Даний художній твір розповсюджується в електронній формі з відома та згоди власника авторських прав на некомерційній основі за умов збереження цілісності та незмінності тексту, включаючи і збереження цього повідомлення. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома та прямої згоди власника авторських прав ЗАБОРОНЕНО

З питань комерційного використання даного твору звертайтеся до власника авторських прав за адресою:
Internet: puziy@faust.kiev.ua
Тел. (044)-440-54-95

© Володимир Пузій, 1999

Листоноша в Чарівній долині

— Щось ви сьогодні припізнилися, — ніби знічев`я пробурмотів Тирхад.

Він зміряв мене чіпким поглядом з ніг до голови, по-старечому хмикнувши:

— Пізненько. Пані Джесіка мені всі вуха прозуділа...

Старий зробив паузу, потім додав:

— Тільки їй про це не кажіть. Образиться. Та й ні до чого.

Я кивнув, погоджуючись.

— То як, є щось новеньке? — тепер, коли невдоволення висловлено, Тирхад вдався до ритуальних фраз.

— А ось поглянемо, — відказав я в тон. — Думаю, щось знайдеться.

Сповна дотримуватися правил гри не випадало — і старий, схоже, це відчув. Він набурмосився й розгублено повів кошлатими бровами:

— Бачу, молодий чоловіче, у вас не все гаразд. Ви чимось збентежені. Чи не запізненням? Не хвилюйтеся — скарг не буде. Ми ж розуміємо...

Нічого, певна річ, вони не розуміли — звідки? І, мабуть, уже ніколи не зрозуміють.

— Дякую, пане Тирхаде. Ви завжди до мене люб`язні. Не хотілося б, аби довідався головний. ...Ну, не мені вам розповідати. Для мене преміальні мають надто велике значення...

— Пам`ятаю, пам`ятаю, — кинув старий. — Як же інакше? Ця ваша... як там її... Розалінда.

— Мою дружину звуть Розалією, пане Тирхаде, — поштиво виправив я.

— Еге ж, саме так. Пригадую, пригадую, — він недбало постукав пальцями по верхівці ціпка. — Розалія. І ви мрієте про невеличкий будиночок. Можливо, навіть у нашій долині. Чудова ідея, як на мене — мешкати віддалік од брудних міст, шамір вулиць, серед природи. Знаєте, тут зовсім непогано. От тільки пошта іноді припізнюється.

Я — як і належало — почервонів та поправив ремінь сумки. Конверти всередині зашаруділи, відволікаючи старого від подальших просторікувань.

"Не слід квапити його, та інші теж чекають на листи й хвилюються через затримку".

— Тож подивимось, що тут у нас...

Певна річ, листи та бандеролі у мене завжди складено так, аби легко знайти порібні. Однак я навмисно довго перебирав цупкі прямокутники (білі, блакитні, жовто-гарячі), невеличкі коричневі згортки та сірі металеві коробочки. Тирхад глухо зітхнув, пригладив кривим пальцем волохату брову і переступив з ноги на ногу. Шкода, сьогодні я не міг "грати" з ним довше — необхідно поспішити до інших. Тому, зрештою, скінчив "пошуки" й витягнув два листи та бандероль.

— Ось, пане Тирхаде — це, схоже, для вас.

Старий чіпко схопив конверти, затиснув під пахвою бандероль і кивнув:

— Дякую, молодий чоловіче.

— Розпишіться ось тут.

Він залишив свої звичні карлючки. Подякувавши, я заховав авторучку, бланк, застібнув сумку й глянув на годинник. Ого! Так швидко ми з ним ніколи не закінчували. "Головне — не дратувати". Але таких, як він, тут два десятки. Й усі чекають.

— Із вашого дозволу, пане Тирхаде...

Старий сіпнувся, його жовті кістляві пальці завмерли, так і не розкривши бандерольки.

— Як, ви вже йдете? Мені здавалося, вам цікаво знати, що пише Сагон. І подивитися... Ну-мо, ну-мо — погляньте: оце так! Яка звірюга, ви тільки подивіться! Такі, напевне, водяться на великих глибинах, чи не так? На неймовірних глибинах. Не виключено — науці ще невідомі подібні створіння. Багатозуб Сагона — звучить, ви згодні? А що він пише? "Добрий день, любий тату!"... Ну, це ми пропустимо, як завжди. "Здоровий", "не хворію"... Звичайно, не хворіє — у нас в родині, дякувати Богові, хирлявих не було. "Нещодавно відкрив новий вид глибоководних плазунів, Polidontia tyrhaddy..." Ні, як вам подобається! Хлопець ще не увічнив своє ім`я, а вже... — старий скрушно похитав головою.

— Ну, його ім`я увічнює хоча б те, що він відкрив нову тварину, — роважливо зазначив я. — Та головне — ваш син потурбувався про батька. Отже, хлопець має належне виховання. Втім, пане Тирхаде, я сподіваюся, ми поговоримо про це пізніше. Зважте, негайно мушу бігти. Уявляєте, що зробить зі мною пані Джесіка?

— Уявляю, — реготнув старий. — Гаразд, ідіть. Іншим разом я розповім вам, про що пише Сагон. Та й лист залишиться...

— Дякую, дякую! — переривати Тирхада на півслові ризиковано, але інакше він теревенів би ще довго. Мене це аж ніяк не влаштовувало.

Я вклонився й залишив обійстя, причинивши за собою хвіртку. Стрибнув у велосипедне сідло й помчав далі.

Будиночки тут, у долині, розташовані на чималій відстані один від одного, тому й доводиться користуватися велосипедом. Зазвичай, можливість проїхатися безлюдною курною дорогою, порослою обабіч густим споришем та височезними деревами, мене більше ніж влаштовувала. Тиснеш на педалі, роззираєшся, радієш кожній пташині, що вітає тебе з високості — благодать!.. Але сьогодні день не видався із самого початку.

