Даний художній твір розповсюджується в електронній формі з відома та згоди власника авторських прав на некомерційній основі за умов збереження цілісності та незмінності тексту, включаючи і збереження цього повідомлення. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома та прямої згоди власника авторських прав ЗАБОРОНЕНО

З питань комерційного використання даного твору звертайтеся до власника авторських прав за адресою:
Internet: puziy@faust.kiev.ua
Тел. (044)-440-54-95

Володимир Пузій, 1999

"Повстать, чи примиритися, чи..."

(легенди Ільсвуура)

(з книги "Легенди та міти давнього Ашэдгуну", стор. 75-76)

Ранок ледь позначився на сірому виднокраї. А тут, у невеличкій спальні з єдиним віконцем, і поготів володарювала густа темрява, іще не розведена світанковим промінням.

І все ж таки жінка прокинулася. Збагнути б, чому. Шайдін, здається, не кричала. Мала взагалі виявилася на подив тихою - на відміну від старшого братика, Куугеця. Ох, і набідкалися ж із ним, поки Кугі підріс! Якби не Ставієн, якби не її кохана, єдина, най-найдорожча людина в усьому світі...

Гіір усміхнулася й рукою потягнулася до лівої половини ліжка, туди, де спав чоловік. Долоня знайшла лише порожнечу та зм`яті простирадла.

"Напевне, вийшов з потреби", - Гіір зітхнула, засовалася, вмощуючись так, аби бачити двері, бачити Ставієна, коли він зайде. Полежала трохи, чекаючи спочатку спокійно, потім - із нетерпінням. Нетерпіння поступово зростало. Припіднялася на лікті, визирнула у віконце.

Дивно, подвір`я, звичне старе подвір`я нагадувало їй зараз цвинтар. Не брязкотів ланцюгом Рудий, не квохкали кури, мовчав півень. Тільки великий гладкий пацюк несподівано вислизнув з-під стосу дрів, наче господар, роззирнувся на всі боки та неквапливо, підтюпцем попрямував до хліву. "І звідки взявся? Раніше ніколи не було". Миші в домі водилися - куди ж від них подінешся, але пацюки...

Ставієн усе не повертався. Гіір зітхнула. У кутку під ліжком гигикнув неспокій - гигикнув, але принишк.

Потім закричала Шайдін. Дівчинка плакала з надривом, так, наче їй наснилося щось жахливе. Відгукнувшись, загавкав Рудий.

Гіір підвелася, вдягла халат, підійшла до колиски. Звернулася до дочки, взяла на руки - мала поступово замовкла, лише хлюпала носиком.

Із Шайдін на руках Гіір повернулася до ліжка й сіла, визираючи у вікно. Пацюк уже втік. Рудий принишк. Ставієн усе не повертався.

"Певно, вчорашній суп був-таки несвіжий. Краще б вилила. Тепер от мучається зі шлунком".

Хоча, дивно, Гіір теж їла суп - і нічого. І Куугець їв. Та й Ставієн не скаржився, тільки нахвалював, але він завжди нахвалює, отож...

Але куди ж він запропав, врешті-решт?!

І от тоді Гіір помітила, що посоха немає. Того, високого - з людину зростом - посоха, який вона вважала ледь не особистим ворогом. Ставієн завжди, ще з дитинства, мріяв про мандри. Його мати, зустрічаючись із матір`ю Гіір, часто-густо казала: "От же ж дурня яка в голові сидить! І не знаю, як із нею боротися. Це усе факіри, їхня праця. Наслухався теревенів, тепер тільки й розмов, що про мандрівки. Одна надія..." - і вона змовкала, багатозначно поглядала на Гіір. Усі в селищі знали, що Ставієн та Гіір, коли виростуть, мають одружатися. Так вони самі вирішили. І батьки того ж самого хотіли. Але чим дорослішим ставав Ставієн, тим частіше й частіше погляд його втікав аж до самого виднокола та завмирав там, наче в божевільного. "Розумієш, тягне щось у путь. Не можу пояснити. Сам не знаю".

Після весілля це у нього минулося. Інколи, приступами, поверталося, але - зрідка. Як правило, навесні. Одного разу під час такого приступу Ставієн і зробив посох. "Навіщо?" - запитала Гіір. А він нічого не відповів, мовчки обняв її, а потім взяв та й відніс посох на горище. І ніколи більше не витягав звідти.

Коли Куугець підріс та вперше відпросився на літо йти спати на подвір`я, Гіір, повагавшись, дозволила. Але не на подвір`ї - на горищі. Саме тоді посох знову з`явився в її житті. Кугі затяг кляту палку до хати та запитав, чи можна йому взяти її, аби грати у пілігримів із сусідськими хлопцями. Ставієн лише сумно поглянув на посох, а Гіір, несподівано для самої себе, зійшлася на крик: "Ні! Ні! Поклади на місце і НІКОЛИ не чіпай!" Куугець розревівся та втік - і знову посох на деякий час пішов з її життя.

