КНИГА

Ми вже втомилися так, що валимося з ніг, а
палац знай собі виблискує золотом бані, вабить химерними,
ніби в повітрі завислими, контурами. Темні безодні вщерть
повні туману. А в тому молочному шумовинні щербатими
піками скель чигає смерть ..

Просуваємося по карнизах боком, спиною притиснув-
шись до шорсткого та колючого каміння. Іноді карнизи бу-
ли такими вузенькими, що носки черевиків час від часу по-
висали над проваллям, і тоді мимоволі зринала підступна
думка: а може, цей крок останній?

Фіолетово-оранжеве світило рухалось по небосхилу, про-
мені відбивалися, зламувалися на гранях каміння, спала-
хували, ніби в осколках дзеркала, і стрибали в сідловину
гори, мов сонячні зайчики. Здавалося, що там починає ро-
сти вогняна куля, хтось невидимий надимає її, вона з трі-
ском лускає, і вогняні бризки розлітаються в усі боки,
запалюючи скелі. Небо, мов розмита синя акварель, під-
свічується зсередини, починає вигравати веселковими
барвами, і ось уже все воно—сотні перехрещених весе-
лок.

— Поглянь, як красиво! —вигукує Сергій, показуючи на
велетенське мозаїчне панно, що несподівано спалахнуло на
прямовисній скелі.

— Дивись краще під ноги, не впади,— бурмочу я, ди-
вуючись і водночас заздрячи стажерові, могутньому хлоп-
цеві з круглим інфантильним обличчям і шапкою кучеря-
вого волосся на голові.

Я з тривогою думаю про вулканічну активність на цій
зеленій планеті, де нам треба спорудити станцію спосте-
реження.

На гірських плато в кількох місцях ми виявили сліди
зниклої цивілізації: руїни фортець, залишки брукованих
доріг... Цивілізація, мабуть, загинула від природного ка-
таклізму — виверження вулканів і сильного землетрусу,
внаслідок якого море атакувало сушу, змиваючи залишки
міст.

Одного разу в печері ми знайшли металеві скрині, а в
них—сувої з цупкого матеріалу, що заміняв аборигенам
папір. Сувої були густо поцяцьковані знаками. Довелося
прикласти багато зусиль, поки нам пощастило розшифру-
вати і прочитати літописи. В них ішлося про історію наро-
дів цієї планети: з нескінченними виснажливими війнами
і короткими перепочинками. Кілька разів і в різних ва-
ріантах переповідалася легенда про прибульців, і всюди
згадувався споруджений ними палац, куди аборигени ви-
рушали на поклоніння, як мусульмани в Мекку, а іудеї й
християни — в Ієрусалим.

В одній із легенд говорилося, що прибульці збудували
палац високо в північних горах, біля входу в печеру. Ле-
генда закінчувалася плачем: "О, горе нам! Ми не виконали
ЗАПОВІТУ пришельців! І ось зникають міста, вода зно-
сить греблі, дичавіє худоба. Гинуть чоловіки й жінки, діти
й старі, хворі й здорові, багаті й бідні, з усім, що створено:
з будівлями високими, з машинами швидкими. Вся наша
міць виявилася мізернішою за слабку билинку під поривом
урагану... А спасіння було близько. Та проклята гординя
засліпила очі наші! Чи не це горе справжнє, неминуче,
невблаганне?"

Подібні плачі займали багато місця, проте містили об-
маль інформації. В них було більше емоційної оцінки того,
що сталося, хоч Сергій, запевняв, що вони "наводять на
думку".

— Мій мозок створений за принципом старовинного па-
тефона, як ти одного разу слушно зауважив,— усміхаючись,
казав він.— І пружина у нього справді емоційна.

Сергій умів з виключною доброзичливістю зреагувати
на який завгодно з моїх жартів і робив це так, що й обра-
зитися на нього не можна було. Колеги стверджували, що
в нас повна сумісність, і то така, коли іноді шия крутить
головою. Ось і тепер я піддався на вмовляння Патефона
відвідати палац, хоча й бурмотів, що нема нічого гіршого
від легковажного дослідження.

