possibility

		словник \| перекладачка \| факти \| тексти \| програми
		щодо \| посилання \| новини \| гостьова книга \| пошук
		початок тексти автор твір

МОЖЛИВІСТЬ ВІДПОВІДІ

Повість

Частина перша
У ПІДВОДНОМУ МІСТІ

Я плив уздовж берега, розгортаючи руками во-
дорості. їхні предки жили на Землі понад півтора мільяр-
да років тому. Свою життєстійкість вони передавали на-
щадкам. Я плив серед творінь природи, котрі можуть існу-
вати й розвиватися в отруйних відходах хімічних комбіна-
тів, усередині атомних реакторів, легко витримуючи кип'я-
тіння і опромінювання.

Раптом якась бура гадюка кинулась від мене навтіки.
Я наздогнав її. "Гадюка" виявилась пагоном водорості.
Тільки-но я спробував схопити його, він вислизнув з моїх
рук.

І знову я подумав про себе: "Хто я? Чи що я таке? Істо-
та з самостійною волею? Чи подоба пагона водорості, який
повторює своїми рухами всі довколишні зміни? І знову бо-
лісною тривогою нагадала про себе таємниця мого на-
родження, яку я все ще не міг розкрити...

Я запливав у море все далі й далі від берега, поринав
усе глибше й глибше. Якщо зараз піднятися на поверхню,
то ті троє, що проводжали мене і лишилися на березі, ма-
буть, здалися б зовсім крихітними, не більшими від ста-
туеток на книжковій шафі. Я бачив такі в квартирі Михай-
ла Дмитровича... Чому я не думаю — "в моєму домі"? З
певного часу не можу так думати. Це відтоді, як усе для
мене змінилось і з'явилася таємниця. Чи проникну я в неї
коли-небудь? Поки що всі мої спроби не мали успіху. Та
я мушу знову й знову штурмувати її, аби довідатися про
найпотаємніше. Іншим до цього байдуже, їх не хвилює
таємниця. Але я так жити не зможу. В цьому я впевнений.

Вода стає дедалі темнішою. На цю глибину вже майже
не пробивається сонячне проміння. Легким зусиллям волі
вмикаю інфравізори. Світ навколо разюче змінюється. Риби
перетворюються на зірки. Зарослі водоростей здаються де-
ревами, охопленими вогнем.

У такій ось солоній купелі колись спалахнули перші
іскорки життя. Тому мій шлях починається з моря. Так
передбачив Михайло Дмитрович. Я піду від витоків, щоб
спробувати з'ясувати, куди ведуть дороги. Від вірусів, від
водоростей, від амеб...

Ось від мене тікає живий апарат на суглобистих ногах.
Два перископи, підняті над кабіною-панцирем, злісно й
злякано втупилися в мене, лічильний пристрій, який мі-
ститься під бронею кабіни, передає панічні команди по
тонісіньких проводах, що йдуть до ніг...

Такі складні саморушні апарати винайшла природа вже
на зорі еволюції. Тисячі років минули для них як одна хви-
лина. Коли порівняти ось цього краба, що зараз тікає від
мене, з його первісним предком, то здається, це не різні
краби, а один і той же, який прожив багато тисяч років.
Його величність Краб. Невмирущий краб. Ця думка віддає
гіркотою, в ній чується глум ..

А ось ці невидимі людському оку створіння: гідри, про-
меневики, радіолярії ще безсмертніші, ніж краб. Можливо,
в природі існує закон що примітивніше, то безсмертніше.
Ось чому думка віддавала гіркотою.

Коли я повернуся, неодмінно поділюся цією думкою з
вами, Михайле Дмитровичу. А якщо вона давно визріла у
вас, запитаю: як ви могли змиритися з таким законом?
Парадоксальним законом, смію вас запевнити... І що ви
робили, щоб виправити його?..

А ви, напевне, подивитесь на мене із звичайною неуваж-
ною усмішкою і ледь іронічно пожуєте своїми товстими доб-
рими губами... Бачите, як я чітко все собі уявляю на від-
стані... Одного не можу уявити чітко — що ж ви відповісте
мені? Відповіді ваші завжди несподівані й часто неодно-
значні...

Я пильно оглянув дно. В одному місці водорсті прим'яті,
їх запах змінився Невже сліди? Пощастило? На самому
початку пощастило?

Вдивляюся вдалину — чи не промайне там тінь істоти,
яку я мушу розшукати? Запахи йоду і фтористих сполу-
чень забивають усі інші запахи. Очевидно, в радіусі п'яти
кілометрів нема ніяких живих об'єктів.

Та все-таки якась невиразна тривога, очікування біди,
що раптом з'явилися, непокоять мене. Силкуюся визначи-
ти, з'ясувати її причини і не можу...

Як почалася моя подорож?

...Троє чоловіків супроводжували мене майже аж до
краю прибою.

Один із них спитав у другого:

— Чи повернеться він?

— Не турбуйтеся,—сказав той, кого питали, той, кого
я люблю більше за всіх людей.— Ви забули про керуючий
імпульс.

"Що це за імпульс?" — подумав я тоді, виявивши, що в
моїй пам'яті нема ніяких даних про нього. Я спитав про
це Михайла Дмитровича. Він підняв руку, дотягнувся до
мого плеча:

— Щасливої дороги! Коли повернешся, я відповім, як-
що...— Він помовчав, роздумуючи: казати чи ні? — Якщо до
того дня ти сам не будеш знати...

І я зайшов у воду, пронизану сонячним світлом. Я вираз-
но побачив завислі в ній органічні часточки-планктон, кри-
хітні шматочки водоростей. Вся товща води була сповнена
життя, вода здавалася живою масою. Недарма колись,
дуже давно, в подібному складі води виникло життя, спо-
чатку найпримітивніше — часточки з кількох злитих ве-
ликих молекул, здатних протистояти середовищу, зберігати
внутрішню єдність. Так, з самого початку у життя була
найнеобхідніша якість—протистояння. Народжене схожим
за складом середовищем, життя водночас протистояло
йому.- І з часом навчилося це робити з таким успіхом, що
почало пізнавати середовище, а разом з тим і само себе.

Раптом я відчув поколювання в потилиці, в ділянці
Дельта-7, і почав старанно прослухувати бурі водорості
над якими пропливав. Мені здалося, що там, унизу, бли-
щить якийсь предмет. Справді здалося. Шар намулу й
піску був надто товстим, щоб під ним можна було щось
розрізнити. Це радарні щупи виявили метал, сигнал від
них пройшов неподалік від вузлів, пов'язаних з зоровими
центрами, і збудив їх. Я побачив підвищення, і тієї ж миті
на ньому, як на фотоплатівці, з'явилося зображення старо-
винного корабля, що лежав під масою придонного намулу
та водоростей.

Я уважно оглянув, перевірив локаторами і прослухав
корабель. Це був галеон, і віз він золото — м'який метал з
деякими корисними й навіть лікувальними властивостями
які то відкривала, то забувала медицина. Стародавні лк
ди надавали золоту надмірне значення як загальному екв
валенту цінностей. Воно уособлювало для них багатство
впевненість в своєму добробуті, у своєму майбутньому, вла-
ду над іншими людьми...

Отак міркуючи і згадуючи, я продовжував обстежувати
галеон. Налічив у його трюмі двадцять три ящики, набитих
золотими брусками, браслетами, фігурками звірів і птахів,
богів і людей. Кожна фігурка мала цінність незрівняно
більшу, ніж матеріал, з якого була виготовлена. Та ця,
справжня цінність виробів зникла б, розчинилася безслід-
но, якби галеон щасливо дійшов до берегів Іспанії і ці
вироби стародавніх майстрів потрапили до рук володарів
та сановників, їх би просто переплавили в золоті зливки.
Однак море розсудило інакше—воно поглинуло корабель
з його екіпажем — і таким чином зберегло для людства
залишки стародавнього мистецтва. Вкотре вже я пересвід-
чувався в тому, що історія людства буквально зіткана з
парадоксів.

Тепер мені треба було взяти зразки. Я заходився роз-
чищати корму корабля від намулу та черепашок. Минуло
не менше півгодини, поки я зміг проникнути всередину га-
леона. З темряви каюти на мене вилетіло кілька живих
торпед. Шалено пульсували воронки, виштовхуючи воду.
Це спрути, що окупували було каюту, тікали, склавши
щупальці й залишаючи після себе маскувальні хмари з
пахучих часточок.

Я поліз у ящики і вибрав кілька десятків фігурок.
Тут були птахи з розкішними хвостами і мечоподібними
крилами, змії з людськими головами, воїни з томагав-
ками.

Я акуратно склав фігурки у великий пакет. Важкі бру-
ски мене не цікавили, я запам'ятаю лише місцезнаходжен-
ня затонулого галеона.

Вже збираючись іти, я побачив серед брусків диск, по-
мережаний безліччю фігурок і знаків. Безперечно, це був
не просто орнамент. Ось дві розставлені ноги — в старо-
давньому письмі вони відповідали слову "ходити". Потім
зображення пташиної пір'їни. Може, це пір'їна страуса?
В Стародавньому Єгипті таким знаком зображували слово
"справедливість", бо єгиптяни вважали, що все пір'я в кри-
лах страуса однакового розміру.

Два кружальця. Вони можуть зображати очі, і тоді це
слово — "бачити". Але якщо переді мною письмо не старо-
давніх єгиптян, а, приміром, ацтеків, то два кружальця
означають кількість пішоходів, наприклад, двох мисливців
на птахів.

Далі — зображення крокодила. В Стародавньому Єгипті
воно означало слово "жадібність". Отже, фразу можна про-
читати так: "Тим, хто йде до справедливості й бачить
(навколо себе) жадібність..."

Та далі йдуть знаки, які не відповідають моєму при-
пущенню про стародавню єгипетську мову. Ось ніж вістрям
униз, а поряд — вістрям угору. У деяких народів перше
зображення означало сите життя, друге—голод...

Я перебрав сотні варіантів різних значень побачених
мною комбінацій знаків.

Зрештою мою впертість було винагороджено. Я помітив,
що деякі групи знаків повторюються в одній і тій самій
послідовності. На заняттях з математичної лінгвістики я
вже зустрічався з подібною послідовністю, коли безперерв-
ні ланцюжки знаків нагадували частини орнаменту. Деякі
сполучення мені знайомі... Дякую вам, Михайле Дмитро-
вичу, дякую!

Я напружував свою пам'ять, посилаючи в неї активні
імпульси.І пригадав!

Подібні елементи, схожі на орнамент, були в інків.
Особливе значення надавалося кольору. В залежності від
забарвлення знак набував того чи іншого значення.

Але тут знаки не пофарбовані, до того ж їх сполучення
складніші, ніж ті, що я зустрічав у письмі інків. Чому ж
мені спали на думку інки? Саме інки...

Згадав! Це плем'я також з'явилося в Америці невідомо
звідки, як і інки. Його представники стали у місцевих пле-
мен жерцями, їх називали синами могутнього і доброго
бога Амангуапи. Він не вимагав людських жертв.

Одразу все стало на свої місця, пам'ять запрацювала
чітко й швидко. Ось ці групи символів, які повторюються,
означають "бог Аамангуапа". А ці групи, одна з яких мі-
ститься у верхній частині диска, на самому початку по-
слання, очевидно, ім'я жерця або володаря.

Я спробував читати текст згідно із своїми здогадками.
Знаки вкладалися в струнку систему.

Ось що в мене вийшло: "Я, цар і верховний жрець Ка-
топчукон, оголошую себе улюбленим сином і спадкоємцем
бога Аамангуапи, що живе на дні моря. І я наказав жерцю
викарбувати на цих табличках усе, що сталося вчора на
березі. Нехай люди, які живуть у всьому світі, знають про
волю істинного бога.

А ще я наказав нанести на табличку всі ті зірки і їхнє
взаємне положення, про яке повідомив нас бог. І ось роз-
клад днів і місяців, в які світло змінюється темрявою і
сонце гріє то сильніше, то слабіше".

На зворотному боці диска було викарбувано календар,
що дивовижно збігався із сучасним. Дванадцять місяців у
вигляді пальми з дванадцятьма гілками—так позначався
рік і у стародавніх єгиптян. На кожній гілці кількість листків
відповідає кількості днів. Всього листків триста вісімдесят.

Чи можна припустити, що плем'я прибуло з Єгипту?

Я заходився перебирати бруски в надії відшукати таб-
лички, про які згадував жрець. І побачив, що чимало бру-
сків — це таблички із записами, і вкотре вже подякував
бурі, що надійно упокоїла цей галеон з награбованими
скарбами на дні морському. Яке щастя, що вони не потра-
пили до рук іспанських володарів і ювелірів!

Я читав: <...І виринув з моря бог Аамангуапа. Був він
схожий на змію, але з людською головою і плавцями, як
у дельфінів. Праворуч від самої голови у нього починала-
ся велика луска, по дванадцять у ряд, а рядів було сорок
сім. Лі-воруч видно було таку ж луску — сім рядів— і луску
меншого розміру — п'ятдесят рядів. У нього було четверо
очей: двоє попереду, двоє позаду, вони випромінювали
світло.

І почав бог Аамангуапа говорити з нами нашою мовою.
І сказав бог: "Виберіть мені десять юнаків. Я навчу їх, а
вони—всіх вас вирощувати нлоди, і ви не будете голоду-
вати. Навчу будувати великі" житла, щоб ви не мерзли в
негоду. Житла, які стоять непорушне, і житла для пересу-
вання. Я навчу їх, а вони — всіх вас лікувати рани й хво-
роби. І ще багато дечого, необхідного для життя, навчу я
їх, а вони — всіх вас".

Вибрали ми десять наших найкращих юнаків, і бог по-
чав навчати їх тут-таки, на березі. І вчив їх до темряви, а
потім пірнув у море.

Наступного дня на світанку він з'явився знову й покли-
кав учнів до себе. І знову вчив їх, а з настанням темряви
почав світитись і світло поширював довколо себе. Але юна-
ки втомились.і хотіли спати. І бог припинив навчання і
пірнув у море.

На третій і четвертий день він з'явився знову й знову
навчав їх.

Та юнаки почали сперечатися поміж собою, хто з них
сильніший, і ніхто не хотів поступитися. Боролися вони
спочатку без крові, а потім один, повалений на землю, під-
хопився, схопив ніж і заколов переможця. Тоді третій ки-
нув списа і проткнув його. Так перебили вони один одного.
І лишився тільки один найсильніший і найвченіший — Ка-
тапчукон. Та бог Аамангуапа, довідавшись, що сталося в йо-
го відсутність, засумував і сказав: "Ні, ви ще не дозріли для
великого знання. Якщо дам вам його, переб'єте .один одного
і решту людей". І ще сказав бог, що залишає нам сина сво-
го, улюбленого учня Катапчукона, царем нашим і щоб ми
у всьому слухались і були покірні йому, як самому богові, а
інакше чекає народ наш тяжка кара і загибель у муках.

Потім пірнув бог Аамангуапа в море і більше не з'яв-
лявся.

І почав правити нами благословенний Катапчукон, і
навчив нас різних премудрощів, і зробив наш народ могут-
нім, і ми перестали гинути від голоду й холоду, і розмно-
жились, і завоювали інші народи, і зробили їх своїми не-
вільниками..."

Отже, спочатку дається пряма мова бога. Подальші його
слова чомусь ідуть у переказі жерця: "І ще сказав бог, що
залишає нам сина свого, найулюбленішого учня Катапчу-
кона, царем нашим..." Саме ця частина дуже скидається
на домисел по намовленню Катапчукона. Чому ж її не да-
ли в іншому викладі — як пряму мову бога?

Можливо, жрець-літописець і сам цар Катапчукон не
наважилися приписати богові слова, яких він не говорив?
Виходить, вони боялися бога? Але чи міг у них виникнути
страх перед тим, кого вони вигадали?

Звичайно, сама поява бога могла бути заздалегідь під-
готовленим дійством. Один із жерців, перевдягнувшись і
загримувавшись, ховався десь біля берега і за сигналом
Катапчукона являвся народові.

Ні, звичайним обманом всього цього не поясниш. По-
трібні факти. Для початку необхідно відвідати місце, де
колись нібито з'явився Аамангуапа...

