Ігор Павлюк

МАЛЕНЬКЕ МІКРОВИБРАНЕ

© і. Павлюк, 2003.

Автобіографія Ігоря Павлюка

"Ігор Зиновійович Павлюк — письменник, науковець. Лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка та імені Бориса Нечерди. Член Національної спілки письменників України. Кандидат філологічних наук. Народився 1 січня 1967 року в селі Окорськ Торчинського, тепер Локачинського району Волинської області…"

Так наразі пишуть про мене в офіційних паперах.

А якщо неофіційно, то — прийшов у світ Божий на березі одного з найглибших у тих краях озер. Ріс і виховувався в родині переселенців із Холмщини в результаті сумнозвісної акції "Вісла" — діда й баби (Олексія і Тетяни), прадіда й прабаби (Герасима й Ганни) в селі Ужова Рожищенського району на Волині (20 км від м. Луцьк), бо мама Надія Олексіївна (спочатку медсестра, пізніше — вчитель молодших класів Сенкевичівської школи-інтернату) померла у двадцятисемилітньому віці через кілька днів після мого народження від зараження крові, залишивши ще й дворічну доньку Таню.

Родина по-батькові (із села Окорськ поблизу Затурець, де жив В'ячеслав Липинський, який, як згадує дідова сестра — баба Наталя, "приїжджав бричкою до батька") репресована за участь у національно-визвольних змаганнях (ОУН) 1942-1946 років, вислана на спецпоселення в м. Кисельовськ Кемеровської області, де прадід (Павлюк Андрій Зиновійович) і помер у 1955 році. В його честь хотіли іменувати і новонародженого непокірного правнука (теж Зиновійовича), але був останній заповіт мами: назвати сина Ігорем (ім'я одного з її кращих учнів)… Прадід і прабаба посмертно реабілітовані у 1991 році, а брат мого рідного діда — Якова Андрійовича — Павлюк Юхим Андрійович, засуджений військовим Трибуналом військ МВС Волинської області "з поразкою в правах та конфіскацією майна", не реабілітований до сих пір. Сам батько — Павлюк Зиновій Якович — працював на різних інженерних посадах у колгоспі села Окорськ. Тепер на пенсії.

Отож, колискове для мене "село без сільради" Ужова (назва, очевидно, походить від "вуж, уж") за кількістю дворів (до 40) нагадує хутір, розділений вітряним полем і вузькою автомобільною дорогою Рожище—Турійськ на два хутірці — Глинище і власне Ужова, обійняті з одного боку історією — шістьма курганами часів Вітчизняної війни 1812 року, з іншого — природою: предковічним сосново-ялиновим та мішаним грибним лісом з тепер пересохлими ставками та річкою Лютицею поблизу сусіднього села Залісці. Складалося воно з місцевих жителів та холмщаків-переселенців. Жило дружно. Хрестило дітей у церкві сусіднього села Рудка-Козинська, до якої кілька разів у рік ходили й ми, діти сусідніх сіл, піонери та комсомольці, свято дотримуючись услід за дідами-прадідами національно-патріотичних, навіть, обумовлених сліпучою близькістю до природи, сонцепоклонних, корінних, поетичних традицій.

Перші й вічні щемливі згадки-шрами на серці — казки й загадки прабабусі Ганни та глибокі й містичні, мов артезіанські свердловини, пісні сільської характерниці "тітки Макарихи" на весіллях та похоронах, катання на прадідовому, "ще з Польщі" породистому вороному коні, якого забрали до колгоспу разом із самим прадідом, але якого прадід Герасим до самої смерті коня потайки підгодовував, доглядав.

Авантюрність моєї вдачі (виготовлення цілих арсеналів холодної та самопальної зброї, організація всесільських дитячих походів "на полювання", до лісу з ночівлею, шкільних бійок "за дівчат і честь") дивно поєднувалась із добрим, а із сьомого класу відмінним навчанням у школі, допомогою у веденні домашнього господарства, оскільки з восьми років жив лише з бабою Тетяною Герасимівною Вовкотруб (до речі, на Холмщині у 20-30 -х роках ХХ ст. працював відомий журналіст Панас Вовкотруб), бо дід і прадіди померли один за одним, а сестра росла з батьком. Брав активну участь у районних та обласних спортивних змаганнях, учнівських олімпіадах з фізики, літератури, на згадку про які зосталися грамоти за призові місця, деякі корисні в подальшому житті-боротьбі риси характеру.

Ще у шкільні роки поряд із братством по крові почав усе вище цінити братство по духу, найближчими представниками якого ставали майже міфічні тоді Овід, Павка Корчагін, спортсмени-гімнасти, плавці… реальні добрі "люде" (за Т.Г. Шевченком), серед яких вчителі моєї Залісцівської восьмирічної школи (за 5 км від села Ужова), зокрема Євген Кирилович Щирба, який по-батьківськи ставився до мене, друзі-ровесники, односельчани. У світ (до Луцька) інколи вивозила тітка — сестра мами Софія Олексіївна — вчитель, хімік-біолог середньої школи міста Ківерці (адміністративний центр сусіднього району). У цей же час — написання перших віршів, публікації у шкільній газеті та запрошення в обласну літературну студію, їздити на заняття якої не було змоги…

У січні 1984 року, останнього року мого навчання в Доросинівській середній школі Рожищенського району Волинської області (за 12 км від села Ужова), померла баба Таня, яка замінювала мені батьків. Закінчував школу, живучи на квартирі в матері одного померлого воїна-афганця в селі Доросині. Найкращі згадки зосталися про всіх учителів обох моїх шкіл, серед яких і класний керівник Троцюк Катерина Іванівна, Ткачук Микола Федорович, вчителі української літератури Левчук Віра Тимофіївна (вже покійна), Вакулюк Зінаїда Михайлівна…

На той час мрія про філологічний факультет Волинського педагогічного інституту мусила бути мною болісно відсторонена. Самотність і відчай поборювались запеклою підготовкою до вступу у Ленінградське вище військове інженерне училище імені генерала армії Комаровського, яке готувало кадри для космічного центру Байконур, спецпідрозділів військово-морського флоту. Манив космос, романтика, людська (якась екранно-гусарська) шляхетність. Підштовхувало сирітство (у батька була вже своя сім'я), відсутність реальних засобів для життя..

Закінчивши із золотою медаллю у тому ж році школу, вступив до вибраного військового училища, дякуючи ще й мудрій і талановитій вчительці фізики Доросинівської середньої школи Кирилюк Мотрі Михайлівні, чиї знання і вміння їх передати були на рівні найвищих вимог СРСР.

Ленінград сподобався, навіть вразив. Військове училище — теж. Якийсь час жили в казармах ("кубриках") на березі Фінської Затоки. Вчився добре. Але на другому курсі навчання чомусь прокинулась приспана в мені поезія. Прокинулась, щоби назавжди стати моїм світлом у дзвінкому тунелі життя, світом. Надсилав вірші в Україну і отримував листи з газетами, де вони були надруковані. Це окрилювало. Врешті крила стали настільки великими, що заважали марширувати, особливо строєм. І я тяжко-важко, але з вірою у свою зірку написав рапорт, в якому обґрунтував причини мого рішення залишити "фірму інженерних військ Союзу". Після чотиримісячних бесід із працівниками ідеологічно-безпекового небезпечного відділу, які переконували мене залишатися, бо "Лєрмонтов тоже бил воєнним", відвідування з ад'ютантом начальника училища (дай Бог йому здоров'я) Ленінградського відділення Спілки письменників СРСР, де мене Визнали, я був відправлений в Забайкальський військовий округ будувати із засудженими автомобільну дорогу через тайгу. "Це все, що я можу для Тебе зробити, — сказав мені ще один шляхетний полковник із петербурзького, очевидно, дворянського кореня (на жаль, забув його прізвище). — Інші варіанти — уранові рудники Норільська, або північний мис — Тіксі (поблизу Нової Землі)… Ти "украінскіє стіхі пішеш і на лічность замахнулся, протів Сістєми пошол, тєпєр держись". Кілька офіцерів приносили мені книжки зі своїх домашніх бібліотек, підтримували добрим словом, а колеги-курсанти Костя Кірасіров та Борис Боніцький писали дружні листи в читинські сопки, де ми, представники 21 національності "необ'ятной Родіни", під розкішний рожевий цвіт багульника (багна) весною і в п'ятдесятиградусний білий цвіт-мороз узимку будували дорогу, паралельну Байкало-Амурській магістралі, в осяйне майбутнє — навхрест до Чумацького Шляху… Писав вірші у "захалявну книжечку", які пізніше стали основами моїх книг. Поезія рятувала душу, омолитовлювала. Одним із найближчих моїх приятелів тут був капітан Туксумаков Нурлан Бек. Киргиз. Він добровільно поїхав служити в Афганістан якраз після мого звільнення, яке збіглося із початком розпаду Радянського Союзу (кінець 1986 р.).

Повертався на Волинь із воскреслою і закріпленою мрією бути поетом.

Олексюк Раїса Миколаївна — журналіст рожищенської "районки", яка писала мені підбадьорливі листи в забайкальску тайгу, допомогла вирішити мою подальшу долю: рекомендувала кореспондентом ківерцівської районної газети (м. Ківерці поблизу Луцька). Журналістику заповажав, навіть полюбив, але поезія вже була моїм другим диханням. Працював із чудовими професіоналами, великодушевними людьми, серед яких Луцюк Діна Дмитрівна, редактор Міценко Микола Іванович…

Готувався до вступу на факультет журналістики Київського університету, але пан-випадок — знайомство із колишнім працівником газети, а на той час студенткою Львівського університету Петрук Людмилою Степанівною, — знову вирішив мою долю у просторі на довгий час: у 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році.

Тут здружився із черкащанином Андрієм Юрашем, корінним львів'янином Романом Скибою… Поважно полюбив професорів Івана Овксентійовича Денисюка та Володимира Йосиповича Здоровегу (він став керівником моєї кандидатської роботи, рекомендував на роботу на факультет журналістики та в новостворений тоді Науково-дослідний центр періодики), які, справжні, мудрі, терплячі, допомогли повірити в себе як науковця, людину. Серед Вчителів-колег — ще й Олександра Антонівна Сербенська, Михайло Федорович Нечиталюк, Степан Андрійович Кость… Тішуся, що їх перелік зайняв би не менше місця, ніж іменні списки-покажчики в написаних мною книгах. "Воріженьків" малувато: не знаю — на щастя чи на жаль.

Муза поезії не зраджувала. Відвідував літературну студію "Франкова кузня" при Львівському університеті, керівником якої, до речі, є зараз, "підкорив" усі найвищі вершини Карпат, освоїв Крим, східну та центральну частини України. Після виходу у світ у видавництві "Каменяр" (1990 р.) першої поетичної книжки "Острови юності" з подачі Володимира Дудка та чудового редактора цього видавництва Білан Майї Сергіївни, прийшли приємні професійні відгуки та пропозиції з Києва. У цей же час народилася перша донька Надія (1991 р.), потрібно було вирішувати нагальні побутові проблеми, пов'язані із житлом… Дружині запропонували роботу викладача на кафедрі мови засобів масової інформації рідного факультету журналістики Львівського університету. З'явилася квартира і народилася друга донька — Олеся (1993 р.). Зосталися у Львові. Київ манить і досі…

Працював заввідділу релігійної газети "Успенська вежа", робив літературно-мистецькі передачі на обласному радіо, друкувався як поет і публіцист.

З 1993 року став молодшим науковим, науковим (з 1997 р.) працівником Науково-дослідного центру преси Львівської Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника Національної Академії Наук України.

У 1996 році в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка захистив кандидатську дисертацію на тему "Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз". Із вдячністю долі згадую знайомство з Анатолієм Захаровичем Москаленком, ставлення якого до мене як до "майбутнього доктора" очевидно завжди додаватиме впевненості у собі як у науковцеві й зобов'язуватиме, зобов'язуватиме…

Бо, як одна весняно-лірична ніч, минають роки професійного становлення, творчі зустрічі, виступи, "богемування", близьке знайомство з дисидентами, зокрема з Євгеном Сверстюком у його помешканні в Києві, Михайлом Осадчим, в якого часто гостював, найкращими українськими поетами, художниками, композиторами, артистами, навіть можновладцями…

Заохочують і знову ж таки зобов'язують, змушують конструктивно сумніватися у собі відверті та душевні листи, відгуки про мою творчість Івана Михайловича Дзюби, Миколи Григоровича Жулинського, Миколи Степановича Вінграновського, Ліни Василівни Костенко, вручення кількох престижних всеукраїнських відзнак.

Досі духовно-душевно підтримують мене у вільних падіннях та вимушених польотах мої земляки, серед яких — Віктор Вербич (найлюдяніша особа на планеті), Василь Ворон, Дмитро Головенко, Віктор Зубович, Андрій Криштальський, Микола Мартинюк, Василь Слапчук, мій троюрідний дядько Йосип Струцюк, з яким ближче познайомився, на жаль, аж у двадцятидворічному віці, Євген Хотимчук… Люблю Петра Сороку з Тернополя, киян Валерія Іллю та Миколу Семенюка, Павла Вольвача із Запоріжжя (тепер киянин)… За честь маю близьке знайомство та працю із Ларисою Іванівною Крушельницькою, іншими шляхетними людьми свого теперішнього колективу.

Ідеалами поетів-борців зостаються Тарас Шевченко, Василь Стус.

Романтично інколи поєднувалися та й поєднуються у мені права й обов'язки сім'янина та "творчої людини". Давалися (та й даються) взнаки особливості драматичної моєї вдачі у співбутті з друзями, колегами, далекими й близькими. Хочеться вибачитись перед усіма ще й наперед за гріхи мої "невольния".

У 1999 та 2000 роках літав до Нью-Йорка, де працював "монахом" у пивбарі старовинного бельгійського стилю, подорожував Сполученими Штатами Америки (як колись просторами Радянського Союзу) від Вашингтона — до Мексики. Мав там кілька творчих вечорів, працював у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка у Нью-Йорку, в бібліотеці Гарвардського університету, у New York Public Library над збором матеріалу для майбутніх книг, серед яких "Діагностика та прогностика брехні", яка зараз готується до друку. Але головне знову ж таки — знайомство з чудовими людьми, серед яких Володимир Рак, Уляна Старосольська, Ольга Гаєцька, американець Камерун Норґет…

На цей час Ігор Павлюк є автором десятка книг, серед яких книги лірики: "Острови юності" (1990), "Нетутешній вітер" (1993), "Голос денного Місяця" (1994), "Скляна корчма" (1995), "Алергія на вічність" (1999), "Стихія" (2002), "Чоловіче ворожіння" (2002), прози: "Біографія дерева племені поетів" (2003), монографії: "Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз" (1997), "Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1914–1944 рр." (2001), трьох сотень есеїстичних, прозових, поетичних, публіцистичних, наукових публікацій. Є редактором, редактором-упорядником, рецензентом художніх, наукових та науково-популярних книг, наукових дисертаційних досліджень, одним із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні у кінці 1990-років під назвою позадесятництво, учасником кількох літературних збірників, антологій, серед яких "Боян" (К.: Укр. письменник, 1993), "Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя — К.: Гранослов, 2001. — 432 с.", "Позадесятники" (Львів: Престиж Інформ, 1999) та "Позадесятники-2" (Львів: Престиж Інформ, 2000).

Підготував до друку нові збірки поезій, книги драм і прози, монографії з історії та теорії комунікації, книжечку для дітей. Львівський Театр Юного Глядача планує до постановки виставу за моєю п'єсою.

Серед моїх "громадських обов'язків" — член Приймальної комісії Національної Спілки письменників України, член Ради Львівської обласної організації Національної Спілки письменників України, член Чернігівського інтелектуального центру, Волинського Академічного Дому, завідувач відділу поезії літературного журналу "Сова", член редколегії літературного журналу ""Терен". Керівник літературної студії "Франкова кузня" у Львівському Національному університеті імені Івана Франка. Був у складі журі Всеукраїнської літературного конкурсу імені Богдана-Ігоря Антонича "Привітання життя" (1999, 2000 рр.), єдиним репрезентантом України на IV Міжнародній зустрічі письменників Східної та Центральної Європи (Грузія, 1996), стипендіатом Президії Національної Академії Наук України.

Подальша й поглиблена моя біографія — у написаних мною книгах, щасливих дітях, незраджених (найінтимніших) друзях, посаджених мною деревах і збережених та продовжених духовних традиціях роду-народу…

Загалом же прагну прожити життя, достойне тієї страшної ціни, яка за нього заплачена — смерті моєї мами.

ЗМІСТ

Синій весняний ліс…
Придумано вітер…
ХРИСТОС
ДІВЧИНКА
ІЗ ЦИКЛУ "ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ"
Піч наша більша була за хату…
Це золото сріблить моє волосся…
Сніг чадить.
ІРОНІЧНЕ
Друже останній...
Любов напала навесні…
Ти знову мене покличеш…
Вертатись пізно…
ОДКРОВЕННЯ
( Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ )
РЕГЕНТКА. Драматизована поема
Малинова туга пшеничних полів…
ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН
...Помирають померлі…
На полині настояний туман…
РОЗМОВА З ДІДОМ
Летіти вміли. Не вміли впасти…
СПОВІДЬ У КОРЧМІ
На Пегасі білому — без меча…
ЗНОВУ ВДОМА
ТЕЛЕСИК
Несемось Чумацьким Шляхом…
ПОЛЮВАННЯ
ЗАКОН ЖИТТЯ
ПРОРОК
Холодно. Поріжуся об воду…
А вздовж найдовшої води…
За листопадом — снігопад, за снігопадом...
Чи то провалля таке глибоке…
Я прийшов у чорному костюмі…
Ні-ні, та й стисне серце у мені…
Минає час. Я все ж люблю життя…
Щось мені так — мов вітрильники в жилах зустрілись…
Холодні зорі. Люблячі серця…
ВІДЬМИ
C T Е П. Поема-цикл
Засинаєм під музику грому…
Два місяці в чаї — лимон і з неба...
Дощ мені просто на серце йшов…
Зима…
ТАМОРУС. Драматизована поема
ГАДАННЯ
Зорі падали так, як в могилу монети і люде…
Сиджу собі…
Тихо. Чути дихання калини…
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ. Американський щоденник (Поїздка перша)
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ (Поїздка друга)
БАБА
Українським поетам не можна вмирати рано…
І сотні раз я гинув на Русі…
НАЙМИТ ЖУРАВЛЯ
Коли переможені кращі жінки планети…
Кипить цей холодний, неніжний до серця час…
Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе...
Стояв зажурений…
І плюси, і хрести, й віковічна межа між ними…
Чи то старість душі, а чи, може, то старість світу?
Несе ріка свій лід — найближче небо…
Така глибока кров...
А що батьківщина?
Вже на цій планеті, як в тюрмі…
КОРІННИЙ ТРИПТИХ
Писати вірші гусячим пером…
Ця пісня з'явилась сама собою…
У чужих дзеркалах відбивається наше небо…
Стоїмо на землі, в тій вині винуваті...
У травні такому дерева самі медоносять…
Отак вижива домоткана моя батьківщина...
Заживе…
В село приїжджати — порізати душу об трави...
Знайду собі печаль…
Оце обтесався й жую свою житню хлібину…
СЕЛО XXI. РЕТРОМОДЕРН. Цикл
Жили на колінах…
Правильна і вітряна сніжинка…
Боліло дивитись на небо…
Як перший сніг — отак мені світає…
Не живу минулим, ні майбутнім…
Так уже довелось мені…
СКІФ
У хаті селянській свячена вода й самогонка…
ЛІРИЧНИЙ АПОКАЛІПСИС
Що осяйна сніжинка…
Це листя золоте — як гроші на свічки…
Вона хотіла зустріти море…
Від цього вітру більшає душі…
Цей погляд настояний на зірках…
Такі ми міщани…
По руці, як по річці, гадала та знахарка юна…
Ця горілка надто червона…
Зажило. Заросло. Затягнуло…
Вже лірика моя за епосом скучає…
Пам'ять на листки, немов на лиця…
По ночах літають знову і знов…
РОМАНС
Тихе, миле і сумне світання…
І ніч, як ніж…
Первозданність. Чистота і спокій…
Наче трон президентський, хитаються білі дерева…
Закінчувались вина золоті…
Стаєм смиренні.
І ще сто грам веселої печалі…
Мало нас, хто знався на корінні…
Давно я так нікуди не спішив…
Релігійно люблю батьківщину свою окаянну…
Співаю…
Комфортнію. Щасливію. Досяг…
Поміряю душу легендами степу і моря…
І не гасне, і не розгоряється…
Безкровний шлях Чумацької дороги…
Конем приїду чи велосипедом…
Ми шлялись по воді…
Мов апостоли рибу, ловив би сніжинки руками…
Журавлиним ключем відмикаю свій рай не районний…
СНИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Хочеш-не-хочеш, а важко бува…
Отак-от і мине моє життя…
Коли сивіють золотом ліси…
Дорога. Поле. Вітер і слова…
Кінець століття — завжди пізня осінь…
Бруківка покрита камінням слов'янських душ…
Вдома. Літній бузковий вечір…
А зранку сипав сніг й домучувала совість…
СЛОВ'ЯНКИ. Поемка для дітей
ЗИМОВИЙ ЛІС
В НАШІЙ ХАТІ
ЛІТАЮЧИЙ КАЗАН. П'єса для дітей

* * *

Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.

Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттями степового звіра.

І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик — муж.
Брила.

Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви...

Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.

* * *

Придумано вітер.
Придумано води і зорі.
Слізьми намальовано
Щастя на людській щоці.
Тому — по краплині,
Солоне тому і прозоре.
І русло тому воно має
На лівій руці.
А шрами на правій,
Що хрест і перо полюбила
І п'яної шаблі тримати змогла рукоять.
Придумано струни,
Тугі, безкінечні, як жили.
Придумано м'якуш
І кулі червону печать.
Ту дірку від кулі
Уже не затулиш тим хлібом,
Коли попливе під ногами
Гаряча земля.
І підеш до предків —
У руси, древляни, дуліби.
І вернешся звідтам
Весняним плачем журавля.
І хтось упізнає…
І свічі співатимуть хором.
Про волю, про долю
Й любов нетутешню свою.
Придумаєш квіти,
Заласкаєш клени безкорі…
І знову загинеш за те,
За що інші п'ють.

ХРИСТОС

Вітер метро — запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп'яли…
Посміялися з нього.
Сіли. Їдять.

Владу "ругають" земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи — за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був столяр.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...

ІЗ ЦИКЛУ "ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ"

* * *

Українська провінція...
Вічна тоска за минулим —
Сива, як самогонка.
Серце, мов яблуко, падає
Від стогонів і зітхань.
Рветься там, де загрубо,
Рветься не там, де тонко...
Провінція — це не села,
Це там, де нема повстань.

Хоча у клубах є танці,
Шевченка портрет різьблений
У дві п'ятирічки штори
Непрані висять
На тонкому склі.
Коли щось у світі стається,
В хлопів позіхають гени,
Баби витрясають з начиння
Хмари сумної тлі.

Настане весілля
Чи похорон —
Немає кому затягувать.
Пісні тільки ті, що по радіо,
Любов — чужий серіал.
Місцева відьма
(Бантикова колись відмінниця) :
Магнітофонна магія —
Записала дихання
Матушки й батюшки —
Вийшов місцевий скандал.

Базари бездарно бренькають
Заморським "добром" і дебрями.
Нема ані шкури вовчої,
Ані чорноморських риб.

Провінція —
Звідки їдуть найкращі жінки
До Гондурасу чи Сербії
А зігнута шабля з хребта
Росте догори.

* * *

Справа — "пункти обміну" вітчизни.
Зліва — "пункти обміну" склотар.
Каре небо виріями тисне,
Мов міняє душу на товар.

Важко дітям. Важко білим коням.
Козакам і відьмам, кураям.
Хмари, наче сльози на іконі.
У кіоску "Преса" — "Time", "Хайям"...

Жовта преса, книжечка Хайяма,
Папіросний вогник і зоря.
На душі одна висока яма
Із любистком п'яним по краях.

Бродять мавки, рано постарілі,
Неподібні на простих жінок —
Що Оксани, Яни та Рахілі,
Тих, яким вже зараз все одно.

Продають патріотичне сало,
Аж бринить невтолена жага.
І здається — молодість пропала,
Й спереду, здається, дофіга.

Кінцем світу древньо віє з льоху
І недобрим степом — із ночей.
Справа — лохи, зліва також льохи,
А по центру баба із мечем.

* * *

Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також — край!
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.

Стогне свічка у келійній тиші.
Цвинтар.
Обіймаються хрести.
Батьківщино...
Що тебе сколише
Щастям несподівано простим?

Полини й тумани. Бабські сльози.
Даль солодка й зла, неначе смерть.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.

Болі неокуплені, небілі.
Війн багато,
А життя одне.

От і знову половці набігли

На лице красиве і сумне.

Цвітом терну опадають зорі
Змучені від щастя ворожінь.

Україно,
Здрастуйтє і sorry
Жити лінь і помирати лінь…

ІЗ ЦИКЛУ "ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ"

1.

Провінція.
Пробило на сльозу...

А врешті-решт —
Це діло поправиме.
Бо він — це я, по вінця я, провінція…
Пасуть тут хлопці
Коней невловимих.

Втрясеться все.
Бо воля — головне…
З провінції пророки йдуть в столиці.
Столичний шарм —
То діло наживне,
Як наживні дволикі і столиці.

Провінцію ще можна полюбить…
Вона болить.
Її пізнаєм, зважим.
Вона у серці рідним защемить,
Нехай міщанським,
Але нашим, нашим!

Колиски тут, могили, ковила…
Є завжди шанс для вітру, для сльозини.
Брова дівоча…
Зламана стріла.
Провінція — це втома батьківщини.

2.

Та ми сьогодні зовсім не про це.
Провінція — це завжди ностальгія.
Тут образи з неголеним лицем,
А кожна жінка любляча —
Марія.

Тут перед тим, як випити,
Перстом
Намажуть хрест
На срібних плесах "Водкі",
Немов Перуна втоплять,
Бо ж "по сто" —
Такі, як вічність, чи любов, солодкі.

Це край безодні,
Вогкий, мов оргазм.
Про—він—ці—я,
Бо—він—це—я,
Це — наше.
Телесик наш, і Змій, Баба Яга,
І дощ, і кров, і запорізька каша.

3.

…А от коли Колонія —
Прощай.
Прощай, державо,
Навіть батьківщино.
Адже якщо провінція — свіча,
То вже коли колонія —
Жарина:

Немає вітру —
То й вогню нема.
Глибока ніч,
Запущений колодязь.
Колючим смутком зв'язана тюрма,
В якій сидить "ні за що" кум Володя.

Колонія —
Провінція плюс те,
Що вже не наше,
Що ненаше, рідне,
Не росяне, не ніжне, не святе,
Жорстке і рабське,
Ситно-ненаситне.

4.

Підпанство наше гірше за панів,
Що прилетять на мерсах чи галерах.
Парторг у вишиванці —
Курва слів.
А тих у нас парторгів —
До холєри.

Як прийде німець — німцями стають…
Китайцем, благо, буде стати важче…
Англійці так індійців пізнають
Чи індіанців —
Гордих і пропащих.

Чуттєво та безсило стогне даль.
Чумацький Шлях несходжений і вічний.
А жовта крапка — молода звізда —
Як падає —
Подібна до півсвічки.

Верба на гілці нам її подасть,
Як те, що гріло мрію нетутешню.
Присниться серцю, що кругом вода…
Що падають не зорі, а черешні.

І якось так між Богом і людьми,
Між ностальгій
І райських, і районних
Провінцію — дитинство —
Любим ми,
Колонію ж — як старість забобонну.

І тільки бунт свяченої води
Підніме люд слов'янський над собою.
Він крутиться ушир туди-сюди,
А варто вглиб —
За кров'ю голубою.

5.

Тут брешуть всі —
Газети й дзеркала.
Поети ходять,
Як магнітні бурі.
Тут штучний мед корчмарського стола.
І плачуть відьми.
І сміються кури.

А холуїв, а п'яниць, а розп'ять…
Церков доволі,
Туалетів — дуля.
Якщо так піде —
Років через п'ять
Лише попи зостануться й зозулі.

А поміж тим прибуде "кандідат" —
Рука — при шаблі,
Очі — коні бистрі…
Так ладно агітує за мандат,
Що аж повіриш:
Є ще люди-іскри.

Але не в нас.
Не ті, мабуть, харчі.
Не ті зілля, не той женьшеню корінь.
І синя тінь худенької свічі
Сумним вогнем зігнеться у покорі.

Бо добре й так.
До Бога ближче, му…
Від себе в ліс сховаємось —
І тепло.
А нащо ж ми на світі живемо?
І нащо — ми?
І на що ми?..

Нестерпно.

Нестерпно бути мертвим за життя.
Бо вічний сон нам вічно буде снитись.
Провінція — Колонія — Суддя…

За волю битись —

Долю боронити.

Хто недостоєн волі — хай іде…
Будує піраміди і канали.
І по краплині, крапельці щодень,
Щоб рабські гени
В ньому розквітали.

І стане "жись" на батьківській землі
Така сумна, як молода монашка.

В провінцію вертають журавлі.
Колонія —
Немов
Порожня
Пляшка.

* * *

Піч наша більша була за хату.
Отож, як пеклися із вишнями пироги,
Тепло було і пахло літом і святом
Далеко-далеко…
Мов розходились на зрізі Дерева Роду круги.

Бігла корова на гору, як по клавішах піаніно, —
Така чутлива і чорна була трипільська земля:

Де палку не встромиш — вродиться ідол чи буратіно…

Жодного короля.

Хлопець колишній приїхав дядьком із Аргентини.
Землю свою цілував, як поліська баба.
А хтось підганяв, підганяв себе шаблею — і загинув.
"Так йому, — скажуть, — і "траба".

Злазить, як шкіра під Сонцем, як з бані злото,
З мого села ідеальність аж трохи райська.
Вже і бидлячість видно, і болото — болото…
Тут між словом і ділом стіна китайська.

Щось про високе товстими-товстими струнами
Бренькне Стьопка якийсь недовчений чи Борька Ворон.
А коли "розрішили" свободу — клянуться перунами
Ті, що вчора топили не тільки перунів,
Але й хрести із соборів.

І ти очерствієш, як хліб, що коса відкусить
Від пуповини землі і полюбить камінь…
Осінь печальна, хороша, як дикі гуси,
Дзенькне над серцем —
І політиці Бмінь.

* * *

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все — як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: "Госпадзі і Госпадзі!" —
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.
Й пташки летять —
Щасливі
Та сумні.

* * *

Сніг чадить.

Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас
І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі — і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожна.

Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.
ІРОНІЧНЕ

Я б тебе від клубу
Аж провів до неба.
Ти мене не любиш...
Так тобі і треба.

То велика пісня,
То правдива казка —
Це життя капризне
У залізних масках.

Десь дзвенять осоки,
У сльози — пожежа.
Зверху — роки й роки,
Знизу — межі й вежі.

До сільської Ради
Гострить ножик Місяць…
Грішно і нерадо
В ніч кричать завіси.

Сняться груди й губи.
А душа — як лебідь...

Ти мене полюбиш —
Так тобі і треба!

* * *

Друже останній...
Лукава моя і рідна.
Меду нового і древньої трути міх.
Зразу мені здавалося, що ти — красива відьма,
Що я тебе переміг.

П'яне волосся твоє, руки, що плачуть вітром,
Погляд у травах заплутаний, як змія.
Світ мій до крові з твоїм обійнявся світом.
Як же ти будеш?..
Тобто, як буду я?

Жити, щоб жити лише, після того всього —
Наче тримати за горло келихи без вина.
Доріг до пекла багато, до раю ж одна дорога
І та обірватись може, як на струні струна.

Тіло із хліба запахом.
Смертна тоска за волею.
Жінко моя, пісне про кров і заморських птиць,
Щастя моє, бліде від любові
Й неборотьби із долею.
Ти чуєш, ми котимось разом
З твоїх весняних зіниць.

Сильніші за вірші, за клятву, за себе, друзів...
Якими були, коли себе не знали іще.

Темніє у Львові.
Кожної тварі по парі на вічнім крузі.
Світиться "Ноїв ковчег"*

*"Ноїв ковчег" — бар у Львові

* * *

Любов напала навесні —
Як Божа кара.
Писала кров'ю по вині
Сумна і кара.

Здавалось — чесна, як вогонь,
Як вітер — гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.

Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени, як стволи,
Як телеграма,

Що треба їхати кудись —
Удвох, від світу.
Любов напала назавжди,
А ми ж до літа...

* * *

Ти знову мене покличеш
Пташиним, сумним плечем...
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.

Небо менше удвічі
Без тебе мені також.
Тихо співають свічі
В темний осінній дощ.

Листя — як модний вітер.
Наче усмішка дня —
Ключ журавлів над світом,
Що горить навмання.

Щастя — крилате й сиве.
Ягідна тиша рук.
Дощ перейшов у зливу,
Віск перетік у звук.

День — наче танець білий.
Ніч — наче перша ніч...
Ми за рікою бігли,
А за зорею — ні.

Півень запіяв тричі.
Долі сів на плече.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.

* * *

Вертатись пізно.
Вже гра — як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

Сніги заснули
Під гру на лютні.
Уже минуле
Стає майбутнім.

Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша —
Найбільша тиша,
Остання тиша.

Там вітер вічний,
А зірка смертна.
Сорочка свічки
Об світ подерта.

Вертатись пізно,
Бо гра — як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

ОДКРОВЕННЯ
( Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ )

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий —
Це болючіше, ніж вдягають.

РЕГЕНТКА
Драматизована поема

1. Початок десятого століття. 5 травня. Свято вічно юної богині Лелі.
Красна гірка поблизу села Вибути.

ГОЛОСИ ДІВЧАТ
Треба вибути Лелю! Лелю вибрати! Лелю! Ольга, Ольга хай буде!

ПЕРША ДІВЧИНА
Та вона ж не поклониться навіть свободі, люде!
Горда, вперта порода в нас Ольга! Гірка, як полинний мед.

ДРУГА ДІВЧИНА
Але ніжна й красива... Аби доля щаслива.

ГОЛОСИ ДІВЧАТ
Хай буде вона. Ольга, Ольга хай буде!

ПЕРША ДІВЧИНА
Леля саме така — світла й сумна ледь-ледь.

Дівчата шепочуться-радяться. Беруть за руки Ольгу, заквітчують її, водять коло навколо неї — Лелі. Співають:

Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная, о Лелю!
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Ти в віконечко, о Лелю!
Покажи нам молодая, о Лелю!
Свого-то юнця, о Лелю!
Та пожалуй-ко яєчко, о Лелю!
Є ще красненькоє, о Лелю!
Ще на красному блюдці, о Лелю!
При добрих людях, о Лелю!

ОЛЬГА (підходить по черзі до кожної дівчини)
Будь гожа, як рожа;
Будь весела, як весна;
Будь робоча, як бджола;
Будь багата, як земля!

Дівчата пригощаються маслом, сиром, молоком, беруть по червоній крашанці, вклоняються і дякують Лелі, гуртом співаючи:

Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная, о Лелю!..
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Покажи своє лице, о Лелю...
При добрих людях, о Лелю!

ТРЕТЯ ДІВЧИНА (обурено)
Ольга — божа обраниця?
Чому, скажіть, ну чому?!
Бо Гостомисл легендарний
Рід зачинав її?
Муж іменитий, бачиш,
В Новгороді старому...
Він же варягів кликав,
А не князів своїх!

ПЕРША ДІВЧИНА
Але ж він сам був князем,
Нашим, великим, рідним.
Ольга ж не Леля справді,
Просто — жертовний дар.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА
Ну то ж тоді для чого
Їй ці литаври мідні?
Чим ти за неї гірша?

ПЕРША ДІВЧИНА (показує на річку)
Глянь, як тремтить вода...

З'являється човен молодого князя Ігоря та його "сродника" Олега. Підпливає, підпливає... Князь свистить (до дівчат)

Подательці небесної вологи
Принести дар, чи просто проминуть?..
На Красній гірці зав'язать дорогу,
Безмежну і самотню, як струну?
Тут хтось казав про князя Гостомисла,
Який привів нас, Рюриків, на Русь.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА
Казав, але коли ви, князю, свиснули,
Дівки і звірі скрикнули в бору.

ІГОР
Я в ловех упражняшеся, побачив
Величну сарну з поглядом дівчат.
А де вона? Куди вона? Неначе
Про неї тут так голосно мовчать?

Ольга тим часом переодягнулася мисливцем. Вистрілила з лука в гущавину. Сіла в інший човен.

ІГОР (до Ольги)
Гей, парубче, той звір давно убитий.
А я склав жертву Дані, тож дарма
Веслом на вітрі хочеш ворожити.
Бо шіді, ріді — і човна нема.
Віддай мені нехитре серце звіра,
Що перебрав на себе гріх віків.

ОЛЬГА (лукаво)
А я тобі, не вірю, й не повірю,
Що сарну — мою подругу — убив.
Ще й хочеш, щоб тобі її привезти?
Зухвалий хлопче...

ІГОР
Я ... великий князь!

ОЛЬГА
Олегів сродник? Він тебе запестив.
(Стріляє з лука в пташку)
Тут стріл багато, парубче, прилязь…

ІГОР (наздоганяючи човен Ольги)
То ти, ого, не хлопець, а дівчисько!
Вірніше, дівка, та яка! Яка!

ОЛЬГА
Ти, князю, знаєш, не пливи так близько...

ІГОР
Марена не потопить свояка.
Я жертви вніс усім богам праотчим,
Тож ні Дажбог, ні Хорс, а ні Троян
Мене губити в річці не захочуть.

ОЛЬГА
Вони не зможуть, але схочу я.

ІГОР
За що? За що? За те, що цілувати
Твоє волосся рад би за престол?

ОЛЬГА
Навіщо, ти, зухвальцю, час свій тратиш?

ІГОР
На мене так ще не кричав ніхто.
На мене журавлі лише кричали
І олені, згасаючі від стріл.
До мене так степи лише мовчали
І небо, що заснуло у Дніпрі.

ОЛЬГА
Чого ти, княже, серце баламутиш?
Пливеш — пливи. Усе кудись пливе.
Ти ж князь, світильник, буть суддею мусиш,
А ти в полоні хтивості живеш.
І з тебе теж в ненависті сміятись
Таємно буде смерд, чи ворог наш.
У тебе сила, в тебе ладні лати.
У мене тільки річки глибина.
Бо лучче душу водам цим віддати,
Аніж тобі, хоча твоє ім'я
Символізує Сонце-бога, ратая...

ІГОР (вражено)
Та що ж я, що ж я, дівчино... та я...

Човни поволі мовчки розпливаються. Виходить із лісу Ольжин наречений — древлянський князь Мал.

МАЛ
Це хто такий?

ОЛЬГА
Ніхто...

МАЛ
Неправду кажеш.
Отак вкрадуть — і що тоді мені?
Що ворогам печаль моя заважить,
Як пташка серця сяде на струні?
На струнах тяжко вити перші гнізда.
Ти, честолюбна, Ольго, через край.
Як більший князь — ти з ним захочеш сісти...

ОЛЬГА (сміється, цілує Мала)
Не бійся, Мале, вистарчить Дніпра!
Якщо ж тебе уже я полюбила,
То це навік, до чорного вогню.
Але закони Роду і Ярила
Не об'єднаєш іноді. Виню...
Виню себе за зле бажання влади.
Любов — боги.
Вони все бачать й так.
А люди хочуть грішну, справжню Ладу —
І князь, і воїн, і купець, й бідняк.
Якщо мені судилось мати Київ,
То я не втрачу шанс.
Життя одне...

МАЛ
А як же я?

ОЛЬГА
А ти — зоря на вії.
Ти скритий біль, що зроду не мине.
Ти те, із чим піду я, грішна, в спокій.
І ти підеш — і стрінемося ми.
Які ж ми будем чисті і високі!..

МАЛ
Але ж тоді, чи ж будемо людьми?..

ОЛЬГА
Прости мені, все наперед, навіки.
Люблю тебе, люблю тебе, люблю,

(Обіймає Мала)

Й любитиму. Але у жилах-ріках
Пливуть човни... І я їх не спалю...

МАЛ
Пливем до мене.

ОЛЬГА
Я чекаю Долю:
Якщо прийде — ще раз кажу: прости.

МАЛ
А якщо ні...

ОЛЬГА
Тоді, душею гола,
Піду з тобою,
Милий, по воді.

Мал і Ольга цілуються.

МАЛ
Піду погляну, як моя дружина.
А ти чекай...

ОЛЬГА (до себе)
Чекатиму. Мине.
Чи припливе той князь — іще дитина?
Чи Доля зве до Києва мене?

ЛІТОПИСЕЦЬ
Утікала від себе. Було щось земне-земне.
Як усмішка криниці, цвів Місяць. І вишня пахла.
Слід падучої зірки — оголений божий нерв.
Слід летючої чайки — любовного болю спраглий.
Хоч холодна, як цвіт, від кохання хіба втечеш?
Відтанцюєш цей день під струну тятиви і долі.
А прощались навіки! Та хочеться ще і ще
Темним болем солодким в'язати порожню волю.
Тим, хто все те пізнав, хай на щастя хватає сил.
Хай красива неправда спалахує знову й знову.
Як зірницю роса, так просила сльоза сльози ...
Так троянди чекають вітрів для своєї любові.

ІГОР (на самоті)
Душа її — беззахисна і сильна.
Тяжка душа, а на політ легка.
Який я вільний, боже, боже… вільний!

(Кличе свого "сродника" Олега, який правив замість Ігоря, доки він був неповнолітнім)

Пливи, Олеже, дівку ту шукай.
Пливи, пливи. Це — доля, не ріка.

Чути плеск весла. В далині — силует Ольги.

2. Силуети Ольги й Ігоря. Ігор іде геть. До Ольги підбігає хлопчик — син Святослав.

ЛІТОПИСЕЦЬ
Була війна супроти Візантії
І договір із греками, як біль¹
Чотири добрі й прокляті стихії
Допомагали божеськи тобі.
І племена — брати твої далекі —
Платили дань за Сонце, за вітри,
За дим, за дощ і за політ лелеки,
Беззахисний, мов ясен без кори.
Ти воював із ними, із собою.
По правді: все життя — то боротьба,
Що для одних здається тільки грою,
Для інших — смерть, для третіх — ворожба.
Боги, і ті поділені: Перуна
Взяли князі, а Велеса — народ.
Це бог-поет. Його травинні струни
Як голоси підземних юних вод.
І уличі, й зелені деревляни
Терпкі були, та Ігор їх нагнув.
Дніпро приймав вітрила домоткані,
Коли відкрились ополонки-рани.
До Києва князь ладив данину.
Його дружина, стомлена походом,
Принесла князю скаргу, наче шрам:
До нас тут був Свенальд — твій воєвода.
Як плив з добром — поменшало Дніпра...
Такі великі лодії "із диму".
І отроки Свенальдові в портах...²
А ми, як ми свою відбудем зиму?
Ідемо ж не на ворога, а так —
Туди-сюди подзенькаєм мечами,
І, деревляни нам куниць дадуть.
Князь важко думав: "Що робити з вами?"
То ж кров'яна, а не Молочна путь.
Але пішов, бо всі ми любим славу,
І злото любим, і любов, любов...
Та сильний той, хто їх зміняв на трави,
На вітер волі, що млини молов.
Молов, молився... Дань узяв не "з диму",
А ніби з душ, що вже своє дали.
А деревляни вчились буть святими.
Учились, вчились — але розп'яли...
Бо в них також діди були і діти,
Тернова туга в золоті весни,
Бо їм вже не було куди подітись
І снились всім ті самі сиві сни:
Що знов іде "варяг" за даниною,
Що хоче душ, бо тіл уже катма:
"Життя так мало, Мале, бог з тобою!
Скликаєм раду, бо іде зима...
А Ігор — вовк: занадився глибоко
Якщо не вб'єм, то він поіклить нас".
Мовчали в ріках зорі, мов пророки,
І серцем думав деревлянський князь.
Послав послів з Іскоростеня-града,
Та Ігор був ображений, мов меч.
Ніяка жертва і ніяка влада
Його, здавалось, більше не пройме...
Про це писали Нестор, Лев Диякон.
Що я скажу? Не винні тут ліси.
Зап'ястя лип пожовкли з переляку.
А князь мовчав. Пощади не просив.
Бо хоч-не-хоч, а воїн він. І винен.
Загинув сам і весь його загін.
Мостива³ кров стікає по травині
Уже не сім, а двадцять сім колін.

3. Ольга із сином Святославом у весняному степу.

ОЛЬГА (до Святослава)
Більше батько не зможе тебе називати сином.

(Пригортає хлопця)

В мене мужа немає.
Зосталися ти і Русь.

СВЯТОСЛАВ
А хто в цьому винен, мамо, хто, мамо, винен?

ОЛЬГА
Мабуть, Лада, синочку.
Та я деревлянам помщусь.

СВЯТОСЛАВ (виймає з ножен іграшкового меча)
Але ж мамо, о мамо! Ти жінка!
А є ж закони,
Що написані кров'ю:
Помститись повинен син!

ОЛЬГА
Сину, сину маленький, лошатка іще не коні.
А у тебе ще будуть і вина, і мед, і полин.
Ти не бійся, не бійся... У тебе батька не буде...
Тобто Мала, що рідного твого розп'яв за все.
Я помщуся сама. Так хочуть Перун і люди.

(З далини наближаються крики)

Онде, бачиш, послів деревлянських Стрибожич несе...

СВЯТОСЛАВ (знову дістає меча з піхов)
Ти уб'єш їх?

ОЛЬГА
Синочку, біжи до квітів.
Підростеш — зрозумієш. Дізнаєшся — що і як.
Бачу, ти, ще себе нашукаєшся в цьому світі,
Бо себе у собі шукає лиш мати твоя.

(Дивиться синові в очі)

Морозна пилюка на тонко гарячих віях,
Так близько до серця мойого твойого крик.
Я вільна, мов стріли в польоті чужої мрії.
А ти на прощання мені говори, говори...
Це запах життя. Це торішнього листя зойк.
Я сину, вернуся. Ми будемо разом вічно.
Над нами кружляє в мовчанні весілля сойк.
Я знаю — це вічно. Я знаю, віщо.
Усі ми живемо, як світло в старому листі,
Де нудно без вітру, із вітром також не рай.
Тут віриш-не-віриш, а маєш про себе вісті,
І хочеш-не-хочеш, а любиш, коли пора.
Хай небо боронить тебе від любові з неба,
Що так недоречна, як "здрастуй", коли "прощай".
Люблю таке щастя...
Воно мені, сину, треба.
Любов без любові...
Нехай покипить. Нехай.

(Голоси наближаються)

ГОЛОС ВАРТОВОГО
Посли від князя Мала.

ОЛЬГА (виводячи сина)
Хай заходять.
Куди ж послати, коли це посли?!
Вони ж отут від імені народу.
Самі б, напевно, зроду не прийшли.
Адже весна. Стріла — і та заквітне.
Жінки самі ідуть до їхніх трав.
А я чужа, тронована, нерідна.

ПОСОЛ
Нас Мал, наш князь, до Києва прислав.
Ми як свати... Бо князя сон наврочив
Він бачив там тебе, дари твої:
Там лодія просмолена, перлини і сорочка,
І листя рож, і мертві солов'ї
То ми — свати! Виходь за князя Мала.
Він молодий. З обличчя — вина пий.
А Ігоря ми чесно покарали...

ЛІТОПИСЕЦЬ (голос)
Незрячий лірник серцем не сліпий.
Він знав, що Мала ще кохала Ольга.
Він Ігоря давно манив у ліс.
Бо в світі так: любов вбиває волю.
А волі ще ніхто не переріс.
А данина — то тільки голий привид,
Бо суть — жага двох цілих половин.
І краще мить летіти над обривом,
Ніж все життя повзти до злих вершин.
Мал — добрий князь. Чого йому бракує?
Земля деревська в шкурах, у медах.
Когось шрамує, а когось лікує,
Як пісня, що жагуча і проста.

ОЛЬГА
Вже мого мужа більше не імити.
Ніякий бог його не приведе,
Але мені не хочеться вдовіти,
Лякати тінню листя молоде.
Піду за князя вашого, древляни...
А ви тепер до лодії ідіть.
Вас понесе мій люд, віддавши шану,
У лодіях — як пір'я по воді...

Все заволокує дим. Чути крик журавлів.

ЛІТОПИСЕЦЬ
І понесли... і "честь була велика їм".
І перше пекло стало на землі.
А з-під землі так голоси кигикали,
Немов осінні райські журавлі.
Було пекельно і було погано,
Поганськи, темно, м'ясово було.
І знов пішли посли за деревлянами,
І дерев'яно морщили чоло.
Наївні, горді, юні деревляни.
Їх перемога програна — бо сміх...
Відплата друга не була останньою.
Вогонь кричав стихійно за усіх.
Це все відомо, це давно відомо.
І "мовниця", й лукавство, і меди.
Мужів древлянських палено соломою,
А в Ольги ні сльозинки, ні води...
А тільки: "Я піду за князя Мала..."
Про себе: "Я би й серце віддала"…
ОЛЬГА
Та я ж навік за Києвом. Як мало,
Як мало я для себе зберегла?
Лиш той вінок і перший поцілунок...
А далі — доля. Далі я не я.
Коханий — ворог, тятивіють струни.
Мій милий Мал, душа моя — твоя.
Тут я — княгиня. Там — твоя кохана.
Таке розп'яття, гарт, бог знає де.
Є Мал. Є Київ. Є Велика Рана.
І голос Роду, що мене веде.

(Повертається до дружини, челяді)

Ідем на тризну, йдемо на могилу.
Над Ігорем насипемо землі.
Бо ця земля віддасть нащадкам силу:
По колосу уродить, по стрілі...

ЛІТОПИСЕЦЬ
Було удосталь меду на могилі,
І Ольга, й Род, і сила деревлян,
Які спитати Ольгу захотіли:
"Де наші друзі?".
"Де ваша земля...
Вони ідуть за мною з військом мужа", —
Казала Ольга. Зовсім не пила.
Впились древляни. І настала стужа.
Кривава стужа пеклом запекла.
Сніжинками крутились чортенята.
Смола текла, як въна, як винб.
Закони помсти в цьому винуваті?
Закон кохання? Чи душа одна?..

(Виразно постають звуки і фіолетові тумани пекла із чортами і сміхом Господаря Пекла).

П'ять тисяч посікла княгиня Ольга
Й вернулася до київських тривог.
Зостався Мал. Сміялась хрипло Доля.
Горів Перун. Потрібен сильний Бог.

Дим... Він не зникає до самого кінця поеми. Міняється лише його колір. Зараз він зеленіє. З нього виходить ще малий князь Святослав. З іншої сторони — княгиня Ольга.

ОЛЬГА
Сину мій, сину! По праву сина і князя
Мусиш помститись за батька...

СВЯТОСЛАВ
Але ж я мал...

ОЛЬГА
Не Мал...
Але, ну що ж поробиш?
Смерті не забагато
Тим, в кого в жилах стрілись
Літо й сумна зима.

СВЯТОСЛАВ
Снігу немає… але ж.

ОЛЬГА
Князь — або смерд навіки.
Помсти закони досі
Не відмінив ніхто.
Йди. Одягай кольчугу.
Зробишся чоловіком...

(В сторону)

Де ви, Свенальде, Асмунд?!

Чути дзвін мечів.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Рік 946.
Сів Святослав на престол.

4. Крізь чорний дим летять білі голуби, багато голубів.

ЛІТОПИСЕЦЬ
Птицям треба озера чи гаю.
Птиці не співають на льоту.
Тільки стріли на льоту співають
Пісню, хоч тягучу, та не ту.
Пісню, що в очах не має волі,
П'яну, мов тумани голубі,
Як вогонь, що прив'язала Ольга
До холодних лапок голубів.
Деревлянські в тім вогні дерева,
Мама вже не дихає чиясь...
Є пісні — як позіхання Лева,
Є пісні — як усміх солов'я...
Джміль до Сонця лізе по травині,
Що тече по лезу у народ.
Пекло, дим... а пісня не загине:
Як же смерть залишиться без од?
Не хотіла княгиня ні хутра, вина, ні меду.
Ніби духа святого бажала тепер в древлян.
Голуби, голуби, голуби полетіли з вогнем над Летою.
І пекельно горіла іскоростенська земля,
Кліті, стріхи, одрини, веселі гнізда пташині,
Сиві діти й діди... Тільки в "Повісті врем'яних літ"
Залишились вони, охрестились вони донині
Та чомусь не здається поганим той предків поганський світ.

Дим стає червоним. В диму лежить князь Мал.
Над ним нахиляється княгиня Ольга.

МАЛ (витирає сльозу, говорить до Ольги)
Набрехала зозуля мені, набрехала дуже.
Як же хочеться жити! Яка ж то вона, любов!
Ольго, Ольго, я знаю, це ти так тужиш.
Ольго, Оль... я знову тебе знайшов.

В окаянній косі твоїй сонце вечірнє бродить,
Але ти не даєш ворогам для цілунків державних уст.
Як отих голубів, вітер долі жене народи.
Я залюблений також в печально-тривожну Русь.

Я лілейним орлом льодяні облітаю далі.
А в зіницях твоїх — голі гнізда сліпих орлів.
На зорі животі — день, коли ми з тобою стрічались.
І немає землі.
На Землі немає землі!

Лиш страшенна печаль
За стрілою, конем і медом,
За душею, в якій
Ні сім'ї, ні вітчизни,
Ні друзів нема...
Тільки вітер і вись,
У глибинах себе —
Чорноптах і падіння, й злети.
Русь — далека свобода.
Русь — це ложе,
З Перуном розділене
Без голови...

Ольга схиляється над Малом, цілує його в уста.

МАЛ (продовжує)
Так назвали її?
Чи сама себе так назвала?
Я пригадую битву:
Трава... в золотій крові...

(Розкинув руки хрестом, помер).

ОЛЬГА
В окаянній косі —
Ні орди, ні божків не стало.
Як не стане нічого...
А Русь —
Тільки голос твій...

Дим стає фіолетовим. Виходить донька князя Мала, маленька Малуша, схиляється над мертвим батьком. Ольга відходить у дим, Малуша плаче на батькові. Ольга вертається, веде Малушу за руку. Малуша не хоче йти. Ольга бере її на руки несе.

Тим часом її дружинники садять мертвого Мала на палю — поглядом до беріз — місця загибелі князя Ігоря.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Невже і душі наші із землі?
В них голоси прапращура і списа.
А вени стерень гостро замалі,
Щоб кров прийнять впольованого лиса.
Порожні коні — вітрові сини.
І, мов життя, нахабна, степовичка
Засяє тілом з профілем струни:
Ламай вогонь, допоки він ще свічка!
А тінь зорі крізь терни на життя
Впаде комусь — і вічність наворожить,
Що врешті-решт не більша від життя
Того орла чи отієї рожі.
Залізна пам'ять в зрубаних калин.
Небесні очі в лані зі стрілою...
А душі в нас корінні, мов полин.
Вони у предках тужать за собою.
То їм також не знана таїна:
Куди і звідки, нащо і для чого?
Вважайте так: весна — вина вина,
А осінь — листям вкрадена дорога.

Донька вбитого князя Мала — Малуша утікає від юного, як і вона, князя Святослава.

СВЯТОСЛАВ (наздоганяє Малушу)
Краще вже бути ворогом,
Ніж не бути ніким...

МАЛУША
Краще згоріти в мороках,
Ніж продатись живим...

СВЯТОСЛАВ
Краще, щоб доля кидала
Каменем із юрби,
Ніж до чужого ідола
Йти, як ідуть раби...
Ти вже пробач...

МАЛУША
Я помщена.
Зверху — пісок років.
Все під руками-роками божими,
Як би хто не хотів.
Мстити тобі і матері?
Потім... А де кінець?
Вже за такими стратами
Довго нема мене.
Ні я не буду мститися...
Ти вже мені пробач.
Вічним законам Місяця
Я віддаю свій плач.
Люди, як діти стомлені.
Люди — як діти. Так...
Ліпше болять хай спомини
В дерева — на хрестах.
Цвіт на сніги не падає,
Світить тоненький лід.

СВЯТОСЛАВ
Не ховайся за правдою.
Відпусти журавлів.
Не тримай їх печалями.
Хочеш мати — на лук.

Входить княгиня Ольга.

ОЛЬГА
Діти, діти, ким стали ми?
Ким же буде мій внук?
Спорожніють жертовники,
Засумує Перун.
Але хто вони, хто вони —
Той, що йде по Дніпру?...
Сивий дим-туман заволокує все.

5. Дим набирає жовтого кольору. Чути курликання журавлів. Дим майже розвіюється. Видно золоті хрести на храмах Константинополя.

ЛІТОПИСЕЦЬ
І пішла Ольга в греки.
І прийшла до Царграда зранку.
В неприборкану гавань армада лодій-човнів прибула.
Гавань — Ріг Золотий — наче законна бранка.
"Другим Римом" тоді Візантія у світі цвіла.
А посольства того! А посольства — з п'ятнадцять сотень:
І княгині, й боярині, навіть Григорій-піп.
Ще й племінник княгині, волоссям медовосотий.
Ждали всі авдієнції десь шістдесят п'ять діб.
А прийом відбувався у тронній великій залі,
Що Магнаврською звалась і світла була, як рай:
Мармурова оздоба і золото там, казали...
Хитромудра механіка — хоч бери і літай.
Імператор ромеїв сидів на високім троні.
Із зеленого мармуру трон Соломонів цей.
Осінь золота скрізь й велика зима на скронях.
Недаремно Великим назвався цар Костянтин-ромей.

Час ішов, наче Бог.
І хрести, а хрести терпіли.
До державного рівня розп'яття росли кругом.
Сьомий. Багрянородний...
І журавлі летіли.
Клином летіли, клином.
Кожен летів хрестом.

Застогнали органи, як Ольга прийшла до залі.
Імператорський трон підіймався до неба неб.
Позолочені леви на задні лапи вставали.
Заспівали пташки, мов живі, мов шукали степ.
Незворушно сприймала дивб ці княгиня Ольга.
Може, навіть всміхнулась, бо справді було незле.
І Триклін Кандидатів,⁴ і Анадендрарій з балконом.⁵
Все стояло. По-людськи велике, по-божому — все мале.
Онопод, Августія — також вінценосні залі.
Церемоніймейстер водив по них Ольгу, впрів.
Хвалила вона все, чи правду усім казала?
Яка вона — правда серця і правда високих слів?

Дим стає білим. Бенкет. З черепами-чашами бігають, мов літають, якісь гнучкі тіні.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Цей прийом був влаштований в залі Юстиніана.
Цей врочистий бенкет. В Аристирії був десерт.
За столом з імператором Ольга сиділа, напевно, до рання,
Випиваючи чашу княгині і жінки вщерть.

Дим розвіюється. Видно райське дерево зі Змієм і великим яблуком на ньому. Під деревом — голі Чоловік і Жінка, обличчя яких в масках. Дим стає зеленим. Дим стає зеленим.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Сорок днів проминуло у святі в Граді "святому".
І гуляло посольство, й дивилося на хрести.
Журавлі пролітали. Хотілось у Русь, додому,
Борисфеном за вітром солоним, за Хорсом старим іти.
Патріарх придивлявся, розп'яття на душу міряв.
А старий імператор у жили налив вина.
Призначали ціну, мов міняли любов на віру.
Вже була раз любов...
А віра в усіх одна.
Ольга вільно й повільно дивилась на того, того,
Що висів на хресті — ні то раб, ні то князь,
І від сина було щось у ньому,
Й від Мала було, й від Бога...
Він сумний був, неголений, мов стерня.
Приміряла на себе Марії з Магдали долю.
І Прокули, і Матері...
Юність тягнула в ніч.
І здавалося їй: закохалась вона до болю
В тих, що так ось летючо висять на хрестах сторіч:
Перша справжня любов, перша помста —
Вони єдині.
Ті, що загнані в землю, посли,
Всі висять-летять.
Усміхалася Ольга-княгиня на людях,
Ридала в ночі, людина.
І гілки, і мечі, й журавлі, і любов —
Як багато у світі отих розп'ять...

Туман. Крізь нього видно лодії, що пливуть до Києва. Кияни в білих сорочках — зустрічаючі. З неба спадає жовте листя, інколи скрикне в душі падаюча зірка.

ГРИГОРІЙ-ПІП
Чи то листя, чи зорі, чи золото ранить душу.
Хай вже краще зима на мечах намалює цвіт.

(До Ольги).

О, велика княгине, я всіх похрестити мушу...

ОЛЬГА
Кожен сам себе хрестить шрамом доріг і літ.
Досить я вже хрестила...
Хай люди й боги пробачать.
А якщо не пробачать,
То, значить, такий закон.
І нікого не силуй.
Хай кожен своє відплаче,
А тоді вже підходить до ідолів чи ікон.

Ідоли язичеських богів підіймають руки — стають хрестами, на яких висять Мал, Ігор і ще багато-багато інших... сама княгиня Ольга.

Люди в білому забирають ідолів поганських богів і вішають їх на березові хрести.

Усе заволокує рожевий туман.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
І стояли в Почайні посли — із Царграда люди.
Ждали воску в дарунок і хутра, і всіх медів.
"Коли ти постоїш, — каже Ольга, — як я у Суді,
То вже дам тобі всього".
Та Царгород не схотів...
Розділила вона у собі два хрести віднині:
Хрест княгині великої, жінки слабкої хрест.
А вже хрест на хресті — то, кажуть, і є
Людина,
Що у пам'яті вод і зірок не вмре.

Церковна музика, молитва.

ОЛЬГА
Де ти, мій вирій, де, моя ладо?
Це не життя. Покута.
Мудрість народу, як мудрість саду,
Осінь дає збагнути.
Коли там яблунь більше, ніж яблук,
І навіть змії плачуть,
Внуки Адама, путь наша, мабуть, —
Знову льоди гарячі.
Де ти, коханий, з рідного краю?
Де ви, ворота раю?
Ми вибираєм? Нас вибирають?!
Знаю, що я не знаю...

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Мало бути усе так, як мало у світі бути.
Як було і як буде.
А Ольга?
Вона перегнала час.
Сумували жерці — не від світу оцього люди —
Бо на капищах душ храму росла свіча.
Син Леонів⁶ хотів Ольгу заміж "Достойну", взяти.
Охрестив її сам. Тож донькою була йому...
"Переклюкала, Ольго, мене ти", — бідкався хресний тато.
На березах розп'ятий був її тронний муж.
А легенди, легенди — снувались віками людом.
Архонтісса⁷ і варвари, Ігор, Малуша, Мал...
Так багато голів поганським богам піднесла на блюді,
А розп'ятому богові душу віддасть сама.
Посередників много: латинський єпископ Отон,
Адальберт (також єпископ), Лібуцій-монах, жерці...
Але сонце... не те що заходить,— сумніше сходить
Первозданна іконність з'являється на лиці.

(В синьому тумані скачуть акробати в чорному).

Все росте на хресті. Це чотири дороги до світу:
Від роси до зорі, і від неї — до серця, назад.
Все летить на хресті: кров і піт, хліб і бабине літо,
Повні жмені зелепух, дитинства сполоханий сад.
І розв'язаний вітром розмашистий чуб Святослава,
Й поклони у пісні до пояса рідній землі...
Ти, природо, чудна, бо зі стада зробила державу.
Через тебе тепер так страждають ліси й журавлі.
Десь ще піють півні, десь бабуся лягає під образ,
Хтось ще дзвоном стає в цьому, небом забутім, житті.
Світлим-світлим Стрибогом ще досі окрилений обрій,
Тільки люде вже знають: їх душі — тіла на хресті.
Чи воскреснуть вони, чи до суду землею накрились,
Наші душі, що пісню з початку несли?
А тепер вони, як ті вітри — наших предків могили,
На яких розгортають несуєтні крила сліпі орли.
Журавлині ключі — над октавою нашої долі.
Над багаттям калин сохне осінь.
Спішать віки.
Вже летить на хресті у вінку, наче дівчина гола,
Білокоса планета —
І цвяхи, як пір'я, стирчать із руки.

У синьому тумані крутяться скоморохи. На хрестах висять Малуша, Мал, Святослав, посли князя Мала, князь Ігор... і ще, і ще люди. Княгиня Ольга стоїть на колінах між ідолами богів предків та цими хрестами, розкинувши руки хрестом, повільно підіймається.

ОЛЬГА
Хтось більш любив цвіт квітки, не зорі.
Хтось більш любив підкову, а не Місяць.
Хтось кров'ю на березовій корі
Почав Христа, бо вже Перун втомився.
Втомився так, як втомлюється світ,
Розп'ятий — чи на смерть, чи для польоту...
За день один, а чи за триста літ,
Від тих, що — за, а чи від тих, що проти.
Я маю вперто каятись за всіх,
За око, зуб, за ікла, за травину.
Який полюдський християнський гріх
З поганським німбом, що наполовину!
Була любов, свобода. Що іще?
Колись вернеться все на круг той самий.
А я піду за зоряним дощем
До предків, чи Петра, що біля брами...
Бо ж все одно — хтось мусить починать
Учити щастю плем'я чи народи.
І не зжеруть жерця за "Отче наш"
Сімаргл чи Леля за велінням Рода.
Любити все то легко. Як себе.
А я ж себе допалюю за помсту.
Нічна веселка вбила голубе
В собі. Не в небі вітрового зросту.
Свята велика сива далина —
Туди, у глиб, де голуби на струнах.
Моя заслуга — це моя вина.
Мій хрест — це навхрест скинуті Перуни.
Вам недоступні ці святі гріхи,
Поганська тризна з пасхою дрімучою.
Я знаю: це єднатимуть віки.
А я в собі за вечір їх вимучую.
Міняю душу. Високо мені.
В безсоння йдуть розп'яті деревляни.
І я одна й вони якісь одні...
Що скажуть предки?
Чим вони погані?
Я до Христа народу не тягну.
Іду сама. Хай кожен сам — як хоче.
А я стрілу поклала на струну.
Прости й помилуй всіх, єдиний Отче.
Для наречених божих застара...
А для сестер... хай скажуть деревляни.
Нехай мене один закон кара,
За другим я ж сама себе поранила.
Не треба ночі.
Я княгиня сліз!
Сталева серед воїнів і двору.
Але в мені кричать вже журавлі,
Що полетять над київським собором.
А потім — круг...
Не втопиться ж Перун!
Минуть тисячоліття, як хвилини.
І прийде знов віддатися Дніпру
Свята і грішна дівчина-травина.
І зорі в них відіб'ються, і дим,
І божий лик — обвітрений і ніжний.
В собі світ завжди буде молодим.
На людях всі ми трішечки засніжені.
Живим — життя. А мертвим — божий суд.
І людська пам'ять, як усе, — невічна.
Взяла я більше, аніж донесу,
Бо так до себе доростає свічка.
І буде ніч — як чорний ніж трави,
Волоссям до волосся доторкатися.
А вершник-час піде без голови
В летючий зір дороги запитатися.

