|
Даний художній твір
розповсюджується в електронній формі з відома та
згоди власника авторських прав на некомерційній
основі за умов збереження цілісності та
незмінності тексту, включаючи і збереження цього
повідомлення. Будь-яке комерційне використання
даного тексту без відома та прямої згоди
власника авторських прав ЗАБОРОНЕНО
З питань комерційного використання даного
твору звертайтеся до власника авторських прав за
адресою:
Internet: puziy@faust.kiev.ua
Тел. (044)-440-54-95
© Володимир
Пузій, 1999
(роман у віршах)
П е р ш а ч а с т и н а
1.
В с т у п
Боляче на серці!
Дракон кружляє в височині...
Як боляче на серці!
Де я нині? де ми нині?
Ми розтанули
у чийомусь сні.
Ніч.
Вона дере нас пазурами неба,
гіллям чіпляє за краєчки душ
і підійма
туди,
де долі вже боятися не треба.
Зима.
Вона приймає нас в долоні
уламків снігу-кришталю.
Отож
лягаємо й всміхаємося долі.
Дощ.
Він нас омиє, наче немовлят,
залишить після знов на самотині.
Й не знаємо, де небо, де земля:
тіні.
Дракон кружляє в височині
і б`є крильми.
Ми заблукали в Лабіринті.
Ми...
Де ми нині?
Розтанули в чийомусь сні...
Нас... Скільки нас?
Чи є ми взагалі?
Ми казкою наспівані в повітрі.
Й роздмухує моє волосся вітер,
хоча його нема на голові,
бо і мене на світі цім нема.
Я лиш мара, суцільне сновидіння,
я, як і інші, лиш блукаю в димнім
безмежнім Лабіринті.
А з-під хмар
б`є крилами дракон і дме вогнем.
Я обертаюсь.
Вхід сюди замерз
й блищить на сонці.
Все одно з тюрми
ми вийдемо!
Згасає довга мить.
Ми -
йдемо у Лабіринт.
2.
О ч і з - п і д с т е л і
І чого їм тут треба?
Чого вони вдерлися до Лабіринту
та розривають тиші мереживо?
Он той, з мечем,
диви, як гримнув!
Неначе бог якийсь.
Але ж вони -
вони, напевне, не боги.
Що ж вони тут роблять?!
Чого їм треба?
А той, диви, -
отой, з кривим
подертим ротом,
що наче рана, -
із чаклунським посохом
носиться,
як із немовлям -
мовляв,
коли він при мені - я Бог.
Ого!
А той, із сивими вусами
й з якимось дивним пакунком -
такий плюгавий та паскудний,
а глянь, іще на світі мучиться!
А он, он, поряд, - дитина.
Як дивно!
Чого вони тягнуть з собою дитину?
Неначе боги дикі.
що прагнуть жертовного вогнища.
Поки що
не можу втямити нічого.
Але - подивлюся.
Може, що й зрозумію,
коли роздивлюся.
3.
Б у р м о т і н н я п л ю г а в о г о с и в о в у с о г о с т а р ц я
із д и в н и м п а к у н к о м п і д п а х в о ю
Тиша.
Дихає вічність в очі
паскудним павутинням небуття.
Кроки
лунають привидами ночі.
Хочу
знайти мету свого недо-життя.
Шукаю смерть.
Та в небі кришталевім
жерці читали мій жорстокий вирок:
"Ти будеш жить та мучитись життям!"
І ці слова, невидимі й сталеві,
летять, мов журавлі, в далекий вирій,
лишаючи у розпачі.
А я...
А що я можу?
І вогонь, й залізо,
торкнувшись тіла,
геть втікають. Я
не можу навіть пальця собі врізать -
лезо
ножаки береже недо-життя
пильніше від мене самого!
Боги жорстокі!
Відаю, чому кара.
І проклинаю долю,
хоч знаю,
всі прокльони -
марні.
Знов пригадаю:
п`яна корчма,
сморід, пітьма,
в очах -
пил.
Долі нема,
вітру нема -
дим.
Чиясь рука упала перед очі,
немов зів`ялий рваний лист.
"Чого він хоче?
Чого цей блазень хоче?
Ти так на мене - чуєш?! - не дивись!"
Важкий підвів до нього погляд,
неначе кам`яну плиту:
- Чого ти, чародію, хочеш?
- Іди за мною.
- Не піду.
- Чи п р а г н е ш смерті?
Ти вже став легендою,
але богам, що прокляли тебе,
набридли ті поеми, котрі генії,
присвячують не величі небес,
а пілігриму вічному, що в попелі
крокує по землі шляхом століть.
Отож боги, могутні та жорстокії,
дарують шанс на звільнення тобі.
За мною йди.
- Куди?
- "Куди?"
Невже тобі не все одно?
- "Усе одно?"
Сідай, чаклуне,
пий вино
та слухай.
Думаєш,
за ці роки - за ці століття чорнії
навчивсь я бить богам німі й покорніі
поклони, що всі інші в храмах б`ють?
Не так! Ти помилився, чудотворнику!
І честь моя ще коштує так дорого,
що не купити - бо не продають!
Отут,
у грудях, поки б`ється гордість,
яку не здужа жодне божество.
Ти знаєш, інколи звичайний вовк
потрапить в пастку - то людям на горе
чатує там на власних ворогів!
Так само й я: чатую стільки днів,
що ти б, мабуть, не зміг би їх злічити.
Але прийшов сюди, нахабний, ситий,
та й думаєш, що я, мов той баран,
вкажи мені лиш скибку хліба -
примчу до тебе вмить.
