Треба

Ти не бійся, сказала вона й відразу ж пошкодувала за своїми словами, бо він умить зібрався, вернувся назад
із розчулено-нервового стану, хвиля ще дитячої образи відкинула його знову на відстань, на початок їхнього знайомства, на відчуття, коли ти — неповнолітній хлопчак, на усвідомлення своїх п’ятнадцяти років у порівнянні з її жіночою розквітлістю, з її дорослістю, яка для нього вже віддавна була жадана, очікувана і хоч нестримно наближалась, та кожен день юности, що буяла енерґією і зростанням, ще здавався йому незмірно довгим. Особливо зараз, коли поруч була вона, ось у ці дні і гаряче літо, південний серпень, море, сонце, засмагла шкіра, відчуття власної сили, відчуття позірної дорослости, яке враз заміниться знову тягучим очікуванням, ледь прийде час навчання, щоденного школярства, що відділяє його та таких, як він, від омріяного світу дорослих, де немає обмежень, де усе вирішує власна воля і власний вибір. Літо, сонце і море єднає всіх. Гра в м’яча, плавання, жарти. Компанія, в якій вік, часові відстані між людьми стираються на якийсь короткий проміжок, і хтозна, де й коли знаходиться оте справжнє, оте істинне, суть — хто вони, хто такі ці люди, хто вони один перед одним і один для одного.

Я не боюся, ти не така страшна, — він бахвалився, напускав на себе браваду, і їй стало жаль. Він ще зовсім щеня, таке миле, таке симпатичне й лагідне, таке здорове та сильне, але просто щеня. Дитина й чоловік водночас. Дитина? А чи дорослий? Він дивився на неї, як дорослий. Вона побачила це відразу чи не першого ж дня, коли вони зустрілися на пляжі. Волейбол. Струнке, засмагле тіло майже одного кольору з коричневими плавками. Невисокий юнак. Вона не знала, скільки йому років. Це з’ясувалося вже потім, випадково. Думала — старший. Шкода, що таке курча. І на зріст не дуже. Але який гарний, який напрочуд м’язистий. Як він плавав! Як стрибав у воду, то згортаючись у клубок м’язів, то розправляючись, як стріла, як постріл, і входячи у хвилі майже безшумно, нечутно. Всі дивилися на нього, коли він стрибав, і він знав це, і чекав, вона бачила, як завжди чекав, доки з’явиться вона або коли вона подивиться, тоді починав свою акробатику. Причал не дуже високий, але досить, аби відчути повітря — це його слова...

Зараз його слова звучали відчужено, і на мить їй стало страшно — що тут коїться, чого це вона? Прогнала від себе цю думку та й інші. Так вирішили давно, все продумали, тому — геть сумніви.

Іди до мене, сказала вона. Він підійшов близько і стояв проти неї, майже тремтів, світла майка відтіняла засмаглість шкіри, обтягувала пружні м’язи. Гарний рельєф, джинси, сандалі на босу ногу. Він хвилювався, раптом знезграбнів, усвідомлюючи свою невмілість, недосвідченість, готовий щомиті втекти і однак, вже, не сміючи одійти назад, ані зробити ще крок уперед. «Ну, — сказала вона, — Ну!» Простягла руку й обняла хлопця за шию, і вмить його ніяковість зламалась і щезла, й він міцно притулився до неї усім тілом, все ще напружений, як для боротьби, і водночас лагідний, стривожений і очікувально-ніжний. Голова його лежала у неї на плечі, і вона відчула за мить його уста в себе на вигині шиї, і її пройняв дріж. Він цілував її вже по-справжньому, весь притиснувшись, і вона відчула, що поруч чоловік. Руки, губи, м’язи. Вона почувала, що в ньому вже наростає напруження, але те, інше, те напруження, прокинувся чоловік, який жадав жінку, який прийшов до неї серед дня, в можливий для неї час, щоби стати її коханцем. Прийшов її коханець, який знав про відсутність того, чиєю вона була, про волю для них на кілька годин, і прагнув її. Вона чула це прагнення майже порами тіла, майже усіма клітинками і злякалась його, таке воно було могутнє. Попри свідомість її заливала хвиля приємної млости — хлопчик, такий юний, любить її, вона подобається ще й хлопчакам, отаким от; відчуття жіночої сили переповнило її впевненістю, і вона сама поцілувала його в губи, від яких він не міг відірватися невідомо скільки часу, готовий стояти так вічність, готовий розчинитися у поцілункові, в насолоді її губ, довіри йому.

