* * *    
       
 Іду по рідному селу...    
 Яке то щастя — хто збагне...    
 Дивитись, як вечірню млу    
 Пронизує тепер ясне,    
 Могутнє світло з хат, домів,    
 Де каганець колись димів!    
       
 Яке то щастя — свій народ    
 У світлі бачити! Мені    
 Оце найбільша з нагород    
 За всі страждання і пісні,    
 За все, чим жив і що творив,    
 За кожен молодий порив!    
       
 В оселях тих смачніший хліб    
 І голосніший спів дівчат.    
 Лиш хто на серце вже осліп,    
 Кого струїв минулий чад,    
 Мойого щастя не збагне,    
 Не зможе зрозуміть мене!    
       
 1959