* * *    
       
 У хмарах безу, що висять, як грона,    
 Над позолотою старих церков    
 Є затишок один — зелений схов    
 Для крові, що палає, мов корона.    
       
 Ти там була, знадлива й безборонна,    
 І голову свою з важких заков    
 Я увільнив і в серці поборов    
 Безумство беркута й злобу дракона.    
       
 До тебе підійшов я без крила;    
 Що ж ти, знімівши в показній покорі,    
 В мені шукала — змія чи орла?    
       
 Чому, пізнавши в збайдужілім зорі    
 Душі моєї пристрасті суворі,    
 Мене безумно й люто обняла?!