Даний художній твір розповсюджується в електронній формі з відома та згоди власника авторських прав на некомерційній основі за умов збереження цілісності та незмінності тексту, включаючи і збереження цього повідомлення. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома та прямої згоди власника авторських прав ЗАБОРОНЕНО

З питань комерційного використання даного твору звертайтеся до власника авторських прав за адресою:
Internet: puziy@faust.kiev.ua
Тел. (044)-440-54-95

Володимир Пузій, 1998

Єдина дорога

Чоловік був у пилюці; пилюка осіла на ньому, наче оксамитова шкірка, й не бажала обсипатися. Я дивився, як він іде до мене, та випускав до неба колечки диму зі своєї старої люльки. Вони виходили ідеально правильної форми: за стільки років тренувань, скільки їх було у мене, можна навчитись чому завгодно, не лише випускати досконалі колечки диму. Між іншим, на подорожніх ці мої колечки справляють гарне враження - люди одразу ж заспокоюються. Їм чомусь здається, що ніхто не став би так безтурботно сидіти на ганку та коптіти небо, якщо б тут було небезпечно.

Чоловік запримітив мене не відразу. Мабуть, за минулі роки ми з моєю хатинкою стали дуже схожими і я вже здаюсь не більше, ніж її частиною. Він ішов, блукаючи очима по пісчаним пагорбам та похитуючись при кожному русі. Потім здійняв голову, побачив мою хатинку і завмер, наче мисливський пес, що чує качок: увесь витягнувся, і я навіть подумав, що він зараз підтягне одну з ніг. Ногу він, звичайно, підтягувати не став - навпаки, швидко-швидко підбіг до мене, піднімаючи клуби пилюки.

Я сидів і чекав на нього, прихилившись спиною до розпашілих за день дверних дошок. Просто сидів, витягнувши ниючі ноги (чи то на дощ?), та без зупину випускав димові колечки.

Подорожній здолав вже половину шляху, коли раптом зупинився, немов з розгону налетів на кам`яну стіну. Постояв, підозріло розглядаючи мене з хатинкою, а потім запитав - чи то в мене, чи то в ледь тремтячого від спеки повітря:

- Знову марево?

Щось подібне каже і робить кожен, чий шлях пролягав через піски. Ті, хто проходить джунглі чи тайгу, підозрюють в мені якого-небудь місцевого людожера чи шамана, одразу ж обіцяють назбирати купу мухоморів та здобути свіжий скальп горили - аби тільки я вивів їх "звідси". Ті, що потрапили до мене морем, запитують, чи давно я зазнав корабельної катастрофи. Ще бувають горці - ці намагаються звести мене в ранг божества, припадають на коліна та творять інші непотребства. У іншого б нерви давне вже відмовили, а мене рятує люлька. І ще, - димні кільця; я випускаю їх, а разом з ними йдуть злість та роздратування, залишається тільки співчуття до новоприбулого.

- Ні, не марево, - відповів я. - Проходь, гостем будеш.

Він по-дитячому шморгнув носом, провів запиленим рукавом по щоці.

- Правда?

- Правда, правда, - проскреготів я, підводячись.

Роки беруть своє, і спина все частіше й частіше не бажає мені коритися, нагадуючи тріслу уздовж ялинову дошку... Та гаразд, треба потурбуватися про гостя, а не жаліти себе.

Я провів його до хатинки, посадив за стіл і наказав чекати. Поки розтоплював піч, він здивовано оглядався, не розуміючи, звідки стільки всяких трав та ягід взялося в пустелі.

Коли пічка нагрілася, я сунув у її пащу горщик з кашею і ще один - з бульйоном, а сам прочинив інші дверцята і вказав гостеві: прошу, мовляв. Він прочовгав через усю кімнату і очманілим поглядом подивився спершу на сад, що був за дверцятами, потім - на мене, за тим - знову на сад.

- Це все... Звідки? - запитав він хриплим від хвилювання голосом.

- Не знаю, - відверто зізнався я. - Завжди тут було.

Він ніяк не відважувався ступити через поріг назовні, і довелося легенько підштовхнути його у спину. Гість вийшов у сад і знову завмер.

- Боже, як таке може бути?.. - прошепотів він. - Дерева, листя. Яблука, виноград - посеред пустелі.

- Там ще й озерце є, - повідомив я, попихуючи люлькою. - Іди, купайся. Стомився, мабуть? дорога неблизька.

- Так, - розгублено мовив він. - Так, дорога... неблизька.

