ПІСНЯ 3 ПІВНОЧІ   (Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії) Лірична поема   Частина І. Давно вже ніч свої пустелі великі зорі висипа, давно в бараці раби темні, як під водою вічні скелі, на нарах сонними лежать.   Висока стеля капа мокра, бо люди дихають, сопуть... а дума сльози із-над Волги на поле рідне глухо котить, де села сонячні ростуть.   Ой думи мої, зорі... ген-ген буран од степу до гір закотив небо і вами у безодні, неначе корогвами, гойда понад снігами!   Колись мені мати серпа одшукали, жартуючи, жати в степи виряджали, а я був дитина — й мале цуценятко узяв у торбину та й рушив до батька. Із цуциком милим у житі ганяли і сонце в долини, мов колесо, гнали. А батько косили у гонах під шляхом: об сонячні жили косою бряжчали... Гукнули на мене над свіжим покосом, щоб я, мов шалений, не бігав там зовсім. І перепел знявся із степу на вітер, і сонце сховалось у сірому пір'ї. І цілий день літній в повітці у яслах із цуциком бідним лежав я та плакав. Язик його теплий лизав мені губи, мов щіточка, терпко чесав мені чуба. І я з його ласки заснув, мов з купелі... Прокинувсь — у яслах уже було темно... А мати стояли мої наді мною і зорі знімали із неба рукою... У чуб мій вплітали, мов зерно в колосся, ще й лоб цілували в заплаканих росах.   Гей, мрії, демони лукаві,   нащо терзаєте мій дух — важкі примари дня криваві   спиняють часу вічний рух. І, я ж забув лиш на хвилину про долю — муку мовчазну. Забув, що у кайданах згину під ніч похмуру та грізну. Мене чужина приголубить. на Волзі в дикому яру, про волю пісню там затрубить буран величний у бору. А осінь пізняя заплаче за юним згубленим життям, і ворон хмарами прокряче свій сум самотності полям. Забув... Та ти ходою кам'яною, людино сіра, вартовий — розвіяв дійсністю страшною вінок думок мій польовий. А ніч все тягнеться, як ріки, і давить душу, мов піском... Коли ж, коли ми вже розіб'єм кайданом катові висок?! Ой думи мої, зорі... ген-ген буран од степу до гір захопив небо і вами у безодні, неначе корогвами, гойда понад снігами.   На тройці дзвонить схід за лісом: зимовий день на лікті знявсь; в бараці сон тумани віша, народ заснув, як розіп'явсь. Густе повітря душить груди... У поле хочеться зітхнуть; од поту мокрі раби... люди... шукають вошей і хропуть. А я качаюся на нарах, ліса ввижаються мені; лани кохані в світлих чарах шумлять у серці в глибині. Чи я побачу й ще Вкраїну, Дніпро та жито на полях?.. Чи, може, тут, в Росії, згину, Як пес забутий, у рядах?.. Мов стогін з кручі, крик приходить: «Пора вставати!.. Уставай!..» Загув, як бджоли, люд-невольник... Як осінь плаче серед гаю, заплакав сум людей-жовнірів на цинівках соснових нар... Так дикий ворон десь на вітрі у вікна б'ється поміж рам... Під лайку кадрових пригінчих свою рушницю кожен взяв, на муштру, мов на муку вічну, пішов... У тугу душу закував.   День ясний, тихий і морозний, як срібні дзвони, голосний; і, наче пан, стоїть вельможний, закривши полами всю Волгу, у шатах снігу ліс густий. Сліпуче іскрами сіяють долини, гори в далині; буран спинив і зорі й хмари, лежить на горах, позіхає — в постелі білій крижаній. На площі рівній та великій шикують ротами людей: команда, крики линуть дикі в повітря тихе із грудей. Ось роті нашій розітнулась «Рівняйсь!» — команда крижана, луна над лісом посковзнулась, як по стіні високій дня та дзвінкоперая стріла, що з лука випустив сармат.   Стоять у колонах юнацтво, діди — безгласнії вівці держави, стоять і чекають, коли їм іти в рови на бенкети криваві... І череп у брата, мов ляду, зірвать, над горами мертвих розбити — і, як печеніги, танець розпочать по Литві в метелиці дикій. Як вийде ж ридати над трупами ніч і тугу на місяць повісить, то й ваші вже кості там будуть стриміть, як білі пеньки понад лісом. На ранок вітри зірвуть листя в садах, застелять шляхи на Вкраїні, щоб вічно безплодні гули дерева на сонці в степах-домовинах. А ваша дружина, і сиві батьки, і діти обідрані, голі ой будуть по листі шляхами іти од горя без розуму й волі... Під листом шукатимуть ваших слідів... Не найдуть... не кончать дороги... в чужинця впадуть на холодний поріг, щоб вже й не вставати ніколи!..   Степи ж мої, далекий край! — прощайте вже навіки! Жене мене в строю відчай учитись мовчки умирать, як хвилю гонить вітер.   