ЛАСТІВКИ    
       
 У присмерку літають ластівки    
 Так низько,    
 ніби в землю поринають,    
 І виринають з неї, мов з ріки,    
 Крильми собі дорогу протинають.    
       
 Шугають у зеніт, а відтіля,    
 Як чорні зорі, падають, як сльози...    
 А над хатами — «вісімка», «петля», —    
 О летуни мої, о віртуози!    
       
 Розплющитися можна об стіну,    
 Об камінь груди на льоту роздерти...    
 Невже вони за ту мухву дрібну    
 Готові кожну мить безглуздо вмерти?    
       
 Ні, їхня гра — не тисячі погонь,    
 Не їдла прагне серце ластівоче;    
 Його не голод гонять, а вогонь,    
 Що з молодості в крилах палахкоче.    
       
 Це небезпека й шал стрімких падінь.    
 Це весняне шугання понад тучі.    
 Я чую в серці, того льоту дзвінь,    
 Крил очманілих помахи палючі.    
     
 Розплющитися можна об стіну,    
 Роздертися на променях світання...    
 Це все пусте, як ти несеш весну,    
 Як будиш льотом льоту пожадання.    
       
 1965