І пішов невпевненими кроками до озера, пригинаючись, коли перед ним раптом виникала яка-небудь гілка. Вони усі так: не відводять їх руками, а саме пригинаються, неначе бояться торкнутися, ніби остерігаються, що від цього все зникне і вони знову опиняться там, звідки прибули - в пустелі, в горах, у морі, посеред дикого лісу чи де-небудь іще. Я спостерігав за ним, притулившись до одвірка й виважено випускаючи до небес колечки диму. Потім повернувся і пішов у дім - не вистачало ще, аби підгоріла каша.

Чоловік повернувся мокрий та свіжий, він прохляпав босими ногами по дошкам і примостився на лавці за столом.

- Я... одяг там повісив сушитись, на парканчику, - він невизначено махнув рукою, потім мерзлякувато повів плечем. - Нічого, що я... на парканчику?..

- Все вірно, - кивнув я. - Ну ж бо, подивимось, який ти майстер за столом?

Із цими словами я поставив перед ним паруючий горщик з кашею й налив у миску бульйону, поклав велику дерев`яну ложку. Сам сів навпроти, дивився, як він їсть, та чекав.

Їв гість довго - спершу поспішно, по тому - зі смаком, виловлюючи з миски найбільші шматки м`яса; кілька разів просив добавки - я докладав ще. Врешті він облизав і відклав у бік ложку, розслаблено відхилився на лаві, заплющив очі. І заснув. Я кивнув: також вірно. Немає нічого кращого після тривалих та страшних переживань, аніж поспати. А я тим часом приберу у хаті, посуд помию, білизна його підсохне - підлатаю. Це ж він вважає, що шляхові кінець, а на справді ж...

Настав вечір, приніс із собою прохолодне повітря та співи цвіркунів. У садку відразу стало затишно та спокійно. Я сидів на лавочці під парканчиком і латав одіж подорожнього. Паркан у мене в саду дивний: неначе б і не високий, та спробуй заглянь на той бік - нічого не побачиш. Одного разу я спеціально витягнув з дому стіл, поставив поряд, заліз на нього. А по той бік виявив лише провалля - глибоке, до країв наповнене туманом, наче небесним молоком. Іншого разу там був ліс. Ну і ще багато всілякого там буває, за парканчиком, тільки дивитись на це мені тепер немає потреби - порозумнішав. Навіщо душу роз`ятрювати.

- Доброго вечору, хазяїне, - сказав за моєю спиною гість. - Гарно тут у тебе. Так би жити й жити вічно, нікуди б звідси не йти. Залишиш мене?

Я гірко посміхнувся, та було вже темно, він не розгледів. Завжди вони так: "добре б тут жити вічно". А на ранок все міняється.

- Залишу, - сказав я. - Чому ж не залишити? Та ти сідай, бери-но о-он там стільчик, сідай, розказуй, хто такий, звідки дорогу провадиш. Якщо, звичайно, хочеш розповідати. А не хочеш - не розповідай.

Він пішов за стільчиком, а поки йшов, усе розмірковував - це було по його спині видно, що розмірковує, - розповідати чи не розповідати. Вирішив розповісти.

І правильно вирішив. Бувають такі, що замикаються, відводять погляд здригаються від мого голосу. Їм важко душу очищати, надто весь бруд прикипів, прирів, смикнеш десь необережно - почне з кров`ю відходити. А коли з кров`ю - боляче, не всі витримують. Так і йдуть, наче з важкою ношею, зігнувшись в три погибелі, тоскно дивлячись перед себе. Шкода їх, та нічого не поробиш.

- Я, дядьку, сам не знаю, звідки йду і куди прийшов, - зізнався мій теперішній гість, сідаючи поруч зі мною. - Розумієш, спочатку я наче б то помирав. Прихопило серце, поклали мене в лікарню, всі ходять навколо усміхнені... але ж очі не змусиш посміхатися. Ось по очах я і зрозумів, що все, віджив своє на цьому світі. І раптом - прокидаюсь в пустелі, навколо душі живої немає, лише пісок цей клятий... всюди пісок. Навіть скорпіонів, навіть змій немає - тільки лиш пісок і більше нічого. Я було вирішив, що марю чи ще гірше - вмер, та тільки через день спрага та голод переконали мене в протилежному. А навколо - ані душі. Так і йшов пісками, доки на твою хатину не натрапив.

- Це, - сказав я йому, пухкаючи люлькою, - це я й сам знаю, а про що не знаю, про те здогадуюсь. Ти мені не про те повідай.

- А про що ж? - запитав він дещо перелякано.

- Про життя своє, - незворушно відповів я. - Про себе. Хто ти такий?