Ми здолали ще один стрімчак і через вузьку ущелину
вийшли на невеличке плато. Палац був мов на долоні —
кругла будівля без прикрас, із виблискуючим куполом. Две-
рей ми не помітили, можливо, вони знаходяться з іншого
боку.

Сорочка моя геть змокріла, доводилося ворушити ло-
патками, щоб відклеїти її від спини, і я вичавив:

— Ти обрав невдалий час для мандрів. Сейсмограф не-
спокійний. Якщо почнеться землетрус...

— Ввімкнеться аварійна програма,—закінчив мою дум-
ку Сергій, одразу збагнувши, що мене непокоїть доля робо-
тів, які будують станцію.— 3 корабля пришлють до нас
рятівника. Я періодично посилаю пеленг, і вони тримають
нас на прив'язі.

Ну й Сергій! Усе передбачив!

— Я тривожуся не за нас,— суворіше, ніж хотілося, за-
уважив йому.

— Але ти ж сам казав: аварійна програма зробить усе,
що зробили б ми,— знову повторив він мої слова.

— І все ж таки мені хотілося б у небезпечну хвилину
бути там, а не тут. Прискоримо нашу мандрівку, щоб встиг-
нути повернутися "до того як...".

— Згода. Але ти поглянь туди! — не вгавав Сергій.—
Хіба не казка?

Вітер на якусь мить розігнав густий туман, і ми поба-
чили зморшкувату, схожу на людське чоло плиту. Бурхли-
вий потік, наче блискучий серп, розтинав її навпіл. Ми
там ще побуваємо... Скелі всюди нависали так круто, а
ущелина була така вузенька, що на літальні апарати надії
мало.

Я мимоволі зіщулився, згадавши про зворотний шлях,
і глянув на сейсмограф.

— Поглянь же туди!

Ні, цей Патефон просто-таки невиправний! Я подбав,
щоб мій голос був по-наставницькому твердий:

— Даремно марнуємо час...

І осікся. Не варто зайвий раз повторювати мій коронний
вислів, що давно вже став приводом до жартів.

Та стажер скористався з моєї необережності й виголо-
сив мою думку до кінця:

— Втрачений час — втрачені можливості. Іноді з них
складається все життя...

Я швиденько відвернувся, ніби й не розчув його слів,
дістав апарат зв'язку і клацнув тумблером. На екрані
з'явилася далека перспектива. Роботи вже закінчували
фундамент і добудовували підсобні вежі. Двоє з них мудру-
вали над цоколем основної будівлі. Треба встигнути по-
вернутись! Будь-що встигнути!

Я сховав апарат до сумки і без зайвих слів рвонув
з місця вгору. Стажер з радістю прийняв мій темп. Він
стрибав, мов гірський козел, через розколини й тріщи-
ни, хоч і важив разом із спорядженням не менше ста кі-
лограмів. Та вже через п'ятнадцять хвилин Патефон попро-
сив:

— Пам'ятай про тих, хто поряд.
І трохи згодом:

— Третя заповідь: дбай про слабших...

Довелося уповільнити темп. Я думав, що ж зв'язує нас
обох невидимою ниточкою, яка міцніша, ніж канат спелео-
логів? Що примушує його ловажати мене, виконувати мої
вказівки? Чи розуміє стажер те, про що я інколи промовчу,
чи правильно оцінює й тоді мої вольові рішення, а чи про-
сто довіряє моєму досвіду? Вірить інтуїтивно? Тож чи мож-
на стверджувати, що головне в характері стажера — до-
вір'я? Але в такому разі ми б, мабуть, не подружилися.
А може, нас зближує наша несхожість?..

Цілях нам перетнула звивиста розколина. Я легко пере-
скочив би її, але ж Патефон... Доведеться шукати місце,
де розколина вужча.

^Нарешті ледь помітна стежина між густою травою ви-
вела нас на майданчик перед палацом, встелений різноко-
лірними плитами. Вони окільцьовували палац рівномірни-
ми, звуженими до центра квадратами. Сергій ступив на
зелену плиту найближчого до палацу сегмента, і раптом
частина стіни, яка здавалася нам монолітною, пішла вниз,
утворивши широкі двері.