Ранок минув ніби й непогано — не беручи до уваги будильник, що задзеленчав на півгодини раніше. Ну, зараз я міг бути вдоволеним з цього, а тоді розгнівався: досипати вже не хотілося, а ставати на роботу було ще рано. Проте поїхав. І тільки вибрався на проспект, немовби хто наврочив, — потрапив у автомобільну пробку. І то на добру часину. Отож, спізнився на роботу.

Та сталося б тільки це...

— Ласкаво просимо, молодий чоловіче! — прогриміло із самісінької маківки тополі, що росла праворуч.

— Зачекалися ми на вас, зачекалися! — бабахнуло в кроні товстезного в`яза, який розкинув гілля навпроти тополі. — Ой, зачекалися!

Відповідати не було сенсу — я лише ввічливо хитнув головою й покотив далі.

До наступного будиночка десь із чверть години — якщо відлік вести від першого гучномовця. А щодо дзеркал — не знаю, ніколи всіх не бачив. Ні, молодці брати Лерроки, гарно придумали! Досі не можу збагнути, як їм удалося зладнати таку хитромудрію. Іноді мені здається: тут не обійшлося без чаклунства. Звичайно, ні про яке чаклунство не може бути й мови. Просто старі дуже точно розрахували й понаставили вздовж дороги дзеркала — так, що сидячи в себе на веранді, вони бачать, як квапиться-поспішає, тисне на педалі припізнілий листоноша. І не питайте мене про механізм, завдяки якому діє ця система дзеркал — навіть учені досі не розгадали, що тут і до чого.

Будиночок старих видно здалеку: висока жердина з червоно-білим метеорологічним флюгером росте прямо з даху, височіє над хащами дикого винограду та яблунь.

Флюгер відчайдушно тріпоче на вітрі й, напевне, мріє про спокійне затишне життя. Колись його зірве з жердини й понесе геть, і якийсь птах підбере його на гірському схилі, аби облаштувати вицвілою ганчірочкою своє гніздо. Флюгеру, мабуть, образливо, та інша доля йому не судилася. Так, до речі, часто-густо буває і з людьми. Скажімо...

— Хвіртку відчинено, заїжджайте! — повідомив черговий гучномовець. Можна подумати, колись її тут брали на защіпку!

Я cпер велосипед на парканчик, зайшов у двір і попрямував до ганку. Він обріс диким виноградом, тож дві масивні тіні помічаєш лише тоді, коли підійдеш ближче. Я розвів пасма виноградної лози й ступив усередину. Тіні ворухнулися у кріслах-гойдалках, перезирнулися.

— Оце-то так, юначе, — флегматично протягнула ліва тінь. — Невже проспали?

Я зніяковіло кахикнув і відвів очі.

— Та ні, Ронуальдо, його затримала славненька дружинонька, — авторитетно сповістила права тінь. — Адже я не помиляюся?

— По-перше, Маринію, говорити про присутнього у третій особі неввічливо, — зітхнула ліва тінь. — По-друге, якщо молодий чоловік і був "із славненькою дружинонькою", він, безперечно, проспав. Отже...

Перша тінь реготнула:

— Я вкладав трохи інший зміст у свої слова. Але ти маєш рацію, Ронуальдо, говорити про присутнього у третій особі неввічливо. Вибачте, юначе. А тепер нарешті розкажіть, що ж вас затримало.

— Якщо коротко...

— А не треба коротко, — перервала мене одна з тіней; я так і не второпав, котра ж саме. — Ви докладніше, не поспішаючи. Хочете чаю?

— Дякую, але мені вже двічі довелося відмовлятися від чаю та грунтовних бесід, — я розвів руками. — Що поробиш, багато хто ще чекає не мене. Тому...

— Почекають, — ліниво відмахнулася права тінь. — Їм сьогодні є чим зайнятися. В усякому разі, пані...

Ліва тінь злегка хитнулася в кріслі — й права одразу ж замовкла. Навіть, здається, трохи знітилася.

— Одне слово, розповідайте, — повела далі ліва тінь. — І, даруйте за каламбур, не одним словом. Бажано б в деталях. І сідайте, юначе — в ногах, як кажуть, правди немає.

Права тінь промовчала.

Спершу я збирався ввічливо спекатися їх, лишити кореспонденцію й продовжити свій шлях, але передумав. Цікаво, чим таким зайнята невідома пані, що її мало турбує моє запізнення? Старі отримують пошту раз на тиждень і завжди нетерпляче чекають на неї. Звичайно ж, слова Маринія Леррока могли виявитися звичайнісіньким блефом — ймовірно, брати в такий спосіб намагаються затримати мене, аби погомоніти. Їм тут нудно, я їх розумію. І все ж... Не варто забувати, з ким маєш справу. Сама можливість існування якогось фактора, невідомого фахівцям з Центру...

Я залишився. Підсунув третє крісло-гойдалку, всівся й роззирнувся довкола.

— Починайте, — заохотив Ронуальдо, а Мариній пішов за чаєм.

Щоразу, коли доставляю пошту цим старим, дивуюсь: як можна, будучи такими тлустими, рухатися настільки безшумно та спритно? Брати Лерроки не просто гладкі — вони дуже огрядні люди. І схожі один на одного ну просто як Ронуальдо на Маринія. Таке враження, ніби вони самі, прокидаючись уранці, не пам`ятають, хто з них хто, і тягнуть жереб, щоб розібрати імена.

Невдовзі Мариній з`явився на ганку, поставив на столик масивний чайник, три кухлі, вазу з печивом. У Лерроків усі господарські речі в домі великі та міцні — мабуть, із розрахунком на якості господарів.

Стискаючи в руках важкого кухля, я почав розповідати. Точніше, вигадувати...

А день таки не вдався...

...Я ж застеріг Бернара, що можуть виникнути проблеми такого штибу. Та начохорони лише махнув рукою і тицьнув пальцем у вікно. До вікна я підходити не став.

— Ти взагалі усвідомлюєш, яка веремія зчинилася? — роздратовано запитав Бернар, розглядаючи портрет пращура, що висів над столом. — Товариство підтримки громадського порядку — тьху, гидота! А ці — Рух за людизацію... чи як там? Ще й — Захисники безпеки країни. До всього того — зграйки дрібних товариств, рухів, організацій, які нині обіклали КПП з усіх боків, сурмлять, скандують та залучають пресу. Ото лише газетярів нам не вистачало!

