ГРАНОСЛОВ   На вічну пам'ять Максиму Рильському   1 Немов тремтіння зляканих осик, Що затуляють листям сиві очі, Коли сокири сплющений язик В щелепах пил прицмокне на обочі,   Немов жіночий відчайдушний крик, Що кличе порятунку серед ночі, Немов червоної гадюки сик, Що в серці загніздилась, як у клоччі,   Ношу в собі я найтемнющу вість, Що з київських примчала передмість, Постукала у двері спозарана...   Виходжу з хати й чую вже здаля — Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана...   2 Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли. Лакузи Кончакові подуріли, Перед полоненим упали в грязь.   Обличчя в нього тільки помарніле — Не легкома доріженька далась. Від іскри із підкови зайнялась, І коні, ведучи вогонь, летіли.   Дивіться, Ярославно, на щитах Його несуть хоробрі побратими, Та ви лише скажіть йому: Максиме!..   І він прокинеться, як вічний птах, Із попелу сивин своїх воскресне, Щоб знову вам життя віддати чесне.   3 Він дні свої, як сосни злотокорі, Для нив будущики спалив дотла. Його душа у слово перейшла, Повставши в працьовитій непокорі.   Та коли він востаннє з-за стола Підвівся в першій і смертельній зморі, Гули не пізнані ще нами зорі В згасаючому всесвіті чола.   На скелях болю в чорній порожнечі Вони померли... І його труна Нам обривала руки молодечі.   Від мертвих сонць така була вона, Що й тінь її врізалася у плечі І гнула нас, як брила кам'яна.   4 Залізний нелинь чорними руками Давив у нетрях туч, немов гаддя, Палючі блискавиці все життя, Згораючи над юними дубками.   У нього переймаючи знаття, Вони росли й міцнішали з роками, А з нього листя падало зірками Від радості за їхнє майбуття.   Вогненні ручаї текли по ньому, Клекочучи, шугали у траву, Аж доки серце із грудей старому   Не вижорнали — в темінь грозову. Та він і мертвий береже від грому Свою родину, в зелені живу!   5 Була у нього усмішка дитяти — Блакиті української тепло. Любов'ю серце зроджене було, Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.   І сивокриле, зжурене чоло У сяєві Франкової посвяти. І, панською сокирою потяте, Ім'я Залізнякове в нім жило.   Лиш кольору очей не передам, Що світ у слові залишили нам, Де з подиву і гордості горів я;   Його, як ластівки у небі слід, Червонокровий не пійма граніт, Ні мармур, що слабий на білокрів'я...   6 Стояв і плакав я коло труни Максима Рильського в печалі темній. І сам себе у марноті нікчемній Побачив із його височини.   І сам собі я говорив: збагни, Що смерть іде по стежці потаємній, Щоб мозок твій перетворити в кремній, А кість — у пневматичність бузини.   Безсмертя виростає не з могили, Воно встає з колиски до вікна — В житті його велика таїна.   Благослови свої життєві сили, Щоб так, як він, свою верстати путь, А помирати можна вже як-будь.   7 Він вийшов з хати в млисте передрання, Зачувши, як гуде мисливський ріг Далеких друзів... До дітей своїх Не повернувся досі з полювання.   Чи заманила чорноока ланя Його туди, звідкіль нема доріг, І досі він шукає мовчки їх, Соромлячись безсилого волання?   Ні! Він стріляв драпіжників-вовків І спить тепер у курені з вінків Так тихо, ніби Україна сниться.   Дерева бовваніють навкруги В тумані надвечір'я, мов стоги,— Між ними ходить слави олениця.   8 Колись мій батечко учив мене, Як за столом тримати гарно ложку. Я, слава богу, вивчився потрошку, Хоч діло це (не смійтеся!) складне.   Один бере ту ложку, мов Явдошку За руку, і викручує, і мне, А другий візьме, як смичок,— і тне, А третій допаде — як в морі дошку.   