Вона заплющила очі і, сідаючи на ліжко, що стояло позаду, потягла його за собою. Але він не сів поруч. Як вони й стояли одне проти одного, потягнувшись за нею, ліг просто на її обважніле тіло. Вона піддалась його вазі, все одно, хай би швидше, все одно. Але він лежав не рухаючись, і вона відчула, що й далі сама повинна вести гру. Це роздратувало її, але вона знала все наперед і знала, що нема чого дратуватися, взагалі нема про що думати; і вона висмикнула з джинсів край його теніски і засунула руку під неї, торкаючись його шкіри, м’язи на спині напружувалися під її дотиком, він тремтів уже по-справжньому і вона погладила його по голові. Потім рука ковзнула нижче, вона просунула її трохи під джинси. Сягаючи стегон, відчула, як він увібрався, щоби її рука могла пройти далі, але, потримавши там руку, вона забрала її звідти, а потім, провівши просто по його стегнах поверх джинсів, гладила його там, потім підсунула руку вперед між собою і ним і розстібнула верхній ґудзик на джинсах спереду. Він був без паска, це краще, він поміг їй розстібнути джинси спереду до кінця, мить ще лежав так, без руху, а тоді вона сказала: скинь це. Він встав, спираючись рукою об ліжко, друге ліжко стояло поруч, ліжко її чоловіка, кімната на двох, прекрасний будинок відпочинку, прекрасні умови, чоловік поїхав, усе чудово, але ліжко стояло поруч, немов нагадуючи про щось. І вона заплющила очі.

Але відразу ж одкрила їх. Він стояв біля неї вже в самих плавках, і вона замилувалась його прекрасним тілом, ніби відсторонившись на мент од того, що відбувалось. Вона стільки разів бачила його отаким на пляжі, це було знайоме і звичне, але ж не ось так, поруч, і зараз знову біля неї, зараз із нею — їй знову стало страшно, моторошно, але вона й тепер прогнала думки. Він ліг поруч на ліжко, пригорнувся до неї. Вони знову цілувались, і вона відчула його руки в себе на грудях, її гладили, пестили, голубили, вона почала втрачати відчуття реальності всього, що відбувалося. Любий, любий, шепотіла вона, любий, любий, обіймаючи його міцніше й міцніше. Він уже розстібнув її халата, і вона, ніби у воду, увійшла в його обійми зовсім гола, під халатом нічого не було. Вона весь час пам’ятала про це, з тієї миті, коли він зайшов до неї в кімнату. Але тільки зараз відчула, що — гола і в чомусь беззахисна, назад вороття нема, не мусило й бути. Він лежав на ній, тремтячи від напруження. Плавки все ще були на ньому, і вона подумала: він соромиться, малий. Він ще соромиться, і тоді сама обома руками стягла плавки йому зі стегон, гладячи його. Далі він скинув їх уже сам, не встаючи однак, не підводячи голови від її тіла, незграбно метушачись, посунув їх до колін, вона допомогла йому ногою і потім почула, як вони впали на підлогу.

Ось він лежав на ній зовсім голий, напружений як струна. Чоловічість його давила їй на живіт, рвалась і трепетала, тіло тремтіло і вуста лихоманно шукали її вуст. Вони знову злилися в довгому поцілункові, і коли поцілунок перервався, бо забракло повітря, вона раптом подумала: знаю, як це буде — раз і все, — він надто збуджений, надто молодий. Але вона вже не обманювала себе, він таки їй подобався насправді, може вона закохалася в нього, може вона це робить насправді. Ой, Боже, ні! Але ж і так.

Вона розпростала ноги і, підвівши їх, обійняла його обома ногами. Він почав намагатись увійти в неї, судомно, тремтливо, нервово, і вона прошепотіла: зажди, не поспішай, зараз. І провела руку вниз, натрапивши на густе кучеряве волосся, дивно жорстке на дотик (порівняно з тим, що він мав на голові). Мить затрималась на волоссі, пестячи його там, а тоді тремтячий м’яз в її руці, вже чоловік, справжній чоловік, гарний чоловік, до себе, ось сюди, далі, ось, ось воно.

Він увійшов весь одразу аж до кінця. Боже, який великий, який сильний, який здоровий... А тоді вже її повело і вона чула лише його дихання на своєму плечі, і підборіддя боляче тиснуло їй на ключицю, підборіддя, якого ще не торкалося лезо, ніжне, але чоловіче підборіддя її коханця.

Розкіш розпливалася її тілом, і вона вже пливла десь поза цією кімнатою, поза цим хлопцем, поза всім світом, чула тільки силу, чула чоловіка, думала про чоловіка, про дітей, які народжуються від здорових, сильних юнаків, про щастя, вона думала і не думала, відчувала і вже втрачала здатність відчувати, перетворюючись на єдиний болюче-прекрасний крик тіла, на жагу єднання, на гімн пізнання нового, на нове життя, на щастя.