Він зиркнув на мене, мовби це я затяг на мітинг газетярів, а може, й сам працюю таємним кореспондентом у "Нашому часі".

— Так, три роки тому, коли ухвалювали рішення — про долину й таке інше, — вважали, що то найкращий вихід із ситуації, яка склалася. І "представники громадськості" ніби-то не дуже виступали "проти". Тоді чому нині становище змінилося? Ні, ти запитай мене, чому?

— Чому? — слухняно запитав я. Мені що? Я всього-навсього листоноша.

— А тому, — вів Бернар, — що на носі чергові вибори. Дехто називає їх "перевиборами", але ж ми розуміємо...

Він не сказав, що ми розуміємо. Ми справді розуміли.

— Дозвольте, — втрутився професор, — але яке відношення вибори-перевибори мають до нашої... до нашої діяльності?

— Хо! — гучно випалив начохорони. — Ще й яке! Ви ж науковець, повинні знатися!

— Я й знаюся, — прохолодно відказав професор. — Знаюся на тій галузі, де вважаюся фахівцем. І тому...

— І тому в тій галузі, де фахівцем вважають мене, дозвольте мені приймати рішення! — ревонув Бернар. Схоже, професорові запитання чіпко "дістали" його. Звичайно, якби тут був присутній представник якогось іншого НДІ, розмовляв би з ним інакше. Але до нас давненько вже не посилають перспективних. Долина "великим ученим" нецікава, а на "маленьких" начохорони має повне право час від часу, в особливо складних ситуаціях, гримати. Для зняття психічної напруги, так би мовити.

— Коротше кажучи, залиште нас, — поставив крапку Бернар. — Мене й поштаря.

Коли двері за вченим зачинилися, начохорони знову глянув на портрет пращура й зневажливо процідив:

— "Фахівці", ти бач! Чого мовчиш, ще один фахівець? Ну ж бо, кажи, як необхідно, тобі сьогодні побувати в долині. Ну!

— Все одно не пустите, — зважив я. — Хоча пани вчені й пояснили все із наукової точки зору, не пустите.

— Дурниці! — вибухнув той. — Нісенітниці! Мені ж не відомо, які накази я одержу хвилину по тому ось із цього телефона, — начохорони вказав на чорний корпус дисковика.

Не знаю, чому цей пластмасовик і досі не замінили на радіотелефон, зручніше ж. То, певно, тримають марку. Й взагалі, Бернар у нас консерватор, тільки не зізнається.

Він пройшовся кабінетом, узяв з вікна лійку, полив вазони з традесканцією, пальму в діжці, знову втупився у пращура.

Я кахикнув: час минав.

— Геть! — скандував за вікном натовп. — Геть кіборгів! Геть! Геть! Убивцям — ні! Вимагаємо! ВИМАГАЄМО!

— Ось так, хлопче, — просопів Бернар. Схоже, вигуки його трохи заспокоїли. — "Кіборги", "убивці" — і нічого більше.

— Ви ж самі знаєте: вони не кіборги` — біороботи. І не вбивці. Просто... старі механізми, які здатні — потенційно — вийти з ладу. Себто почати виявляти агресивність.

— Одне слово, вбивати, — підвів риску начохорони. — Але гуманні люди не заходилися винищувати біороботів, бо то ж — істоти... створіння мислячі, їм теж буває прикро. Хоч і не буває боляче. І тому твої "старі механізми" поселили в ізольованій долині, за межами міста. Так? Так, листоношо.

Усе це було не зовсім так, але я промовчав. Він і сам добре розумів, що за чим.

— Отак складаються наші справи, — начохорони налив собі води з графіна, випив, скривився. Налив іще. — Складалися, якщо точніше. Бо перевибори-вибори на носі. Бо громадськість проти. Бо тутешні експерименти й дослідження за три роки не дали науці аж нічого. Бо вкладати кошти в інтернати та будинки для застарілих благодійніше, ніж у долину списаних біороботів. Бо, зрештою, існує ще й такий вельми важливий чинник, як думка виборців. І тому пан Президент може в будь-яку хвилину підняти слухавку, набрати телефонний номер оцього кабінета і сказати...

Задзеленчав телефон. Він закликав різко й вимогливо, але Бернар розщепив верхній гудзик сорочки й поклав кашкета на стіл. Лише по тому взяв слухавку.

— Так, — завмер і тут же вибухнув: — Це ви, Ормонде? Ну і що такого нагального видав ваш комп`ютер? Невже...

На півслові знітився.

— Гаразд, — мовив по паузі. — Гаразд, Ормонде. Дякую. Якщо виникне потреба, зателефоную.

Ормонд (він же — Квазімодуль) — місцевий програміст, один із небагатьох, хто залишився в Центрі. Знайти нормальну роботу програмістові завжди легше, ніж професору біоробототехніки. Але Квазі залишився. Його тут шанують, до його думки прислухаються — та в подібні хвилини Бернар не схильний ні з ким розкланюватися, тим паче із програмістом. Цікаво, що ж повідомив Квазі?

— Ормонд дещо підрахував, — начохорони взяв зі столу кашкета, покрутив у руках. — Комп`ютер підрахував... Коротше кажучи, якщо в долині не з`явиться пошта, ймовірність того, що "старі" "зійдуть з рейок" — 89, 3%

Я, уже вкотре, зирнув на годинник, підвівся.

Бернар ляснув мене по плечу:

— Щасти тобі, листоношо! Повернешся — подякуй Ормондові. Без його статистики дідька лисого ти поїхав би — тороч мені хоч тисячу разів, що пошта вкрай необхідна. Навіть якби професор своєю головою поручився. Бо йому не вірю. І тобі — не завжди. Циферії — вірю!

Він замовк, підійшов до вікна:

— Іноді питаю себе: і навіщо ти вліз у цю халепу?

