Ляльковий театр

Оголошення з'явилося у неділю вранці з тим, щоб глядачі, попереджені заздалегідь, не розбіглися, бува, на час вистави. Кожного попереджували окремо, та й не один раз, а десь після обіду, в надвечір'я, глядачам запропоновано було вже вхідні квитки. Зойка дуже хвилювалася і тому весь час намагалась послідовно проводити всю церемонію театральної вистави. А що церемонія починалася з продажу квитків, то й тут мало бути витримано усе по-справжньому. Зойка пропонувала квиток, запитувала, який ряд бажаєте, в центрі чи збоку, а тоді називала ціну, скільки треба було за квиток. Тут глядачі губилися, бо, як платити, ніхто не знав, але врешті кожен здогадувався, що заплатити можна будь-чим, назвавши це грошима.
Дідусь запитав, чи можна дрібними, і відсипав Зойці жменю насіння. Бабуся запропонувала медівник, тато витяг закордонну жувальну гумку, мовляв, іноземна валюта, в заміну грошей, а мама розгубилася, почала шукати в гаманці і витягла Зойці справжніх копійок із тридцять. Зойка усе те збирала з дуже поважним виглядом і вимагала такого ж поважного ставлення до справи. Але до початку вистави виявилося ще чимало часу, і глядачі, чекаючи, вже й забули про виставу. Кожен зайнявся своїми післяобідніми справами. Дідусь узявся за газети, бабуся, як завжди, лаштувала щось на кухні, а тато й мама сиділи біля телевізора, де йшов якийсь уже надцятий раз показуваний фільм. Але, як завжди, телевізор — то була умовність, отже, — десь, біля чогось, а насправді вони ледь поглядали на екран, поринувши в розмову.
Минуло з добрих півгодини, поки Зойка, розчервонівшись, побігла по квартирі збирати глядачів до театру. Глядачі, однак, усі, як один, сказали, що зараз ідуть, але кожен чекав на інших, не поспішаючи, закінчував свою справу. Врешті прийшла першою у маленьку кімнату, де Зойка шикувала театр, бабуся, витираючи по дорозі руки об фартух,, і на мить сіла, трохи перепочиваючи, а тоді, побачивши нервування малої, пішла й собі закликати глядачів. Коли перевірили у всіх квитки, виявилось, що мама квиток загубила і взялась, було, купувати новий. Але їй сказали, що коли ви пам'ятаєте своє місце, то можете й так іти, ми вам повіримо, таж дивіться, більше не губіть квитків. Мама пообіцяла, що більше не буде так, і вже сиділи бабуся, тато й мама в театрі перед ширмою з кількох стільців, поставлених спинками до глядачів і завішених зеленою скатертиною. На верхньому краю цієї імпровізованої ширми було з одного боку прикріплено кілька верескливо кольорових паперових квіток та пластмасову отруйно-зелену пальму, з тих, що виготовляє ширвжиток чорноморських узбереж «на спогад про море»; з іншого боку сцени стояв ліс, вирізаний з кольорових листівок, здебільшого новорічних, і тому ялинки й інші дерева були присипані снігом. Дідусь усе ще розмовляв по телефону, бо до нього задзвонили, і зараз усі глядачі сиділи, очікуючи, доки дідусь домовиться, що він має говорити на завтрашній нараді в міністерстві.
Врешті, коли вже терпець у глядачів уривався, а учасники вистави від образи мало не плакали, з'явився дідусь, зрозуміла річ, без квитка, але на вимогу пред'явити квиток відразу ж заявив, що хоче придбати ще один, щоб сидіти зручно, і запропонував знову гарбузове насіння.
Тато простягнув руку за насінням і собі, але Зойка обурилась і сказала, що в театрі не можна лузати насіння, це неввічливо щодо акторів.
— Авжеж, авжеж, — задоволене пробуркотів дідусь і сховав насіння до кишені. — Вона має рацію. Смітити в театрі не дозволяється, їсти і вживати спиртні напої тим більше. А то що ж? Люди ось вам показують видовище, а ви — гризтимете тут щось! Правильно, товаришу режисер, не лузатимемо насіння в театрі!
Зойці це загалом сподобалось, хоч вона трохи й недовірливо сприйняла дідусеві слова, але все ж вони її якось заспокоїли, і вона сказала: «Хвилиночку зачекайте!» — і зникла за ширмою. Глядачі сиділи досить тихо. Минула ще мить, і тоді дідусь запропонував, може, поплескаємо в долоні, а то щось початок затягується, а мені ще треба там дещо зробити. Всі погодились, і пролунали оплески.
