Храм Посейдона

Богданові Певному

Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, повели з собою,
Ой ти ж, Галю, Галю молодая...
(3 народної пісні)

На найвищій з-посеред невисоких гір, що круто здіймається над Егейським морем неподалік Афін, височіють сніжно-білі проти густої блакиті неба могутні, хоч і почасти зруйновані, мармурові колони славного храму Посейдона. Тільки вони й лишились від колись стрункої величної будівлі, залишки духової краси якої пережили тисячоліття.
Задивлений, заворожений тим, що випромінюється тут зусібіч, білявий кругловидий український підліток не може відвести погляду від руїн храму, всотуючи позасвітній заклик до людської духовості одного з великих див світу. Зачарований, упродовж кількох годин, на які він утрапив сюди з батьками, аж до трему просякнутий баченим, він торкається колон руками, обходить залишки храму з усіх боків, всотує поглядом безмежний чарівливо синій простір Егейського моря з невеличкими островами, яких дістає з-під храму Посейдона погляд прибульця, коли він дивиться в море, і його охоплює раптовий жаль, що треба полишати це диво, що не можна забрати його з собою, що тепер, хтозна коли і де він зіткнеться ще з таким величним творінням людського духу. Це краса, яку неможливо охопити, осягнути, обійняти. Вона за межами меж осягання. Вона просто є. Як частка вічності.
І заки від'їжджає з батьками назад до Афін, він, пойнятий величчю баченого, закарбовує його в своїй душі назавжди.

Галя скінчила гімназію в рік, коли на Волинь прийшли совєтські війська. У загальному поспіхові і метушні, коли хтось тікав до Польщі, хтось не зважувався на це, переймаючись однак можливими вислідами того, що відбувалося, а ще хтось радів возз'єднанню з великою Україною, Галина мама лишалась доволі спокійною. Вона вчителювала в гімназії, й відколи чоловік несподівано помер кілька років тому, вона трималася завжди стримано і вважала, що все від долі і Божої волі. Що має статись, те станеться, а не мас, то й не станеться, і метушитись не варт. Їй вже було під п'ятдесят, нікого вона собі не заводила, хоч була ще доволі гарна по-жіночому, і сенсом життя для неї була її праця, яка, пані Мар'яна була переконана, потрібна завжди в усі часи і при всіх владах однаково, а над усе блукала її донька красуня Галя, яка і вчилась гарно, і вдачі була погідної. Тепер, при новій владі, пані Мар'яна уявляла собі, що Галя вчитиметься в університеті, може, десь у Києві, столиці України, нехай радянської, яка різниця, за нових часів все може бути й не гірше, мало що там і хто з яких причин верзе. Ось комуністи розповідають, що в Україні при большевиках живеться набагато краще, ніж у нас було за Польщі.

Однак через рік Галя вийшла заміж.
Вадим Медведенко, старший лейтенант, політрук, опинився у них на квартирі. Оселя велика, запропонували гроші, а попри все, коли нова влада виявила себе арештами й вивезеннями, то щонайменш не варто було відмовити.
Медведенкові було двадцять п'ять, а Галі вісімнадцять. Високий, чорнобровий. Галя закохалась.
А далі все було, як і ведеться у таких випадках. Не можу жити без нього, вчитись буду заочно в Київському університеті, його батьки живуть в Києві. Поїдемо усі до Києва в гості.
Сусіди жахались — за совєта заміж! Та гляньте лиш, що вони витворяють на Волині. А в Галичині! Пані Мар'яно, одумайтесь і відговоріть Галю!
Але пані Мар'яна любила свою доньку і хотіла, аби Галя була щаслива. Нові часи, тепер все буде інакше, нехай живе по-новому!

