НЕЗМІННІСТЬ 
     
 Прозорого серця висока погода   
 сьогодні пустила над світом плисти    
 тонесенькі хмари, відбивши їх в водах   
 баварських озер, мов з латаття листи.   
     
 Налиті живицею сосни рожеві   
 малої гіллячки не рушать ніде,   
 бо тиша у лоно щасливому дневі   
 від Альпів далеких незримо іде.   
     
 І кожного дерева стовбур порою   
 дзвенить, мов струна, що зачула смичок   
 коли відривається тільки вагою   
 і падає вниз крізь гілляки сучок.   
     
 І жодного птаха з прив'ялого зілля   
 не чути чогось в нерухомім бору,   
 і навіть на луках тримає неділя   
 урочисту тишу, мов гори, стару.   
     
 І тільки з-за лісу із палої брості   
 кричать у баварів уперто півні,   
 які віщували і щастя і гості   
 в далекій черкаській моїй стороні.   
     
 А що вони значать тепер в блуканині?   
 Вже певно не те, що співанням раніш,   
 коли і кімнати не маю я нині   
 без свідків чужих прочитати хоч вірш.   
     
 Не те тут говорить і сміх для привіту,   
 й душа у молитви вже, певно, не та,   
 і тільки на тлі безконечного світу   
 та сама і незмінна моя самота…