телеглядачі і вимагати гласності. Бідному П. Скуратівському довелося (а може, таким і був його приціл) робити ще одну телепередачу..."

Далі автор цікавої для мене статті за допомогою авторитетних латинських термінів нагадував масовому читачу, що еволюція тваринного світу давно вже закінчилася, а значить, ніякі велетенські кажани-альбіноси в наш час з'явитися уже не можуть. Потім, жонглюючи найновітнішими даними з фізики низьких температур і біології клітини, В. Самойленко розправився з раптом ожилим динозавром, а космічного пришельця знищив однією довжелезною цитатою з трудів професора Шкловського, яка в перекладі на мову простолюдинів. звучить зовсім просто; "Крім Землі, життя ніде нема і не може бути. Бо навіть на Землі воно виникло зовсім випадково. Просто так -- бульк, і виникло".

Закінчується стаття менторським осудом марновірства, неуцтва, невігластва і т. п., які змушують сотні людей приймати за правду те, що десь комусь колись привиділося. Написав би вже прямо: "Пити треба менше".

Та все ж стаття мені сподобалася. Хоча й викликала докори совісті. Я зовсім не хотів тоді, у метро, заморочити голови стільком людям.

Я просто летів. І впивався своїм -- таким коротким -- польотом. Я летів на волю. На волю!

Ось уже й кінець ескалаторної труби. Ось уже й видно блакить неба. Сонячні промені грають на блискучих скляних дверях. Крізь двері йдуть і йдуть люди. Як же мені вилетіти звідси? Не можу ж я збивати людей чи розганяти їх.

Але ось він, вихід -- біля одних дверей порожньо. Я кидаюся туди.

Страшний удар, дзвін, зойки.

І знову темрява. Як тоді, коли я напоровся на проводи високовольтної електролінії.

Не щастить чомусь Пегасам, не щастить.

ЗОШИТ П'ЯТИЙ

Я отямився, напевно, не скоро. І вже зовсім в іншому місці. Ліворуч і праворуч були обшарпані стіни якихось будинків, попереду -- баки зі сміттям. Я лежав на брудному асфальті. Цього разу не догори ногами, а якось боком. Й те добре. Наді мною стояло двоє -- чоловік і жінка. Дратівливим фальцетом жінка шпетила чоловіка:

-- Де ти його взяв? Куди ти його ніс? Признавайсь! На горілку заробляв? Так чи ні? Залився б ти нею.

-- У метрі я його підібрав, -- нарешті озвався пожмаканий чоловічок. -- У метрі, їй-бо. Хтось згубив.

-- Еге ж, таке загублять. Це дорога штучка. Зразу аидно.

-- Їй-бо, підібрав.

-- А куди ніс?

Вони говорили, а я лежав на землі і не слухав. Чомусь боліли очі, було холодно й байдуже. Було так байдуже до всього, що навіть це страшне, найстрашніше для мислячої істоти відчуття, не лякало мене. Раніше, під час моєї вимушеної "статуетної" нерухомості, мені попри все хотілося літати. А тепер, якби ці люди сказали мені: "Лети, Пегасе!" -- я, напевно, не полетів би. Не зміг би полетіти, бо найстрашніше, що є в світі, скувало не тільки мої крила. В той момент я згоден був: нехай мене кидають у вогонь, обрізують крила, шматують -- байдуже.

Вони понесли мене кудись. Пам'ятаю, їхали ми тролейбусом, хтось дихав перегаром, за вікном, мов суєтні дні, минали старі, подекуди обшарпані будинки Подолу чи Мар'янівки. Потім ті двоє, що знайшли мене, заходили в якийсь магазин з дратівливими чергами. Жінка, котра несла мене, чомусь зітхала й хитала головою, а він, її чоловік, кілька разів говорив: "Ходімо, все одно ж тут нічого купувати".

Нарешті вони, і я з ними, дісталися до квартири. Чужої квартири чужих людей. А втім, у діда Лавріна, здається, не був я чужим. Хоча яка тепер різниця? Був -- не був. Ось він, я. Отут, у темному передпокої, на столику перед дзеркалом. Після ув'язнення у ванній кімнаті, де я стояв, спершись лобом у подібне тм'яне дзеркало, усі вони стали мені осоружними. Біля мене -- кілька порожніх пляшок з-під різних одеколонів, піді мною -- стоптані капці й босоніжки. І знову, як у ванній кімнаті поетової дружини, -- електричне світло над головою.

Господиня цієї нової для мене квартири, поставивши мене під дзеркало, знову взялася до чоловіка:

-- Ну, кажи, де взяв?

-- Я ж говорив тобі, в метрі знайшов.

-- Говорив, що біля метро.

-- Еге ж, біля. Якраз на вході. Між дверима лежав. Я правду кажу, Муся. Правду.

"Значить, її звуть "Марусею", -- автоматично відзначив я і зовсім не подумав тоді про себе, про те, що я знову летів-летів та з радості й тріснувся дурною головою. А до цього вже ж було зі мною таке. Час уже й навчитися спокійно літати, а не мчати наосліп у нібито відкриті скляні двері.

Та хіба можна літати спокійно? Після року вимушеної нерухомості, літати спокійно? На волю не мчати, а повзти?

Але не буду розбалакувати про свої особисті думки недоліки й проблеми. Розповім краще про те, заради чого і вставив кулькову ручку в своє підковане копито, -- про людей розповім, у яких жив, до яких встиг чи не встиг придивитися.

Господиня моєї нової квартири, глава тутешньої сім'ї Муся, працювала продавцем у продовольчому магазині, любила або скрушно зітхати, або лаятися, інших душевних станів не відала, була високою й худою, з вилицюватим, утомленим обличчям.

Чоловіка її, теж високого, мішкуватого й ніби надломленого в попереку звали Іваном. Він працював у якійсь особливій будівельній бригаді, яка нічого не будувала, а лише ламала старі будинки, призначені на знесення. Така в тієї бригади була спеціалізація. Вона, себто ота спеціалізація, відіграла в моїй подальшій долі неабияке значення.

А ще був у цій сім'ї добрий мовчазний хлопчина Сашко, який вчився, й, напевно, досить добре, у дев'ятому класі.

Муся любила ходити у промтоварні магазини, Іван -- випити, Сашко -- складати вірші. Стосовно цих віршів. я почав був плекати певні надії.

Тільки побачивши цього підлітка, я зрозумів чомусь, що ми з ним будемо розуміти один одного. Навіть якщо не говоритимемо. Сашко й справді одразу забрав мене від того осоружного дзеркала, роздивився і поставив на свій письмовий столик у кутку. Там, на тому столику, я навчився читати догори ногами. Бо прямо переді мною Сашко розкладав свої учнівські зошити й книжки, а я, стоячи навпроти, дивився в них -- спочатку байдуже, потім із усе більшою цікавістю. Виявилося, що це досить інтересно -- вчитися. Особливо сподобалась мені фізика. Тепер я знаю, якими вони бувають, ті загадкові електричні, магнітні, електромагнітні поля.

Тоді, пам'ятаю, Сашко читав якусь науково-популярну книжку, де йшлося про гіпотезу єдиного поля. Це поле об'єднує й проявляє всі сущі сили -- ті, про які ми знаємо, а також ті, про які, можливо, ще й не здогадуємось. І я подумав тоді, що мої сили, коли я ще міг літати, напевно, теж бралися з того єдиного всесвітнього поля, чи, може, з окремого поетичного прояву його, яке я назвав для себе Поетичним підполем.

Одним словом, Пегас є Пегас. З ким поведеться, того й набереться. Не знаю, чи допоміг я Сашкові у складанні віршів, він же мене своєю фізикою зацікавив.

А вірші він писав гарні. Були вони недосконалі, кострубаті й наївні, та все ж мені здається, що то була поезія. Ось така, априклад:

Вже давно весна надворі,
А берізка під вікном
Й досі в жовтому уборі,
Ув осінньому уборі
Із сумним-сумним чолом.
Чом не зустрічаєш весну?
І по кому тужиш, сестро?

Або такий вірш:

Тепла ніч, і буйно пахне м'ята,
І ледь чутно листя шелестить.
Світ весь ніби хоче заспівати.
Піднімеш очі -- небо жебонить.
Місяць опуска своє проміння,
І воно німу ріку сріблить.
Слухай, якщо маєш таке вміння!
Ніч з тобою буде говорить.

Звісно, "сріблить -- говорить" -- рима не найкраща. Зате зоряне небо у нього не рясніло, не пливло над головою, не височіло -- небо із зорями тихо жебоніло, як велика ріка, а ріка під місяцем -- навпаки, ставала німою, зачудованою. Ні, цей хлопець таки мав уміння слухати. Він писав ці вірші просто так, відчуваючи підсвідому потребу хоч якось висловити себе. Просто писав.

Усе найкраще, що робиться в цьому світі, робиться просто так.

Може, й вийде з нього путній поет. Не знаю. Принаймні вже тоді Сашкове оточення аж ніяк не сприяло розвиткові його поетичних обдарувань. А він був необережним -- часто залишав свої записи на столі, не ховав їх. Та хіба підліток міг знати, що з найкращим у собі треба критися від людей, від найближчих йому людей?

Це сталося одного звичайного осіннього вечора. За вікном сіялася мжичка. Вся сім'я була в зборі. Муся щось штопала, її чоловік, батько Сашка, тверезий і незадоволений, байдуже переглядав газети, а сам Сашко збирався кудись йти.

-- Ти куди? -- запитав у нього батько.

-- Так. Прогуляюся, -- відповів Сашко.

--До дівчат, значить. А ножиці в тебе є?

-- Там, на моєму столі.

-- На "моєму", -- пробурчав Іван і підійшов до столу.

-- А навіщо тобі ножиці? -- підвела голову від шитва здивована Муся. -- Що це ти різати будеш? Невже щось у домі зробити надумався?

-- А, перестань, -- скривився Іван. -- З газети он хочу вирізати, хлопцям на роботі покажу. В Аргентині, бач, спиртом автомашини заправляють.

-- То деревний спирт, його пити не можна, -- несміливо уточнив Сашко.

-- Іч, воно вже батька вчить, -- розбурчався Іван, перекладаючи на столі книжки, -- вже вказує, що можна пити, а що не можна. Повчи, повчи. Ніби я без тебе не знаю.