А три дні по тому в черговий раз повернувся.

"Звідки це?" - запитала вона ввечері у Ставієна, тільки-но він зайшов до хати.

"Що?" - не збагнув Ставієн.

"Посох. Іще зранку не було, а зараз..." - і замість слів вказала в куток, біля дверей.

Ставієн стенув плечима: "Не знаю. Мабуть, Кугі витягнув. Та нехай стоїть, не заважає ж. І капелюха можна повісити" - та на підтвердження зняв і натягнув широку солом`яну нигу на посох.

Чому Гіір тоді не заперечила? Певно, тому, що Ставієн поставився до появи посоха із цілковитою байдужістю. Вирішила, мовляв, пішла химерія з голівоньки - та й вчасно: четвертий десяток років розмінює. Не до мандрівок, тут он із господарством би впоратися (літо сухе, недобре), та й іще один рот у сім`ї (Шайдін народилася два місяці тому) - не жарти.

А от тепер посоха немає. Зараз, замислившись, Гіір пригадала і дивну чоловікову поведінку в ці останні три дні: він був із нею особливо ласкавий, - і те, як Ставієн дивився на дітей. "Наче прощався".

Вона тихесенько поклала доньку до колиски і, одягнувшись, вийшла на подвір`я. Сонце вже висунулося з-за небосхилу, розсипаючи небесне золото на листя, дерева, стіни хатинки, обличчя Гіір.

"Де ж, де ж шукати?!.."

Вона відкрила хвіртку, вибігла на пустельну вулицю й лихоманково роззирнулася. "Ну ж бо, куди він пішов, думай, думай!" Хотіла повернути за будь-яку ціну, просто не уявляла собе без нього, хату - без нього, дітей - без... Від однієї лише думки стало тісно та боляче в грудях, запаморочилася голова. Гіір жила із цією людиною без малої крихти життя, а от тепер якийсь посох...

Посох! Ось ці ямки у пилюці, вони напевне залишилися саме від посоха. І - так, так! - починаються від їхньої хатинки.

Побігла за ямками. Слід тягнувся по вулиці, у бік лісу. Гіір мчала, неприбране волосся розтріпалося, колисалося на вітрі подертим прапором. "Знайду, знайду, куди б не пішов! Знайду!"

Ліс, здається, пролетіла на одному подисі. А потім - шлях вивів її до тракту. Широкий, наче посохле річище, він розкинув руки і, схоже, мав намір обхопити весь Ільсвуур, від краю до краю. Тут ямок не було. І не дивно - як їм тут проступити, на твердій землі?

Гіір гарячково огледілася, але навколо - ні душі, тільки біля тракту, у заростях пожовклої трави заходилися-сюрчали коники та в лісі стукнув об дерево дятел, наче підбивав підсумок. Або забивав останній цвях у навхрест забрані дошками двері.

* * *

Трохи далі по тракту, на ще холодному від нічного повітря камені сиділа людина. Незнайомець був широкоплечий, із круглим обличчям та засмаглою шкірою, із широкою темною бородою й дрібними блискучими очима-гудзиками. Одяг мало відповідав тому місцю, де зараз перебував його володар. І справді, мандрувати у парчевому, вишукано вбраному халаті - це вже занадто. Але людина не мандрувала, людина чекала.

На горизонті з`явилася сіра цяточка й почала повільно збільшуватися. Цієї ранньої години пішохід на тракті був майже так само недоречним, як і бородань на камені. Незабаром подорожній помітив того, хто чекав, але кроків не прискорив - ішов розважливо, як і раніше, стукав посохом об землю, дивився собі під ноги... чи не під ноги: не збагнути, бо очі ховалися в тінях від бриля-ниги.

Біля бороданя зупинився. Зустрівся поглядом із блискучими гудзиками на обличчі. Той першим відвів очі.

- Вибач.

- Пусте, - мовив подорожній, і голос його здавався піском, що висипається зі старого лантуха. Старим піском. - Виходить, так треба. Проти богів не підеш... - осікся, кахикнув. - А проти себе - тим більше.

- Але ж ти саме про це мріяв усе життя, - бородань розгублено розвів руками. - Із самого першого дня, як пішов мандрувати, залишивши її, залишивши дім, матір, батька - із того таки дня ти жалкував про це і мріяв повернутися, аби жити нормальним життям. "Як усі живуть" - твої ж слова?

- Мої, - погодився пішохід. - А я від них і не відмовляюся. Саме так все і було: пішов, ледь виповнилося вісімнадцять, взяв та й втік разом із факірами. Скільки разів потім намагався осісти на одному місці, зажити нормально... - а більше тижня-двох не витримував. Брав посох, нигу - і далі. Мабуть, такий я. Бувають жерці та правителі, танцівниці та м`ясники. А я - мандрівник. Я мертвий без шляху.