Найгірше було спочатку. Галя так ніколи й не довідалась, що сталося з її мамою. Певне, загинула в якомусь концтаборі. Те, що загинув Вадим, вона знала напевне, бо залетів таки його найближчий товариш, теж лейтенант Микола Сологуб, вночі першого дня війни — скочив з машини до хати на одну мить — збирайтесь, евакуація через дві години, транспорт при штабі! І на мовчазне запитання — Вадим загинув, у мене на очах, осколком бомби вбило!
Але тікайте! Тікай, Галю! Бо тут нічого доброго не буде! Доброго не було вже давно. Пані Мар'яна нікуди їхати не схотіла. А Галю зібрала тремтячими руками, поцілувала на прощання. Востаннє, виявилось, востаннє.
Вантажівка, наповнена родинами офіцерів, далеко не доїхала. Наштовхнулись на німецьку танкову колону, зупинились — геть з машини, і хто куди.
Галя дійшла до Луцька пішки, ледь волочачи ноги. Мами в хаті не було, повалилась напівмертва спати, не тямлячи нічого зі страху, болю і перевтоми, а вранці за нею прийшли.
Вона з'ясувала в ґестапо, що й маму заарештували, почала було за неї просити, але швидко замовкла. Про неї знали вже — що дружина політрука, що віддалася совєтському комісарові, а сама місцева.
— Ти совітська курва, ось ти хто!
Цей німець на диво вмів трохи по-українськи. Галя в гімназії вчила німецьку, отже вчула з розмов його ім'я — Отто Гінзель.
— Ти — вродлива совітська курва. Тепер маєш послужити райхові.
Він вже не сміявся, а хтиво шкорив жовтуваті зуби. Невисокий, доволі вродливий, доволі приємний. Але коли посміхався, ставало геть моторошно. Щось на дні його усмішки висвідчувало небезпеку, провалля, жах.
Він ґвалтував Галю перший. У камері, де перебувала Галя, нікого не було. В'язниця в підвалі була при цьому будинкові за всіх часів, і за совєтських, коли тут містилось НКВД, також.
Гінзель прийшов у камеру і скомандував — роздягайся, якщо хочеш жити. Галя почала роздягатись, але не змогла, тремтіли руки.
Гінзель підійшов і рвонув на ній сукню. Галя прикрилась руками майже автоматично. Тоді Гінзель, шаленіючи, вдарив її нагайкою, з якою зайшов, нервово похльостуючи себе по чоботях, ніби збуджуючись від цього більше, і Галя, скорше зі страху, ніж з болю, раптом зімліла.
Прийшла до тями, коли він був вже у ній, рухався зло і сердито, обличчя над нею, вона заплющила очі, але ще за мить з жахом відчула приємність від того, що відбувалося з нею. Ще за мить в неї вже тьмарилось у голові, давно цього не було, о, Боже!
Вона несамохіть зробила кілька рухів йому назустріч, і хвиля приємності розлилась її тілом. Насолоду вона дістала водночас із ним і це було найжахливіше, бо не могла дати собі раду з собою, бо відчувала зненависть, огиду і насолоду водночас.
— Чудово, — сказав Гінзель, одягаючись. — Ти для цього створена. А якщо так, то допоможеш німецькому війську. Зер ґут!
Він вийшов, а внезабарі прийшов другий, а тоді ще один, а тоді ще.
Так минув тиждень, потім другий.
Її гарно годували, приносили навіть напої, і вона охоче пила, аби менше бути при тямі.
Їй зробили гарну постіль, принесли до камери кілька стільців і стола.
Врешті їй давали й перепочити, як коневі, коли він перетрудиться. Але не забагато. Бо вчащало їх до Галі десятків зо два. Спершу вона не розрізняла їх, а згодом вже й знала, хто, як і що робитиме, що бажатиме.
Кілька разів думала про самогубство, але не зважилась. Найгірше ж було те, що вона таки почувала їх, таки віддавала якусь частку свого жіночого єства, вона й сама діставала задоволення. Якогось дня Галя вирішила, що збожеволіла, і відтак, що з нею діється, вона вже не тямила і не хотіла тямити. Просто жила з дня на день — Ґутен таґ! Зер ґут! Ауфідерзейн!