-- О, це ти в нас добре знаєш, -- в'їдливо посміхнулася Муся. -- Тут ти у нас великий спеціаліст. Не те що в роботі.

-- Цить. Заводишся,-- не повертаючись, огризнувся Іван.

Огризнувся так, для годиться. Бо щось інше, куди цікавіше й геть несподіване, відволікло його увагу. Я бачив -- то були вірші Сашка. Іван читав їх мовчки, попервах спантеличено.

Сашко в цю мить, видно, вже відчув недобре, бо витяг шию, стараючись розгледіти, що у батька в руках. А розгледівши, перевів погляд на батькове обличчя і знітився.

Я. добре бачив усю цю сцену і вже знав, чим вона скінчиться. Але що я міг зробити? А Муся штопала далі, нічого не помічаючи.

-- Хе-хе, -- сказав Іван. Не засміявся, саме сказав. -- Муся, ти послухай, що наш парубок пише.

Іван почухав коліно і, кривляючись, прочитав:

І я знов закохаюсь в цей вечір.
Всі на світі печалі забуду,
Лише ляже рука на ті плечі,
Здивуюсь весні, як чуду.
Я захочу знову потонуть
В глибині тих очей іскристих...
Мить... година... вже й зорі холонуть,
Місяць шепоче щось ніжне листю.

-- Місяць шепоче, -- передражнив Іван по паузі. ---Вештаєшся до ранку бозна-де... Добре, Мусю, що у нас хлопець, а не дівчина. Та принесла б у подолі. Тепер вони такі.

Сашко стояв мовчки. Здавалося, то не хлопець, а сам розпач стоїть у цій обшарпаній квартирі.

-- О, тут іще є, -- не вгавав Іван. -- Слухай, Мусю.

• Мо', не треба, Іване, -- завагалася та.

--Ет, слухай: "Твої очі ніжні й сміливі". Сміливі,чуєш? Вони тепер усі сміливі. "В них -- тихий вечір у імлі". Ну, звісно, темно було. "Одне для одного ми так. щасливі"... Щось тут далі нерозбірливе. "Схвильовано" шепоче ніжний вітер". І що ж він шепоче? Яке таке сю-сю-сю?

-- Алкаш ти, -- прохрипів Сашко, -- П'яндига нещасний. Ненавиджу тебе. Всіх вас ненавиджу.

-- Ти як з батьком? Та я тебе...

Але було вже пізно продовжувати виховання. Сашко вискочив з кімнати, двигнув дверима, що вели насходи,і зник надовго.

Він не повернувся додому ні ввечері, ні вночі. Наступного дня перелякані батьки заявили в міліцію. Ще через тиждень Сашка, голодного і брудного, десь за тисячі кілометрів від дому зняли з вантажного поїзда. Він їхав на Північ "бомжувати".

Як злісного заброду, його поставили на облік в інспекції у справах неповнолітніх. У школі і в дворі за хлопцем одразу утвердилася слава хулігана. У чому тільки не підозрювали його сусіди і вчителі?..

Після цього випадку Сашко почав ховати свої вірші. Хоча батько й сказав йому: "Хіба я проти? Пиши. Мо' письменником станеш. Вони, кажуть, добре заробляють". По цих словах Іван хотів погладити сина по голові, але той крутнувся й вискочив з-під батькової руки. З тих пір вечорами він мало бував удома. Приходив пізно й одразу лягав спати. Мати лише скрушно хитала головою: "Де він лазить?"

Тільки я знав, де бував Сашко. Щовечора він зустрічався з Оленкою -- гарною й ніжною дівчиною, на рік молодшою за нього. Здавалося, вони й години не можуть одне без одного. Іноді, коли Сашкових батьків не було вдома, Оленка прибігала до нього. Заходила, сором'язливо запитувала: "Ти уроки вчив?". "Авжеж, вчив", -- відверто радів їй Сашко. Він і справді добре вчився весь цей час, бо так йому приказувала Оленка.

Боже ж ти мій! Я ще ніколи не чув таких гарних розмов, які були в них. Тихі слова й напівслова, зігріті посмішками. Вони говорили про все на світі й так відверто, як незакохані дорослі не вміють навіть подумки, самі з собою. А коли забракло слів, хлопець і дівчина сідали одне проти одного, він брав її руки у свої й широко відкритими очима дивився на неї, пив її юну красу своїми зіницями, а вона теж не опускала великих карих очей, теж дивилася на нього.

Це, напевно, найбільше щастя для тих, хто живе на землі, такі погляди. Щастя навіть просто побачити це зі сторони й сказати собі: "Ти бачив любов".

Я й досі пригадую ті зимові дні, наскісні промені низького золотавого сонця, широке вікно і їх на світлому тлі -- хлопця й дівчину. Вони з притишеними подихами зачудовано тримаються за руки і не відчувають, як цокотять, заїкаючись від поспіху, секунди буття. Час щомиті втікав від них, залишаючи закоханим все менше щастя. Час -- то найстрашніша річ. Він не береже нікого. Він не зупиниться, як не проси. І не повернеться, скільки не плач. Час плине, або тягнучи тебе за собою, ламаючи, міняючи на свій лад, або скидає з себе -- у темну таємницю безвісти, у небуття.

Ніщо не вічне. Ніщо добре добром не кінчається, і все життя наше жорстоким режисером по імені Час заздалегідь сплановане, як трагедія. І хай мене звинуватять у занепадництві, якщо це не так. Інша річ, що ми не хочемо, боїмося признатися собі в цьому. А треба було б. Може, тоді ми нарешті навчимося цінувати ще такі нечасті миттєвості добра. Добра, яке швидко скрапне з крила невгамовного часу, скрапне і зникне, бо ніщо не вічне. Бо все минає. А ми, сподіваючись на Вічність, не вміємо цінувати, берегти, запам'ятовувати цю скороминучість доброї хвилини, доброї людини, навіть просто хорошого настрою своїх ближніх. Так і несе нас -- вперед, до Вічності, вперед, до Безвісті.

Отакі сумні думки навіяло мені чисте й гарне, а потім спаплюжене кохання двох підлітків. Якби ж не моя нерухомість. Може, б, я втрутився, допоміг би. Якби ж то Сашко хоч раз, хоч би жартома, забалакав до мене…

Якогось дня, коли Оленка знову була в нас і вже збиралася йти, Сашко, щоб якось затримати її, показав їй свої вірші. Вона довго не відкривалася від слів, гарно виписаних у стовпчик, а потім зворушено підвела голову:

-- Це про нас?

Сашкові забракло звичайних, ненаписаних слів ---він мовчки кивнув.

-- Гарно. Це вірші!

-- Не знаю. Просто так писав.

-- Ні, це вірші. Гарні вірші. Ти -- молодець!

У напівдитячому захваті Оленка обняла його за шию і, наче сестра, чмокнула в щоку.

Якусь мить після .цього вони стояли розгублені, не дивлячись одне на одного.

Потім Сашко теж обняв її, й вони поцілувалися. Поцілунок був коротким і невмілим. Обоє спаленіли від. нього. Оленка вислизнула з його рук і кинулася у передпокій: "Не проводжай мене. Не треба. Добре?".

Сашко підкорився.

Мені й досі соромно, що я мимоволі підглядав тоді за ними. Хоча, здавалося б, то був тільки поцілунок, а я ж до того вже стільки надивився на розваги одного з моїх попередніх господарів. Здавалося, вже ніщо на сві ті не змусить мене зніяковіти.

То був їх перший поцілунок. І останній.

То була подія в їхньому житті, їхнє щастя, яке підносило обох, переповнювало, просилося назовні.

Вже навчений рідними батьками Сашко тримав цю таємницю в собі. А більш наївна, більш довірлива Оленка не стрималася -- розповіла своїй шкільній подружці. Та -- іншій дівчинці. Невдовзі про "якісь там їхні діла" знав уже весь клас, а згодом і вчителька, -- сувора й педантична класна дама. Вона вирішила за обов'язкове передати одержану інформацію батькам хлопця й дівчини. Сашкові батьки відреагували на все це розгублено-сором'язливими посмішками, а Оленчині...

П'ятнадцятирічну дівчинку Оленку її матуся затягла до гінеколога -- перевірити, "чи не зробив чого моїй дочечці той хуліган". Лікарем виявився мужчина. До того ж мужчина, який одночасно практикував у вендиспансері і надивився там на всяку гидоту. Він не церемонився з дівчинкою, оглядаючи її. А закінчивши огляд, вирішив провести ще й профілактичну бесіду і наговорив різного бруду про пейтинг та інші неприродні речі.

Коли поверталися додому, мати додала ще й свого: "Признайся, що він тобі робив? Як це так може бути, щоб ти з ним спала й цілою лишилася". Даремно дівчинка доводила, що вони з Сашком лише поцілувалися одного разу. Мати їй не вірила. Ну, як же? Молодь нині така розбещена.

...Вранці Оленку знайшли у ванній з розрізаними венами. Рятувати її було вже пізно.

На похорон Сашко не прийшов. Від нього приховували її смерть. Але він відчув щось, мучився, зникав щовечора -- казали: бродив під її вікнами.

Потім хтось розповів йому. Він три дні байдуже лежав удома, відвернувшись до стіни. Батьки розгублено підходили до нього, пробували заговорити. Але Сашко не відповідав.

Через три дні хлопець дістав свої вірші, пошматував їх і відніс до сміттєпровода. Потім повернувся і сказав сам собі у порожній кімнаті: "Ось так, йоб вашу мать. Ось так." Як я жалкував тоді, що німую!

А тепер думаю: що я міг сказати? Чого варті усі наші слова проти одного лиш, однісінького випадку з життя? Коли воно, життя наше, отаке -- кручене, верчене, брудне, -- що можна вдіяти словами? Що можна тут сказати? Чисті слова безсилі перед брудом. Вагу мають лише слова брудні.