— Старі Лерроки мають метеорологічний... — почав був я.

— Потім, потім, — обірвав Бернар. — Повернешся — розкажеш. Поспіши, ти й так запізнюєшся.

— А як щодо версії?

— Вигадаєш якусь нісенітницю. Скажеш, Розалінда народила — вони зрозуміють.

— Її звуть Розалія...

— Так-так, звичайно ж. Даруй. А тепер поквапся. Версія... — він поглянув на телефон і портрет пращура. Один і другий зберігали погордливу мовчанку. — Щось вигадаєш...

Звичайно ж, Леррокам я про пологи Розалії розповідати не став. Усе одно не повірили б. Звинуватив я автомобільну пробку і пошкоджений скат, ще й переоблік на пошті, який довго перешкоджав мені отримати кореспонденцію. За тим потягнувся до сумки.

— Ні, молодий чоловіче, ви мене засмучуєте, — сказав Мариній. — Невже не можна було спізнитися з цікавіших причин?

— Через жінку? — єхидно вставив Ронуальдо.

— Не перебивай. Хоча б і через жінку! Принаймні, краще за автомобільну пробку.

— Годі прискіпуватися, — позіхнув Ронуальдо.

— Еге ж! Між іншим, пані Джесіка щойно...

— Ну то й що? Облиш ти її у спокої, брате. Зрештою...

"Виходить, пані Джесіка", — подумав я, не слухаючи далі. "Ну і добре, ти ж знав, що так і буде. Якщо мерзота може статися, вона неодмінно станеться".

— Ваші листи, панове, — аби відібрати потрібні, мені довелося встати й підійти до билець ганку. Тут, у променях сонця, що ледь пробивалися крізь виноградне плетиво, я швидко виокремив кореспонденцію Лерроків. І дві коробочки, одна з яких виявилася приплюснутою; всередині щось забрязкотіло.

— За листи дякуємо, — Ронуальдо взяв конверти. — А чи надійшли замовлені деталі?

— Боюся, панове, мені доведеться вас розчарувати, — я втер спітнілого лоба — на вернаді було задушливо.

— Невже нічого? — добродушно подивувався Мариній.

— Ось, — я простягнув йому бандеролі. — Проте, здається, одна пошкоджена. Чуєте, брязкотить?

Старі розкрили коробочки й оглянули вміст. Дивно, як вони бачать у цьому затінку. Кажуть, Лерроків створили для підземних робіт. Не знаю, чи то правда, але зір у старих молодечий.

— Усе гаразд, юначе, — із полегшенням зітхнув Ронуальдо. — Нічого не зламалося. Дякуємо. Де розписатися?

Вони розписалися, я відсьорбнув чаю і став прощатися.

— Дивіться, більше не запізнюйтеся, — пробурчав Мариній. — А якщо вже...

— Та знає він, знає, — перехопив слово Ронуальдо. — Якщо вже не забуде про час, вигадає нам історію про жагучу залицянку чи терористів, які захопили його хмаросяг. Інші варіанти не приймемо. Запам`ятали?

— Авжеж.

— Тоді щасливої дороги...

Я помахав старим рукою й залишив їхнє обійстя.

Від Лерроків стежина вела до будиночка пані Марти. Їхати було аж нічого, дістався швидко. Але пані вдома не застав: на дерев`яній, пофарбованій у рожевий колір хвіртці висів паперовий прямокутник. "Запрошена в гості. Повернуся пізно ввечері. Залиште, будь ласка, листи на ганку. Мене ж знайдете у пані Джесіки — там і розпишуся за них. Пані Марта".

Залишивши кілька конвертів де просили, вирулив на грунтівку.

Щиро кажучи, я дуже переймався тим, що ж таке чинить зараз пані Джесіка. Адже ситуація в долині вже із самісінького початку була неспокійною.

Питання, де перебуватимуть списані біороботи постало три роки тому, хоча технологію їхнього виробництва розробили значно раніше. Донедавна біороботи вважалися найуспішнішим розв`язанням технічних проблем: живі механізми використовувалися вченими, шахтарями... та мало які є промислові процеси, надто небезпечні для життя людини. І існувала лише проблема собівартості, та в окремих випадках без біороботів обійтися неможливо. Попри все завжди знайдеться дивак-мільйонер, якому заманеться придбати для своєї вілли екзотичного садівника. Живі механізми не тільки зовні скидалися на людину — вони мали людський розум і харчувалися, як люди, лише були керованими. Й відповідно — слухняними.

Так думали тоді.

Я — не фахівець із біоробототехніки, я — листоноша. Відаю тільки те, що потрапило на сторінки газет. Перша хвиля ентузіазму: "прорив у науці", "людина стає богом", "можливість неможливого". Винахідників, які "подарували" людству першого біоробота, носили на руках, відливали у бронзі та увічнювали на поштових марках. Подейкують, одначе, що при створенні живих механізмів не обійшлося без забороненого вже тоді клонування. Але ж секрет виготовлення біороботів із самого початку тримала у своїх руках одна фірма — "Яхве", тож ходу процесу ніхто не розголошував. Та й не цікавили вони нікого, ці подробиці — цікавив наслідок, "вражаючий уяву", "що перевершує усе можливе", "результат, який"... ну і таке інше.

Перший "механізм" так "вразив широку громадськість", що ніхто не став чекати закінчення експерименту. Суспільство завжди потребувало ідеальних служників, покірних рабів — як водночас і відпущення гріхів за використання таких. Здобули, що хотіли. А три роки тому зістарілі механізми стали каверзувати. Немов люди похилого віку, яких виводить із рівноваги щонайменша дрібничка: холодний чай, гудіння ліфта за дверима, дзижчання мухи у плафоні. Та якщо така людина, здебільшого, може викликати в оточуючих лише напад головного болю, то біоробот здатен на більше. Зокрема, на вбивство.

Перші два випадки списали на обставини. Після третього газетярі нашорошилися. Після шостого почалася паніка.

Здригнулася Церква, яка до того часу мовчала. "Ми ж вас попереджали, — закидали священики. — Не дослухалися? — ось вам гнів Господній. Ще не таке буде!"