Із Греції Вознюки подалися на Волинь. Спершу побули якийсь час у Празі, але Луцьк манив старого Вознюка спогадами дитинства, і врешті вони осіли в Луцьку, і тут Федір скінчив гімназію, а згодом пішов на службу до польського війська, і там в офіцерську школу.
Такий був освічений і тямущий, що запропонували офіцерську школу і йому, українцеві. Певна річ, батько не був від цього в захопленні, але врешті певний сенс у такому Федоровому вчинкові батько бачив — колись Україні потрібні будуть вояки, треба мати своїх вишколених офіцерів.
Старий Вознюк свого часу закінчив Київський університет, знав кілька іноземних мов, але найбільшим його захопленням була Греція, ось і втрапив він як активний учасник українського національного руху за часів УНР до українського посольства в Греції. Українське посольство так і не дістало можливості вручити свої повноваження грецькому урядові, бо УНР перестала існувати, щойно вони прибули до Греції.
В Луцьку Вознюк працював у гімназії, а щойно совєтські війська увійшли на Волинь, був заарештований і перед приходом німців розстріляний енкаведистами разом з тисячами інших в'язнів у фортеці Любарта.
Мати хворіла на сухоти, сподівались тоді на Грецію, але вона померла ще в Чехословаччині, заки Вознюки зібрались на Волинь.
З приходом німців у Польщу, а совєтів у Західну Україну Федір пішов у ліс.
Згодом очолив одну з груп УПА, діставши псевдо «Крук».

Хтось доніс на Гінзеля його начальству, і до луцького ґестапо приїхала ревізія.
Галю викликали на допит. Їй було однаково, що буде далі, їй тепер все було однаково.
Повнуватий чорнявий офіцер отетеріло витріщився на Галю, коли вона увійшла. Вона таки справді була дуже гарна. Ґраційна постава, великі карі очі, пишне світлорусяве волосся, ще ж її й одягнули тепер цілком пристойно. Виглядала чудово.
— Ого! — тільки й вимовив офіцер.
— Я ж казав, — запобігливо вискочив Гізель. — Високий рівень курва, такої просто не знайдеш.
Говорив офіцер з Галею коротко. Загальні запитання. А потім до Гінзеля.
— Бордель має бути в борделі. Але не в гестапо! Зрозуміло?
— Все поставимо на місце, гер майор! Негайно все організуємо, як слід! Негайно!
Офіцер теж прийшов до Галі. Старший пан, він червонів і пружився, все виходило в нього не найліпше, і Галя допомогла йому кінчити, розуміючи, що тепер її доля зовсім інша і може залежати від настрою цього майора після всього.
Настрій у майора став гарний. Гінзель прибіг задоволений до Галі і мало не розцілував її.
І за кілька днів організував невеличкий офіцерський бордель, в якому Галя стала примадонною.

Що таїться на дні наших душ, у затаєних глибинах нашого єства? Встигаємо лише дрібненьку частку себе осягнути, та й то не кожному вдасться, а вже стукає вечір у двері, вже скоро північ і пора на спокій. А потім усе спочатку почне хтось інший, і теж не встигне, і так всі, і нині, і присно, й во віки віків.
На дні глибокого колодязя наших генів щось керує нами, щось веде нас у нічний політ, в безвість, у безмежне нікуди, з якого немає виходу, немає до нього й входу, воно ж бо вічне.
Що знаємо ми про себе насправді, замкнуті у шори нашого суспільного буття? Де закінчується зв'язок наш із простим природним світом і де починається те, що ми називаємо душею?
А те, що є покликом до продовження життя, той шалений гін пристрастей і чуттів, той вибух жаги, та довга невтоленість, та потреба любові, за якою ховається привид хіті, те, що змушує нас кидатись у божевільні стрибки навсібіч у гонитві за насолодою, за утвердженням життя і себе у часі і біологічному нашому просторі, поки ми живі?
Хто і як запрограмований у часі і просторі? Піщинки на океанському березі, ми летимо за вітром, або ж нас змиває хвиля в океан, або ж сохнемо серед міріадів інших піщинок. Хто ми насправді?
Хто ми?