Навчіть перо тримати, друже мій, До спазм, до зомлівання, до каліцтва, Щоб видати всю силу чоловіцтва...   А там його в запеклості німій Прив'язувать мотуззям до зап'ястя, Писати і писати, доки вдасться.   9 Я голос чув його в сумному залі: «Поети! Смерть не служниця! Не ждіть, Що з ваших книг обдмуха пил століть, І вам начистить ордени й медалі,   І підоллє епітети зів'ялі Підхлібників старих, що навдогідь Вам золотом назвали вашу мідь, А стежечку — стрілою магістралі!   Вона повзе, як ворог, з темноти; Якщо з мечем назустріч їй не йти — Життя від вас тікатиме, як обрій!   Той смерть свою навіки поборов, Хто на її ненависть мав любов, Хто рівня їй, але у силі добрій!»   10 Любити свій народ і в тій любові Ходити, наче кінь у хомуті,— Дарма що день у день гризе до крові, Здуває горб на гордому хребті.   Не скаржитись на пужална грабові, Ні на шляхи безводні і круті, В драбиняку тягнути густоброві Снопи надій на паски золоті.   Не оглядатися в сумній тривозі — Хоч би й півсвіту склали на гарбу І вигнули в зеніт рубель на возі,   Копитами впиратися в журбу — І не розбити бджілоньку слабу, Що впала в дощ і сохне на дорозі.   11 Стоять вінки червоні, як щити, І він лежить, як воїн у зброярні. Чи рани ті незримі і безкарні, Що він їх мусив у душі нести?   У варті біля нього став і ти, Як біля сонця чорний гніт ліхтарні. Ти віршики пописував бездарні І геніальні наклепи-листи.   Падлючності й страху брудний байстрюче, Йому ти серце пробивав могуче І виливав на нього власну гидь...   Але твоя вже вибила година, І мимоволі добра ця людина Тобі своїм безсмертям відомстить!   12 Учіться в нього, юні гранослови, В незграбній брилі думки віднайти Ясні і вперті лінії плити, Придатної для вічної будови,   Приєднувати геніїв світи До володінь Тарасової мови; Коли ж похвал насунуться димове, Від їх трутизни очі берегти!   Шануйте коми кожної пір'їну В розкриллях білих ста його томів, Що піднімали з урвищ Україну.   Він так її любив і розумів, Що не загубиться у пітьмі тліну І на світанку вернеться домів.   13 Моя душа в розколинах, мов скеля, Тумани смутку сплять на дні проваль. Та сходить сонце і ясніє даль — Виходжу з туги, наче з підземелля.   Не перетре піском своїм пустеля Моєї мови голубий кришталь. Перероста в граніт м'яка печаль, З путі зникає постать Азазеля.   Тікає дух пустиш... Я іду, Хоч він мені будує на біду Високі — до небес — перегороди...   Веди мене, дорого правоти, Як не мені, дай іншому дійти На тихі зорі і на ясні води.   14 Він не робив з пера громовідводу І не осліп в обіймах блискавиць. Його не бачили лежачим ниць — Хіба тоді, як пив з потоку воду.   Він України мав чарівну вроду, Носив її наймення гордолиць. Він виріс від суниць аж до зірниць, Великий гранослов свого народу.   Йому призначено і далі йти Через усі весілля наші й тризни, Через любові нашої мости,   Що не бояться толу, ні гнилизни, В сивинах сонце нинішнє нести В майбутнє сонце нашої Вітчизни.   15 В його житті ще раз вони страждали, Ще раз пройшли чистилище вигнань, І їх поем щонайтонкішу грань Він в українські переніс кристали.   На мить вони в липневу ранню рань Покинули високі п'єдестали, В почесній варті біля нього стали, І плечі їх здригались від ридань.   Та він із ними перейде межу, Де не питають паспорта, ні мита — Пускають правду, завертають лжу...   Світитиме народам із пітьми Зоря Максима Рильського, умита Міцкевича і Пушкіна слізьми.   1967