ЛІТОПИСЕЦЬ
І писали про Ольгу німецькі хроністи древні,
Візантійський історик Скіліца за вік після Ольги десь...
Що хитрила вона, що хрестилась вона, напевне,
І що добре, що Ольгу подарував нам днесь.

З туману виходить внук Ольги — князь Володимир із хрестом.

ВОЛОДИМИР
У державі душі ні князі, ні ченці ми, ні воїни.
У державі душі ми — задума народу свого.
Він наш дух освятив на руїнах далекої Трої,
Із жертовного вогнища в нього занісши вогонь.
Крізь віки передав недоторкану ворогом пісню
І коромисла днів, що єднають грішних святих.
Через бабу мені мій народ розказав, що не пізно
Повернутись до нього, щоб далі до нього іти.
Щоби каші черпнути з котла справедливої січі,
Подивитися в очі степів, де гуляв сармат,
І боянам своїм над курганом поставити свічку,
Бо земнішої долі, здається, ні в кого нема.
Хай слов'янка прийде, щоб коса розстелилась по маках,
У прозорому савані, тканому з диму багать,
Місяць вітер хай ловить із душ золотистим підсаком,
Стане добрим, як серп, у боях загорілий тать.
...Я підкову знайшов у полях,
Де гуляють могили.
Ту підкову забрав.
Ще б до неї гнідого коня!
Поскакати б туди,
Де вітрам наші предки молились —
І вже звідси, вже звідси
Іти до хреста щодня.

Березово-калинова весна. Храм. Чути пісню:

"Ой, Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная о Лелю!..
Ти по горниці пройди, о Лелю...
При добрих людях, о Лелю!"

Крізь сонячний туман ідуть-пливуть княгиня Ольга за руку із князем Малом.

14 жовтня 1998.

* * *

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами пахне.
І дерево в полі — святе-святе...
Тому, що самотнє.
Чахне.

Старий журавель у новім гнізді.
Калиновий присмерк вітру.
І плач Богоматері на Суді,
Й Христос, що забув молитву...

Скелети дерев, як дерева, сплять.
Відходять за обрій друзі.
Немає ні хлопа, ні короля
На цьому тонкому крузі.

Немає дитинства. І скучно так,
Немовби вже Бога бачив.
Не знає навіщо — тече вода
По шаблях зіниць собачих.

Молитися сумно, грішити теж.
Йти в рідні поля й мовчати.
І те, що з собою не забереш,
Те й буде тебе стрічати.

І буде своя простота небес
Дорожча америк жовтих.
Діди спочивають і ждуть тебе,
Немов журавлів у жовтні.

А ти ще горітимеш в цих льодах
Посеред хрестатих вишень,
Допоки спокійно тече вода
По шаблях очей Всевишніх.
Нью-Йорк, 1999

ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН

Думав гетьман — вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.

Думав гетьман. Лірники співали.
Так душевно вміють лиш сліпі.
На прощання в губи цілували
Поле, ліс і гори голубі.

Думав гетьман— віра в нас єдина:
Об'єдна корону й булаву...
Бог також, він трішечки людина.
Він сидів і плакав у траву.

Гетьман думав. Півні за рікою
Піють, піють сумно, як вітри.
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори,

Що спадають козакам на рани
Оберемком променів святих.
Степ — як лист турецькому султану,
І кургани — душі висоти.

Вся Земля — німа, немов руїна,
Десь для когось пада, як зоря.
Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав.

* * *

...Помирають померлі.
Душа опускає планку.
Коле ноги пришельцям
Зерно, що росте з пірамід.
Той, Хто виліпив нас,
Йде до дзеркала кожного ранку
І знайомиться з богом,
Якого виліпив світ.

* * *

На полині настояний туман.
Сивезна баба радиться з вербою.
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.

Вони бояться вмерти, я — чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із котеням, що вигнали із дому.

Сивезна баба мала трьох синів.
І ніжність, кажуть, бабина залізна.
А я — онук, я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну...

Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею — то святе,
Та я б волів померти за діброву.

РОЗМОВА З ДІДОМ

"Діду, діду, а болить вмирати?"
"А я знаю?.. Я ще не вмирав.
Місце вибрав, де мене сховати.
Вже туди й стежину протоптав.

Не люблю сумних дерев над серцем.
Там — живе ялина. І пташки...
Тільки би не мучитись, а вмерти,
Як вмирають трави і зірки.

"Ей, підсуньтесь. Ич, як розляглися!" —
Так сказати Лугу і Дніпру..."
Наче свічі, погасало листя
І, як сльози, падало із рук.

Листя догорало над хрестами.
І летіли птахи, наче дим.
"Діду, діду, я також із Вами
Хочу йти до Бога молодим.

Скучно вже мені на цьому світі.
Я природі голосно болю.
Та й у мене підростають діти,
Наче крила в ірій журавлю.

Є кому сходити на могилу...
Діду, я не винен. Це не гріх.
Просто серцю передчасно мила
Вічність під горою на Дніпрі".

* * *

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров'ю — то їхні вина.
Де впав, набравшись, там — батьківщина.

Ідуть з піснями, вертають — сіллю.
На три вмерлини одне весілля.

Медовий Місяць, безногий воїн.
Було нас триста, зосталось троє:

То — білий голуб, то батько сивий.
Такі самотні. Такі красиві.

Летіти вміли. Не вміли впасти,
Зламавши двері своєї пастки.

СПОВІДЬ У КОРЧМІ

Битися прийшов, а не миритися.
Я, щасливий, не боюсь образ.
Горобини вигойдана китиця
Під моїм сузір'ям догоря.

Весь такий, ласкаво не приручений,
Любить і ненавидить людей...
А у мене з космосом заручини!
А у мене з відьмою бордель!

Непутящий, травами пронизаний,
З ангелом посварений за гріх
І до біса все-таки пронизливий,
Ох, таки просвітлений для всіх.

Заздрісник мене із хати вижене,
І "путящий" не наллє вина.
Йти люблю я пеклами найвищими
І люблю, як тріскає струна.

Вірш оцей писати над суєтами,
Обійнявши змоклого кота.
Вічне щось у вічності ще є таки, —
Ну хоча б душевна пустота...

* * *

На Пегасі білому — без меча.
Аж трава до зорі дістає...
Аж волосся своє свіча
Вітру чорному віддає.

Жити швидко — бажає плоть,
А красиво — аж стогне дух.
У Пегаса горить крило.
Я із ним в зорі пропаду.

Був пастух золотих дібров.
А Пегас мій — безгніздий птах.
Хай колишня моя любов —
Прокурор на Страшних Судах.

Я із неї богів почав.
Аж трава до зорі дістає.
Аж волосся своє свіча
Вітру чорному віддає.

ЗНОВУ ВДОМА

Я знов там був душею і думками...
Свята бабуся молиться Землі.
Як очі — небо.
І сміється камінь.
І дід лежить під берегом, як хліб.

Вогонь помер. В очах відбитий Місяць...
Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
Мисливським рогом згадує Полісся
Усе, що у галактик на умі.

Дорога-промінь в соснах поламалась.
Русява шишка впала в тінь свою.
Мов тиша, бродить привид князя Мала.
Я бачу, а сміятися боюсь.

Сліпа хатина. Скошений чорнобиль.
Тоненький вітер — сни очеретів.
А час іде. Нічого час не робить.
Але ж, погляньте, — ліс осиротів.

Але ж, почуйте: мохом, як морозом,
Заріс Перун. І коні не іржуть.
А час пішов... Жовтіють верболози.
Все людство спотикнулось об межу.

Вагітних мало. Весни не солодкі.
Ніхто себе не сміє обмануть.
Діди весняно ходять на колодки
Мовчати в душу яко в таїну.
Через вогонь зростається залізо.
Через сльозу... Ох, що через сльозу!..
Тут рейки вже. А я все древнім лісом
Русалку залоскочену несу.

Дрімучий світ — і раптом: добре й легко...
І просто так...
Колиска і крило.
Ми всі ще — час.
Ми близько і далеко.
Ми любим біль.
Нас довго не було.

ТЕЛЕСИК

Сидить на могилі старенький Івасик Телесик.
На цвинтарній груші тепліє гніздо солов'я.
До світу старого належить він зараз лише тілесно,
А так, то вже гуси із ним у інших летяь краях.

Шипшинові краплі лягають в тумани спати.
А Місяць, як риба, сколихує даль душі.
Безсмертник цвіте і молиться жовта м'ята.
Повільно, повільно від себе усе спішить.

У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо "правильний він мужик".
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.

Здичавіла вишня, бо шкода було палити.
А явір, а явір... у ньому лежать сумні.
Втомилося серце усе на землі любити,
З усього на світі складати струнні пісні.

Каштанові косма зробились, як вітер, сиві.
З дощами тонкими пішов тимчасовий друг.
Зміючка Оленка, кому там вона щаслива?..
Кого вже пригорне мама до складених воскових рук?

Гарячі внучата дзвенять. Світ гойднувся, як човен,
І небо беззахисно впало до рук ріки.
Він знає мовчання і знає пташину мову.
Усе, крім душі, у нього взяли роки.

Не тільки ж у нього. Не тільки йому немило.
Хай гріється пам'ять в крові золотої пурги.
Старенький Телесик сидить на старій могилі.
Горбатій могилі Баби Яги.

* * *

Несемось Чумацьким Шляхом.
Вже крила й чоботи стерті.
Солодке майбутнє врочать
Веселі обличчя мертвих.

А Всесвіт — таки сльозинка!
А ми в нім такі солоні.
На диханні Неба — вітрі —
Тремтять, та не дзвонять дзвони.

Випадок — псевдонім Бога —
Нас кидає під трамваї.
А далі, а далі, далі...
Ніхто ж не вернувсь...
Не знаєм.

Згортається сміх при зорях.
І струмом проймають струни.
Моргають до душ козацьких
Розп'яті Христом Перуни.

ПОЛЮВАННЯ

Полювати лебедів найлегше:
Вб'єш її, то й він з небес впаде...
О невже й пташиний бог належить
До істот, що схожі на людей?!

Продались. Душа душі не має.
А на скільки вистачить раїв?
О людино-лебедині зграї,
Що шукають в зорях Україн!

Нам дано прожити і померти,
Спільну мову втративши земну.
Лебідь — розпечатаним конвертом...
Лірник — запечатаний в тюрму.

Разом десь летіти нам належить
В ту легендну білоперу путь...
Полювати на Землі найлегше:
Вб'єш одних —
То й інші пропадуть.

ЗАКОН ЖИТТЯ

Наш дух дорожчає, здорожений.
Але не ви мені Суддя.
Я можу бути переможений
Лише законами життя.

ПРОРОК

Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час із птицями й людьми,
М'який, мов хліб, мов камінь, —безборонний.

Його волосся травами росте,
А нерви сиві, як поетів очі.
Як прийде він, ви скажете: "Не те!
Той хрест в долоню вбито не пророчо...

Коли багатств для себе не бере,
То як для нас їх відвоює в інших?!"
Так — неба синь під корами дерев.
Так — з тіл душі летять останні вірші.

Так із літами глибшає любов...
Несправжнє — всохне, справжнє — плодоносить.
Життя — весна: зацвів — і відійшов...
Пророків завжди ж згадують під осінь.

* * *

Холодно. Поріжуся об воду.
Перехопить горло горизонт.
В степ росту. Круг мене Місяць ходить, —
Мов татарин зв'язує полон.

Впізнають важкі моральні люди, —
Аж собаки виростають з рук.
Краплі крапель, мов дівочі груди,
З крил спадають —
Божаться Дніпру.

Всі слова — язичники. А жертва —
Ця Земля, закутана в політ...
Холодно. Вода очима мертва.
В небі лиш розп'яті журавлі...

* * *

А вздовж найдовшої води —
Вогні найвищі.
Стежина долі — наче дим...
Мій вітер свище.

Наскельні написи здають.
Сивіють болі.
Та підіймаються, як ртуть,
Нащадки волі.

* * *

За листопадом — снігопад, за снігопадом...
Опальний світ, опалий цвіт старого саду.

І чарка душу не бере, і шабля — тіло.
Кохання зірку принесло — і полетіло.

Уста черешні в молоці — у першім цвіті...
І діти граються. І рай в пекельнім світі.

Малюнки воском — писанки, над короваєм.
У листопад, у снігопад ми щось ховаєм.

Неначе рибки золоті над водоспадом,
Тремтять у грішності святій шахерезади.

Вони розказують казки чужого краю.
За злотопадом — сріблопад...
І так минає.

* * *

Чи то провалля таке глибоке,
Чи то я падаю так повільно?..
Прийшла. Печальна, зеленоока,
Гнучка і вільна.

Позаду битви, позаду ігри,
Церкви і зорі,
Гарячі ночі на шкурах тигрів,
Чуже don't worry.

Любов убита.
Війна з собою.
Пісок і лебідь.
І — порожнеча, як перед боєм,
Як перед небом,

Щоб знов почати усе від яблук,
Усе від ovo.
І по-жіночи торкати шаблю
І пити слово.

А потім, пізно,— чиєсь пришестя,
Своє причастя,
Таке глибоке, таке тривожне,
Як сльози щастя...

Чи то провалля так грішно світить?
Чи то назавжди?
Кому то треба так вміти жити,
Щоб знати правду?

* * *

Я прийшов у чорному костюмі
І приніс вина й осінніх квітів.
Хоче серце відпочити в шумі,
Щоби в білій тиші не згоріти.

Цих дівчат давно напам'ять знаю.
У руках вони — немов гітари.
Я тут, мабуть, юність залишаю,
Мов торгаш жар-птицю на базарі.

Всюди осінь — в серці і надворі.
"Ей, поет, ми хочем в Ельдорадо!
Хочемо кохання..."
Ай ем соррі.
Я волію бути, а не мати.

Юність, юність! Теж не хочу далі.
Десь я бачив спокій малогрішний,
Паперові квіти і сандалії,
Білі-білі, наче чорна тиша.

Я до всього звикну, як собака,—
До життя, до смерті і до слави.
Як згорять в моїй вітчизні маки,
Я зайду в свою останню гавань.

І прийду у чорному костюмі,
П'яний, як вино з осінніх квітів...
Не було б у світі смерті й суму,
Не було б причини веселитись.

* * *

Ні-ні, та й стисне серце у мені.
Не оглядаюсь: ти ж бо не минуле.
Стоятимеш, як Місяць,— в стороні,
Спокуснице, спокутнице, Прокуло...

Я мав тебе і я тебе не мав.
Спасибі Тому, хто колись покличе,
Що за ребро мені подарував
Твоє велике серце таємниче.

* * *

Минає час. Я все ж люблю життя.
Люблю від самозречення — до неба.
Немов дитя, люблю мале дитя,
І ближнього, і дальнього, і лебедя...

На пальчиках із себе вийшла ти.
Куди себе подіти, ще не знаєм.
І мак — маленький геній доброти —
Пелюсткою цілунок прикриває.

Мовчати можем вічно про своє.
Але чого тримати урагани?
Бо ж все одно — юрба не впізнає
Ні генія,
Ні Бога,
Ні кохання.

* * *

Промінь Місяця ловить, як лінза, чистенька сльоза монашки.
Юна-юна у чорнім — як нічка, монашка в траві лежить.
Із обличчям на книжку дитячу подібним і на ромашку.
Сфокусований Місяць — лягай і з очей лижи.

Син Господній на ній. На хресті. Цілував молитву.
Ланцюжок золотий обірветься —
І він потече з грудей...
Тридцять три...
Як для Бога — то смішно,
Для хлопа — якраз вигравати битву.
Божі внуки бродитимуть між льодяних людей.

Скажуть: знову євреї, а чи комуністи винні.
І який там під Місяцем к чорту тепер загар!..
Соррі. Зорі на чорному — як перестиглі вишні.
Недаремно Христос по-нью-йоркському Супер Стар.

Супер Стар. Надстарий.
Застарий для таких печалей.
Але, врешті, хто знає душу того, кого розпинали всі?
Лиш монахиня юна.
Але вона мовчала.
Сфокусований Місяця промінь грівся в її сльозі.

* * *

Щось мені так — мов вітрильники в жилах зустрілись.
Хоч бери жили — і скалкою дзеркала ріж.
Як ми любили…
Як ми бездомно любили…
Наче не вірили в сад, що цвіте угорі.

Може, й немає нічого: ні саду, ні муки немає?
Шрами на серці, життя — старомодний біль.
Жилаві свічі аж стогнуть — так їм світає
Музика Сонця і музика у собі.

В цьому польоті ні коми, ні крапки, ні титли.
Очі — як в сарн, що поранені, чи у поліських дітей.
Замість любові — пісня.
Замість пісень — молитва.
Правильно й світло,
Але не те, не те…

Щось мені так, мов струні, —
То самотньо, то дзвінко, то рвано.
Справжні убивці, несправжні царі і псарі.
Мов на екваторі босими п'ятами станеш —
І за сльозою не бачиш зорі.

Так починається ера нова на моїй планеті.
Хоч бери жили — і скалкою дзеркала ріж.
Якось по-людськи півні співають треті,
Наче не вірять у сад, що горить угорі.

* * *

Холодні зорі. Люблячі серця.
Пропущена печаль крізь нерви-жили.
Прийшов. Напився із твого лиця
Того, що прасвіти наворожили.

Надихався вітрами із морів…
Набачився, надумав, наспівався.
Як на Купала, у тобі горів.
Скажи: горів же?
Був же — не здавався…

І проти стрілки, й проти поїздів,
І проти себе. Ти така летюча,
Мов кола на сосні чи на воді…
Чи чайка, чайка на Дніпрових кручах.

Так вічна свічка тягнеться до зір,
А степ — в музейну мертвеність Європи.
Та наша ніч — як горло чорних дір
Над осінню бурштинової проби.

Залізносива часу течія —
І раптом щось — як дух святого свята…
Вже світ чужий, а ти іще моя,
Хоча й крилата.

ВІДЬМИ

Втомився годинник.
І зорі не люблять світла,
А так — відбивають схвильованість інших зір…
Чутливі столітні дівчата крізь душу летять на мітлах —
Чи то із ясиру, чи, може, в такий ясир.

І ніч до лиця їм, і світ їх боїться і любить.
Й вони поміж іншим по-справжньому знали любов.
Танцюють собою. Партнер неважливий.
На ногу хіба наступить
Той, хто крізь душу колись уночі пройшов.

Китайсько-турецькі базари під ними мліють.
Державні будівлі махають прапуром слів.
Летять проти течії сліз.
Сльози людські міліють.
Тіні подібні на журавлів.

А потім, а потім усе це, усе це разом —
Лягає на музику, музикою стає…
І відьмочка юна —
Красива й ніжна зараза —
Даль пропонує
Сама ж її з горла мойого п'є.

CTЕП

Цикл-поема

1.

Чи ж ми іще достойні тих степів —
Важких — як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:

Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.

Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там — сльоза, між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем —
Як не співай, куди не подивися.

Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось — минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...

І наші вени — тінь підземних рік —
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність — степ, і горе, і вгорі —
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить
Прийде Мамай. Помістить на струні

Увесь той степ разом з душею готів.

Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани.
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.

Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння — підемо куди ми.

2.

В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, —
В яку глибінь, в які вітри не кинься.

Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній —
Воскову нірвану.
"Не те, не те, не те то все, не те..." —
Козак всміхнувся струнами порваними. —

Життя, щоб жити — вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу —
Куди і що, кого й коли приваблює.

А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...

Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.

Що буде там?.. Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут — обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.

Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається".
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б'ється?".

Мамай заграв, зв'язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поряд, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану — більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." —
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...

"А я ж іще лише на півпуті, —
Затявсь Мамай. — Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.

Я не Голота: золото й парч
Візьму не в турка —
В осені з рікою.

Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...",
Люблю, що є. Над битвами — ворони".

3.

Парує кров. Туман кругом, туман.
Так на душі — цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то — душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.

Ото, як млин,— зупинишся — і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе —
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.

Тебе забудуть... Все забудуть всі.
Сльоза із кров'ю — то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом — аж скриплять окови,

Коли свободу вріжуть по кістки —
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, —
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. —

А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я.
А чайка знов над травами "киги",
А совість — сагайдак до узголів'я. —

Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла —
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір'ям з білого крила
Хіба її висмикують татари".

Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а руки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.

А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.

Оце і є релігія — любо
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов — і загубив під час повстання".

4.

"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванн...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.

І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".

"А як гріхи?.."

"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап'єш
В бою за волю вбитої людини.

Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич. Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...

Чи ще прийду, чи більше не вернусь —
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,

Зв'яжи її і бренькай до обіда.

Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться — як серце вже не б'ється".

5.

Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...

Вони скриплять.
Живи собі і слухай.

6.

Постане Баба. Добра. Кам'яна.
Обабляться і будди, і мамаї.

А горизонт, як проклята струна…

Ніхто на ній і ноти не зіграє.
26 травня 2002 р.

* * *

Засинаєм під музику грому,
Вишиту білим шовком.
Червоний Місяць над Бугом,
Неначе усмішка вовка.

Сон наш короткий і стиглий,
Вологий, як поцілунок.
А те, що присниться, довго
Буде ставати лунами.

Вітер смуток розвіє.
І накуйовдить цвіту.
Врешті, нема ж нічого —
Тільки душа, вітер...

Ще — полинові хвилі Бугу,
Сумні їй-Богу.

Люблю тебе.

Та не зраджу річку оцю

Дорогу.

* * *

Два місяці в чаї — лимон і з неба...
Десь гойдалка плаче — з дитинства ще.
Пісні ковточок.
І більш не треба.
Нічого не треба перед дощем...
Щем...

Під Місяцем вишні киплять купально.
А свічі цвітуть і скидають лист.
Тишу порушує поїзд дальні
І серце, якому ми вірні колись були.

Чаші лежать недопиті у травах.
Вишколена печаль.

І зостається одна забава
Разом
Дивитись
У даль.

* * *

Дощ мені просто на серце йшов
І наростав на струни,
Аж розмивався забутий шов,
Шитий колись Перуном.

Груша родила гніздами птиць.
Космос тримала крапля.
А опівночі дзвеніла ти,
Строга й ніжна, мов шабля.

Душу зігріємо чорним вином,
Тіло зігріємо тілом.
Ось воно щастя.
Воно?.. Воно.
Кулею пролетіло.

Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу.
Покладу перед Богом

Будем до раю звикати знов —
До батьківщини щастя.
Дощ мені просто на серце йшов...
Друге моє причастя.

24 черв. ' 02.

* * *

Зима.
Горобина, мов краплі блискучої крові.
Прилетять снігурі — склюють.
Прийде жінка містична.
Скрасить мою безтолковість.
З'явиться ціль і путь.

Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою —
Таку, як в степах кам'яна.

Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна...

ТАМОРУС

Драматизована поема

1. Початок ХХІ століття. Свято Земного Суду. Племена і народи згадують своїх великих і судять: хто з них надається до воскресіння (клонування), а хто — ні. В українському списку (кров'ю по небу) — Богун, Маруся Чурай... Нестор-літописець... Нескурвлені владою, грішми, славою, закохані і летючі. Чисті. Суд відкритий, чорний. За вікнами гуде ракета. На Суді присутні:

Микола Миклуха-Маклай (дух)
Предки (тіні)
Нащадки по духу
Нащадки по крові
Суддя
Захисник
Прокурор
Кат
Підсудний
Лірник

Суддя (заходить до голубого, як небо, залу).

Прошу встати, панове.
Йде Суд. Не Страшний, а людський!
(Усі встають).
Укри, роси, венеди, сармати і орач-скіф...
Тут зібралися, бачу, гени, що українськими звуться,
Щоб воскресити, або спалити міф.
Кожен із нас ще носить хрест-оберіг на грудях,
В серці — церкви і капища, шлях до попів і волхвів.
Може, й не суд це, а віче, бо ж не на муку судять,
Але на вічний спокій, або на бунт у новій крові.
Можна це звати пеклом, можна — сонячним раєм,
Царством Христа чи Перуна, вітру, вогню, землі і води...
Світ сьогодні із себе насіння своє вибирає.
Франція, Англія, греки... ацтеки мають такі суди.
З космосу тіла тягнуть себе крізь Господнє Слово,
В космос над нами. Там лише вогонь і лід.
Хто з вас сьогодні про кого мати хоче розмову?

Прокурор
Тут про Миклуху-Маклая хоче повести
Древній, як дідух, дід.

Суддя
Прошу сісти, панове,
(Сідають усі)
А ви починайте, старче.
Корінь часом скоріше і краще росте як плід...

Прокурор
Діда ж давно вже немає!
Є тільки шрами інфарктні на серці,
Як напис дарчий, —
Пам'ять нащадка, вітру, вогню, води і землі.

Захисник
Що ж вже?
Слідами крові
Можна вертатись до себе...
А говорити із тінню?..
Тіні не брешуть. Хай.
А коли Сонце низенько, а коли Місяць повний на небі,
Тіні предків, здається, на чорну раду самі приходять у гай...

Прокурор
Я протестую, громадо!
Це чорний суд, а не рада.
Тінь не поставить підпису...

Суддя
Чорним — по зблідлих вас? ...
Тіні — це кров історії.
А чи не правда, кате?

Кат (не підводячись)
А мені вшистко єдно.
Аби в Тіні була голова.

У залі сміх.

Голоси із залу
Тіні, тіні, хай тіні!..

Суддя
Протест відхиляю, пане.
Адже без тіні немає
Ні світла, ні прохолод.
Отже, хай дід цей скаже,
А, якщо може, встане...
Миклуху-Маклая сьогодні попросимо
Вийти в народ.
А прапрадід його —
Миклуха Степан, —
Запорізького війська хорунжий, —
Під Очаковом бився із турком,
Відзнаки мав.
Ну а, вже дід Миклухи —
Ілля Степанович —
Був безоружним, —
Дрібнопомісна шляхта з Чернігова,
Де народився гетьман —
Іван Сулима.

Предок Степан Миклуха (запалює люльку, повагом)
Древо нашого Роду древнє, як світло й магма.
Дереворити долі різні… є цвіт, є плід,
Корінь настільки глибоким буває, що до пекла дотягне.
Але не чує зірки в пташинім своїм крилі.

Гніздб у вітах не чує,
Меча, що рубає стовбур.
А жолудь на вітер лягає —
У вирій летить.
Один до моря торкнеться,
Інших свиня з'їсть,
Сусідський бовдур.
Правнук мій — зрадник?
Та чи мені судить?..

Захисник
Чому ви, пане хорунжий, кажете "зрадник"?
Що — він продав, як Іуда? Коли? Кому?..

Предок Степан Миклуха
Він міг зостатись на вітті,
А чи в бою упасти,
Як хрест чи ратник.
Він добровільно вибрав тюрму і суму.

Йшов по вулиці міста, неначе по руслі Лети,
Де утоплений Місяць з русалками, як дитя.
Місто — місце царів, а столиця —
Сто лиць лярв, жебраків, поетів…
Кожен з них на своєму "вольно й невольно" затявсь.

Той "святий" Петербург, як магніт без добра і злоби:
Просто тягне (бо сильний) кров, заметіль, шаблі.

Захисник
Що ж ви, пращуре, з того, як воду, морщите лоба?
Запорізької Січі хорунжий,
Ви — на своїй землі...
Били турків, татарів, монголів, поляків,
Очаків брали,
Прикладаючи зілля слов'янське до сивих ран.
Від святого Миколи прізвисько мали,
Хоча й лицар шотландський — Мак Лай —
Теж пристав до Хмельницького, до Дніпра.
Де ж то зрада?..

Предок Степан Миклуха
То втеча...
Гірше.
Син від себе втікав, внук мій і правнук — теж.

Захисник
Хтось боявся втікати.
Гнив у собі. Продавався за грішний гріш ще,
Мавпував те, що куце, й те, що не має меж.
Старшина українська козацька, дворня, дворняги
На чуби парики насували: дворяни, мол...
А у жилах червоних човни —
Із греків пливли варяги.
Через Русь пливли, через Рось.
Грілась в шубах бобрових їхніх
Зла автохтонна моль.

Салом слів заростало шабельне козацьке м'ясо.
І кріпило своїх же братів кріпаками:
Окріп?
В окріп.
В української раси попів розросталися ряси.
Хто іудіший:
Розум, наприклад, в столиці,
Чи Калитка якийсь
В задушній своїй норі?

Як на мене — підпанскість страшніша, смішніша,
Ніж кровна панскість.
А Миклуха-Маклай навіть прізвище не змінив.
Він блукав по вітрах,
Був простим і прозорим наскрізь.
Дикий світ відкривав.
України ж він не закрив!

Прокурор
Не закрив, не убив...
Але ж він не боровся за неї!
Він жалів папуасів, Нову Гвінею жалів...

Захисник
Він сидів у тюрмі — Петропавлівськім мавзолеї —
За те, що був небайдужим.
Не у вітчизні генів (хто знає?),
А громадянином Землі.

Суддя
Ми вирішуєм тут — хто чистіший, мудріший, світлий,
А не хто більш француз чи китаєць, чи папуас...
Патріоти — чудово...
Гітлер теж патріот... несусвітній.
Нам потрібен не ангел, не дідько, а дух-алмаз.
А Миклуха хоч раз заперечив, що він козацький?
Перед вами листи, його мама, дружина, друг...
Він — дзвінкий пілігрим...

Захисник
Він романтик.

Нащадок
Він для всесвіту хлопець хвацький.
Рідний по духу.
Цілий космос для нього —
Наче Великий Луг.

Брат по крові
А що мав він гріхи — так, звичайно...
А хто ж не має?
Малював папуасок щасливих, як гола голь.
З Петербурзького пекла, можна сказати,
Потрапив до дикого раю —
Самоа, Ротума, острів Пасхи...
Вазою став пістоль.
Папуа — Ковіай і Гаїті, Нова Гвінея...
Океан, острови, острови... тільки Хортиць нема ніде.

Прокурор
А цікаво: як часто питав він себе "хто я?", не тільки "де я"?
За Союз Папуаський боровся.
Забувши своє, святе.

Український народ мав також незалежний Берег...
Але де він? Кому він?
Кругом вороги і сталь.
Під імперським орлом леденіли Дніпро і Терек.
А Миклуха подався туди, де простіше —
Де слава і почесті,
В непроходиму даль.

Захисник
Він сидів у тюрмі!
Він вигнанець із "альма матер" —
Як студент, як бунтар...
Петербург йому кров'ю пах.
А старенька Європа стала його фарватером.
Він не зграйна пташина,
А таки гордий і вільний птах.

Нащадок
А ми ліземо в душу йому через дупу, браття.
Куці рамки свої на великий вдягаємо дух,
Наче учим літати орла, а чи пливти — латаття,
Чи світити і падати дуже стару звізду.

Предок
Людству треба летіти.
Воно шукає посланців
До небесних світів,
Як повстанців колись юрба.
То Миклуха-Маклай якраз із таких,
Для космічних станцій...

Суддя
Ми вирішуєм тут, чи не зрадить Маклай,
Чи не зробить космос із нього раба?

Бо хто раз уже зрадив,
То зрадить, як кажуть, вдруге...
Своє плем'я, народ, і планету,
І Сонце, й світ...

Брат по духу
Але ж, пане Суддя,
Миклуха не зрадив друга!
Хіба зрадник — пташина,
Що у вирій летить,
Коли сиво уже
Від морозу чи старості
Воді і траві?

Прокурор
Хай не зрадив, то здався,
А все ж не спартанська проба:
"На щиті, зі щитом"...
Під щитом він утік від всіх.
А пошлем його в безвість,
Посланцем Землі...
Він тобі наробить!

Захисник
Невідомо, що в далечі гріх, а що є вселенський сміх!

Прокурор
Він здоров'я не мав...

Захисник
Медицина тепер — дай Боже!
Якщо з мертвих підніме, що вже хвороби їй?
Тільки дух не навчилася виворожувати
І лелек перетесувати в солов'їв.
Але дух його тут —
Боривітер, курай, зорина...
Запорозьке, бродяжне щось є у ньому,
Шабельне — і край.

Прокурор

Кругосвітня печаль і бамбукова Україна,
Астролябія, море Червоне,
Що не знає смаку Дніпра...

В час, коли Малоросія — крайня, окрайня, безкрайня хата.
Папуаський Союз для нього — мрія, закон і честь...
Навіть Берег Маклая —
Щоб під Росії протекторатом!
Не згадали ні разу гени його про плем'я
У центрі Європи,
Прабабу свою,
Що в шаблю, як в дзеркало, дивиться
Й хліб золотий пече.

Мадейра, Марокко, Йєна, Іспанія, Сінгапур...
Усе він на острові, все він, немов гієна,
З різним падлом всесвітнім змагається
І залицяється, мабуть, до напівпритомних
Русалок, німф і неяд...
Заокеанських дур.
Це ж воскресити такого і відпустити у всесвіт —
Він позабуде Землю,
Хто він таке й куди...