Даремно, знай,
ти сподівався.
Краще здибай
когось-то іншого собі.
Іди.
- Куди?
- Геть!
І я замовк,
і очі опустив
на плями, на бруднющий стіл.
А він упевнено, мов цар,
глек із вином до рук узяв,
змахнув ним легко у повітрі:
"Чим пить? Ну ж, кухля принесіть!"
Служник, неначе схудла тінь,
приніс й вклонився, так привітно,
що я нарешті зрозумів -
цей гість - не привид з моїх снів,
а все-таки жива людина.
... А він уже гукав у спину
до служника:
"Гей ти, гей ти!
Та м`яса ж принеси! Лети!"
І поки я прийшов до тями,
він проковтнув приторний, тьмяний
напій. А потім так сказав:
"Пробач мене, я винен сам,
що розгнівив тебе. Та слухай,
не треба поспішать. Лишень
згадай, що в світі ти найдужче
любив і любиш волю. Вдень
й вночі ти їй одній підвладний.
Але усе своє життя
ти падав в прірву небуття,
нічого вдіять з цим не ладен.
Ти мусив йти на ланцюзі
богів.
Тепер лиш розміркуй:
вони тобі дарують спокій
та смерть. Даремно не бунтуй
і згодься швидше, поки... - поки
ще залишається шанс цей".
А я лише промовив: "Геть!",
й почав збиратись йти з корчми.
Мені
вже остогидла та розмова.
Я ладен був на все, лише б
не зрадити себе.
І милість
Богів, мов хліба в`язкий шмат,
мене зміюкою душила -
й я геть тікав.
Гула корчма,
гула, як вулик, в котрий злодій-
ведмідь заліз.
У спину слово
шпурнув мені мій чародій.
Це не було ані "постій",
ані "стривай" - лише одне:
"Ти, брате, відшукай мене -
я буду
десь отут
чекати"...
І, в біді розп`ятий,
знав: ще до нього я прийду...
4.
Л ю д и н а з ч а к л у н с ь к и м п о с о х о м
т а п о д е р т и м, н е н а ч е р а н а, р о т о м
Тут дуже важко відшукать себе -
і надто легко вітром загубитись.
Тут стеля є, і тут нема небес,
отож ані молитви не зробити,
не вести ритуалів - тільки тінь
завжди із нами.
А боги - на небі:
чекають, поки догорять мости,
щоб не демонструвати свою неміч.
Один лиш я дізнавсь про їх безсилля,
та жити хочу теж - отож мовчу.
Я й так сповна вже відчуваю ризик
того, на що пішов.
...Оце б почув
мене мій вчитель - він, напевно б, вилаяв,
мовляв, втрутився, дурню, у таке,
де ти - лише дитя з своєю с и л о ю , -
дурне, вразливе, болісне й м`яке
дитя - і більше, мовити б, нічого!..
Та я уже обрав свою дорогу,
і сперечатись пізно - йди та йди.
І от іду по коридорах ламаних,
та посохом вдаряю в стіни з каменю
щоб вихід потаємний віднайти.
Бо тільки нещодавно зрозумів:
ми всі у пастці, нас сюди зманили,
як небезпечних і отруйних змій -
та власною отрутою й струїли!
5.
Л ю д и н а з м е ч е м
Йдемо. Шаліють смолоскипи,
капають на пилюку й камінь.
Темрява відступа - не гине,
тихо ворушить в повітрі руками.
Я йду позаду - так би мовити,
захищаю спини інших.
А в спину м о ю хтось дивиться чорними,
але невидимими очищами.
Намагаюсь не обертатися,
та з кожним кроком все важче втриматись.
Меч за спиною важко хитається.
Чаклун по стінах стукає стримано.
Але відчуваю, що й він нервує теж,
теж знає: щось негаразд.
"Щось!"
Ця небезпечна гра,
здається, зовсім не має меж.
Тут в с е негаразд: двері замкнені -
десь далеко, навколо - пітьма.
Цих коридорів нудні заверти
колись-то скінчаться? Чи?.. Хто зна?
І запитання мушвою виснуть
лізуть у очі й в лице.
Хто двері вхідні зачинив і визначив,
що м и в Лабіринт ввійдем?
Бо люди казали: "Не можна, там смерть.
Кожен вмирав, заходячи.
Отож, не загострюй даремно меч,
з себе посміховисько роблячи!
Будуть плакати родичі".
"Родичі?"
У мене нема жодної
людини на світі цьому.
Я хижий звір, що здобич
не тягне додому, бо "дома"
нема!
Ненавидіти крові смак
я навчився, але
нею поїть мене життя -
не можу пручатися.
Я не бажаю робити зле,
та ж як із добром побрататися?
Чудовні казки про лицарів
добре слухать увечері,
під дахом дому свого.
А підеш у путь -
зі злиднями
помандруєш,
у вереса
спитаєш:
"Жити з чого?"
Людьская дяка
неабияка
платня,
та й її нема.
Отож, не грай у честь та вірність,
бо ночуватимеш в багнюці,
кажи, щоб клали тобі в руку
гроші,
щоб постелили й напоїли!
Тільки так живи й мандруй!
...Таким знайшов мене чаклун -
присів поряд,
поклав посох,
привітавсь.
"Звідкіль ти взявсь?" -
питаю.
А сам тихенько приглядаюсь.
Можливо, є яка робота -
то ми завжди
можемо допомогти,
тілька назнач ціну.