Ми з побоюванням увійшли в перший зал-коридор. Він
розходився ліворуч і праворуч і був абсолютно порожній.
Ні розписів, ні картин! Лише подекуди темні плями на
стінах, де, мабуть, колись висіли картини.

Мороз пішов поза шкірою, коли частина стіни, що слу-
жила нам за двері, без шуму опустилася. Пастка? Я гля-
нув на стажера — він зіщулився, ніби став меншим.

Ми розійшлися врізнобіч і переконалися, що коридор —
замкнене коло, яке охоплює внутрішні приміщення. Зане-
покоьння зростало. А тут іще раптом перед нами кудись
провалилася частина стіни, і ми потрапили в інший коло-
подібний зал. Він виявився копією першого. Так само освіт-
лювався вмурованими в стіни світильниками. І знову якийсь
час ми не могли знайти дверей.

— Вивчають нас під мікроскопом?—вголос подумав
Сергій і почав уважно оглядати стіни, підлогу, стелю, шу-
каючи замасковані виходи приладів.

Замість відповіді я мовчки дістав радіометр. Прилад по-
казав високий рівень ультрафіолетового випромінювання.

— Нас дезинфікують на шляху до святая святих,— ви-
словив я припущення.

— Отже, нас ведуть туди, де зберігається найцінніше! —
з дитячою безпосередністю вигукнув Сергій.

— Не обов'язково...— Я підійшов до стіни і вказав на
темну прямокутну пляму. Певно, раніше тут стояла статуя
або якийсь прилад.— Ми не знайдемо тут нічого. Досвід
єгипетських пірамід тобі щось говорить?

— Гадаєш, жадібність була сильнішою від страху?

— З усього видно, звідси забрали все, що тільки можна
було...

Усе нові й нові двері відчинялись і зачинялися за нами.
Мені це не дуже подобалося. Скільки стін лишилося за
нами? Скільки років цьому палацу? А якщо автоматика не
спрацює і якісь двері не відчиняться? Тоді-
Подібні думки роїлися, очевидно, і в голові мого товари-
ша, бо він раз у раз поглядав на свій радіометр, щопр,авда,
намагався робити це так, щоб я не помітив.

За моїми підрахунками, ми наближалися до святая свя-
тих. Що нас там чекає? Якщо вірити легендам, ЗАПОВІТ
прибульців. Чи є в ньому відомості про найважливіші від-
криття іншопланетної науки — про нові матеріали, нові ви-
ди енергії?..

Останній зал! Я збагнув це, бо він не був схожий на
всі попередні — круглий, просторий, а в центрі його, на
підвищенні, під прозорим ковпаком лежав товстий фоліант.
До нього вели похилі сходи.

Коли ми ступили на останню сходинку, щось зашелесті-
ло і на стінах та стелі затанцювали відблиски — то почав
поволі відкидатися прозорий ковпак. Сторінки фоліанта
були з цупкого матеріалу, схожого на пластик. Сергій на-
хилився над сторінкою, пильно вдивляючись у знаки письма.
Це були вже знайомі нам знаки, які ми бачили на сувоях
у печерах. Одне з двох — або ж прибульці свідомо вико-
ристали азбуку аборигенів, або ж ті навчилися грамоти
у прибульців. Цікаво було б це встановити. Проте зараз
мені кортіло якнайшвидше прочитати послання. Сергій уже
прикипів очима до незвичайної книги.

— Гарно!..—ледь ворухнув він губами.

Ні, я не даремно охрестив його Патефоном. Те, що
привело стажера в захоплення, виявилося... примітивними
білими віршами з малозрозумілою символікою:

Я перегорнув сторінку. І там були вірші, не менш див-
ні, не більш досконалі:

На третій сторінці йшлося про якийсь багатошаровий
пиріг, що його до певного часу ніхто не повинен куштува-
ти. Перераховувалися й детально описувалися шари пиро-
га, кожному давалася окрема дивна назва і розповідалося
про його властивість. Четверта—поспіль списана магічни-
ми цифрами. На п'ятій давалися поради будувати міста на
гірських плато, там, де "скелі ростуть вершинами донизу,
де скелі ростуть вершинами вгору".