Вони заночували у Старій Вижві на околиці села, бо ж було відомо, що зараз енкаведистів тут немає. Прийшли на розвідку і заманулося переспати ніч під дахом, давно вже не було такого.
Федір прокинувся від грюкоту у двері, і першою була думка, що хлопці в стодолі вже почули і зможуть переховатися. А йому вже не вдасться! А потім, як грім, — Боже правий, підвів господарів! Це ж їм кінець!
Він спав одягнений, тому схопився відразу ж і став з револьвером напоготові за дверима, осягаючи враз холодний дотик металу до своєї долоні, і водночас усвідомлюючи, що зараз його, Федорове, життя закінчиться.
Він чув, як господар казав, що нікого в хаті нема, що тільки свої, і подумав, що й справді тільки свої, чужих тут нема. Ми всі свої, це вони — чужі.
Обшукати всі кімнати! — почулося, це певно старший казав. І ось двері в кімнату, де причаївся Федір, розчинилися і в кімнату забіг молоденький окатий хлопчина в лейтенантських погонах, озирнувся і побачив Федора, що стояв за дверима з револьвером в руці.
Мить — і їхні погляди зустрілися.

Хто є наш ближній? Хто є далекий від нас? Чи той, з ким ми незнайомі, хто живе на іншій вулиці, в іншому будинкові, в іншому місці чи в іншій країні? Чи той, що живе на іншій планеті, чи в потойбічному світі, в іншому вимірі?
Ти, випадковий перехожий на вулиці, чий погляд зачіпає мене, хто ти? Чому ти так дивишся, що ти бачиш в мені, що я бачу в тобі, кого ми обоє бачимо, себе чи нашу спільну душу, те, що єднає нас усіх, що живуть в один час на цій землі?
У нас так мало часу на життя, на те, щоби знати іншого, щоби встигнути жити.
З-за очей визирає душа. Може, з'єднавшись, ми виграємо буття? Простягни руку!

— Тут нікого немає! — проголосив окатий лейтенант, зачиняючи двері до кімнати, де стояв геть ошелешений тим, що сталося, Федір.
Енкаведисти забралися геть, але Федір не міг отямитися ще довго опісля, і до кінця свого життя не забути йому цього погляду, що врятував йому життя. Чому він сказав, що там нікого нема? Чому він вчинив так?
Чи його українська душа запанувала раптом над його сьогоденним буттям у енкаведистській формі?
Чи якась підсвідома, біологічна логіка стримала його, бо й він міг враз загинути водночас із Федором?
Чи просто погляд його втрапив в очі того, хто в чомусь був до нього подібний, хто міг бути йому близький, хто міг колись бути його другом і товаришем?
Федір уже був у лісі, розповідав своїм друзям про те, що з ним сталося, але вже поночі, влігшись спати, думав про того білявого хлопця. Все ж таки — чому?

В офіцерському борделі їх було п'ятеро. У кожної була своя історія, але в жодної така, як у Галі. Ті дівчата були простіші, і їм велося ніби непогано. Їли і пили гарно, спали, малювалися на вечір, палили дорогі цигарки. Однак жили, як у клітці, бо їх самих у місто майже не пускали. Керував ними середнього віку вайлуватий унтер-офіцер, який користувався й сам їхніми послугами час від часу, але назагал доволі рідко, певно, мав таку вдачу.
Натомість Гінзель бував чи не щодня і, здебільшого, йшов до Галі. І вона вже звикла до нього, і геть забула початок, вона майже все забула, і десь полюбляла серед інших клієнтів саме його. Бо за його жорстокою хтивістю проступало щось тваринно сильне, щось, що і їй додавало відчуттів, хоч вона вже вчилась не реагувати на кожного клієнта тілом, не віддаватися йому, керувати собою, чекаючи закінчення його чину. Але подеколи таки природа брала своє, і вона не для втіхи клієнта стогнала від задоволення і потім гарно спала після нього, особливо, коли він був останній, і вона могла дозволити собі розпружитися.
Вона була іншою тепер. Та, колишня Галя, вмерла. Вона вже знала, що матері її немає вдома, що там живе хтось інший, інші люди, і ніхто не зміг їй відповісти, де поділась мати. Гінзель обіцяв пошукати, але так нічого і не виявив.
Галя ніколи не заходила до своєї колишньої домівки, здавалось, забула, що було в неї колись інше життя. Вона жила тепер в борделі самими відчуттями, і чекала вечора вже без страху, а клієнтів без відрази. Їй було все байдуже.
Вона вже сміялася і жартувала з клієнтами, як інші, реготала з дотепів, раділа новим сукням і смачному шоколадові і нічого не пам'ятала про минуле.