Нащадок (жінка)
Він золотий і добрий,
В ньому нема агресії.
Тільки залізна воля...
Ох, він такий молодий!

Суддя
А прокурорська мудрість, до речі, земна, ніби снігу брила.
Дай корабель космічний таким, як Маклай, — і гуд бай...

Захисник
Чекання — розвиток духу,
А доганяння — розвиток тіла...
Україна, Земля, Всесвіт...
Рай хіба має край?
"Таморус"(як його папуаси назвали) —
Посланець людства…

Прокурор
То ж не духа святого!
Він людство пошле кудись
Із якоїсь планети чи крилатого блюдця,
Бо ж головне для нього —
Вітру клубочок, вогню краплина
І безкрайність води.

Захисник
Любов і дорога — це ж краще, ніж гроші і влада,
Церковні корита, міщанська пропащість душ.
Калина вкраїнська долари родить...
Всі ми діти одного саду,
Хоч серед нас багато яблук, манґо, терну чи груш.

Немає різниці, врешті, ти качка, індик чи гуска.
Тільки одне важливо, здається, —
Дикий чи свійський ти...
Дикі — то вільні, а свійські...

Прокурор
Він генетично козак, а називався "русскім".
Той, хто зрадив один раз,
Зрадить і сто один...

Нащадок
Правда часом логічна й проста, як свята горілка.
То брехня лиш глобальна.
А правда у всіх своя.
Благородний Маклай...
Його часом буває стільки,
Що бери — владарюй, розділяй!

Він вкраїнець?
Аякжеж.
Москаль?
В Петербурзі ж виріс.
Папуас?
Папуас, —
Запитай острівних людей.
Якщо пташка летить у далекий заморський вирій,
То заморська вона, чи та, народилася де?..

Прокурор
Головне — де вона пташеняток своїх виводить.
Там її батьківщина, кажуть...

Нащадок
Росія — колишні ми.
Наймолодший син Мономаха — Юрій —
Плем'ям тим верховодив.
Довгі руки мав, кажуть:
Від Суздаля — до Колими...

Петербург — на костях українських, козацьких, наших.
Так що вдома Миклуха-Маклай був, якщо вже Суть.

Несуттєво і скучно це:
Нашим, вашим, ненашим...
Не украв? Не убив? Особистість?
Що суєтитись, боятись,
Наче кров розлили чи ртуть!

Брат по духу
Якщо так всіх судити,
То кращий з людей — це робот,
Хоча й він також зрадник —
Дйрева, тіла, роси...

Рідний по крові
Справді, були би німби в таких, як Маклай, над лобом,
То не ми, а Петро би, апостол, їх у Сад запросив.

Захисник
Тому й суд наш оценький, смішний, не Страшний, панове.
Він байдужим не був (Миклуха-Маклай) у житті!
Я б усіх оживляв таких.
Не для раю, звичайно,
Рай для таких — окови,
Не для пекла, звичайно,
Не для світу, не нас, а для них самих —
Грішних, рвучких, простих.

Якщо ми вже богами себе уявили,
То к чорту шрами,
Бо усмішка, панове, також — крилатий шрам.
Скільки на світі людей золотих
З неба упали, наче із серця камінь.

Предок
Мабуть, вердикт приймати уже пора.

Бо з усіх мінусів у Маклая лиш той,
Що не мав він чуба,
Який прадід носив,
Вишиваючи шаблею степ...
А ви знаєте, душу його,
Питання ставлячи руба:
"Таморус"... отже Русь.
Це глибоко, ого-го.
Там же стовбур Украйни,
Хортиця ж тільки вітка.
Дуже груба, потужна, але, не державна, бо
Там жінок не було і дітей,
А коні, хлопи і вітер —
Хоча їх любив сам Бог.

О, тому, Громадо, Суддя, Захисник і Битник*,
Не зрадник Маклай, а гордість наша. От так.

Любила його та англійка —
Робертсон Маргарита —
І два сини від неї... і мама його,
Як мами усі,
В любові своїй проста.

Суддя
Почали ми із предка,
На ньому й закінчимо нині.
Суд іде совіщатись —
Із совістю говорить.
Всі ми вийшли із моря, врешті,
Не з Пекіна, Парижа, і не з України...
Отож, до людини треба йти, як в стихію, до прірви,
Не як до гори.

Усі встають. Суд виходить.

Лірник
А за вікнами Суду сади в молоці,
Сатаніли площі.
_____________________________________________
*Битник — прокурор.

Десять років князьки-потерчата ділили власть.
За видовищем, хлібом в Америку йшли,
А в Росію — на прощу.
Надивились? Наїлися?
Не накаїлись всласть?..

Щоб на місці стояти,
Тепер треба бігти, бігти...
Щоби бігти — потрібно летіти:
Уверх чи вглиб.
Бракуватиме кальцію —
Не виростатимуть роги й нігті.
Бракуватиме пісні —
Вважай, що ми хробаками
На цій планеті були.

Істерична історія.
З Вовчого Ґроту вийшли —
І пішли у Трипілля через матріархат.
Повертали на Захід, на Схід
І на Північ, на Південь
Своє чортомлицьке, навіть державне дишло,
Берег Чорного моря греку віддавши,
А Борисфен попотопний
Ледь не випив сармат.

"Руська правда" законом була
Для князя смерда, холопа.
Печеніги, хозари і половці
Шарпали юну Русь.
Шлях Чумацький схрестився з Шовковим.
Візантія здавалась Європою,
А зі сходу монголо-татари
Із Дерева Роду згризали кору.

Розпадалось, єдналось, стогнало усе, сміялось,
Наче дихало кров'ю чудове й дурне життя.
Так навчилися пити
Велику Горілку і їсти Велике Сало,
Осідаючи в землю до пупа,
Зневажаючи всіх бродяг,
Що ходили по світу з мечем,
Із піснями, чаром —
Через нас і крізь нас,
Відкривали нові острови.
Мужики в поржавілих кольчугах
Дихали перегаром,
Не ходили в Америки, Індії,
Хіба що на Ви...

"Хто з мечем до нас прийде —
Від свого меча й загине",
Бо таке бездоріжжя —
Тільки до себе іти...
Харакірна журба.
Ворог робився глиняним,
А наївні баби кам'яні
Мечі тупили, топили,
Висвячували в хрести.

Ми — селяни-земляни-слов'яни-поляни — роси…
Ми із воску і хліба, із крові, дощу у тіні зорі.
Ми давно помирали, тому існуємо досі —
Для одних сиво-юні, для інших — мов діти старі.

Усміхнеться земля до нас ямками, ямками...
На підводнім камінні зоставить своє ім'я.
За державу образливо: душу поділить на Я і Ми.
А для неба найкраща молитва — любов чиясь.

Тільки шкода дітей переломних епох планети.
Хай неголений лірик... горілка, самотність — всім.
Страшно ніжно вітрам... Але ж дітям… Вони — моменти.
Забирайте свободу. Світло віддайте їм.

Дзеркала у вогні. І волосся важке, мов погляд.
Світ — жорстокий жебрак, непомітний, мов тінь на склі.

Хочем вмерти красиво,
Пройшовши душі медогляд,
Впавши на груди
Коханки й коханої, матері, баби —
Землі.

А за вікнами суду кохали, конали, скніли,
Тобто бились і грались — краще не скажеш ніяк.
Ще сметанно кипіли сади, а трави ржавіли —
Не від старості, а від штучності битія.

Танцювали життя.
Не пливли, де летіти треба.
Над пресвітлими Суд —
Як над сміхом дитини зло.
Танцювали себе,
Проспівали себе крізь небо,
Щоб сказали прийдешні:
А щастя колись було...

Об душевні льоди люди стерли до крові нерви.
Світ цей повен свободи,
Доки є над собою сміх...
Час любити живих:
Ціла ж вічність іще для мертвих.
Протанцюєм життя
І навіки пробачимо всіх.

Нехай Сонце співає

Простеньку пісню колиски

І лікує незнаністю
Наш дерев'яний біль.
Простягаємо руки:
Зоря, наче серце, — близько.
А секунди і метри
Покірні Божій судьбі.

Із залу суду, як із раю, виходить Миклуха-Маклай.

Миклуха-Маклай
Я себе лиш виню
В цій весняній морській зажурі.
Бо ці судді й присяжні —
Вони не такі вже, як я.
Світ цинічний, мов хрест
На стурбованих грудях фурії,
Що за пісню — чиясь,
А за золото — нічия!

Як одягнена в море —
Освітлює синє море.
Мідним подихом кіс
Заморожує серця стук.
Вивчиш мову живого…
Морські коні таке говорять,
Що різдвяна свіча
Відлітає з воскових рук!

Я собою стаю.
Магомети іскрять об мене.
Слід зорі на мені,
Слід моєї ж долі-зорі,
Що упала з очей,
Різко-скляно черкнула вени
Й наробила нових —
Безрусельно-п'яних рік.

Рвані рани степів
Залікують четверті півні.
А я плавати буду в Початок
Ще вік, а чи, може, два...
Кожній владі — дивак
І кожному серцю — рівня,
Бо дзвенів, і співав,
І вітер в кишенях рвав.
Садив його в землю дідівську
Ще й снігом обігрівав,

Доки дерево Роду,
Зоряне Роду Дерево,
Що на Вічну Калину подібне,
Не піднялося
З приспаних отарами трав.

Брат по духу
Щось пропало кругом і у нас, і у цілім світі.
Зрозумів на Суді я, що, то таке було:
Ніби в космос літаєм, чисті, комфортні, ситі,
Але немає того, що для душі — крило.

Ніби й вареники ліплять заморські машини,
Калину підживлюєм кров'ю своєю й пташиною,
Але якось немає первісної радості — України.
Якось не гордо більше зватись людиною...

Музики...
Музики!
Музики?!
Музика вмерла, мов лопнули струни і жили відразу,
Наче від сліз поржавіли шаблі: не життя, не смерть...

Точене боксом, футболом, тенісом тіло,
Може, здалека й нагодує стильну античну вазу,
Але всередині —
Дерть.

Брат по крові
Це вже проблеми тонкої кишки.
Щастя й "халява" сильних люблять і ніжних.
Ми лиш за сіллю любили ходити пішки,
А на весілля і похорон —
На кращих конях, яблунями весняними засніжених.

Це ж свіжої крові і вітру треба,
Щоб їсти і веселитися,
А ми їмо, як песята,
Мугикаєм, як воли.
І любим довго-предовго
На річку, дівку й вогонь дивитися.
Вже лежачи під хрестами,
Пити небо своє —
Полин.

Танцює й сміється над нами Велика Ведмедиця,
М'яким мерехтінням шуби
Запрошує в благодать,
Бо молодість людства, як молодість серця, —
Не вернеться.
Знаходимо мамонта в морі піщаному —
І говоримо: "Да..."

Бо ж печаль молода,
Як ікона із голосом юної відьми,
Що рве з м'ясом кохання,
А кістку ділить на двох.
Всі ми так чи інакше
Стоїмо за ворітьми —
Або зі сторони раю,
Або з тієї, де Бог.

Скрізь, буває заклинить:
Ні друзів немає, ні коренів.
Сині зуби печалі ламаються
У глибині самоти.
І пішов би від себе
На всі чотири сторони,
Та нема ні любові, ні золота, ні мети.

Із біблійним розмахом
В крові купаються зорі.
Ностальгія слов'янська
Їсть поїдом ланц золотий
І натільний хрест.
Я би світ поділив
Не на чорні і білі,
А на здорові і хворі,
На те, що модне й блискуче,
І те, що не все помре...

Дуже кручені люде,
Мобільні, мов краплі ртуті,
Й люде дуже ліниві —
Ті, що "дві матки ссуть", —
Крайності.
Сходяться ж у серцевинній суті.
Так шмарки і ртуті краплини
Подібні на не-росу.

У листах до калини
Про піраміди пишем,
Храми майя, ацтеків, —
Іскрами по воді.
А вітер бузковий очерети колише.
І мама, і тато іще молоді-молоді...

Лірник
То ж послухайте, люде, сказання про землі дикі,
Про Миклуха-Маклая такого, яким він був.

Не мовчить — благоденствує нині нашим "язиком"
Той, хто не голос крові, а золота дзенькіт чув.

Ми, українці, надіємось більше на землю,
Аніж на себе і Землю.
Він же надіявся, вірив
У зірку, блукаючу, як душа.

Запах волі дурманний манив його
В ясну, як очі красивої відьми, темінь,
Дух же простий був —
Мов козацьке лоша...

Тріскотня кулеметів та радіоефіру зовсім заглушують Лірника.

2. Острів у тумані — Нова Гвінея.

Неторкнута, первісна свіжість стихій — вітру, вогню, води, землі...

Миклуха-Маклай голосно читає "за кадром" свій "Щоденник".
Папуаси мене прийняли за пришельця із Місяця.
Серцем били в баруми^*, жували бетель^** хмільний.
Благородність природна під масками не поміститься...
Знято маски рослинні.
Голі стояли природи легкі сини.

Довгоногі дівчата, чутливі, мов термомйтри.
Наче хлібні дерева — з цицьками були жінки.
Лорі^{* * *} й кокі^{* * **} мовчали.
Ніхто не боявся вмерти.
Підходили смішно.
Торкались довірливо до руки.
Із високих (аж сумно), глибоких, як море, вогнищ
Духи древніх кенгарів^{* * * * *} летіли дивитися в даль.
Тому, мабуть, і досі хтось під зорями стогне.
І тремтить в черепах папуасів
Свячена, мов кров, вода.

Таємничих, розкішних околиць зелене свято
І пісні папуасів без масок і в масках теж.
Онім, онім^*... та ікла, і ласка...
Ласки кругом багато.
До дітей і телумів**, жінок...
І до того, що ще шукає меж.
Папуаси створили красиві, як вітер, міфи
Із кори і трави, крокодилячих шкір і гамб^{* * *}.
Океанія — сагю^{* * **} моєї душі,
Духу мого сізіфи,
Ви робилися мною потрохи
І вами ставав я сам.

Там кричали по ночах( шумніших, як дні)цикади
І незлякані пострілом птиці.
Землетрус… і дощ там буяв,
Від якого просили у мене ліків...
А я давав дітлахам шоколаду,
А хворим — опію,
Щоб забували на ніч своє "я"...
Щоби біль обманути,
Більшим зробити й ближчим,
Красивішим зробити між смертю й життям місток,
Адже слово бездонним здавалося, нижчим
Перед білим, як світ, хаосом людських кісток.

...Я скучав за сестрою, Мещерським — найкращим другом.
Ще Тургєнєв і Герцен до нас приходили в дім…
Рідний Малик, в якому помістя було, —
Батька мого заслуга.
І направду солодкий був "отєчества дим".
Але кликало щось в далину, в глибину — до губок.
Рвалась біла сорочка, вітрило моє сумне...
І боялася мама, що світ цей усіх погубить,
Але спершу сина її — мене.

Наче кремневі губки
В Червоному морі — люде.
Повні хвилями очі.
Втома від долі і щасть.
Але щось мене кликало,
Сонне, як пісня в грудях,
І струнке, як свіча.

Не від Чогось втікав я,
А йшов чи летів до Чогось.
Бачив ніжні світанки —
Як пінка на молоці.
Мабуть, вірив у Бога...
Вірив. Звичайно, вірив.
А як думав про небо —
Чумак ішов по лиці.

Папуаси боялися стригти своє волосся,
Пуповин — не боялися різати.
І не знали чужин.
Чужиною для них вже б сусіднє село здалося,
Як для пальми — полин.

Загорілась вода в їхніх жилах,
Яку привезли...
Врешті, врешті... такі привезли, як ми...
А вони, папуаси, до неї гребли,
Поламали весла,
Адже були дітьми.

І грішили дерева старі — як Христос, хрестаті,
Бо не хтіли, не вміли й не знали, як помогти своїм.
Так спокійно вони ішли на човни і хати
І під блискавку, і під грім...

Так уже на руці...
Я Дорозі повірив.
Переламано спис папуаський
Над собою і у собі, у собі.
Ремигали воли.
В Петербурзі сиро було і сіро.
Цар — фарбований лис.
Двір — фарбований ліс.

Ось і літо пройшло.
Відлітаючі гуси
Забирають дітей і гніздо,
Залишають себе.
Небеса над вітрилами срібно-русі.
Доленосні зірки опадають з небес.

Сонце також пливе.
Дикі діти із нього сміються.
Жовті трави — дива
Для жінок із цнотливих країн.
Зупиняючи мить,
Загоряються вітряні люди
І хрестами виходять
На дороги мої.

У нещасті оцім
Хтів я вільної волі,
А у щасті нічнім
Прагнув болю й вогню.
Хтось украв у душі
Ціле море зірок і солі,
А я в цьому себе виню.

Чи хотів би ще раз повторити?
Природа ж вічна.
Хто ж відмовиться ще раз на душу
Вдягнути плоть?
Так на ґнотик тоненький
Віск одягає свічка,
Так мороз вишиванку свою —
На глибоке скло.

3. Зал судових засідань.

Гул ракети за вікнами наростає.

Захисник
А найважче було не тоді, коли дуже важко...
Коли крила замерзли чи натерлась нага нога.
Як бездонна душа відчувала себе монашкою...
А найважче було, коли Ти догодив богам.

Бо тоді відчував, що щасливий, легкозаймистий,
Хоч неторкнуте дерево на тобі розпинай,
Як хреста на Христі.
Порожнеча чекає, щоб горло скувать намистом.
Забуття, простоту відібравши і сенс путі.

А нестерпно було, коли ти закохався в Неї:
Далечінь ревнувала і плакала, як могла...
Ви любили взаємно — пілігрим і остання фея,
Добра-добра й красива, і конструктивно зла.

В час, коли щось прокидалось звірине
В природі плоті,
Ви цілу ніч (так дві свічки стають одним...)
В райському вогнищі свята любові
Купались, як осінні дерева в рідному злоті,
А далина вам жмакала постіль
Волоссям своїм сумним.

Потім двоїлась:
На потойбічну й Нову Гвінею —
Тобто на смертну й житейську печаль,
Як на два крила.
Доки хватало здоров'я —
Ти вибирав острови в океані і фею, фею...
А далина потойбічна сама за тобою йшла.

Ще ж були мама, і цар, і брати по крові,

Ще ж і по духу брати —
Журавлі, журавлі, боривітер і чайки дві...
Коли ти в дикій хижині тихо вмирав —
Приходили привиди кольорові —
Ще із одного острова — Хортиці —
Предки твої, генів твоїх вартові.

Дзвінко на чайках пливли по нервових жилах,
Наче білі тільця кров'яні, що вбивали гидь...
В них своя далина і долина,
Але у вас однакові крила,
Може, навіть однакові друзі і вороги.

Прокурор
Але ж він їх забув!..
Саме тому я протестую!
Він не чує тих чайок в собі.
Їх втопив, спалив...
Він Гвінею будує,
А Україну руйнує.
Адже немає без кореня
Ні баобабів високих, ні ковили...

Так — котиполе лише, перекотиполе...
Океан перекотить —
Зачепиться за живе...
Він прославив Імперію,
А не Украĭну обездолену,
Хоч українцем був...
Тому йому, просто кажучи, фе!

Клонувати продажність, пробачте, іудство духу!..
Це безпам'ятство серця
Так просто нам не мине.
Пом'янули — і добре — мандрівника Миклуху.
Він Украйні, звичайно, не ворог,
Але щось сумне-сумне.

Брат по духу
Може, поняття волі ширше, ніж батьківщини.
Спокій космічний більший за волю воль.
Може, це mea сиlpa, а не його провина...
В кожного пілігрима своя мусить бути Асоль.

Поняття Вітчизни старе, як "плем'я" поняття.
У ньому є дикість.
Шляхетність не знає меж.
Благородного оленя дикість?
Шляхетність свійського свинського щастя?
Миклуха хотів бути губернатором острова —
І не менш.

Але німці жвавіші були.
І забрали в нього
Вітром точених юнок,
Хлібні дерева і даль.
Самодержець російський був не скупий, та строгий.
Досить з нього Сибіру, Кавказу...
Міг би дати Миклусі не владу, а славу — медаль.

А що бідний Миклуха...
Пробачте, це власна справа.
Не господар, не вміє, не хоче... живе, як дим.
Може, в нього з дітей уже власних своя держава?
Бо ж невже папуасок не наблудив?..

Навіть заздрість бере — дичини стільки в нього тої:
Зовсім юні іще, дощові, громові, дзвінкі.
Я не вірю, що він жив із ними, як брат із сестрою...
Як із внуками старики.

Його богом вважали...
Чи з нас хто відчув цю благість?
Він — "Людина із Місяця" —
Був земним преземним.
А вони — папуаси — наївні такі бідолахи,
Гордилися, тішились ним.

Захисник
Через шлунок, панове, не варто у душу лізти.
Час усе відібрав.
Він легендний тепер — і край...
Ви шукаєте ангела, а чи людину з вина і тіста?
Ми знайшли його —
Чорта чи біса, чи грішника, але пілігрима...
Отож — пора!

В кожнім бунті багато печалі й важкого Сонця.
Віз Чумацький над нами скрипить і скрипить,
Як планетна вісь.
І нащадки чи предки заглянуть в наше віконце,
Все одно — нетутешність.
Хтось їх сюди привіз.

Хто у нас зазирне? —
Більш могол ти, чи, може вікінг?
Адже навхрест ходили крізь нас всі,
Кому не лінь.
І зорею ставала сльоза, і шляхами — ріки...
Хто ми й що через сім поколінь?

Більше-менше усі ми —
Компот із вітрів і генів.
Різнотрав'я таке — що не знаєш звідки й куди.
Але судимо так, як щеплені груші — старого клена.
А насправді усі ми, усі ми — старі сади.

Всі потрапили в пастку,
Що чомусь зоветься світом.
Хочем вирватись, хочем...
Колумбів шукаємо, ох...
Давайте Миклуху клонуєм,
Подивимось в його очі,
А потім вже —
Як дасть Бог.

Суд зашумів.

Нащадок
Мабуть, це не війна патріотів і космополітів.
Тут зійшлися технічний і людський природний дух.
Воскресімо Христа з плащаниці,
З пилку палестинських квітів? —
І побачимо — чи розіпнемо,
Чи послухаєм ще раз кров його молоду.
Бо ж він також казав,
Що ні елліна, ні іудея,
Що нема батьківщини,
Лиш царство небесне, там...

Голос із залу
Так він що? Він, Христос, —
Пілігрим ідеї (чи Іудеї?).
Він був столяром.
Хрест собі й вистругав сам.

Брат по крові
Підставляти щоку диким зорям,
Всесвітнім штормам?
Ми і так підставлялись
Татарам, монголам, всім…
Зрозумівши буквально гумор Його
Світлий-світлий, аж чорний.
Ще би трохи — й були би на небесі усі.

Тільки потім врубались,
Що все те не так буквально,
Що дорога до щастя лежить
Через білий біль.
Українській душі рідко буває сально,
Адже душно у нас:
Сало кидають в сіль.

От і щастя виходить таке,
Як сирітські сльози,
Чи калиновий сік,
Чи на шаблі шматок землі
(То і є батьківщина),
Яку не об'їдеш возом,
Не відріжуть у тебе її
Ні пани, ні королі.

Може, так і Миклуха —
Смішний бунтівний і грішний —
В руку взяв своє серце,
Як грудку з дідівських нив.
Світло бавився ним,
Як кажуть, бавився
Зовсім дорослий Крішна.
Бавився, бавився —
Аж до жнив.

Потім осінь заквітне
Рожево, терново, ніжно...
І брехливого золота
Кине в холодний щем.
Всі зусилля людські, всі пориви
Також засніжаться.
Ну а ми тільки в пам'яті оживем.

Адже навіть отой, що воскресне, Маклай, —
Вже не той, що згаснув.
Це вже інша душа
І молекули тіла теж.
Наш малесенький суд
Чи судилище, власне, —
Наче шлюбна любов
Чи садіння дерев:
Кинеш палку —
Щось проросте.

Ми легенди оживлюєм.
Хочем летіти в безвість...
Та не це головне.
Ми шукаємо Бога. От.
Ми побачити хочем
Найвищу мудрість і безум.
І олюднити прахи,
Й придумати анекдот.

Суддя
Наказали вже всього.
Не Суд же, а Рада, віче...
Хоч бери голосуй...
Наче гетьмана вибирай.
Лиш на рівні емоцій
Ми знаємо, що таке смерть і вічність,
Райське пекло, пекельний рай.

Ну а тут поєднати потрібно
Рентген з гіпнозом,
Лікування травою і лазерно точний нерв.
Так природа тривожно єднає
Сонце з дощем і морозом,
Гнізда пташині
З корою старих дерев.

Може, ще раз відкриєм
"Щоденник" Ем-Ем Маклая.
Хай щось скаже за себе,
А то мовчить, як полярна зоря,
Що така знаменита,
Але ж про це не знає...
Але їй-Богу недаремно згоря.

Захисник
Кажуть, Гоголь писав
Із роду Маклаїв Тараса Бульбу...

Прокурор
Гоголь сам запродався.
Від того й, напевно, умер:
Серед мутних, як бутель,
Столично-расєйських гульбищ,
Долгоруких, як Юрій...
Що були і є дотепер.

Брат по крові
Гоголь справді писав
Із роду Маклаїв Бульбу Тараса…
Бо Маклуха Охрім —
Отаман запорізький —
Мав трьох синів.
Середульший — Назар —
Закохався у польську шляхтянку —
Красиву якусь заразу.
Через неї козак
Воював на чужій стороні.

За цю зраду Охрім
Власноруч убиває сина…
А із Гоголем вчився
Григорій Ілліч Маклай —
Брат по крові
Батька Миклухи-Маклая —
Людини,
Про яку ми говоримо,
Якого, як великого гуманіста,
Знає Земля.

Наш земляк в Індонезії —
Справжній герой, співвітчизник,
І "той, що дарує їжу",
Бо Маклай означає:
"Щедрий на хліб і сіль".
А якщо вже до діла,
До справи нашої ближче,
То Маклай у світи із собою
Чотири книжки носив:
"Що робити?!",
Міцкевича томик,
"Фауста" Ґьоте,
Свого Гоголя повість —
„Тараса Бульбу"…
А ви…
Спочивала душа
І вічнішала від роботи,
І простішала, наче роса від трави.

Філліпіни, Малакки,
Австралія та Мікронезія…
Це вже інші книжки,
Переписані ним самим.

Гоголь сам до кінця
Між двома загубився лезами
І по лезу ходив
Серцем своїм важким.

Прокурор
Довго билось воно
В павутинні доріг і стежок.
Все життя — наче викуп себе
З тих містичних пут.
Бо чим більше свободи,
Тим більш хтось за нами стежить,
Тим більше чоботи жмуть.

Захисник
Теплокровна істота завжди
За собою тужить.
Бо над нею навіки
Холодний вакуум зір.
І доки буде битись
Останнє серце в космічній стужі, —
Буде любов, розлука,
Битва та гра,
Світла безодня вір.

Будуть лежати під небом
Сумні і вічні —
Ті, що літали і бігали
Навкруг осі Землі.
Вітер — їм дзвони і пісня,
Зорі їм — свічі,
А журавлі — журавлі...

Ані вогонь, ні вода, ані вітер
Не мають дому.
Люблять свободу стихії,
Без неї — тлін і ставок.
Адже пожежа —
Це бунт сірника чи краплини рому
Проти простору пелюшок.

Навіть Земля літає і крутить світом.
Може, їй також покинути хочеться все?
Може, й забути...
Горами, хвилями мати космічний вітер,
А не солодкий, як сало,
Душок осель.

Брат по духу
Чи п'яні, чи мертві лежать на снігах сніги.
Над нами Маклай — як серце сліпого звіра.
Змарніла Земля верстає німі круги
Заради своєї любові й чужої віри.

Крізь бороду часу — гіркий і глибокий сміх.
Візьміть мене, Діду, з такого земного щастя!
Он ті, що ростуть полинами в кінці доріг,
Невже вони вірять, що дух наш на щось придасться?..

Спить вічність з очима,
Відкритими, як роти
Сумних жабенят, що стріл ще своїх не стріли.

Чи п'яні чи мертві пливуть по слідах сліди...
Чи то, перепрошую, Стіксом пливуть могили...

Брат по крові
Багато ми тут говорили про землю, вітер,
Вітчизну, державу, свободу — і що головніше з них...
А в нього ж, Миклухи, було велике кохання, діти —
Як пісня вітру, що спить,
Згорнувшись клубочком,
Від осені до весни.

Була ж ця англійка тонка, як фальшфейєр —
Або тонкостанна гільза.
Любила у ньому Його —
І не більш, не менш.
Безгрішшя й гріховність його крутила,
Як танцівниця кільця,
Навколо стану свого, земної осі і богів,
Диких, як мед, племен.

Брат по духу
Ну не любив, не любив він цивілізації!
Ну утікав він від неї в коріння трави і слів.
Чув розмову між губками моря і млосним світом-цвітом акації,
Усього земного і непочатого на Землі.

Ну а щодо кохання, то можна писать романи
Про його глибину і про крики пташиних крил.
Він настойкою опію біль притупляв.
В тапэ^*, як в туманний ранок,
Кутав душу свою, коли та вже не мала сил.

Голос Миклухи
...І бігла вона. І летіла зоря за нею.
І розбивши кавун об кавун,
Ми пили, наче сік небес.
А Бетховен, що хтів,
Те й робив з душею моєю.
А над косами моря
Фіолетово танув без.

Танцювали метелики в східному сяйві карому.
Сумно пахла свіча,
Немов на Купала Дніпро...
А вона...
А вона вже лежала,
Немов гітара.
І крилатий корсар по струнах розвіював ром.

Урочистого спокою вже не бажалось більше.
За волосся тонкіший —
Млів горизонт руна.
...І бігла вона.
І у світі було біліше.
І море було...
І небо було без дна.

Брат по крові (читає лист)
Він листи, як листки, відривав від хребта і пальців,
А вони білим цвітом ставали з рожевим сном.
І летіли у даль, розпливались димком по гальці
Ті листи до своєї коханої —
Маргарити Робертсон.

"Душ єднання сьогодні просте, як біль...
Як вогонь без тепла і світла.
Що в ненашу дорогу візьмеш собі?
Щастя — вечір... печаль Всесвітня.

Я віддам тебе морю. Ну як же так?
Я б тебе не віддав ні за що!
Є у долі дівочої тайний знак:
Вибирати подібних до себе душею,
Не кращих.

Повнолуння без тебе якесь нічне.
Мені добре з тобою і просто.
Відіграєм життя своє весняне
І прийдемо до моря в гості".

"Тільки смерть може нас розлучити", —
Писала вона до нього.
А батьки її проти були, бо безгрішним (без грошей був)...
А вони таки йшли (бо це доля) поміж людьми і Богом —
Навіть дуже щасливі —
У даль свою голубу.

Маргарита йому стала вірним коханим другом.
Помагала в роботі. Була з ним одним-одне.
Так вони і зосталися разом за тим віковічним кругом,
Який ні травинки, ані орла не мине.

То ж послухайте ще раз, судді і свідки, листи Маклая —
До тієї, кого він любив, як святі пісні, —
З генетичних глибин до безмежжя, того Безкраю,
До солодкої муки обірваної струни.

"В рожевій мушлі море привезу.
Печаль мою, захвилену і пінну,
Доповню я гаданнями зозуль,
Зітханням вітру в полі тополинім.

Мене солило море недарма:
Я буду довго в себе зберігати
І даль, і сум, і те, чого нема,
Але за що не шкода помирати...

Там — голос чайки гріється в човні
І скелі — посивілі від загару...
Морське чоло наморщив добрий гнів,
А вітер вітру замовляє чари.

...Лежить та мушля в мене на столі.
У ній шумить моє далеке море.
Ідуть та йдуть крізь мене кораблі
І, як печаль, стають комусь прозорими".

Або ще ось такий, філософський, ліричний дуже.
Міг би він починатись словами "коханий друже":

"Під сивим волоссям, неначе під снігом, — тепло.
Я постарію різко. Ну так — ніби зовсім вмру.
І море нічне затопить душі півстепу.
Безкора калина вислизне з мокрих рук.

Я постарію різко. Ну так — ніби зовсім мертвий.
І друзі не встигнуть позаздрити, а чи допомогти.
Але збаламучена доля гратиме в карти вперто.
Смерть програватиме.
Плакатимуть чорти.

І море нічне затопить душі півстепу,
Холодним кипінням зоставшись на самоті.
Під сивим волоссям, неначе під снігом, — тепло.
Безкора калина...
Безрука Венери тінь".

Потім знову про море до Маргарити говорить.
Так говорять про все — про життя, головне в житті.
Все виходило з моря, отже усі ми — море.
А отут просто так зупинилися у путі:

"Давай-но, море, вийдем з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Із піни ти народжуєш богів,
Солониш пілігримам прісність волі.

Душа у душу, море, заживем.
На що тобі затоки, де так мілко?
Давай себе в собі перепливем:
Наскільки нас зосталося — настільки.

А ці шторми... У мене їх не менш.
Ти мені віриш. Тому ми зустрілись.
Мої річки течуть по трубах вен,
Твої зігнулись, та не надломились.