Ще більш холодно і порожньо стало в нашому домі. Сашко ходив до школи, відсиджував там, а вдома кидав портфеля, в якому навіть перестав міняти книжки, в куток, під шафу, і йшов кудись. Тепер уже і я не знав, де він бродив. Іван ще частіше напивався і майже щовечора спав на дивані нероздягнутий, нероззутий. Муся прихо .дила з роботи пізніше за нього, роззувала чоловіка, закидала його ноги в попрілих шкарпетках на диван і скрушно зітхала. Те зітхання перевертало душу і в такі хвилини мені жаль було цю жінку.

Бува, приходила сусідка, й Муся говорила їй:

-- Я день і ніч товчуся. День і ніч. Та ніхто цього не бачить.

-- Така наша доля жіноча, -- як уміла, втішала її сусідка.

-- Вам легко говорити, ваш не п'є.

-- Усі вони чокнуті. Мій так уболіває біля футболу, що й сім'ї не бачить. Не поговориш, не запитаєш. Самотні ми люди, жінки.

-- Правда ваша, Ліно Павлівно. Правда ваша. Ні з ким і порадитись, що купити, скільки відкласти. Хіба з моїм порадишся.

-- Мій теж -- тільки рукою махає від телевізора. Купуй, каже, якщо хочеться... Ой, піду я, бо там у мене борщ на плиті, -- говорила сусідка і йшла собі, знову залишаючи Мусю саму біля п'яного чоловіка.

А одного вечора Муся не застала вдома й чоловіка. Втомлено сіла на порожній цього разу диван і знову зітхнула: "Де вони лазять?.. Була б у мене дочка...."

Її невтішні роздуми урвала сусідка. Вона вбігла до квартири з таким виглядом, що господиня вже від цього перелякалася:

-- Що сталося, Ліно Павлівно?

-- Ой, Мусечка! Ой, горе! Оце щойно дзвонили з міліції. Ваш Іван там. Затриманий.

-- Знову у витверезнику.

-- Та ні. В міліції. Кажуть, що когось побив там. І його побили. Та ви не переживайте. Якісь там гроші вони вкрали.

-- Брехня! -- скинулася Муся. -- Мій чоловік хоч і п'яниця, але чесний. Чужого ніколи не візьме. Тільки своє пропиває.

-- Так мені сказали в міліції, -- зібрала губи в шнурочок ображена Ліна Павлівна.

-- З якого відділення дзвонили? -- уже в передпокої запитала Муся, хутко вдягаючись і поспішаючи виручати свого недоладного чоловіка.

Вони з'явилися десь за годину. Іван був у робочій куфайці, порваній на плечі. Обличчя його перекосив здоровенний синець, на губі запеклася кров. Та, як не дивно, тримався Іван цілком нормально, від нього навіть не пахло. Цього разу, очевидно з огляду на оригінальність вивипадку, Муся поводилася зовсім тихо. Обробила чоловікові рани перекисом водню, запропонувала вечерю. Іван мовчки показав на розбиту губу. Тоді дружина тихо осіла біля нього і втомлено наказала:

-- Розказуй.

--Та со розказувати? -- зашепелявив Іван, скривився і махнув рукою.

-- Все розказуй. Як було.

-- Ну, розбирали ми старий будинок. Я відійшов від хлопців, одну тіки дошку відірвав, а там -- тайник. Гроші -- тисяч десять. Я хлопцям показав. Кажу: дивіться, що знайшов. Тепер машину куплю. А вони кауть: давай ділитися.

-- Дурень ти, дурень.

-- Еге, -- погодився Іван, -- не тре було хвалитися.

-- Чого ж побилися?

--Я їм кажу: вам --половина, і мені -- половина. А вони: ні, всім однаково. Я за гроші, і втікати. А вони наздогнали і старим відром -- по голові. Я впав, але коробку з грошима не випускаю. Тоді вони мене ногами, ногами. Гроші розсипалися. Одні їх хапають, а інші не дають, на руки наступають. Ґвалт. От люди міліцію й викликали.

-- Навіщо ж ти ту дошку відривав?

-- А один клієнт попросив. Казав, назбирай мені на дачу дощок, якщо тут добрі знайдуться. Троячку пообіцяв. От я й віддер дві дошки. А під третьою та коробка була. Тисяч десять, не менше.

-- Дурні ви, дурні. Тихенько поділилися б, кожному хоча б по тисячі було б.

-- Дурні, -- згодився Іван. -- Машину купили б.

-- Яку машину? Яку машину?! -- аж підскочила Муся. --Ти її водити зможеш? Чи в тебе ще хоч карбованець на книжці? Он Сашка не можемо одягти. Я в дранті ходжу. А він туди ж: машину...

-- А пам'ятаєш: ми колись планували, що поки Сашко виросте, на машину наскладаємо.

-- Пити треба було менше, то мо', на "Запорожця" й наскладали б. Давай троячку.

--Яку?

--Ту, що клієнт тобі за дошки дав. Чи вже пропив?

-- Еге ж дадуть вони наперед. Жди. Він пообіцяв тільки.

-- Дурень ти, дурень. Мо', там дощок на десятку назбиралося б. А ти одразу на троячку згодився.

--Чому згодився. Я завжди так робив. Пообіцяв за менше, а приїде забирати -- вимагаю більше: п'ять чи сім карбованців.

-- Так от за що ти п'єш через день! Так от звідки прибутки. А я думаю... Так от чому з тої бригади клятої тебе не витягнеш. Ні щоб додому принести... І де тепер гроші взяти на штраф у міліцію? Ліна Павлівна мені більш не позичить. А тобі тим паче ніхто не довіриться.

-- Он того коняку з крильми продамо, -- раптом запропонував Іван, тицьнувши брудним пальцем у мій бік.

Так і зробили. Найпершої ж неділі Муся занесла мене на товчок, довго ходила зі мною взад і вперед, відбиваючись від настирливих молодих фарцівників, які хотіли купити мене лише за десятку, й нарешті здибала статечну людину -- чоловіка років тридцяти, високого, плечистого, з уважними очима. Він, не вагаючись, відлічив за мене сотню, чим Муся була вельми задоволена. І я -- теж. Бо що не кажіть, але приємно, коли ціна твоя весь час зростає.

А Сашка я більше не бачив. Тепер іноді згадую про нього і пробую вгадати: ким він став? Поетом? П'яницею, як батько? А може, просто людиною з порожніми очима?

Взагалі дивна штука, життя. Обірве якесь твоє знайомство, забере в тебе людину, до якої ти звик, і вже ніколи не бачиш її й не знаєш, не можеш взнати, як живе вона далі, поза твоїм життям. Вгадуєш і не можеш вгадати. Ніби й немає вже тієї людини на світі.

Як добре було б ніколи не втрачати нікого...

ЗОШИТ ШОСТИЙ

І ось я знову проданий і куплений. Знову стою, тепер на старому серванті, у тісній однокімнатній квартирі, яку мої нові господарі чомусь називають "гостинкою". Спочатку я думав, що дивна назва ця пішла від гостей, які часто бувають у моїх нових молодих господарів. Та невдовзі зрозумів: "гостинка" -- еге ж, від "гостініца", і отже "гостинка" -- "це "готелька".

Врешті-решт, справа не в слові. Як я невдовзі довідався з розмов, нові господарі мої живуть у цій тимчасовій квартирі вже дванадцять років. Від цього життя їхнє набуло якогось химерного тимчасового забарвлення. Усе воно ділилося на дві великі частини "до" й "після". Нині, тепер -- це "до", сповнене багатьох труднощів та обмежень. І "після" -- щасливе, без будь-яких обмежень, життя, яке обов'язково настане, й дуже скоро, у новій гарній квартирі. Там, у тому довгожданому й просторому житлі будуть у них нові меблі і нові книги, нові заняття і нове, друге дитя. От лише трошки перечекають, і все буде. Ну, ще рік, півтора потерпіти. Ще рік, півтора. Це ж не багато. Більше чекали.

-- У спальні я обіб'ю стіни не шпалерами, а шовком. Буде гарно й затишно, -- говорив він.

-- А у мене, -- підхоплювала вона, буде нарешті нормальна кухня. І великі, вбудовані шафи для консервації. Тепер такі роблять. Пам'ятаєш, у Людки такі.

Я любив слухати ці тихі розмови. Господарі починали їх пізно ввечері, коли вже засинало їхнє дитя -- невсидюча п'ятирічна Світланочка, яка безліч разів скидала мене з серванта, а одного разу ледь не викинула з балкону. Іноді ці розмови вони вели аж до ночі, і приємно було слухати мрійливі голоси двох веселих і сильних людей, які не скаржилися, не буркотіли, а жили надією, і ця надія називалася в них так просто: "нормальна квартира", їй-право, такі гарні розмови я записував би на магнітофон, а потім давав би слухати будівельникам, щоб швидше будували, і начальникам, щоб краще керували.

Ні, нові господарі мені справді сподобалися. Сергій -- високий, строгий і розважливий, працював фрезерувальником на якомусь великому заводі і, видно, був там неабияким асом, а Мар'яна -- його жвава й сміхотлива жіночка, невисока на зріст, пухленька, мрійлива -- трудилася приймальницею на пункті хімчистки, що знаходився якраз навпроти прохідної Сергійового заводу. Там, на тому пункті, у приміщенні сирому й холодному, напівпідвальному, вони й познайомилися. Сергій приніс своє коричневе демісезонне пальто, на спині трохи обпалене праскою, і попросив його відчистити. Напарниця Мар'яни, вже одружена, заклопотана дітьми, пелюшками й п'яним чоловіком, недбало відіпхнула те непоказне вітчизняне пальто:

-- Ми обсмаленого не відновлюємо.

Сергій розвів руками, не знаючи, що йому робити -- йти геть чи спробувати вмовити дівчат. Мар'яна подивилася на нього -- такого, напевно, сильного, а тепер, з цим пальтом, геть безпорадного, -- усміхнулася якійсь своїй невисловленій думці-мрії, І співчутливо запитала у Сергія:

-- Як це ж ви так? Хто ж пальта прасує?

Сергій і собі посміхнувся на оті "пальта", відповів:

-- Я не прасував. У гуртожитку кинув недбало на стільця, а товариш зверху ще теплу праску поставив.

-- То ви в гуртожитку живете? -- запитала Мар'яна. -- А я думала, з дружиною в кооперативі.

Тільки тут Сергій уважніше глянув на дівчину і спостеріг, що очі в неї щирі й веселі, носик -- симпатично-кирпатий, а губи -- пухкенькі, ще не спиті, неціловані.