Федір вмирав. Вже кілька тижнів минуло, відколи його звалив висипний тиф, ще в Карпатах, майже напередодні того, коли зібралися йти на прорив кордону у Чехословаччину і далі. Довго те планувалося, але вдалося навдивовиж просто. Великою групою українські повстанці прорвали кордон, щойно встановлений совєтською армією, шо наступала далі на Захід, відганяючи німців, і в захопленій заздалегідь у боях з німцями німецькій уніформі, в яку перевдяглися, великою колоною вантажівок з бійцями на них просто промчали Чехословаччиною назустріч військам альянтів. Втрапили на американців і опинились згодом, після усіх перевірок, у таборі для «депістів», тобто людей, що не мають місця проживання у своїй країні. Все це в переважній більшості були люди з Совєтського Союзу. Українців, знаючи їхні проблеми з росіянами, селили окремо.
В Ауґсбурзі табір був поняттям умовним, бо згодом у ньому почали діяти і українські школи, і видавництва, і самодіяльні творчі групи, словом, для українців завирувало тут нове вільне постсовєтське життя.
Але все це було вже потім. А щойно вони втрапили в табір, усіх охопила невимовна втома, що трималась упродовж років війни з німцями і з совєтами, і зараз врешті настав спокій. Це було навіть страшно, геть моторошно було й подумати — невже все попереднє скінчилось? Але це таки скінчилось для них.
Настали тиша, спокій і глибокий, важкий ще, паморочний сон, у видивах якого прозирала вже майбутня інша дійсність, якась зовсім інша, в якій буде мир і спокій, і праця, але не буде батьківщини. І за цим теж стояв страх, але інший, страх перед невідомим.
Однак зараз можна було спати. І вони спали.
А Федір помирав у шпиталі.

Вони таки винесли його на руках, його бойові друзі, його побратими. Тифозного, зовсім без сил, вони не лишили свого командира, хоч він, коли при свідомості не раз казав їм — лишіть, я однак не виживу.
Донесли, дістались навіть Ауґсбурґу, віддали у шпиталь. Але тут відразу сказали, що надії нема. Федір зараз був уже сама лиш шкіра й кістки, майже не приходив до тями, брудний, завошивлений, не в силі й повернутися сам, він вимагав би когось, хто б мив його й чистив, хто б не злякався тифу, хто б мав сили і час. Хворих усяких було багато, медикаментів не бракувало, але людей, хто міг і хотів би робити усе аж так, не було.
І Федір помирав.

Буро-сірі хмари повзли небом, важкі й волохаті, вони спускалися на землю, повиваючи собою все, куди лиш дістає око, і між них стояли темні постаті ряд за рядом і цілились один в одного з гвинтівок, стріляли, падали і знову вставали, і знову цілились, і знову стріляли, і не було в них облич, не було в них волосся, лиш темні плями, і з них стікала чорно-червона кров.
Федір лежав навзнак, і хмара опускалась просто на нього, тиснучи грузько і липко, і він почав задихатися, але не міг поворушити ні рукою, ні ногою, і розумів, що вже по всьому, що зараз буде кінець, бо сили його вже були за межами меж. І коли велика кістлява рука потяглася із хмари до його горла, він, слабий, не годен був і крикнути, гукнути когось на поміч, але на денці своєї свідомості розумів, що як не подасть голосу, то саме зараз і задавить його мара, і він зібрав останні сили і витиснув з себе крик, останній несамовитий клич до життя.
І рука потяглась назад у хмару.
Раптом серед темені засяяв острівець світла, і в ньому постав перед Федором печальний янгол з темними очима і довгим світлим волоссям. З нього променився глибокий спокійний сум, і Федорові стало шкода його, такий він був геть неусміхнений.
Він наблизився до Федора і поклав йому руку на чоло, і на Федора зійшло світло, і чоло його охололо під рукою янгола, і він зітхнув полегшено, і заплющив очі.