На це Зойка зреагувала негативно. «Ну почекайте ж, — почулося з-за ширми, — я зараз, почекайте!» Голос у неї був роздратований, а швидше, перестрашений.
— Щось вона занадто хвилюється, — сказав дідусь. — Вистава — це добре, але ж нема чого отак нервувати. Ми почекаємо, чого ж там!
— Не знаю, як вона буде в школі, — озвалась бабуся напівголосом, ніби отак-то Зойка вже й не чула, про що вона говорить. — Збуджується моментально і дуже повільно відходить. Мені ще й Алла Миколаївна казала, як у садочку вона приживалась спочатку нелегко, а вже потім, коли увійшла в гурт, то напруження з неї спало. А то і хоче до гурту І все ж так ніяковіє, хвилюється, що куди там! А оце за півроку вже до школи... Ти б, Ганю, подивилась на дитину уважніше, все ж мама, а то тобі все ніколи та ніколи...
— Увага!
Врешті Зойчина голівка висунулась із-за ширми. Вона дивилась просто на глядачів. Гостре підборіддячко, великі світлі очі, неспокійна гривка русявого волосся, що обіцяло бути густим і гарним, спадала їй на чоло, рум'янець заливав щоки, а губи, здавалось, трішки тремтіли від хвилювання.
— Увага! — ще раз сказала Зойка. — Розпочинаємо виставу лялькового театру!
— А як називається? — спитав тато.
— Назви нема, — сказала Зойка.
— Ну як це без назви? — забуркотів дідусь. — Не годиться. Ми зараз придумаємо назву.
— Не треба.— сказала Зойка. — Це казка.
— А про що? — спитав тато.
— Ой, та дай дитині спокій! Ти неможливий! Як ото вчепився — а що, а чого? Казка про ліс і диких звірів, ясно? — втрутилась мама.
— Так, — сказала Зойка, — казка про ліс і звірів.
— Ясно,— сказав таnо. — Я просто хотів внести оцю ясність у хід подій.
— Та мовчи вже, — сказала мама.
— В одному густому-густому зеленому лісі, далеко-далеко жив собі зайчик, — дзвенів голосок Зойки, що вже заховалась за ширмою.
— Це від автора, — сказав дідусь. — Вступ. Прелюдія.
На сцені з'явився зайчик, гутаперчевий, досить великий, сіро-рожевого кольору. На зріст він був майже врівень із засніженим лісом, але нижчий за пальму, і це рятувало картину.
— ...Ходив він по лісу, і було йому дуже сумно, бо у нього не було друзів...
— Оце вже постановка проблеми, — сказав дідусь.
— Ходить гарбуз по городу, питається свого роду, — продекламував тато.
— Тихіше, дивіться виставу, — сказала бабуся. — От люди, ну не можуть посидіти з дитиною п'ять хвилин.
Зайчик поносився по сцені, а тоді почав хитатися, що мало означати сум і самотність.
— ...Сів зайчик одного разу під ялинкою і плаче, дуже йому сумно, що немає йому з ким дружити...
— Проблема затягується, — сказав дідусь.
— Самотність бігуна на довгі дистанції, — сказав тато, — може, це про зайця?
— ...Аж тут з'явився у лісі їжачок... — Вів далі тремтячий голосок за сценою.
На сцені в цей час з'явився їжачок тьмяного зеленого кольору, вирізаний з картону, удвічі менший за зайця.
— ...Ходив собі їжачок по лісу, аж бачить, сидить зайчик і плаче. Питає їжачок: «Чого ти плачеш?». А зайчик каже: «Бо сумно мені, немає в мене нікого, з ким би я міг дружити». А їжачок йому каже: «То давай з тобою дружити». — «Давай», — зрадів зайчик. — Голос за сценою поміцнішав, хвилювання ще чулося, але вже як у людини, яка, витягнувши квиток на екзамені, зазирнула в питання і зрозуміла, що хоч щось, але відповісти вона зможе.
— Ну ось, проблему вирішено, знайомство відбулося, — коментував дідусь.
— Знайомство, потім одруження, — сказав тато і засміявся.
— Не говори дурниць при дитині, от що, — обурилась мама. — І не заважай, будь ласка, бо мені цікаво.
— А мені теж цікаво, — сказав тато, — і може, ще більше, ніж тобі.
— ...«От добре, — зрадів зайчик, — тепер я не буду сам». — Голос за сценою знову затремтів. І зайчик простягнув до їжака руку...
При цих словах зайчик на сцені нахилився до їжака.