Але зараз я не можу вирушити туди. Передусім мушу
виконати завдання Михайла Дмитровича — з'ясувати при-
чину загибелі двох людей і робота в районі підводних
нафтопромислів. У тих місцях з катера помітили дивну
морську тварину, схожу на легендарну Нессі,— не менше
двадцяти метрів завдовжки. Чи могла вона зруйнувати
труби нафтопроводу, потягти кудись або проковтнути лю-
дей і робота? На катері були й інші вузькоспеціалізовані
роботи. За командами з судна вони брали участь у пошу-
ках зниклих, з'єднували труби в місцях розривів, підводи-
ли пластир і зварювали його з трубами. Вони нічого не
сповіщали про чудовисько, що напало на промисли. На
запити відповіли, що ніякого чудовиська не було.

Проте мешканці підводного міста-лабораторії доповіда-
ли, що кілька разів бачили за прозорими пластмасовими
стінами страхітливу тінь...

Віддалік з'явилася барвиста заграва. Вона тяглася до
обрію — наскільки охоплював погляд. У ній переважали
червоний і зелений кольори. Червоний переходив у багря-
ний, зелений — у жовтий. У воді стояв важкий густий за-
пах з багатьма відтінками—так не пахли ні косяки риб,
ні скупчення морських тварин, ні придонний планктон, ні
рослини. Безперечно, це був запах міста.

Я послав і багато разів повторив сигнал про своє при-
буття. І коли через кілька хвилин увійшов у зону прожек-
торів, їхнє світло вже було приглушене — воно не сліпило
мене. Ворота-шлюзи в першу приймальну камеру відчини-
лися. З тихим свистом почали працювати насоси — вода
зійшла, і відчинилися двері в другу камеру, де мені нале-
жало пройти через іонні душі. В третій камері я прийняв
звичайний душ і перевдягнувся.

Після того я зайшов до вестибюля підводного міста,
де мене зустрічали люди. Двох з них я знав завдяки порт-
ретам і статтям у журналах. Третьою була жінка — висока,
з довгою шиєю і густим, коротко підстриженим волоссям.
Коли вона повертала голову, волосся розліталось, і їй до-
водилось весь час поправляти зачіску.

Її очі зустрілися з моїми, спалахнули, ніби впізнавали
старого знайомого. Жінка ступила крок мені назустріч, гу-
би її ворухнулися, готові вимовити ім'я. Але вона одразу
ж завмерла, примруживши очі й усе ще подавшись уперед,
назустріч мені, однак уже досадуючи на себе за поквап-
ливість.

Що їй здалося? Ми ніколи раніше не зустрічались. Адже
я помилитись не міг, пам'ять ще не зраджувала мене.

Я відвів очі. Проте відчував на собі її погляд, в якому
була не просто цікавість.

Мені відрекомендували Людмилу Вєтрову як біолога,
"найчарівнішу з наших русалок". Сам професор Вєтров
виявився міцним струнким чоловіком з важким крутим під-
боріддям. Його темні очі з-під ріденьких білих брів уважно
дивилися на мене.

— Раді бачити вас у нашому місті,—сказав професор
голосно. Надто голосно й співуче. Він чомусь був ніби
стурбований моєю появою.

Професор на якусь мить затримався, потім поквапливо
подав мені руку. Я запам'ятав цю мить і цю поквапли-
вість — навмисну, щоб випередити дружину, і те, як він
тримав руку, вигнувши долоню човником, щоб вона менше
торкалася моєї долоні, його рука була холодною і сторож-
кою—випещене п'ятипале звірятко, що сунулося в пащу
левові й напружено очікує, чи не зімкнуться ікла.

А от рука його дружини була теплою і довірливою.

Мені показали підводне місто, його лабораторію, нафто-
комбінат, директором якого був професор Вєтров. Штучне
освітлення майже не відрізнялося від сонячного світла
завдяки постійній великій кількості ультрафіолету. Зда-
валося, що тут завжди ранок. Вздовж вулиць, викладених
різнокольоровим пластиком, на довгих вузьких клумбах
росли кущі й невисокі старанно підстрижені дерева. Квітів,
зокрема гладіолусі в, було так багато, що здавалося, наче по-
трапив до оранжереї. Люди на вулицях зустрічалися не-
часто, і всі чомусь затримували погляд на мені.

Людмила Вєтрова розпитувала мене дуже обережно.
Обережно, але наполегливо. Так, ніби хотіла з'ясувати
щось важливе для себе.

— Подивіться, яка вродлива жінка! — прошепотіла во-
на, близько нахилившись до мене і показуючи поглядом на
струнку блондинку.

— Не поділяю вашого захоплення,— відповів я.— У неї
хвора печінка.

— Що? — сахнулася Вєтрова, її брови кумедно під-
стрибнули, а світлі очі з блискучими цятками в зіницях
докірливо подивилися на мене.

— Маєш? — усміхнувся її чоловік і, звертаючись до ме-
не, промовив: — Це вона намацує грунт, шукає однодумця.

— Однодумця? Навіщо? А ви?

— Наші погляди часто розходяться. У подружжя так
завжди буває.

— Розумію. В суперечці народжується істина.

— Якби ж то...

Він знову усміхнувся, кинувши скоса погляд на жінку.

Людмила зморщила лоба.

— Не слухайте його,—сказала вона з ледь помітним
роздратуванням.— Він усе жартує. Не завжди вдало. Хо-
дімо, я покажу вам наш парк.

Ми рушили вузьким коридором вулиці. Іноді назустріч
попадалися вантажні електромобілі. Основне транспорту-
вання всього необхідного — продуктів харчування, предме-
тів побуту і одягу, наукових інструментів, устаткування,—
йшло по трубах транспортерів, що мали вихід у кожен
будинок. Електромобілі використовувалися тільки для пере-
везення негабаритних предметів, під час ремонту трубопро-
воду і в аварійних ситуаціях.

"Наш парк" виявився маленьким сквером, де росло ві-
сім дерев та десяток кущів. Зате посередині його красував-
ся басейн з фонтаном.

— Цей парк ми створили у вільний час,—сказала Люд-
мила.

Я уявив, скільки довелося потрудитися цим людям, щоб
розбити тут парк і доглядати за всіма деревами й квітами
в місті. Потужні очисники повітря, іонізатори, розпилювачі
працювали цілодобово, забезпечуючи підводне місто жит-
тєдайним повітрям. Дивлячись на "парк", я промовив:

— Гарно.

Людмила радо заусміхалася, на блідих щоках з'яви-
лися ямочки.

— Вам справді подобається?

Усміхалися всі, навіть суворий професор. Він поглядав
на жінку трохи зверхньо, але в його погляді світилося по-
чуття, яке я не міг розшифрувати. "Може, йому подобаєть-
ся виглядати сильним поряд з нею?" — подумав я, знаючи,
що і в цій думці не вистачає багато чого, щоб стати істи-
ною.

— Коли сталася аварія, наш парк мало не загинув,—
сказала Вєтрова.— Порвало трубу, що йде від киснезабір-
ника...

— Де це сталося?

— Недалеко звідси, за стіною міста. Адже парк роз-
ташовано біля самої стіни.— Професор Вєтров ступив кіль-
ка кроків і постукав зігнутим пальцем по хмарині, що, зда-
валося, пливла по синьому небу. Хмарина й небо були так
вдало імітовані, що могли ввести в оману будь-кого. Але
органи нюху й локатори вже давно розкрили мені секрети
імітації.

— Таких аварій раніше не було? — спитав я.

— Ні. Адже там надійна підстраховка. Труба має чоти-
ри захисні оболонки. Самі побачите. Я проведу вас.

— Зараз?

— Чому зараз? Завтра. Хіба ви не будете відпочивати?

— Відпочину,— сказав я, збагнувши, що він або забув,
або не знає про мої можливості: не виключено, що Михайло
Дмитрович не знайшов потрібним сповістити йому про
них.— У вас є кімнати для приїжджих?

— Є,— втрутилася Вєтрова,— але там вам буде нудно.
Можете зупинитись у нас.

— Дякую, я звик працювати й відпочивати один.—Моє
обличчя було непроникне доброзичливим. Цей вираз я ста-
ранно і довго завчав.

— Воля ваша. Ми проведемо вас до готелю,— швидко
сказав професор.

Дорогою професор і його друзі розповідали мені про
аварію, про те, як побачили таємничу тварину.

— Вперше її помітили робітники нафтокомбінату, але
добре роздивитися не змогли. Тінь виникла на фоні "не-
ба", майже на горизонті. Викликали начальника зміни, ди-
ректора. Тінь рухалась по лінії горизонту, наче обстежува-
ла входи в місто. Потім почала підніматися по "небу"...
тобто по куполу... Піднімалась повільно, звиваючись...

— Який вигляд мала тінь? Конфігурація?

— Ми помітили довгу шию, товстий тулуб, величезний
хвіст метрів п'яти-семи завдовжки. Голова, певно, дуже ма-
ленька, непомітна. Нам здавалося, що її немає зовсім.

Я не сказав йому: "Мене не цікавлять ваші припущен-
ня". З того, що він сповістив, Написав у пам'ять: "З'ЯВИ-
ЛАСЯ ЗА НИЖНІМ КРАЄМ КУПОЛА. ТІНЬ ДОВГА, З
ПОТОВЩЕННЯМ ПОСЕРЕДИНІ".

Він вів далі:

— Іноді вона різко прискорювала рух якимись імпуль-
сами, іноді зависала непорушне. Розрізнялися масивні ви-
ступи...

— Скільки їх було?

— Точно не можу сказати.

Я записав у пам'яті: "РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУ-
ХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО".

— Потім вона мовби прилипла до одного місця. Зда-
валося, хоче проникнути в місто...

В пам'ять нічого було записувати. В його словах браку-
вало об'єктивної інформації.

— Ви чули які-небудь звуки?

— Ні. Але у нас в цей час працювали механізми. Крізь
їх шум іноді пробивався якийсь свист...

— Він міг бути пов'язаний з неправильною роботою
механізмів?

— Можливо... Але раніше ми таких звуків не чули.
А згодом тінь почала віддалятись і—зникла. Наступного
дня, умовного дня, як ви розумієте, вона з'явилася знову.
Я її не бачив, однак мені розповідали робітники. Знову
вона пересувалася на фоні "неба". До вікон не наближа-
лася, наче не хотіла, щоб її побачили...

Він зазирнув мені в обличчя — як я сприймаю це його
припущення. Чи не сміюся з нього? Я вдав, що уважно слу-
хаю, хоча в пам'ять записувати було нічого. Об'єктивної
інформації нуль.

— Коли сталася аварія?

— Через день. Тоді ж загинули два водолази і робот.

— Про аварію є докладний звіт. Ми ознайомили з ним
Раду,— нагадав професор.— Можете подивитися копію.

— Дякую. Вже ознайомився.

У пам'яті чітко спливли цифри й рядки звіту. Помітні
були навіть дефекти шрифту і стрічки: напівстерта лапка
літери "л", цяточки над цифрою "б". Те, що я почув тут,
додавало дуже мало до вже відомого із звіту. Істотним бу-
ло лише повідомлення про спосіб руху тіні: "РІЗКО ПРИ-
СКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПО-
РУШНО".

— Дуже вдячний,— сказав я професорові і його дружи-
ні й для переконливості притис руку до грудей (цей жест
я спостерігав неодноразово—не лише на кіноекрані).— Ви
мені дуже допомогли.

Ми підійшли до білого будинку. На правій половині
вхідних дверей під пластмасовим ковпаком був інформа-
ційний пульт. Професор набрав на диску і клавішах код.
Одразу на табло спалахнула відповідь, двері відчинилися.

Ми зійшли на ескалатор, який і довіз нас до мого но-
мера.

— Тут вам буде затишно,—сказав професор.— Номер
невеликий, але в ньому є все необхідне.

— Наш відеотелефон 4—13,—швидко промовила Люд-
мила і повторила:—4—13. Запам'ятаєте?

В голосі чулася надія. На що?

Я зачинив двері свого тимчасового житла, оглянув його.
Номер був менший, ніж готельний, але все в ньому дуже
вдало розплановано: висувне ліжко; в кутку за дверима —
душ з перемиканням: морський, прісний, іонний; труби
ультрафіолетових стерилізаторів; пристрій мікроклімату;

стереовікно з набором пейзажів; телестіна з переносним
пультом; відеорадіотелефон з кількома екранами; теле-
тайп. Над телетайпом—світлі літери ПЗ, які показували,
що є прямий зв'язок з міським обчислювальним центром.
Пристрій ПЗ давав можливість одержати навіть ту інфор-
мацію, якої нема в обчислювальному центрі міста. ОЦ
зв'яжеться з об'єднаною мережею регіону і передасть ваше
замовлення. Якщо ви просили книгу, вам сторінка за сто-
рінкою покажуть її на екрані або надрукують з допомогою
телетайпу.

Усе це мені згодиться невдовзі, але зараз треба опрацю-
вати дані, почуті від мешканців міста, ввести їх в загальну
інформацію про аварію та загадкову тінь і спробувати зро-
бити нові висновки.

Я набрав по ПЗ код замовлення і, отримавши відповідь,
запросив у міському ОЦ дані про захисний ковпак міста:

склад матеріалу, геометрію, світлопроникність.

Потім я знову почав згадувати все, що читав і чув про
морські чудовиська. Деякі дані я перевіряв ще раз, зв'язав-
шись через ОЦ з автоматичною бібліотекою. Я роздив-
лявся на екранах зображення ящерів—знаменитої Нессі з
шотландського озера Лох-Несс, її родичів, знайдених біля
берегів Аляски, в протоці Шеліхова, в південній частині
Тихого океану. Серед них була різновидність плезіозавра
з двома парами дужих плавців і звуженим до кінця п'яти-
метровим хвостом. Довга шия увінчувалася невеликою по-
рівняно з тулубом головою.

Заскрекотав телетайп, віддрукував усе, що можна було
розшукати в бібліотеці про анатомію, "характер" та звички
плезіозаврів. Дані були досить мізерні. Доповнюючи їх ло-
гічними висновками і уявленням, я спробував змоделюва-
ти картину нападу такого чудовиська на людей і робота.
Картини не виходило. Плезіозавр не міг би подужати ні
водолазів, ні робота.

Нараз кімната освітилась яскраво-оранжевим свіченням
і пролунав сигнал загальної тривоги. Майже водночас
озвався сигнал відеотелефону. Я ввімкнув екран, на ньому
виникли обличчя професора Ветрова і його дружини. Мені
здалося, що у Людмили тремтять губи. Проте ні, не зда-
лося.

— Зник черговий технік. Вийшов з міста, щоб закрі-
пити фланець труби. Помічник...

Те ж саме, але з уточненням місця й часу події почали
передавати по каналу загальної тривоги. Я записав у

"ТЕХНІК З ПОМІЧНИКОМ. ПОМІЧНИК НЕУШКО-
ДЖЕНИЙ. КВАДРАТ 48. ГОЛОВНИЙ СТОВБУР".

...Я прибув до вихідного шлюзу одночасно з бригадою
рятівників. Трохи згодом на електромобілі під'їхало ще
кілька чоловік. Серед них — Вєтров. Широкоплечий брига-
дир рятувальників кинув на мене ревниво оцінюючий по-
гляд з-під золотавих кошлатих брів і спитав у Вєтрова:

— Підете з нами?

Він скоса стрельнув у мене поглядом, і я збагнув, що
питання стосується й мене. Професор не квапився з відпо-
віддю, надаючи мені можливість вирішувати. Ну що ж,
коли так.

— Вийду раніше рятувальників. Де помічник?
Я зібрався був пояснити, про якого помічника питаю,
але професор покликав:

— Смирнов!

До нас протиснувся худорлявий рухливий чоловік з дов-
гою кучерявою чуприною. Зовсім молодий, років двадцяти
двох, з блідим м'ясистим обличчям.

— Розкажіть докладно, як усе сталося.

йому вже, очевидно, набридло розповідати одне й те
саме, гострота пережитого встигла притупитися. Але гіркі
складки біля губ лишились і в глибині очей миготіла роз-
губленість перед незбагненним.