Завирували демонстрації, мітинги, виступи на захист і на знак протесту; було кілька спроб знищити біороботів...

Здогадатися про наслідки нескладно. Весь оцей гармидер збігся із виборами президента. І нинішній (тоді ще кандидат) запропонував: панове, вбивати живі механізми негуманно — адже вони живі. Краще ми ізолюємо їх від суспільства й дозволимо довіковувати свій вік. Учені підтакнули: "Правильно!" Їх, як відомо, хлібом не годуй, дай лише поспостерігати, поекспериментувати.

Отак з`явилася долина біороботів із крихітним дослідницьким центром та службою охорони. Вхід сюди лише один, і це зручно: стрімчаків навіть біоробот не здолає. Практично, все всіх влаштовувало. Особливо — живих механізмів. які вважали себе звичайними дідусями-бабусями — мільйонерами на спочині. І якби ситуація не змінилася, все так би і продовжувалося.

Але становище змінилося!..

...Будиночок пані Джесіки стоїть на острівці посеред невеликого озера і поєднаний із "суходолом" дерев`яним місточком. Щоразу, коли в`їжджаю на нього, він хитається й ніби силкується скинути мене у воду. Із дверей будиночка з`являється господиня, й відтоді я перебуваю під її пильним поглядом — аж поки не потраплю в зону враження, тобто чутності. Пані Джесіка над усе полюбляє поговорити, про все і довго; для неї є важливим сам факт присутності слухача. Співрозмовники пані ні до чого.

Зізнаюся, до старої я ставлюся без симпатії. Є на те причини, й справа не в балакучості. Просто якось вона ледве не зірвалася. Ми сиділи і розмовляли, як раптом пані Джесіка підвелася та рушила на мене, повільно, загрозливо. Ще й піднесла руку для удару. Я спробував з`ясувати в чому справа, та стара мовчки насувалася. Тоді я підхопився з крісла, маючи намір... я й сам не знаю, як збирався діяти в ту мить. Підхопився, а вона візьми та й зупинись. І звичайним голосом: "На вашому плечі, добродію, сиділа та клята муха, за якою я уже півдня полюю!" Навіщо ж ви, мовляв, її злякали?

Коли я розповів про цей випадок у Центрі, там одразу ж поставили питання про "ліквідацію" пані Джесіки. Моєю думкою поцікавилися. А я що?.. Сказав — усе гаразд.

Після тих перипетій у наших стосунках із пані Джесікою, по суті, мало що змінилося. Вона, здається, і не пам`ятала про свою спробу вбити муху (і мене теж, що там говорити), я ж не зациклювався на "прикрому непорозумінні". Лише став уважніше стежити за тим, що відбувається.

— Щось ви сьогодні запізнилися, як ніколи, добродію, — холодно зацокотіла пані. — За часів моєї молодості, між іншим, ніхто собі такого не дозволяв. Пам`ятаю, кілька разів спізнилися на роботу — що було, те було — але таке довго переживалося.

"Сподіваюся, і я переживу".

— Вибачте, незалежні від мене обставини...

Пані Джесіка роздратовано відмахнулась:

— Облиште! Які можуть бути "незалежні від вас обставини"? Це при сучасному розвитку суспільства? Я рішуче відмовляюся вас розуміти! Відзначте...

"Боже, чому в неї немає кнопки, яка вимикала б цей автомат для словоблудства?! Чому ті розумники з "Яхве" не потурбувалися про таку кнопку?.."

— Ви слухаєте мене, мій поштарю?

— Авжеж, пані Джесіко. Уважно слухаю.

— Тоді поясніть... Та заходьте в дім, не стійте на порозі! Слово честі, інколи життя стає нестерпним!

Я пішов слідом за господинею, уважно й обережно роззираючись навсебіч.

Ступили до вітальні, вмебльованій без смаку, але розкішно. Зрештою, я тільки листоноша, не мені судити. У будь-якому разі пані Джесіка моїх думок не почує. Навіть якщо ризикну їх висловити.

За величезним, покритим льонованою скатертиною столом сиділа пані Марта — суха-сухісінька, безневинна на перший погляд бабуся. (У долині вона друга за небезпечністю). Ми привітались, і я сів за стіл, погодившись випити чаю — хоч треба було поспішати.

Господиня ставила на стіл уже четвертий чайний прибор, а я все ще порпався в сумці у пошуках кореспонденції для неї. Врешті пані Марта розписалася за одержання своїх листів й стала розповідати останні долинські новини.

— Учора завершила черговий розділ роману. Найсумніший: де Моніка втрачає сина. Я саме збиралася почитати його Джесіці, аж тут...

— Тобі скільки ложечок цукру, люба? — запитала господиня.

— Дві, ти ж знаєш. Але про що це я?

— Про те, що завершила другий розділ.

Я подумав був уточнити, та не ризикнув — це могло викликати роздратування. Нехай усе відбувається як відбувається: нікуди від мене цей гурток конспіраторів не дінеться.

— А ви як поживаєте? — звернулася до мене ёгосподиня. — Як дружина? Здається, її звуть Розалінда?

— Не хотілося б тебе переривати, але його дружина — Розалія, — з посмішкою зазначила пані Марта. — Чи я помиляюся?

— Ні, пані, не помиляєтеся, — моя посмішка у відповідь мала більше щирості, ніж звичайно. — Справді, Розалія. А здоров`я — дякую, вона почуває себе добре.

— Ваш чай, — пані Джесіка подала мені горня. — На здоров`я.

— Дякую, — вона завжди випереджає на кілька слів. Звичайно, якщо співрозмовник такий дурний і самовпевнений, що намагається наздогнати її... Я не з таких, ні.

Господиня взялася за нові журнали, а гостя все просторікувала про достоїнства та недоліки завершеного розділу її роману. Все як завжди. Хіба що в кімнаті дещо змінилося: сухі квіти у вазі — інші, порцелянові фігурки на стелажі зібрані докупи, — нічого значного. Окрім четвертого чайного прибору. Використаного!