— ...Але їжак відразу ж згорнувся в клубочок і вколов зайця голкою в руку. «Ой, ой, ой! — заплакав зайчик. — Ти поганий! Я хотів з тобою дружити, а ти замість того образив мене і вколов. Немає в мене знову нікого. Нікого, нікого, нікого... з ким би я міг дружити...»
Голос за сценою дзвенів, у кімнаті було зовсім тихо, а в Зойчиному голосі нотки туги і відчаю перемогли на мить опір здорового глузду дорослих, і раптом всім стало шкода зайчика, якого уколов їжак.
— ...Заплакав зайчик, та й побіг собі геть, образившись на їжака. А їжак залишився сам, подивився услід зайчикові і теж пішов собі.
— Ну ось, зав'язується конфлікт, — задоволене сказав дідусь, — життя триває...
— Завжди хтось когось уколе, коли той із найщирішими почуттями, — сказав тато,— так і буває. Розкриває людина душу, а її голкою туди...
— Треба пояснювати, коли розкриваєш, — сказала бабуся, — і не кидатися навмання до першого стрічного зі словами кохання. А жінка по своїй природі довірлива, тягнеться до ласки, щирості, ну і заробляє, як правило, голку в кращому випадку...
— Ого, то оце жінка заробляє? А я думав, це у неї
голки...
— В усіх голки, — сказала мама. — У кожного своя голка, не треба прибіднятися А то тебе послухати, то якраз ти і є зайчик, а всі кругом на тебе з голками... А може, їжак так зразу не міг відкритися, просто характер такий, не легко йому розкрити себе — і вколов ненавмисне, а тут його зразу й покинули. Якби справжні були почуття, то зрозуміли б, знайшли підхід...
— Тихо, — сказав тато. — Не відволікайся так далеко, а то ми втратимо сюжетну лінію! Поважай мистецтво!
— ...Знову залишився зайчик сам... — вів далі голосок за сценою, — і було йому сумно-сумно, ще сумніш, ніж раніше, бо нікого у нього не було, з ким би він міг дружити. «Ну що мені робити? — думав зайчик. — Де знайти собі друга?»
— Проблема, однак, лишається,— сказав дідусь, — конфлікт не досяг ще кульмінації...
— ...Аж тут іде лісом лисичка...
На сцені де залишився самотній заєць, з'явилась жовтогаряча пластмасова лисичка завбільшки із зайця і застрибала теж, засвідчуючи свою самотність і розгубленість у лісі.
— ...Побачив зайчик лисичку і пострибав до неї. Скік-скік-скік...
— Зараз вона його й злопає,— сказав тато.— Тут і весь конфлікт...
— Так-гак,— сказав дідусь,— ситуація стає напруженішою, конфлікт назріває справжній...
— Справжній конфлікт здавна існує. Людина самотня від свого народження і марно прагне зрозуміти інших, а романтичні дурні ще й домагаються, щоб їх зрозуміли, і в результаті — або голка, або їх з'їдають...
— Що це за песимізм, — обурилася бабуся. — При чому тут оця занепадницька філософія до дитячої забави? От іще освіта. Все аби навиворіт!
— Не з'їсть вона твого зайця, — сказала мама, — хоч ти і несеш бозна-що... Лисиця ж завбільшки майже така, як заєць, та ще, може, й менша, ну де ж їй такого гевала з'їсти...
— Отож хіба що не вдасться, — буркнув тато.
— ...«Лисичко, лисичко, давай з тобою дружити», — сказав зайчик. А то мені дуже сумно і самотньо тут у лісі».
— «Давай, — сказала лисичка, — я дуже рада буду з тобою дружити...»
— Таки хоче з'їсти! Теж мені — дуже рада! — не вгавав тато.
— Цить! — шикнула на нього мама.
— ...Зайчик простягнув лисичці лапку, а тоді злякався і спитав:
— «А в тебе немає голок?»
— О, вже життєвий досвід! Біда навчить! Попікся на молоці, а тепер дмухає на соляну кислоту,— коментував тато.
— П'єса набирає епічних форм, — сказав дідусь. — Широке полотно, маса характерів і ситуацій, просто романна оповідь...
— ...«Ні, в мене немає голок», — відповіла лисичка...
— Ну, якраз так тобі хтось і скаже, що у нього на тебе голки заготовлені. Тримай кишеню! При першому знайомстві всі чудові, — кепкував тато.
— Так, так, при першому знайомстві всі тримають свої голки в кишені... — докинула мама.
