ЖАГА   ПОЕМА-ВИДІННЯ   XXV річниці Радянської влади на нашій славній Україні — присвячую   Тебе — від ніжного світанку Аж по останні смертні дні — Не як дитя, не як коханку І навіть не як матір — ні!   Тебе, як вітер у неволі, Тебе, як сонце у гробу, Як власні радощі і болі, Як власну юність і журбу,   Як стиски серця в час прощання, Як втому наболілих ніг, Що після довгого вигнання На отчий клоняться поріг,   Як слово хорого дитяти, Як просинь дальньої мети, Як тінь, котрої не впіймати І від котрої не втекти,   Як огник в непроглядній ночі, Як трепет щастя навесні, Як сльози радісні жіночі У благовісній тишині, —   Тебе ношу я в грудях темних І в невсипущому мозку, Мою найкращу з дум наземних, Жагу й любов мою палку!   Ласкаве небо, грім залізний, Була ти, будеш і єси! Тобі, тобі, моя Вітчизно, У серці дзвонять голоси.   Перший голос.   Великій і чистій воді, Що живить, свіжить нас і поїть, Що студить по спраглім труді, По бої гарячім спокоїть,   Що стомленим сни навіва, Що юних на подвиги будить, — Мої найчистіші слова Хай жертвою чесною будуть.   Хто знав незмірну жагу, Той міру словам моїм знає. Як землю, від спеки тугу, Липнева жарінь допікає,   Як кожне благає стебло І кожна травинка голосить. О! Темної хмари крило Найвище нам щастя приносить.   «Вологи, вологи!» — в огні Шепочуть прив'ялі діброви, І котиться грім вдалині, Такий довгождано-раптовий!   «Вологи! Життя хоч на мить!» — У тирсі сухій завмирає... І раптом війнуло, шумить, Ворожить, чарує, співає.   І знову весни вороття, І ржуть над чорноземом коні, І світ, як умите дитя, Сміється на матернім лоні.   Хто знає походів трудних Каміння, і терен, і порох, Утому скривавлених ніг, Жароту доріг неозорих,   Огонь запорошених ран, Дихання, застрягле в гортані, І небо, як висохлий жбан, І землю, зотлілу до грані,   Той знає, що значить ріка, Лямоваиа зіллям зеленим, Вода, що з землі виника І дише спокоєм студеним.   О водо! О щастя земне! О радість — жагу вдовольнити! Спадай, оросивши й мене, На жито, на квіти, на віти!   О ріки, ви сестри мої! Кружляючи разом з землею, Запліднюйте щастям її — І піснею станьте моєю!   Другий голос.   — Не кидайсь хлібом, він святий! — В суворості ласкавій, Бувало, каже дід старий Малечі кучерявій.   — Не грайся хлібом, то ж бо гріх! — Іще до немовляти, Щасливий стримуючи сміх, Бувало, каже мати.   Росли малята, з немовлят Робилися дорослі, І чуте десять літ назад Забувано навпослі,   І до архіву слово «гріх» Здали не під підстави Ми всі, навчавши слів нових Дитинство кучеряве.   Проте лишилася у нас, І зовсім це не хиба, Глибока шана повсякчас — Так! — до святого хліба!   Бо красен труд, хоч рясен піт, Бо жита дух медовий Життя несе у людський світ І людські родить мови.   Хто зерно сіє золоте В землі палку невтому, Той сам пшеницею зросте На полі вселюдському.   Третій голос.   Гойдає вогку черемшину Весни всевладної рука, І серце пісню солов'їну На поєдинок виклика.   У кожнім кетязі пахучім, У кожнім квіті, що зійшов, Струмує струменем кипучим Моє життя, мій спів і кров.   І тропи сходяться ведмежі Тобі, о пристрасте, до ніг, І вколо білої одежі Кружляє черемшини сніг.   О мила, біла, сніжнокрила, Ти прилетіла, прибула, І руки навстіж розкрилила, І шовк одкинула з чола.   Неначе з подиву, зіниці Розкрились широко, як ніч, І сон, що вік не пересниться, З зелених котиться узбіч.   І квіти клоняться пашисті, На милих танучи устах, І ніч в янтарному намисті Стоїть до ранку при дверях.   Одхилилася завіса минулого. В тумані встають силуети.   Силует перший.   Хлопчина в подертій одежі, Торбинка: цибуля і хліб. І вечір, і втома, і вежі Високого міста. «Коли б!»   