Так воно й почалося -- у звичайному напівпідвалі, зі звичайного пальта. Я знав усю цю історію, бо господарі мої любили на дозвіллі озиратися на дванадцять років назад, знову й знову пригадувати ту їх першу розмову, і те, як Мар'яна до півночі проплакала над тим пальтом, відчищаючи його цибулею, і як потім Сергій прийшов за ним (і за нею теж) з величезним букетом жоржин. Тоді п виявилося, що ці квіти -- її улюблені.

З їхніх розмов і спогадів -- світлих, теплих, злегка іронічних -- я взнав чимало цікавого. Тепер я докладно можу розповісти, як працює фрезерувальний верстат, хоча ніколи його не бачив. Або які проблеми виникають при хімічному чищенні одягу, хоча ніколи навіть не залітав до хімчастки.

Ці їхні виробничо-сімейні розмови так зацікавлювали мене, що я, Пегас, істота суто поетична, ефемерна, почав на. диво добре розумітися в економіці заводів та в питаннях організації сфери обслуговування. Їй-право це так. Цілий світ, досі абсолютно незнаний, раптом відкрився мені, і хоча мої нові господарі не могли відрізнити хорею від амфібрахія, я почав поважати їх за те, що Сергій вміє легко прочитати навіть з помилкою зроблене креслення, знає, що таке собівартість, а Мар'яна невимушене вимовляє назви хімікатів, про які я навіть не чув, і з першого погляду розрізняє тканини, які для мене всі майже однакові.

Все це я міг би детально описати. Та розповідь буде безсюжетною й сухою. Не вміємо ми писати про таке.

Ех, ми, інтелігенти від літератури! І що ми знаємо про життя? Про життя й працю отаких-от простих і невибагливих, беручких до роботи людей? Нічого ми не знаємо. Ще й подекуди хизуємось своєю відстороненістю від конкретного, буденного життя. Усе нам емпіреї давай, зірки з неба, житія кінорежисерів і дипломатів.

А як вони обоє -- Мар'яна й Сергій, -- любили свою доню, невсидючу Світланку? Навіть я разом з ними теж полюбив її, хоча ця пустуха попервах часто кидала.мною об підлогу, і якби не сувора заборона батька, таки, напевно, вкоротила б мені віку.

Вони щотижня водили свою Світланку до кіно, до цирку чи зоопарку. Чи просто гуляли з нею в дворі. І всюди знаходили для дитини якісь пригоди, які потім втрьох весело обговорювали. Світлана бачила слона й запитала, навіщо йому труба на носі. Світлана вчора погладила чужого песика й не побоялася. Світлана в басейні стрибнула з батькових плечей у воду. Світлана впізнає знайомі букви у рекламі... Їй-право, дівчині просто пощастило з батьками, які час від часу не соромилися теж ставати дітьми й ділити радощі своєї дитини.

До них часто. ввалювалися гості. По двоє-троє, а іноді й цілим кагалом. Пили пиво з таранею, що насушив господар. Або запивали чаєм випечені Мар'яною торти.

Про що вони тільки не балакали в шумі, в тісноті! Та найчастіше їхні розмови-зводилися знову ж таки до роботи, до заводських справ. Я слухав ті розмови і наївно сердився: "Чорт забирай! Як багато різної химерії заважає цим беручким хлопцям, їм би дати можливість попрацювати на всю котушку. Та вони б гори звернули! Тоді я ладен був прибити їхнього начальника цеху, Баглая з баглаїв. Але, знову ж таки, що я міг, німий і нерухомий? Два прокляття -- поетової дружини і любителя "Іточок" -- міцно сиділи на мені, а з наступних господарів ніхто й не думав їх зняти, забалакавши до мене. Ну, кому, крім дитини, спаде на думку заговорити зі статуеткою, з цяцькою, придбаною для прикраси інтер'єру?

Так і німував я далі, переходячи з квартири у квартиру. Тільки приживешся в одній квартирі, тебе вже тягнуть До іншої. А в Сергія і Мар'яни я навіть не встиг прижитися.

… Але спочатку я розповім ще одну історію.

...Якось у неділю до нас прийшов Григорій -- хлопчина, який працював разом із Сергієм. Він ще з порога, не роздягаючись, кинув:

-- Я до тебе каятися.

-- Ти проходь спочатку, -- відповів Сергій, підводячись назустріч несподіваному гостю. -- Ну, здоров. Що сталося?

Замість відповіді Григорій вийняв з кишені кілька згорнутих вчетверо папірців, розпростав їх і подав своєму бригадирові. Сергій з подивом узяв їх, мовчки почав читати, але не втерпів, зазирнув у кінець, ляснув себе по коліну й вигукнув,:

-- Мар'яно! Ти лишень послухай, що Гриць учворив!

З тісного коридорного закапелка, що правив за кухню, вийшла здивована Мар'яна, і з дозволу Григорія Сергій вголос прочитав усім нам цей дивний документ:

Показанія до протоколу

"… Із Лялею я познайомився два місяці тому. На вулиці-Бона бігла першим чистеньким сніжком і підсковзнулася. Щоб втримати рівновагу, змахнула сумкою і звідти випало кілька баночок розчинної кави. Ляля почала їх збирати, а, я зупинився поруч і, наче бевзь, мовчки дивився.

Вона змахнула своїми довгими віями -- ніби дві ластівки пурхнуло -- і глянула на мене:

-- Теж мені мужчина. Стоїть і дивиться.

Я почав допомагати, а потім провів її додому. Вона була така проста й відверта. Ми якось одразу заприятелювали. Мені подобалось, що вона на все дивиться критично, над усім мило підсміюється. З нею було легко. Чим більше я затинався, видумуючи різні вайлуваті компліменти, тим більше вона веселилася і підбадьорювала мене:

-- Ну, скажи ще. Яка я?.. За мною ніхто так оригінальне не упадав.

Кавалерів у неї було багато. І з усіма вона розмовляла трохи зверхньо, насмішкувато. Я й досі не знаю, чому вона так довго тримала мене біля себе? Якось сказала тільки: "Ти міцно стоїш на землі, Григорію. З тебе вийде хороше заземлення".

Ні, я не був засліпленим. Але чомусь тягло мене туди щодня, і нічого вдіяти з собою я не міг. Якби ви хоч раз побачили Лялю, то зрозуміли б мене.

Того дня, коли трапилась ця скандальна історія, у неї були іменини. Я пішов до свого сусіди, який човникував до Польщі й попросив його підібрати щось оригінальне на подарунок.

-- Ех, Грицю, Грицю, -- сумно посміхнувся сусід. -- І ти туди ж.

Він виніс мені зі своєї спальні велику коробку цукерок і розцяцьковану пляшку дорогих престижних парфумів.

Знаючи, що Ляля понад усе любить приємні сюрпризи, я вручив їй у вітальні тільки цукерки. А парфуми приберіг. Вони якраз умістилися у внутрішній кишені піджака.

Гості ще не посходилися. На кухні лише стирчав один довготелесий парубок у яскравому комбінезоні, схожому на ті, в яких працюють хірурги. Я його вже бачив кілька разів на розі біля базару. Там вік чимось торгував. Здається, аудіозаписами.

Довготелесий тицьнув мені свою пухкеньку лапку і назвався:

-- Сеньо.

-- Семен, значить? -- наївно перепитав я.

-- Сеньо! -- надженджурився він. -- Наголос робити на "о".

-- Грицику, -- аж заспівала до мене Ляля. -- Ти йди до кімнати. Відпочинь. Книжки подивися. Ми наш фірмовий салат будемо готувати, а ти все одно не вмієш.

-- Ваш фірмовий? --знову перепитав я, але слухняно пішов до вітальні і заходився переглядати Лялину бібліотеку. Всі книги були новенькі, чисті та ніжні.

Раптом мене смикнула думка -- Ляля розмовляла з цим новим кавалером не так, як з іншими. Де й поділися її постійна насмішкуватість, її глузування. Раніше вона не дозволяла собі їх лише зі мною. Й то не завжди.

З кухні чулося подзенькування посуду, долинали голоси. Але раз по раз усе стихало. Я мимоволі почав прислухатися, підійшов до дверей.

-- А він мені подобається, -- після паузи сказала Ляля. -- Ну, як... як... хороша людина.

Сеньо розсміявся. Сухо, наче розірвали газету:

-- Це ж звичайний жлоб. Хіба ти не бачиш? У нього, напевно, тільки й розмов, що про свій завод, про своє залізяччя. Ти подивись, як він носить одяг. Це ж завал.

-- Він нам не заважатиме, -- попросила Ляля. -- Після іменин я його відішлю.

Я не одразу зрозумів, що говорять про мене. Таке важко було збагнути.

Я рвучко відчинив двері. Сеньо повів бровою і відступив на крок.

-- Не бійся, Лялю, -- сказав я. -- Тобі не доведеться мене виганяти. Я піду сам.

Вона по-дитячому закусила губу -- мені колись так подобалася ця звичка, -- але мовчала. І я пішов.

Якими вулицями я блукав того вечора, не знаю. До свідомості мене повернув якийсь тип:

-- Друг! Дай двадцять копійок.

-- Ти й так уже набрався, -- сердито відповів я.

-- Мені не на випивку, -- скривився незнайомець. -- На хліб. Усі гроші пропив. Жінка загризе.

-- Ходімо до гастроному. Куплю тобі хліба.

Чоловічок слухняно поплівся за мною, на ходу бурмочучи подяки.

-- Як тебе звуть -- запитав я у нього.

-- Борис Леонтійович.

-- Хто ж тебе змушує пити? -- поставив я перед незнайомцем класичне запитання. Але відповідь була зовсім несподіваною, тверезою.

-- Я не п'ю, а втікаю... Від усіх... Бо вони дуже люблять красиво жити.

Напевно, вперше в житті мені стало жаль п'яницю. Я уявив собі його дружину, приблизно таку, як моя Ляля, сина, що вимагає дорогі джинси, тещу, яка презирливо копилить губи, коли зять приносить додому свої законні дві сотні.

Ми зайшли до гастроному, і я купив Борису Леонтійовичу хліба. А потім завернули до іншого прилавка і взяли ще й печива.