- Але ж ти мріяв... - здавалося, бородань ніяк не може примиритися із власною поразкою.

- Мріяв. Та зрозумій: людина без мрії - все одно, що фламінго без крил. І чим недосяжніша мрія, тим краще. І тим менше шансів, що вона, мрія, зникне. ...Ти ліпше скажи: Гіір... як із нею?

Бородань невдоволено засовався, засопів, почав роздивлятися візерунки на халаті.

- Я питаю!..

- Та чую, чую! "Як із Гіір"! А раніше ти чим думав? Я, між іншим, хоча й бог, а і мені стільки в неї спогадів напхати - в неї, в дітей, в родичів - це, вибач, не два пальці... - бородань запнувся, зніяковіло прочистив горлянку. - Та все з нею буде гаразд, не турбуйся. От же ж який недовірливий! Ну поплаче, ну поголосить - із часом заспокоїться. А я за нею пригляну, аби ніхто не образив, чоловіка знайду доброго... - він знову осікся, здогадуючись, що наговорив зайвого. - Одним словом, зроблю, що зможу. А, як ти розумієш, можу я чимало.

- Я не про те, - відповів мандрівник. - Грошей там достатньо. В садку, під оливою, дещо зарив. А записка під подушкою - знайде. Я про... спогади. Може, краще їх... назад...

- А розумна ж людина! - вдарив руками бородань. - Подорожував, мудрості набрався! А того не знаєш, що для неї життя із тобою, мною вигадане та вкладене у мозок, найдорожче. Що би потім не трапилося. І для тебе, між іншим, теж. Ні, я просто не можу збагнути, якого демона ти відвернувся від власного щастя. Я ж зробив тебе щасливим, ну скажи, зробив?

- Ти чув про буйволицю Ісуура? - питанням на питання відповів мандрівник.

- Про ту, що здохла, так і не обравши, який з двох оберемків очерету з`їсти? - уточнив бородань. - Дурниці! Не було такої буйволиці. Вигадки!

- Річ не в тому. Я про людей. Ми всі схожі на ісуурову буйволицю. Тільки гірші. Ми обираємо один з двох оберемків очерету, а потім усе життя про це жалкуємо. Але, повір, якби ми обрали інший - нічого б не змінилося. Найкращим виходом було б з`їсти обидва оберемки або не хотіти їсти взагалі - але на таке ми не здатні. На щастя.

- Не розумію я тебе, - із роздратуванням зізнався бородань. - А вихід?.. Вихід який?

- Був я у Гардгені на виступі одного поета. Так він вірші читав - гарні, зауважу, вірші (хоча, звичайно, на цьому я погано знаюся). Були у нього такі рядки:

"Повстать, чи примиритися, чи жити -

от просто жити... Як це важко: жить!"

Бородань помовчав.

- Ну добре, - надмірно голосно мовив він після паузи, - справу зроблено. Авантюра не вдалась, - реготнув, примружено дивлячись у небеса.

- Дякую за спробу, - відгукнувся мандрівник.

Бородань підвівся і вже збирався йти, коли остання думка змусила його обернутися.

- Але ж і справді будеш жалкувати про свій вчинок, - задумливо похитав він головою. - Ну добре. Легкого тобі шляху.

Мандрівник не відповів, тільки споглядав, як щезає, розчиняється у повітрі тіло Ашкандука. Споглядав, пригадуючи свою першу зустріч із богом на одному зі столичних базарів, "хочеш, зроблю щасливим", недовіру, радість, пригадував, як опинився вдома, як Гіір - його Гіір, про яку він мріяв усі ці роки, але до якої так і не насмілився повернутися! - як вона обняла його, як говорила про життя, котрого не прожили, але водночас і про те, котре існувало (і він, Ставієн, незбагненним чином пам`ятав це життя так само чітко, як і інше, справжнє). А потім - туга, що змінила радість, м`яка вимоглива долоня на лівому плечі (і усвідомлення: потяг до подорожей повернувся й вимагає свого) - треба було щось вирішувати, і він вирішив, і витяг посох з горища...

На камінь, нагрітий божественною сідницею Ашкандука вилізла блакитна, зі смарагдовими стрічками ящірка й завдоволено розляглася, кожною клітинкою тіла вбираючи в себе тепло.

Мандрівник усміхнувся їй, зітхнув, поправив напівпорожній дорожній мішок, в якому лежали кілька вчорашніх коржів та шматок сиру; торкнувся рукою фляжки, насунув на потилицю бриля. Ранкове сонце пригрівало все сильніше та сильніше - незабаром тракт оживе і можна буде підсісти до когось на арбу і так дістатися до найближчого міста. А звідти...

Сюрчали в заростях пожовклої трави коники.

- Уже жалкую, - прошепотів мандрівник.

І вирушив у путь.

вгору