Коли знову їх розплющив, то побачив, що над темними хмарами, які вкрили зараз землю, височіють вдалині величні руїни стародавнього храму — білі мармурові колони на тлі густосинього світлого неба, що вдалині зливалось із так само синім спокійним морем. Вони променилися теплом і мудрістю, силою краси, вірою і снагою життя.
Федір заплющив очі і щасливо заснув.

Гінзель знайшов таки і для них авто, коли німцям настав час відступати. Зрозуміла річ, німецьким повіям не жити при совєтській владі. А це були його повії, особливо Галя, до якої він, можна сказати, таки прив'язався.
Повії відступали разом з німцями. Спершу ще було часу і для забав. А згодом, чимдалі більше, йшлося вже про те, аби вціліти.
Вже у Німеччині бомба розірвалась поряд з автом, в якому їхав Гінзель, і Галя бачила його мертве, залите густочервоною кров'ю обличчя і розпанахані груди. Дівчата їхали в іншому авті слідом за ним. Потім тікали в західному напрямку, якомога далі. Врешті американські війська, комендатура і табір в Ауґсбурзі.

Вони оточували її чимдалі щільніше і вона не почувала страху, а скорше втому від вигляду численних голих чоловічих тіл. Усі з напнутими червоно-фіалковими стрижнями, усі готові до входження в неї, усі, хто хоче її і саме її. Вона не могла вибирати, вона ніколи не могла вибирати, надто тут, коли всі були разом, усі, хто був з нею за ці роки, усі, хто прагнув її, хто насолоджувався її тілом, хто володів ним і нею.
Так, нею, вона знала, що заволоділи саме нею, хотіла б сказати — ні, хотіла б опертися могутній хтивості чоловічого єства, але не мала сил, їй хотілося плакати через власне безсилля, кричати, волати на поміч, а вони підступали все ближче, і вона в знемозі згадує їх, згадує кожного з них і все єство її вибухає і зривається з припону, і вона вже відчуває їх інакше — більші і менші, відкриті і закриті, повніші і тонші, з великими головами і тонкими стрижнями, з могутніми коріннями і вузькими голівками — бридкі, відворотні у своїй червоносиній напрузі і незупинно привабливі своєю хтивою бридкістю. Кожен був інший, говорив до неї по-іншому, просив, вимагав, входив у її глибини і віддавав їй себе і своє, віддавався їй, брав її по-іншому — і вона — віддавалась, обіймала, пестила, цілувала їх, і кінчала вона з кожним по-іншому. За кожним з них стояла інша особистість, інший характер, це ж вона колись нахвалялась, підвипивши, що могла б визначати риси характеру і долю за обрисами чоловічого стрижня, як це визначають циганки за лініями руки чи за рисами обличчя.
Зараз вони були тут усі разом, це було дивно і трохи лячно, але вона вже кінчала від спогадів, від їхнього вигляду, від їхньої присутності, від спогадів тіла, вони вже були всі на ній, всі проникали в неї раз за разом і окремо і всі разом кінчали і вона кінчала з ними і вже їй було досить, вже їй було забагато, але вони не зупинялись і врешті за задоволенням тіла, за вибухом могутньої жіночої плоті, за якою геть відступила знищена особистість, почала проступати морозна реальність позаминулого дня.
Солодкість задоволення почала відступати, і вона відчула себе раптом оточеною чужою хижою плоттю, чужим тілом, чужою, відворотною хіттю, і все це було зараз в ній, на ній, вона почала пручатись, хотіла вивільнитись, але напружені стрижні пробивали її тіло зусібіч, повзли по ній червоним гадюччям, хижим і слизьким, і раптом вибухнули усі разом, і злива біло-жовтого чоловічого слизу заповнила її єство, її тіло, вуста, ніздрі, руки й ноги, вона тонула в ньому, задихалась, бракувало сил, не могла й дихнути, і враз відчула, що вмирає, достеменно вмирає. Що давно повинна була вмерти, що давно померла насправді від бриду, від сорому, зрадивши сенс власного буття. Її давно просто нема.
А далі наступила темінь, провалля, ніщо, в яке, відступаючи в минулість, вона провалилась з відчайним полегшенням — врешті усе скінчилось.