Коли б не спіткнуться, не впасти, Дійти, увійти, досягти! Коли б хоч не взяти, то вкрастиі Ні! Взяти! Відняти! Згребти!   І клониться ночі у ноги Недуга поблідлого дня, І бризки болота. «З дороги!» — Пухке на коні паненя.   Силует другий.   Вишиває і співає, І ніхто того не зна, Де узор вона кінчає, Де ту пісню почина.   Світу б цілому співала, Вишивала б — всій землі! Хата. Мати нездужала. Хліб зацвілий на столі.   — Натомилася, дитино? А піди вогню позич! — Мертве зігнуте коліно. Ніч. У серці вічна ніч.   Силуети.   Їх багато, багато, багато. Темні зморшки на лицях худих. Тих скалічено, тих лиш підтято, Тих убито, а мучено — всіх.   Світ — веселка, що з річки до лісу Простяглася по небу, ясна, І крізь райдужну видно завісу Легкий зарис рибалки й човна.   Ну, а їм — ні рибалка, ні човен, Ні веселка, ні небо, ні ліс. Тільки хрипи глухих перемовин, Тільки зашморг, що горло затис.   Їх багато, багато, багато... Біль горба та клятьба на раба... Клято, проклято і переклято... І встає на землі боротьба.   Голос.   У петербурзькому заметі На скам'янілім битюгу Спинився Олександер Третій, Народ зігнувши у дугу.   Росія на морозі гола Казенним гріється вином, І обіймається Микола З тобольським п'яним мужиком.   І ти, і ти, народе рідний, Серед задушених братів... Невже ж для цього Вершник Мідний Коня край прірви зупинив?   Повів бурі Стояв Ісакій тьмяно-смутен, І Вершник охляп не скакав, Коли підхмелений Распутін Росію вроздріб продавав.   Нева стогнала від печалі, В тифу здригалася війна, Як у Тавричеському залі Йшла переторжка голосна.   Та сколихнулось поле й море, У ділі — слово ожило, О, годі ранити докором, Де треба гострого меча!   Палац Кшесінської, як форум, Стрясла правиця Ілліча.   Казка.   Пустила фея золотий клубок, За ним услід у світ пішла дитина, І розкривав простори кожен крок, І трепетала далеч лебедина.   Лежала мати, хора вже давно, І не пускала ясного дитяти, — Тож уночі втекло воно в вікно Цілющих ліків матері шукати.   Перелісками і ярами йшла, А де дорога слалася надвоє, — Дитину нитка золота вела, Як друг незрадний, до води живої.   Казала фея, що, мов дзвін, дзвенить Одно на світі джерело студене, І на сторожі вірно там стоїть Її, дитини, мужній наречений.   Як місяць, горде мав він чоло І світлі очі — лазурові зорі, Із-під каміння сам він джерело, Мов іскру, вибив у борні суворій.   Ішла дитина, і нерівна путь Не раз вела у нетрі й чорні хащі, Де гад сичить, де звірі злі ревуть, Вергаючи отруйний дим із пащі.   Ішла дитина, на очах росла, Змагала в серці острах передвічний, І в слушну мить їй фея подала До білих рук булатний меч двосічний.   Ішла вона не день, ішла не рік, І вродою доспіла, як пшениця, Коли вступила у дівочий вік З мечем двосічним у стрункій правиці!   І не один у яр скотився звір, І не одна розсічена гадюка Сконала там, де між борів та гір Пройшла з мечем красуня білорука.   І час настав. У чаші голубій Переливався ранок, як перлина, І край безодні при воді живій Зустрілася із Жовтнем Україна.   Сон — не сон.   Ти вся була — пружиста тетива, Натягнена до краю, до відмови. Ти вся була — зірниця світова, Що озорила луки і діброви.   Горіла в пісні свічкою печаль, Минулих літ єдина осолода. Позаду — стільки мурів і проваль, Перед тобою — далеч ясновода.   