* * *    
       
 Ти спиш, і на твоїм обличчі    
 Малюється печальний вираз...    
 Яку ж біду, яке нещастя    
 Ти бачиш поглядом заснулим?    
 Можливо, знов перед тобою    
 Палають українські ниви,    
 А танки з чорними хрестами    
 Тебе в полях наздоганяють,    
 Малесеньку, як той метелик,    
 Що спалахне ось-ось в племінні    
 Підпалених пшениць? А може,    
 Ти бачиш, як на воловоді    
 Чумні бандерівські бандити    
 Сусіду вашого старого    
 Волочать, вішають на грушу    
 За те, що першим до колгоспу    
 Він записався? Може, хліба    
 В людей ти виміняти хочеш    
 За хустку бабину — єдиний    
 Маєток твій? Цього не знаю.    
 Перевести я не спроможний    
 З глибин свідомості твоєї    
 Оте скорботне сновидіння    
 В думки свої, як з моря в море    
 Підводний човен! Як я досі    
 Не став одним єством з тобою?!    
 Ти спиш у незбагненнім смутку,    
 Моя і не моя водночас.    
 І тільки усмішка спросоння    
 Зв'язок відновлює між нами,    
 Лиш усміх відкриває душу,    
 Зачинену плитою горя,    
 Замками туги і скорботи.    
 Та холодно мені, і в грудях    
 Щось ненастанно вибухає,    
 Та ніби в тіні сну страшного,    
 І на сирій землі дитинства    
 Я довго спав і простудився.