* * *   Крізь чорний дим зневаги і брехні Вона прийшла до мене в самотину. Вона так ніжно принесла мені Своє кохання, як малу дитину.   А я боявся руки простягти І пестощами немовля накрити, Питався дозволу у правоти, Що вміє лиш соромити й корити.   Я відучився з радості ридать, Я жити звик у темнім домі «мушу». Коротке слово «ні» по рукоять Я застромив у безпровинну душу.   Я знав; ніколи серце не проща Того, що розумом безжально вбито. Вона пішла і мертве дитинча Взяла ще більш ласкаво й сумовито.   Я не кричав: «Кохана, повернись». Я не чекав ні чуда, ані дива. До горла правда скочила, як рись, Розлючена і за неправду мстива.   1966