На передостанній сторінці була зображена карта місце-
вості, знову ж таки з віршованими поясненнями. Сергій ста-
ранно перезняв її фотокопіром. Прочитавши останню сто-
рінку з повторенням уже знайомих віршів про скелі, я
сказав:

— Можемо тепер сміливо вступати у товариство книго-
любів.

Раптом Сергій скипів:

— А ти що хотів знайти тут? Вони будували палац і
писали книгу не для нас!

— І до того ж їхні наміри невідомі.

— Відомі!

— Даруй, я забув, що поети — особливий народ. Де вже
їх збагнути простому космонавтові?

— Можливо, вони такі ж поети, як ти. Справа тут в
іншому. Як ти не розумієш! Вони спілкуються з аборигена-
ми доступною їм образною системою. Пригадай, зрештою,
наші літописи!

— Так, так, а тут вони знайшли народ, де кожен —
поет. Прості люди завжди говорили віршами...

Почулося тихе шелестіння. Прозорий ковпак опустився
на книгу. В ту ж хвилину у протилежній стіні утворилися
двері.

— Все ясно,— усміхнувся я.— Час відвідин закінчився,
і нас запрошують відкланятись.

Ображено сопучи й не дивлячись на мене, Патефон пір-
нув у двері.

Даремно я хвилювався — автоматика працювала без-
доганно. Як тільки ми проходили в наступний зал, у
протилежній стіні відразу ж виникали двері. Логічно —
адже тепер не треба було витрачати час на дезинфек-
цію.

Невдовзі ми опинилися на майданчику біля палацу. Па-
тефон узяв свій блокнот і почав вивчати карту місцевості.

Поки ми подорожували в палаці, природу мов підмі-
нили. Над скелями з'явилася густа димова завіса. У ній
погрозливо спалахували різноколірні полиски. Не сподоба-
лися вони мені. Темні свинцеві хмари нерухомо зависли над
нами.

— Не будемо гаяти часу! — рішуче мовив я.
Стажер глянув на свій радіометр і спохмурнів. Тоді я
не надав цьому належного значення.

— Ще б півгодинки,— благальне мовив він,— Це зовсім
поряд...

Він тицяв пальцем у карту.

— Що поряд?

— Те місце...

Я прекрасно розумів, про що йдеться, але вирішив по-
дратувати його:

— Яке місце?

Сергій розлючено глипнув своїми великими зеленими
очиськами. Він зараз був зворушливо кумедний — цей роз-
лючений акселерат, що вперше за час нашої спільної робо--
ти таємно здійснював якийсь свій задум.

Я всміхнувся;

— Гаразд. Але не більше години. Встигнемо?
Він скоса глянув на мене й кивнув. Не сподобався мені
цей погляд. І його настирливість не сподобалася. Як пра-
вило, він зрештою погоджувався зі мною, в крайньому ра-
зі — просто скорявся. А сьогодні він сам не свій. Мене щось
тривожило. І цьому "щось" я не знаходив назви...

Патефон дуже швидко знайшов русло пересохлого
струмка, яке було зазначене на карті. Відхиляючи зарості
якихось колючок, він несподівано махнув рукою, показуючи
на ущелину:

— Там!

Серце моє зайшлося. Щоб приховати тривогу, я дістав і
увімкнув радіометр. Стрілка затанцювала по всій шкалі.

— Повертаємося на базу! — вигукнув я.

— Не встигнемо.— З-під Сергієвих вій знову блиснув зе-
лений вогник. Уперше стажер не послухався моєї команди.

Мені вистачило кілька секунд, щоб врозуміти: Сергій
має слушність. Спуститися в долину до землетрусу ми не
встигнемо. А якщо він застане нас на гірських вершинах...

Здалека долинув якийсь дивний шум, і грунт під ногами
несподівано загойдався. Стажер, відчувши мій стан, що-
духу помчав до ущелини. Я — за ним, нічого іншого мені
не лишалося.

Підземні поштовхи ставали чимраз відчутнішими, з гір
з гуркотом зривалися лавини...

