РУБАЇ   1   В Хайяма взяв я форму рубаї, Вподобавши за лаконізм її. Чи замалу, чи, може, завелику Одежу матимуть думки мої?   2   Безсмертні всі: цей виховав дитину, Той пісню написав, хоч і єдину, А той, що не зумів цього зробить, Коло дороги посадив ялину.   3   Є люди, як дуби, і є дуби, як люди: Безстрашно грому підставляють груди, Щоб немічну берізку захистить, Хоч знають добре — їм загибель буде.   4   Я з квітами прийшов тебе зустріти І дуже довго ждав — зів'яли квіти. О, поспіши, бо можуть почуття Даремно у душі моїй згоріти!   5   Добро і лихо — світло й темнота; Та не з пітьми бував сліпота — Надмірне світло людям очі сліпить, У темряву їх душі загорта.   6   Життя без книги — хата без вікна, Тюрма глуха і темна, мов труна. Крізь вікна книг свободи світло ллється, Майбутнього видніє далина.   7   Я власну вічність бачу без облуди: О, де б мене не поховали люди — Там грудка української землі З мого зажуреного серця буде!   8   Я лицемірити не можу, як святі. Сорочки чистої замало у житті. Потрібно сонця, сірника потрібно, Щоб віршів не писати в темноті.   9   Дивлюся на берізоньку в зажурі, Що виросла тендітною на мурі. Їй теж потрібно рідної землі, Бо там вона не витримає бурі.   10   Я чув, як серце жалісно кричить, Щоб ворога лежачого не бить. А розум говорив мені спокійно: Затям, що завжди гадина лежить.   11   Ненависть і любов — неначе крила. Коли одне крило в льоту пробила Ворожа куля — не склади його, Бо на однім летіти вже несила.   12   В труді прийде натхнення раз у рік, Але коли — не знає чоловік. Щоб тих щасливих днів не загубити, Потрібно працювати цілий вік.   13   Бувають дивні на землі діла — Серед зими черешня зацвіла. Я між дерев довідався докладно, Що поетеса їхня то була.   14   В криницю старості не заглядай, Про те, яким ти будеш, не гадай, Якщо не можеш бути вічно юним, То замолоду не будь старим бодай!   15   Я у такому віці, що якраз Було б чудово зупинити час. Та він скоряється лиш нашим дітям, Що завжди прагнуть перегнати нас.   16   «Роби добро,— мені казала мати,— І чисту совість не віддай за шмати!» Благословенний мамин заповіт Ніхто в мені не зможе поламати.   17   Я міг би жити радісно й щасливо, Якби мені вдалось маленьке диво: Змирити серце з розумом — або Дізнатись, хто говорить з них правдиво.   18   Не кажуть правди тим, хто помирає, Ні тим, хто у дуренство впав безкрає. Брехня із милосердя — раз болить, Брехня із страху — цілий вік карає.   19   Щасливим був я двічі: як на сіні Мене віз батько в присмерки осінні І як відчув, що в мене серце в Те, що належить тільки Батьківщині.   20   Не смерті я боюсь, а темноти, В якій не можеш сам себе знайти. Благословенне світло дня і ночі, Мисль, у якій засвічуєшся ти!   21   Сильніше за любов злоба горить, Сильніше за красу вражає бридь, Але життя росте лишень з любові, Лишень краса людей навчає жить!   22   Загубить гай принадливість свою, Як ти наткнешся в ньому на змію. Сичання тихе здатне приглушити Мільйони зичних співів у гаю.   23   Ми тільки почали розгадувати світ, В щілину глянули, як діти з-за воріт; Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота, Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!   24   Колись я думав: радощі — це путь У світ незнаний із моїх Покуть; Тепер я знаю: радість — то дорога До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.   25   Ви любите лише себе? Любіть. Збирайте в серці самолюбства їдь, Ні! Ні! Вона вас зажене в могили, Щоб вашим трупом землю отруїть!   26   Із цього поїзда, що так прекрасно йде, Потрібно висісти, але не знаєш де, Де станція твоя — така печальна й тиха, Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.   27   Життя подібне до книжок: одна Грубезна, та порожня і дурна, А та, тонка,— мов сонце. Та буває Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.   28   Що більший самолюб і фарисей, То більше прагне шани від людей. Він так її приймає обережно І крадькома, як чайові — лакей.   29   Ще від землі воно не відросло,                  не виповзло із мокрих шмат, А мати іграшку йому —                  ах, майже справжній автомат. І полум'ям воно січе, стріляє в материні груди — І мертвим молоком живе                  й росте малий невинний кат!   30   На милицях з війни додому він прийшов, І впала перед ним його свята любов, І, ногу з дерева цілуючи, шептала: «О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..»   31   Проходив я і всюди вздовж доріг Дерева бачив — не зрізайте їх,— Бо як же я повернуся додому Пустелею — на батьківський поріг?!   32   Цвях витягнути важче, ніж забити. Кидати важче, легше полюбити, І важче в спогадах пройти життя, Ніж просто бути молодим і жити.   33   Бувало, мати кличе, та дарма, Я з книжкою сховавсь — мене нема. І досі голосу в книжках шукаю, Того, що я зневажив легкома.   34   Відходить все, як золоті черешні, Серця ржавіють, як в намулі блешні, Але цвітуть і сяють кожен день Юнацькі мрії про літа прийдешні.