Дійсно,
стомленний,
він витяг ноги в чоботях,
прихиливсь до тину
та й каже: "Людина
така, як ти,
мені потрібна".
"Куди йти?" -
питаюсь
та знову приглядаюсь.
Дивний
він якийсь. Та звісно -
чаклун.
Вони усі такі -
небезпечні диваки.
"Йти, -
каже, - треба в Лабіринт".
Я пхикнув, як лиш міг зневажливо.
"Ох, ти - жартун! Розвеселив.
Там смерть сама. Ти, пане, зваж на це,
а то поляжеш враз кістьми.
А я іще зберіг свій глузд,
й життя моє багато коштує".
"Отож, боїшся?"
"Не боюсь.
Але й вмирати щось не хочеться".
"От кажеш - "коштує". А скільки?"
"Таких грошей не маєш ти".
"Тож, справа все-таки у кількості.
Грошей, звичайно, віднайти
велику гору я не здатен.
Та є й коштовніше від них".
"От ба! Й не знав! Кажи ж но далі!" -
я нагло потішавсь над ним.
А він поглянув - мов облив
водою крижаною.
"Ти, хлопче, жарти ці облиш".
Й затяг своєї знову:
"Є те, що ти оціниш більше,
ніж всі земні скарби".
"Так, - волю. Але я ще вільний.
Й життя. Та я - живий".
"Так, ти живий, - він погоджався,
- але ж ти й досі не дізнався,
звідкіль ти взявсь.
І хто - батьки?"
"Пхи! Все одно мені, чаклуне!
Повір, давно вже я не думав,
звідкіль з`явивсь такий".
Він засміявся: "То подумай.
Подумаєш - знайди мене.
Та не розмислюйсь довго дуже,
бо незабаром час мине.
Я муситиму йти туди.
Хоча б і був один"...
6.
О ч і з - п і д с т е л і
Зупинилися.
Скінчили
стукати об стіни.
Стоять.
Знесилена дитина
долі спустилася.
Мовчать.
Смолоскипи зневажливо спльовують
на підлогу чорняві вуглики.
Чужинці гортають спогади,
виглядають велично й задумливо.
" Д у м а ю т ь !"
Думати треба було раніше!
Мені видніше,
я добре знаю -
кожен тут своє шукає.
А знаходить врешті-решт
тільки смерть.
7.
Л ю д и н а з ч а к л у н с ь к и м п о с о х о м
т а п о д е р т и м, н е н а ч е р а н а, р о т о м
Нехай дитина відпочине
(ми почекаєм), щоб не впала.
...Боги нас не врятують з пастки,
ми - беззахистно-голі нині.
Ми - одинокі.
Одноокі,
як безпорадні інваліди.
Брязкотімо своїм залізом
й ледь-ледь пересуваймо ноги.
Ми однобокі.
Невмирущий,
чаклун, дитина та найма нець.
І кожного своє щось манить
у Лабіринт цей проклятущий!
Ї м так здається... Я лиш знаю
причину дійсну, невигадну.
Але мовчу. Бо ще не здатен
супутникам у цім зізнатись.
Отож, стоїм.
Дитина диха.
Старий стурбовано схилився
до неї: "Що, малий, стомився?"
Той лиш знизав плечима тихо.
Він не сказав і слова поки -
цей дивний хлопець худорлявий.
Й пересувається так мляво,
неначе тільки сильний дотик
його примусив ворушиться.
Старий за ним догляне.
Потім -
розберемося.
Поки ж...
Поки ж
ми можем трошки зупиниться
перепочити.
Попоїсти.
Подумати.
І пригадати.
Нам є, що згадувати.
Кожен -
своє.
Знайти б якусь хоч користь.
Та як з нічого - користь мати?..
8.
Б у р м о т і н н я п л ю г а в о г о с и в о в у с о г о с т а р ц я
і з д и в н и м п а к у н к о м п і д п а х в о ю
Бідна дитина - стомився хлопець.
Зблідле, дихає важко.
Чому чародієві довелося
в смертельне це полювання
його втягти - і знати не хочу.
Відаю тільки, що у кожному з нас -
гачок чаклуновий горло лоскоче.
Лесу не обірвать.
В мені теж сидить.
...Я прийшов до нього
через три дні. Він чекав.
"Ну? Що скажеш? Підеш зі мною?"
Я тоді змовча в,
тільки ствердно хитнув головою.
Чаклун збиратись почав.
Склав у торбину хліб та мішечки
з травами чарівними.
Вийшов, вклонився хазяйці гречно,
з діточками малими
попрощався.
І ми пішли.
Але -
не в Лабіринт...
9.
Л ю д и н а з м е ч е м
Хтось дивиться із темряви у спину,
мов лезо кинджалеве притуляє
до шкіри.
...Втомився хлопчина.
Навіщо чаклун із собою тягає
його?
Заважати нам тільки тут буде.
Але не кидать же хлопця одного.
...А я все ніяк не можу забути,
як ми з чародієм зустрілися знову.
Коли він пішов від похилого тину,
біля якого ми розмовляли,
я подумав: "А й справді, дивно -
хто є батьки мої? Знати цікаво б".
Потім самого себе ж вилаяв:
"Знати, бачся, йому цікаво!
"Дізнатись - і вмерти"! Гарно вигадав!
Оце по-нашенськи. Браво! Браво!"
А після замислився вже серйозно,
згадав дитинство, сіре й жорстоке.
Було у ньому всього досить:
всього,
крім рук і поглядів добрих.
Була у ньому засохла скибка,
остання скибка глевкого хліба;
був у ньому недобрий схимник,
який пророчив кнута та дибу.