Я довідався, що в Бориса Леонтійовича двоє дітей -- хлопчик та дівчинка, тринадцять та п'ять років, дуже симпатичні, і потяг свого нового знайомого до магазину "Дитячий світ". Він збайдужіло переставляв ноги, не опирався. А мною заволоділо бажання енергійно діяти. Я купив йому ведмедика. Великого і м'якого.

-- Не повірять. Все одно не повірять. Сміятися будуть і не повірять, -- зітхнув він. -- Давай занесемо його назад. Навіщо тобі гроші витрачати?

Борис Леонтійович перепинив якусь жіночку з дитиною і простягнув дівчинці свого ведмедика. Мала посміхнулася і обхопила рученятами іграшку. Але мати висмикнула в неї ведмедика і пожбурила геть.

-- Хто ви такий? -- закричала вона. - Ми й самі у змозі купити!

...Ми ще довго бродили вечірнім містом, говорили про життя-буття. Мій новий знайомий виявився цікавим співбесідником. Хміль вивітрився з нього, і він заочно познайомив мене з усіма своїми. Я розповів йому про Лялю. Ми чомусь якраз підійшли до її будинку.

-- Он те вікно на другому поверсі, -- показав я. Там блимала різноколірна мигалка, гуркотіла музика. На гардинах то з'являлися, то зникали химерні тіні.

-- Танцюють, -- сказав Борис Леонтійович. -- Веселяться.

Я згадав про дефіцитні парфуми. Пляшка з ними й досі теліпалася в моїй кишені. Дістав її, відкрив і понюхав. Гидота. Чи, може, то мені тільки здалося?

Борис Леонтійович поважно прийняв у мене пляшку, роздивився строкаті наклейки:

-- Для неї діставав?.. Дай корок.

Я дав. Не понюхавши, він акуратно закрутив пляшку і запропонував:

-- Занесу їй. Нехай подавляться своїми дефіцитами.

-- Не треба. Дай сюди. Я сам.

Борис Леонтійович повернув мені пляшку і з цікавістю дивився. Я розмахнувся і щосили жбурнув її в те близьке, химерне вікно на другому поверсі. Дзенькнуло скло. Хтось заверещав.

Я стояв і думав, що більше ніколи сюди не повернуся. І відчув полегшення. Наче знову на білий світ народився.

-- Втікаймо, -- смикнув мене за руку Борис Леонтійович.

Але бігти було вже пізно.

Так ми потрапили до міліції.

Знаю, що винен. Але за свій вчинок не жалкую, хоча це й не правильно..."

Сергій дочитав до кінця, кахикнув у кулак:

-- Цілий роман написав... Коли це було?

-- Позавчора, -- відповів Григорій. -- У п'ятницю тобто...

-- Уже був у неї?

Григорій опустив голову:

-- Думав: більше не піду. Але сьогодні...

-- Так...

-- Вона чомусь не прогнала мене.

-- Ну це справа твоя. Забирай свій "документ" і марш до ванної.

-- Навіщо?

-- Руки мити.

-- Руки?

-- Еге ж. Вечеряти будемо.

...Чим закінчилася ця історія, я не знаю. Бо наступного дня завжди стриманий Сергій вбіг до квартири, наче на пожежу, -- аж Мар'яну налякав, -- і закричав що було сили:

-- Все! Квартира наша! Викупили повністю!

Що тут зчинилося! Мар'яна плакала, Світлана стрибала на дивані, а Сергій хапав їх, то одну, то другу, і гойдав у повітрі, повторюючи:

-- От і є у нас справжня квартира. От і є у нас справжня квартира,.от і є у нас...

Далі події розвивалися блискавично: того ж вечора вони пов'язали клунки, а наступного дня повкидали свої небагаті меблі та свої численні клунки на кузов старенького ГАЗона, і ми поїхали на нову квартиру. Я стояв на кузові, на вершечку найбільшого клунку. Я теж радів нашому переїздові і гордовито поглядав довкола. На широкі вулиці Великого Міста, на перехожих, на весь той іскристий зимовий день. Щоправда, вітер швидкої їзди трохи холодив мені груди, але я не зважав на нього.

Я їхав на нову квартиру і теж вірив, що в ній нарешті настане для мене нове життя. Може, у Сергія та Мар'яни народиться нове дитя, воно підросте трошки і, граючись зі мною, скаже: "Лети, Пегасе".

Машина їхала швидко, на слизькій зимовій вулиці її іноді трохи заносило, вузол, напханий Світланчиними речами, загрозливо хитався піді мною, я сповзав усе ближче до заднього борту, але й на це чомусь не зважав. Та ось на якомусь повороті водій спочатку пригальмував, а потім різко рвонув машину з місця. 1 я злетів на узбіччя, просто у велику кучугуру снігу.

Отак. Ось тобі ще одна надія, Пегасе.

Чужих пісень ти вже співав, нивку дідову до сьомого поту орав, електричним струмом тебе вже било, у річці хотіли втопити, лазером роздовбати, вже оголошували тебе вигадкою легковірних. А тепер у снігу померзни.

Лежав я довго. Повз мою кучугуру байдуже гуркотіли машини. Холодне сонце світило в височині. Холод вчепився спочатку у мої хромовані копита, потім у крила, почав добиратися й до серця.

Я вирішив попрощатися з поезією, з життям. Знову страшна байдужість напала на мене. Жити зовсім не хотілося.

Що ж, таке вже бувало зі мною. Але саме цей спогад тепер лякає мене іншим -- тоді у моїй конячій голові не було жодної думки.

Не було думки. Не було... Було...

...Уло... Ло... о… Абла... ум… се… Кем… Уривки, Порожнеча... Скімлила. Нудотно. Байду... же… Абле… Уривки… Слова такого не існує...

Господи, невже цілому світові нема чим торкнутися мене, зачепити? Невже мені нема а ні до чого діла?.. Нема... ема... а…

Напевно, я вже замерзав. Мене трусило. Десь далеко плюскотіла пісня. Я повз до неї. Пісня без музики. Гостра жіноча ніжність м'яко скуйовджує душу. Це вже порух. Порух життя. Проста пісня народна. Як у діда Лавріна. Я згадав себе. Згадав -- значить, я живий. Пісня подобається. Пісня.

М'яке сидіння. Радіо. У сутінках миготять вогники Де я?

Знову везуть мене кудись. Куди? Може, там є надія? Що ж, почнемо спочатку.

Будемо жити. Жити треба. Для чого, з'ясуємо потім.

Щось таке ж є на світі. Заради чого потрібно жити!

Не може наше життя бути ні для чого

Вони, ті хлопчики, поверхові інтелігенти, сперечалися про це. Один казав: пізнання, інший -- зменшення ентропії. А я думав: може, просто Бог вчить нас. Ось уже два мільйони років учить нас, безвільних телепнів. Щось потроху вкладає в кожного окремо. І в усіх разом. Може, нам усім разом треба по-бджолиному складати докупи те, чому навчилися. А може, спочатку хтось один відкриє першооснову, Божий першозакон? Відкриє і скаже: "Ось для чого ми живемо. Дивіться, як усе просто". А що ж ми, решта? Перепишемо ту формулу до своїзх конспектів? І станемо щасливими? Чи так уже інтересно дивитися, як хтось складає для тебе твій кубик Рубіка? Складає усі грані, а ти сам умієш скласти лише одну.

Цікава іграшка, кубик Рубіка. Легко і просто складається одна сторона. Дві -- то довго, складно, не завжди й пощастить. Дехто бавиться -- впорядковує синю грань. Потім береться за жовту й розвалює синю, хапається за зелену. Як у житті. Впорядкувати всі грані одразу? А дзуськи! Треба знати формули. Але той, хто їх знає, вже не грається кубиком. Нецікаво. Наперед відомий алгоритм убиває цікавість.

То, може, не вчитися? Може, краще не шукати того першозакону? Чи не ліпше -- сон золотий?.. Ні, не втримаємося. Щемить. Ходиш уздовж нескінченної глухої стіни і так хочеться взнати, що там, за нею. Які чарівні світи? Який морок безодні? Які квадрати пустельної абстракції? Сенс життя. Злет чи падіння? Народження чи смерть? Геній чи зомбі?

А чому, власне, зомбі? Чому безодня? Якщо сенс є, він не смертельний. Навпаки.

-- Непогано, непогано!

Хтось потяг мене за крило, дав щигля по голові. Машина, у якій мене везли -- це були новенькі "Жигулі", -- зупинилася. У кабіні горіло світло.

-- З чого зроблений він, не скажу. Але річ оригінальна. Дуже схоже на слонову кістку. Але де ти бачив кістку, з якої можна було б зробити такий великий сувенір?

Чоловік в окулярах ще раз уважно оглянув мене:

-- Без' сумніву, це не антикваріат. Продай мені.

-- Самому згодиться.

-- Вже захотілося гендлю. Видавати його за слонову кістку не раджу.

-- Ну, тоді шефу подарую.

-- Як знаєш. Я б сотні дві дав би.

-- Дві сотні?

-- Еге ж. А де ти його взяв?

-- На вулиці знайшов.

-- Бреши більше. У якоїсь бабусі видурив, напевно.

Говорили не про сенс життя, а про мене. Про те, як повигідніше мене продати. Я не витримав і відключився.

Це сталося раптово. Нічого не клацало в мені, не обривалося. Просто я відсторонився від зовнішнього світу. З радістю зрозумів, що можу це робити. Це нове вміння потім ще кілька разів допомагало мені. Як добре було відключатися від бридких або порожніх розмов, дурних гасел, криводушних нотацій, блюзнірського каяття, підлабузництва, начальницького снобізму, бюрократичних вибриків, войовничої сірості і так далі, й тому подібне -- всього не перелічиш. Напевно, це вміння, яке було в ті часи не лише моєю властивістю, допомагало багатьом з тих, хто вірив у поезію. Лише згодом, наприкінці своїх поневірянь, я зрозумів: відключатися теж небезпечно. Не можна добровільно наближатися до стану зомбі -- мертвяка, що ходить і говорить, але не живе. І добре, що в ті часи не всі ми відключилися, що час від часу вмикали свою віру і нею витягли себе, почали витягати з болота.

