Радій Радутний

Гра в солдатики

- Я взагалі не розумію, чому ти зацікавився мною, - сказала зненацька дівчина. - Я ж зовсім негарна.
Це вже не цікаво. Чомусь всі - крім, можливо, зовсім ідеальних красунь - знаходять в собі якусь дрібненьку ваду й весь час самі собі вбивають в голову всякі дурниці. Втім, цілком можливо, що ідеальні красуні компенсують це якось інакше, а можливо, в них згідно закону компенсації, на таке просто кеби не вистачає.
Звичайно, вголос я всього цього не сказав.
- Що за дурниці ! - натомість я цілком натурально обурився. - Хто тобі таке сказав - плюнь йому в очі ! Така гарненька дівчина...
Я провів їй долонею по щічці, погладив волосся.
- ...й такі неправильні думки. В тебе чудові, великі й виразні очі, губки гарненькі - трохи повненькі...
Рука мало - помалу ковзнула нижче.
- ...такі, що їх процілувати хочеться...
А от цілувалась дівчина не дуже добре - явно не вистачало досвіду. Втім, вона цього й не приховувала, та й я не вважав це великою вадою.
Рука тим часом вже підібралась до гудзика, й розвиток подій мені все більше й більше подобався, але досвід підказував, що навіть вже й на заключному етапі можна спіймати яку-небудь несподіванку.
ДІвчина здригнулась, напружилась й кинула швидкий погляд кудись за спину - тобто за мою спину. звичайно.
Довелось трохи пригальмувати. Обертатись й роздивлятись, що там такого цікавого було б занадто нахабно, тож довелось аналізувати спогади.
Так, що там є ? Стіл. Піаніно. Щось на стіні - але зависоко, а вона поглядала нижче. На столі - книжки й кавник, на столику біля вікна - кілька ікон ( а на шії хрестик, до речі... гм... ). На піаніно - фотокартка, сірниковий будиночок, невеличка колекція металевих солдатиків. А чия фотокартка, до речі ? Доведеться обертатись.
Поглад виявився трохи довшим, ніж було заплановано - але вийшло на краще.
- Це я ! - похвалилась жінка. - Пробувала колись бути фотомоделлю.
Дівчина на фото й справді мала чудовий вигляд, так що наготовані комрпліменти не пропали надаром.
- А це моя колекція солдатиків. Подобається ?
Вона швиденько зіскочила в моїх колін ( чоррррт ! ), підійшла ближче й обережно повернула лицем до мене залитого суціьним панцирем вершника. Вершник тримав довжелезний спис й мав такий вигляд, наче ось-ось збирався викликати мене на двобій за честь хазяйки. Кілька ландскнехтів поруч позирали також похмуро.
- Так, непогана армія. Тільки чому в тебе вороги стоять поруч ?
І справді - одразу за тевтонцем поруч стояли англієць з довгим вузьким мечем й французьский лицар в кольчузі. Англієць, накинувши на голову каптур хауберка (шкіряний панцир з металевою лускою), поглядав похмуро, француз же, прикриваючи про всяк випадок лівий бік мигдалевидним щитом, начебто посміхався - заохочуючи.
Ну ясно, француз. З мораллю в нього не те, щоб зовсім погано, але ...
Приблизно так само, як і в мене.
- А вони не вороги, - дівчина посміхнулась. - Вони всі разом у мене на службі.
Справді, якщо платить гроші, то про ворожнечу можна й забути. Тим більше, що в часі вони трохи розминулись - француз старший сотні на три років за тевтона, а англієць то й зовсім століття шістнадцятого.
Трохи позаду на честь хазяйки вишикувались бундючні іспанскі вояки - але чомусь із англійськими мечами. Придивившись, я помітив ще кілька анахронізмів.
А ще трохи осторонь спокійно-іронічно позирав на мене "блакитний берет" з АКС'ом. Саме на нього й позирала жінка.
Цікаво.
Втім, загадка одразу й вирішилась. Дівчина ніжно погладила пальчиком десантника, сумно посміхнулась й промовила:
- А цього солдатика я люблю найбільше...
От теперь все стало на свої місця - й ікони на столику, й солдатики, й плакат з покаліченим "афганцем" на дверях в другу кімнату... й виступи її на тих зборищах, куди я й сам, буває, заходжу.
Власне, саме на такому концерті ми й познайомились. Далі події розвивались стандартно... та й ця новина, чесно кажучи, не була для мене дуже несподіваною. Ну не буде нормальна людина в такому віці усяко підтримувати в собі синдром ветерана. Винятків два - перший випадок в неї, а другий... гм... в мене. Це ж треба - знайшли один одного.
Звичайно, на деякий час стало трохи не до еротики.
- Він загинув ?
- Ні, - жінка пригнічено похитала головою. - Зник.
