* * *    
       
 Моя гріховнице пречиста,    
 Моя лілеє на багні,    
 Чужі обійми, як намиста,    
 Ти познімала при мені.    
       
 І знов, як у дитини, очі,    
 Нічим не відвернути їх.    
 І на твоєму непороччі    
 Лечу я в безконечний гріх.    
       
 Невже ти хочеш одпокути    
 На душу стомлену свою?    
 Невже ти хочеш одягнути    
 Моєї вірності шлею?    
     
 Скрипучі хомути і ярма    
 За ласку ночі й сором дня?    
 Чом яблука не рвем задарма    
 Із дерева життя й знання?    
       
 Чи ти готова до вигнання    
 На нашу землю кам'яну,    
 Де праця старша від кохання,    
 А хліб — від нитки бурштину?    
       
 Підеш? Візьми свої агати.    
 Такою будеш, як була.    
 В мою уздечку запрягати    
 Мене ти будеш, як осла.    
       
 Ти будеш їхати світами,    
 Усівшись на моїм хребті,    
 І кидати за джиґунами    
 Свої очища золоті.    
       
 А я тебе кохати буду    
 За те, що не упала ти    
 Ні у потворну безвість бруду,    
 Ні у нудоту чистоти.    
       
 За те, що ти взяла у змія    
 І принесла мені той плід,    
 В котрім була нужда, і мрія,    
 І молодість на сотні літ.    
       
 1967