Були у ньому міста та села,
й шляхи, просякнуті тужним болем.
Я йшов по них - сумний, веселий,
я був собі і рабом, і Богом.
Я жив безтямно, як пес здичілий,
не мав мети і не лаяв долю.
І загадкове слово "Вітчизна"
так і лишалося
загадковим.
А люди завжди залишались такими,
якими були
вже тисячі років:
жорстокими, добрими, злими, палкими.
І цінували гроші та спокій.
От зберігати коштовний цей спокій
я й узявся. А що робити?
Захищати величні господи,
чужі господи, - легше, ніж вбити
безвинну людину й пограбувати.
Мені, в усякому разі, легше.
Ніколи не прагнув знайомитись з гратами,
щоб потім, добу на соломі пролежавши,
відтанцювати в повітрі дзигу.
Даруйте! Я краще на варті постою!
Та недовго вдалося прожити
захисником чужого спокою.
Якась невідомая досі туга
у горлі постала,
мов те каміння.
Було - вартую, а звір, знай, душить,
майстерно душить, тварюка! -
вміє!
Довго терпіти цю тугу дику
навіть я не спромігся.
Наче
шию скрутив товстому індику -
із господарем розрахувався
та рушив геть. Ще не знав, навіщо,
та -
до цього було не звикати.
"Коли у кишені вітер засвище,
тоді й буду грошей шукати".
...Промандрував я багацько років,
втікаючи
від отої туги.
Вона,
мов німий незбавленний докір,
мене душила.
Та й досі душить.
Лише у цім Лабіринті трохи
послаб її металевий потиск.
... Отож, блукав. Тяглися дороги,
одягали в свій вічний попіл.
Я мандрував з караванами,
охороняв купців.
Від передчасного савану
з них не один вцілів
лише завдяки мені.
Та навіть у сні
я - врятуватись не здатен був
від потягу
рухатись кудись.
Жорстокою лапою здавлював
горло моє
мій звір.
І я потроху звик...
Тому, коли чаклун з`явився
й приніс з собою таємницю,
за неї я таки вхопивсь.
Він поманив мене не медом,
він, бестія, знав те, що треба.
Надію вправно підчепив
на свій невидимий гачок.
Я заковтнув.
Й за ним пішов...
10.
Б у р м о т і н н я п л ю г а в о г о с и в о в у с о г о с т а р ц я
і з д и в н и м п а к у н к о м п і д п а х в о ю
Нахиляюсь до хлопчини:
безтямний погляд, наче в ляльки.
За цими темними очима
нема нічого - не вдивляйся!
Та це лише на перший погляд
сама безодня там. Насправді ж,
мов біс у коноплянім полі,
своєї миті там чекає
закутий розум. Що - причина
неволі - я, на жаль, не знаю.
Завмер та дихає хлопчина.
Собі ж тим часом пригадаю,
як все було.
..."Ходімо" - пішов,
а я - за ним.
"У Лабіринт?" -
питаю обережно.
"Ні,
не в Лабіринт".
"Куди ж?"
"Куди?
Підем ще за одним".
Пішли.
/.../
Вмирала ранняя весна,
а я дивився на країну:
вона валялась, мов свиня,
в кривавих, вицвілих руїнах.
Минуле здохло. Сивий крук
ліниво дзьобав жовтий череп.
О хаосе, тепер вируй,
тепер бий хвилями у берег,
відрубуй шмаття від землі,
де стовбури зреклись коріння!
Минуле здохло, час зомлів,
й шкребуться дурно у повітрі
гіллям порожні дерева -
дощами небо не зарадить
живим мерцям. Та й на дрова
тепер не візьмуть люди - навіть
вогнем не займуться дрова...
Що ж люди? Помічають? - ні!
Байдужість? Чи властивість смертних?
Вони ж бо - знаю - не дурні,
не дурні ж. Але хто озветься,
коли гукнеш?.. Пусте; гукай,
вий вітром в полі. "Хата з краю", -
відповідають. - "Не шукай
людей-героїв: їх немає".
І опускається рука.
А зрештою, можливо, я
все перебільшую? Для смертних
оця спустошена земля,
оця, в зневірі та безмежнім
всевладнім забутті, - вона -
метелик новонарожденний,
що спочиває на шматках
від гусені. Тепер - злиденний,
щоб потім до небес злітать.
Я в чаклуна про це спитав.
Той у зневазі осміхнувся:
"Яка різниця? Все одно
це царство не збудить - поснуле,
вже не прокинеться воно
до скону. Приспане минуле
не вмерло, якісним вином -
хай, зберігатиметься. Кращим
лиш стане з часом.
Ці ж ледащі -
повір, їм, друже, все одно".
І я б повірив, певно, та
потрапили ми якось в місто -
звичайне місто: темнота
в провулках, сморід скроні тисне.
Безчестя й честь, мов дві змії,
що, перев`язані на гербі,
тут існували в боротьбі
й с п і в - і с н у в а л и аж до смерті -
чи друзі а чи ж вороги -
і не второпаєш. Біднота
і знать вельможная були
зміюками. А дні та ночі
повз них хмаринами пливли,
спливали тижнями, роками.
Тіла тварюк переплелись, -
не розірвати вже руками, -
одне в одного проросли,
не розрізнити, де чиє.
Й одне вже іншого не вб`є,
бо здохне і само ж на місці.
Отож, до міста ми прийшли -
аж чуємо: "Важливі вісті!