Незабаром ми побачили і входи в якісь печери. Сергій,
увімкнувши прожектор, звірився з картою і впевнено ру-
шив до одного з них. Морок розвіявся, спалахуючи срібни-
ми іскрами. Чим далі ми заглиблювалися в печеру, тим
слабшими ставали підземні поштовхи. Запахло сирістю і
пліснявою. Почулося дзюркотіння води.

Ми вийшли до підземної річки й рушили її кам'янистим
берегом. Весь час доводилося нагинатися, щоб не розбити
собі лоба, а в деяких місцях перестрибувати з каменя на
камінь. Сергій раз у раз поглядав на карту.

Промінь прожектора вихопив із пітьми велетенські стов-
пи. Скульптури? Але що за форми! Ще дивовижніші за ті,
які ми бачили в горах. Кам'яні риби, що здибились на хво-
сти, гострі списи, горбаті спини верблюдів, чудовиська з
широко роззявленими пащеками... Сталактити й сталагміти
тягнулись назустріч один одному...

продекламував Сергій.

Печери дедалі ширшали. Мертву тишу порушувало тіль-
ки наше уривчасте дихання і лункі удари водяних крапель.
Підземні поштовхи тут не відчувались, проте радіометр
свідчив, що землетрус іще триває.

Сергій зупинився, втомлено опустився на камінь.

— Посидимо? — запитав я.

— Перепочинемо трохи,— всміхнувся він.

— Печери Сіндбада. Бракує лише скарбів, чи не так?

— Єй скарби...

— Красиві печери. Сюди б туристів водити,— ніби не
розчувши його останньої фрази, мовив я.
Він зрозумів мою недомовку і спитав:

— Хіба врятоване життя — не найбільший скарб?

"Там, де скелі ростуть вершинами донизу, там, де скелі
ростуть вершинами вгору, ви знайдете порятунок",— при-
гадав я. Як він міг знати, що означають ці символи? Інту-
їція? Цим словом часто прикривають незнання, невміння
визначити, вирахувати. Чому він так легко зрозумів те, чого
не могли збагнути аборигени цієї планети і, власне, тому
й загинули?

Я уважно подивився на височенного здорованя. Великі
руки, добродушне обличчя. Типовий акселерат. Нічого особ-
ливого. Не вміє швидко приймати рішення, орієнтуватись
у незнайомій обстановці... Як же він зумів розгадати вір-
шований ребус прибульців?

Стажер трохи зніяковів від мого уважного погляду, ви-
тягнув радіометр і заклацав тумблерами, його лице за-
сяяло.

— Можемо повертатися? — запитав я.

— Ніби так. Глянь сам.— Сергій подав мені прилад.
Ми вибралися з печер, і я зразу ввімкнув телевізійний
приймач. На екрані ми побачили рештки підсобних веж,
біля них валялися понівечені роботи.

— Прокляття! Аварійна програма не допомогла! — роз-
пачливо вигукнув я.

Як же це так! Адже програма була бездоганною. Але
землетрус виявився надто потужним. І на мить я уявив
останні години аборигенів цієї планети. Пекло! Безформни-
ми купами осідають цілі квартали, бомбами вибухають
скелі, й кам'яний град сиплеться на голови нещасних. Роз-
колюється грунт, ніби тисячі ненаситних пащек розкрива-
ються, перемелюючи все, що падає в них. Вогненними рі-
ками розтікається лава, щоб потім навіки захолонути у ви-
гляді храмів, палаців, людей, тварин... Вибігають з осель
очманілі люди, нестямно кричать діти, жінки...

А палац замислено стоїть на гірському плато, і лежить
у ньому книга з дивними віршами...

Я зв'язався з кораблем, і Сергій запитав:

— Викличеш "човник" з новими роботами?

— Так,— я обняв стажера за плечі.— Тепер ми знаємо,
де будувати станцію спостереження!

Похмура тінь від хмарини на мить лягла на Сергієве
обличчя, зробивши його якимсь ніби дорослішим і мужні-
шим. Та хмарка пропливла, тінь зникла — і знову переді
мною стояв той самий Патефон із повними щоками, що
аж пашіли рум'янцем. Він розкрив карту, шукаючи щось
і посміхаючись до своїх потаємних думок. У шлемофоні по-
чувся голос командира корабля...

вгору