— А дехто й дулю в кишені тримає, — не вгавав тато.
— В кишені краще, — озвалась бабуся.
— Часом і з кишені видно, аби очі були... — вів далі тато.
— Цить, — шикнула мама, — а то перебиваєш дію.
— ...«Я дуже хочу з тобою дружити», — сказала лисичка. Зайчик простягнув їй руку, і вони разом побігли по лісу, веселі і радісні...
— Частина перша, — заявив дідусь. — А може, це все?
— Ні, не все, — сказала Зойка. — Почекайте ще!
Вона вже майже не хвилювалася, голосок у неї був спокійніший, тільки щічки ще пломеніли, коли вона на мить з'явилася з-за ширми.
— ...Отак вони жили-поживали собі й добра наживали, — продовжував голос за сценою...
— Я ж сказав, що одружаться, — заявив тато.
— О боже, — сказала мама. — Ти таки неможливий!
— ...Аж тут одного разу йде лісом їжачок сумний-сумний. Йде і плаче, що він лишиться сам, що був у нього друг зайчик, який його покинув...
— Аякже, все нормально. Одружився і друзів покинув. Або друзі, або жінка — це в перший період одруження. О, як усім знайоме. Вже потім потроху розкрутиться усе, і чоловік бігає і збирає рештки розбитих дружніх рядів...
— Якщо були друзі справжні, то й залишаються, а якщо отаке щось, то й рештки не варт визбирувати... — сердито докинула мама.
— Так, так, якраз так, — ніби погодився тато, — тільки в житті все не чорно-біле, а значно кольоровіше...
— ...І ось побачив їжачок зайчика і лисичку, і стало йому сумно, і він заплакав, сів собі під деревом і заплакав...
Зойчин голосок знову затремтів, як тонюсінька струна, застигаючи на жалібній ноті. І усі замовкли знову.
— ...Підходять до нього лисичка і зайчик і питають: «Чого ж ти плачеш, їжачок? Що з тобою?» А їжачок відповідає: «Я плачу, бо в мене нікого немає і немає в мене з ким дружити. А можна, я з вами буду дружити?»
— Оце вже конфлікт, — сказав дідусь. — Справжня проблема. Колишнє і минуле зустрічаються на користь майбутнього. Раніше не подбали про своє щастя, а тепер ось — життя навчило, але пізно. Треба було не колотися!
— ...«А ти не будеш більш колотися голками?» — спитав зайчик...— Тоненький Зойчин голосок уперто вів своє, не піддаючись тискові глядачів.
— ...«Ні, не буду, не буду, — сказав їжачок, — то я ненавмисно, я не хотів тоді».
— Так, так, — сказав дідусь, — і це називається замилювання конфлікту. Справжнє тобі уникання гострих ситуацій. Втеча від проблеми...
— ...«Ось і добре, — сказали зайчик і лисичка, — давай утрьох дружити, тепер нам усім буде весело».
— Просто тобі Швеція із колективними шлюбами... — впівголоса прокоментував тато.
— А у тебе в голові одне! А може, вони просто так дружитимуть, і все. Є ж люди, які просто дружать, а не... — заперечила мама.
— Є, звичайно, які просто дружать, скільки завгодно. Тільки там, де щасливі двоє, третій «должен уйти», як ото в пісні співають, а якщо троє, то вже не назавжди усе це...
— А «Троє товаришів»?
— Аргументи залізні! Ще є «Три мушкетери», але тоді їм ще не вистачає д'Артаньяна... — не вгавав тато.
— ...І вони стали дружити всі втрьох, і їм було весело і радісно жити у лісі з тих пір, і вони більше ніколи не сварилися.. Все! Кінець! — Зойчина голова знову з'явилась над ширмою. Глядачі зааплодували.
— Дякуємо, — сказала Зойка. Вона все ще була збуджена, але щаслива.— Приходьте на нашу виставу ще.
Актори зі сцени вклонялися глядачам. Врешті аплодисменти вщухли, і глядачі підвелися з місць.
— Мені дуже сподобалося, — сказав тато. — Дуже й дуже, Зойко. Ти зробила для нас сьогодні чудовий вечір.
— З хеппі ендом, всі задоволені. Хоч почувають, що щось-таки трохи не так, але щасливий кінець все розв'язує... — підвів підсумок дідусь.
— Не морочте дитині голову, — сказала бабуся. —Чудова вистава. Я б ще раз подивилась.
— От і добре, що щасливий кінець. Проблем і в житті вистачає, — сказала мама.
— Це казка, — сказав тато. — Ляльковий театр.