Увага всім! Усі сюди,
на площу!" Зирить глашатай
на натовп (й ми стоїм) та каже:
"Наш князь наказує: нехай
в родині кожній хто руками
або ж чимсь іншим заробля -
той сплачує щодня податок
і до скарбниці короля,
і до скарбниці, звісно ж, князя.
А ні - холодна та петля".
"Знов несподіванка "приємна"! -
мугикнув мій чаклун. - Тепер
й нам доведеться теж, напевно,
сплатити данину. Тебе ж
запишуть в неабиякого
робітника. Та хай вже так.
Не будемо баритись - годі;
підемо зараз же шукать
гостинний двір для мандрівних
людей. До завтра заночуєм".
Тим часом горлодер вже зник -
і не помітить, й не почути -
верткий тхоряка! - та біс з ним.
Ми ж, перетнувши місто, вийшли
до двору з вивіскою "Тин
мандрівника". Ніч оповила
все місто сморідним своїм
брудним ганчір`ям жебрачини.
Чаклун у двері стукнув раз.
За мить тонкий, мов глист, хлопчина
вклонився, запросивши нас:
"Заходьте". Ми зайшли. Хазяїн,
товстий та лисий, позирнув
спідлоба. Стало мертво в залі -
лиш стиха хтось слину ковтнув.
Я ж і забув, що мій супутник
іззовні зовсім не взірець
краси людської. Чорна сутність -
чи там яка вже - постає
у цім обличчі: ріт-провалля
та погляд-постріл, лезо-ніс.
Я звик (разом бо мандрували)
до чаклуна. Але ж вони,
відвідувачі, поковтали
від переляку виделки,
коли у дверях ми постали.
Завмерли навіть павуки,
що павутиння тихо пряли
під стріхою. Господар наш,
хоч спершу остовпів, - оговтавсь
й пішов прямісінько до нас;
кульгав (щось негаразд з ногою), -
...і раптом я його впізнав.
"Добривечір, - сказав господар.
Кімнату? М`яса та вина?
Дівчат?.."
Стенав плечима - "Годі!" -
чаклун. "Кімнату та вина
із м`ясом. А дівчат не треба".
"То, може..."
"Ні".
...Давно, давно,
тому десь із півсотні років
зустрілись ми з тим товстуном,
та я зберігся, я, нівроку,
зберігся (дивно, аби ні)
а він десь розгубив чуприну; -
та ж я пізнав його, а він
не упізнав мене. З хвилину -
завмер - і довго розглядав
моє обличчя. Та, на диво,
таки знайомця не впізнав.
Кивнув: "Так, пане, ваша воля.
Все, що бажаєте". Чаклун
і я прямуємо до столу.
Всі тиснуться в найдальший кут
та роблять вигляд, наче нас
не помічають. Розмовляють
поміж собою. До вікна
разом із чаклуном сідаєм.
Чекаємо. Ось принесли
замовлене. Їмо. Поїли.
"Ну, я у ліжко. Ти ж диви -
бо завтра рано..."
"Зрозуміло.
Йди. Я ще трохи посиджу".
Чаклун пішов. Мені ж цікаво,
як поведе себе товстун,
невже ж?.. Той крутиться (не жваво,
а так, помірно), віддає
накази, з кимось розмовляє.
Але ж обличчя він своє
ні-ні - до мене й обертає.
Аж ось підходить. Шкутильга.
"Даруйте, пане. Я, звичайно,
міг помилитися..." "Ага,
могли, - кажу, - але сідайте
та поговоримо. Нога
все ж не загоїлася, бачу".
"Це таки ти!"
"Авжеж. Це я,
хто ж ще".
"Але... Але... Пробач, та
ти ж був такий, коли ще я,
хлопчак безвусий, нерозумний..."
"Облиш. Є речі, про які
найкраще навіть і не думать.
Химерна штука - ті роки.
Забудьмо. Як ти?"
"...Так. Спокійно,
мов у болоті. Живемо,
годуємо, самі п`ємо.
Та й як, скажи мені, не пити -
інакше ж неможливо жити
у цьому місті, де дахи -
то ненажерні павуки,
висотують не тільки розум,
а й людяність; мов кров, п`ють сльози -
їх не лишається в очах.
Я тут пиячити почав,
хоча ніколи... а-а, ти знаєш, -
змахнув рукою.
- Не впізнав
самого себе якось зранку.
Відсунув на вікні фіранку,
а сонця в тім вікні нема.
Пітьма! Самісінька пітьма!
Злякався. Мац руками очі:
де ж сонце, чом світить не хоче?
чи це осліп я, чи воно
не зазирає у вікно?!
Впади, завісо! Згинь, примаро!
Пасуться в небі вівці-хмари,
але чабан спиною став
до міста всього. День настав
для решти - ми ж..."
"Таке усюди, -
кажу йому. - Без світла люди
живуть. То що, скажи, з того?
Їм не бракує вже його,
бо звикли.
Звикли!
Мертві душі,
безцільні, неживі, байдужі!..
Але даруй, що перервав.
Розповідай".
"Я перестав,
злякавшись, пити. Придивлятись
довкола себе я почав.
Та з мудрецями розмовляти,
та копирсатися в книжках".
"А звідки в тебе взявся час
на це?"
"Та знаєш, коли схочеш,
то й вище голови підскочиш.
Коротше кажучи, потроху
я розібрався що до чого.
Ти скажеш: "добре, а що зробиш
й нащо - для кого і для чого?"