Але годі розмірковувань! Історія моїх поневірянь наближається до кінця. Чоловік, який порятував мене від морозу, приїжджав до Великого Міста за покупками. Жив і працював він у Райцентрі -- невеличкому містечку, розміщеному за сто кілометрів від Великого Міста. Цією близькістю до багатого мегаполісу райцентрівці дуже пишалися. Вони їздили туди за ковбасою й тортами, до тамтешніх лікарів і кравців, а у себе вдома насолоджувалися провінційною неспішністю життя, тишею, численними родинно-сусідськими зв'язками. Самого Райцентру я майже не бачив -- мене завжди перевозили по ньому пізно ввечері, -- але, поживши там трохи, послухавши розмов, я відчув його неспішний ритм, поблажливість до всього, розважливий спокій. У тому благословенному Райцентрі, справді схожому на біднуватий рай, можна було б жити та й жити, писати елегії. Якби нові господарі не дарували мене, не передаровували весь час один одному. Наче той метеорит, я за кілька тижнів пролетів крізь кілька родин, ніде не затримуючись, не маючи часу придивитися до людей, взнати їх.

Перший райцентрівський господар привіз мене додому пізно вночі. В його домі всі вже спали. Але він -- ім'я його я не встиг запам'ятати-- розбудив дружину й між ними відбулася приблизно така розмова:

Він: Ну, як тобі цей сувенірчик?

Вона: Ого. Це шефу?

Він: Еге ж.

Вона: І скільки?

Він: Аніскілечки. Диваки живуть у тому Великому Місті. Викинули. Таку штуку викинули!

Вона: Не може бути. Щось ти не теє...

Він: Кажу ж тобі, на вулиці знайшов. У кучугурі лежав. На узбіччі. Усі їдуть собі мимо, навіть не дивляться. А я зупинився. Що воно, думаю, за дивина.

Вона: Напевно, на ходу з яекої машини випав... Ну, твій шеф такі аристократичні штучки любить. І скільки вона коштує?

Він: Я заїжджав до молодшого Цигейка. Ну, знаєш, його батько на нашому промкомбінаті бухгалтером.

Вона: Знаю, цей синок там ювеліром.

Він: Антикваром.

Вона: Один чорт. І скільки ж той гендлярик назвав?

Він: Двісті.

Вона: Ну, значить, усі п'ятсот. Ці хитруни Цигейки завжди ціну зменшують. Напевно, умовляв продати.

Він: Умовляв... Але нехай буде двісті.

Вона: Як-то нехай? Та я...

Він: Ти послухай, що я придумав. Наші дали мені на подарунок шефові сто п'ятдесят. А вони ось ціліці-лісінцкі. Здеру з них ще п'ятдесят, і буде нам двісті. Ніби з неба впало. Ніхто ж не взнає, що я грошей не платив.

Вона: Не взнає. Цигейку ти вже розпатякав, що на вулиці знайшов.

Він: Так. А ти звідки знаєш?

Вона. Я тебе, дурня, давно знаю.

Він: То що ж робити?

Вона: А тепер слухай мене. Он ту вазу, що я Вітьковій вчительці купила, візьмеш. Скажеш своїм, що її три шукав. Повірять. Тільки ж не забудь з них ще десятку здерти. Вона сто шістдесят коштує.

Він: А цього коняку куди?

Вона: Як-то куди? Звісно, теж твоєму шефові.

Він: Навіщо? Ми ж домовлялися разом дарувати.

Вона: О, Боже! Домовлялися вони. А ти знаєш, що Іванчиха у мене в універмазі сьогодні телефона купувала? Сувенірного. Під старовину. Метикуєш?

Він: Ну то й що?

Вона: Господи. Де ти взявся на мою голову? Все тобі розтовкмач. У них на квартирі телефон є? Нема. Ти сам казав, що Іваненкові він і не світить. Значить, Іваненко подарує шефові що?.. Телефон. Окремо від вас.

Він: Та ми ж його!..

Вона: Ви й знати не будете. Ото вчись, як розумні люди роблять. Вазу вручиш від імені колективу. А перед цим, так щоб ніхто не бачив, коняку оцю. Зрозумів?.. Ні? У тебе ж, дурню, син підростає. Чи ти його після школи випхнеш з хати, і все? Га? Отож-то.

І мене замотали у величезну кількість обгорткового паперу, наче немовля, перев'язали стрічкою і занесли тому шефові. Добре, що зробили це швидко -- інакше я задихнувся б у тих обгортках.

Шефом виявився лисуватий, опасистий чоловік, коротконогий, з товстими пальцями і слизькими очицями. Він зверхньо подякував за подарунок, дав зрозуміти, що оцінює його, як приємну дрібничку. На якусь мить мені здалося, що шеф дуже задоволений. Але через хвийину він сховав мене до темної шафи. Звідти я чув, як збиралися гості, як ще з порога їх голоси ставали улесливими, солодкими. З їх просторікувань я зрозумів, що шеф -- директор куща їдалень. Що таке той кущ стосовно до їдалень, я не знав. Начальник над кущем -- таке вже велике цабе?

Гості, чулося, сіли за стіл. Почалися тости, бучні й улесливі. Якісь дурнуваті за формою і змістом. Ніби. ті, хто говорив їх, зумисне підкреслювали. "Ти -- наш мудрий чальник, а ми -- справді дурні. Керуй нами. Бо ми без тебе й жити не зможемо -- пропадемо".

Це було бридню. У шафі пахло нафталіном і парфумами. Я заснув.

А вранці мене знову подарували. Ще більшому шефові -- директору гастроному. Від нього я через два дні потрапив (у коробці) до комірчини райвиконкому. Там я нічого не бачив. Хоча в коробці й були круглі отвори, через них було видно лише швабри, які стояли по ряд, і чувся стукіт друкарської машинки за стіною.

Ще через день я перекочував до багажника якоїсь чорної машини, а звідти, нарешті, вигулькнув на білий світ.

ЗОШИТ СЬОМИЙ, ОСТАННІЙ

Квартира шикарною не була. Стандартне плануваньня, стандартні меблі. Тільки з кухні часто пахло найвишуканішими стравами. Та в барі, якраз навпроти мене, водилися французькі коньяки. А так -- все як у людей. Цю звичайність квартири її господар всіляко підкреслював. Хоча господиня була проти. Вона весь час поривалася то арабські меблі купити, то оббити стіни шовком. На такі пропозиції Іван Іванович -- так звали господаря -- незмінне відповідав:

-- Облиш, дурепо. Засвітишся.

Я провів у цій квартирі більше трьох місяців -- від зими до літа, -- але тільки під кінець почав розуміти, що означали ці слова.

А попервах господарі навіть подобалися мені. Особливо господиня -- трохи комизлива, але симпатична й енергійна. Вона була повнуватою блондинкою з неспокійним поривчастим характером. Усі знайомі й родичі звали її просто -- Машенькою. А працювала Машенька директором найвишуканішого в місті кафе "Вежа", яке й справді містилося у старій цегляній вежі. Там було три зали: на другому поверсі -- для простих відвідувачів, на четвертому -- для трохи багатших, бо лише вхід туди коштував десятку, і нарешті на шостому, найвищому поверсі містилася третя зала, яку називали "Мисливською". Судячи з Машиних розповідей, потрапити до третьої зали було зовсім не просто. Потрібні були або дзвінок зверху, або самої Машеньки найвище благовоління.

Щось там не завжди ладилося в тій "Вежі", бо Іван Іванович не раз говорив Маші:

-- Ой дограєшся ти зі своїми коктейлями. Дограешся й задурно мене підсвітиш.

-- За себе краще бійся, -- відмахувалась Машенька й хихотіла незлобливо.

-- За мене не турбуйся, -- впевнено посміхався Іван Іванович. -- Я дурниці ніколи не зроблю. Сім разів відміряю перед тим, як собі відрізати.

Він і справді був на диво розважливий і завжди спокійний. Прокидався завжди рівно о шостій. Довго робив зарядку, приймав душ, розтирався грубим полотняним рушником. Потім випивав присолений ґоґоль-моґоль і чашечку кави. Точно о сьомій за ним приїжджала машина і він виходив з дому гладенько поголений, стрункий, строгий, у стандартному, з універмагу, костюмі, з незмінним "дипломатом" у руках. Якось він на мить розкрив того "дипломата", а я краєм ока встиг зазирнути в нього -- там було повно грошей. Сотенних купюр. Іван Іванович висмикнув звідти одну найтоншу пачку і віддав Маші. Сказав, що премія. Машенька вочевидь не повірила. Однак гроші взяла з видимим задоволенням. Але, як правило, "дипломат" був порожнім. Іван Іванович злегка помахував ним, виходячи з хати.

Він працював директором місцевого промислового гіганту -- заводу побутової хімії. Машенька любила розповідати нечастим і нечисленним гостям, як робітники люблять Івана Івановича. Ще б пак! Рівно о восьмій він, одягнувши кухвайку і чоботи, обходить весь завод, за руку вітається з жінками, які роблять "ту вонючку для мух", вміє "вибити в міністерстві" чергову премію, вміє хвацько виступити на зборах, поговорити про здоров'я в курилці, іноді грає в теніс з молоддю, іноді, якщо є час, їздить на риболовлю зі старими заготівельниками живиці. Він усе про всіх знає, цей Іван Іванович. І всі його теж знають і поважають. Бо він любить свою роботу, захоплюється спортом, не п'є, не палить, не залицяється до жінок, а перед тим, як виписати собі квартальну премію за перевиконання плану, може навіть запитати у зборів трудового колективу: "Що, братці, дозволите своєму директору премію дати чи ні?" -- "Дозволимо", -- захоплено гудуть збори і плещуть у долоні. Як не захоплюватися такою людиною, таким керівником? А сам Іван Іванович ніби й не помічає того загального захоплення. Більше того, воно його ніби аж трохи сердить. Не любить фотографуватися, наприклад. Якось із районної газети приходив фотокор, то Іван Іванович просто витурив його з кабінету. "Йдіть у цехи!" -- кричав.