— Ми з Олексієм Анатолійовичем саме закінчили кріп-
лення і поверталися в місто. Він сказав мені: "Давай до
шлюзу, небоже,— це він мене так називав,— а я затри-
маюся ненадовго, перевірю з'єднання в трійнику. Ну я,
звичайно, не послухався. Згідно з новим роз'ясненням до
інструкції в Зоні не можна лишатися одному.

Вєтров схвально кивнув, хоча Смирнов не дивився на
нього.

— Я відплив недалеко, зовсім недалеко, тільки щоб він
не помітив мене, і принишк за трубою. Звідти було видно,
як мигтить промінь прожектора на шоломі Олексія Анато-
лійовича. Раптом промінь згас. Я кинувся туди, де він зу-
пинився, але там нікого не було. Почав роздивлятись і...
може, це мені привиділось... Авжеж, привиділось, тільки
дуже ясно, ніби збоку, на самій межі видимості, рухається
величезна темна маса...

Він глибоко вдихнув повітря, збираючись щось додати,
але передумав і тільки махнув рукою.

Я спитав:

— Ви сказали "кинувся туди". Минув якийсь час? Адже
спочатку ви подумали, що просто випустили промінь з поля
зору?

— Так, але минуло не більше секунди. Напрям відшука-
ти було неважко — по трубі.

— Там була темна маса. Вам здавалося чи ви її ба-
чили?

— Боюсь помилитись. Вона була дуже велика, та й ді-
лянка моря з того боку була майже чорною.
"Темна маса".

— Конфігурація?

— Не розібрав. Від неї ніби тяглися, звиваючись, смуги,
схожі на щупальці,.. Це було недовго...

— Вона не наближалася до вас?

— Ні. Вона ніби відходила в протилежний бік.
"Нуль".

— Дякую.

Я кивнув йому і попрямував до шлюзової камери.

— Одягнете костюм "Зета"? —спитав хтось з рятуваль-
ників.

Я не враз усвідомив, що питання стосується мене, і
здивовано глянув на того, хто питав. Він уже простягав
мені целофановий пакет. Бригадир штовхнув його ліктем.
і вже за спиною я почув приглушений шепіт:

— Ти що, навіщо йому "Зета", він же...
Я натиснув кнопку — і шлюзові двері розсунулися. Сту-
пив у камеру...

Я на мієвд події. Тривога розлита у воді: запах тривоги,
відчуття тривоги, стан тривоги... Що чи хто випромінює
небезпеку? Чудовисько?

Я ввімкнув великий сонар, посилив роботу органів нюху.
Глухо. На екранах немає сплесків. Ніяких ознак великого
працюючого організму.

Можливо, відчуття тривоги в мені самому, в моєму моз-
ку, в помилковості моїх припущень? Я проаналізував низку
думок і відчуттів, як.і привели мене в стан тривоги: так
прокручує шахіст послідовність ходів, що дозволили супро-
тивникові добитися переваги. Але на відміну від шахіста
мені спочатку треба визначити, хто в даному випадку є
супротивником. Чи не граю я сам проти себе?

Слухняно ввімкнулася система вищого контролю, за-
свідчивши, що мій мозок функціонує нормально.

Я не бачив супротивника, однак знав ходи. А це вже
немало. Утримувався від поквапливих припущень. Моде-
люючи на основі своїх обчислень можливі ситуації заги-
белі людей і робота, я водночас не давав повної волі своїй
уяві...

. Отже, сигнали про небезпеку виникли зовні. Загадко-
вість смерті трьох людей, зникнення робота... Чи досить
цього, щоб з'явилося передчуття нової смерті? Хто ж може
бути її винуватцем? Де він криється? Де станеться непо-
правне? Тут, у сорок восьмому квадраті?..

Мої органи працювали з повним навантаженням і все-
таки не могли виявити джерело небезпеки.

Квадрат сорок вісім відкритий мені. Я оглянув і прони-
зав його промінням локаторів, прослухав і обстежив орга-
нами нюху — в ньому не було нікого, хто б ніс небез-
пеку.

Я втомився від напруження. Мене почало охоплювати
заціпеніння. Організм рятувався від перевантаження. Галь-
мування відчутно оволодівало мозком, органами нюху, со-
нарами, локаторами, м'язами рук, ніг, допоміжних плав-
ців... Я не чинив опору гальмуванню, навіть сприяв його
поширенню по тілу. Чим повніше розслаблення, тим мен-
ше часу потрібно для відпочинку.

Я ширяв у воді непорушний, невагомий, без думок, без
бажань, у лагідній дрімоті, в знемозі, майже неживий, як
листок водяної лілії, як пагін водорості в стоячій воді. Я і
середовище — єдине ціле, я ніби розчинився в ньому, об'єд-
нався з матір'ю всіх живих істот, відчув себе його части-
ною.

Такий стан — шлях назад, до витоків еволюції. Цілко-
вите відокремлення — шлях вперед: можливість пізнання
себе, середовища. Одне втрачаєш, інше знаходиш. Втра-
чаєш у відчуттях — здобуваєш у спостереженнях.

Важливо придбати більше, ніж втратиш, утримати тон-
кий баланс між відривом і єднанням, зберегти відносну
гармонію з середовищем, яке породило тебе, і віддалитися
від нього настільки, щоб провадити спостереження за ним.
А потім, нагромадивши спостереження, піти ще далі...

Гальмування минає само собою. Мій відпочинок закін-
чився. Ще раз промацую і прослухую локаторами квадрат.
Ніде нічого, вартого особливої уваги. А втім, ген там, уда-
лині, на фланці муфти, яку закріпляв технік, теліпається
уривок якогось мотузка.

Ага, це пагін водорості. Поблизу ще кілька таких, сплу-
таних клубком. І раптом — різкий сплеск на екрані.
В квадраті з'явився хтось новий. Саме хтось, а не щось...

А, це всього-на-всього акула. П'ятиметрова, біла. Кар-
хародон. Хижак, який може перекусити людину навпіл
одним рухом могутніх щелепів. Я відчув її запах, спри-
ймав хвилі, що відходили від грізного й граціозного тіла, але
мої думки були зайняті іншим. Проте довелося звернути
на неї увагу, коли вона почала звужувати свої кола навкруг
мене. її рухи ще були повільними, на перший погляд, зда-
валися лінивими, але я знав, що вона здатна на несподіва-
ні випади з швидкістю до шістдесяти кілометрів на го-
дину.

Акула була від мене вже метрів за сім. З цікавістю,
мов зачарований, я чекав блискавичного випаду. Ось очиці
її жадібно спалахнули, тіло затремтіло, ніби вона вже пере-
пилювала здобич своїми зубами. Напружились і вдарили
по воді лопаті хвоста, ракетними струменями рвонула во-
да з жабрових щілин — і хижак кинувся до мене. Акула
задерла ніс угору, її голова стала схожою на голову носо-
рога, жахлива паща, всіяна гострими трикутними зубами,
розкрилася ширше, ніж на метр. Все це тривало якісь
частки секунди.

Проте я рухався швидше—і акула промахнулася. Па-
ща-пастка закрилася, не вхопивши нічого, крім води. Аку-
ла, мабуть, була дещо спанетеличена. Але недовго. Я читав,
що акули можуть годинами переслідувати свої жертви: кро-
кодилів, поранених китів, людей, які зазнали аварії на суд-
ні. Іноді хижаки женуться за човнами і плотами, навіть
таранять їх, розбиваючи вдрузки, або стрибають через
борт і стягають людей у воду.

Розбійниця, що напала на мене, теж не думала відсту-
пати. Вона крутнулась, повернулась до мене спочатку го-
лубувато-сірим боком, потім — білим черевом і знову ки-
нулася в атаку. Мені цікаво було на практиці перевірити
її реакції. Біля самої моєї ноги розкрилася паща із зу-
бами-ножами. Кожен зуб був сантиметрів п'ять завдовж-
ки. Бюхвилі, які йшли від акули, змінилися...

Бідолаха-хижачка. Зімкнути щелепи їй не вдалося.
Енергетична оболонка, яка покривала мене, подарувала їй
кілька розрядів.

Акула кинулася навтіки. Та де там! У мене майнула не-
сподівана думка: а що коли ця хижачка не вперше напа-
дає на людину? Може, вона — людожерка? І тут, у цьому
квадраті, де двічі знайшла здобич, постійно підстерігає,
чатує на нові жертви? У мене не було часу детально ана-
лізувати свій здогад. Я стрімголов кинувся за акулою, наз-
догнав її, схопив за хвіст однією рукою і відчув, з якою
силою маю справу. Певно, ця рибка без зусиль потягла б
по морю невелике судно.

Мої м'язи напружились, а коли розбійниця мимоволі
повернулась, я схопив її другою рукою за ніс і стиснув йо-
го Тритонне тіло несамовито засіпалося в моїх руках. На
мить я відпустив хвіст, дістав автоскальпель із шприцем,
упорснув акулі снодійну речовину і, трохи зачекавши, роз-
поров біле черево.

Як я й передбачав, акула вже зустрічалася з людьми.
Я знайшов у неї в шлунку прищіпки від підтяжок і кілька
флотських ґудзиків. Але доказів, які свідчили б про іі зна-
йомство з аквалангістами та водолазами, не було.

Я продовжував анатомувати рибу, і мені відкрилася
жахлива картина. В її череві були дитинчата. З пащі од-
ного напівембріона, що ледь сформувався, стирчав хвіст
другого. Ті акуленята, що сформувалися на кілька днів або
годин раніше, вже в материнському череві прагнули по-
жерти своїх молодших братів і сестер. Переді мною була
одна з моделей еволюції в мініатюрі, одна із сторін мате-
рі-природи...

Тим часом розпорота й випатрана акула вже очуняла
після порції снодійного. Майже з колишньою силою вона
намагалась вирватись на волю. Я був уражений її життє-
здатністю і пожалів бідолашну тварину, приречену ще до
народження бути нещадним хижаком.

Хіба акула винна в своїй долі? Хіба вона вибирала спо-
сіб життя, програму своїх дитинчат?

Що скажете, Михайле Дмитровичу, добра ви душа? Як
виправдаєте матір-природу. Я ніби бачу здивування у ва-
ших очах. Так, так, я пригадую ваші слова: "Не можна роз-
глядати природу з погляду людської моралі". Мабуть, ли-

ше ви, вчителю, з вашою безмежною добротою могли б
сприймати те, що я зараз побачив, без обурення. Певне,
ви мене б поправили: "Не з добротою, а просто з розу-
мінням". Даруйте, нехай так, я все пам'ятаю, проте при-
миритись не можу.

Я ввів акулі миттєво діючу отруту і почав обстежувати
трубопровід. У кількох місцях з'єднань, зокрема в тих міс-
цях, де труба торкалася підпор, застряли довгі жмути во-
доростей. Від них ішов різкий запах. Звідки вони тут узя-
лися? Чому жмути? Яким чином водорості збилися в жму-
ти? Адже течія тут не відчувається...

Я зробив хімічний аналіз водоростей, потім обстежив
дно довкола міста. Водоростей було дуже багато, але во-
ни відрізнялися за кольором, запахом і складом від тих,
що жмутами повисли на трубах. Різні види? Але запах...
Запах гниття, до того ж дуже сильний... Надто сильний
для невеликого жмута...

Несподівано в мої думки ввірвався сигнал нещастя,
крик про допомогу. Він був дуже виразним, я одразу ви-
значив, звідки він іде, взяв пеленг.

Квадрат сімнадцять! Вода вирувала за мною, мов за
потужним глісером. Я мчав на граничній швидкості, яку
тільки здатен був розвивати.

Переді мною — троє чоловіків, котрих я бачив біля шлю-
зу. Зараз вони смертельно налякані, метушаться безладно,
туляться докупи. В одному з них я впізнав бригадира. Від
нього йшли концентричні хвилі переляку, схожі на ті, що
йдуть від пораненої або загнаної в пастку риби.

— Що сталося? — передав я йому на радіохвилі.
Він вражено глянув на мене. За склом маски ворухну-
лися безкровні губи:

— Професор! — почув я.— Зник професор Вєтров.

— Коли й де?

— Він вирішив піти з нами. Весь час був поряд зі
мною. А потім хтось із хлопців помітив, що пошкоджено
опору. Професор поплив до неї, десь метрів за сорок, не
далі. А потім зник, он там..

Я кинувся туди, куди він показав. Увімкнув прожекто-
ри. Побачив ліс водоростей. Гори водоростей. Зграї риб.
Придонний планктон. Дивний запах. Невже тут хтось при-
чаївся? Ультразвукові щупи й інфравізори не вловлюють
нових сигналів. Якщо поблизу є організм, він мусить діяти,
щоб жити. Хоч би як він крився, він не може не дихати, не
поглинати розчинені у воді кисень, вуглець та інші речовини.
Але сигналів немає, крім тих, які йдуть від трьох водола-
зів. Мені подумалося, що на місці Вєтрова міг бути хтось
інший, і ця несподівана думка викликала в мені не зна-
ний досі неспокій. Здалося, що хтось здалеку стежить за
мною, обмацує липким, недобрим поглядом. Вперше я пе-
реживав відчуття, про які раніше тільки читав у книгах.
Що ж зі мною діється? Радіти цьому перетворенню чи жу-
ритися?

Раптом у заростях водоростей я побачив сліди, схожі
на широку колію з численними відгалуженнями.

Я поплив над колією, тримаючи в руці розтруб генхаса¹.
Тепер уже не цікавість була моєю рушійною силою. Вона
лишилась, однак на перший план вийшли інші почуття,
стали головними спонукальними причинами, головними
моделями поведінки. І найнесподіванішим серед них був.
азарт погоні.

Слід уривався перед горою, що заросла водоростями.
Колія закінчилася так різко, неначе істота, що проклала
її, випарувалась...

Я зупинився спантеличений. Чому істота мусила випа-
руватись? Вона могла просто змінити площину руху —
горизонтальна вертикаль. Можливо, зараз вона ширяє на-
ді мною, збираючись впасти вниз? Я подивився вгору—ні-
кого. Ультразвукові щупи й локатори, як і раніше, фіксу-
вали тільки трьох людей. Вони пливли за мною, увімкнув-
ши водометні двигуни скафандрів, і скоро відстали.

Проте за всіма законами матеріального світу істота не
могла зникнути безслідно. І, виходить, вона десь тут, а я
не здатен її виявити. В чому ж річ? Які механізми в мені
не довершені?

Тепер цікавість діяла, мов батіг, подстьобувала мозок,
примушувала напружено працювати, шукати допущені по-
милки, варіанти рішень. І несподівано у мене з'явилася пі-
дозра, що у своїх пошуках я припустився панічного про-
рахунку. Стрічка пам'яті пішла в зворотному напрямку, і
я знайшов помилку. Вона сховалася, замаскувалась, як у
коконі, в слові "істота". Чому я вважав, що вбиває людей
істота. Тому що розповідали про чудовисько? Піддався
містифікації?

Але, по-перше, чудовиська могло взагалі не бути.

По-друге, якщо воно й існує, то не обов'язково винне в
смерті людей. Існування чудовиська і смерть людей могли
збігтися в часі.

Перейдемо до останнього випадку. Я бачу слід. Обду-

^{1 Г е н х а с
— генератор хаосу, який видає направляючу хвилю,

здатну змінити біоритми таким чином, щоб
зруйнувати будь-який орга-

нізм.

рений моделлю "чудовисько-смерть", я
міркував так: ос-

кільки сталися нові зникнення людей, вони мусять
мати

зв'язок з чудовиськом. Але вихідна логічна
посилка по-

милкова. Слід, який я бачу, може належати машині
або

апарату... будь-якому геометричному тілу певних
розмірів

і конфігурацій... І з певним запахом. Таким, як
оцей... За-

пах гниття рослинних мас...

Пам'ять підказала, де й коли я відчував
такий запах...