Над полем он гуде бугор, немов казан підземний: проз його рота, наче бор, зірвався з місця і бігом летить в колонах степом.   Біжу я з ротою під ліс, куди біжить Свіяга... Над ними хмар тягар навис... Як дід, нагнулось небо вниз — нести їх не здолає. Вже іній сів на ліс сріблом   і кучері узором гойдаються в струнких сосон, бо пара з нас ляга стовпом, нахиленим над бором.   Мов капітан на кораблі, посеред степу ротний стоїть під лісом на бугрі і в небі, що збуло глибінь, полоще крик недобрий:   «Наддайте шагу, маладци!» — а мій сусіда стогне... По жовтім змученім лиці річками чорний піт летить, щоб море горя сповнить...   Тривожно дзенькнули штики — на села впав за обрій страшний короткий стогін-крик, упав на цвинтарні хрести, щоб голосити в дзвонах.   А на снігу сусіда мій харчав і побивався, лила із рота кров у сніг, неначе з сосни на вогні живиця википала.   З'явився ротний коло нас: «Ти что?.. А ну-ка, паря!..» — та мерзлим чоботом, мов кат, між ноги нижче живота лежачого ударив.   А як побачив, шо жовнір лежить в крові калюжі, камінним голосом звелів: “У лазарет!” І знов рабів погнав у муштрі мучить.   Ч астина ІІ   Ішла під небом   в Каспій Волга, ловила тіні берегів, та крижана, мов мармурова, плита упала із лісів: сховала води в сині ями, сховала відбітки від гір; а самі горі над степами, де хмари падають снопами, он сяють днями із шпілів!   Отам на горах примостився у лісі сивому шпиталь, в сніги глибокі нахілівся та слуха, що гуде буран: притулок темний для жовнірів кого ти викинув з вікна у ліс густий під хмари сірі, що звисли з неба, наче вії, туди, де туча залягла.   Його пси дикі оточили і зуби гострі, як шпилі, в сніги холодні застромили десь аж до чорної землі. До того ж трупа не підлізуть – жіноча постать там стоїть, як постамент журби залізний, у свиті ношеній, облізлій та стереже його од їх.   У неї капають ще сльози в обличчя мертве юнака – й немов   сміються на морозі до неї губи мертвяка. Як місяць стане під лісами, лілеї світить ним вона… Круг трупа квітки над снігами чудними білими лістками до ранку срібного горять…   Загомонів у лісі білім словами сніжними шпиталь – і в горах мертвозанімілих уже став слухати буран: вночі жовніри у палату внесли товариша свого – він кров’ю ліжко все заляпав, і на підлогу натекла там густа, гаряча, темна кров.   Всю ніч сердега побівався та ліжком гуркав піж вікном; до луток пальцями чіплявся , кричав, що їде він Дніпром. Кричав, що з човна йому мати змиває голову в воді; таких, як лебеді, крилатих метеликів бере в латтаті, пуска на брові та до вій.   Пуска на брови й промовляє: дивися, синку, аж на дно – твоя Марися он спиває і простеля тобі рядно… З тобою то лягати спати вона зібралась в куширі…   І враз неначе його мати у воду впала на латаття, а далі — в сині ятері.   А він на човні сам полинув у них по хвилях аж до скель... Кричав, що ще не хоче гинуть, бо десь Марися його жде... І вмить зірвався із постелі, за рами дико ухопивсь... Забризкав кров'ю стіни темні... Він головою, мов скажений, подвійні рами проломив...   Упав із вікон моїх сизих в глибокий сніг аж у ліси... гаряча кров його на кризі надворі іскрами горить. А душа матері ночами із України приліта, над сином месника чекає, щоб він про сина все, що знає, народам бурями підняв...   Буран вже далі і не слухав, труснув лісами серед гір — завили звірі у яругах, з дубів і сосен завірюха зірвала силу давніх гнізд — і, наче чорними шапками, крутила ними в небесах... Де Волга дме вітри боками, душа жіноча під снігами лежить із сином у лісах.   Буран летів, гримів піснями, і гори всіх країв землі, що мовчки стигнуть над морями, схилилися із хмар шпилями, як списами богатирі:   «Спи ж вічно в холодних російських степах, дитино забутого краю! а я буду скрізь городи пролітать і флюгери з баштів у їх ізривать, аж доки Вкраїна робоча не встане.   Її вже шумлять над морями сини: питають про тебе, жовніре! З Голгофи твоєї шукають роси, щоб в серці своєму до смерті носить кривавую рану Вкраїни.   Я, о сину мій, аж доки земля не зійде з своєї орбіти,— мале твоє ім'я в глибоких світах, як душу болючу свою на вітрах, все буду під сонцем носити!   1916 р.