Цікаво, чим ця словоблудниця завдячує сьогодні візитам сусідів? Роздає безкоштовні квитки до цирку? Чи винайшла еліксир молодості, яким ділиться з близькими подругами? А чи...

— До речі, люба, як там почуваються твої золоті "кінські хвости"? — пані Марта закінчила критичний огляд власного творіння, і їй стало нудно.

— "Кінські хвости"? — господиня відклала свіжий випуск "Світу акваріумістики". — А хіба я не казала? Віднерестилися, завтра чи післязавтра мають проклюнутися маленькі.

— Ти запустиш їх в озеро?

— О, не знаю! Це не так легко, як видається. Може порушитися біологічна рівновага. Я надіслала листа до редакції "Світу акваріумістики", та відповіді досі не одержала. Ти ж знаєш, всі журналісти неймовірні задериноси: вдають, що страшенно зайняті, насправді ж баляндрасять з ранку до вечора та катаються по відрядженнях. Недавно читала, що один з них пише про піраній — ані слівця правди! Так, немовби він зовсім не має уявлення про цих рибок. А взявся писати! Скажіть, молодий чоловіче, ви, бува, не пробували створити щось літературне? І правильно вчинили, — ("Ні", — спокійно відповів я), — бо кожен має займатися своєю справою. Ви — вчасно розвозити пошту, Мариній з Ронуальдо — майструвати механічні штучки, Марта...

Пані Марта, що задрімала, тіпнулась і, не розплющуючи очей, прошелестіла:

— Ваша правда, я щойно збиралася сказати те ж саме...

В ній щось рипнуло, писнуло — і вона знову заснула.

— Отож, — продовжувала господиня, — кожен має займатися своєю справою. Своєю! Але і цього недостатньо. Треба ще й робити її так, аби... аби...

Стару іноді заклинює — і вона може вирубитися на кілька хвилин, застигнувши восковою фігурою. Ось як зараз.

Я тихенько відсунув стільця і підвівся. Ніколи не знаєш, скільки часу вона перебуватиме в паралізованому стані. Останніми тижнями з нею таке трапляється все частіше... тож, мені залишалося тільки сподіватися, що встигну.

У вітальні кілька дверей — я вибрав ті, що праворуч. Знав: за ними, в довгій вузькій залі, стара тримала свої акваріуми. У кінці "риб`ячої кімнати" — вихід на сходи нагору, до спальних покоїв.

У залі я був лише один раз, коли пані Джесіка, в незвичайному нападі великодушності, дозволила мені подивуватися чарівними її пожильцями. Дальніх дверей я тоді не побачив, але пам`ятав за схемою будинку, де вони розташовані. В принципі я здатен із заплющеними очима накидати план будь-якої будівлі в долині — змусили вивчити, коли брали на роботу. Щира їм дяка за це.

...Тепер — аби тільки встигнути.

"Риб`яча кімната" вражає уяву. Вздовж стін вишикувались і грають усіма барвами стелажі з акваріумами. І яких рибок тут лишень немає! Золоті (в тому числі й гаряче обожнювані панею Джесікою "кінські хвости"), цихліди, крихітні щучки, сомики... Біля дальніх дверей було навіть кілька акваріумів із піраньями. Та я не мав часу все це розглядати. Сходами підхопився нагору й ступив до спальні старої.

Чому саме сюди? Чому не кинувся до ганку, не зазирнув до кухні? Важко пояснити — мабуть, інтуїція. Головне те, що не помилився.

Спальня пані Джесіки у порявнянні з тією ж вітальнею особливого враження не справляє. Тут не такий несмак, як у вітальні, і вона не така велика. Ліжко, тумбочка з лампою під абажуром, шафа — от і все. Проте я закляк на порозі, ніби мене, як і господиню, паралізувало. І було від чого.

У ліжку спав хлопчик років десь дев`яти, світловолосий, пристойно одягнений — відразу помітно, що із заможньої родини. Але як він сюди потрапив — у долину! Куди дивилися батьки? Та й мені тепер як бути?

Мені не спало на думку нічого кращого, ніж розбудити хлопчика. Тихцем наблизився до нього, обережно поторсав за плече й відступив, аби не злякати сонного.

Хлопчик підвівся, скуйовджений, із червоним відбитком долоні на щоці. Глянув на мене, немов на привид, роззирнувся.

— Хто ви такий? — запитав ледь розгублено. — Вас тут не повинно бути. А, здогадаюсь! Ви листоноша. Який приходить раз на тиждень, так?

— Саме так, друже. Я листоноша. А ти?..

Він наїжачився, шморгонув носом, однак не відповів.

— То хто ж ти? І звідки, га? — перепитав я.

Якраз тої миті позаду рипнули двері.

"Тільки цього бракувало!.."

Пані Джесіка, спершись ліктем на одвірок, сторожко перевела погляд з мене на хлопчика. Потім рушила до нас — і я відчув, як напружуються її м`язи, сплетені бозна з чого.

Я вмить прихилився, затуляючи собою хлопця. Не тому, що такий герой — це сталося мимоволі. А втім, це — мій обов`язок.

Аж тут хлопчина затяжно позіхнув і по-буденному запитав:

— Пані, скажіть, будь ласка, котра година?

Стара зупинилася.

— Ти спав зовсім мало, — мовила вона. — Не хвилюйся, онучку.

— Боюсь спізнитися, — пояснив той. — Інакше мені дістанеться...

І враз замовк, наче сказав зайве.

— Що ж, подарунок уже чекає на тебе, — заворкотіла пані Джесіка, і присягаюся, в голосі старої бриніла сама ніжність! Немов хлопчик справді був її онуком! — Я написала, як слід доглядати за ними. Ще й дам журнал — почитаєш.

Хлопчик почервонів, і я здогадався, що читає він погано. "І все ж, звідки він такий тут узявся?"

— Ви проводите його, добродію?

Я згодливо кивнув, хоча зовсім не уявляв, куди мав провести хлопчину. "Добре вже те, що пані Джесіка, здається, нікого не збирається вбивати".