Тієї ж миті величезна гора водоростей,
біля якої ури-

вався слід, заворушилась і зрушила з місця. З неї
двома

ракетними струменями вдарили гази гниття. Гора
поповз-

ла, тягнучи за собою довгий хвіст і залишаючи
широку

колію. Вона вдяглася в іскристу луску, що
складалася з

міріадів повітряних пухирців. Піднялася, наче
дирижабль,

потім знову опустилася. Гора почала змінювати
обриси, з

неї витяглася "шия", "щупальці". Одне з них
простяглося

до мене, закрутилося круг пояса, потягло. Я
спробував звіль-

нитись, рвонувся і заплутався в сотнях живих
мотуз-

ків. Рвонувся ще раз — заплутався ще більше.

Довелося ввімкнути генхас, відрубати
"щупальці" від

основної маси, розбити гору на частини. Кожна
частина

продовжувала рухатися, гублячи сплутані
підгнилі клубки

водоростей, наче шматки тіла.

Я ввімкнув локатори на пошук металу і
почув чіткий

сигнал. Підозра перейшла в здогад. В одній з
частин "чу-

довиська", в ненаситному його "череві", я знайшов
намерт-

во сповитого робота, що витратив усю енергію
своїх аку-

муляторів на марну боротьбу з "чудовиськом", до
зустрічі

з яким він був не підготовлений, бо ніколи з ним
не зу-

стрічався і не міг завчасно розпізнати
небезпеку, а в прог-

рамі не мав ніяких вказівок.

У мене не було часу займатися роботом,
передусім тре-

ба знайти професора Вєтрова. "Чудовисько"
проковтнуло

його близько трьох годин тому, тож, можливо, він
ще жи-

вий. Але шукати людське тіло у величезній,
переплутаній

масі було так само важко, як голку в копиці сіна.
Вільно

ж оперувати променем генхаса і розчленяти масу
на неве-

ликі частини я не міг, боячись убити професора,
якщо яки-

мось дивом він ще живий. Біолокатори погано
допомагали,

сигнали від скупчення водоростей і мільйонів
дрібних іс-

тот зливалися, накладалися один на одного.

Коли я помічав підозрілий горбок або
впадину, я ки-

дався в перевиту клубком масу, ризикуючи
заплутатись.

Мені вдалося відшукати трупи двох людей. Вони
з'їдені

мешканцями "водоростевого чудовиська", отже,
пробули

в його "тілі" досить довго. Напевно, це ті
водолази, що

зникли першими. Які ж бактерії зуміли розчинити
ткани-

ну їхніх костюмів? У мене не було часу
розгадувати цю

загадку. Хвилини, десятки хвилин спливали швидко,
тану-

ли у вирі, в темній ямі. Від утоми шуміло в голові.

Я знову й знову штурмував рештки
"чудовиська", при-

мушуючи працювати на межі можливого всі органи
пошу-

ку, поки не знайшов ще двох людей: спочатку
мертвого

техніка, а потім — професора Вьтрова. На жаль,
профе-

сор теж був мертвий.

Знайомий запах — запах "чудовиська" —
йшов від тру-

пів Отже, всі вони задихнулися, витративши в
марній бо-

ротьбі запаси кисню із своїх балонів, або...

Кінчиком язика я доторкнувся до того
місця на костю-

мі професора, де шолом з'єднувався з коміром,
потім—до

плями, де вже почала з'являтися тріщина в
пластику. За-

пустив "внутрішню лабораторію криміналістики".
Порів-

няльний аналіз показав: "чудовисько" виділяло
алкалоїд.

Причому алкалоїд містився лише в тих водоростях,
які бу-

ли в глибині "тіла". Зовні вони майже нічим не
відрізня-

лися від водоростей, що утворювали "шкіру" або
"щупаль-

ці". Алкалоїд з домішками щавлевої і сірчаної
кислоти роз-

чиняв тканину скафандрів.

Ці дослідження підказали мені
незвичайний висновок:

у зоні міста, живлячись його відходами,
піддаючись впливу

випромінюваної ним енергії, морська флора і
фауна, зо-

крема й водорості, змінювалися. Змінювалися
настільки, що

водорості об'єднувались у велетенські
угруповання і на

різних його рівнях перероджувалися. Втім,
біологам дав-

но відомо, що деякі водорості різко змінюються,
іноді ди-

вовижно, при зміні складу або температури води. В
лабо-

раторних умовах вдавалося викликати таке ж явище
під-

вищенням або зниженням тиску. Траплялися
випадки, коли

вчені несподівано відкривали, що водорості, які
раніше від-

носили до різних видів, насправді належать до
одного. Од-

нак у даному випадку процес пішов ще далі. Життя в
уг-

рупованні змінило поведінку й структуру
водоростей, ви-

кликало мовбито розподіл функцій. З'явилася
спеціалізація:

водорості захоплення і полювання,
водорості-двигуни, що

виробляли гази, водорості шлунку, що виділяли
відповідні

кислоти і розчиняли "їжу". Так випадкове
угруповання по-

ступово переростало в угруповання-організм...

Отак міркуючи і вже пробуючи скласти
рівняння для

опису процесу, я перетягнув трупи людей туди, де
зали-

шив робота. Потім звільнив від пут і його. Всі
вони —

четверо людей і робот — зараз були однаково
мертві, тіль-

ки робот мав перевагу перед своїми господарями —
його

можна було оживши. Для цього досить зарядити його
аку-

мулятори, зачистити окислені контакти і
з'єднання блоків.

Він — машина, витвір людей — був у чомусь
досконалішим

за своїх творців. І в цьому полягав початок шляху,
який

я мав дослідити. Не тільки для себе...

Із своїм жахливим вантажем я вирушив у
дорогу, ду-

маючи про підводного вбивцю. Отже, можна сказати,
що

чутки підтвердились — "чудовисько" існувало. І
якщо вду-

матись і дещо згадати, то не таким уже
незвичайним ви-

глядатиме "чудовисько", винне в загибелі
чотирьох людей

і робота. Хіба мандрівників поїдають тільки хижі
звірі?

Хіба не тонуть вони в річках? Хіба не засмоктує їх
дра-

говина, не поглинають сипучі піски? Хіба мільйони
людей

не гинуть від землетрусів, від виверження
вулканів, спале-

ні вогнем земних надр? Чому в будь-яких нещастях
обо-

в'язково шукають зажерливих диких
звірів-чудовиськ? Хі-

ба мати-природа не стає іноді нещадним монстром,
який

пожирає власні творіння?

Я пригадав ембріонів у акулячому
череві й зрозумів,

що мені ще не раз доведеться з жахом, жалістю і
спів-

чуттям згадувати цих безталанних дітей природи,
які ні-

би уособлювали принцип боротьби за існування.
Невже

тільки так могло виникнути й існувати земне
життя?

Уловлювачі променистої енергії
перетворювали Ті у ве-

ликі молекули — охоронців енергії, починалася
велика кри-

вава гра: добувачі енергії поїдали один одного,
утворюва-

ли піраміду, де одна ступінь нічого не знала про
іншу. Але,

безконечно ускладнюючись, вони врешті
утворювали ро-

зум, який здатний вмістити в себе й усвідомити
всю піра-

міду—від основи до верхівки—визначити
вісь-напрямок

зросту і дізнатися, куди вона спрямована..

Та невже тільки так, через усю цю кров і
біль? Невже

немає іншого шляху для Експериментатора природи?
Ска-

жіть мені, експериментаторе Михайле Дмитровичу?
Чому

ви в своїх дослідах можете бути добріші за
природу, у

якої набагато більше можливостей? їй немає діла
до лю-

дей? Виходить, і людям немає до неї діла, чи є
тільки то-

му, що вони залежать від неї А якщо перестануть
залежа-

ти? Ви насмішкувато усміхаєтесь, учителю, ви
хочете ска-

зати — "не перестануть ніколи"? Пригадую, ви не
любите

слова "ніколи". І я його не люблю. Ненароком
вихопилось,

Отож, коли люди перестануть залежати від
природи...

Ви знову хочете щось заперечити,
вчителю...

Я так виразно уявляю вас у білому
халаті, надітому на

сірий піджак і завжди застебнутому не на ті
ґудзики. При

гадуєте, коли одного разу я побачив його акуратно
зас-

тебнутим, то не впізнав вас? Це було давно, у моєму
ран-

ньому дитинстві. Ви так весело сміялись над моєю
помил-

кою, запрошуючи і. мене посміятися над нею. Але
зараз

нам обом не до сміху...

Я побачив водолазів, що пливли назустріч...

Мені не хотілося бачити її такою — з
сумною зморшкою

між бровами, з тремтливими губами, її очі блищали
сухо

й гостро, хоча для неї зараз ліпше було б дати
волю сльо-

зам. Ці очі не зупинялися ні на кому з оточуючих,
крім

мене. І щоразу в них спалахували іскорки надії.
Надії на

що? Ніхто не може оживити її чоловіка. Втішати я
теж

не вмію.

Проте вона ждала не втіхи. З самого
початку нашого

знайомства, з того моменту, коли ми вперше
побачились,

вона щось згадала й хотіла, щоб згадав і я. Але що
я міг

згадати, якщо побачив її вперше? Та чи вперше?
Часом

мені починало здаватися... Чи варто звертати
увагу на те,

що здається, якщо воно не підтверджується
фактами? Ні,

не варто. Треба неухильно дотримуватись цього
принципу,

твердо встановленого для себе.

Я думав про "чудовисько" й про те, чим
воно виявило-

ся насправді. Мешканців підводного міста підвели
дві про-

тилежні речі, що співіснують, хоч як це дивно,
разом: над-

мір і брак уяви. їх лякали вигадані ними жахливі
монст-

ри, і вони не могли уявити чудовиська,
сконструйованого

природою із звичайних водоростей. Тому вони
спокійно

пропливали повз принишклу гору сплетених
водоростей.

Саме так люди іноді селяться поблизу дрімаючого
вулка-

на...

Я доторкнувся пучками пальців до
округлого плеча

жінки.

— Мені час, Людмило Борисівно...

Я приготувався зустріти її погляд, але вона
тільки ниж-

че схилила голову.

— Ви не могли б лишитися тут ще трохи?
День, два...

— Навіщо? Жителям міста більше не
загрожує небез-

пека.

— Ваша правда.— її тон протирічив
словам.— Проща-

вайте. На вас чекають великі справи.

Фрази були логічні й справедливі,
проте мені аж ніяк

не сподобався тон, що ним вони були скавані. Щось
схоже

на співчуття ворухнулося в мені. Невже хочеться
викона-

ти її прохання й побути тут "ще
трохи"—два дні? Наві-

що? Ні, в цьому немає сенсу.

— До побачення, Людмило Борисівно.
Може, ще зу-

стрінемось.

Тоді я не думав, що мої слова стануть
пророчими —

просто в ту хвилину спало на думку прислів'я про
гори,

які не зустрічаються, і про людей... До речі, гори
теж мо-

жуть зустрічатися під час великих землетрусів...

— До побачення,— прошелестів її голос,
і раптом ме-

ні здалося, що подібне зі мною вже бувало, що
колись ду-

же давно я чув її голос з такими ж інтонаціями.
Ввімк-

нув СВК: трикутник ідеально рівнобедрений —
отже, серйоз-

них аномалій немає. Але в пам'яті немає й
інформації

про зустріч з Людмилою Борисівною до відвідин
підвод-

ного міста. Чи пов'язано це з таємницею, яку я не
можу

розгадати?

Раптом я спіймав себе на тому, що
силкуюсь не дума-

ти про Людмилу Борисівну. Оце так новина?
Виходить,

мені хочеться думати про неї. ХОЧЕТЬСЯ ДУМАТИ ПРО

НЕЇ? ЧОМУ? ЧОМУ? АДЖЕ РІВНОБЕДРЕНІСТЬ ТРИ-

КУТНИКА НЕ ПОРУШЕНО...

Частина друга

ПЛЕМ'Я

Я продовжував свій шлях. Мене квапило
вже не лише

завдання Михайла Дмитровича і бажання розгадати
та-

ємницю. Виник інтерес — жагучий, нездоланний.
Мене ду-

же цікавила історія, яку розповідали золоті
таблички, зна-

йдені в трюмі затонулого галеона: про бога
Аамангуапу, про

стародавній народ,—підтвердити а чи спростувати
гіпоте-

зи, що виникли у мене. Для цього треба було
передусім

добратися до тих країв, про які розповідало
послання ца-

ря. Але дорога туди була далекою, а та сама
цікавість, яка

підштовхувала й вела вперед, частенько
затримувала мене

в дорозі...

Зненацька здаля почувся шум, вереск,
хрипке ревіння.

На галявину, накульгуючи, вискочив шимпанзе.
Шерсті

звисала з нього жмутами, очі люто виблискували.
Він жа-

лібно вив. Його переслідувало кілька шимпанзе на
чолі ;

величезним самцем, очевидно, ватажком.
Вигляд у ватаж

ка був страшний: у вищиреній пащеці жовтіли
здоровенні

ікла, волосся піднято сторч. Він тягнув за собою
велику

гілку, гатив нею по деревах. Час від часу він
підбігав до

якого-небудь дерева і розгойдував його,
демонструючи

свою силу.

А втім, це було зайвим, оскільки
противник і не думав

про опір. Однак згодом я зрозумів, що помилився,
недо-

оцінив утікача. Він раптом зупинився і
повернувся до пе-

реслідувачів. Ні, він іще не здався! Наступної
миті обхо-

пив обіруч стовбур дерева і з погрозливим
"у-хо-хо" став

щосили його трясти.

Тепер зупинились переслідувачі.
Втікач скористався

цим, підскочив до одного із найслабших самців, що
супро-

воджували ватажка, видер у нього з лап гілку.
Мавпи сах-

нулися.

Я оцінив відчайдушну мужність одинака.

Ватажок розлютився ще більше. З пащі в
нього потек-

ла слина, він стрибнув на втікача, і той ледве
встиг ухи-

литись. Решта мавп поспішили до місця сутички.
Втікаче-

ві нічого не лишалось, як визнати свою поразку.
Він став

присідати на місці, схилився перед ватажком аж до
зем-

лі й притиснувся губами до його стегна. Але
переможець не

змилостився. Він вкусив переможеного, скочив на
нього

верхи і заходився щосили лупцювати його ногами.

Кепсько було б бідоласі, але, зібравши
рештки сил, він

вислизнув з-під свого розлюченого ворога і,
накульгуючи,

побіг геть від лісу по рівнині, вкритою високою
травою.

Ватажок і решта мавп недовго
переслідували його. Чи

то вирішили, що достатньо провчили
непокірливого, чи то

не наважились відриватись від знайомих місць.

Тим часом утікач мчав усе далі й далі
по рівнині. Я вже

втратив його з очей, як раптом він з'явився знову.
Він біг

назад, до лісу, петляв, голосно кричав. Якісь
звірі гнали-

ся за ним. Ось кілька переслідувачів забігли
збоку, явно

наміряючись відрізати йому дорогу до рятівної
зеленої

стіни.

Тепер уже було видно, що це зграя диких
собак. Вони

переслідували здобич за всіма правилами
полювання. То-

ді як одні з них виконували роль загоничів, інші
намагались

перехопити жертву. Собак було надто багато, вони
оточи-

ли мавпу з усіх боків.

Шимпанзе зацьковано оглянувся на всі
боки, поки не

зустрівся поглядом зі мною. І тут же кинувся
бігти до ку-

щів, за якими я ховався. Чулося його уривчасте
дихання —

сили бідолахи вже кінчалися.

Він упав біля моїх ніг, і зграя з
голосним гавканням

оточила нас. Я з цікавістю розглядав собак.
Зустрівши не-

знайомого противника, вони не зразу наважувались
ата-

кувати. Собаки мали жалюгідний вигляд, ребра
ходили

ходором, жадібно палали очі, слина летіла з
розкритих па-

щек. Мені було шкода їх. Чи маю я право втручатися
в

природний процес, хоч би яким жорстоким він мені
здавав-

ся? Адже нещасні звірі не винні в тому, що їм
хочеться

їсти...

Худий пес із жмутками розкиданої
шерсті на загривку

стрибнув на шимпанзе, але я встиг накрити мавпу
своєю

захисною енергетичною оболонкою. Відкинутий
невідомою

силою, пес закрутився дзиґою на місці, злякано
виючи.

Щоб запобігти подальшим безплідним атакам собак, я

витягнув руку й послав кілька сигналів. І тут
удруге оці-

нив не лише сміливість, а й кмітливість свого
підзахисно-

го. Побачивши, що собаки тікають, він теж витягнув
свою

руку, наслідуючи мене.