Лише одне — від себе не втечеш
(Хоч у собі втопитися і можна), —
Ми чуєм вдвох...
Життя не має меж.
Хоч має межі наша хвилька кожна.

Отож, давай — виходим з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Народжувало з піни ти богів,
Саме ж несеш вагу людської долі".

Захисник
Це кохання, панове, — остання природна проба.
Той, хто здатен любити, той вартий любові теж.
Найпрекрасніша жінка небо хитне над гробом,
Грішним порухом крові розбудить в сльозі святе.

Між людьми і богами —
Це те, що вартує свічки.
Ну який же він зрадник,
Коли він не зрадив Любов?

Морем, вітром, зорею, травою пішов
Миклуха-Маклай у вічність...
Хай повернеться в гості,
Повернеться в гості знов!

Брат по духу
Він порвав горизонт, наче круг на сльозі любові.
Він летів, як летять в глибину...
Запорізький Ной.
Досконалий, як вітер у чорному тілі,
У білому, чистому слові,
Романтичний і вірний собі,
Як старе вино...

Нащадок (виходить із залу суду, відсторонено говорить)
Ще би довго вони сперечались: не вбити — вбити,
Воскресити чи ні цей яскраво летючий гул,
Як би бомби у небі, неначе могильні плити,
Не попливли із Америки на Кабул.

Люди зараз танцюють, як звірі в ковчезі Ноя.
Прикладають до рани то церкву, то спирт, то кров...
Всі ми чуєм хребтами вісь земну за спиною
І холодне та ніжне пташине перо.

Жовта преса калини й тополі пухнасте слово
Не заповнять пустот у кістках, у серцях, у снах.
Так нам вічнісно якось,
Коли світ важкий, нездоровий.
Так нам людяно якось,
Коли загуде весна.

Тоді пісня із пісні сміється,
Як пташка із пташки.
Тоді щастя приходить —
Дурне і легке, як хвіст.
А Марія з Магдали —
Найперша в життя монашка,
А Христос — найгріховніше руки розкинув,
До душ летючи, до звізд.

Він же також казав,
"Що ні елліна, ні юдея"...
Його також зарізав би Суд отакий, як цей?
І якби не літак за вікном,
Я забув би хто я і де я.
Я би сміху не мав —
Як останньої з панацей.

... Почалася війна.
Світ приречений, мабуть, сваритись.
Псом бездомним побродить —
І знов до початку йде:
Там немає ще скла.
Там усе напряму: рот у рот говорити.
Не комп'ютер, а серце
Секунди в тік-тік пряде.

А Маклай — емігрант,
Бо Московія — це емігранти:
Наша Київська Русь,
Що колись пішла з берегів.
Так для Англії, Франції
Стали Сполучені Штати.
Долгорукий від батька поїхав
І в лісі Москву зробив.

Потім, правда, вернувся
До матері міст древньоруських.
Там же й душу віддав небесам
І на крилах ліг.
Порівняти, судити їх не беруся:
Той і той — уже чийсь оберіг...

Суддя
Так як я зрозумів, то Маклай — посланець культури
У невиспану дикість, чи швидше — первісність, от...
За культурну первинність, незайманість кучугури...
Свого серця великого він патріот.

А Воно — Україна, і Січ, і планета, і Всесвіт голий,
І Творець того Всесвіту — серце...
За ним він ішов і йшов.
От воно до сих пір нам, нащадкам,
Болить і коле,
Коле...
А Дніпро голубий — на ньому глибокий шов.

Він достойний, звичайно.
Бо він на Землі — людина.
Але щоб клонувати...
Дивіться, який цей світ:
Це Творець посилав
Свого єдинородного сина,
Щоб спокутував
Наші гріхи
За міліони літ.

Другий раз не приходить.
Ще рано, або вже пізно.
Світ горить, як горів...
Ну а ми у нім сірники.
Не настільки, як нам здається,
Ми головами різні.
Не настільки єдині —
Як сльози однієї ріки.

Все відходить кудись.
Зостається лиш Моцарт і камінь.
Ми із музики ліпимо
Лиця близьких людей,
Наче серце із хліба —
Здивованими руками,
Наче воду із вітру,
Якого нема ніде.

Слід Христа молодий
Ще літатиме довго з водою
Над серцями акул,
Над глибоким камінням скал.
Мавка з білою скрипкою —
Наче сестра із сестрою,
Наче з рікою рука.

Плаче кров'ю історія.
В ній Запоріжжя і Спарта.
Десь народиться вітер безсмертний,
А десь засне.
Воскрешати Маклая тілесно,
Гадаю, не варто.
А ось дух його чистий для нас —
Головне.

Бо одні без кори
І без кореня інші гуляють.
Вітром зламана стежка...
Не знаєш, куди іти.
А Маклаєва хата зверху і так,
Не скраю! Не скраю.
Вище хіба що зір молоді хрести.

Брат по духу
Зробим пам'ятник вітрові,
Що переміг тяжіння —
І земне, і душевне,
І грошей, і влади — теж.
Боже наш,
Скільки ж можна:
Здається, пора осіння...
А приходить весна —
І знову немає меж.

Брат по крові
Будуть сильно скучати за ним
Папуаси дивні
У сирих, наче м'ясо,
Цнотливих своїх лісах.
Воскресити можливо мамонта
Із кривого, як Місяць, бивня.
Та чи варто, чи треба —
На наших, людських, судах?

Адже сніг веселить лиш дітей.
Сивина — не срібло.
Бородою заріс, як могила травою, час.
Острови Океанії —
Як на льодині риба,
Як у людині свіча.

У словах президентів
Багато-багато крові,
Але мало землі,
На якій і пастка — гніздо.
Без любові немає мистецтва,
Немає мистецтва любові,
Тому рано когось воскрешати,
Доки сам не вернувся
Від смерті
Крім Бога
Іще ніхто.

За вікнами суду чути постріли.

Суддя
Світ росте, як вогонь, —
Не сумний, не веселий,
А впертий.
Йдем по березі Стіксу
І п'ємо його з долонь.
Народитися — щастя,
Ще більше щастя — померти.
А летючо прожити —
Не кожному повезло.

Ми судили себе, не Маклая.
Він — наша совість.
Ми її воскресили.
Хай буде вона, як цвіт...
Наші душі — мов космос,
В якому зіницями
Світять сови.
Як від світу піти у світ?..

Хай він буде тихеньким,
Як пісня зорі і свічки.
Хай він буде бурхливим,
Як хвилі магнітних бур.
Йдем у вічність.
Судом всім ідем у вічність,
Як на Раду,
А чи на перекур...

Вибухи за вікном частішають.
1 грудня 2001р.

ГАДАННЯ
Любові, київській відьмочці

На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
...Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.

Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси...
Друг став ворогом, ворог — другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.

Страшно й смішно. А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби...

Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави...
Чом у нього тремтить рука?

Туз бубновий, пікова дама...
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.

Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
Це вже доля така.
Пробач.

* * *

Зорі падали так, як в могилу монети і люде.
Кров, розбещена слізьми, блищала, немов фольга.
Птахи брали на гнізда волосся твоє, а груди —
На сніги, на своє безголов'я моя пурга.

Обривали грушки, обережно, як ранні дзвони,
Мов просили вечеряти в добрих старих дерев.
На красивих вітрах засинали — хай Бог боронить...
І з біблійним обличчям блукав поміж нами лев,

Доки сивий вогонь його серця в пітьмі не зморить,
Небеса відіб'ються в дзеркальній крові птахів.
Здасться рідна крижина чужою своєму морю.

...Зорі падали так,
Як я тобі хотів.

* * *

Сиджу собі.
П'ю горілку із ангелом-охоронцем.
Земля у нас — хоч закушуй,
Занюхуй його чуприною.
Усе у житті вже зроблено:
Калиновий рай посаджено —
І продано разом із хатою
Під золотою ринвою.

А діти...
Святі метелики.
То зловлені, то відпущені.
І зорі вже пораховані,
І трохи немає всіх.
І стежка моя все тоншає,
Тоншає, та не вужчає.
І лід вже на ній тонюсінький,
Наче пташиний сміх.

Втягнувся у вірші макові,
У пустку гарячу ерову.
Холодні скарби єгипетські
Світять, не гріють світ.
А я із хребтом із тонкого дерева
Стою в цирку (а чи театрі) на голові.

А я боюся комп'ютера,
Вахтерів тире політиків.
Пішов би в Чечню — боротися,
А раптом — не зразу вб'ють.
Трохи дітей усе-таки.
Сам же без батька літував...
Сиджу собі.
З ангелом-охоронцем
Вічну горілку п'ю.

* * *

Тихо. Чути дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за Вітчизну хто загинув,
А чи кров'ю пісню написав.

Може, час іде комусь, як простір,—
Важко і святково, в нікуди.
Як дитина, плаче, хліба просить,
Наче умираючий води

Сторож духу бродить полинами.
Кінь пасеться.
Лебеді пливуть.
Просять народитися синами,
Хто зарано впали у траву.

Все стає словами кам'яними —
І японське сало, і жага.
Тільки біль згортається незримо
На липких ялинових кругах.

І вогонь старенький доживає,
І бандит стріляє в небеса...
І пекельно спокою (не раю)
Хочеться з душею сам на сам.

* * *

Над вікном щербатий Місяць плаче.
Сам не знаю, звідки ця журба...
Чи пропив те, що мені призначене?
А чи серцем без вісті пропав?

Може, чорні очі засмутили?
Може, сиві крила обняли?
Може, скоро на весіллі милої
Друзі посідають за столи?

Може, я покину батьківщину,
Ну а рідні в небо відійдуть...
А чи білий кінь мойого сина
Вже зорю сподобав молоду?

Гнуться верби, степом бродить вітер.
Тут козацька воля і орли.
Я люблю вас, гості цього світу.
Ми це свято разом відбули.

Може, тут і злі здались, і горді.
Що ж, пробачте, трави і боги...
Важко нам. І ми до вас пригорнемось,
Як сльозинки до близьких могил.

Та допоки серце б'ється часто,
Ти кохаєш і коханий теж,
Все-таки вартує хвиль нещастя
Світ оцей, в якому
Проминеш...

СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ

Американський щоденник
(поїздка перша)

1.

Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім'я отця і сина.
Довгі нігті обрізані листям пливуть у човен,
Що над риб'ячим небом гойдає домашній Місяць,
І надкушену свічку, і квітку, що йде у плід,
Слимачкову усмішку, світлицю, зорю, темницю
І Колумбові кості, незігнуті в зляканій ним Землі.

Сюди їдуть грішити, не знаючи, що це значить...
І будують церкви, й бережуть, як себе, слова.
І вареники роблять, немов бумеранг апачі,
Тихим почерком пташки листи адресуючи вам.

Пияки із Пустомит мусолять нерідну юність.
Тут, в корчмі San Jose,
Пишуть вірші порожні на жовтих листках лотерей.
І бабуся-повстанка в бабусиній вишиванці
На чутливе "Спасибі" відтінює вам "О'key!".
Москалів проклинає і стильно боїться Бога.
Наче воду, цілує, заплющивши очі,
Прапур батьківщинний свій.
Причащає-прочищує душу піснями, немов дорогу,
Та купує для вічності місце в чиказькій простій траві,
Над якою каміння — немов хмародерів діти...
І ніяких знайомих очей журавлиних зграй.
Тільки зорі такі ж...
І куди ж то від них подітись?
Ну хіба що до них полетіти —
Без тіла, без діла і без Дніпра.

2.

Я з останніх штанів зробив би для нас вітрило,
Щоби наш корабель з усіма до усіх летів...
Адже краще: нехай кораблям виростають крила,
Аніж стануть човни з літаків.

Вчора шаблю козацьку струнку
Бачу в "третій столиці світу".
Та шаблями, на щастя, не ріжуть собі скрижанілих вен.
А направду: що тута (у світі)
Буває гидкіше за смерть золотого міту? —
Лиш народження міту нового —
Старого, як все нове.

Сексуально бомбити Багдад,
У сабвеях — реклама Лорки
Із рекламою "водкі "Смирнофф"...
Тут уже можна все.
Для якоїсь планети, звичайно, Нью-Йорк — гальорка.
Для В'єтнаму також...
Ну а так, то здається йому,
Що він всіх пасе:
Стару діву — Свободу, плаксивий новий комп'ютер
І посолений сніг (у нікуди, бач, слизько йти)...
Племена індіанців, Аляску, чукотські юрти,
А насправді — самого його зелені взяли чорти.

?емінґвей і Уїтмен ліпили цей протяг часу
Із глибокого ритму очей рабині-княжни,
Бо зутрінеш таку африканку —
Розіб'єш священну чашу
І племен, і народів, й Антисатани.
3.

Що ж так порожньо тут —
В цих блискучо-смердючих ритмах,
Де вино по мечах, а не кров голуба мовчить?
І бездомний, що homeless зоветься,
На прощах сміється ридма і розтягує мить.
Мов зіниці, розширює мить.
В них кастрована кішка, кастрована білка й пальма...
Якась ватяна церква — безгрішна збирає гріш.
А по ночах залізних плаксиво сміються гальма.
"І ти бруд, ітибрут, і ти, Брут...
За мене мене заріж".

Хмародерів бездомних квадратно-наївні очі,
І безбожна печаль жебраків, що не знають нас.
Їхня Флоріда, кажуть, подібна до Сочі.
І на нашу афганську — в'єтнамська їхня війна.

Зі стволів автоматів пили самогонку синю.
Культуристи-священики щось там про Хтось плели.
Нам і їм.
У нас кругла одна батьківщина.
Ми розпались.
Й вони розійдуться, на жаль, колись.

На руїнах імперії нові виростають міти,
Часом навіть релігії — як християнство от.
Ми радієм, як діти, крилаті і голі діти.
Ми вчимося свободи, боїмося її висот.
Я ж злякався Нью-Йорка.
Тепер його стало шкода.
Так, як шкода усіх і усього,
Бо все мине.
Так минають століття, діди і роди.
Так стара індіанка стрічала, проста, мене.
Так десь Барка живе —
Чи в гнізді, чи в човні, чи в Сонці,
Чи на криках гори, чорнокрилий полин де є.
Він боїться себе? Чи вовків? Чи людей? Чи стронцію?
Він — мовчання чиєсь.

А кругом — голий бізнес: порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
"Ліпше бульбу з лушпайками їсти там, де народжений, вдома",
Ніж втікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.

4.

Пахне порохом порох. І рвуть вишиванку груди.
Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт...
Дуже голосно тут. Дуже смішно і сумно, люде,
Вже чотириста років, а, може, й мільйонів, літ...

Без дитинства країна.
Лише індіанця кости — наче корінь, мов корінь...
А решта — скло і метал.
Тим болючіша осінь. Тим буде болючіша осінь.
І вмиратиме міт золотий, мов "голубая даль".

Дайте ж дереву волю — від яблук, землі, коріння —
І воно пропаде на вітрах — без дітей і гнізд.
Так хоронять дітей, так весною пора осіння.
Так старіючий негр душею танцює твіст.
Він психолог трави.
А в Нью-Йорку — степи з асфальту.
Сон чужої землі.
І не чути падіння зір.
З лебединого пуху шиють залізні пальта.
Сон чужої Землі.
Виє безвірий звір.

Сивий ангел не знає ніякої мови люду,
Або знає усі... Так, урешті, як долар-чорт.
Молоко динозаврів йому подають на блюді.

А поезія тут — просто душевний спорт.

...Але ж люди як люди.
І птиці також — як люди.
І тривожні усі. І наївні, як діти площ.
Та хто знає, хто знає?..
Зраджували й Іуду.
Скільки снігу!..
Пілатові голову замело.

Вже нестаро нічого. Лише доброта й прощення.
Що ж. Вже й міту немає для тих, що створили міт.
Дуже легко повчати, як повні твої кишені
Тих, у кого лиш пісня зосталася на обід...

Має рацію кесар і той, хто над ним, — так само...
І ця липа старенька, що квітне останній раз.
Роблять нас міліграми, а убивають грами.

Врешті — не ми є в америках,
Лиш америки в нас.

5.

Мабуть, так продавали на чокнутих ринках Кафи:
За косу і за зуби, за сніжність дівочих перс.
Українські пастушки, султанші масонських мафій,
Внук Чумацьких Шляхів безпупо до вас примерз.

Спеціально згубив, щоби потім шукати істину...
Криє матом благим свій нестерпно-блаженний біль.
Час доходить межі.
Гріє крила на свічці містика.
Батьківщина не любить себе в перинах сільських весіль.

Внук вже звик до життя —
До америк, японій, Рами...
Ще б навчитися жебрати — й можна купити хрест.
Боїмося не шрамів.
Боїмося — коли по шрамах...
Забирайте мене.
Батьківщину не руште.
Фест.

6.

Я монахом в Америці.
Ми продаємо пиво.
Кажем: "From other planets".
Кадило у нас і спів.
Не хмелієм від доларів.
Бавимося в щасливих.
Нам все менше, все менше для щастя потрібно слів.
Ці зелені листочки, здавалось, дають свободу.
Скільки ж мудрості треба, щоб взяти свободу з них!
З пісні моря і космосу вийшла душа народу.
На зелених листочках портретна печаль весни.

Брайтон Біч. Ланцюги золоті. Дієтичне сало.
Білий дім сексуальний і білі раби — то ми:
З Му-му лену, України чи Мексіки нелегали
Про душевну історію кожного можна писати томи.
Роблять чорну роботу, в підвалах живуть, у норах.
Цю імперію точать, як Римську колись такі...
Як Радянська імперія, ця розлетиться в порох.
І складатимуть внуки про них золоті казки.

Ну а поки що наше козацтво
Відносить лайно з-під серів.
І по вусах тече, й попадає у жили їм...
Хоч-не-хоч — ностальгія за Си Ре Се Ром
Прокидається в горлі і нудить, як вічний гімн.
Як комп'ютерний вірус у фінішних снах століття,
Де двозначні нулі анулюють, можливо, все...
Середина між смертю й польотом — ледь-ледь зомліти
І у стані такому казати усім про се-нс,
Що Америка світом керує,
Що тут є золото...
— Thank you!
— Fuck you... — у відповідь.
Тут — "подлєци всєх стран".
Придивитися добре: болото — воно і в раю болото.
А баран злоторунний, то він все одно баран.

Тож вмирає той міт золотий про країну Волі...
Може, він ще воскресне.
Воскреслі ідуть від нас...
І народить калина від клена сумну тополю.
Наче сон на чужій Землі — бандурна стара струна.

Я вернусь в Україну.
В початок усе вертає.
Там я буду бідніший на чорта,
Багатший на себе, бо...
Там болючіший час.
Чужина ж тільки простір має.
Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог.

То ляльковий театр, де злі барабаси правлять.
Раз у місяць із носа тече їм радянська кров.
Якщо ми йдем туди ж —
Я не вірю ні в ліво, ні в право.

Зліва серце чомусь...
Посередині — лиш Дніпро.

Нью-Йорк, 1999.

СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ
(поїздка друга)

1.

На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний рай назбирається... потім нещасних нас.

А вони головами повлазять у вушка голок
Із порожніми душами, блиском гавайських вілл.
А на старості — чорно.
На старості зовсім голо,
Бо ж людині не треба на будень того,
Що наварено для весіль.

У моїй батьківщині Христова терпка покора
І поганське шукання вогню у нічних лісах.
Як піщані годинники, люде стоять на Сізіфових горах,
Аж в бабусі страшної сріблиться коса й коса.

А тим часом, заклявши свій рід
Чи вчепивши хреста на зірку,
Комуністи стають мільйонерами,
А журавлями — даль.
І буває не тому нам гірко, що зле,
А тому, що не тому "гірко"
Цілувати коріння, аж трісла б зубів емаль...

2.

Революція тиха чумою по селах бродить
І покора якась веледушна над всім і вся,
Ніби щастям свободи відшиблено пам'ять роду
І з дурацькою маскою знято свічу лиця.

Непорібний нікому, здається, поет молодий чи Байда,
Бо не ролі, а долі із ними зіграє час.
За жінками найкращими лізе мохнатий зайда,
Волохато, європськи, по-хлопськи сторонить нас.

Річка часу ж спішить. Не встигають відбитися верби,
А не те що обличчя, чи душі, чи зорі в ній.
Тільки цвіт черешневий від злого безпліддя стерплий.
Усе інше встигає відбитись в налитім в чарки вині,
Що по корчмах скляних від трамвайних дзвінків здригнеться,
Стане кров'ю дурною, але не покличе в бій...
Учорашній придворний оп'ять на котурни пнеться.
Називають: покаявся...
Маєш тобі.

Відректись і продати(сь) — це різні їй-Богу вдачі.
Бо ж Петрове іудство й Іудська петровість є...
Все побачено тут.
Там, напевно, не все пробачено.
На моїй батьківщині кров матерщина п'є.

3.

То ж, замкнувши до весен схвильований вірності пояс,
Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов,
Щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я...
Чужина — то аналіз, чи в мене дніпрова кров.

Роздоріжжя моє й бездоріжжя — обоє гади,
Недолюблені діти свободи
Й мої хрести.
І були би до лямпочки всі політичні влади,
Але ж друзі мої скурвились до них іти.

Чи вернутись в часи, коли ми ще боялися коней
І жили грубувато — мов свічку мечем тяли.
А озера із птахом над ними нам правили за ікони
І за ліки від щастя — заварений в грім полин.

Як в старенькій церковці невидимий хор співає,
Як зриваються зорі... скидають богів і царів...

У моїй батьківщині таке щось проізростає,
Що узяв би й під серцем, як вічне дитя, зігрів.

4.

...Ще не бачу, а чую: лелеки летять додому.
В чужині зостаються лиш ті, що уже навік.
Я над ними лечу.
Кров згортається юним ромом
І здається:
На муку лиш
Родиться чоловік...

5.

Всує суча сучасність мені розпинає крила,
Щемом панських шампанських задобрити хоче дух.
Слава славі — на Місяці теж є вила
І в поліському озері можна знайти звізду.

...Батьківщина чекала і слухала голос крові,
Перебитий чеченськими лунами, як сивиною шрам.
До війни... ну, як завжди... до волі не був готовий
Боголіпний народ на берегах Дніпра.

А коли восени поспадали всі маски з кленів
І здригнулися дзвони, й заграли весняний вальс,
Наше плем'я в душі було ще простим, зеленим,
То й втікало від себе.
І наздогнало вас...

Бо вертатись до себе вам вже, здається, пізно.
Й ми підем з усіма в глухомань —
Той залізний рай?..
То ж стоїть у дірявім човні
П'яний в дим молодий перевізник,
І росте на калині кленова сумна кора.

Грубо тесані люде приходять і хочуть злота.
Й темна мудрість століть не говорить нічого їм.
В самогонному щасті росте молода голота,
В україні америк шукаючи, не Україн.

...Але це промине —
І болюче всміхнуться гени,
Як маленькі шаблі,
Як пилинки космічних гроз.

То ж тоді, восени, поспадають всі маски з кленів.
Юну Лету журитиме ще молодий Дніпро.

Отако.
Отак во.
Як бувало, так знову буде.
Тільки ж треба людині так мало,
Так мало тре...

Тому, мабуть, Америка нам не болить, а нудить.
І тому Україна ніколи не вмре.

Нью-Йорк, весна 2000.

БАБА

Мала хатинка на краю узлісся
Стоїть, як чапля, на одній нозі.
Пливе по небу вранішньому Місяць,
Мов жовтий лист по бабиній сльозі.

Немає хліба і немає сили
Іти під вітер і через курган…
Козі сусіди лугу накосили,
Бо дід поїхав аж у Магадан.

Подався дід за долею у вирій —
І не вернувся. Мабуть, стрів її…
Господь у нього, як у сина вірив,
Та люде не повірили свої.

…Біля бабусі лащаться щенята,
Пташки гніздечка у долонях в'ють.
Сини її, що стали ангелятами,
В різдвяні ночі спати не дають.

І білий цвіт, і юний усміх клена
Насипле знову їй Чумацький Віз.
Співає Місяць, мов бліда сирена.
Він забере бабусю в комунізм…

* * *

Українським поетам не можна вмирати рано.
Хтось постукає в двері, а ти у білому весь...
Гайдамаки-вітри калинові зашиють рани,
Та одна з них ніколи не заживе.

Як вітчизну Дніпро, ділить серце та рана навпіл
І впадає кудись, аж туди, у безкраю синь...
Кам'яними бабами стають там веселі мавки
Від фатального надлишку грації і краси.

Українським поетам не можна вмирати пізно.
Чую дихання трав, упавши в небо лицем.
На планеті оцій всіх рятує лиш юна пісня,
Молоком материнським пропахла і чебрецем.

І солона сльоза на устах закоханих — медом.
І на білих снігах білі коні в білім танку...
Вітер камінь різьбить, як зорю недосяжну — вйди.
Журавлині ключі висять на серця замку.

Українським поетам не можна летіти в ірій.
Більш не схоче ніхто бути долею цих степів!
А Всевишній у нас перестане душею вірити,
Коли ми розіпнем
І молодших
Його
Синів.

* * *

І сотні раз я гинув на Русі.
Чумацький Шлях сік долю, як нагайка.
Реве на ньому, складений із зір,
Той мідний бик з душею Наливайка.

Чи сивини Дніпрової струна,
Чи незабудка, як могильна рана...
Лежить моя залюбниця одна,
Порізана об дзеркало лиману.

Стареньке Сонце гляне з-під руки.
Душа складе своєму тілу крила.
Я сотні раз проходжу крізь віки —
І сотні раз мені земля ця мила.

Он бджоли доять вишню у цвіту.
Лілеї он хоронять свого діда.
Я гордий, тож ніколи не прийду
До того, що люблю, із Того світу...

Хай батьківщина вибрала мене,
Щоб їй співав, зривався, цвів і плакав,
Загину я між степом і конем,
Поранений в сплетіння Зодіаку.

НАЙМИТ ЖУРАВЛЯ

Усім, усім поетам присвячую
Я вже писав:
Поет у цьому світі
Не більш не менше —
Наймит журавля.
Обом їм зараз нікуди летіти.
В крові — земля,
І у крові Земля...

Дитинно-мудрі погляди конвалій.
Берези плачуть мовчки і про все.
А там он — дим солодкої Італії
Овідій на очах своїх несе.

І пахне дощ. І хата похилилась.
В ній ангел любить бути у гостях.
Він журавля бере за сиві крила,
Й вони колишуть наймита-дитя.

Десь дві могили Байрону замало...
І Лєрмонтов — легенда про туман...
О як вони по-людському ячали!
О як же їх божественно нема!

Очерети в свій бік схиляють вітер.
Болить хребет в Дніпрової води.
Поет — то наймит, що посадить квіти
На пальцях журавлиної звізди.

* * *

Павлові Вольвачу

Коли переможені кращі жінки планети
І ти вже спокійний, мов скло під зимовим днем,
Нехай не напишуть про тебе товсті газети,
Бо люди похвалять — то Божа хвала мине.

Життя ж починається там, де набридло жити.
А дикість і ніжність, як пара тісних чобіт.
Нема, як відомо, ні елліна, ані жида.
І котиться поле...
І степом стає в тобі.

І ти відчуваєш, і щось на планеті значиш,
Як соло, як сало із дядьком цибульним. О.
Якщо не напасти, то можеш хоч дати здачі
Й прославити прізвище в світі на ук-юк, а чи на -ко.

Поспати на сіні і кров виноградну змити
З руків'я ножа, що голісінький, наче дощ.
Настала пора, коли помирають міти,
У нас помирають, а ми вже посеред площ.

За правом інстинкту научимо час вертатись
Туди, де сніжинки — прапращури юних зір.
Народження — свято і похорон. Тако свято.
Життя ж — то робота, і каторга — монастир.

Жінки не минають.
З медовим відтінком шкіри.
Вертаються й мучать
І вводять планету в раж.
Буває, приходить замість надії віра
І замість любові —
Точковий масаж.

І плаче від сміху Мамай,
І ржавіють зливи.
І поїзд по струнах летить за пороги хиж.
Дніпро відгорів.
Тепер він уже, як пиво,
Яке ти із пляшок замість горілки п'єш.

* * *

Кипить цей холодний, неніжний до серця час.
Божки нерозп'яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" нашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин — і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола".

* * *
Тарасові Шевченку, 27-літньому

Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе...
Швидше — до себе... я би сказав, принесе.
Над Україною, мов над могилою матері,— небо.
В небі хлопчина хворих ягнят пасе.

Пісня велика. В горлі — планети грудка
З ріками й кручами. Стала. Сльозу зове.
Прадідів погляди — наче стовпи на грудях,
Небо підперли. В небі горить човен,
Ти під яким не поет, як усі поети...
Для батьківщини дух твій — Стіна Плачу.
Людство ховає таких над берегами Лети
І розпинає... Й палить слізьми свічу.

Потім, а потім...
Люди себе бояться.
Сила ж — то поклик,
Сила — то щирість ущерть...

Бути на світі може
Пластмасовим
Тільки щастя...

Горе — тернове, —
Справжнє, —
Як біль.
Як смерть...

* * *

Стояв зажурений.
Не молився.
Не хотів турбувати Бога.
На яйцях сиділа нація,
Над якою — дорога.

Гарячий пісок в годиннику
Шумів, як вода посолена...
Порізана павутинками,
Обезболена.

І пусто.
Не чути музики.
Лиш чайки пливуть із Турції.
На нервах —
Гордієві вузлики.
То і є революції.

* * *

І плюси, і хрести, й віковічна межа між ними.
Й запах страху у криках невільних нічних пташок.
А ми вчилися бути у масках стальних живими,
Переживши від яблунь цвітіння залізний шок.

Водяниста епоха безбожно шукала правди,
Прихиляючи неба чужого для голих нас.
Аж ридати хотілось — бо так відчувалося завжди.
Аж ригати хотілось, банально простивши час.

Тож накуй нам, зозуле, не років, не грішних грошей.
Щоби букви з трави край залізних доріг, а не ніж.
Ми безумно клянемо слави людської ношу,
А до божої слави любов не пускає і той же гріш.

А так легко і тяжко вмирають хіба що мрії.
А так тяжко і легко — мов бігти з крутих вершин.
Ми втікаєм від Сонця. Ми правильно жити вмієм,
Як, на жаль, не навчився божий єдиний син.

І плюси, і хрести, і пташки, і бджолині квіти
Захищаються грубістю від надчутливих нас.
Тільки Сонце сумне любить себе і світить —
Ніби справді не перший і не останній раз.

* * *

Чи то старість душі, а чи, може, то старість світу?
Знівельоване слово не може простити собі первородний гріх.
Ми здатні згоріти сьогодні заради єдиної миті.
Та й це вже банально.
Як ласка. Як ловлять зубами закохані перший весняний сніг.

Всі карти відкриті на білих столах печалі.
Як знак стародавніх письмен, поезії дух пропав.
Кому там ще хочеться знати — що далі, хто далі, далі?
Писатиму зорям, вивчатиму мову сліпих ворожбитських трав.

Вертаймось у казку. Без масок божків зіграєм.
Там на брудершафт Христос із Перуном п'ють.
По ночах пропащих згадують — не згадають —
Нелюдськи безгрішну юність земну свою.

А я пропадаю в інтимнім зітханні сосен.
Я вибрав свободу.
Я надто люблю життя!
Так страшно аж весело хтось до небес голосить.
І пухне в дідівському глечику ще молода кутя.

Помиюсь піснями. В собі відшукаю пісню.
Життя перекинути хочеться, але чи досить сил?..
Чи то старість душі, а чи, може, то світ пустотою тисне?
І — рівновелика любов до злого життя
І до рідних своїх могил...

* * *

Несе ріка свій лід — найближче небо —
І ділить світ — як діти пирога.
Все відпливе. Зостанеться потреба
В далеких друзях, чесних ворогах.

При нашому багатті мати зорі,
Які до нас всміхаються у сні,
І цілувати верби синьокорі
З вишневим соком в тайній глибині.

В землі, що наче вени заживає, —
Так швидко, так безшрамно, як ріка...
Церковний дзвін останнього трамвая
І той ліричний напис на вінках...

* * *

Така глибока кров...

Серйозний цвіт вишневий.
І дід в степу стоїть —
Весь правильний, мов храм.
У пам'яті його —
Старі моря і леви...
Очей дівочих риба чи кора.

Він ближче бачив смерть,
Ніж очі ті тривожні
З глибокими слізьми,
З глибокими людьми.

Коли нема доріг —
Нічийний подорожник,
Не страшно ні суми,
Ні шляху, ні тюрми.

Така глибока кров...
З Молочним Шляхом злита.
Не вистачає слів.
І видно через лід
Найбільшої зорі
Червоно-синій злиток,
Який летить крізь серце до землі.

Не всі ми доживе
До вітру того степу,
До дідових ночей,
До дідуха очей.
Усе розпочалось

Із вибуху й вертепу.
Така глибока кров
Нікуди не тече.

22 квіт.' 02.

* * *

А що батьківщина? —
Дитинство моє окаянне
В колгоспній печалі,
В молитві до річки і зір...

Усе, що шляхетне,
Було в ньому бідне і п'яне.
Усе що рагульське, —
На грубій стояло нозі.

Старі мої верби шуміли,
Бліді, мов берези.
І Сонце шипіло,
Спадаючи яблуком в Буг.
Оце коли кисло,
Ніщо у житті не тверезить, —
Лежу і дивлюся
У прірву річну голубу.