Галя перебула в Ауґсбурзькому таборі кілька днів, спершу ніби чогось очікуючи, сподіваючись якихось змін, чогось іншого знову. Але зараз все відбувалось ніби у якомусь сповільненому ритмі, за межами меж усього, що було доти. Її посідали спогади з минулого її життя. Але тут, у таборі, відомо було, хто вона. Таких було тут кілька і на них дивились з презирством і нехіттю до спілкування. Тільки й того, коли було необхідно — якась робота по влаштуванню таборового життя, обов'язкова для всіх. Відтак з нею розмовляли поза тим лише такі, як вона, колишні німецькі повії, товаришки по долі.
Якогось дня марення скінчились, і Галя побачила себе вповні — що вона зараз, як жила, і усе й усіх довкола. То були нормальні, звичайні люди, повні бажання жити, творити собі нове буття, часто з химерними, але власними ідеями й поглядами на світ і довкілля.
У неї не було поглядів, не було довкілля, не було майбутнього. Вона б радше померла, але хотіти нічого не могла, навіть покінчити з життям. Їй було байдуже, їй усе було байдуже.
Коли прийшли до них і сказали, що треба допомагати в шпиталі, бо багато хворих, вона зголосилась, їй було байдуже. І коли в шип галі сказали, що є кілька тифозних, які скоро помруть, але ж доглядати їх і далі треба, і мити, і виносити з-під них, то інші відмовились, боячись заразитись, Галя зголосилась і сюди. Їй було байдуже. Вона вже не жила, лиш випадково ще існувала, отож їй не важило заразитись. Вмерти — тільки на краще.
Один був найгірший тифозник, його щойно привезли. Без пам'яті, брудний, завошивлений, худий, як скелет, невідомо лиш, чому ще жив. Його треба було мити, прибирати за ним до останньої його хвилини. Хоч по суті, як сказав лікар, це майже не мало сенсу.
Галя підійшла до нього, позирнула на пойняте гарячкою, безтямне обличчя ніби ще доволі молодого смаглявого чоловіка, на яке вже лягло тавро сірої смерті, і поклала йому руку на чоло і тримала так якийсь час. І раптом він розплющив очі і глянув на неї глибоким, як саме життя, синім поглядом, і вона здригнулась від його всевидячих очей.
Він заплющив очі і зітхнув ніби трохи легше і знову впав у непритомність.
Галя узялась поратись коло нього.
Лікар попередив її, що з ним треба обережно, бо це заразна хвороба, що взагалі цей не виживе, то ж тут не викладайтесь надто, бо є й інші, які потребують уваги і можуть вижити.
— Нічого, — сказала Галя. — Я не боюсь, я ходитиму коло цього, а буде час, і біля інших. Я нічого не боюсь. А коло цього також хтось мусить бути, нехай він і зовсім безнадійний. От я і буду.

Вони стояли на високій гірській кручі і дивились у море. Густа синява морської води, помножена яскравим сонячним промінням, тяглася, здавалось, у нескінченність, в якій манливо даленіли мальовничі брунатно-зелені острови. Казкова краса вабила сюди туристів з усього світу. Їх і зараз було тут чимало. Особливо американців. Але травень — лише початок сезону, тож романтики за бажання могли ще знайти й тут якесь місце тільки для себе.

— Тепер ти знаєш, чому я так прагнув привезти тебе саме сюди.
Високий, худорлявий літній чоловік, сивий, з великими залисинами, у джинсах і помаранчевій тенісці, звертався до своєї супутниці, також старшої пані, чепурної, в темних окулярах і вочевидь колись непересічної вроди.
— Знаю, Федоре, — сказала Галя. — Знаю.

Київ
Вересень 1996