Я відповім: не знаю сам,
це віддаю на суд богам -
як буде все, так все і буде,
лиш люди... розумієш, люди -
вони ж не порох на шляху,
аби картоплею в льоху
чекати: може ще господар
"врятує"... А до того - годі
і сподіватися; чекай
подій та язика тримай
подалі від думок, - картопле! -
та гний у темряві. Затопить
твій льох, знайдуть тебе жуки -
не захищай своїх боків -
терпи. Та колисай байдужість.
О, порожньоголові ду рні!
Оця молитва - віриш, ні? -
вже в горлі кісткою мені
стирчить. Тут я з тобою згоден.
Та легко рятувать народи,
які до того прагнуть. Шану,
підтримку знайдеш в них. Світання
нового батьком назовуть.
Там добре. Що робити тут?"
"А чим зарадить можеш ти?"
"Якщо і не звести мости
над прірвою, аби іще раз
перевести в нову печеру
із поруйнованої, - хоч
вказати шлях. А цим шляхом
вестимуть інші. ...І, до того ж,
задля прийдешньої отої -
що має тільки ще прийти -
людини, - вламки зберегти
минулого, оцього світу".
"Чи треба, га? Скажи-но, звідки
ця певність в тебе, що вони,
уламки світу та війни,
яка його руйнує, - гідні
життя; що мертві тіні їхні
таки вже неодмінно треба
вкладати у фундамент-ребус
нового світу? Може, краще б
було звільнити від ледащих,
безвольних спогадів прийдешність?
Коли ж і рятувать - то дещо,
а не усе підряд".
"А як
зерно здорове та будяк
ти відокремиш? Я вважаю,
що нам вгадать богів бажання -
не спромогтися. І тому
й надалі рятуватиму
книжки та витвори мистецтва, -
не залишу цієї стежки
доскону. Все одно мені
нема ким піклуватись.
...Ні,
отут збрехав, - але не дуже.
Звернусь до тебе, давній друже,
з одним проханням. Чи... Не знаю...
Бо я не дуже й потерпаю
від того. Най промовчу ліпше!"
Й хоч ще ми розмовляли, більше
про "те" я й слова не почув.
Наполягати ж не наваживсь.
Вже ніч згасала. Мов свічу,
світання пестило руками
півмертвий місяць.
"Ну гаразд,
я мушу спати йти, бо зрання
ми вирушаємо. Гора,
гора, гора - а за горами, -
ти чув, напевне, - Лабіринт."
"То ви - туди?!.."
"Так, ми туди".
"Тоді - допомагай боги вам!"
Гіркоту втримав: "Так, боги...
Най тільки визволять від диму
жертовного, який закрив
уже і сонце, - най розплющать
"величні очі". Та з-під зір...
А втім -
хай сплять, безжальні, люті.
Ніколи б не постати їм
зі сну".
"Не богохульствуй!"
"Годі!
Що знаєш про небесну лють?!"
"Нічого.
Й як ти досі ходиш
по цій землі - ото дивлюсь, -
і теж не знаю, і дивуюсь.
Як попустили? Не збагну".
"Облишмо це. Уже піду я
Вхоплю-но крихточку хоч сну".
Ми розійшлися по кімнатах -
у вікнах вже світився ранок...
11.
Л ю д и н а з ч а к л у н с ь к и м п о с о х о м
т а п о д е р т и м, н е н а ч е р а н а, р о т о м
Дивне дитя -
порцелянове наче,
наче маріонетка,
нитками
оповита.
"Навіщо з нами
узяв, чаклуне, його?" -
питають
мене супутники.
Пояснити б,
але - чи сприймуть,
чи зрозуміють
мої пояснення?..
(Дивний вітер -
живий, похмурий -
позаду виє...
чи - он, праворуч,
у тім тунелі,
чи...
Ні, не знаю.
Але виття це
дратує сильно.
Немов звитяжець,
котрий до бою
своїм сонетом
завзято кличе
вороже військо, -
цей клятий вітер
до нас гукає:
"Заходьте, гості
я вас вітаю.
я радий з вами
до герцю вийти,
та позмагатись -
заходьте, любі!"
Замовкни, клятий!)
...Чи зрозуміють,
чому узяв я
сюди дитину?
Стуляю міцно
свавільні губи -
мовчу, ні слова.
Най трохи часу
мине - побачим...
(цей клятий вітер!..)
іще побачим,
що з того вийде...
Як дивно!
З ними я зустрічався -
з всіма -
зумисне:
шукав, знаходив...
А цей хлопчина...
Ми ночували
в заїжджім домі,
бо мандрували
до Лабіринту.
Я спав до сходу
сухого сонця.
Мов чорне око,
воно розплющило
хмар повіки.
Вдягнувся мовчки,
з кімнати вийшов,
зійшов до зали.
Побачив знову:
порожність, млявість,
брудна підлога
(підлогу терла
гладка дівиця);
лежали лави,
втягнувши шиї,
мов налаштовані до облоги, -
столи під ними
сопіли важко.
Почувши кроки мої,
спустився
товстун-господар, -
зітхнув, вклонився:
"Зарозмовлявся
із другом вашим -
отож, даруйте,
що трохи сонний.
Чого бажаєте?
Добре, буде.
Його?
Камріна за мить розбудить.
Камріно, чуєш -
облиш підлогу!.."
Він наказав
тій гладкій дівиці
йти за безсмертним.
Я снідав швидко.
"Хоча б у дурні
нам не пошитись.
Хоч би нам встигнуть,
хоч би нам встигнуть!"
Товстун кахикнув:
"Пробачте, пане,
але..."
"Кажи вже".
"Я чув, неначе
до Лабіринту йдете.