А що батьківщина? —
Кохання моє білопере,
Цей Місяць осінній —
Мов серце її золоте.
Крізь магму цвітіння
Ранкова проступить Венера,
В душі моїй дикій
Розбудить щось древньо-святе.

Зоря догорає —
І пахне ж і ладаном, й воском..
Хворію коханням.

В зіницях читаю псалми.
Оце батьківщина —
Розп'яття летюче і воскрес.
І птахи вертають,
І трави шумлять над людьми.

22 черв.' 02.

* * *

Вже на цій планеті, як в тюрмі.
Є церкви, є платні туалети…
На рвучкому вітрі перемін
Навіть не читаються газети.

Пахне правда, що я упізнав,
Мов перечепився через рейки,
Ніби куля, зліплена з лайна,
Чи вторинний голос канарейки.

Біль перлинний, звідки ти й кому?
Жись-горілка: кривишся, а дудлиш.
Любиш волю й долю, мов куму,
Доки в серці час настане судний.

Бо пройде закоханий Христос
По селу розпатланім, колгоспнім.
Не подасть руки йому ніхто
І байдужо не пошле на розпин.

Адже треба вистругать хреста,
Відкотити камінь, закотити...
І свята й дурацька простота
Буде кровцю вилами місити

І доїти Маньку чи Рябу,
На той світ курей смішних ганяти.
Бубабу собі та й бубабу
Попід ніс, як прадід під загату.

Бо немає другого Христа...
Є святі, пророки, цар і книжник.
Якщо й небо вже не висота,
То надія тільки на підсніжник.

КОРІННИЙ ТРИПТИХ

І
Я давно в цих краях. Ще зі скіфів.
Віки й дороги.
Тут робили із церкви корчму, а з корчми — собор.
Клали чорні хрести на груди беріз вологих
І зарізаний хліб мокали в живий кагор.

А як вишні цвіли над Дніпром — молоко збігало.
Бандуристи гострили об струни шаблі і на Січ ішли.
Ми чекали на осінь, коли було золота мало,
Юний січень державний непрохано нас сріблив.

Час міняв голоси.
А пісні зоставалися босі.
Час міняв літаки й кістяки,
А ми з воску ліпили даль.
Ми зі світу робили себе, сіті — з мавчиного волосся,
За любов до Вітчизни давали траві медаль.

Друзі й недруги нас затискали до гнаних генів.
Геніальними бути болюче було, золотими — ні.
Театральний парламент.
Парламентарна сцена.
Я давно в цих краях, а вони у млині, в мені.

Крапля точить каміння падінням, а не польотом.
Кров на серце також — замерзаючим молоком...
Але нащо питати себе: хто ти? де ти? і що ти?
Захищаюсь від світу молитвою і матюком.

II

В полиновому одурі льоду, що став золотим,
Почуваюся рівним лише із водою й деревами.
Здитиніти, здичавіти і надкусити світи,
Яким затишно й чутно хіба що у пащі левовій.

Карамельками кислими віє з Єгипту птиць.
Папіроси нагадують вогнища предків п'яних.
Пульс калини і глини навпомацки віднайти
І волоссям дівочим гірким заплескати душевні рани.

В танці генів комп'ютерні вальси і крик зорі,
Що не знала оргазму, бо, може, родила бога...
Поприходили сильні й чутливі, немов дуби без кори,
І посіяли плід свій — дурну тривогу.

То ж єдиною радістю стало — грішити нам
І вбивати любов'ю любов,
Бо ж ненавистю вб'єш лиш муху.
І хребтом для душі — дерев'яна шипшин струна...
В полиновому одурі — діти святого Духа.

III

Написати б про степ золотою густою кров'ю.
Маковиння спалити на вітрі, який вже час.
Говорити із листям летючим сліпою мовою,
Доки крикне свіча на щойно помитих нас.

На прокислі дощі і туманний, як сльози, Місяць,
Чи гидких каченят, загадкових, простих, важких.
Зорепад, що безцільно крізь нас до останніх земель понісся,
Там, де зорі й сніги, і ласкавий холодний сміх.

Яблуневий мій світ,
Запах сосен терпкий і чистий,
Бо живиця, як мед, чи бурштин, чи звичайний біль.
Написати б про степ, як писали євангелісти,
І молились жерці на купальських вогнях весіль.

Шаблеокі баби кам'яні причащалися з чаші,
Грали терпкість свою на порваних струнах річок.
Мирно гнулись на вітрі хребти солом'яні наші
І до світла пливли голоси тунелем людських кісток.

По несвіжій газеті сміялися з долі людства,
Акуратно розбивши трипільську земельність ваз...

У Молочного Шляху стільки тепер безпутства,
Що солоним асфальтом ітиму до вічних нас.

* * *

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До "москалів"? Чи повернув до "ляхів"?

Чи з морем чорним влився в океан —
До "янків" щоб торкнутися порогом.
Свободи стан... Який у неї стан! —
Тунель — униз, а вверх нема дороги.

Земля вмирає, вкутана в бетон,
А душі накрохмалені й ніякі.
"Модерного язичництва"⁸ притон.
Для тіла — рай. На всі чотири смаки.

Змішався віск із кровію шипшин
І хочеться на Хортицю назавжди.
Якщо вже взявся — час цей допиши,
Бо він вогнем про все напише правду.

Посеред ста сізіфових голгоф
Знайде одну із коренем чи пупом,
Щоб відкотити камінь знов і знов
І не знайти ні ангела, ні трупа.

Вже знаю все...
Не легшає чомусь.
Далеко йшов.
Пора уже вертатись.
Всім розкажу, адже нема кому...
Від світу добре захищають ?рати.

Тоді й приходить пещена печаль
І страдницька покора веледушна,
Немов склепали із щита меча,
Бо дуже гнило, дуже було душно
У власній хаті, в зорях, у душі,
На рівні духа, і отця, і сина.
Мов шелестіли вічні комиші,
Мов шепотіла юна батьківщина.

Ми нею всі тавровані колись.
Я в ній засну, набігавшись по світу...
А наді мною дихають воли
І гола смерть — мов нетутешній вітер.

* * *

Ця пісня з'явилась сама собою.
Так родиться вітер в полі.
І юний апостол пішов водою
Любити гріхи і болі.

Ми навхрест спивали тривожну волю,
Ходили в старі собори.
Боялися часу і відьом голих
В порожніх, мов гільзи, просторах.

І жінку — піщаний скляний годинник —
Горизонтально мали.
Під маски горбаті і павутинні
Й дешеві, мов кулі, медалі.

І думалось кров'ю. І нам служили
Святі голуби і коні.
Із людськими лицями риби мили
Мушині старі ікони.

З паперу ліпились скляні поеми
Й напівцелофанні вірші.
А десь на межі між котами й левами
Найперші були найгірші.

Порвав кровоносні судини каменю
Останній сізіф горбатий.
Простудженим голосом хлопець із Навина
Співав про батькову хату.

* * *

У чужих дзеркалах відбивається наше небо.
Той, кому трохи важче, співає думу.
Той, кому більше, ніж іншим треба,
Просить в Бога середину між болем і сумом.

Загубилось село у бігах до європ-америк.
Тільки юні хрести замість крил із-за плеч тремтяь.
Дні проходять пусті по пісках — як колись піонери
Разом з вчителем мов чужоземних, що зна їхню мать.

Легше вмерти тепер, аніж якось не вдома жити —
Чистим покручем, що пнеться, преться в липкі пани.
Але білим по білому генами треба вчитись,
Щоб ні піни, ні блиску, а просто —
Мов зняти з живої струни.

Старосвітські пісні про болюче цвітіння яблунь
Нас примушують думати: хто ми, куди й кому.
От би волю дали, а тоді вже, оді вже я би!..
Ну дали.
Але ж воля для сильних
І тих, що зазнали мук.

А так: доля козацька — горбата турецька шабля,
Що — мов усміх дитини, коли не була в крові...
А коли согрішила, то як вже, то де вже, що бля?
Людський світ і без неї стоятиме на голові.

Доки виссе усе...
Доки стане й зітхне на зорі
Той останній поет, хто відчує, що все не так...
Дуже-дуже важливе, сумне, просте і прозоре
Раз відкриється вербам
Й навіки замкне уста.

* * *

Стоїмо на землі, в тій вині винуваті...
У калиновім гробі історія спить.
Як Отой, що приречений батьком на страту,
Сонце світить й мовчить.

Серед степу широкого —
Внук гайдамаки*,—
Незупинена мить...

——————-
* Дід Т. Г. Шевченка був гайдамакою.

* * *

У травні такому дерева самі медоносять.
Їм бджоли співають про зорі з підземних річок,
Їх світло, як сіно,— лягає саме у покоси.
Цілуєш горілку й кусаєш лимон до кісток.

У часі такому пісок, наче цукор тростинний,
Пливе крізь волосся, суконне, як бабині сни.
Допоки хоч щось у житті я й у житі повинний,
Допоки для мене щось значить це свято весни.

Та свічка-русалка, сумна і красива, бо гола.
Падучої зірки простуджена Пісня Пісень.
Де вчаться літати — усе називається школа,
Де вчаться вмирати — життям називається все.

Наївне минуле й жорстоке майбутнє, і нині —
Поволі згасають — як вітер на білих щоках.
Поволі приходять пророки в свої батьківщини
І серцем твердіють, як в грудні Молочна Ріка.

По золоті кров'ю — це осінь, це осінь, це осінь...
А кров'ю по сріблу: зміїна голубка — весна.
У травні такому дерева самі медоносять.
Добавиш печалі —
І маєш у жилах вина...

25 квіт.' 02.

* * *

Отак вижива домоткана моя батьківщина...
Отак вишиває планета моя кульова.
І суєтно якось, і високо якось, первинно,
І солоно, й солодко — як на камінні трава.

Душа постаріла. Посивіли води і види.
Напився на "свайбі", й від щастя побився Степан.
До трав помолися — і з себе хоч піснею вийди,
Як біль нетутешній виходить із колотих ран.

Здрібніло усе. Усе зажиріло і змякло.
Лиш музи-русалки під Місяцем сушать траву.
І поки з глибин не проллються до обрію маки,
Ніякі волошки не скрасять печаль світову.

А льодом червоним відріжеш минуле від світу —
І біль найгостріший тепліє, даліє, дріма.
Яка там різниця — совіти, софіти, "совіти" —
Якщо тільки вітер дається усім задарма.

Отак заживає майбутнє, прожите сьогодні...
Душа постаріла і яблунним тілом зайшлась.
І суєтно якось, і високо, і великодно...
І птахи летять із нагрітого воском ствола.

29 квіт.' 02.

* * *

Заживе.
Молитвою й постом.
Серце моє скучило за болем.
Так сідає пташка на гніздо,
Так шукає корінь перекотиполе.

Так на Сході Сонце опада,
Як в дитинстві яблуко до вишні.
Так сміється мама молода.
З першим сином бавиться Всевишній.

І збігає місячне вино,
І хмелить безсмертя розіп'яте.
З ангелокрилатим пацаном
До гнізда б зозулю завертати...

Я піду.
Нап'юсь — як молока
Пісні,
Що мого народу школа.
Тут мене, як з вітру колобка,
Зліплять крила, стужені за болем.

17 черв.' 02.

* * *

В село приїжджати — порізати душу об трави...
Дрібніє епоха? Романи не пишуться вже.
Вино зводяніло. Немає ні лівих, ні правих.
І Місяць над полем то хлібом стає, то ножем.

Вже очі сльозились — душа все дивилась, дивилась
На верби, на річку, на зорі, що терном цвіли.
Буває, що Сонце заступлять засніжені крила,
А серце засвітить прощально-підземне "курли".

Під ним золотою вмирає остання калина.
А срібними люди відходять у інші поля.
І родиться пісня із нудно-гарячої піни.
Приходить "хазяїн" і вперто по зорях стріля.

І дояться кров'ю коруви, рябі, наче долі.
Колгосп відгуляє, а землю поділить на всіх.
Одні, над хрестами, шумітимуть вічно тополі.
Кохана мовчатиме, мов замовлятиме гріх.

24 черв.'02.

* * *

Знайду собі печаль,
Мов скрипку з тілом жінки.
І час піде, мов кров,
Заллє мій білий лист.
Я біль уже забув.
Він стік, як сік із фінки.
То граюся життям,
Як рибкою колись.

Годую із руки
Вогонь жорстокосердний.
Чекаю від весни
Звірино-чесних ласк.
Молився б, як умів.
Хотів минуле стерти.
Хотів струсити цвіт
І пір'я із крила.

За фінішем впаду,
В душі — космічна втома.
Природа все одно
Колись візьме своє.

Знайду собі печаль.
Ото нарешті вдома.
Зозуля не кує.

27 черв. ' 02.

* * *

Оце обтесався й жую свою житню хлібину.
І мрія дрібніє, як в тихім білеті ціна.
Комусь іще воля дорожча за цю батьківщину,
Та зрада ніколи не вприсне у жили вина.

Провалля такі між словами — летіти й летіти...
Мостами порізані сонні артерії рік.
Он хрест. Відпочину.
Ще встигну на нім повисіти...
Під ним так молочно туманять цей світ кобзарі.

Солоної глини намиє зажурене море.
На трави гарячі північна сльоза опаде.
І буква до букви — неначе зерно до комори,
До серця вернеться писання чиєсь золоте.

Зарубка дзвінка на хребтові Чумацького Шляху —
Цей Місяць первісний, якого ще прадід мій пас.
І тісно в безлюдді.
І хрестяться лапками птахи.
Крилатіє серце.
І зорями скапує час.

7 лип. ' 02.

СЕЛО XXI. РЕТРОМОДЕРН

Цикл

1.

Млин.
Сонце вмирає —
Мов яблуко падає з юної гілки.
Тут щастя вимірюють
Кількістю пляшок горілки.

Весілля справляють ще в тому,
У тому дусі…
Якийсь містицизм еротичний…
Такий ще хіба в індусів.

Вітер до вод припадає —
Втопитись хоче… Не може.
У небі вогонь сміється.
Дай йому, Боже, даждьбоже.

Сльози. Вода свячена.
Зірка і хрест над ними.
І журба внутрівенна
Із дверми голубими.

Струни високовольтні
І трав'яні приструнки.
Відьма Олеся вийде —
Пропадеш в поцілунку.

Всесвіт такого тіла!
Білі легенди замку…
Досі тут хрестять комп'ютер,
Шмаркають у фіранку.

Тут і коріння, й крила.
Цвіт і плоди, і плоті.
Рай… Відпочинок Бога
По трьох ночах роботи.

2.

Лежать поля, немов старі обличчя.
Шампанська кров проступить на рушник.
З палеозою душу хтось покличе.
В ранковім сні здригнеться фронтовик.

Забутий млин закрутиться від себе
Наперекір і Сонцю, і вітрам.
А в човника засвітиться потреба
Хоча би раз напитися Дніпра.

Середньовічно-місячні пейзажі.
Ретромодерні в лісі голоси,
Що, як душа, вони мені не важать.
Вони мені єси лише, єси.

Єси мені той ясен дядькуватий,
Корова, кінь, смішне ягня в траві.
І щось під серцем винно-винувате…
І щось — навік.

Таке усе — мов корінь полиновий.
Високе, нехімічне, затяжне.
Чумацький Шлях асфальтово-шовковий
Дзвенить, як нерв.

Я ж запалю багаття над рікою —
Воно й попустить…
Легко на душі.
Село селом.
Біда собі з бідою.
А ми — собою.
Як і комиші.

3.

Село.
Димом пахне.
І квіти стоять
Без вази.
Сало і сіль, і сіно…
І — ностальгія за унітазом.

Дитинство чиєсь босоноге
(Хоча асфальтне).
Старість (з війни) безнога…
Цього вже, щоби життя зрозуміти,
Хватить.

Жовтень дерева маже
Йодом скаженим.
В жилах прабаби вода свячена.

Діти природи сором'язливо-жорстокі.
Меч — чоловік із палки,
Жінка — шабля з осоки.

Блискавка у квітні трісне —
Геть прожилки на салі.
Діаспорний дід загляне:
— А де тут салі?..

А тут
Димом пахне,
Солодким, як чорноземи.
А там — бензином і кров'ю,
Куди ми ідемо…
18 вер.'02.

* * *

Жили на колінах.
І вижили так.
Не померли.

Ні шляхти немає, ні бунту ж…
Дуелей і то…
Сусіди і зайди нас в карту історії втерли.
Росли горизонтом —
Мов тіні під білим мостом.

Смиренні і злобні,
З волоссям, фарбованим кров'ю,
Поранені в себе,
Сумні, як чорти у раю.
Об'єднані в зграю
Лише материнською мовою…
На жаль, ой, на жаль,
Я себе серед вас впізнаю.

Здавалось мені,
Що за сиве сирітство це краще —
Іти із такими,
Лишати сліди на снігу…

Та, мабуть, повстання
Хоча б проти себе, пропащого,
Хоч раз присердечу
І крильми візьму на вагу.

А вічність хай судить:
Хто з нас гайдамака, сіряка…
Чи бидло совєтське,
Продажне заморське дєрмо…
Життя — боротьба.
А перо — для любові й атаки.
Нехай наші рани чи кості
Зализує мох.

Дістав до живого
Цей час і цей простір летючий,
І музика серця,
Така, наче ниючий біль.

Оце заговорить Дніпро —
І ми станем "корочє" і "кручє".
Это очень и очень…

"Зачєм же?"

Старо…
9 лип.'02.

* * *

Правильна і вітряна сніжинка
Опадає на твої уста.
Буде, серце, і твоя зупинка,
Як було провалля й висота.

Сонце в кров заходило, бувало.
І минало літо, як літа.
Мов зоря, самотня, ти стояла.
Ще кохана, але вже…
Свята…
5 серп.'02.

* * *

Боліло дивитись на небо.
Та й вітер зі Сходу —
Погана прикмета
Для ловлі русалок і риб…
Нага, наче правда,
Шуміла природа при родах.
Душа, наче схудла,
Й корінням росла догори.

Темніло у світі,
Немов у стволі автомата.
Напевно, збиралось
На дощ чи на плач, чи на гріх…
Хтось кулями з тіла
Видушував пісню горбату.
Хтось дух очищає від плоті,
Як білий горіх.

Церкви й барикади,
І вена, як злий нафтопровід —
Усе помістилось
Між свічкою й зіркою тут.
Любов до безмежжя —
Останній мій людяний довід.
Погода безчасся —
Червоним заброджена ртуть.

Козак засміється —
В Америці келиха змято…
Як ґени танцюють —
То в озері зорі дзвенять.
Темніє у світі,
Немов у стволі автомата.
Йдуть п'яні поети
Крилатого пасти коня.
26 лип.'02.

* * *

Як перший сніг — отак мені світає.
Немудро бути вдома і сумним.
Чумацький Шлях — нічна веселка краю —
Красивий біль спасає з глибини.

Я тут живу.
І скрізь мені Вкраїна.
А щастя там, де є любов і сон,
Вода в Дніпрі, на вид і смак полинна,
І, може, степ, міщанський грамофон…

Отут закусиш яблуком вишнівку,
Запахне сіном… жінка затремтить —
І через даль тобі народить дівку,
Як пісню без якої не прожить.

Як хліб і сіль, кругом земля і море.
Осіннє злото капає з дерев —
Такенний рай, содом такий, гоморра,
За плугом прадід —
Світ, як сніг, оре…

Як перший сніг — таке мені світання.
Нажився вже.
І поле перейшов.
Оце помру — відважусь на повстання.
Воно завжди останнє —
Як любов.
26 лип.'02.

* * *

Не живу минулим, ні майбутнім.
Чим же, брате, душу відведу?
Знов питання: бути чи не бути? —
Під падіння яблук у саду,
Що відцвів снігами молодими
В тайний тріск небесної золи.

Он лелеки й лебеді, а з ними
То Телесик, то Богун малий…

Ті приносять, ті навік відносять
Над травою, ріками, вогнем.
Вітер, мов коханої волосся,
Нетутешнім пахне чебрецем.

Далі буде просто — як померти,
Як соснова кров на рушнику:
Хтось талановитий і відвертий
Скаламутить зоряну ріку,
Щоби все спочатку, все спочатку —
Той великий вибух, ти і я…

І мовчати, золотом мовчати
В затонулих срібних кураях.
27 лип.'02.

* * *

Так уже довелось мені —
В снах золотих літаю.
Перша ознака осені —
Птахи збираються в зграї.

Тісно в степу небесному.
Тісно в земному небі.
Що нажилося веснами —
Осені кровно треба.

Знов та всенощна райдуга —
Шлях наш Молочний — дзвонить.
Цвітом лимона радує
Світ крутий, безборонний.

Так уже довелось мені —
Ранні плоди стрясаю.

Перша ознака осені —
Зраду
Птахам
Прощаю.
31 лип.'02.

СКІФ

Цей гордий скіф народжений з конем,
Поранений замерзлою сльозиною
Коханої, яку не обмине
І не обмане, п'яний батьківщиною.

Цей дикий скіф — важкий аристократ —
Нажив і шрамів, і сердечних храмів,
Зв'язавши вирій ниткою Дніпра,
Продовжений синами, як цунамі.

Цей вічний скіф із плугом і мечем…
Сідло солоне, як азовська риба.
Якщо себе ми ще колись почнем —
То скіфських коней все одно не здибим.

В зіницях їхніх Місяць-пектораль,
Варяг пливе у греки через жили,
В яких дзвенить і золото, і сталь,
І мрії, що із крилами втопились.

Цей рідний скіф з невиспаних стихій,
Не знає про ацтеків і про мене.

Він — вічний спокій.
Тільки сниться бій…
Сплять у мені його шалені ґени.
2 серп.'02.

* * *

У хаті селянській свячена вода й самогонка.
Вродила калина — червоно на білій стіні.
Як двері в безмежність, направо — дешева іконка,
Як вікна у завтра — асфальтові очі свині.

Цей цвинтар над лісом якийсь наймудріший у світі,
Цей клуб, цей вагончик, і школа, і церква, медпункт…
Герби родові тут — хлібини — праправнукам світять.
І бродить, і бродить в халявах задавнений бунт.

Тут Сонце заходить — сльозина чужинської крові.
Нічної зозулі сполоханий чується крик.
І чайки по жилах берези пливуть до діброви,
І хрест скіфська баба несе, як дитя, догори.

Спивається чорно.
Співається біло, болюче.
Діди скоморошать, а діти сміються з дідів.

Здається, настало:
Дніпро "забазарив" до "кручі".

Сторіками щастя пускати ніхто не спішив.
5 серп.'02.

ЛІРИЧНИЙ АПОКАЛІПСИС

Чи то ще війна, чи осінь?—
Червоні листки на кленах.
І риба на площах Праги.
Нічні голоси у венах.

Чи то ще цвіте чи сніжить…
Чим вище, тим важче, важче.
І ніж…ні, і ніжність, ніжність…
Годинник пісок свій лащить.

Згортається синє небо,
Мов тісто моєї мрії.
Ніч. Птахи себе не бачать —
Лише голоси Софії.

Зашиєш свої вітрила.
Як Сонце, — зайдеш красиво.
Знов люде людей бомбили,
А сльози святила злива.

Крізь блискавки гроз кулясті
І пісню, що в свічки вкрав ти,
Тобі не дає пропасти
Іконна осінність правди.
6 вер.'02.

* * *

Що осяйна сніжинка,
Чи зірка, чи царські злоті?..

Лежить і тремтить, і манить
Всесвіт твоєї плоті.

Дороги до нього завжди
Важкі і слизькі, як шпали…
Мов слово, небові дане,
Чи горе, яке приспали.

До нього спішать усякі —
Нахабні, мов криголами.
Там вольниця, там природа…
Чумацький Шлях під ногами.

А я розізлюсь на себе —
І світ потече по лезу.

А Всесвіт п'янить, тверезить.

А світ потече по лезу…
7 вер.'02.

* * *

Це листя золоте — як гроші на свічки.
А птахи — мов зриваються в запої…
Шукаємо Дніпра, шукаємо ріки —
Немов шприцом артерії тугої.

Смиренні бунтарі, сміємося з вітрів —
Серця аж видно, точені сльозою,
В якій, один за всіх, весь Всесвіт відгорів,
Хоч льодом захищався, хоч корою…

По річці біжимо.
Хтось "Видибай!" кричить.
Несе горілку з коренем калгану.
І тоне, як зоря, зупинений на мить,
Коли поганськи, але не погано.

Темніє в небесах.
Розхлюпані свічки…
Люблю цей чорнозем — та кровії ціною.

Шукаємо Дніпра,
Шукаємо Ріки —
Немов шприцом артерії нагої.
17 вер.' 02.

* * *

Вона хотіла зустріти море —
Холодна й ніжна, немов сніжинка, —
Весняність пінну, яку повторить
Хіба що жінка,
Прикрита небом з дощем червоним,
Що йде, як голос…
Так чорнодзьоба біла ворона
Цілує колос.

Вода джерельна (аж з того світу)
Її тверезить,
Аж видно серце, аж видно душу
В дзеркалах-лезах.

Полин корінням її обніме, її обмане.
Вона тілесна, вона щемлива.
Вона з туману.

Як Сонце сиве —
Це непокірне її волосся.

Вона хотіла…
Вона зустріла.
Все відбулося.
17 вер.' 02.

* * *

Від цього вітру більшає душі.
Гуляє він в моїх кістках, бездомний.
Від золота вмирають спориші
І яблука спадають, непритомні.

Пороблено й задавнено лісам.
Під вітер плаче скрипка одинока.
І, мабуть, так, як голос цей, я сам —
Злий відгомін язичеського року.

Колодязі копаю у пісках
Незжитих слів, життям убитих істин…
Колодязі — уже тепер ріка.
А люд з давен — видовищ і поїсти…

Поети знов накаркують війну.
Та мало хто здасть кров свою для себе.
І понесе народ, немов струну,
Труну твою до неба аж, до неба…

Трава покосить зрошену траву.
Скажена кров проріже дамбу слова.
І та, яку своєю назову,
Не вийде для тілесної розмови.

Церков коріння біле, наче хрін,
Мені блискає, як на серці важко.

Два вірші на березовій корі —
Один про відьму,
Другий — про монашку.
25 вер.' 02.

* * *

Цей погляд настояний на зірках,
Що впали і піднялись.
Так Богом приручений вільний птах,
Такий, як і ми колись.

Загублений в часі, як цвіт в пісках,
Як в жилах вина ковток…
Цей погляд, настояний на зірках,
Витримує мало хто.

А хто не здригнеться, а піде вглиб
По білій дорозі снів,
Почує, як вишні в раю цвіли
Пекельним крилом вогнів.

Побачить мільярди щасливих бджіл,
Що мед віддають за біль.

Бо вже над театром, де муляжі,
Сходить червона сіль.
23 вер.' 02.

* * *
Вірш у співавторстві із Богданом Смоляком, Львів, кафе "Молочне", 23 вер.' 02.

Такі ми міщани,
Що все ми вміщаєм, —
Між чаєм і чаєм,
Між чаєм і чаєм…

* * *

По руці, як по річці, гадала та знахарка юна.
Хоч я зовсім, я зовсім гадати собі не просив.
У зіницях її крізь століття сміялись перуни,
Що в Дніпрі утопились, як я у росині сльози.

Жив, як сам собі вибрав.
А вибрав — як кров нашептала, —
Про єгипетських левів, дрімучих поліських волхвів.
Але знахарка юна крізь все у мені застогнала
І пішла по прозорій, вишнево-полинній крові.

А вертала луною.
Скловидно, болюче вертала.
Сизі очі Сізіфа котили нам ртуть голубу.
В рукотворної зірки дорогу до щастя питала,
Що миттєве й безглузде,
Як спиртом розбаблений бунт.

В тому й був увесь епос моєї епохи чадної.

Засвітилось минуле.
Сяйнуло майбутнє, як лис.

Але знахарка юна потрібніша серцю за Ноя,
Із яким ми до неї
Крізь Ваші пророцтва пливли.
30 вер.' 02.

* * *

Ця горілка надто червона.
На осінньому листі — іній.
Де прорвалася оборона —
Там крилатіють наші тіні.

Призабутий жіночий голос…
Лід старіє — стає водою.
Ночі наскрізь безсонні. Голо
І за мною, й переді мною.

Сяду в поїзд. Кудись поїду.
Чи за долею? Чи від долі?
Без коханої, без обіду,
Без книжок і без парасолі.

Мабуть так і потрібно матись,
Коли прорвана оборона.

Це не кров. Це губна помада.
Та горілка надто червона…
5 жов.' 02.

* * *

Зажило. Заросло. Затягнуло
Льодами, льодами, льодами…
Що між нами було —
Уже поза, вже поза словами.

Від життя утекли
Під льоди, під льоди постарілі.
У падінні цвіли,
А в польоті згоріли.
6 жов.' 02.

* * *

Вже лірика моя за епосом скучає,
Мов золоту траву мій срібний косить дід.
Комп'ютери й шаблі однаково минають.
Приходять молоді.
Минають молоді.

Згортається любов — моє болюче свято,
Що душу намота на п'яну вісь Землі.
У дзеркалі вина вже друзів небагато —
І ті уже, і ті поза межею слів.

Хто щастям захлинувсь,
Хто впав у прірву кулі —
Однаково вже там…
Однаково вже там.
Бо тільки слабаки залежать від зозулі,
Що голосом свята.

Не агітуй мене вже за ніяку владу…
Бо прадіди мої за всякі кров лили.
Уся печаль моя —
Від зір до листопаду,
Від цвіту до золи.

А проскурка зими і чорна пляшка річки
Однаково черстві, епічні, як Гомер.
Ліричними в душі зосталися порічки
І той тривожний дзвін, що молодим помер.

Ні слава, ні любов, ні похорон — не свято,
Хоч "друзів", як зірок, а "подруг" — як трави…
Лиш лірика прийде, коли холоднувато,
Коли з усім на Ви.

Не зраджував її.
Вона мене не зрадить.
Та старіє вона і епосом стає.
Життя її — "нічне збирання винограду"^*.
Таке й моє.

* * *

Пам'ять на листки, немов на лиця
Дорогі, холодні, золоті.
Виє вітер, як стара вовчиця,
На моїй розхристаній путі.

І гуляє пісня тонкостанна
По кістках — від кореня до зір.
Батьківщино, пристане остання,
Рідна хатко на одній нозі.

Треба бути шабельної вдачі,
Щоб тебе любити і прощать,
Якщо це життя ще трохи значить…
Якщо дружба в ньому — благодать.

Маєш жити, як відкрита рана,
Як легенда, світла і проста.
Хай страждає пісня тонкостанна.
Хай гуляє рибка золота.
16 жов.' 02.

* * *

По ночах літають знову і знов
Русі дівки на мітлах.
Вирвана з м'ясом лежить любов
Там, де початок світла.

Виригав душу із нею я,
Став, наче мертвий вітер.
І не поезія, ні сім'я
Її не змогли замінити.

Багато чого я купити міг.
Дешеве те, що за гроші…
Накрившись небом, на річку ліг,
Сни дивитись хороші.

Осінній туман… листки золоті…
Ну, геть, як з медом горілка.
А я би нічого так не хотів,
Як раз ще зустрітися тільки.

А далі — нічого. Лиш тиша тиш —
Ця поза словами мука.
Лиш серце в ночі, як летюча миш,
Здригнеться від ультразвуку.
18 жов.' 02.

РОМАНС

Росте моє щастя, неначе бурулька весною.
Приїлася пісня. Я іншу із вітром складу.
Кохання втомилось і тужить, як брат за сестрою,
Як той, хто вітчизни не має у райськім саду.

Летючий голландець моєї найближчої мрії
Знов пристань шукає, згубивши усі маяки.
Один зостається — осіння верхівка Софії.
Вона не мигає, а тому вона на віки.

Прасвітло сердечне, остання моя барикада —
Не юна церковка, не юна фортеця, а цвіт
Дідівського саду, мойого дідівського саду,
Який тим рідніший, чим менш йому літувать літ.

Отут "настояще".
Земне і летюче відразу.
Бездомно-безлюдний, а все-таки, людоньки, день.
Навіщо потрібна мені тут заморська зараза,
Що в принципі наших не хоче учитись пісень.

Кому ми потрібні, якщо не потрібні цим травам?
І що то за щастя, якщо воно жили не рве?

Кінчаються болі.
Але починається слава.
І знов, як кохання, хапає живих за живе.
19 жов.' 02.

* * *

Тихе, миле і сумне світання.
Десь підводний вітер шарудить.
Блисне квітень — це ще не повстання.
Дзенькне грудень — той вже догодить.

Вербна гілка, гола, як коріння…
Сонце близько. Сонце і межа.
Яблучної шкірки бра осіння
Догорить на профілі ножа.

Бомж допитий друзями і сумом,
Що спалив зорю свою, як лід.
Два вітрила над глибоким трюмом…
Перший — пісня, другий — крові слід.

Та ж безодня щастям нещаслива,
Рідна й дорога, немов життя,
Не цінніша за бутилку пива
Чи столицю царства на костях.

Сум не біль.
А біль ще не байдужість.
Водами мальовані вітри…

То за злотом, то за цвітом тужать
Юні і скрипучі явори.

Сон троянди й сон зорі зустрілись,
І старенька пісня поміж них…

Долі, переламані, як стріли,
Пущені з найтоншої струни.
26 жов.' 02.