Ми зійшли сходами до "риб`ячої кімнати". Тут господиня пропустила хлопчика вперед і, підхопивши мене під лікоть, наполягла затриматися. На кілька слів.

— Молодий чоловіче, я хочу просити вас... — старенька замовкла, вперше за час нашого знайомства добираючи слова. — Проведіть, будь ласка, Мішеля додому. І, молю вас, не бентежте його запитаннями. А головне — не дозволяйте лаяти батькам. Мені здається, він потрапив сюди потай від них, розумієте?

Я, без сумніву, виявив перед пані розуміння всієї делікатності покладеного на мене обов`язку.

— Це не обов`язок, — уточнила пані Джесіка. — Це прохання. Знаєте... коли вони отак ідуть, завжди болить серце: невже приходили востаннє? І стаєш украй роздратованою, все випадає з рук — тяжко жити!

Старенька гірко зітхнула й поплескала мене по плечу:

— Ну, ходіть-но — хлопчику треба поспішати.

— Як же з іншими адресатами? У мене ще залишилася деяка кореспонденція.

— Не турбуйтеся. Я всім поясню — вони зрозуміють. То ходіть! — несподівано вона обхопила мене руками, чмокнувши в щоку.

Ту хвилину я пам`ятатиму все життя. Ніколи не був так близько до смерті. Стисни вона обійми дужче... Навіть коли згадую, голова паморочиться.

Решту часу, аж до того, коли ми з хлопчиком опинилися на дорозі, а острів пані Джесіки щез за деревами, я неначе спав. "Мабуть, дали взнаки сьогоднішні перипетії".

З того стану мене вивели слова Мішеля:

— Куди ми їдемо?

— Залишаємо долину. Вже недалеко до виїзду.

— Ні! — він заворушився у мене за спиною, перекладаючи з руки в руку целофановий пакетик з двома рибками, подарованими пані Джесікою (рибки ті більше нагадували мініатюрних східних драконів жовто-чорних кольорів). — Нам не туди! Зупиніться.

Я виконав його прохання. Тим паче, на узбіччі дороги якраз трапилося повалене дерево, гоже для посиденьок. Нам же конче треба було поговорити.

Я прихилив до кореневища велосипед, повісив на зламану гілку сумку й присів на порослий смарагдовим мохом стовбур.

— Влаштовуйся, — припросив Мішеля.

— Я спізнюся, — оскірнувся хлопець.

— То хоч скажи, куди тебе везти.

— А то не знаєте?

— Як бачиш.

Хлопчина, не випускаючи з рук пакетика з "драконами", присів на стовбур — якомога далі від мене.

— Отже давай по черзі, — запропонував я.

— Тобто?

— Почни з того, звідки ти такий узявся й чому знаходишся тут, де перебувати тобі, в принципі... Ну, спокійно! Ніхто твоїх рибок не чіпатиме, я лише хочу знати...

— Навіщо це вам?! — гарчання загнаного звіряти.

— Бо досі був відомий лише один вхід у долину. Але навряд чи ти міг саме ним скористатися.

— Якщо йдеться про тунель, то зміг! — ("Ого! Та він пишається цим!"). — Я знаю: у Чарівну долину так не потрапити, треба пройти випробовування. Я його пройшов. І тому заслужив те, що отримав!

— Зажди. Як ти гадаєш, де ми зараз?

— Жартуєте?

— Хіба схоже?

(Пауза, якою мої слова перевіряються: чи бува не фальшиві).

— В Долині.

— У Чарівній?

— Еге ж, у Чарівній.

— Так. І ти прийшов сюди, аби отримати подарунок?

— А для чого ж іще? — здивовано запитав хлопчик. — Так усі чинять.

— Хто "всі"?

— Ну... всі наші.

— А звідки ти?

Він стенув плечинятами:

— З інтернату, звичайно.

Ну ясно — "звичайно". Можна було б здогадатися. З тим інтернатом теж мороки набулися — ціла історія. Він побудований давно і вважається одним із найстаріших закладів для дітей добре забезпечених сімей. (Завжди дивувався, чому заможні батьки, здатні не лише утримувати своїх кровинок, а й добре виховати їх, зробити так, аби вони ні в чому не відчували дискомфорт... — з якого такого дива віддають дітей до інтернатів? Навіщо тоді народжувати? Престижно, модно, "як усі"? І — геть з очей, тільки-но трохи підросте. Відтак — юні старенькі в будинку неповнолітніх...) Коли шукали місце для моїх клієнтів, вирішили, що тут найідеальніше: долина оточена з усіх боків гірськими стрімчаками, з одним-єдиним в`їздом-виїздом. Але ідеальний задум ледве не був перекреслений інтернатом, що на північному схилі. Наче й не близько, та з іншого боку... тим більше, батьки дітей не якісь там "представники середнього класу", а багаті дяді-тьоті, яким не дуже подобалося таке сусідство. Ледь умовили. Скільки пішло на це сил і грошей — тепер і пригадувати лячно. Проте домовилися, гарантували безпеку.

І ось я сиджу поруч із чудиськом, котре спромоглося втекти з інтернату й потрапити в долину. Якби ж то він один такий був — але "так чинять усі"!

— Гаразд, — сказав я, спостерігаючи за рибками в прозорому пакеті: "дракони" зависли у воді писком до писка й ворушили довгастими зеленими вусами: "спілкувалися". — Гаразд, поїхали в інтернат. Як будеш повертатися?

Хлопчик подивився на мене, ніби на розумово відсталого:

— Через тунель, як же ж інакше?

— Де він?

Мішель пояснив. Вирушили.

Спершу їхали мовчки, та я не втримався:

— Скажи-но, а що вас тягне сюди, в долину?

— А то не знаєте?

— Знав би — не питав.

— Розбери вас... Та якщо вже питаєте. Ми ходимо сюди до чарівників, це ви розумієте? Першим був Рішар, він випадково натрапив на тунель. Грався, потім заблукав і вийшов на Долину. Потрапив до товстунів. Точніше, вони його самі покликали, хоча Рішар був далеко від їхнього дому: ну, чарівники... — розумієте?