Пробачте,
іще раз, прошу,
але останні
і дні, і ночі
не можу спати:
гризе турбота,
мов невсипущий
пацюк".
"Давай-но, підходь до суті".
"Чи не могли б ви
з собою взяти
одного хлопця?"
"Кого?!"
"Стривайте,
не відмовляйте,
лишень..."
"Кажи ж но!"
"Та бачте,
це не простий хлопчина.
Не знаю навіть,
як, пане, звати
цього приблуду..."
"То він приблуда?"
"Та ні, не зовсім.
Але... Частково..."
"Тебе послухаєш -
ані слова
і не второпаєш".
"Добре, буду
усе спочатку
розповідати.
Колись під вечір, -
дощило, хмари
рвалися навпіл;
гілки-примари
у вікна стукали-заглядали, -
сиджу
(клієнтів немає, звісно),
читаю...
Отже, сиджу самотній,
аж - стукіт чую.
Гадаю: може,
хтось завітав.
Я на rанок вийшов.
Дивлюсь: нікого,
лиш дощ та вітер.
Стою в калюжі,
шепочу: "Дурню,
нащо прибіг ти?
Кого почув ти?
Глянь, навіть жаби
втікають звідси!"
І правда: плигає, -
так бадьоро,
неначе винайшла
камінь щастя, -
маленька жабка,
брудна, смугаста, -
от скаче й скаче
собі, моторна -
та й раптом
- вірите! - зупинилась,
на мене глянула
й проказала:
"Людино, чуєш?
Негайно ж, зараз
іди у стайні!"
І жаба зникла.
...Буває всяке,
скажу відразу.
Але не п`ю я
років вже зо два.
То хто ж сказав це?
Бруківка? Зорі?
Чи - з глузду з`їхав?
Оце так радість!
"І що робити?
Послухать жабу?" -
собі міркую.
"Та, врешті, добре -
іти до стаєнь -
це ж не за обрій.
Задовільню-но
мале бажання
малої тварі -
най звеселиться".
І - по калюжах,
лише не крячу!..
Заходжу в стайні
і в стайнях бачу:
на сіні хлопець якийсь.
"Звалився, -
шепочу, -
з неба, ти, певно, гостю!
Отож на небо
і забирався б".
А він -
не глянув і не озвався.
Лише на дворі,
десь в високості,
грім бухнув серцем.
А гість - ні слова.
Лежить безвольний -
дешева лялька.
То ж хто він:
дурень, жебрак, гуляка?
І що робити м е н і ,
о Боже?!
Про це ж бо жаба
не говорила!
Куди його?
Чи на двір чи в хату?
Чи дать притулок,
чи геть прогнати?
Отак вагався я
і барився
в своїх учинках.
"Най сумнів згине!
Притулок гостю
надай, - не вічний.
Лиш зачекає,
коли відвіда
тебе потрібна
йому людина".
"Хто розмовляє
зі мною?"
Тиша.
"Чиї це жарти?"
"Це все не жарти".
І раптом знову
побачив жабу:
вона - та ж сама -
нахабно сіла
на вході в стайні.
"Я не жартую.
Притулок хлопцю
надай. Людина,
йому потрібна,
до Лабіринту
ітиме.
Чуєш?"
"Аякже, чую.
Але..."
"Зроби це.
Повір, так треба!"
Й смугаста
виплигнула зі стаєнь.
Кажу: "Ну добре,
але востаннє
прохання здійснюю жаб.
Даремно
хтось там вважає собі,
що кожна
тварина може
втягти до дому
мені приблуду,
і будь-кого я
пригрію. Дзуськи!
Уже оцього -
нехай! - а решту -
даруйте, панство!.."
Коротше кажучи,
взяв я хлопця
й утримував.
Ну, довелося -
бо я ж не нелюдь.
Він не пручався,
коли підняв я його
з соломи
й повів до хати.
"Сідай на лаву", -
стоїть стовпом.
Я плече стискаю
й давлю - сідає.
"Тримай-от ложку
та їж".
Поглянув.
Узяв.
Тримає.
"Ну їж вже!"
Сунув її у миску.
Поклав до рота.
Та й задивився
на кішку.
"Гей, ти хоч трохи маєш,
хлопчино, клепок?"
Чи зневажає,
чи просто дурень.
Так чи інакше,
але протримав його.
І ваш от
візит,
здається мені, -
той самий,
якого мав він чекать".
Господар
уважно глянув
мені у очі.
"Чи точно брати
з собою хочу
його годованця?
Боги , може,
лишили хлопця,
аби надати
мені підтримки якоїсь?"
Сумнів
тоді вже мав я.
Але безумця
таки повів за собою.
Варто,
а чи не варто
було робить це -
побачим з часом.
А поки...
Вітер
гуля навколо.
Цікаво, звідки
він тут узявся.
Чи загубився
й блука-шукає
відкриті двері?
Чи, може, тут він живе,
в полоні?
Але розмови його солоні
і розум, й душу їдять
майстерно.
12.
В і т е р у к о р и д о р а х
Куди
йдете?
Чи дій-
дете?
Заходь-
те. Де
ви впа-
дете?
Ступаєте,
зиряєте,
сира земля
навколо вас
стискається.
Стискається!
Зсувається!
Буває так:
стоїть будяк
й гадає він,
що він - один,
що він - герой.
Та хтось скеро-
вує коня -
й будяк згина-
ється й лежить.
Отак і ви...
Отак і ви!
Давить! Давить!
Таких як ви, -
лише давить!