Зате він любив їздити у відрядження. І по збуту їздив, і до постачальників. Причому завжди сам. Нікому не довіряв. Завантажував свій "дипломат" коньяком і їхав. А повертався задоволеним. Видно, добре йшли його справи. І заводські теж непогано: план вигконувався, премії людям крапали, що іще їм треба? Лише один раз я бачив його знервованим і злим. Це було в неділю. Машенька десь пішла до подруг. Іван Іванович сидів за столом і штудіював хімічні довідники, щось виписуючи до блокнота. У передпокої теленькнув дзвоник.

Іван Іванович спокійно підвівся, сховав один довідник до шафи, решту розсунув для наочності по столу і вийшов. З передпокою почулося якесь белькотіння, потім владний голос господаря: "Мовчати!" Двері розчахнулися. Іван Іванович втяг до кімнати розгубленого чоловіка і кинув його до крісла. Чоловічок пробував щось пояснити, у чомусь виправдатись.

-- Мовчати! -- ще раз гаркнув Іван Іванович, і чоловічок вкляк у кріслі, злякано вирячивши очі.

Іван Іванович пройшовся тісною кімнатою:

-- Ви, Похудяк, просто жлоб. Знаєте таке слово?

-- Еге ж, -- запопадливо кивнув чоловічок.

-- Ви жмот. Погналися за сотнею, а ми через вас втратимо п'ятнадцять тисяч.

-- Я не знав.

-- Треба було хоча б здогадуватися. Чи я даремно стільки вам говорив про дисципліну. На моєму заводі ви можете її порушувати скільки завгодно, а в моїй фірмі я цього нікому не дозволю. Ви чуєте? Не дозволю!.. Доведеться вас вивести з гри.

Чоловічок притьмом кинувся на підлогу, поповз килимом, почав цілувати домашні капці господаря:

-- Змилуйтеся, Ван Ванич. Діти у мене. Молю. Діти.

Господар гидливо відпихнув його ногою:

-- Встаньте. Ви не на зборах. І заспокойтеся! Вбивати я вас не буду. Хоча й треба було б. Вийдіть у коридор і почекайте.

Чоловічок вийшов. Іван Іванович підійшов до великого розкладного крісла, легко й безшумно перевернув його, наче з дитячого пеналу висунув десь із нього дощечку і витяг з тайника целофановий пакет, напханий грішми. Потім закрив тайник, так само безшумно поставив крісло на місце, обтрусив з колін невидимі порошинки і покликав з коридора свого переляканого гостя.

Той з острахом зайшов, готовий будь-якої миті знову впасти на коліна.

-- Оце вам на дорожні витрати і на підйомні, -- Іван Іванович потрусив торбою перед очима здивованого Похудяка і недбало кинув її на стіл.

-- Дуже дякую, -- прохрипів Похудяк і, голосно ковтнувши слину, потягся до грошей.

-- Не лапайте, ще не ваше.

-- Добре. Добре. Я хіба що?

-- Слухайте і запам'ятовуйте. У вас знайшлася тітка. Рідна тітка.

-- У мене?

-- У вас. Вона одинока. Живе в Ялті у великому власному будинку на березі моря. Кличе вас до себе. Пише, що скоро помре. А будинок переписала на вас. Зрозуміли?

-- Н-ні.

-- Боже, з ким доводиться працювати, -- Іван Іванович витяг з того ж таки, напханого грішми целофанового пакета папірець і простягнув його Похудяку. -- Тут адреса, телефон та ім'я. Завтра ж звільнитеся, заберете дружину й дітей і поїдете до Ялти.

-- Так ще ж тільки квітень.

-- Мовчати.

-- Слухаюсь.

-- У Ялті зателефонуєте по цьому номеру. Запитаєте Сашу. Потім зайдете за цією адресою. Там одержите половину цих грошей. Саша влаштує вас на квартиру. Поживете з тиждень. А потім виїдете до Семипалатинська. Ось адреса в Семипалатинську. Вас там влаштують на роботу, дадуть другу половину цих грошей. І вам, і вашим дурним онукам вистачить. Якщо дід буде розумнимі мовчатиме. А інакше, -- Іван Іванович промовисто зобразив петлю. --- У мене всюди свої люди. Ви це добре знаєте.

-- Ван Ванич, е сумнівайтеся. Благодійнику ви наш...

Коли Похудяк пішов, Іван Іванович подзвонив кудись і коротко кинув у трубку:

-- Тезко, зайдіть. Зараз же.

Через п'ять хвилин у дверях з'явився громило метрів під два зростом і майже стільки в плечах.

-- Ви Похудяка знаєте? -- не привітавшись, запитав у нього Іван Іванович.

-- Ні.

-- А він вас?

-- Як це? Я ж його не знаю.

-- Буває таке. Але це добре, що ви не знайомі. Хоча вас важко не запримітити в нашому містечку. Але й це на краще. Даю вам, Іване, найвідповідальніше завдання. Ось вам фото. Це Похудяк. Його треба провести до Ялти, а звідти до Семипалатинська. Так, щоб він ніде не загубився по дорозі. А оці гроші передасте в Ялті нашому знайомому. Сашкові.

-- Коли їхати?

-- Завтра. В одному вагоні з Похудяком. Квитки купіть зараз же. Собі і йому на його сім'ю. Його квитки одразу вишліть нарочним до нього додому. Все зрозуміло?

-- Все. Це не складно.

-- Ну-ну. Не кажіть гоп. Скільки запросите за роботу?

-- Одну штуку.

-- Добре. Одержите дві. Йдіть.

....Оце-то Іван Іванович! Оце-то улюбленець трудового колективу! Навіть до свого громили звертається на "ви".

Решту дня він уже й не заглядав до хімічних довідників -- крокував з кутка в куток своєї скромної квартири. Щось обдумував. Вигляд у нього був, як у Наполеона перед вирішальною битвою.

Я чекав якихось негайних подій. Але їх не сталося. Іван Іванович раптом виїхав у тривале відрядження. Знову спокій огорнув цю скромну квартиру. Було нудно.

Врятувало тільки те, що через кілька днів Машенька навіщось переставила мене на підвіконня, і я краєм ока міг бачити майже завжди порожнє подвір'я. Удень там бігала манюня, спотворена селекцією собачка, а ввечері у пісочниці гралася дівчинка, із завидним спокоєм ліплячи з піску химерні замки.

Машенька чекала, що Іван Іванович повернеться з відрядження хоча б на її день народження, на її старанно засекречені сорок років. Але Іван Іванович не приїхав. Лише подзвонив з якогось далекого міста, гарно поздоровив, пообіцяв привезти подарунок і попросив не робити дурниць. Хіба можна таке просити у гарненької жінки, якій однак виповнюється сорок? Та вона ж обов'язково зробить навпаки.

Машенька одразу спалахнула, як порох. Накликала друзів, навезла коньяку, ікри, ще чогось напівфантастнчного, розбила на щастя кришталевий келих -- ех, живемо один раз! -- і змусила гостей зробити те ж зі своїми келихами. Потім вони танцювали, і битий кришталь хрумкотів у них під ногами.

Весь вечір Машенька приймала подарунки від гостей, які весь час прибували, а коли одна в'їдлива дамочка запитала, що ж ювілярці подарував чоловік, Машенька показала враженому райцентрівському товариству брильянт. Ніхто навіть не посмів запитати, як це Іван Іванович зумів бути і у відрядженні, і такий подарунок піднести -- брильянт був досить великим.

Ну, потім компанія потомилася. Почалися розмови при свічках.

Хтось пестив Машенькине повнувате коліно. Хтось щось варнякав про якогось Діора. Одна підпила жіночка весь час ,'повторювала: ;"Давайте поговоримо про мистецтво. Як вам подобається Шекспір? Я, наприклад, балдію!" Словом, було гидко й нудно. Я відключився.

Іван Іванович з'явився несподівано -- на світанку. Під його суворим поглядом напівсонні або, навпаки, перезбуджені гості очманіло повипурхували з квартири.

Господар підійшов до своєї геть п'яної половини, чмокнув її в чоло:

-- Вітаю тебе. А це що таке? -- уздрів він діамант, що гордо лежав серед загального розгардіяшу на вільному недоторканому місці. -- Що це таке?

-- Бри... брильянт, -- пролепетала Машенька.

-- Звідки?

-- А ти мені його подарував на іменини.

-- Справді брильянт? -- не одразу повірив Іван Іванович.

-- Справді. З надійних рук.

Іван Іванович увімкнув торшер, подивився прозорий камінець на світло. Подумав.

-- От що, люба моя! Це ніякий не брильянт. Ти просто пожартувала з гостями. Тим більше що я в цей час був у відрядженні. І привіз тобі звідти сукню. А камінчика Цього я заховаю.

-- Не віддам! -- схопилася Машенька. -- Я на нього два роки коктейлі крапала.

Іван Іванович легко справився з нею, вклав на диван:

-- Ну, добре. Добре. Не казися. Ми його хитро сховаємо.

Господар взяв зі столу маленького целофанового пакетика з-під якогось подарунка, вкинув у нього діаманта відірвав від іншого пакунка кусок тонкої рожевої тасьми, зав'язав пакетик, і потрусив ним -- чи не випаде коштовність? Потім пошукав щось очима, побачив мене і з усмішкою причепив свій винахід мені на шию.

-- Ти коли-небудь бачила коняку з брильянтом на шиї? -- задоволено повернувся до дружини. -- Не бачила. І ніхто не бачив. Це просто скельце, яке сусідська дівчинка знайшла в пісочниці. Вона приходила до нас гратися з цим Пегасом і почепила йому на шию цю знахідку. Запам'ятала? Отак нехай і висить. Через целофан його блиску не видно. Звичайне скельце... Так і милуйся не виймаючи.

-- Ти міг би й учора приїхати. Хоча б увечері.

-- Не міг. Я оце просто з літака. Таку справу провернув.

-- Розкажи хоч раз.

-- Потім, коли-небудь. Посплю дві години.

...Я теж заснув. Цього разу --дуже швидко. Напевно, через здивування діамантом на своїй шиї. І наснився мені віщий сон.

...Дивний, химерний ранок над землею. Хмарно. Дуже холодно у непорушному колючому повітрі. Тумани повзають то тут, то там.

Земля тверда. Поле. Велике й порожнє поле з людьми на ньому. Мляво, без надії пораються на полі. Роблять щось за своєю старою звичкою.