Що, в принципі, одне й теж, а може й гірше. Практика показала, що ті, хто повертаються з полону... коротше, краще вже зовсім не повертатись.
- Давно ?
- На самому початку.є
Вона різким рухом овернула фотокартку. Із зворотного боку на мене поглянув симпатичний хлопець в тому ж таки блакитному береті, трохи молодший... втім, на самому початку, мабуть я був трохи молодшим. Але йому вже вік не рахується. Обличчя його видалось мені знайомим - але під беретом всі мають майже однаковий вигляд.
- Ти сподіваєшся ?...
- Ні.
Що ж - розумна жінка. Але в такому віці живцем ховати себе не годиться. Я притис її о себе - в тих обіймах не біло нічого сексуального - й дівчина вдячно поцілувала мене в щоку.
- До речі, завтра в мене ще одни концерт. Ти прийдеш ?
- Ні.
Я сказав це твердо, настільки твердо, як тільки міг.
- Чому ? Тобі не сподобалось ?
- Сподобалось. Тобто ти - сподобалась, а все інше... Sheise (гімно ( нім. )). Цілком об'єктивно. Жалюгідне видовище - ветерани, що програли нікому не потрібну війну. Дивлячись на них, я зрозумів настрої білоемігрантів в 20-х роках в Парижі. Зрозумів також й таку кількість самогубств.
На слові "самогубство" жінка здригнулась й зроумів я ще дещо.
- Я хотіла завербуватись в армію, - сказала вона по паузі. - Й мститись. Але я погано стріляю. Й не вмію дертися по горам. Єдине, що я можу - це виступами й статтями закликати тих, хто бігає й стріляє краще за мене, тих, зможе клятих чурок вбивати й вбивати, тих...
- Твоя помста скерована не на тих ! - перебив я. - "Кляті чурки" - я їх сам не люблю, але спробуй-но бути об'єктивною - вони ж захищаються. А справжні вбивці сидять... сама знаєш де. Й допомагаєш ім ти ! А оскільки журналістка ти непогана, то ще не один зелений юнак опиниться там, де й... наш спільний знайомий.
Я був різким - можливо, занадто. Ну що ж - на світі багато інших дівчат.
Деякий час ми сиділи мовчки.
- Невже це так ? - прошепотіла вона по тривалій паузі. - Невже я працюю на тих, хто...
Крапельки сліз застигли на її віях, промінчик світла, скондесований такими лінзами зблиснув і згас.
- Забудь... - прошепотів я, притискаючи жінку до себе. - Це чужа війна. Нам взагалі не слід влазити в цю справу.
ДІвчина мовчки кивнула й ще тісніше притулилась до мене. Цілком автоматично я дістався-таки до гудзика...
Десь о четвертій ночі, мозок, натренований на фонову роботу навіть під час сну, підкинув-таки неприємний спогад. Все ж я знав того хлопця. На самому початку, коли теперішні побиті вояки з нахабними пиками зістрибували з БТРів, самовдоволено оглядали окуповане місто й підраховували гонорари, наша группа вийшла на трійцю земляків. Командир зреагував миттю, замість стрілянини ми ми вистрелили в небо корками з пляшок ( трофейних, звичайно ), трохи поділились враженнями... так, виявилось, що їхнього вербувальника наша контора ще не знає.
Хлопці не знали, що на боці "старшого брата" воювати не слід.
"Білі колготи" знали про нашу группу й ставились не те щоб презирливо - ха, спробували б ! - але якось упереджено, тож брудну роботу доводилось винувати самим.
Але так чи сяк, а наші найманці на боці "старшого брата" не воювали. Я не доскіпувався до глибинних причин такого обмеженння - але, граючись на комп'ютері в "Цивілізацію". (Гра така. Полягає в тому, що комп'ютер моделює розвиток людства, при цьому гравець може керувати лише однією з цивілізацій. Виграти в цю гру досить важко - бо навіть якщо ресурсів вистачає на всіх, приводи для війни все одно знаходяться. Досвідчені гравці знайшли виграшний алгоритм - роздовбати всіх, поки не роздовбали тебе. Час від час це вдається.), допетрив, що певний грунт воно під собою таки має. Або ти - або тебе. Мир можливий хіба що в пісочниці, та й це під великим сумнівом. А оскільки роздовбати "старшого брата" самотужки ніхто з молодших не може, доводиться допомагати тим, хто хоча б пробує (А це фраза з відомого колись фільму "Політ над гніздом зозулі". Мається на увазі, що навіть коли заздлегідь відомо, що певна дія ні до чого не призведе, корисно все-таким спробувати.)
Ладно, до біса філософію.Платять мені не за неї. Так чи сяк, а завдання я виконав. Одна перевербована талановита журналістка варта десятьох найманців, що неправильно зрозуміли політику партії.
Щоправда, відчуття бруду... та ні, розстрілювати зелених новачків ще гірше.

09.03.97 Радутний Р.В.

вгору