* * *

І ніч, як ніж.
Полинно пахне воля.
Романтик-зірка, свічка-міщанин…
І ясени то золоті, то голі
В обіймах свіжоскупаних калин.

Червона тінь холодного кагору.
Сонлива ніжність юної ріки…
Крилатий білий кінь іде на гору,
Годований з дівочої руки.

Рідкий метал прощальної сльозини.
Терпкі, як сік, багаття ностальгій.
Докурена до фільтра батьківщина —
Як голос твій.

Собаче щастя вільної особи…
Болотні квіти. Гуси через Стікс…
Осіння ніч двотисячної проби
З рубіном "ікс".
28 жов.' 02.

* * *

О. О. Рисакові
Первозданність. Чистота і спокій.
Тут би жити і про Бога думати…
Ще — колодязь, як хребет, глибокий,
З бурштиново-голубими струмами.

Тут би жити і про Бога думати.
Його лики в грішних росах світяться.
Я хваливсь паризькими костюмами,
Доки не набрид собі і світові.

Мої вірші ще були невинними,
Хоч рядки їх уже пахли винами.

Витончена осінь до безкрайності…
Зорі ліплять Сонце —
Коровайниці.
І ніхто нікуди не збирається.

Віття клена коренем зробилося.
Закипить сльоза — стає свяченою.
Серце моє з кров'ю злою билося,
З долею красивою, скаженою.

На соборах яблуні молочніють,
Золоті, хрестаті, мов повінчані…
Первозданність.
Душі залоскочені
Хочуть, та бояться,
Бути вічними.
7 лист.'02.

* * *

Наче трон президентський, хитаються білі дерева.
Рік минає, як день. Рік вмирає, як день-життєлюб…
Дресирована совість — та грішно-бліда королева —
Не своїми піснями сповзає з вареничних губ.

Але тут мені бути. Слова, як рублі, рахувати.
Але тут розтопитись: на воду, вино, небеса…
Бог тут — біль, що буває, як чайка, крилатим.
Але чайка, вона розуміє добро…
Що для неї краса?
В душу холодно дуже. Не гріє й дівоча коса.

Тут біліють церкви, а над ними хрести червоніють.
Тут фортеці ще юні, а збмки такі молоді!..
Та людей вже нема, що в них жити по честі уміють.
Розійшлися такі, наче кола по п'яній воді.

Роз'ятрили себе до самої іскристої суті.
В білий світ подались —
Білі тіні бабів кам'яних.
У прокляте безсмертя,
Червоними краплями ртуті.
Може, я… не як люде,
То хоч біля них, біля них…

Але краще із лісом, зі степом, травою, рікою…
Спалахнути в темниці, неначе останній сірник.
І до біса той трон, вороги, що сумують за мною.
Та чим більше до біса,
Тим ближче до серця й вони…
10 лист.'02

* * *

Закінчувались вина золоті…
Підсвічник тіла із душі свічею
Стояв на нехрещеній висоті,
Яка на ніч лиш звалася моєю.

Як ти, була не з нашого часу:
З епохи замків, лицарів і честі,
Де пастухи зору чужу пасуть,
Хмільні поети муз крилатих пестять.

Де ще пісні солоні, як сльоза,
І жилаві, як свічі монастирські.
Вперед не легше жити, ніж назад.
Вертаються ж по крові, не по тирсі.

Жорсткі й жорстокі праведні шляхи,
Вулканний корінь і вулканний спокій…
Сучасники пошлють тебе на "х"…
Лише тому, що ти їм заглибокий.

Що мудрим був — щоб клоуна зіграть,
Щоб чути білу скрипку завірюхи…
Закінчувались вина, а Дніпра,
Щоби торкнутись, — бракувало духу.

І ти така ж… вода і небеса…
Як свічка, від підсвічника дзвінкіша.
Мої пісні солоні, як сльоза.
А ти, а ти… святіша й солоніша.
11 лист.'02

* * *

Стаєм смиренні.
Золотостарієм.
В подушки губим голови важкі.
Душі слов'янській Київ рідний, Київ…
Як п'яне щастя з Божої руки.

Як у крові поселена крилатість,
Що плаває, мов рибка золота,
З якою не боїшся умирати,
Яка проста і рідна, аж свята.

Жорстока пісня душу заарканить.
Плоди дерев соборних опадуть.
І я крізь кораблі і ресторани
До терну йду.

До терну йду.
Люблю вино із терну —
Настояну на зорях глибину.

Стаємо срібні, золотосмиренні.
Йдем на війну.
17 лист.'02

* * *

І ще сто грам веселої печалі…
І знов межа. А за межею — все.
Ми піснею свій берег помічали,
Не знаючи, куди нас віднесе.

Стояли наші смерть і щастя поряд,
І сивіло вино — як молоко…
Безглуздий бунт сузір'я проти моря,
І ми тако…

Весілля й війни вміли пережити,
Почути в жилах предків голоси…
А потім вже у вічності спочити,
Зломивши синь.

Хай пахне свічка тілом і залізом.
Хай згадується рай, осінній рай…

І знов межа.
І західно над лісом.

І всім здається,
Що кудись пора…
17 лист.'02

* * *

Мало нас, хто знався на корінні…
Вовчу ніжність приховавши десь.
Наші душі небесами тільні.
Наше тіло душно молоде.

Нам боліло щастя підреберне.
Кожне літо — наче юна кров.
Корінь кроні золото наверне,
До основ потягне, до основ…

Хто із нас відріже пуповину,
Що єдна ту кров і небеса?
Бо ж минуле пухом тополиним
Припаде, як порохом коса.

Світ стає все меншим і дзвінкішим.
Генну пам'ять ще дурманить степ…

Мало нас, хто ворожив на віршах
Про святе, братове,
Про святе…
17 лист.'02

* * *

Давно я так нікуди не спішив.
Як ніж у ножнах, я у цьому світі.
Ні пісні перед горлом, ні душі…
Ніхто мене від себе не засвітить.

До себе приміряю долю трав,
Прикривши серце фіговим обличчям.
І лащиться до ніг ріка стара,
Яку до себе океан не кличе.

А захід Сонця наганяє Сум.
А повний Місяць — зоряну хворобу.
Тісне для мене й небо, наче трюм,
В якім пливу з колиски і до гробу.

Отруєний словами й медом ос
І сонний, мов артерія чи плаха.
Душа здригнеться і візьме на Ост,
А тіло звогкне і впаде на Захід.

Й рости легенда буде, як бамбук…
Ім'я — жіноче, очі — чоловічі.
Відбув Павлюк.
Пішов собі Павлюк…
Колись його якась душа покличе.
21 лист.'02

* * *

Релігійно люблю батьківщину свою окаянну.
Хай втікає (чи тіка?), як серце, годинник сумний.
Вишня світом (чи цвітом?) моїм закрутила,
Як білим повстанням.
Закрутила і вмерла — мов хтось не вернувся з війни.

Найсвятіше зосталося поза піснями моїми,
Поза тими вітрами, що я рахував уві снах.
А найглибше любивсь не модерн,
А чомусь історичні руїни, —
І дерева на них, що цвітуть,
Коли прийде весна.

Хтось мене перегнав.
Хтось із мене сміявся, небоги,
Доки в ирій пташки через жили летіли мої.
Під Чумацьким лягали шліфовані серцем дороги.
Так з піснями вночі
Свою зірку кують солов'ї.

Брудершафт не люблю —
Бо не хочу так випить цикуту.
Істин теж не люблю,
Бо дуріють, пізнавши й одну.
Так — лечу та й лечу до Осі,
До галери (холера!) прикутий,
То по колу лечу…
Та частіше лечу в глибину.

Може, хтось пригадає колись цю поранену душу,
Що урановим ядрам присниться і сивим волхвам…

Ми виходимо з тіл, наче з древнього моря на сушу.
Все одно батьківщинно.
І тут батьківщинно.
І там…
24 лист.'02

* * *

Співаю.
Згадую корінь.
Плбчу після причастя.
Знаю, що таке горе,
Не знаю,
Що таке щастя.

Книжку люблю читати,
Мов роздягати жінку.
Знаю, що то — кохати,
Знаю — ніж у печінку.

Знаю, що то за болі —
Як виростають крила.
Тяжко було без волі,
А на волі — не сила.

Хай пошукає неба,
Хто застарий для моря…
Хто не хоче як-небудь,
Або хоче в історію,

Що черепи закрутить,
Мов танцівниця кільця:
Бути а чи не бути —
Голосом кіммерійця.

Співаю.
Спиваю вітер.
Вірю в крилатий корінь…

Як то рабськи у світі —
Доганяти й чекати "скорий".
25 лист.'02.

* * *

Комфортнію. Щасливію. Досяг…
А все одно від сліз врознос п'янію.
Мій білий світ… він виріс на костях…
На щастя, я його не розумію.

В пташиних зойках людські голоси.
Деревам білі крила відростають.
А я свій шмат гнилої ковбаси
Відмолювати їду у Почаїв.

А потім між Перуном і Христом
Метаюся, безкровний, наче січень.
Все більшає знайомих, та ніхто
Не всовістить мене по-чоловічи.

Кругом розмах біблійних перемін.
Луска і ласка. Булка і арена.
Давно у церкві сказано Амінь,
А бунт лиш починається у венах.

Там юні зорі зграями тремтять
І падає одна, перегоріла…
Я не герой, не праведник, не тать…
А тої сили часть, ще тої сили…

Ні вічність, ні Америка — не те.

Комфортнію.
Щасливію.
Звикаю.

У сни приходить щось просте, святе,
Яке люблю і не переростаю.
1 груд.'02

* * *

Блукаю у світі, як вітер в церковних руїнах.
І люди, як хмари, — все мимо і мимо пливуть.
Десь там — в мезозої — уже почалась Україна,
Як магма затвердла,
Як сходом фарбована ртуть.

Десь там, в мезозої, де сходять з орбіти орбіти,
Уранові ядра від болю кричать, як вовки:
Мовляв: що робити?
І скільки ми будем терпіти?
Над нами віки, а під нами ще більші віки.

З'явилась калина, мов кучна стрільба проти шерсті.
Тут хочеш-не-хочеш — летітимеш квіткою зла.
Із винної глини разом із поняттями честі
На райських дорогах збіліла сльотлива смола.

Дніпро був, як вітер, — старий, посивілий, крилатий.
Мінився від болю шипшиновий колір зорі.
То потім вже, зараз, це схочеться щастям назвати
Й пустити у жили, як сік корінний по корі.

Життя цінувати вагою, а не довжиною,
Збиваючи Сонце і Місяць, і зорі, як масло в селі.

Мандрую у часі.
Сьогодні я у мезозої.

Крізь тіло моє
Допотопні бредуть журавлі.
10 груд.'02

* * *

Поміряю душу легендами степу і моря.
Добуду іскринку, почиркавши льодом об лід.
А зір над очима — як зерен в куркульській коморі.
А люде такі, як про них говорив мені дід.

Він — воїн за плугом —
З характером був характерник.
Перуна не зрікся, хоча поважав і Христа.
На нього находило щось,
Коли — кров з молоком —
Розцвітали терни, —
Вдягав вишиванку і небо вечірнє читав.

Полин аж хилився від карого млинного вітру.
Дівчата на конях…
Співалася пісня про все.
До нього, напевно, приходив хтось з іншого світу
Й забрав його врешті,
Як слово з народних пісень.

І я засинаю.
Лампадно заходжу, світаю.
Хатину під небом збудую собі з сірників.
А діда немає.
Нікого від нього немає.

А є лиш дорога до нього.
Вовіки-віків.
10 груд.'02

* * *

І не гасне, і не розгоряється
Та зоря, задивлена углиб…
Як тобі тепер когось кохається,
Та, з якою птахами були?

Чорний вітер ночі нас розхристував.
Дні ішли — мов кораблі з пісень.
І здавалось, що не буде пристані…
І дзвеніло, і тремтіло все.

Зверху — поржавіла шабля Місяця,
Знизу — річка й пракалини тінь.
І важкий, солодкий запах істини,
Мов із неба сказаний Амінь.

Ласка перервалася й розтанула.
Вбита словом невимовна мла.
Ти мені останніла, останніла…
І в крові сльозою запекла.

І не гаснеш, і не розгоряєшся —
Мов зоря з морської глибини…
Як тепер ти ніжно називаєшся,
Коли прийде вечір вороний?

Дружбою любов не розбавляється.
Як кінець — то вже нехай кінець.

Раз в житті по-справжньому кохається.
Раз в житті так солодко і не…
14 груд.'02

* * *

Безкровний шлях Чумацької дороги
І чорний лід глибокого Дніпра…

А що мені, а що мені до того,
Коли й моя печаль, як світ, стара?

Коли і я між Бугом і серцями
Загублений, задавнений, як чар.
Той самий чар, той самий ще, той самий —
Пекучо-ніжний, мов сумна свіча.

Он горизонт — як талія бабури…
Кровинка он — солона, як Дніпро.
Дрімлива Русь.
По очі кучугури…
А я об шаблю вигострю перо.

Хрести і космос.
Тіло мого вірша.
Молочносинє небо і — політ…

Отак живем.
Бувало краще й гірше
Живемо — як земляни на землі.

Після "двохсот" вже чуємсь козаками.
А після триста — хай прийде Перун!..

Я вбитими чумацькими шляхами
Туди іду,
Де кулі не беруть…
17 груд.'02.

* * *

Конем приїду чи велосипедом
Твоє жіноче щастя засвітить.
Осінній день, немов горілка з медом —
Не випити і не перепливти.

Вогнем помиє руки наша доля,
Яка до клітки почала звикать.
Ніч. Б'ється серце ворона над полем.
Тече підшкірна молода ріка.

Ріка скляна, дороги дерев'яні.
Мов ніж у землю — Місяць висоті.
А ми від ласки, ми від ласки п'яні,
Розп'яті на йорданському хресті.

Пошле нам небо сни хоча б щасливі,
Якщо вже жити разом не дано.

Ще прийде щастя —
Але сиве-сиве,
Неначе казка
Перед вічним сном.
20 груд.'02

* * *

Ми шлялись по воді.
Мінялися хрестами.
Печаль росла, як лід,
І снігом пахла сіль.
Над нами спав Господь —
Той самий ще, той самий…

Ми шлялись по воді,
Немов по небесі.

А зорі, як і ми, —
Вони літать не вміли.
Вони також пливли
Чи падали навік
У космос наших сліз,
Які від щасть зміліли…
На вишитий рушник.

Безкрайня самота.
Іконописна далеч.
І бонзи, і бомжі…
Вишневий сік по склу.
І ми отак, і ми…
Розтали, мов кристали.
Як в чорнім морі Стікс,
Як кулі по стволу.

…Знов карти роздають —
На жаль, не ми, немиті.
Ми шлялись по воді.
Ми падали з гнізда.

Зітхнуть за нами вглиб
Не вічності, не миті…
А зняті із хреста.
24 груд.'02

* * *

Що ці зорі вгорі?
То розігнаний бунт батогами!
То розірване Сонце,
Що сходить по краплі вночі.
Крізь шипшиновий вітер
Проступлять на обрії шрами.
У мені перехрестяться
Ковані скіфом мечі.

У „хрущовках" радянських
На стелях засвітить безкрайність,
Якщо вірити серцем, —
Що щастя — то воля, то во…
А крило і сідло
Заважало виходить зі стайні
І пегасам каурим,
І тим, хто поет, а не вождь.

Наче булку, свій світ розділю
Між „Європою" й Сходом.
Розіб'ю, наче писанку,
Серце бездомне на всіх.
Все минуле мине,
У мені відійде, наче води.
І апостол Петро
Зарахує останній мій гріх —

Доморощений смуток
За раєм на рідній планеті
І у рідній Вітчизні,
За раєм у рідній душі…
І Велику Самотність,
Богів допотопних портрети…
І березовий сік
На старому грибному ножі.

Та я сам не пробачу собі
Недолюблених ранків
І приспаних кохань,
І наляканих пострілом птиць,
Той розігнаний бунт,
Ті пихаті під вікнами танки,
Ту прихильність зірок.
Що бояться зійти з висоти…
30 груд.'02

* * *

Мов апостоли рибу, ловив би сніжинки руками.
Наші душі пускав би, як п'яний Перун голуби.
Ті сніжинки, мов зорі, — отак настоялись віками
В океанному небі, що дзвонить, як спирт голубий.

Ті підльодні глибини, та радість моя чорно-біла,
Ласка Сонця жіночна. Похід проти долі вночі.
І ота (тобто Ти), що до мене крізь вічність добігла
Й засвітилась у танці гріховного меду свічі.

Потім впала до серця, як зламаний промінь ізвідтам…
В чорну осінь вечірню пробрала мене до кісток.
А здавалось — усе, а здавалось — усе уже звідав…
І здавалось, до мене вже так не приб'ється ніхто.

Ох, дзвенітимем разом крізь наше життя окаянне.
Мов апостоли рибу, ловитимем ласки луску.
Не ми перші, звичайно,
Та ми, та ми, мабуть, останні,
Хто пройшов через Лету —
Й воскрес в прибережнім піску.
31 груд.'02

* * *

Журавлиним ключем відмикаю свій рай не районний.
Ще зарано туди… Кров отруєна щастям блідим.
На "заказ" чи з душі нам придумано марш похоронний?
Хто ж вродився поетом, той буде повік молодим.

Відчуття таїни то зникає, то знов наростає.
А сільська чорнокнижниця в дебрі мене поведе.
І в ту пору, коли вже кохання, здалось, не буває,
Так закрутить зорею, що та мені в кров опаде.

В карнавальнім бродінні стогнатимем, Бога хваливши.
Буде ніч, як у пісні, і друга, і третя, і ще…
У медових стіжках ми устами накришимо тиші
І, можливо, розтанем, як сіль під солодким дощем.

Як блукаючі зойки, летючі голландці епохи,
Через струни веселок злетять наші душі на Суд.
Може, там десь, аж там десь… потрохи, потрохи, потрохи
Вони знову у рай монастирський
Любов принесуть.
6 січ.'03

СНИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

1.

Сидів і слухав полум'я осіннє.
Пив повні склянки п'яного дощу.
Отут моє крилатіє коріння,
З яким я до початку полечу.

Отут я був між Заходом і Сходом.
Отут я ріс між магмою і сном.
Люблю цей ліс. Він вчив мене свободи.
Люблю ріку, що зв'язує з Дніпром.

Тут сплять казки з відкритими очима
І бачать сни, старіші за слова.
Раз на століття прийде Одержима —
І довго в серці даль не зажива.

Багатий, сильний, бідний, розіп'ятий —
Він завжди мій, оцей безкрайній край,
Де свято душ і календарне свято
Не співпадають — як любов і рай.

2.

Тут „грамотки" й рецепти самогонки
Однаково, з душею, дяк чита.
На той світ проводжають слізно-тонко…
Так само і вітають…
Це свята…

Святі свята. Свята рілля. Світає.
Світліє тиша.
Вітер. Дзвін. Лоша.
Коли засну, коли душі немає,
Оце все є…
Оце і є душа…
7 січ.'03.

* * *

Хочеш-не-хочеш, а важко бува —
Матюкнуся, змякну, згадаю Бога.
Біле коло від нечисті намалював.
Сам не можу вийти із нього.

Вітер гуляє сам по собі,
Тихий, мов голос в печерській лаврі.
Дерева — дороги туди,
Куди ще ніхто живим не добіг.
Вечір — як запах лавру.

У білому світі знову війна
І знову весна, нарешті.
І жити не хочеться
Без вина,
Бо знову звірині закони честі.

Хмарини біленькі летять, летять.
Стара комсомолка. Мітинг.
Заморською піснею наша б…
Свою територію мітить.

Отак би, як жовтень, спалив усе —
Й пішов би Чумацьким Шляхом.
Мені не потрібен ні біль, ні сенс…
Лиш клітка з чудним жар-птахом.

Відкрию ту клітку, немов порву
Своє білокрейдне путо…

Для того, може, тут і живу —
Щоб клітку чиюсь відімкнути.
9 січ.'03.

* * *

Отак-от і мине моє життя —
Під крики чайок і церковні дзвони.
Усього шкода…
Вічна, мов кутя,
Мигає зірка сумно і червоно.

Народ мій спить, а значить — ще росте…
Прості, як вітер, моляться пророки.
Тут синім цвітом вишня зацвіте.
Сотворить відьма вірш зеленоокий.

У ньому сльози вибухнуть вином.
Летючі риби… плаваючі зорі…
У з двох сторін задихане вікно
Заглянуть каро спогади прозорі.

І буде знову бізнес на крові,
А на воді вітрильник палахтітиме.
Терновим Шляхом йтиме чоловік.
За сіллю йтиме.
Моря не хотітиме.

Асфальтом його стежка заросте,
А жили-нерви — то стежки до себе.

Отак-от промине усе святе,
А рідне знов повернеться до неба.
21 січ.'03.

* * *

Коли сивіють золотом ліси
І морщиться вода перед засклінням,
В мені ростуть підземні голоси
Якогось нетутешнього насіння.

А дерев'яна музика століть
Гойдає кров, собі кидає виклик.
І тільки серце б'ється і стоїть.
І час. І світ. І ми — до всього звиклі.

Провалля ночі пахне тютюном.
А бідна воля осені радіє,
Бо весни що — збігають молоком.
А листопад брехати не уміє.

Він ломить трави, тягне в очерет...
І птахам не потворствує лукаво.
Творець, напевно, трішечки поет,
Який не любить цвяхи і державу.

А ми корою кутаєм серця,
Із кореня вирізьблюємо коней.
І усміх з чорно-білого лиця
Приймаємо за сутінок іконний.

Коли сивіють золотом ліси...
Не знаю, що робити зі свободою.
Хіба міняти золото на синь
Й скрипіти в рай
Чумацькою підводою.

* * *

Дорога. Поле. Вітер і слова —
Такі земні, що хоч ліпи людину:
І бронза, й бринза, й клятва і клятва —
Ми всі чомусь живем наполовину.

Баби і леді, лорди і хлопи,
Самці і самки всіх племен і видів.
Зі слова й глини я би й сам зліпив...
Та ще людини з каменю не видів.

Його, бувало, пестила сльоза,
Пекли вітри, освітлювали зорі...
Втікав від себе, щоб не йти назад.
Чим був мудрішим, тим ставав прозорішим.

Чутливий і холодний, наче сніг,
Кружляє світ з мечем старим і бідним.
Дерева пишуть вірші в напівсні.
Чужі дерева, але вірші рідні.

Під них я гірко няньчив лелечат,
Терпів образи, цілував сльозину.
Втікав у себе, щоб не йти назад.
Летів у світ, вертавсь на батьківщину.

Не знав, для чого все те і кому...
І церква, й цирк, і теле-, й мікроскопи.
Солоним серцем бився об пітьму
Й шукав тривоги, знавши вічний спокій.

І ту дорогу, й поле, і вітри...
І мед з ножа, і шлях останніх чайок,
Все те, що я ще не договорив
І у бою, і за вечірнім чаєм.

І бронза, й бринза, й клятва, і клятва...
Комічний і космічний щем хатини.
Ну був, ну вмер...
Кого ти здивував
Великим вічним кошиком мали

* * *

Кінець століття — завжди пізня осінь.
Дозрілий терен лащиться до рук
І прабабусь розплетене волосся
Зміїться по замерзлому Дніпру.

В кінці століття цвіт здається плодом
І крізь луску росте сльозинним цвіт.
Юрба стає собою і природою.
І чорні шрами гнуть солодкий лід.

Як вихід з пастки, келих кришталевий.
І ангел-охоронець, як пияк...
З людськими серцевинами дерева
Живуть і опадають в цих краях.

І знов чогось нервуються газети
І мерзне свічка в голих стінах правд.
Кінець століття й на нових планетах.
А наша осінь юна, мов кора.

Старіє тіло, як дешева слава,
Так тихо — ніби сніг іде чи час...
Й безмежна вись, настояна на травах,
Чекає нас.

* * *

Бруківка покрита камінням слов'янських душ,
Поламаним вітром зализана, наче пір'їна — кров'ю.
Ти щастя свойого дурного в мені не руш.
З підвалів церковних відпий золоте здоров'я.

Роди мені яблуко з чорного цвіту ласк,
Стару порожнечу заповнивши ніжним зітханням листя.
Всі маски міняються явно останній раз
На маску всесвітнього авантюриста.

На завнішність Юди, що платить премного більш
За хрест антикварний, чи, мо', антикварний дуже.
І добре йому, бо заласканість також біль.
А біло — то холодно.
То вже така байдужість.

То вибори бога, то спів кислооких птиць
І кидання квітів на злу плащаницю сцени,
Що цвяхами стануть,
Відмивши безплідність лиць
Навіки забутих поетів своїх скурвлених.

Що ніжні і гострі, немов осока в ставку,
І ладаном пахнуть, й білком після грішних ранків.
Собі непотрібні, як жменя сухого піску
В піщанім годиннику з талією коханки.

* * *

Вдома. Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі...
І доньки трав'яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без нічної сорочки Місяць
Із зорею танцює вальс.

А на цвинтарі квітнуть верби,
Тиху булочку хтось кладе.
Я і сам вже давно помер би,
Та не знаю — за віщо й де.

Вчора знов журавлі кричали.
Чи то в небі, чи в снах моїх.
Я від ніжності і печалі
Задихаюсь, як в косах сніг.

Вітер. Флейта. Гніздо і зорі.
І тривога. І трепет. Сіль.
Вдома. Юність. Немає горя.
Скоро осінь —
Пора весіль...

* * *

А зранку сипав сніг й домучувала совість.
І ледве ліс терпів соснового себе.
Сатурнове кільце в очах тримали сови
Й кипіло в них вино підльодно голубе.

З неписаних часів пронизували кроки,
Звірині голоси й тоненький струм ріки.
А зранку сипав цвіт.
Тьотки знімали вроки.
В блакитних вежах мли ховалися зірки.

Молилися на Схід. Дивилися на Захід.
І крильми замість рук торкали хліб землі.
Ні холоду, ні голоду, ні сміху і ні страху —
Нічого не було,
Чого би не жалів.

Минулий грамофон крутився, як Вселенна.
Лиш в протилежний бік.
Лиш в протилежний бік...
І капала в надріз вода важка й зелена,
Забувши краплям лік,
Забувши краплям лік.

СЛОВ'ЯНКИ
Лірична поема

1.

Дід не знає, де беруть початок
Ту купальські сині вечори.

Розплітали кучері дівчата,
За селом скрипіли явори.

Стирна ще не встигла подоїти
Білих кіз і доплести вінок,
Як упали у віконце квіт ––
Теплий мак, ромашка і дзвінок...

"О, якраз їх доплету до лілій!
Ох, Булат! А може, це Руслан?.."

Мама: "Доню! Де ти там поділась?" ––
Вже на стрісі місяця каган.
Висне в небі зоряна кольчуга.
Захід –– мов розколоті щити. ––
...Перш ніж, доню, вибирати друга,
Ти розквітлу папороть знайди.
Там –– стежина бабою протоптана,
Трохи я продовжила її.
Якби кінь її у ніч не втоптував,
Солов'ят ростили б солов'ї...
Але так... Нічого... Не скорились.
Піднялись на крилах журавлів.
Лиш Христу обаполи хрестились,
Бо Велинь він горем оповив.
А Данило, Батию вклонившись,
Гордість нашу з п'ятами зрівняв,
З тими, що татари, кров'ю впившись,
Так блискуче в степ свій накивав.
Тож тоді твій батько меч замовив
У сусіда –– Тура-коваля!
І на віче теж була розмова
Про Русі нового "короля".
(Дехто з воїв князя сильно кляв).
Дивувала дуже всіх корона:
"Королівський титул –– це лиш сміх!.."
Римський папа князю як патрону
Ні мечем, нічим не допоміг.
Дивно, Стирно, що й тоді родились
Діти в нас, малеча у коней.
Різним Бог карав. Ох, надивились!..
В білий світ не зачиняв дверей.
В лірників не раз горіли струни,
З димом пісня трепетно пливла.
Татарва –– мов ідоли Перуна,
Як в Іллі-пророка, в них стріла.

...Ой, щось, доню, я розговорилась,
Наче той посланець, а чи князь.
Ніби є тобі до того діло
В час, коли Купала йде до нас!"

–– Як вам, мамо? Треба ще тут маків?
Може, взяти той, що із вікна?

–– О! Це справжні сльози Діви й Рака.
А за них відплачують сповна...

–– Що ви, мамо, мали на прикметі?
Чи не того, хто їх дарував?..

–– Та Булат... Скажу вже по секрету.
Він як зять мені у вічі впав.
Брат його був ратником і другом
Князя, що Куремсу поборов,
І Велинь між Тетеревом й Бугом
Від татарів списом відколов.

–– Знаю, знаю...

–– Ні. Того не знаєш,
Як Булата мама і сестра
Зачерпали шоломом Дунаю,
А серцями –– Прип'яті й Дніпра.

І ніхто того не буде знати,
Бо хвалитись цим не стануть всі,
Хто мечем (не криком!) захищати
Вийшов долю юної Русі.

–– Я про це не знала зовсім, мамо!..
Як це? Як це?..

Мов з трави роса,
Котить сльози удовина пам'ять
На чотири осені назад:
— Батька, Стирно, Лади і Булата
Всього в ранах, ворог полонив,
Перш, ніж в поле п'ятами кивати.
А сім'я приїхала сюди.

–– Може, ще повернеться той ратник?

–– Може, й так. А може, й, доню, ні...
Не на те життя, щоб сумувати.
О, дивись, –– волошки на вікні!

Ніч –– немов задумлива дівчина.
І коса дівоча, хоч ти плач!
Зріє ще поезія калини,
Взявши в губи місяця калач.
Мало ще червоного в природі.
Все –– зелено-біло-голубе,
Наче доля нашого народу,
Що шукати починав себе.
Словом, вечір, мов ліричний відступ
В безсценічній драмі сивих літ.
Сходились лихі, русалки, відьми
Чортзна-що до півнів гомоніть.
Їх було тоді на світі досить ––
Що жило окремо від людей.
Це вже зараз повпихали носа:
Часом добре сієш, зле вросте...
Там, де правда змушена канючить
У неправди правди хоч зерно...
Якщо батько сина не научить,
Вечори научать все одно!

2.

"На Івана Купала
Ви прийдіть на Велинь.
Юне Сонце упало
Зранку в озера синь.
А над Стиром-рікою,
Мов із неба зірки,
Із руки молодої
Б'ються в хвилях вінки.
З хлібом-миром зустрінем
Друга в нашім краї.
Пісня в небо хай лине,
Заздрять їй солов'ї...
На Івана Купала
Не туманиться синь.
Мати сина купала.
Став легендою син".

Мама:
–– Стирно, молодість співає.
Щирозлотий пояс одягай.
Швидше, доню, всі ж тебе чекають!

Факелом підперши небокрай,
В платтях, що під червень ніжно шиті,
Із романом рожі й солов'я
Юнаки та юнки від молитви
Йшли шукати щастя у гаях.

З поглядом озерним і волоссям,
Взятим у серпневих колосків,
Розливалось юне стоголосся,
Стрічки-хвилі вийшли з берегів.

–– На добраніч, мамо.

–– Зачекай-но
Мить одну. Скажу тобі, щоб ти...
Доню, доню...
Ох, любов –– це тайна:
Є вогонь, та не іди у дим...

А вогню було тоді доволі:
У багаттях, в душах, у руках...
Папороті квітку –– юну долю
Йшла шукати молодь у лісах.

Зубрів тих промовиста задума
І первісна грація косуль
Сивими до зір догодять лунами,
До сердець –– то й зовсім упритул.

Все глибоке й рідне, мов кургани,
Та сумне, мов крики журавлів.
Кожен вік –– одна струна Бояна,
А роки –– то зграї соколів.

–– Ну, то як живеш? Казали, Стирно,
Що сватів чекаєш звідкілясь,
Що комусь божилась вже у вірності...

–– Ні, Булате, я ще не клялась...

–– Не клялась... Ох, диво ти природи!

–– Сам ти –– диво!

–– Може й, Стирно, так...
Ти душею гарна і на вроду,

–– Досить вже. І перестань... дивак.

А в самої –– солод полиновий.
Угорі –– Молочний Шлях, мов лис.
Трепетно пливло кохання слово
В золотих пилинках русих кіс.

І невинно, ніби не хотівши,
До руки торкнулася рука.
Мліло серце парубка і дівчини,
Як туман у макових лугах.

–– Де такий солом'яник великий
Ви, Булате, вчора потягли?

–– У старої Маври-ворожбихи.

–– Ви –– немов ті чортики малі...
Охо-хо-о! Отож-то буде сміху!
У веселі сльози перейде,
Як у козуб чарів для Маврихи
Сам Купала тирси накладе.

–– Чому не запитуєш чи страшно?

–– Бо не страшно навіть і мені
Чарів тих, що наче день вчорашній,
Котенятком бродять по вікні.

–– Чому котенятком?

–– Бо маленькі...

–– А маленькі чому?
–– Котеня ж!..

А Руслан:
–– Ох, будуть витребеньки!
Ліс купальський млосний, мов міраж...

–– Міражем вогонь тобі здається?
В діда Тура справа є така:
Поки молодь із села збереться,
Він зірки роздмуха в сосняках.

–– Може, й так, мій друже, а можливо...

–– Що можливо? Що можливо? Що?!.
Хтось: "Дівчата, починайте співи,
Бо комусь маревиться вже чорт".

