ПОХОРОН УЧИТЕЛЯ 
     
 Пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка 
     
 Як несли його тихо в нове житло   
 По бруку, по бруку, по бруку,  —   
 Був місяць май. Сонце пекло.   
 ...Мерзли руки.   
     
 Сизий пил опадав на хрести перехресть.   
 Зітхали старі: відмучивсь.   
 Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:   
 Грали учні.   
     
 А коли проминали школу і сад,   
 Молода... молоденька антонівка   
 Підійшла до труни, сахнулась назад:   
 —   Олексію Антоновичу?!   
     
 Та чи він не почув, чи удав, що спить,   
 Бо несли його високо-високо,   
 Тільки пальці, здавалось, ворухнулись на мить,   
 Наче листя, на жовтні висохле.   
     
 Обіч шляху тулилися скромно авто.   
 Шоферюги, на слово колючі,   
 Сигарети ховали в рукав. Бо то   
 Були його учні.   
     
 Затихали у хатах дрімучі сварки,   
 Видихалися чвари ядучі.   
 І стояли сумирно дебелі дядьки   —   
 Його перші учні.   
     
 А один, що сивухою очі залив   
 І таке   —   не при дітях   —   варнякав,   
 Як побачив його, ураз прохмелів   
 І по-людськи заплакав.   
     
 А один генерал, увесь в орденах,   
 Що звитягою смерть перевершив,   
 Прочитав телеграму. Збілів, як стіна,   
 Вперше...   
     
 Я    додому прийшов. Похиливсь, як верба.   
 Триста лих мені дивляться в вічі.   
 То за віщо ж до всього ще й ця журба?   
 Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!   
     
 Як могли ви, учителю, вмерти, коли   
 Мені й так до нестями прикро?   
 Я ж вам вірив, як Богу.   
 Мені ви були   
 За Отця, і Духа, і... приклад.   
     
 Та коли б хоч вітрища ламали кущі    
 Чи осіння осмута висла,   
 Та коли б хоч лили трафаретні дощі,  —   
 А то ж май зацвіта, як пісня!   
     
 Він сказав:   
 — Не вдавайся до самобиття.   
 Не спіши головою з кручі.   
 Я    тому саме в травні лишаю життя,   
 Щоб його цінували учні.