Дніпро зеленим лукам рокотав, Трава шептала у лугах ласкава Про Жовті Води, славу серед слав, Про чуб і про сережку Святослава,   Про сірий камінь з іменем Сірка, Накресленим правицею безсмертя, Про дні, коли нога робітника Топтала вперше хартії подерті,   Про вічну правду мозолястих рук, Що золоті виводили будовк, Про день, коли Шевченко-самоук Вістив науку гніву і любові,   Коли, як річка рано навесні, Влилася ти в нове всесвітнє море, І в арсенальськім спалено вогні Неправду сиву і пожовкле горе, —   Ти встала, рідна, навстріч всім вітрам І на питання — будем чи не будем? — Світам, сонцям, братам і ворогам Одповіла могутнім Дніпробудом.   Колишеться і хвилює мла. У ній проступає білість і золото Лаврської дзвіниці, зелень розлогих пагорбів, ниви, сади, будови. Ірпінь. Молодий садок.   Чи пам'ятаєш ти, моя дружино, Той день весни, солодкої, як біль Кохання першого? Я у садку З Богданчиком вовтузився: садили Під тином ми акації колючі, Щоб затінок і захист нам давали Та садові. Ти на пухких грядках Висаджувала цибульки тюльпанів І корені потворні, із яких Прекрасні мали вирости жоржини. Лунали дружні голоси сусідів, Пересміхи, перегуки. Шумів Веселий поїзд, несучи людей, Всіх до одного сп'янених весною, І піснею про Галю молодую В ньому дзвеніла молодість сама. Метелик ранній пролетів бездумно, Немов листок сухий, зненацька сів На яблуньку, що посадив її В порядку шефства жвавий Копиленко, — І знову знявся, зляканий Богданом Чи Булькою, що в радості собачій Зичливо гавкала на цілий світ. Текло повітря вогке над землею, Вітрила-хмари в синяві пливли, І серце ждало. Раптом з далини Почувся — ніби тільки уявився — Глибокий звук. Я стрепенувся перший І крикнув: «Гуси!» То були вони, Мандрівні птиці, вісники весни! І всі ми приязним дивились оком На ключ гусей, що плив шляхом високим, І причувались в гоготанні їх Добросусідські вигуки та сміх, Як тут, у нас. О гуги. гусенята! Прилиньте нині вактя на крилята Земних дітей! Та ні! Дарма! Дарма! Мій сад — пустеля, і мій дім — тюрми! І звертаю я голос на захід, що жевріє за моїм вікном. Пастушки босоногі І дівчата у вогких волошках, Матері, що дітей на порозі стрічали З грушевою ложкою в добрій руці! Ковалі й хлібороби, Учені й співці, Що з одної виходили хати На дороги широкі, як світ! Винахідники і садоводи, Що одважно й рішуче Перекроювали шати землі На свою і нашу вподобу! Києве мій злотолитий, Ірпінська тишо смолиста І рожева моя Романівко! Ріки й луки, поля і заводи, Духотворені людським трудом! Світла кімнато моя З голосними, як дзвони, книгами! Портрети Шевченка і Руставелі, Пушкіна бронзовий бюсте, Початківців наївні листи! Ніжні щепи, що я садив Із веселими, милими друзями! Народу мойого жаго невтоленна, Що вела на круті верхогір'я, Пурпуровим засіяні маком І повиті нетлінними лаврами! Хто це все перекреслив Чорно-кривавою смугою? Хто вкинув у чашу погожого ранку, Коли мій синок І тисячі наших синів і доньок У свіжому бачили сні Ковалевого сина й кріпацького сина І тієї, що смерть поборола Свого слова безсмертною крицею? Україно! Прокляттям ти вся загриміла, Гнівом ти вся налилась По тонкі золочені вінця, — І жага животворна твоя Стала помсти святою жагою! Ти жива, Україно моя, Ти жива у родині великій, У родині народів, що їх Сила Жовтня навіки з'єднала, Як єднає нагірні бурхливі річки І спокійні річки степові Море в лоні своїм незглибимім! Ти жива в мозолястих руках трудових, Що руками вояцькими стали, Ти жива, бо з тобою в бою, Всі очоливши братні народи, Той народ, що великого Леніна дав Людям і людству! Ти жива, Україно моя, Бо у гомоні вод твоїх чистих, Бо у шелесті нив твоїх рідних Ворогу — смерть! Ти жива, бо в безсмертнім братанні, Що окрилене Партії вітром, Що осяяне Партії сонцем, Ворогу — смерть!   Голос прокляття.   