Я розумів; а хлопчик не вгавав:

— Товстуни подарували Рішарові самокатку — це така машина, її штовхнеш, і вона котиться, поки у щось не впреться.

— А якщо не впреться?

— Так і котитиметься. Ми перевіряли... Не в цьому справа. Рішар довго не хотів розповідати, звідки взяв самокатку, та врешті-решт зізнався. Тоді ми знайшли тунель і почали ходити в долину.

— А не боялися?

— Спершу боялися, та згодом виявилося, що чарівники нас люблять: напувають чаєм, подарунки дарують.

— І частенько ви тут буваєте?

Він зітхнув:

— Ні-і, часто не виходить. У нас вихователі суворі, особливо одна — Злюка. Будь ласка, пришвидшіть їзду, бо саме вона скоро заступає на зміну.

Ми встигли. Мішель при вході в тунель взяв із схованки ліхтарик, і ми рушили під землю. Вийшли неподалік від інтернату. Я провів свого підопічного до дірки в паркані, побажав успіху й повернувся назад у долину, за велосипедом. До того ж, слід було виїхати в місто через пропускний пункт...

Поки добирався, звечоріло. На КПП я, як і належить, відрапортував, пройшов швидкий огляд (чи все зі мною гаразд, чи не намагаюся щось приховати), потім вирушив до Квазі. "Подякувати", як порадив Бернар.

Ормонд сидів за комп`ютером і танцював пальцями по клавішах. Він зустрів мене енергійним стрекотінням-акордом, після чого обернувся із кріслом і привітався.

— Заходь. Ну, як справи? Старі бешкетують?

Я вмостився у вільному кріслі, оглядаючи напівпорожню залу зі столами й моніторами на них. Окрім Квазі, тут було ще кілька чоловік.

— Старі? — перепитав я. — Ні, не бешкетують.

А по хвилі виклав йому історію про інтернат і "добрих чарівників" — не знаю, чому; на КПП не розповів, взагалі вирішив нікого не посвячувати в те, що сталося, а тут — немов прорвало. Ормонд мовчки вислухав, ще більше згорбив спину (за спину його Квазімодулем і прозвали, крива вона в нього через тривале сидіння за комп`ютером), врешті зізнався:

— Ну й дива! Якщо все це — правда, ми знайшли горезвісний стабілізуючий фактор, якого так не вистачало. Тепер...

Він рвучко повернувся до екрана, став вводити якісь дані, щось обчислювати.

Я кашлянув — Квазі не зреагував. Довелося покласти на плече руку:

— Зачекай-но!

Ормонд втупився в мене туманним поглядом:

— Що?

— Не поспішай. Те, що я розповів, — правда. Але ніхто, крім тебе, не повинен знати її. Поміркуй сам...

Він на якусь мить закотив примружив очі, потім мовив:

— Маєш рацію! Але... Гаразд, я просто вноситиму корективи у свої розрахунки, не офіційні. І — повідомлятиму тобі.

— Оце вже краща ідея.

— Тож домовилися... — знову очі Квазі примружилися, що означало: Ормонд розмірковує. — Дивно, — похитав він головою, — як дивно влаштований світ. Пам`ятаєш, у школі вивчали "Колообіг води в природі"? Тут виходить майже за тією ж схемою: "Колообіг добра". Інтернатські діти та старі біороботи... І хто б міг подумати...

— А що з мітингуючими? — запитав я, аби якось заповнити паузу.

— Розійшлися по домівках, — Квазі посміхнувся: — Їсти ж хочеться.

— Отже, завтра знову зберуться.

Він стенув плечима:

— Не знаю, може, зберуться, а може й ні. Побачимо. У будь-якому випадку я збираюся за їхнім прикладом їхати відсипатися. З новою змінною сьогодні не закінчу — тому навіть і починати не буду. Інакше засяду й не вилізу від компа до ночі. Слухай, ти ж на авто — підкинь мене до метро, згода?

Ми під`їхали до брами, похмурий охоронець привів у рух невидимий механізм; стулки розійшлись, я вивів машину на шосе і погнав до міста.

Коли вже світло фар вихопило приміські дорожні знаки, Ормонд несподівано запитав:

— Давно хочу тебе запитати: ну нехай я, лінивий і консервативний тут засидівся. А ти?..

Я одразу збагнув, про що мовиться. Й розповів про флюгер братів Лерроків.

— От і я, немов флюгер. Вибору немає, розумієш. Нині складно знайти нормальну роботу, а ще — аби гарно платили. Гадаєш, я зміг би жити з дружиною лише на зарплату пересічного листоноші?

Я довіз Квазі до метро й рушив додому.

Удома все як завжди. Розалія сказала, що заходила пані Нікокірія — прибралася, посиділа з нею, відпросилася й побігла до себе. Я в черговий раз погрожував, що звільню ту під три чорти, якщо так триватиме й далі. Розалія просила цього не робити.

Повечеряли, я викотив інвалідне крісло з дружиною на балкон (їй подобається дивитися на освітлені хмарочоси), перемовилися про те, про се. Потім я розповів їй про хлопчика з інтернату. Обговорили добро, його природу.

Помивши посуд, вкотив крісло з Розалією в кімнату й примостив перед телевізором. Починався якийсь фільм. Він нам не сподобався, перемкнули, пошукали по каналах — нічого вартого уваги. Розалія сіла читати книжку, я — попрямував до своєї кімнати.

— Ти йдеш? — схопилася дружина.

— Так, хочу трошки попрацювати.

— Тоді поклади мене в ліжко, будь ласка.

Я переніс її; поцілувалися; посміхнулася до мене:

— Ну, добраніч. Не засиджуйся допізна, добре?

— Добре, люба.

Я вимкнув світло, причинив двері й сів до столу. Черговий лист панові Тирхаду від сина було закінчено, лишалося відповісти на запитання пані Джесіки й неодмінно приготувати посилочку для братів Лерроків — уїдливого Маринія та флегматичного Ронуальдо.

вгору