Він вибухнув не так скоро, як вона думала, але все ж досить швидко і, певне, почув ніяковість, бо коли гаряча хвиля розлилась усередині неї, він зойкнув, застогнав, увійшовши в неї знову до кінця, а тоді ще раз і ще, кожен раз напруженіше, кожен раз викидаючи з себе все, що міг, викладаючись повністю, вщент, все ще не вірячи такому піднесенню, такому щасливому, солодкому завершенню. Він ще довго лежав на ній, не встаючи, не виходячи з неї, ніби намагаючись продовжити те, що закінчилось, а чи просто згадати ще раз, пристосуватись ще раз, пам’яттю тіла відновити в собі хоч залишок насолоди.

Вона усвідомлювала, що й сама зойкнула, коли він наближався до кінця, а далі вже не контролювала себе. І зараз, лежачи з ним у все ще не розірваних обіймах, дослухаючись солодких хвиль, що вирували в ній, дедалі слабкіше кожна, але кожна, навіть найменша, потрібна і прекрасна. Лише на мить майнула думка — я таки піддалася, захопилась, це занадто отак, з ним.

Але таки було добре, це те, що і треба, і, може, тепер якраз і буде вже все гаразд. Ні, зараз не думати, інакше все зіпсується, не думати, досить відчувати...
Вона розплющила очі й легенько поцілувала його. Тоді розкрив міцно стулені повіки і він, підвів голову й позирнув на неї. Вона поцілувала його ще раз, і він вийшов з неї, лежав на ній, а тоді поруч, тіло важко здіймалось від напруженого дихання, що потроху опадало, заспокоювалось.
Мить він лежав мовчки, знову заплющивши очі. Лежав на спині. Не прикриваючись уже нічим, не соромлячись, довірливо розкинувся на ліжку поруч неї. Вона взяла в руки край халата і витерла його внизу. Він здригнувся з ніяковости, а тоді вдячно поглянув на неї і вже не відводив очей, вдивляючись у її обличчя. І вона читала в його погляді радість, упевненість, втому щастям. І кохання. Цей погляд говорив про кохання, про пристрасть, про бажання любити і бути любленим. І вона знову злякалась.

Не дивися так серйозно, не треба робити такого страшного виразу. Спочивай. Він слухняно відвів погляд і ліг, дивлячись просто перед себе, в стелю. Про що він думає, що він почуває? Чи не має він до мене огиди? А може, презирство? Чужа жінка! Невірна дружина? А може, він вважає себе зараз мужчиною. Скоріш за все. І йому було треба це. Вже мужчина й так. Все правильно.

Серпень кінчиться, і я поїду звідси, раптом сказав він. Навіщо ти про це? А ти не знаєш? Знаю, але не треба так. Життя надто багатозначне, надто різне щодня. І треба радіти кожному дневі. Радій сьогоднішньому. Ти став мужчиною. Власне, ти вже ним був, просто довів собі. Ну й мені...

Він усміхнувся, але промовчав і знову заплющив очі. Таки задоволений. Ну що ж, і мені, і йому це на краще. Отже, все мало бути саме так.

Я думаю, що буде далі, сказав він раптом. Не треба про це думати, я ж кажу, ми ще побалакаємо потім, а зараз спочивай... Але ми повинні про це обов’язково поговорити, наполягав він. Обов’язково? Поговоримо, буде нагода. Не так уже й багато про що розмовляти.

Ні, є про що, і багато. Я... люблю тебе, ти знаєш це?

Тс-с, мовчи, — вона приклала йому палець до вуст. Мій маленький, мій любий, мовчи, зараз не час говорити...
Вона несамохіть гладила його по грудях, по животу. Зручніше влаштовуючись, поклала на нього ногу, і якусь мить вони лежали обоє принишклі, кожен заглиблене у своє.