Дивись, диви -
висить над спи-
ною, висить
загибель. Спить
твій Бог. Який
тебе би мав
урятувать.
Твоя спина -
за нею смерть.
І вітер дме...
І вітер дме!
Я вию: "Де
ви впадете?
Ступаєте,
зиряєте,
лиш смерть свою
вшукаєте".
Немає тут
живих.
Приблуд
не любимо.
Їх ми вб`ємо.
Хто ми такі?
Чужі думки,
ті почуття,
які виття,
які нудьгу
будують. Тут
ми живемо.
Ми вас вб`ємо.
Ми й є - нудьга.
Ми й є - туга .
Ковтни ковток -
не зробиш крок.
Дихни - замреш.
Дихни - помреш.
Дихни, ковтни -
даруй мені
свої думки,
своїх вовків,
які в тобі
живуть роки.
Я їх візьму,
плекатиму,
гулятиму,
таких, як ви,
стрічатиму,
вітатиму,
ковтатиму -
до серця при-
гортатиму.
То ж слухайте -
не вухами,
а розумом
ви слухайте.
Тоді зайду,
тоді ваш дух
і душу всю
я з`їм, вип`ю.
Даремно ви
пручаєтесь.
Усе одно
впіймаєтесь.
Куди йдете?
Нащо йдете?
Упадете.
Загинете.
Загинете!..
Загинете?
Загинете
13.
Л ю д и н а з м е ч е м
Темнішає - а чи лише здається?
Бо смолоскипи начебто так само
палають, як палали. Хтось сміється
негучно. І стрибає перед нами -
та так, що не побачиш. Тінню тіні
літає за спиною - й виє вітром.
І тінь ляга на мертве павутиння,
перетворившись у жахи правічні -
ті, що куняли в темному кутку
й чекали. Дочекались. Ворушаться
і лізуть у свідомість. Павуку
аж лячно - он поглянь - у це вдивляться:
тікає геть. І нам би час тікати,
та нині, приятелю, зась!
Казали ж люди: тут шукати
даремно слави. На кістках
кістками ж ляжеш - от і все.
І більше, втям собі, нічого.
Це - Лабіринт. Це - нагла смерть,
що володіє міццю Бога.
Ти, парубче, примандрував,
аби тут заробити гроші.
Облиш лушпиння сподівань -
здолати Лабіринт не зможеш.
Він світ - ти пил.
Він лев - ти тхір.
Забудь ідеї небезпечні.
Але, побачивши лиш вхід
до Лабіринту, недоречний
відчув я потяг: увійди!
Немов аркан на голу шию
накинув хтось мені. "Сюди,
сюди, до нас. Чинить не смієш
ти опору". Я й не чинив,
та і заходити не прагнув.
То ж днями у корчмі сидів -
не пив, а так - чекав примари
якоїсь. Запитав би хтось:
чого тут бовванієш, дурню? -
не відповів би. На питво
та їжу гроші мав. І тут от
їх заробляв: косив траву,
худобу пас й рубав я дрова.
Два місяці так жив. Чаклун,
прийшовши, змусив вийти знову
мене із забуття. Пішов.
Й залишив міркувать під тином.
Хто я такий? Й живу нащо?
То ж вистачило лиш години,
аби вагання щезли. Я
почав на чаклуна чекати.
Багато днів він не з`являвсь,
але нарешті (засинати
почав я, сидячи в кутку) -
аж двері рипнули: на вході -
три постаті. Впізнав одну,
а двоє - хто вони? Заходять
до зали. Вибіга корчмар -
послухав: "Добре, пане, добре".
Прибульці підійшли. Зніма
свій капюшон чаклун: "З тобою
ми знов зустрілися. То як,
підеш із нами?" "З ким - "із вами"?"
Чаклун кивнув: "Іди та сядь,
й всади хлопчину". Старець, званий
супутником, підвів, всадив
дитину. Влаштувався поруч.
"Перед тобою диво з див,
яке вважає вічність горем,
бо сам - безсмертний. Певно, чув
про цю людину ти. Багато
пісень, байок, казок течуть
із вуст в уста про нього. Варто б
послухати і записать, -
в них правди знайдеш крихту малу.
Знайомтесь". Без гучних вітань
кивнули. "Отепер вже знаєш,
із ким ітимеш. То підеш?"
На хлопця не звернув уваги,
кажу: "Погоджуюсь, авжеж!
Лиш пам`ятай, що обіцяв ти".
Чаклун всміхнувся: "Не турбуйсь!"
Тим часом підбіга до столу
корчмар: "Потрібне роздобув,
тримайте - от вам хліба, солі,
м`ясце підв`ялене, ліхтар.
От тільки б ліхтаря потрібно...
кхм!.. повернути", - і корчмар
почервонів та швидко вийшов,
узявши гроші в чародія.
"Ну що, ідемо?"
"Зараз?"
"Так".
...Сей несподіваний і дивний
візит, а потім "йдем" - межа,
за котрою для мене тільки
тонель оцей. Я у норі,
що іменується так дико,
незвично: " Л а б і р и н т ".
14.
О ч і з - п і д с т е л і
Знов рушили.
Все далі, далі
ідуть прибульці та невдахи.
Мусили б
перелякатись.
Але, дурні , вони
ідуть -
ідуть у сни...
15.
В і т е р у к о р и д о р а х
Прокинувсь
-кинувсь
-инувсь
Лабіринт!
К і н е ц ь п е р ш о ї ч а с т и н и
Київ, 21.10.97р.-15.03.99
|
тексти 