Зграї давно й слід прохолов, а він і не
думав тікати

від мене. Спершу насторожено стежив за мною
маленьки-

ми сумними очима, потім схилився в покірливій
позі. Він

дозволив навіть торкнутися своєї голови, правда,
при цьо-

му весь тремтів. Мій дотик заспокоїв його.'
Невдовзі він

освоївся до такої міри, що намагався наслідувати
мої жес-

ти й ходу. Його увагу привернув футляр із
складаним ін-

струментом, що висів на моєму поясі. Він кілька
разів обе-

режно торкався його кінчиками пальців. Цікаво, чи
зможе

він сам знайти йому застосування?

Я відстебнув інструмент і простягнув
йому разом з фут-

ляром:

— Бери, Ух.

Так я назвав його за сполучення звуків,
які він часто

повторював.

Ух не примусив себе вмовляти. Він
схопив футляр і за-

ходився його розглядати. Скоро він примудрився
розстеб-

нути кнопку і витягнути з футляра інструмент, що
виблис-

кував на сонці. Він розглядав його, повертаючи то
так, то

сяк, піднімав над головою, замахувався, ніби
збирався ки-

нути. його очі то тьмяніли, то яскраво
виблискували, і рап-

том він зірвався з місця і, розмахуючи
інструментом, ки-

нувся в гущавину лісу.

Я ледве встигав за ним, намагаючись не
загубити з

очей.

На невеличкій галявині кілька самців
шимпанзе, в то-

му числі й ватажок, побачивши Уха, погрозливо
загарча-

ли. Ватажок потягнувся до великої гілки. Проте Ух
випе-

редив його. В кілька стрибків він опинився перед
трьома

самцями з почту ватажка і замахав інструментом.
Налякані

блиском металу, мавпи розбіглись.

Я лишався разом із стадом шимпанзе
кілька днів, сте-

жачи за Ухом. Він поступово, але наполегливо
утверджу-

вав себе в ролі ватажка, щоразу вдаючись до
залякування

суперників блискучим інструментом, з яким не
розлучався

ні на хвилину. Коли ж я забрав у нього зброю, він
при-

стосував для цієї мети... самого мене. Так, він
демонстру-

вав своїм родичам дружбу зі мною і користувався такими

прийомами, що я не переставав дивуватись. Іноді
мені

здавалося, що я бачу паростки людської поведінки,
яка

згодом, ускладнившись, стане майже несхожа на
ниніш-

ню і не просто буде дошукатись першопричин.

Ось тоді вперше зародилась у мене
думка про експе-

римент, з допомогою якого я спробую перекинути
місток че-

рез прірву, що розгородила між собою різні види
живих

створінь.

Ух досить швидко запам'ятовував
комбінації знаків —

рухи пальцями, руками, головою, і вчився
розбиратися в

їхньому значенні.

Одного разу він прибіг до мене вкрай
схвильований і

показав знак — "людина".

Я сказав:

— Покажи мені їх. Веди.

Слово "веди" Ух розрізняв
безпомилково. Він махнув

мені рукою зовсім по-людськи, запрошуючи йти за
ним.

...Край великої галявини кілька
десятків людей утво-

рили коло. На них майже не було одягу, якщо не
рахува-

ти пов'язок з листя на стегнах у декотрих жінок.
Зго-

дом я дізнався, що цей "одяг" носять лише
наречені.

В центрі кола стояв літній чоловік. До ніг у нього
були при-

в'язані великі мушлі. Він розхитувався і співав
щось туж-

ливе. Я постарався підійти поближче, щоб
розібрати слова.

Ось старий почав підстрибувати, мушлі
заторохтіли,

мов кастаньєти. Звуки були лункими й чіткими, і я
здога-

дався, що в мушлі покладено камінці. Старий
закрутився

дзиґою і в знемозі впав на землю.

І враз коло розпалося на три частини. В
одній були

тільки чоловіки, в другій — молоді жінки в
пов'язках, у

третій — чоловіки й жінки різного віку.

Чоловіки з першої групи мімікою й
жестами звертали

на- себе увагу дівчат. Вони звивались,
напружували м'язи,

кидали списа, розмахували дрючками, ламаючи
гілля,—

імітували полювання, напад на ворога, захист
своїх жител

і своїх жінок.

"У цих змаганнях є свій сенс,—думав
я.—Юнак мусить

довести, що має право на Потомство, що зможе
прогодува-

ти майбутню сім'ю. Цікаво, чи багато хто з юнаків
цивілі-

зованого світу склали б такі іспити на
зрілість?.."

Змагання юнаків тривали до темряви.

Звичайно, ніщо не заважало мені
спостерігати життя

племені здалеку. Та хотілося познайомитися з
цими людь-

ми ближче.

Я пригадав книги про
вчених-дослідників: істориків,

археологів, біологів. Знайомство з новим
племенем усі ман-

дрівники починали з подарунків. Отже, і мені
треба насам-

перед підібрати подарунки для племені. Але які? В
моє-

му речовому мішку були предмети, на мій погляд,
мало

придатні для цих людей. Хіба що... мило...

Я дістав його, розірвав обгортку,
підкинув на долоні.

Так, мабуть, цей подарунок годиться. До речі,
перевірю їх-

ню кмітливість: чи здогадаються вони про його
призначен-

ня? До мила додам плитку шоколаду, трохи насіння
рису

й сорго.

Вдосвіта я відніс дарунки на галявину
й розклав їх на

видному місці. А сам виліз на дерево і
приготувався спо-

стерігати.

...Спочатку на галявині з'явилося
кілька молодих вої-

нів. Вони майже водночас помітили дарунки і
кинулися до

них, відштовхуючи один одного. Найспритніший з
них уже

простягнув руку до мила, але враз, переляканий, з
криком

відсмикнув її. В чому річ? Йому щось здалося, чи
він, хит-

рун, хотів відігнати суперників?

Хоч би як там було, ніхто з воїнів не
доторкнувся до

дарунків. Вони тільки кружляли навколо них, жваво
жести-

кулювали і обмінювались хрипкими вигуками. Так
трива-

ло до появи на галявині старших. Один з них,
високий і

дебелий, з владними рухами, напевне, вождь, рішуче
по-

прямував до дарунків, схопив плитку шоколаду,
розламав

її, понюхав... Потім підійшов до старого засохлого
дерева,

одірвав від нього шматок кори, порівняв з
шоколадом. Під-

няв те й інше високо над головою, щоб бачили
однопле-

мінні. Він нібито запрошував їх пересвідчитися,
що незна-

йома речовина—просто кора дерева. А потім
зневажливо

шпурнув кору і шоколад у зарості.

Така ж доля спіткала й насіння рису та
сорго. Мабуть,

вождь прийняв їх за личинки комах.

А ось мило чекала інша доля. Воно було
не схоже на

все, з чим стикався дикун і приваблювало його
своєю

формою та кольором. Він розламав шматок на кілька
час-

тин, найбільшу лишив собі, решту роздав своїм
близьким.

Негайно всю свою частку засунув у рот і заходився
жувати.

Його приклад наслідувало й оточення.
Інші заздрісне ди-

вилися на них. Щоб підігріти їхню заздрість і
нагадати їм

про те, хто такі вони й хто він, вождь випнув голе
черево

і, усміхаючись, поляпав по ньому долонею. Та за
короткий

час його поза і вираз обличчя змінилися, він наче
прислу-

хався до того, що діється у нього в шлунку. Потім
схопив-

ся за живіт і закрутився по галявині, голосно
стогнучи.

Поруч кружляли і стогнали його близькі, ті, хто
також

скуштував мила "екстра". Певно, в рекламі недарма
гово-

рилося, що мило особливе, здатне розчиняти навіть
жирові

плями, які не піддаються звичайній хімчистці.

Вождь і його почет стогнали все
голосніше, з рота у

них текла піна і вилітали барвисті мильні бульки.
Отже,

цього разу реклама відповідала дійсності!..

Мені довелося виждати кілька днів,
поки у вождя ми-

неться "мильний синдром". Я й далі спостерігав за
пле-

менем і чекав випадку, щоб установити з ним
контакт.

Врешті така нагода трапилась.

У той день чоловіки з племені ловили
рибу. Раптом один

з них голосно гукнув до своїх товаришів і показав
на проти-

лежний берег річки: він помітив там юнака й
дівчину, що

причаїлися під розлогим деревом. Рибалок враз
наче хто

підмінив: вони закричали, почали вимахувати
списами й

дрюками.

Молода пара поквапливо відступила в
глиб лісу.

За ними кинулись декілька рибалок.
Вони перебрели

річку і зникли в лісі. Решта подалися до печер.

Невдовзі на берег прибув вождь із
своїми людьми. Ме-

ні одразу впало в око, що вождь хвилюється дужче
за ін-

ших. Проте тоді я не надав цьому значення...

Вождь розділив воїнів на дві групи й
послав їх у по-

гоню в різних напрямках. Мене здивувало, чому він
ви-

брав саме ті напрямки, і здалося, що воїни теж не
згодні

з вождем. Але, можливо, він краще за них знав ту
єдину

стежку через неприступні скелі, якою могли
порятуватися

втікачі. Сам вождь з двома воїнами попрямував
окремо.

Я увімкнув гравітатори і скоро
наздогнав утікачів. Хо-

ваючись за деревами, я міг стежити й за ними, і за
пере-

слідувачами. Рибалки, які першими помчали в
погоню, мог-

ли б наздогнати молодих, але вони не квапились,
чекаючи

на підмогу. Метрів за двісті від них був вождь з
воїнами.

Ці поспішали щодуху. Ось уже вождь гукнув до
рибалок,

змусив їх зупинитися й почекати, а потім послав
кудись

убік, поставивши на чолі цього загону одного із
своїх вої-

нів.

Я був подумав, що він збився із сліду.
Та за хвилину

побачив, як вождь з другим воїном чимдуж кинулися
за

втікачами. Вони були вже зовсім близько. Юнак то
поси-

лав свою супутницю вперед, а сам завмирав і
прислухав-

ся до шуму погоні, то знову доганяв дівчину.

Він помітно підупав на силі й дихав
відкритим ротом.

Пасма змокрілого від поту волосся падали на лоб,
і він

сердито відкидав їх, мотаючи головою. На той час,
коли

найближчих переслідувачів лишилося двоє, він
звелів дів-

чині сховатися за товстим гіллястим деревом, а
сам смі-

ливо рушив назустріч їм. У руці він стискав
короткий дрюк

8 урізаними в нього звіриними іклами та гострими
скалка-

ми каміння.

Я порівняв його тонкий гнучкий стан і
незміцнілі м'я-

зи з могутньою постаттю вождя і, передбачаючи
резуль-

тат битви, пожалів юнака.

Однак мої передбачення не справдились.
Тільки-но

юнак угледів переслідувачів, він щось крикнув
вождеві і

кинув дрюка на землю. Вождь підбіг до нього і
обняв. До

них підскочив і воїн, поплескав обох по спинах,
підняв

дрюка, кинутого юнаком, і почав ходити навколо
них, зу-

пиняючись і дослухаючись до лісових звуків.
Сумніву не

було: він оберігав їх від одноплемінців. Що все це
озна-

чало?

Тим часом юнак, хвилюючись, щось гаряче
розповідав

вождеві. З його жестикуляції я збагнув, що мова
йде про

щасливу втечу від погоні.

Я підкрався до них зовсім близько.
Деякі з його слів

та словосполучень супроводжувались однаковими
жестами,

і частково я вже розумів їх.

Раптом воїн, що взяв на себе роль
охоронця, застереж-

ливо крикнув і підняв списа.

Пізно.

З-за дерев з'явилося кілька воїнів.
Вони викрикували

погрози і розмахували дрюками Кремезний
велетень мет-

нув списа в юнака, і той ледве встиг ухилитись.

Вождь розгубився, він не чекав, що
воїни, спрямовані

ним по невірному сліду, знайдуть утікачів.
Велетень, що

метнув списа і не тямився від невдачі, підбіг до
дівчини і

заніс над нею дрюка.

І тут несподівано для самого себе я
вискочив з укриття,

перехопив його руку і вирвав зброю. Згодом я не
раз питав

себе: що штовхнуло мене на такий вчинок? Адже,
ввімк-

нувши передатчик "емо", на цій відстані я міг
просто на

якийсь час паралізувати воїна. Мені зовсім
необов'язково

було грати "явлення народові".

Дикун, розкривши рота, завмер на місці,
його маленькі

очиці під низьким лобом розширились і, здавалось,
ось-

ось лопнуть. Він закрив обличчя руками і,
задкуючи, від-

ступив у зарості. Переляк опанував усіма. Простір
довко-

ла мене миттю спорожнів. Чути було лемент і тріск
гілок

під ногами дикунів.

Зосталися тільки ті, кому нікуди було
тікати: напру-

ження під час тривалої погоні і щойно пережита
смертель-

на небезпека, напевне, притупили їхні почуття.
Вони при-

тулились одне до одного й не зводили з мене очей.
Я усміх-

нувся і простягнув руки долонями догори,
показуючи, що

не маю зброї. Водночас я промовив підслухану
фразу-ви-

гук їхньою мовою, яка означала: "Не бійтеся!"
Молоді

впали ниць на землю.

Я наблизився до юнака і спробував
підвести його. Він

виривався. Мені вдалося втримати його на ногах,
поверну-

ти обличчям до себе, зазирнути в очі. Я ввімкнув
переда-

вач думконаказу й відчув, як розслабилися його
м'язи під

моїми руками, а погляд став осмисленим. Він
озирнувся,

пошукав очима свою подругу і, коли пересвідчився,
що з

нею нічого не сталося, ризикнув нахилитись і
підвести її

з землі, щось при тому
примовляючи. Дівчина припала до

юнака, ховаючи голову у нього на грудях. І таку
суміш

страху і надії, ніжності й мужності сприйняв я, що
здиву-

вався силі почуттів цих примітивних створінь,
які ще стоя-

ли на початковому ступені розвитку. Може, саме ця
спо-

конвічна сила емоцій і була тим пороховим
зарядом, кот-

рий заклала в еволюцію ощадлива мати-природа?

Я проказав кілька слів-вигуків їхньою
мовою, що озна-

чали: "Не вб'ю вас. Не зроблю вам боляче".

Юнак зиркнув мені в обличчя, хоча
зустрітися поглядом

зі мною ще боявся, і мовив:

— Тельмолтаа. Гі мо.

Значення цих слів я не знав. Але він
додав ще кілька

зрозумілих мені слів. Виявляється, він просив не
карати

їх, а допомогти.

Я поклав руку йому на плече.

— Все буде гаразд,— сказав я.

За якийсь час перебування у товаристві
цих молодят я

опанував нескладну мову племені. Юнака звали
Касіт,

дівчинку—Ла. Він викрав її в іншому, ворожому,
племе-

ні й тим порушив "заборону богів", які вимагали
одружу-

ватися тільки з дівчатами свого або сусіднього, "спорідне-

ного племені".

Я спитав у юнака, чому він порушив
заборону. Чи не

простіше було знайти дівчину до смаку у своєму
племені?

Чи, може, він не надіявся перемогти в змаганні
женихів?

Юнак гордо закинув голову. Поміж товстих,
пофарбо-

ваних у чорний колір губ сліпуче блиснули зуби.

— Мені дали ім'я Касіт після іспитів на
зрілість,—

сказав він.

— Що означає це ім'я?

— Той, хто може перемогти носорога,—
урочисто відпо-

вів Касіт.

— Отже, ти покохав Ла? Ти бачив її
раніше? — висло-

вив я здогад.

Він схилив голову:

— Ти питаєш це навмисне, грізний боже?
Перевіряєш

мене. Дозволяєш сказати неправду. Але тобі все
відомо.

Як можна побачити дівчину з племені уйна? Касіт
уперше

побачив Ла, коли крав її. Ла теж уперше тоді
побачила

Касіта. Але мене помітили також батько Ла і її
брати.

Вони хотіли вбити Касіта.

— Навіщо ж ти йшов на всі ці
небезпеки?—спитав я,

приховуючи розгубленість: його відповіді
спростовували

мої здогади один за одним.