Тягнуться, волочаться хвилини. Важка задуха. Поле нагадує величезне забуте пустирище. Тільки старий вітряк посеред цієї миршавої землі поволі ворушить темними в сутінках, лапатими, добрими крилами. Знехотя порипує старий вітряк, покректує, наче старий дід.

А поле німує.

Раптом з'являється вітер. І голос. Голос невідома звідки гукає нам, тим, хто в полі.

-- Треба швидше молоти. Жниво ж є. Треба молоти. Ви ж людні

Голос гукає ніби з піднебесся. І ніби від землі водночас. Неначе це сама земля отверзла вуста від розпуки.

Він суворий і спокійний, цей голос.

Ми розгинаємо спини, вслухаючись, попервах ще й не вірячи -- може, знову привиділося, почулося?

А наш вітряк, наш старий лапатий вітряк помалу починає розгойдуватись, розганяти свої крила, й ми бачимо, які вони широченні, ці крила! Які вони великі й сильні!

І вітряк уже не рипить. Крила його зі свистом ріжуть повітря. А вітер теж дужчає, зриває з нас кепки, шапки, капелюхи, циліндри, чалми, і всі старезні головні убори летять, перемішуючись у суцільний мотлох. Вітер куйовдить наші причесані голови, рве наші голодні легені.

Стрепенулося й поле. Дощу! Тепер треба дощу. Перші тугі й одинокі краплі вже б'ють нас по неприкритих головах. Незвично.

А вітряк тепер не зупинити.

...Цей сон виявився і справді віщим. Принаймні особисто для мене. В той же день я знову почав літати.

Щось чорне наривом прорвалося в мені. Я гаряче заплакав, схлипуючи, мов дитина, а потім взяв і полетів. Невміло, кособоко. Крила одразу заболіли з незвички. Але я тричі облетів кімнату, побував у коридорі, на кухні й повернувся на своє місце.

Єдиний за весь рік політ щасливо знесилив мене, і я знову заснув.

Ще не прокинувшись, злякався, що диво не повториться. Але тільки-но знову розплющив очі, як мої крила самі розправилися -- і я літав, літав, літав...

Ти самотність моя
надвечірняя,
світанкова моя
незбагненная,
Серед натовпу ти,
як на острові,
а на острові --
як у радості.
Ти самотність моя,
звідки виросла?
Чи не з тих же ти законів,
що і ліс без дерев?
Чи не з того ти кохання
недопитого?
Тільки смуток не залишить
у самотності.
Тільки доля як покине --
--не докличешся…
І гудуть по рейках поїзди
далекії,
обдувають теплим вітром
мою станцію.
І сідає за спиною
сонце-сонечко,
і тужавіють довкола
мої сутінки.
Чи змахне колись крилом
ранок райдужний?
Чи прийдуть до мене в двір
Люди людяні?
Чи гукнуть вони мені:
"Гайда з нами в путь!"
…Зникнеш ти тоді навік
Самотинушка.

Тоді я й написав цей вірш-молитву про самотність.То був мій перший самостійний, без чийогось дозволу політ. І перший власний вірш. (Тож не судіть його дуже строго).

Вірш цей не було чим записати. Я літав і все повторював його, щоб не забутися.

Раптом рипнули двері. Якісь люди зайшли до передпокою. Я мерщій кинувся на своє місце на підвіконні. Досі не знаю, чому тоді злякався. Напевно, спрацювали мої звички, зашкарублі за ці роки самотньої нерухомості. Бо я суто автоматично прибрав точно такої пози, у якій стояв до свого власноручного визволення.

А в коридорі говорили все голосніше. Про те, що у "Вежі" "копає" слідчий. Що Машенька теж може потрапити під підозру.

Нарешті до кімнати зайшов Іван Іванович, а за ним незнайомий мені старий чоловік у капцях. Напевно, .господар сам перевзувся в передпокої і свого гостя змусив. Акуратист.

-- Цього разу вона вже не викрутиться, -- сказав Іван Іванович. -- Амба, Попереджав же я її.

--А слідчий обласний, -- мовив незнайомець.

-- У тім-то й річ. Ні, треба їхати.

-- Куди. Що ти надумав?

-- Іду в турпоїздку до Югославії.

-- Зараз, у такий момент?

-- Саме у такий, -- ошкірився Іван Іванович.-- Потім буде пізно. І дочку твою візьму з собою.

-- Драпай сам. Віру не відпущу, -- скинувся незнайомець.

-- Що? Чи я даремно вас обох утримував стільки років? Чи вона даремно вивчала мови? Ні, старий, мені там без неї не обійтися. Сам розумієш.

Цього гостя Іван Іванович не називав на ви. Чи він уже нікого так не називав?

-- А навіщо ж їхати до Югославії?-- запитав гість.

-- З Югославії туди трамвййчики ходять. Сів, паспорт штемпельнули -- і переїхав.

-- Ти подумав би, Іване. Жебракувати ж там будеш. І дочка моя з тобою... Не відпущу я її. Зв'яжу, а не відпущу.

-- Заспокойся, старий. Деякі запаси я зробив.

-- Які запаси? Як ти їх туди провезеш?

-- А вони давно вже там.

-- Там? Бреши більше.

-- Тобі цього не зрозуміти. Ти ж, крім нашого Ощадбанку, ніколи ні про який і не думав. А там простіше. Пароль -- три слова, відгук -- триста тисяч. Доларів. По сто тисяч за слово. А їх знаю тільки я.

-- У тебе там?.. -- вкрай здивувався старий.

-- Еге ж. Чи я б так їхав, на голе місце... Ех, мені б іще півроку. Якби не ця дурепа Маша. Все зіпсувала... Та нічого. І з тим, що є, там теж можна розвернутися.

-- Не боїшся мені розказувати?

-- Ні, ти ж знаєш мого тезка-громилу.

-- Тю на тебе, Іване. Я майже твій тесть.

-- Отож-то. Будеш себе тут добре поводити, згодом заберемо до себе. У Париж.

--Триста років він мені здався, твій Париж!

-- Ну, то купуй собі нового паспорта й зникай. Грошей дам до біса. Усі дерев'яні, що лишилися.

Іван Іванович хвацько перевернув усе те ж крісло і витрусив з нього на підлогу чимало целофанових пакетиків з грішми. У старого аж очі помолодшали. Він став навкарачки й почав збирати ті пакетики, запихати до кишень, за пазуху.

Іван Іванович засміявся:

-- Не мучся, я тобі портфель подарую, А оцю валюту дай сюди. Вона тобі ні до чого.

Вони швидко позбирали гроші й пішли.

А я кілька хвилин стояв у розгубі. Щойно літав, писав, сам писав вірші, а тут... на тобі, маєш--гроші, продана дочка, місцевий громила, тамтешні банки. Яке різне все! Які різні цілі у нас із господарем. Господарем? Який він мені, в біса, господар?

Підкорятися оцьому? Оцим... не підберу йслова. Чи для такого створені Пегаси?

Він буде купувати людей, а я -- німо дивитися? Статуеткою стовбичити на своєму сонячному підвіконні? Чекати своєї поезії?

Ні, я йому влаштую поїздочку до раю.

Куди й поділися моя підкореність нашим пегасячим законам, моя збайдужілість, добродушність.

Добреньким був. Усіх розумів, усіх жалів, тільки посміювався над людськими вадами -- не більше. А тут дика злість напала. Нехай уже мене купували й продавали. Нехай уже я набачився, як дають хабарі й ламають хребти. Видно, доля така. Не щастило. А оцей... Йому тільки дай волю -- -усіх купить і продасть, усім хребти попереламує. Ідеал номенклатурний. Нічого, ми йому зробимо поїздочку.

План визрів блискавично. Поряд зі мною на підвіконні стояв ще один сувенір-- імпортна розцяцькована попільничка із вмонтованою в неї газовою запальничкою. Я натис копитом на кнопку запальнички, і назовні вигулькнув синій вогник, відпустив кнопку -- язичок вогню зник. Тоді я почав бити по тій кнопці. Бив і бив її копитом, поки вона не вгрузла у своєму імпортному корпусі. Щось хруснуло там, вогонь укотре зринув і вже не зникав. Горів гарно, весело.

Я підсунув уже гарячу попільничку впритул до віконної штори. Штора швидко задиміла, зайнялася. Вогонь поповз угору. Це дало мені справжню насолоду. Я скинув попільничку на підлогу, на ворсистий килим, і покотив її. Ворс горів гарно, весело.

Але й цього було мені замало. Я підпалив крісло з тайником, диван.

Трохи жаль було тільки книг, до яких вогонь уже почав підбиратися. Але їх тут ніхто не читав.

Кімната швидко наповнилася димом. Стало важко дихати. Я підлетів до вікна, своїм підкованим, дужим. копитом повибивав шибки. Скло посипалося у квартиру й назовні. До кімнати увірвався струмінь чистого повітря, і від нього вогонь розійшовся ще дужче.

Далі залишатися у цій квартирі було вже небезпечно. Я вилетів на вулицю. І пішов, пішов кружляти над подвір'ям, над будинками.

Я літав і відчував, як від цього польоту в мені прибувають сили. Груди мої розривала свобода. Я відчув, що росту, збільшуюсь, набираю свого попереднього вигляду, своїх нормальних розмірів.

Шворка, на якій теліпався той Машеньчин діамант, почала тиснути мені шию. А потім лопнула, й прозорий камінець полетів на землю. Він упав просто в пісочницю, у якій знову гралася та тиха дівчинка. Дівчинка підняла гарний камінчик, здмухала з нього пісок і поклала на вершечок найвищої башти свого пісочного замку -- там йому й бути.

Дівчинка підняла голову, побачила мене й довго стояла, заворожена. Тільки вона помітила мене. Двором уже бігли якісь люди. Вони не дивилися вгору. Вони бігли гасити пожежу на другому поверсі, рятувати манно Івана Івановича. Почулися крики, заревіла, наближаючись, сирена.

А я своє вже виконав. Тож зробив останнє коло над тим двором і спокійно полетів собі далі. Вгору, в небо, у вітер, у сонячні промені.

Життя моє знову лише починалося. А небо хлюпало в очі таким чистим і синім...

вгору