Потім вона почула, як у ньому знову прокидається бажання. Спочатку не повірила цьому, надто мало часу минуло, але м’яз під її ногою напружився і час від часу смикався, тіло його зібралось і він задихав важче, все ще не розплющуючи очей, але руками намацуючи її тіло, її груди. Вона притискала його ногою, і він відповідав їй м’язом, що тис на ногу, і руками, що пестили її груди, вустами, що шукали її вуст. Вона тільки відсторонила ногу, випроставшись, ледь повела рукою його до себе, як він уже був на ній, зразу ж увесь з палким поцілунком, готовий далі, і вона знов підвела ноги, обіймаючи його, і рукою до м’яза, проминаючи жорсткі кучері, і далі нижче до його вагарів, пестячи ніжно й закохано. Вже не пам’ятала про всі свої настанови, про бажання не забутися, про холодний розум і жіночий досвід, про те, що він маля порівняно з нею. Чи не вдвічі старша. Як же це? Але ні. Тут з нею був мужчина, закоханий в неї мужчина, гарний і ніжний, стрункий і юний, сильний і здоровий. Вона знову спрямувала його чоловічість у себе, і зараз він увійшов інакше, поволі, розтягуючи входження на повільне, радісне впливання в затоку пристрастей. Увійшов увесь і на мить завмер, і вона знову здивувалась, який він великий і сильний, і як мало минуло часу. Вона ще пам’ятала попередню хвилю, а тут починалося нове, нова подорож, захоплююча і яскрава, новий пошук себе, нове сходження на гребінь щастя. Він рухався рівномірно й упевнено, і вона подумала — ось вже й досвід, для чоловіка так просто, він уже знає, він відчуває. Але відчувала й вона, і десь виринула думка, — він такий, тому що зі мною, тому що йому гарно зі мною, це я роблю його впевненим у собі й сильним. А потім — ще думка, але вона відразу ж прогнала її — це буде потім. А далі думок вже не було, бо гребінь цього разу був такий високий, що вона втратила відчуття реальности задовго до його вибуху, вона кричала й стогнала, плакала від щастя, пливучи таємничою країною кохання, людських пристрастей, незвіданими шляхами людського тіла. Вона знаходила з хлопчаком те, що не дав чоловік, якого вона так любила, — відчуття здоров’я і сили, відчуття певности, якою буяє юність, і відчуття першого щастя, яке передається їй зараз. Вони плинули зараз удвох, вона чула його, кожен рух, кожен найменший стиск його м’язів, обіймала і пестила його тіло, почуваючи на пальцях крапельки поту, цілуючи його обличчя, його очі, його щоки. Він уже рухався швидше, і вона сприймала його запах, він пахнув приємно, гостро, але приємно, ще не зовсім по-чоловічому, ще трохи по-хлоп’ячому, вона б і не сказала як, але добре, і вона вдихала запах його тіла і смак його поту на своїх губах, і м’язи його ніг, сідниць, спини в неї під руками.

Вона спустила руку далі, перед його ноги, і віднайшла вагарі, ось тут, де рухався шалено напружений м’яз. Уже в нестямі вона тримала його там, торкнулася його неймовірно напруженої чоловічости, його теплих вагарів, що лежали в її долоні довірливим пташеням, вона погладила його там, і раптом судома пройшла його тілом й одночасово і її, він застогнав, вибухаючи в неї майже в її руках, і водночас у ній, і вона розчинилась у шаленому щасті, у гейби незнаній досі розкоші тіла, у болеві всього накопиченого за минуле життя, у бажанні не прокидатися ніколи, не віддати ніколи це тіло, впиваючись вустами в його вуста. Його язик, його слина, його м’яз рвався в ній ще, і ще, і ще, і не було кінця хвилі, і здавалося, вже можна б померти, і не було ні дня, ні сонця, ні моря. А було позачасове і позапросторове, позасвітнє відчуття щастя.

— Він давно пішов?
— Та не дуже, десь півгодини тому. Ми ж з тобою домовились на шосту. На початку шостої я його й відіслала.
— Ну, і як воно було?
— Ти що, ревнуєш?
— Та що ти? Разом вирішували, разом вибирали. Але, гадаю, мені було б простіше, якби я знав про це трохи більше.
— Як тобі сказати? Уяви собі хлопчака вперше з жінкою. Ти себе пам’ятаєш таким? Мабуть, тут усі однакові. Він славний, і мені його зараз шкода. Розумієш, він вирішив, що я в нього закохалася, і він у мене теж. Він спершу ніяковів, певна річ, але потім усе було, як завжди буває. Та хіба може хлопчак зрівнятися з дорослим чоловіком?
— У чомусь може...
— Тут є і «за», але є і «проти». Ти ж розумієш, жінці потрібен мужчина. Ми ж бо тому й узяли підлітка, щоби не виникло у мене до нього інтересу, й у нього не залишалось можливости щось доводити чи на щось претендувати. На цей раз нам було його треба. Задля дитини. І тільки. А поза всім — він таки здоровий і темночубий, як і ти. Так що дитина в нас має бути гарна.
— Хоч би все було гаразд.
— А чому може не бути? В мене зараз саме той час. А він? Я думаю, що з нього при такому здоровому тілі діти аж скачуть. Та ми про це вже говорили...
— То що? Будемо збиратись? Я взяв квитки на московський поїзд. У нас є ще п’ять годин...
— То іди краще до мене... Зібратися встигнемо...

Київ, липень 1980