Від синього неба і синіх квіток, Від доброго серця і чистих думок, Від поля, повитого в ранішній сон,   Як дар, як удар наш, зустріньте прокльоні Від рук, що пручались на матернім лоні, Від наших народжень, від наших агоній, Від пісні, від праці, від книг, від завзяття — Зустріньте прокляття! Немає покари, що вам заважка, На світі немає легкого листка, Що б каменем вам на сумління не ліг, Коли б хто сумління збудити в вас міг! Немає судді, що б здолав пом'якшити Вам вирок смертельний, поріддя несите, Немає руки, мозолями святої, Що вас не жадала б скарать за розбої! Те тіло, що впало від месницьких рук, Здаля облітає презирливий крук. Де крик душогуба навіки замовк, — З огидою виє зневажливий вовк. Земля вас не прийме в обійми святії, Лиш вітер-могута по світу розвіє У дебрі-пустині, на піски безводні, Розносячи ваші останки холодні. Від поля, від моря, від чорних могил, Від хмари пожарів, що тьмить небосхил, Від сиріт і вдів, від старців і калік — Прокльон вам навік! І я бачу її, бачу ту, кому до страдницьїих ніг клали поети всього світу і всіх століть найдорожчі свої приносини. Бачу матір.   Простягла руки схудлі, Розчесала русі кудрі, Ой, що кучер до кучера, — Чи то ж краса докучила?   Чи то ж літа не краснії, Чи оченьки не яснії? Ой не краса докучила — Гримить-гуде за тучами,   Ллє зливою злостивою Над матір'ю над сивою. Іди ж, синку, кудрявчику, Кудрявчику-ласкавчику,   Тройзіллячком умиваний, Яр-м'ятою укриваний, Сподіваний, угріваний!   Уста стулю — мовчатиму, Сльозу в очах держатиму, Коня твого за поводи Сама візьму у проводи.   Іди, іди, дитя моє, Не вкрий себе ні плямою, Брати стоять за брамою.   Зовуть брати — в похід іти, В похід іти, народ вести. Кладу тобі печать одну, Як гнів моїх проклять, міцну:   Бий ворога не мружачись, Усім життям напружачись, У серце бий недоброго, Бо роду ж ти хороброго.   Уста стулю — мовчатиму, Сльозу в очах держатиму, Листів твоїх чекатиму.   І йдуть сини, несучи в грудях материне благословенн я, —і гуде земля — і шумлять води — і труп ворожий сиру землю криє — і в серці озивається слово:   Ти вся — жага, ти вся — горіння, Ти — лук, стріла і тетива, Століттям явлене видіння, Моя зірнице світова!   Не раз таїли муку чорну Твої затиснені уста, Коли по воду животворну Ти йшла, мандрівнице свята.   Як ти верталася додому Від райдужного джерела І на коромислі тугому Дві кінви золоті несла, —   Напав розбійник із-за рогу, Розбив сосуди золоті І тіла вічномолодого Розп'яв безсмертя на хресті.   І ти, розкинувши рамена, Дивилась, як дітей твоїх Орда розтоптує шалена, І ніж разить, і тне батіг,   Як падають доми і вежі З блакиті гордої у прах, Як зміями повзуть пожежі По біло-голубих хатах,   Як від вогню чорніють вишні, Отари й череди біжать, І тоне світ у тьмі кромішній, І стогне поле від проклять, —   І погляд твій німий, о мати, Понад землею загримів, Заглушуючи всі гармати І всіх єднаючи синів.   І почалась велика дія, Назнаменована пора, — І ще немає чародія, Ще не загострено пера,   Ще не розгорнуто сувої, Щоб пурпурове начертать, Як з нелюдами у двобої Людська зарокотала рать.   Відчувши в грудях спільну рану І спільний бачивши пожар, Устав пастух з Узбекистану, Із Тули — тесля та зброяр.   Устав твій син, о рідна мати, З синами сестер-матерів, І на нападницькі гармати їх грім правдивий загримів.   І хоч тяжкі іще дороги До світосяйного кінця, — З'єднала воля перемоги Всі чесні голови й серця.   О, бачу я вогнем облиту Страждущу постать на хресті, — Та знаю: доки сонця-світу, Не зникне правда у житті,   І вірю, нене, до загину, Що зійде промінь у долину, Неначе шабля золота, — І   в заповідану годину В прозору тишу голубину Ти зійдеш, рідна, із хреста!   1942 p. Нова редакція — 1956 p.