— Мене послав вождь.

Невже я недочув? Чи неправильно
зрозумів його слова?

— Навіщо ти порушив заборону й вирішив
украсти

дівчину з племені уйна?

— Касіт виконував наказ вождя, свого
батька,— незво-

рушно відповідав юнак, вирішивши, певно, що,
повторюючи

запитання, я дотримуюсь якогось ритуалу.

— Вождь? Той самий, з яким ти бачився
тут, у лісі?

На одну лиш мить він дозволив собі здивовано
глянути

на мене. Ствердно хитнув головою.

— Вождь племені імпунів. Амкар. Батько
Касіта.

— Навіщо він це зробив?

Касіт, дивлячись кудись убік, знизав
плечима:

— Ніхто не знає. Вождь знає.

— А ти?

Він дивився у тому ж напрямку. Я
зрозумів: знає, але

не скаже.

— Підемо з тобою до вождя
разом,—запропонував я.

Страх і надія воднораз спалахнули в ньому. Я не
міг

визначити, яке з цих почуттів було дужчим у даний
мо-

мент. Юнак щось сказав Ла, і вона низько схилила
голову.

Він узяв її за руку.

— Ми йдемо з тобою, грізний боже.

Ух біг поруч зі мною і весь час
намагався зав'язати

"розмову" — йому було нудно, хотілося звернути
на себе

увагу. Пересвідчившись, що всі його спроби зараз
марні,

він запитав жестами: "Не хочеш гратися зі мною?
Граєшся

з ними?"

— Це люди, такі ж, як я. Пограюся з тобою
пізніше,—

відповів я, і він ще більше засмутився.

"Я теж — люди. Хочу гратися з тобою",—
засигналив

він.

Мене заінтригував цей "монолог",
захотілося остаточно

перевірити давні припущення. Я запитав:

— Але ж ти мавпа. Хочеш стати людиною?
Такою, як

вони?

Ух заперечливо замотав головою. Цей
жест він засвоїв

уже давно.

"Ні, ні. Не треба. Краще бути мавпою!"

Що ж, він сказав правду. Свою, мавп'ячу
правду. І хо-

ча не прірва, а невелика канава: кілька звивин,
будова

голосових зв'язок, горлянки, двох-трьох суглобів
і кісток,—

відділяла його від людини, але цієї відмінності
було до-

статньо, щоб привести до нової якості в мисленні.
Набути

її Ух не міг. Здавалося б — один стрибок через
канаву, і

він опиниться в іншому стані. Проте навіть для
такого

стрибуна, як Ух, цей стрибок був нездоланний. Я
описав

свій висновок математично і ввів його в рівняння
еволюції,

яке вже розрослось до багатьох тисяч величин.

На цьому мій інтерес до Уха було
вичерпано. Не мож-

на марнувати час — треба дослідити інший щабель
дра-

бини...

На прощання я постарався направленим
випромінюван-

ням стерти з пам'яті Уха деякі спогади й навички.
Вони

могли перешкодити йому в подальшому житті в
джунглях

серед мавп.

Коли до печер лишалося близько
трьохсот метрів, нас

помітили. Молодий воїн-мисливець щось закричав, і
до

нього почали збігатися люди. Натовп наїжився
списами,

над головами зметнулися дрюки. Я поки що нічого
не ро-

бив, чекаючи розвитку подій.

Незабаром серед натовпу з'явився вождь
із своїм

почтом. Вони намагалися заспокоїти людей. Час від
часу

вождь, вказуючи на мене, виголошував:

— Еламкоатль!

Це було ім'я найголовнішого бога.

Натовп підхопив ім'я і в один голос прокричав
його.

Проте люди по-різному реагували на мою
появу: одні вкло-

нялися, інші з жахом відверталися.

У мене виник здогад.

— Ви вже зустрічалися з подібними до
мене? — спитав

я Касіта.

— Так. Тоді ми жили в іншому місці.
Богів було бага-

то.— Він розчепірив пальці обох рук, три загнув.

— Вони принесли вам подарунки?

— Дали нам солодку смолу і обіцяли
повернутися. Ми

покинули ті місця.

Від натовпу відділилося кілька
чоловіків і попрямували

до мене. Це були посли. На витягнутих долонях вони
несли

засушених комах, ягоди, круглий блискучий
камінець. Не

доходячи кількох кроків, вони впали на коліна й
поклали

перед собою подарунки.

Натовп напружено стежив за цією
процедурою.

Довелося прийняти подарунки, і з
натовпу вирвалося

одностайне зітхання.

Я підвів з землі одного з послів. Це був
вождь, батько

Касіта. За його прикладом підвелися й інші. Вони
поспі-

шили відступити подалі від мене й стати ближче до
своїх

родичів. Вождь залишився. Він щосили намагався
зберегти

гідність.

— Ти врятував мого сина, могутній боже.
Володій

нами.

Я не став переконувати його в тому, що я
не бог. Це

було б марно й небезпечно, зокрема для молодої
пари.

У супроводі послів ми наблизились до
натовпу. Касіт і

Ла старалися триматися ближче до мене, але зараз
одно-

племінці майже не звертали на них уваги. Люди
схилялися

переді мною, дехто падав на землю, закриваючи
обличчя

руками.

— Еламкоатль з нами! —тріумфуючи,
вигукував вождь.

Так мені довелося стати богом у племені імпунів.
Я до-

кладав зусиль, щоб бути добрим і мудрим богом,
принести

користь тим, хто вірив у мене. Колись Михайло
Дмитрович

сказав мені: "Наша зброя — віра і сумнів. Однак є
немало

людей, чия зброя—лише віра. Вона допомагав вести
тяж-

ку боротьбу за те, щоб життя не здавалося
безглуздим.

І хоча віра породжує ілюзії та міражі, однак для
слабко-

духих — це рятівні ілюзії, а для сліпих — їхні
очі. І як-

що вже хтось повірив, що ти здатен зробити його
ду-

жим і щасливим, то зумій жаліти його, не принижу-

ючи".

Як бог імпунів я благословив Касіта і
Ла, і плем'я

змушене було погодитися, щоб вони жили на його
землі

й під його захистом. Я скасував також звичай
приносити

криваві жертви.

Моїм вірним помічником став Касітів
батько. Я пере-

конався, що він невипадково е вождем племені.
Одного

разу він пояснив мені загадку, пов'язану з
одруженням

його сина на дівчині з чужого племені.

— Винен я, порушив заборону, закон
предків,— сказав

він.— Послав сина взяти дружину з іншого племені.
Що

було робити? Коли беруть у дружини дівчину свого
племе-

ні, часто народжуються кволі діти. Коли
одружуються на

чужих—діти міцніші. Про це мені казав мій батько.

Я теж помічав це. Нам потрібні міцні діти, воїни.

Так вони, ці напівдикуни, не маючи
ніяких пристроїв

для експериментів, відрізані від світу, замкнуті
в невели-

кому просторі кочів'я, володіючи лише умоглядною
інфор-

мацією про життя свого племені, зуміли відкрити
один з

найголовніших генетичних законів. Більше того.
Щоб ско-

ристатися відкриттям, ця людина не побоялася
піти проти

усталених законів, проти волі свого
племені, осмілилася

жити не так, як жили батьки, діди, прадіди —
багато по-

колінь. Треба було зважитись на великий дослід і
посла-

ти на це власного сина.

Я ще раз переглянув думки, що виникли у
мене, перш

ніж вирішити, які з них сховати на зберігання в
пам'ятеку,

а які забути. І подумав, що, можливо, одним з
найзначні-

ших явищ у боротьбі людини за краще життя, за
розумін-

ня світу з давніх-давен була боротьба проти
самого

себе, проти обмежень, створених власною свідо-

містю. Вони були необхідні, бо водночас були й
охорон-

цями, допомагали підтримувати визначений,
перевірений

багатьма поколіннями життєвий устрій. А устрій
цей га-

рантував виживання в суворій боротьбі із
стихіями, з хи-

жаками, з конкурентами.

Треба буде неодмінно висловити і ці
мої думки Михай-

лові- Дмитровичу. І тут я згадав, що їх тільки
умовно мож-

на назвати моїми. Моїм було тільки спостереження.

Адже майже те саме казав мені вчитель. Ні, я не
забув

нічого, чого він навчав мене. Просто необхідне
було спо-

стереження, щоб закріпити їх. А втім, і це він
врахував,

коли сказав, потираючи глибокі залисини на лобі:
"Пере-

свідчишся на власному досвіді". От я й
пересвідчився.

Пишатися мені нічим. Хто я такий? Носій чужих
думок,

чужої волі. Мені стало прикро. З'явилося нове
тривожне

відчуття. І я подумки сказав, наважився сказати
вчителе-

ві: "Чи здатні ви, Михайле Дмитровичу, здійснити
те, що

зробив вождь дикунів? Так, я знаю, що ви без
вагань, не

боячись, підете на будь-який дослід, навіть якщо
він загро-

жуватиме вашому існуванню. Та чи наважитесь ви
послати

на такий дослід власного сина?"

Я вражено й захоплено дивився на цього
напівдикуна,

схиляючись перед його героїзмом, а він поглядав
на мене

з пошаною і страхом, боячись покарання.
Усвідомивши

комічність ситуації, я усміхнувся, і,
підбадьорений цією

усмішкою, він насмілився спитати:

— Великий боже, прощаєш мене?

— Ти вчинив розумно,— відповів я і
поклав йому руку

на плече.— Можеш сказати про це своїм
одноплемінцям.

Він не зволікав. Його ближні одразу ж
скликали на

галявину всіх дорослих людей племені, і вождь,
стоячи

поряд зі мною, оголосив їм волю бога: відтепер
юнаки мо-

жуть одружуватись не тільки з імпунками, а й з
дівчатами

інших племен.

Я спостерігав за результатами своїх
вчинків і мимоволі

згадував легенду, записану на золотому дискові і
таблич-

ках. "А хто ж був бог Аамангуапа,—думав я,—котрий

жив на дні моря і навчив вирощувати плоди,
будувати

житла, лікувати? Чи не повторюю я чиїсь вчинки,
справи,

чи не обростуть і вони легендою, і вчені
сперечатимуться

про бога Еламкоатля,
сушитимуть голови над загадкою

його появи?"

Мимоволі спадали на думку й інші
загадки, що краяли

мені душу. Але як ми можемо розгадувати таємниці,
по-

в'язані з іншими людьми і часом, якщо неспроможні
про-

никнути в таємницю власного життя?

Я згадав жінку, вдову вченого, котру, як
мені здавалось,

я знав ще до першої зустрічі з нею. Що об'єднує
нас, чому

я не можу забути її?

Невиразна картина виникла з глибин
моєї пам'яті: бе-

рег теплого моря, я і вона на надувному матраці.
До нас

хтось повільно йде, грузнучи в піску. Це —
Михайло Дми-

трович. Він щось говорить, сміється... Бузкового
кольору

хмари, розжарені по краях до сліпучого блиску,
мчать на

мене, тужавіють у польоті. Страшні їхні зубчасті
грані.

Вони пробивають захисну плівку, і в мене
з'являється но-

ве, не звідане раніше почуття, ще
болючіше, ніж почуття

самотності, яке часом так мучить і заважає
спокійно ду-

мати...

Де зараз Людмила, що з нею? Мені так
захотілося її

побачити, що я не витримав — зосередив енергію в
першому

і восьмому акумулюючих органах, настроївся на її
хвилю

і крізь клуби туману побачив руки, що піднімали
тонку

тканину. Людмила роздягалася, готуючись до сну.
Ямка

на правому плечі здавалася фіолетовою, смугляві
округлі

коліна затяглися мерехтливим серпанком...

Мені довелося урвати сеанс з'язку.
Пляму світла — вхід

до печери, де я перебував,— закрила тінь. Це
з'явився

вождь.

— Великий Еламкоатлю! Мисливці
вистежили велике

стадо антилоп. Ходи з нами — тоді полювання буде
вда-

лим...

Я не міг відмовитись.

Вузенькою стежкою ми ввійшли в
ущелину, а поминув-

ши його, опинились у долині. Тут на нас чекав один
із за-

гоничів. Він звернувся до вождя, показуючи рукою
в той

бік, де було стадо.

Вождь сказав кілька слів своїм людям, і
вони, пригнув-

шись, тримаючи списи й дрюки напоготові,
сховалися в

густій траві. Ми рушили за ними.

Місце засідки обрали так, щоб вітер дув
у наш бік. Ме-

ні здалося, що я чую гавкання і виття.

— Собаки?—тихо запитав я вождя.

Він закивав головою, шепнув:

— Вони полюють разом з нами.

Незабаром відкрилося дивовижне
видовище — спільне

полювання людей і диких собак. Загоничі й звірі
гнали

стадо антилоп. Гавкання, тупіт, крики
наближались, на-

ростали. Шалено пульсували сотні сердець,
скорочувалися

м'язи, текла слина по висолоплених рожевих
язиках, зало-

зи щедро виділяли в кров адреналін. Запах поту,
пилюки,

крові. Лють, страх, радість, азарт.

Мене почало лихоманити. Кололо у вухах.
Перед очима

замиготіли кольорові кола. Довелося відключити
кілька

приймачів.

Виключити логічні приймачі мозку я не
міг, хоча абсурд-

ність того, що відбувалося, пригнічувала
свідомість, на

валювалася, притискала до землі, на якій робилося
щось

незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось
воно "за-

коном природи". Живе полювало й розривало на
шматки

живе, шматки м'яса і бризки крові летіли в густу
траву.

Здійснювався закон економії і
обмеження в обмежено-

му світі — живе виживає за рахунок живого, живе
живить-

ся живим. Міра жорстокості, якій людина не
придумала

назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і
прийня-

ла як неминучість. А що їй іще лишалося?

І тут мені стало соромно. Я знову не
викликав вчасно

з пам'яті слова Михайла Дмитровича, я погано
подумав

про людину, не врахував, що навіть у цьому світі,
навіть з

цією програмою природи вона вже давно почала
перегля-

дати й відкидати її—спочатку відмовилася від
канібаліз-

му, перестала їсти собі подібних — те, що
природним

чином роблять багато тварин, виконуючи приписи
ма-

тері-природи...

Продовжуючи розмірковувати над цим, я
відключив

слух, щоб не чути передсмертних хрипів і
стогонів, пере-

можних криків мисливців, витт" і чавкання
собак-...

3

Наступного дня до мене прибіг Касіт,
син вождя.

— Великий Еламкоатлю! В лісі з'явилися
злі боги. Во-

ни зустріли одного з наших мисливців і забрали з
собою.

— Навіщо він їм?— я не приховував
недовіри.

— Цього не знає ніхто. Але Рап бачив:
вони зв'язали

Мапуї руки мотузком і повели...

— Де твій батько?

— Батько з воїнами йде по сліду богів.
Що вони зроб-

лять з Мапуї?

— Цього я поки що не знаю. Але спробую
дізнатись.

Ходімо.

— Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без
найменшого

сумніву вигукнув Касіт.

Невдовзі ми наздогнали "богів". Вони
рухалися лан-

цюжком: передній прокладав дорогу, останній
робив заруб-

ки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку
довгов'язий

молодик у корковому шоломі з припасованою до
нього про-

тимоскітною сіткою.

Я помітив похитування гілок обіч
довгов'язого. На мить

з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак
полонено-

му. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями,
щоб

як слід зорієнтуватися. Він підняв руки,
показуючи, що

вони зв'язані. Тієї ж миті один з "богів" полоснув
по ку-

щах з автомату. Почувся крик болю, тріск гілля: це
кину-

лись навтіки-вождь і його люди.

— Біжи!—прошепотів я Касіту, а сам
розсунув перед

собою гілки і вийшов назустріч "богам".

В лице мені дивилося дуло автомата, а в
спину впира-

лося щось тверде.

— Раджу не рухатись! — промовив
чоловік, немолодий,

із стомленим обличчям, що нагадувало батькове:
високий,

у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя,
глибокі

складки в куточках рота. Псували його лише великі
темні

окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний,
добре по-

ставлений, і навіть у даній ситуації слово
"раджу" пролу-

нало природно і без погрози. Зовні спокійний,
ошатний,

плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому
гарно, наче

смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге
блиснули скель-

ця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до
голови, Ледь

розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи.