Він зітхнув - тяжко, приречено - і почав говорити. Ох, і наговорив же він: на ніч таке ліпше не слухати. Та я вже звик, тому й слухав. І не просто як-небудь там, впіввуха, а серйозно слухав, помірковано, запам`ятовуючи кожне слово. Неначе він мені все це передавав, опис свого життя робив, а я його, цей опис, приймав та звіряв: чи все так, чи все на місці.

До ранку він скінчив.

- Ну, - сказав я йому, - то що, залишишся у мене?

Лицемірство, звичайно, з мого боку. Після такої сповіді того, кому сповідувався, бачити хочеться менш за все. Вдячний йому безмежно, до гробової дошки, та все одно бачити не можеш. Так і він. Так і всі до нього. Так і всі після.

- Ні, - сказав він, опускаючи очі. - Звідси є дорога... куди-небудь?

- Є, - відповів я. - Та лише одна.

- Що? - гість не розуміючи витріщився на мене. - Як це "одна"?

- Так так, одна. Сюди шляхів багато, а звідси - лиш один.

- А... куди він веде? - обережно запитав він.

Я зітхнув. Витряс з люльки попіл, набив її тютюнцем, розпалив.

- Не знаю.

- Як це так? Невже ти жодного разу?..

- Чому ж жодного разу? Багатенько намагався. Та в мене нічого не виходить. Завжди повертаюсь до власного порогу. А ось гості мої навіть дуже натурально йдуть. Хочеш спробувати?

- Н-не... Так, - рішуче мовив він. - Хочу. Адже я... вже мертвий, правда?

Я знизав плечима:

- Дурниці. Хіба мертві здатні їсти та пити? А розмовляти зі мною? От бачиш. Збирайся. Я набрав тобі яблук та винограду, аби мав чим у дорозі горло змочити.

Заки гість одягався, я приніс з дому кошик з фруктами, вручив його йому та повів у глибину саду, повз озерце, де подорожній учора купався.

У найдальшому кутку, в паркані, є хвіртка, маленька, рипуча, немов вередлива старенька, яка лише робить вигляд, що вона вередлива. Клямка постійно за`їдає, та в мене ніяк не вистачає часу, аби її підправити. Я трохи повозився з нею, нарешті відчинив та відійшов убік.

Гість несміливо поглянув на мене, притискаючи до грудей кошик з фруктами. По верхній виноградині повзло маленьке сонечко. Воно вибралося на вершок соковитої гірки, різко розкинуло у боки червоно-чорні надкрилля, весело задзижчало і злетівши, ткнулося гостеві в лоба. Затим розібравшись, що до чого, полазило трохи по облупаній засмаглій шкірі подорожнього і ще раз злетіло, зникаючи в зелених листяних хмарах. Ми обоє усміхнулися йому вслід, хоча кожен думав у цей момент за своє.

- Дякую, - мовив подорожній. - Я лише тепер здогадався. Адже ти з самого початку знав, що я піду. І спеціально розмовляв зі мною. Готував мене до... цього. С-скажи, ти не знаєш, що там?

- Гадаю, нічого страшного, - щиросердно відповів я. - Просто дорога.

- Так, - замислено мовив подорожній. - Просто дорога. Просто іще одна дорога. Скільки їх було? І скільки їх буде? Просто іще одна дорога.

Він поставив корзинку на землю і обняв мене:

- Дякую.

Помовчав, потім тихо сказав ще раз:

- Дякую!

Гість нахилився за кошиком, коли несподівана думка прийшла до нього:

- Ти... ти забираєш усе, що ми приносимо з собою... в душах. Це мабуть, дуже важко.

- Мабуть. Та я вже звик. Іди.

- Так, - погодився він. - Час.

Подорожній зробив крок до хвіртки, потім повернувся:

- Знаєш, коли-небудь і ти зможеш піти звідси. Обов`язково. Інакше не буває - не має бути.

"Те саме ти казав і минулого разу, - подумав я. - Та й інші кажуть те саме. А потім приходять знову, і йдуть знову, і знову кажуть ці слова. І навіть якщо всі ви не праві... - мені достатньо ваших слів".

А в голос я лише сказав "дякую" та легенько підштовхнув його у спину.

Він усміхнувся мені і зробив крок назовні.

Я постояв, слухаючи, як затихають його кроки. Потім зачинив хвіртку і пішов на ганок запалити свою ранкову люльку. Заодно треба було приготувати кашу та бульйон, до обіду, певно, з`являться нові гості.

Десь вгорі, у верховітті дерев, жартівливо дзижчало, пролітаючи, сонечко; стомилося, хляпнулось мені на плече. І ми разом пішли на ганок чекати гостей.

вгору