3.

–– Ой молодая молодице,
Ой вийди, вийди на юлицю,
Розпали дівкам купалицю!

–– Ой як я маю виходити,
Вам купалицю розпалити?
В мене свекорко –– не батейко,
В мене свекруха –– не матюнка.
Положить мене пізній себе,
Ізбудить мене раній себе.
А до кужелю білейкого
А до каменю важкейкого,
А до дитятка малейкого.
Кину я кужель под полицю,
А сама вийду на юлицю.
Нехай той кужіль поклочиться!
Мені робити не хочеться.

–– Ярославно. Ти така лінива?!

–– Ні, Іване...

–– Так у чому ж смисл?..
Лінь співаєш, і –– сама щасливість!

–– Це ж так треба, дурню. Відв'яжись!
Загорівшись, козуб із трісками
Іскрами у небо відлітав,
Піднятий на тичці парубками,
Зорями вечірніми ставав.

До багаття кожен йшов з поліном,
Бо була примовка ділова:
"Піде той додому без коліна,
Іскри хто вогню не додавав".

Мов свою найменшеньку сестричку,
Одягав берізку хор дівчат.
Із вінком, запаленими свічками
В ніч ішло внуча купальських свят.

"Ой ти зелена дубровойко,
Як тебе рано спустошано,
Траву на сіно покошано,
Ой покошано й пограбляно,
Ще у копиці поскладано.
Та зосталося трой-зіллячко"...

–– Дайте мені хоч бадиллячку.

–– Вже, Нечає, й ти перебиваєш?

–– Але ж, Зимо, я... тебе... люблю!

Може здатись: вголос –– не буває,
Просто так слова такі не ллють.

Дуже часто жарти з уст людини,
Від якої серцем ждеш чогось,
Цілу ніч заставлять журавлино
В себе задивлятися, як в Рось.

Ох, любов... Любов –– болюча тайна.
Перш за все, –– це ніжність у серцях.
Перш за все –– неспокій. І звичайно ––
Ніжність на руках та на устах.

І в усі часи було так само?
Мабуть, так, бо душі ж не ростуть...

Й нині "Слова" автору осанна,
Мов стріла, націлена в майбуть.

"Не ростуть". Так мало ще сказати!
Деякі –– у димі: не видать.

Наші душі, наші білі хати,
Чим би вас до нас причарувать?!

...Дійсно, вечір, мов ліричний відступ
В безсценічній драмі почуттів.
Сич кричав, як грім в порожні відра,
Місяць їх носити не хотів.

"Ой на Купала вогонь горить,
А нашим хлопцям живіт болить.
Ой нехай болить, нехай знають,
Нехай Купала не займають".

–– Ми Купала, може, й не займемо.
Ну а вас...
Де, хлопці, віхть вогню?

–– На, Булате. Стирна тут окремо...

–– Ось її то я й наздожену!

–– Доганяй же, доганяй, дурило...
І побігла в сторону роси.
Легкий слід її Булату милий
В тіні золотистої коси.

Бігли, бігли. Ну, а він навмисне
Зразу доганяти не хотів:
То в обіймах двох ялин повисне...
Так у світ казок її завів.

–– Все. Кінець. Уже. Дурило. Хватить. ––
Втомлено говорить через сміх. ––
Ну, догнав. Час, мабуть, повертатись.
Переміг, Булате. Переміг.

–– Ой, яка ти мокра вся, небого!

–– Може, обігрію, дай тебе...

–– Глянь у небі он яка дорога…

–– Тамю... кохана, я знайшов тебе...

А вона вдала, що пропустила
І "кохана", й погляду журбу...

Де вони всю ніч оцю бродили,
Мабуть, лиш Купала свідком був.

Їм, звичайно, ніч –– як та хвилина,
Іншим –– наче пісня для душі, ––
Юна пісня юної Велині
Із качиним солом в комиші.

Хлопці вже й вогонь перестрибали.
Ще Руслан намірився... і впав.
Вже ранкові зорі зазоряли,
Митися спускалися у став.

"Чорна хмаройка наступає..."

–– Веселіш закінчуйте, дівчата!

–– Але ж серце іншої не йме.

–– Сум потрібно у собі ховати.
Хай лихий собі його візьме.

Одспівавши всіх пісень, дівчата
На Стиру ворожать на вінках.
Лиш Булата й Стирни не видати.
Вже когось за них узяв і страх...
Від вінків ріка зробилась лугом,
Так, як ніч –– луною від пісень.
Чисте сонце в небо йшло за плугом
І вело під руку п'яний день.

А тим часом Стирни із Булатом
В хвилів гребнях сходились вінки...
Хто ж то знав... кінець стає початком...

4.

В дуб стріла встромилась з-за ріки.

–– Ой, дивись. Ось вершники лохматі.

–– Бачу, Cтирно. Падай у траву.

–– Це ж татари!

–– Боже! Глянь, Булате.
Це ж, здається, нас вони зовуть.

Піднялися, стали.

"Ви слов'яни?!" ––
Наближався голос на коні.
Ці були з Орди –– посланці хана, ––

Що мовчиш? Тож видно –– слов'янин".

І, немов шакали ті голодні,
По-своєму варварили знов...

Недаремно, у піснях народних
"Кров" завжди римується з "любов".

А Любов стояла, мов лілея,
У якої –– двійко пелюстків.

–– Люба, Стирно... поборюся ще я. ––
Й пошепки:
–– Ти –– в ліс. Він завжди боронив...

–– Ні...

"Ей, чуєш? Ви підете з нами!"

"Ми не "ей"! Ти бачиш двох слов'ян"!
–– Стирно. Швидше! Лиш через поляну...

"Ти ведеш себе, мов перший хан!.."

"Так поступить, погань, кожен русич!"

А тим часом Стирна не іде...

–– Слухай, мила... Попередить мусиш,
Бо село нізащо пропаде.

І вона... За сльозами вдогонку,
Колихнувши дзвониковий рай
Та конвалій росяні коронки...

"Ей! Слов'янко! Стій отут! Чекай!"

То останній був ліричний відступ.
Вже сценічна драма лихоліть!
Краще би з'явилась дійсно відьма,
А не хмара списів та копит.

Тільки Стирну сосни притулили,
Чим могли, втирали їй сльозу,
На Булата вже дивились стріли,
Як вогонь на жито чи косу.

"Слов'янин, ти хочеш жартувати?!
В нас часу немає..."

І стріла...
Мов калина та по білій хаті,
Кров по юнім тілі розлилась.

Він лежав, мов той червневий сонях.
Це не мелодрама –– біль живий...
Синіми воронами на конях
По хлібах –– отари татарви.

Військо це Батий для помсти кинув
За Куремсу з Дикої Орди.
Лучеськ наш та древній Володимир
При нагоді –– повернути в дим.

Вже татарським ханам злато снилось,
Воякам –– дівчата, як вино.
Першим –– "Русь" під ноги стелить килим",
Другі –– палять Місяць під млином.

Сходилися всі лише в одному:
Слов'янин –– то значить: ріж його.
Не було в татар одного дому,
Та була в них єдність ого-го!..

А тим часом, мокра і тривожна,
Стирна добиралась до села,
Щоб для нього стати подорожником.
Щоби стати... Але не змогла:
Дика рать раніше налетіла
Криком на пісні купальських свят.
Вдарилась об ніжність темна сила
І татарський вигострений мат.

Мама Стирну кликала.
Булата вже народні кликали пісні.

Навіть ми –– нащадки –– винуваті
Перед тим, що коїлось в ці дні...

Велено було на площі Віча
Позбиратись молоді слов'ян.
Вас, мовляв, лише усіх полічить
Сам татарський Сухе-Батор хан.

–– Хто піде на площу?

–– Ні, Іване.
Ні один, я певен, не піде.

Людські душі, наче ті кургани,
Де минуле і майбутнє де...

–– Згідний я, Руслане, із тобою...

І померти вирішили всі:
"Тур-коваль нехай готує зброю
Та біжать хай дзвони по Русі".

5.

Били дзвони і мечі святили.
День була для круків свіжа кров.
То ж поети що б не говорили,
А вона римується з "любов"!..

І коли упав останній ратник,
Що боровся з сотнею татар,
Закінчилось це криваве свято.
Сцена перебралася у яр.

Це був яр не "бабин" і не "діда".
Це був яр усіх сільських дівчат.
Для усіх відкритий, хоч заритий,
А для когось: звідси ще кричать...

Тут –– п'ятсот слов'янок зовсім юних
І за кров'ю наших пра, пра, пра...

Ох, віки, сумні Бояна струни,
Як переспівали ви наш край!

Ідол… Баба … в полі… обеліски…
Хрестяться бабусі біля них.

Біля них ростуть стрункі берізки,
Мов стежини мертвих до живих.

6.

Всі ми знаєм, де беруть початок
Ті червоно-слізні вечори.
Добре б ще навчитись пам'ятати,
Як тоді скрипіли явори...

А в кутку татарська й руська мати
Плакали
Від сміху
Дітвори.

1987 р.

_

ЗИМОВИЙ ЛІС

Грудень. Ліс. Сосново-біла тиша.
Лиш ворона — ніби напилась:
То кричить на знахабнілу мишу,
То збиває сонце із крила.

Тут одним-одна лежить стежина
Поміж двох лінивих горобин,
А лисиця проводжає сина,
Як пожежа проводжає дим.

Тут два рази чуєш кожен стукіт
Свого серця — справжній і луну.
Тонко в'яже вітер теплі руки
І берізку ніжить, як струну.

Він притих, де хата лісникова
Синьовікно дивиться на всіх,
Що несуть у ліс білоголовий
Повні груди щастя й срібний сміх.

Лиш під вечір глибоко й тривожно
В завірюху сови закричать.
Темно. Страшно.
Плакати не можна.
Можна тільки думати й мовчать.

В НАШІЙ ХАТІ

Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б'ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле —
Полотно на білім полотні.

Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце ллється в хату жовтим маслом
За шовковим теплим колобком.

Стіл. На нім — "Кобзар"... буханець хліба,
Сир, терпкий калиновий вінець.
Дід махорку на столі розсипав
І у вуса всіх чортів кляне.

Із дверей показує свій писок
Кіт старий, немов лінивий піп.
І колише ще нова колиска
Спогади рожево-голубі.

За вікном заходить "на погоду"
(Каже бабця) сонце у траву...
Ні. Я це не згадую сьогодні.
Я сьогодні просто цим живу.

Ігор Павлюк

ЛІТАЮЧИЙ КАЗАН
П'єса для дітей на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

РОМАН, хлопчик років 12-ти зі Львова.
ОЛЕСЬ і СТЕФКО, хлопці, старші від нього на 2-3 роки.
ДАНИЛО і УСТИНА, дід і баба Романові.
ЛЮБКО, друг Романа, львівський хлопчик.
БІЛА ТРОЯНДА (Оля), львівська дівчинка 13-14 років.
ПАН ЗЕНЬО і ПАНІ ГАЛЯ, Батьки БІЛОЇ ТРОЯНДИ.
РОМАШКА і ВОЛОШКА (Марійка й Оксанка) – сільські дівчатка.
ТОЯМА ТОКАНАВА, японець.
АКА, турок.
РОБОТ ГАЙ.
ДУХ ЛЕВА.
ДОМОВИК.
ПЕРЕХОЖІ, ПОСТАТІ.
ГОЛОСИ.

ДІЯ І.

1. Літо. Вечоріє. Село. Пасіка діда Данила. Гудуть бджоли. Перевернутий віз. Хто не йде повз нього—колесо крутане.
З'являється Домовик—волохате, руде, подібне до кота і джмеля, і до їжака... створіння. Хазяйновито ходить—наводить порядок скрізь: рятує бджіл, приживляє зламані гілки. Сердито бурмоче щось...

ДОМОВИК. Отак, отак, отак ось... Порозкидають, наламають, порозпихають все, покаламутять... (Підіймає тріску). Не було часу тим займатись, доки мову бджіл вчив. Скоро екзамени у школі духів. А ще звірі і птахи говорять, що я скупий. А я в сотий раз повторюю: "Я домовитий, а не скупий! До-мо-ви-тий! Бо я Домовик. Я вже це й по телевізору виступав. Правда, мене ніхто не бачив, бо я невидимий. (Бурмоче щось до себе, сопе, як їжак. Далі хазяйнує). О, яєчко із зозулиного гнізда випало. Треба навчити зозулю саму висиджувати своїх діточок, а не в чужі гнізда яйця підкидати. (Кує зозуля). Сам знаю, що тисячу років живу. Розкувалася. Халявщиця.
Вибігають ВОЛОШКА, РОМАШКА і РОМАН. ВОЛОШКА і РОМАШКА з підсачками.
ДОМОВИК. Ох, ох, ох, ох... Знову треба ставати невидимим. Така вже моя доля... Тяжко стало в селі жити. А як там, цікаво, у місті, у Духа Лева? Треба щось придумати, щоби з ним зустрітися. Краще йому до мене приїхати, відпочити на природі. Треба його заманити! Придумаю щось. І в цьому мені допоможете ви, дітки...

Діти ловлять метеликів. Домовик чинить їм всілякі перешкоди. Дмухає на метелика, який тільки-но над ним заноситься підсачок, розмахує лапами.

ВОЛОШКА. (замахується підсачком). От вже і хитрющі ці такі метелики...
РОМАШКА. Ага, підпустять і—раз-раз втечуть...
ВОЛОШКА. Як ніби дражняться.

Домовик здмухує метелика з-під самого підсачка Ромашки.

РОМАН. Мені здається часом, що їх попереджає хтось про небезпеку.
ВОЛОШКА. (кидає підсачок в сторону). А! Я не буду більше їх ловити. Ще деякому крильця придушу... І він, нещасний, літати не зможе.
РОМАН. Ага. Людина теж створена для щастя, як риба для польоту..
РОМАШКА. (кидає підсачок). Ідемо ліпше квітів назбираємо. Вінки плести... Як на Івана Купала. Їх, до речі, у Львові, продавати можна.
РОМАН. А квітів вам не шкода?.. Вони ж також живі...
ВОЛОШКА. Але ж, але ж ми рватимемо не з коренем, та й не багато. Для вінків лише... І не продавати, Ромашко, а для себе!
РОМАН. Ото-то вже красуні мені! Венери! (піймав метелика сорочкою).
РОМАШКА. А хто ту Венеру бачив?
РОМАН. Дівчата, гляньте! Я впіймав з кружальцями!

РОМАШКА з ВОЛОШКОЮ підбігають до нього.

ДОМОВИК сердито сопе...
ВОЛОШКА. Такий красивий...
РОМАШКА. І великий теж...
РОМАН. Гербарій буде класний. Лідія Віталіївна ще сама, напевно, таких не має у шкільній колекції. Іди, Волошко, книжку дай мою. Он там лежить—біля копиці сіна. "Мауглі" називається.
РОМАШКА. А нащо книжка? .. І, до речі, гербарій—це сушені рослини, а не метелики, тварини...
РОМАН. Дякую за інформацію. Як то—нашо вона? Я в Любка бачив (є в мене друг такий у Львові) в книжках, між сторінками, найкраще сушиться усе—квітки, метелики, усяке зілля, бабки...Він у дисертації свого тата улюбленого бабусиного кактуса навіть засушив.
ВОЛОШКА (іронічно). Ойойой! Ойойой! У твоєму Львові, у твоєму Львові...
РОМАШКА. Твій дід Данило каже, що не любить отого Львова... А я б хотіла туди поїхати.
ВОЛОШКА. Баба Устя боїться Львова. Русалок не боїться, а трамваїв боїться. І мені туди якось не хочеться. Мені й тут добре. От у космос я б не відмовилась!
РОМАН. Тут влітку краще. Але взимку у місті кіно... "Космічні війни", Брюс ЛІ... Шварценегер... Я карате займаюся... А тут?.. Сніги і зорі.
ВОЛОШКА. (показує на метелика). Поглянь на нього!
РОМАШКА. Хай живе, Романе. Прошу тебе, Романе, хай живе!..
РОМАН (бере метелика за крило). Ото баби! Що з вами толку?!
ВОЛОШКА (хлипає). Пусти його, я дам тобі... Ну, хочеш, велосипед новий... Романе, га?..
РОМАШКА (шарпає Романа за рукав). Дивись, дивись... Коза твоя в ячмені.

РОМАН злякано кидається, забувши про метелика, якого дівчатка відпускають на волю. Біжить шукати козу. Дівчата заливаються веселковим сміхом.

ВОЛОШКА (бере Ромашку за руку). Побігли плести вінки?..
РОМАШКА. Ага. Із маків... волошок і ромашок.
ВОЛОШКА. Йдемо. Я знаю місце, де багато маків.
РОМАШКА. Вони дуже гарні, але дуже швидко облітають.

Весело біжать.

РОМАН. (шукає козу). Менька! Менька! Менька! Ме-е-е (зачепився, впав у траву).

Неподалік чмихнув Домовик.
РОМАН притих, боячись підводитись. Страшно й тихо. На фоні призахідного Сонця настовбурчений силует Домовика, який тягне на шнурку щось велике, як Місяць. Його тінь зникає, а викочується силует того, що він тягне, – величезна Літаюча Тарілка, що застряла на старому хліві, біля воза.
Німа сцена.

РОМАН. Ого-го-го!.. Ото маєш тобі! Інопланетяни! Інопланетяни! Літаюча тарілка!
ДОМОВИК (махає лапами у подиві). Як добре, що мене ніхто не бачить і не чує, лише трави шумлять сильніше і дерева скриплять голосніше, коли я кричу. Інопланетяни давно обіцяли прилетіти, доставити космічні ліки для квітів, птахів, оленів... для природи всієї! Як я чекаю тих пришельців!

Жалісливо мекає коза.

РОМАН (захоплено). Це, мила кізко-дурепко, треба змалювати ( порпається у кишені). Десь тут, десь тут у кишені олівець, папір,, що ми хрестики-нулики грали... Десь тут...(Дістає. Швиденько змальовує. Повзе на дошкульний голос кози). Менька, Менька...

Темно.

ДОМОВИК (кричить до перелітаючих птиць). Егей, еге-ге-гей, журавлі! Добрий вечір! Журавлі мої милі, передайте Духові Лева, що я задумав одну гру. Нехай готується до цікавих пригод і збирається до мене в гості. Роман післав Любчикові листа до Львова. Хай Дух Лева перехопить і прочитає. Там усе напиано буде. Дякую вам, журавлі!..
Сонце зайшло. Падає зірка.

ДОМОВИК. О, загадаю бажання.

2.Львів. Ранок. Дзвін трамвая. Місто гуде, як вулик. Ліхтарі. У телефонній будці—Стефко. На ліхтарі сидить Дух Лева, прислухається до всього.

СТЕФКО (у трубку). Привіт, Олесю! Ти що?.. Ще дрихлиш? Оп'ля... Та ну тебе... Слухай, Снікерс. Діло є в мене. Тут лист один я перехопив. Дуже-дуже цікавий.. Який-який! Не телефонна це розмова. Жду тебе на проспекті. Кінотеатр імені Марса. Там пам'ятник Ван Дамму, здається... Біля ліхтаря... Там. Знаєш? Ну ти, Сашка-кашка, кисла квашка! Маму запитай, якщо не знаєш... Пунґлувок! Все. Ніштяк. Жду.

На вулиці гамірно. На афіші напис "Виступає Майкл Джексон". Черга за квитками. Стефко-злодій чистить кишені.

ЖІНКА (лементує). Ой, ой, ой, людоньки, дивіться! Дивіться! Хтось гаманця поцупив (показує всім порожню сумочку).
СТЕФКО (непомітно стає в чергу). А ви, бабусю, не переживайте, я вам куплю квитка. Зараз і друг мій підійде, у нього теж гроші є...
ГОЛОСИ. Яка добра дитина! Якийсь ти підозрілий, хлопче! Може, то ти і украв... Ага! Точно... Дивіться, який у нього вигляд забіякуватий!
СТЕФКО. Та ви що?! Не пійманий—не злодій (підходить до жінки). Нате, бабусю, мій квиток... Я раніше придбав...бо тут ось друзі мої йдуть.
ГОЛОСИ. Ти диви! А хто його знає... Буває ж таке! Такий дивний світ став.

З'являється (вайлуватий, схильний до мовчання главар банди підлітків) Олесь із сигаретою в зубах та дівчина його ж віку—Біла Троянда, яка в міні, з яскраво, виклично нафарбованими волоссям, устами. Весело манірна. Вони їдуть на своєму ящикові "Морозиво", як Іван на печі. Зверху—парасолька.

ОЛЕСЬ (подає руку Стефкові). Тисну лапищу.
БІЛА ТРОЯНДА. Привітичок. Я тут морозиво трішки продавала... Олесь забороняє... Хоча кльово.
СТЕФКО (розв'язно подає руку Олесю та Білій Троянді). Ну-ну, здрасті, здрасті... Правильно робить, що морозиво не дає продавати. Такі красиві кобіти самі, як те морозиво.
БІЛА ТРОЯНДА. Так Такі солодкі?
СТЕФКО. Такі холодні.
БІЛА ТРОЯНДА. Добридень, Стьопунчик (ласкаво).
А Степан-Степанок
Поїв бабин медок
І сховався в куток.
СТЕФКО.
Олька невеличка,
Замурзані личка,
На ящику вмостилася,
Як перепеличка.
БІЛА ТРОЯНДА. Ах, так!..
Степан-бабера
Заліз на двері.
Утікайте, діти,
Степан буде летіти.
Сміх.
ОЛЕСЬ (здивовано). Ви ще з нашого дитсадка ці слова не забули!..
СТЕФКО (ущипнувши Білу Троянду за носа). Але ти "для блізіру" продавай морозиво... Щоб ніхто не здогадався. Коротше... Дільце є (до Олеся). Слухай, кацо... (Відводить його вбік. Біла Троянда прислухається, підходить теж). Тут Любкові-скрипалю малому, знаєш, лист прийшов. Я був сьогодні вдома у нього... Приходив за процентами, які він нам платить за миття машин. (Раптом грюкнуло: упав з ліхтаря Дух Лева, який підслуховував). А то що там?.. Ну, слухайте, гепнуло собі щось... Аби не стріляли.(Розгортає листа).
БІЛА ТРОЯНДА (сміється). То Степан із дверей летить...

На ліхтар знову карабкається Дух Лева, який тільки-но звідси впав. Чухається... Він подібний до малого левеняти, лише не рудий, а срібний, у прозорому плащі -добрий, лукавий дух-привид.
Він, як і Домовик, може бути невидимим для людей, коли захоче. Нарешті викарабкався на ліхтар над компанією зі Стефка, Олеся й Білої Троянди. Підслуховує їхню розмову, читає листа лукаво, потираючи руки.

ДУХ ЛЕВА. Добре, що я невидимий для людей, коли захочу, як і мій друг Домовик. Можу робити все, що мені заманеться. А журавлі мені привіт від Домовика передали, передали. Добре, що я знаю їхню мову.
СТЕФКО (продовжує). Так ось... Поштальйонша якраз лист принесла.
БІЛА ТРОЯНДА. Звідки лист?
ОЛЕСЬ. Ага. Звідки?..
СТЕФКО. Втому й то справа, що не відомо -звідки: немає зворотної адреси! Хтось замалював соком каштана... (За стовпом хитро засміявся ДУХ ЛЕВА: Хто-хто? Я і замалював!) Хто там хихикає... А, примарилось. Я сказав поштарці, що Любко—мій друг, що—давайте, я віднесу... Вона повірила. Але листа не дала. Кинула в ящик. Пішла. Я викруткою відчинив—і дістав лист. Хіба мені вперше! Цікавість мене взяла... Товстий дуже лист... і взяв... думаю; занесу йому. Дивлюсь, а там, де заклеюється, написано: "Секретно". Ну, тут я й не втримався. Пішов до хати, розігрів над каструлею його, відкрив... А там!.. Во! (Показує лист паперу). Малюнок офігенний... і текст.
БІЛА ТРОЯНДА (читає). "Любку! Ти не повіриш! Терміново приїжджай. На пасіці мого діда Данила, на хлівчику, де дід улітку бджолярське господарство тримає, сіла Літаюча Тарілка. Не повіриш! Світиться так у вечері. А вдень туди не підійдеш, бо ж бджоли літають кусючі. А ввечері мені самому близько підходити страшно. Ще заберуть... А я ж тобі п'ять гривень винен, то як віддам! От якби удвох!.. Ми б їх половили, можливо". (Із ліхтаря знову гупає Дух Лева і знову карабкається назад...)
ОЛЕСЬ. Якийсь ліхтар п'яний. Щось пляцком впало.
БІЛА ТРОЯНДА (продовжує читати). "Ще ніхто-ніхто не знає... Тільки тобі пишу. Хоч би вона не полетіла, хоч би, хоч би ти швидше... Лист, кажуть, два дні йде. Надсилаю малюнок... Як зумів..."
ОЛЕСЬ. А що! Непоганий малюнок! Апарат!
СТЕФКО (продовжує читати). "Телеграму не давав, щоб не вийшло, як минулої зими, коли я написав, що "поранений індіанською стрілою, приїжджай", а насправді—хотів тобі диких кабанів показати і на санах дідових покатати по снігах. Пам'ятаєш, як нам дісталося від усіх!.. А листа ніхто, крім тебе, не прочитає..."
ОЛЕСЬ (єхидно). Наївний...
СТЕФКО (читає далі). Хоч би, хоч би Тарілка та не полетіла! Скоріше, скоріше приїжджай! Благаю. Чекаю... Дата. Підпис... Ух ти!
ОЛЕСЬ. Ну-ну... Адреси нема.
СТЕФКО. "Ух ти!" "Ну-ну". Коротше. Може, це все "дєтскій лєпєт", але розвідати варто. А раптом! Берем Любка тепленьким... Бо тут немає адреси зворотньої. Тільки Любко знає.
ОЛЕСЬ. А де він, Любко? Там?.. Багато іноземних машин віддраяв?
СТЕФКО. Вчора п'ятдесят баксів намив. Пахав, звичайно... Двадцять п'ять—наші. Іноземці часом нескупі попадаються. Відвалюють. Але взагалі—то з ними треба вміти базарити...
ОЛЕСЬ. На те ми й рекет.
БІЛА ТРОЯНДА. Що за Любко? Що за скрипаль?
СТЕФКО. Мовчи. Тобі то треба?..
ОЛЕСЬ. Молоток! (до Білої Троянди). Дай закурити.
Вона дає.
ОЛЕСЬ (про сигарету). Жіноча...(Співає "Дим папірос з мінтоном!") Завтра я буду п'яний!
СТЕФКО. Йдемо до Любка. Подумаємо дорогою.
БІЛА ТРОЯНДА. Біля "Марса"?
СТЕФКО (до Олеся, киваючи на Білу Троянду). А може, бабей не треба?
БІЛА ТРОЯНДА. Не бійся, я нікому-нікому...
ОЛЕСЬ. Вона не скаже.
СТЕФКО. Не скаже й не зав'яже.

ДУХ ЛЕВА знову гепає з ліхтаря, як вітер-крутій вихоплює листа з рук Стефка і втікає. Компанія кидається за ним із криками; "Ох, вітрисько який! Ох, вітрисько листа вкрав!"

ДУХ ЛЕВА (утікаючи). Треба димову завісу пустити. (Махає руками, задимлює все).
ГОЛОСИ. Ох, той міський смердючий дим жити не дає! Особливо в центрі міста
ДУХ ЛЕВА (причаївшись). Шкода, що потрапити до села я можу лише з тим, кому цей лист призначено. Справедливість над усе. Такий закон духів. А інопланетяни хочуть зустрітися з духами міста і села разом. З людьми їм нема про що говорити. Люди ще дикі. Такий закон інопланетян, мій дід Домовик ще казав. З одним Домовиком вони ж і говорити не захочуть. Тай не покажуться йому... Треба щось робити. Треба, щоб лист потрапив до Любка (кладе лист на асфальт). Думає.
ОЛЕСЬ (наступає ногою). А ось і лист. Вітер стих. Ідемо до Любка. (Забирає листа).
ДУХ ЛЕВА плаче.

3. Пасіка діда Данила. Вечоріє. Баба Устина пере. У неї перев'язана спина теплою хусткою. Дід чистить бджолині рамки. У нього великий солом'яний капелюх. Співає пісню: "Ой на, ой на горі там женці жнуть", яка переходить у "Ой, топ-сервіс, ой топ-сервіс, люди там хороші..."

БАБА УСТЯ (пробує підтягувати) ...Здай товари у топ-сервіс... (Хапається за поперек). Ой-ой-ой...
ДІД ДАНИЛО. Що там знову таке? Баба Устя. Та щось розхворілася я останнім часом. І поперек ломить і голова. А про серце, то вже й мови нема.
ДІД ДАНИЛО. То ти би пішла, полежала...
БАБА УСТЯ. Як же тут полежиш—літо в розпалі, треба продукти у топ-сервіс здавати... Та й... А де наш Ромчик? Де наш солом'яний бичок? Ро-омку!

Роман біжить. Заховався за дерево.

ДІД ДАНИЛО. (помітив Романа, лукаво). Та де? Може, десь вовка, чи ведмедя, чи ще якусь мару до хати суне? А для чого... (Характерна дідова приповідка).
БАБА УСТЯ. Аби його самого ті вовки не вкрали.
ДІД ДАНИЛО (з усмішкою). Та він козою відкупиться. Де мої червоні чоботи? Піду стану на воротях.

Роман забекав як коза.

БАБА УСТЯ. Ой, щось наша Манька дуже грубо мекає.
ДІД ДАНИЛО. Мабуть, Ромко сильно випас її...
БАБА УСТЯ. Або вона випасла Ромка, бо щось рано прийшов сьогодні...
РОМАН (виходить із-за дерева загадковий). Бо випас... Бо випас... Їсти хочу, як вовк... І коза мене не випасла.
ДІД ДАНИЛО. А, ось хто так мекає, бідака! То він з голоду, мабуть. А ходи-но сюди. Меду дам. А для чого...
Роман поволі підходить до діда.

БАБА УСТЯ (пильно дивиться на Романа). Ой, щось ти, Ромку, невеселий якийсь, аж схуд. Може, ти заслаб?.. Що трапилося?
РОМАН (злякано). Та ні, та ні, бабусю... То ви б ліпше пішли, відпочили, а то ж у вас недавно... приступ сердечний був...
БАБА УСТЯ (стирає хустинко непрохану сльозу). Ой, то я ж стара. А я такою, як ти була, то, як коза, скакала.
РОМАН. А ви якою були—як Ромашка, чи як Волошка?
ДІД ДАНИЛО. Баба була дівчика Устя—Дзвіночком її прозивали. А я теж, як ото ти тепер бігав по пасіці мого діда Вакули і Дзвіночок... баба Устя бігала. А потім я парубкував... Сватів слав...
БАБА УСТЯ (сміючись). А! Згадала коза, як козенятком була...
ДІД ДАНИЛО. На-но, Ромку... (Дає Романові хліба з вощиною).

Баба Устя глечик молока виносить. Із-за тину винурює волохата голова Домовика. Спостерігає, прислухається.

ДІД ДАНИЛО (до Романа). То чого ти сьогодні так пізно прийшов? Га?
РОМАН. А, Менька вреднюща, найкозакуватіша за всіх! Поки я її зацапав у кущах, ледь не перекарперючився...
БАБА УСТЯ. Дай дитині наїстися і відійди з тими рамками, бо ж кругом тебе бджоли хмарою. Тебе не беруть. А дитину ж і покуцькати можуть...
ДІД ДАНИЛО. А так-так, мене бджоли знають... не займають.
БАБА УСТЯ. Як облупленого...
РОМАН. Діду...
ДІД ДАНИЛО. Га!..
РОМАН. Діду, а ви мені дасте трохи сіті для риби, щоб накинути?..
ДІД ДАНИЛО. Нащо? То підемо разом завтра, чи в суботу на рибу...
РОМАН. Та ні... Мені... на метелики б...
БАБА УСТЯ. От ще придумує! Такою сіткою можна літаючу корову зловити, а не метелика!

Домовик починає махати лапами, дмухати—наганяє на Романа бджолу.

РОМАН (простягає руку за вощиною). Ай-ай-ай-йой-йой! Бджола, бджола, бджола летить...

Бігає кругом дерева. Дід і баба добродушно сміються. Тим часом до Діда Данила підбігає Домовик.

ДОМОВИК (лукаво, ставши видимим). Діду, діду... Там секрет є (показує). Я вночі вам покажу! Ромко—ваш внучок—хоче на це сітку накинути. Він і листа вчора до Львова відіслав, я бачив... Треба йому допомогти...
ДІД ДАНИЛО. Ага-га-га... Тарілка... Ага-га...(Сміється). З медом!
БАБА УСТЯ. Діду, а що то там пищить біля тебе?..
ДІД ДАНИЛО. А!.. Котеня рябе сусідське... (до Домовика). А йди вже йди... Пізніше приходь, то меду з молоком дам...

Домовик підскоком ховається, стає невидимим.

РОМАН. О! О! Вже вкусила! Вже Вкусила!!
Баба Устя підходить до Романа, задмухує йому око.
РОМАН. Але я на зло їй плакати не буду. Отак! (Тупнув ногою). Одягну чорні окуляри.
Око запухає. Дід з бабою прикладають до нього якесь зілля.