— Ви з людей Шакала?

— Що це означає? — спитав я і
настроївся на його

хвилю. Ні, він не був спокійним.

— Прошу, обшукайте його,— кинув він
комусь у ме-

не за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті
"богів" го-

ловний.

Грубі руки обмацали мене, полізли в
кишені...

— Ось що я знайшов, Кеп.

Той, кого назвали Кеп, обережно взяв
футляр з набором

інструментів.

— Цікаво було б знати, що в ньому,— звернувся
він до

мене.

— Це головним чином хірургічні
інструменти,— відпо-

вів я, відкриваючи футляр.

— Ви лікар?

Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:

— Якщо так, то дуже доречно. У нас
хворий. Короту-

не, покажи, будь ласка, свою ногу.

Кремезний молодик витяг з рота
недопалок, зім'яв його

і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись,
підко-

тив холошу й заголив опухле коліно.

Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від
болю.

— Потерпи секунду,—сказав я і провів
по нозі арето-

мом.— От і все.

— Ви не різатимете пухлину? —
здивовано спитав Кеп.

— Вона зараз розійдеться.

На обличчі Коротуна з м'яким дитячим
ротом і носом-

ґудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася
на радіс-

ний усміх.

— Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона
вже не

болить...

— Зігни її,— попросив я.

Усе ще недовірливо, обережно він
зігнув ногу, потім ще

раз, захоплено подивився на мене.

— Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у
джунглях

не вистачало, побий мене грім!

— Якщо чаклун не із зграї Шакала,—
холодно заува-

жив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з
обличчя.

— Хто такий цей ваш Шакал? — ввічливо
поцікавив-

ся я.

чомусь не сподобався Кепу.

— Мушу вам нагадати, що зайві знання не
завжди ко-

рисні,— сказав він, і довгі пальці на його правій
руці ми-

моволі здригнулися і стиснулись.— Прошу, назвіть
суму

гонорару, яка вас влаштовує.

— Не соромтесь, просіть побільше,—
прошепотів Ко-

ротун.

— Мене не цікавлять гроші.

— Ви з ідеалістів? — Кеп схилив голову
набік, наче

бажаючи краще роздивитися мене. Його губи
стулилися в

скупу усмішку.— Ну що ж, містере ідеаліст, будете
одер-

жувати не менше, ніж інші.

— Але я ще не дав згоди йти з вами.

Звідкілясь з-за моєї спини вийшов
здоровило з розсі-

ченою бровою і рябим приплюснутим обличчям. Він
підо-

зріливо оглянув мене, наблизився до Кепа і
прошепотів

(я виразно чув кожне його слово):

— Ставлю десять проти одного: він — із
зграї Шакала.

У Кепа сіпнулася щока, але відповів він чемно:

— Цього разу ти, здається, помиляєшся,
Нік. Мабуть,

він сам по собі. Поговори з ним, якщо хочеш.

Кеп відступив на півкроку, Нік став на
місце Кепа і

хрипко промовив:

— То скільки б ти хотів отримати для
початку?

Я відповів без виклику, але твердо:

— На жаль, не можу піти з вами, якщо не
скажете,

хто ви і куди йдете.

Щойно вилікуваний Коротун подавав
мені застережли-

ві знаки. Нік вражено дивився на мене.

— Док, запам'ятай мою першу пораду:
менше знати-

меш — довше проживеш.

— А другу?

— Не кажи "ні", коли тебе по-доброму
просять ділові

люди. Нам, як жінкам, не відмовляють.

Недолугий жарт сподобався його
товаришам. Вони за-

сміялись. Кеп вийшов наперед і став ближче до
мене. Ко-

ротун, дивлячись на нього, поспішив узяти мене
під за-

хист:

— Док жартує. Він піде з нами, побий
мене грім!

— Тільки в тому разі, якщо знатиму,
куди йдете і хто

ви такі.

Нік ступив до мене ще крок, але Кеп
застережливо під-

няв руку. Водночас він сказав, звертаючись до
мене, хоч

його слова адресувалися й Ніку:

— Нам нічого критися. Ми геологи.
Шукаємо нафту...

— Тут?

— За даними вертольотної
нафторозвідки в цьому райо-

ні є нафта.

— А навіщо ви .схопили його? — вказав я
поглядом на

Мапуї.

— Він погодився бути нашим
провідником.

— На мотузку?

— Так надійніше. Підстраховка. Адже
він дикий. Нас

попереджали, що тут мешкає плем'я первісних
людей. По-

тім ми відпустимо його з дарунками.

— Відпустіть його зараз.

— Он як? Ви наполягаєте?

його голос став ледь-ледь глузливим.

— А втім...— він на мить задумався і
наказав хлопцю,

який вів Мапуї:

— Розв'яжи його.

Не встиг той розв'язати мотузку, як
Мапуї стрімголов

кинувся в кущі.

Нік за звичкою повів за ним автоматом,
але Кеп при-

тримав його рукою, і він опустив зброю.

— Непорозуміння улагоджено, док?

Я кивнув головою.

— Отже, йдете з нами.

Слова Кепа не вимагали від мене
відповіді — вони не

запитували, а стверджували. Він розгорнув карту і
своїм

довгим пальцем провів на ній овальну лінію:

— Пройдемо по ущелині. Отут пролягають
водоносні

шари. Припускаю, що нафтоносні проходять майже
пара-

лельно. Проби візьмемо тут і тут.

Він говорив це Нікові й Коротуну, але
заохочувальне

позирав і на мене, наче запрошував узяти участь в
обго-

воренні маршруту.

Я мовчав, і він трохи змінив тактику.
Тепер його слова

були розраховані виключно на "ідеаліста".

— Якщо знайдемо нафту, цей край
розквітне. Тут про-

кладуть автостраду. Побудують міста... І ваші
дикуни, док-

місіонер, заживуть інакше. Цивілізація прийде й
до них...

Я не втримався від зауваження:

— Не впевнений, чи стануть вони
щасливішими.

Несподівано Нік підморгнув мені, при цьому
половинки

його розсіченої брови вигнулися в різні боки,
надавши об-

личчю неприродного і кумедного вигляду. Кеп
поквапливо

відвів погляд і повільно промовив:

— Мушу визнати, що гіркота ваших слів
не позбавлена

підстав. Та все-таки у людей нема іншого шляху. Чи,
може,

порадите нам скинути з себе одяг і приєднатися до
ваших

підопічних? Але чи станемо ми від того
щасливішими?

Ми довго йшли крізь лісові зарослі. Нас
діймали кома-

рі й москіти. Ми потрапляли то в одну зону, де
носилися

хмари крихітних злих мушок, то в другу, де на нас
пікіру-

вали здоровенні ґедзі. Дерева мовби горнулися
одне до

одного, їх до верху обвивали ліани й чіпкий
повзучий

плющ. Скоро ліс порідшав, з'явилися
дерева-велетні з

жовтуватою корою, схожі на сосни, але з листям
замість

голок.

Звивистою стежечкою ми врешті вийшли з
лісу і спусти-

лися в долину, порослу густою й високою — до
пояса —

травою. Тут, як сказав Кеп, ми мали брати першу
про-

бу. Кеп викликав по рації вертольот з
нафтообладнан-

ням.

Невдовзі вертольот приземлився. За
якісь дві години

було встановлено бурову. Труба з легірованої
сталі з те-

рикотовою насадкою, обертаючись із шаленою
швидкістю,

увійшла в тіло землі, і скоро в синє спекотливе
небо вда-

рив чорний фонтан.

Люди кинулись до нього, набирали нафту
в долоні, хлю-

пали нею один в одного. Коротун і високий
худорлявий хло-

пець на прізвисько Вівсяна Каша танцювали,
високо підки-

даючи ноги. Решта теж веселились, кожен по-своєму:
Нік

випустив у повітря чергу з автомата, механік,
схожий на

квадратний залізний сейф, пив з фляги, не
п'яніючи... Кеп

дивився на них, стоячи в дверях похідної бурової,
і усмі-

хався. Його теж встигли
обляпати нафтою.

— Оце поталанило, док! — кричав
Коротун.— Таке ви-

падає раз на тисячу років! Це ви принесли нам цю
казко-

ву удачу!

Я ввічливо усміхався у відповідь, а
сам, дивлячись на

фонтан чорної маслянистої рідини, думав про
парадокси,

які відбуваються з нею в людському суспільстві.
Нафта

рухає кораблі і забруднює моря, стає хлібом і
зброєю.

Заради неї спалахують війни і трупи тисяч
солдатів ля-

гають у землю, щоб через багато років,
перетворившись у

чорну кров землі, забезпечити сите життя і
багатство на-

щадкам тих, кого силкувалися колись завоювати.

Кеп чув слова Коротуна і, ковзнувши по
мені неуваж-

ливим поглядом, буркнув:

— Можливо, можливо...

Він дозволив своїм людям досхочу
повеселитись, а по-

тім покликав до себе Ніка, і вони сіли разом на
пагорбку,

розгорнувши карту. Роздивлялись її і довго
радились. По-

тім Кеп звелів нам збиратися в дорогу.

— Підемо бурити інші свердловини? —
спитав я у Ко-

ротуна.

— Це знає Кеп, хай йому
чорт,—безтурботно кивнув

він на свого начальника, і я збагнув, що його
цілком влаш-

товує роль підлеглого, за якого думають інші.

Тим часом поблизу бурової
приземлилися ще два вер-

тольоти, на яких прибули нові робітники.

— Незабаром тут виросте виселок, а то й
місто,— ска-

зав Коротун.— Нас, мабуть, і не згадають.

Однак і ця обставина не засмучувала
життєрадісну

людину з автоматом у руках.

Ми рушили в дорогу в такому ж порядку,
як і йшли:

Нік з Вівсяною Кашею попереду, я йшов
за Коротуном, а

замикав групу Кеп. Ми піднімалися вгору вузькою
крутою

стежечкою, роблячи короткі зупинки, щоб
перепочити.

Не встигли ми пройти й двох миль, як
позаду, там, де

лиш.илась бурова, пролунали постріли.

— Шакал і його бандити! — закричав Нік.

— Цілком можливо. Повертаємось! —
наказав Кеп.

У небі розцвіла величезна сліпуча квітка.
Почувся гур-

кіт вибуху.

— Вони підпалили нафту,— весело і
якось відчайдушно

прокоментував Коротун.

— Навіщо? — спитав я.

Він не відповів. Його круглі очі
блищали, мов у п'яного,

хоча пив він небагато, короткі товсті пальці
нетерпляче

бігали по автомату, погладжували його, підкидали,
ніби

зважували. Ноги, пританцьовуючи, несли туди, де
вирува-

ло полум'я, несли невтримно, весело й швидко, наче
на

свято з танцями і піснями. І йому було байдуже в
ці

хвилини, що там на нього
чекають не веселощі, а

смерть.

Я йшов поряд з Кепом, який знову
замикав групу. Його

обличчя було напружене й зосереджене. Мої
розпитування

могли його роздратувати, я це знав дуже добре, і
все-таки

спитав:

— Навіщо вони так зробили? Що їм треба?

— Конкуренти,— гірко кинув він, ніби
це коротке сло-

во все пояснювало.

Що ближче ми підходили до бурової, то
важче ставало

дихати від нестерпної спеки.

До Кепа підбіг Коротун. Автомат
танцював у нього в

руках. Він щось крикнув, показуючи вбік. Ми
звернули і

вийшли до бурової з навітряної сторони. Зелень на
деревах

тут скручувалась, покривалася золотистою
шкірочкою,

припадала тонким шаром попелу, і Затим те чи інше
дере-

во спалахувало, мов свічка. Вогонь палахкотів,
тріщав, кле-

котав від задоволення, пожираючи все, що
потрапляло

йому на дорозі, з шаленою швидкістю. Мені
довелося

увімкнути термозахист.

Кеп дихав з присвистом, жадібно хапав
повітря. Рап-

том він нахилився і підняв з трави порожню
кобуру.

— Нік! — закричав він.— Сюди!

Роздивившись кобуру, Нік мовив у задумі:

— Люди Шакала не носять "вальтерів".

Кеп показав йому дві літери "с" і "е", вирізані на

внутрішньому боці кобури.

— О боже! — заволав Нік, хапаючись за
голову.—

Цього нам тільки не вистачало!

Кеп несподівано засміявся дрібним,
гавкаючим сміхом.

Я зрозумів, у чому річ: його хворі легені
працювали в ша-

леному темпі. Потягнув його за рукав:

— Мерщій ходімо звідси.

— Це ще чому? — Він з підозрою глянув
на мене.

— Тут надто жарко. Для вас це шкідливо.

— Буде ще жаркіше,—промовив він, так
само пильно

дивлячись на мене.

— Знайома штучка, еге ж? — рикнув Нік,
підкидаючи

кобуру, і його розсічена брова зламалася під
прямим ку-

том.

— Не заводься,— сказав Кеп.— Потім
розберемося з

ним. Давай до бурової. Подивимося, що можна
врятувати.

Але рятувати вже було майже нічого.
Вогонь поширю-

вався дуже швидко. З оглушливою какофонією
вивільня-

лася енергія, яку тисячоліттями нагромаджували
мільярди

живих істот, їхня плоть і кров там, у земних
надрах, під

страшенним тиском поступово перетворювалися в
чорну

в'язку масу, яку навчилися використовувати —
знову ж та-

ки! — для руху. Згоряючи в залізних утробах, чорна
кров

рухала машини для виробництва харчів та одягу,
машини

для вбивства, машини для пересування.
І ті, хто обслуго-

вував їх, користувався ними, часто-густо не
замислювались

над тим, ЩО чи ХТО везе їх, виконує роботу. Вони не
ду-

мали про істот, перетворених у нафту—проміжний
про-

дукт переходу, повернення у вогненне, рідне лоно

Весь час я ловив на собі напружений
Кепів погляд крізь

темні окуляри, і зрештою мені стало смішно:
подумати

тільки, ось ця істота на ім'я Кеп, яка невдовзі теж
мусить

стати краплиною чорної крові землі, краплиною
нафти, і

в цьому вигляді підготуватися до переходу в
полум'я, істо-

та, яка жадібно жує повітря пересохлими губами,
вбирає

його дірявими клаптиками легень, заклопотана
зараз тим,

як перевірити свої підозри про мою належність до
підпа-

лювачів.

Нарешті Кеп, знемагаючи від спеки,
наказав своїм лю-

дям припинити пошуки. Але ще довго Нік
виголошував

прокльони і присягався жорстоко відомстити.

Я знов згадав про неї — і побачив її.

— Не можу полегшити твою самотність,— зізнався
я.

— Тоді зовсім не треба приходити,—
відповіла вона

втомлено.

— Але ж ти ждеш мене.

— Не тебе, а його.

— Кого?

— Чи не однаково, якщо він ніколи не
прийде.

— Не знаю, про кого ти кажеш.

— І знати не слід. Він — це ти.

— Але ждеш ти його, а не мене.

— Якщо його, то й тебе.

— Я заплутався у твоїх відповідях.
Говори ясніше.

— Не можу. Сама обплутана. Нічого не
розумію.—

І раптом зовсім іншим тоном: — Звідки ти взявся,
любий?

Короткі рукави злетіли підрізаними
крилами, і руки —

дивні, білі, гнучкі стеблини — потяглися до мене.

Мені було шкода її, однак усе, що я міг
зробити, це

урвати зв'язок.

4

Великий південний порт галасував
різномовне, гудів

двигунами автонавантажувачів. Вода відбивала
небо, і в

ньому на білосніжних хмарах розтікалися плями
нафти.

Біля причалів юрмилися, мало не налізаючи один на
одно-

го, білі лайнери і закіптюжені буксири; ледь
похитувались

на воді вислозаді баржі, яхти, схожі на опудала
птахів, які

вже не зможуть злетіти, похмурі сторожкі катери
берегової

охорони з зачохленими короткими стволами гармат
і ра-

кетних установок. Стріли підйомних кранів
переносили гро-

на мішків і бочок з корабельних трюмів на берег, а
з бе-

рега — на палуби і в трюми. Звиваючись, набрякали
вели-

чезні змії-шланги, по яких безпосередньо з
нафтопроводу

закачувалася чорна кров землі в черево
супертанкера "Сан

Пауло".

Нік кілька разів навідувався в бюро по
найму матросів

і особисто до шкіпера цього танкера. Коротун
обробляв

боцмана, і його старання увінчались успіхом.

Я вже збагнув, що саме це судно мало
відіграти якусь

роль у долі Кепа і його людей, але яку роль—для
мене

поки що лишалося таємницею.

Коротун повернувся збуджений і
доповів Кепу, що його

беруть на танкер помічником механіка. Кеп
залишився віч-

на-віч з ним і з Ніком, і вони довго обговорювали
план дій.

Потім Кеп покликав мене і сказав як про щось
вирішене:

— Док, настала ваша золота пора. На
танкері "Сан

Пауло" дуже потрібен лікар.

— Там хтось захворів? — спитав я.

— Дуже може бути,— ухильно відповів
Кеп.— І взагалі

їм потрібен лікар. Кращого, ніж ви, не знайти.

— А вам уже не будуть потрібні мої
послуги? — поці-

кавився я.

— Чому ж? Ваша частка в нашій справі не
пропаде.

Навпаки — вона збільшиться після того...— він
з-під лоба

поверх окулярів глянув на мене, підшукуючи
підходящі

слова,— після того, як команда танкера остаточно
одужає.

Розсічена Нікова брова весело
підстрибнула, він розко-

тисто засміявся.

— Отже, якщо ви не заперечуєте, Коротун
проведе вас

на танкер,— з вкрадливою лагідністю і, як завжди,
чемно

сказав Кеп.— Я потурбуюсь, щоб ви мали всі
необхідні

інструменти.

І знову на спотвореному обличчі Ніка
з'явилася по-

смішка. Але цього разу невесела. Якась ніби
безпомічна й

винувата, з гірким присмаком. На коротку мить
мені від-

крилося в цій людині щось таке, чого не знали про
неї

інші.

Коротун прийшов з невеликим
чемоданчиком. Поставив

його біля дверей.

Це Кеп вам послав. Тут усі необхідні
інструменти, по-

бий мене грім!

Я підняв чемоданчик — він був досить
важкий,— клац-

нув замком. Пружини відкинули кришку. Блиснули в
своїх

гніздах скальпелі, лазерні світловоди,
стетоскоп, вимірю-

вальні мікроапарати. Чемоданчик був вщерть
заповнений

інструментами та апаратурою.

— Ходімо, док,—нетерпляче сказав
Коротун і попря-

мував до дверей.

Вузькими сходнями ми піднялися на
корму супертан-

кера. Коротун вітався з матросами як свій; він уже
встиг з

багатьма познайомитися. Легко торкаючись
надраєних мід-

них поручнів, по-молодецькому збіг на палубу,
відрекомен-

дував мене сухорлявому старпому.

Старпом зацікавлено й привітно
подивився на мене,

поставив кілька запитань і повів до капітана,
худорлявого

чоловіка з випнутими твердими губами, великими
залиси-

нами й уважними очима. Під очима вже намічались
мішки.

Цього разу вони свідчили не стільки про втому,
скільки

про хворі нирки. Я відзначив, що нефрит у капітана
швидко

прогресує, і сказав йому про необхідність дієти.
Він невдо-

волено поморщився, приклав палець до губів.
Згодом, коли

старпом пішов, вибачливо усміхнувся:

— Ви точно підмітили, док. Це є кращою
рекоменда-

цією.

— Але ще кращою рекомендацією буде
ваше одужання.

Він відвів погляд:

— Це — спадковий "подарунок". Від діда
— батькові,

від батька — мені.

— Знаю. Вперше ви відчули себе недобре
років вісім

тому. В тропіках.

Він з острахом зазирнув мені в очі.

— Всі лікарі говорили про
невиліковність.

— А я цього не кажу. Ви вважаєте це
великою вадою

для судового лікаря?

Він скупо усміхнувся.

— Більше того, я стверджую прямо
протилежне,— до-

дав я.

— Щоб завоювати мою прихильність і...
вселити незбут-

ню надію? — Його губи здригнулись, і я помітив це.
Крап-

лини поту виступили на його високому лобі.

Я підійшов до нього впритул, поклав
руки на поперек,

натиснув на нервові закінчення.

— Ну як?

Він розгубився, прислухаючись до свого
тіла. Минуло

кілька секунд, і його обличчя прояснилось, воно
стало по-

хлоп'ячому відкритим.

— Мабуть, з таким доком неможливо
вмерти. Отже, бу-

демо вважати, що ви вже виконуєте свої обов'язки.

На палубі мене чекав Коротун, щоб
відвести в каюту.

Він нетерпляче позирав на годинник, його короткі
товсті

пальці чомусь швидко ворушилися. На мить мені
привиді-

лись вогонь і дим, почувся гуркіт вибуху. Що це?
Наслідки

пригоди в джунглях?

— Док, нам треба поспішати, хай йому
чорт!

— Чому?

— Хіба наш Кеп не сказав вам? За
двадцять хвилин

необхідно залишити .танкер, побий мене грім!

— Але чому?

І знову мені привиділись вогонь і дим.

— Кеп чекає нас рівно о дев'ятнадцятій.
Ходімо швид-

ше до вашої каюти!

— Але в такому разі ми заглянемо до неї
згодом, після

побачення з Кепом.

Його зіниці заметушилися, мов дві
блискучі дробинки.

— Гаразд, давайте ваш чемоданчик, я
закину його в

каюту.

Він вихопив у мене чемоданчик, злетів
по трапу. Повер-

нувся за дві хвилини.

— Ходімо мерщій. Кеп уже нервує, хай
йому чорт!

Я почув те, що він промовив подумки:

"Вибух через п'ятнадцять хвилин".

— Який вибух?

Він аж присів з несподіванки:

— Хіба я казав про вибух, стонадцять
чортів?!

Його зіниці-намистинки забігали ще швидше. А я
зно-

ву побачив огонь і дим.

— Авжеж.

— Вибух... (я відчував його напруження).
Вибух обу-

рення. Адже Кеп нервується, хай йому чорт!

Вперше за час нашого знайомства я
бачив його таким

збентеженим.

Ми зійшли на пірс. З верхньої палуби
нам помахав ру-

кою капітан. Від Коротуна мені передалося
почуття триво-

ги. Я мимоволі прискорив ходу.

За рогом найближчої вулиці на нас
чекав автомобіль,

його двигун працював. За кермом сидів Нік, на
задньому

сидінні — Кеп. Побачивши нас, Нік опустив руку на
важіль

передач. Коротун, відчинивши переді мною
дверцята, до-

повів:

— Усе гаразд, Кеп!

Його кругле обличчя було незвично
заклопотаним. Він

до чогось прислухався.

Ми від'їхали за кілька кварталів, коли
за нами спалах-

нуло небо. Почувся глухий вибух. Цього разу все
відбува-

лося не в моїй уяві, а в реальному світі. Кеп
озирнувся,

поблажливо поклав руку мені на плече:

— Ви молодець, док.

Я скинув його руку:

— Не розумію...

— Зараз зрозумієте.

Нік зробив крутий віраж і через
вузький звивистий про-

вулок виїхав на невелику площу. Внизу
відкривалась па-

норама порту. Там, де недавно стояв "Сан Пауло",
здіймав-

ся вогненно-чорний фонтан Густим димом затягло
ліву ча-

стину порту, ідучий запах відчувався і тут, де ми
були

Тривожно вили сирени. Судна поспішали відійти
від не-

безпечного місця, якийсь буксир зіткнувся з
військовим

катером

Годі було й думати відбуксирувати
охоплений полум'ям

супертанкер від лристані. Машини з пожежниками і
сол-

датами мчали до порту, але навряд чи вони могли
чимось

зарадити.

— Ми розрахувалися сповна,— крізь
зуби процідив Кеп.

На його щоці сіпався якийсь мускул.

Коротун зареготав, підводячи очі. Він
став схожим на

п'яного і крізь вибухи сміху, стримати який уже
йому було

несила, вигукував:

— Маленька міна в чемоданчику, хай
йому чорт! Ма-

ленька міна — і ве-е-лика пре-е-евелика пожежа!
Спасибі,

док, благодійнику ви наш!

Я вже почав розуміти причину того, що
сталося, і свою

роль у цьому.

— Міна була в моєму чемоданчику?

Мовчання Кепа підтвердило мою підозру.

— Але ж ви казали про нафту, яка так
необхідна. Ви

ж шукали її, щоб принести користь людям А тепер
самі

підпалили? — Це було настільки ірраціонально, що
логічні

системи мозку відмовлялись працювати

— Це не та нафта, хай йому чорт, це
погана нафта! —

стогнав від істеричного реготу Коротун.

— Замовкни! — гримнув Кеп, і він
осікся, затис рот ру-

кою, давився беззвучним сміхом.

— Док, пам'ятаєте пожежу в джунглях? —
спитав Кеп.

— Пам'ятаю .

Мій бідолашний мозок усе ще
відмовлявся вірити в

реальність подій. Абсурдність перевищувала
допустимий

коефіцієнт. Мої страждання посилювалися
спогадами про

високочолого капітана супертанкера. Я обіцяв
його виліку-

вати. Тепер він позбувся всіх своїх хвороб.

— Ви й мене втягли в це...— я не
знаходив потрібного

слова

— Іншого виходу не було. Це так само
точно, як і те,

що тепер у вас, док, нема шляху назад. Ми всі
пов'язані

одним мотузочком.

— Поясніть.

— Уже пояснював. Помста за пожежу в
джунглях. Кар-

на акція з дальнім прицілом. Око за око, містер
святоша.

Хіба не так наказує біблія?

— Отже, тепер черга мстити — за вашими
конкурента-

ми. А потім знову за вами. І так без кінця?

— Доки хтось не переможе. Остаточно.

— Остаточно — це коли не залишиться
нафти? Або тих,

хто її добуває?

Він знизав плечима:

— Дивна ви людина, док. Та хоч як би там
було, ми

вдячні вам. Одержите свою частку сповна.

Я пішов би від них одразу, якби вже міг
обчислити їхні

вчинки. Але мені не вистачало головного елемента
в цій

серії рівнянь.

— Що ви збираєтесь робити?

— Відбудуємо бурову. Ось тільки...

Він у задумі дивився на мене, насупивши
брови. Я ждав.

— Ось тільки доведеться залучити до
цього ваших підо-

пічних... У нас не вистачить людей для такого
обсягу ро-

біт...

— Вони не зуміють працювати з
устаткуванням...

— Навчимо. Заради їхнього ж блага.
Непогано зароб-

лять, прилучаться до цивілізації.— Він говорив
про те, що

збирався зробити, як про щось уже здійснене.—
Дикуни

навчаються швидко, адже пам'ять у них чиста,
вбирає все,

що в неї кидають. Отак між ділом проведемо й
психологіч-

ний експеримент.

Він глянув на мене поверх окулярів, і
мені здалося,

начебто в перенісся ткнули чимось гострим і
холодним...

Минуло всього вісім днів, а нова бурова
вже готова.

Неподалік будується друга. На першу бурову
тимчасово

призначили майстром Вівсяну Кашу. У нього
працювало з

десяток людей з племені імпунів. Другу бурову
ставили

імпуни під керівництвом Ніка. Коротуна Кеп
призначив

начальником охорони, яка складалася з двадцяти
воїнів.

Заступником собі Коротун узяв—не без моєї
поради—

Касіта, сина вождя. Адже він був досить тямущий.
До то-

го ж мені здалося, що той, хто зазнав
несправедливості

й переслідування, буде більше співчувати іншим. Я
не міг

тоді знати, як глибоко помиляюся...

Мене дивувало, як швидко змінювались
імпуни. Вони

дуже вподобали барвисте ганчір'я, яке
випрошували, вимі-

нюваля, а то й просто крали у білих. Один
красувався в

армійських штанях, другий — у шортах. Третьому не
вда-

лося поки що дістати штанів, зате на шиї у нього
теліпався

шарф, а на руці — ремінець від годинника.

До праці дикуни звикали повільно,
важко. Зате-швидко

й легко імпуни засвоїли деякі жести і звички,
навіть ходу

білих. Вони навчилися недбало спльовувати вбік,
як Вівся-

на Каша, ходити перевальцем, як Нік, вживати "хай
йому

чорт" і "побий мене грім", як Коротун.

Що більш я міркував над таким
"прилученням до ци-

вілізації", тим сильніше опановували мене сум і
тривога.

Чому люди так легко засвоюють гірше, чому так
карика-

турно починається для них цивілізація? Я складав
формули

і рівняння, виводив залежності, порівнював з тим,
що чи-

тав у книжках, і робив свої висновки.

Понад усе мене цікавило питання: що
втрачають імпуни

в цьому процесі? Як швидко? Який баланс між
втратами і

надбаннями?

Я розумів, звичайно, що видиме,
барвисте, яскраве за-

своюється швидше, що імпуни на перших порах не
можуть

розібратися в різній вартості й вагомості речей
чи явищ.

Імпун бачить, що чужинці сильніші, могутніші, і
теж прагне

стати таким. А визначити, в чому варто і в чому не
варто

їх наслідувати, він іще не може...

Сьогодні я довго йшов за одним імпуном.
Його постать

і хода здавалися знайомими. На ньому були
яскраво-зеле-

ні шорти, куца малинова безрукавка. На ногах —
сандале-

ти й червоні шкарпетки. Незвичне взуття терло
ноги, він

трохи накульгував. Замість пояса пов'язав
строкату стрі-

чечку. На тонкому розтріпаному мотузку
теліпалася пошар-

пана сумка.

Він оглянувся, і я впізнав у цьому
опудалі Касіта, сина

вождя, призначеного завдяки моїй підказці
помічником Ко-

ротуна. Він низько вклонився мені:

— Завжди радий бачити тебе, добрий Дог!

Так імпуни тепер назвали мене,
утворивши нове ім'я:

з колишнього титулу — "бог" і почутого
від білих — "док".

— Я теж радий бачити тебе, Касіте. Як
живеш? Що

нового?

— Тепер мене звуть Кас-Бос. Я великий
начальник, жи-

ву добре. Ніхто вже не сміє мене кривдити. Мене
бояться

і слухають. І мій батько — великий начальник,
майже як

я. А ти як живеш, добрий Дог?

— Можна мені подивитися, чим ти тепер
займаєшся? —

спитав я замість відповіді.

— Треба тільки попередити шановного
містера Короту-

на,— ухильно відповів він і на знак згоди кивнув
головою.—

Ходімо зі мною.

"Шановний містер" Коротун зустрів
"великого началь-

ника" Кас-Боса зовсім не так, як той сподівався.
Лише моя

присутність стримувала Коротуна від лайки та
потилични-

ків.

— І за що тобі гроші платять? Ти такий
же дикун, як

і ці твої любі родичі, побий мене грім! Два дні
стовпи по-

ставити не можете, ледацюги! Тільки красти
здатні. Ви-

бачте мені, док, але ці недоноски вже четверте
свердло

вкрали!

Він знову повернувся до Кас-Боса.

— Іди до цих... своїх, хай їм чорт! Лупи,
катуй, убий,

скільки заманеться, але поки не принесеш свердла,
не з'яв-

ляйся мені на очі! Тримай!

Він кинув Кас-Босу довгий батіг з
шипами. Той спритно

спіймав його, уклонився:

— Не турбуйтеся. Кас-Бос усе зробить.
Примусить не-

доносків віддати свердло. Кас-Бос знає, як їх
примусити.

Він попрямував на будівельний
майданчик, постукуючи

батогом по стегну.

На майданчику в цей час працювало
кілька імпунів.

Четверо з них ставили стовпи. Кас-Бос підійшов до
них,

постояв кілька хвилин, перевалюючись з носка на
носок,

схиливши голову набік. Очевидно, когось
наслідував. Ро-

бітники заквапились, одразу стали метушливими й
не-

зграбними.

Я пригадав, якими точними і вправними
були рухи цих

людей на полюванні і на рибальстві — у звичній
для них

обстановці.

— Коли ви навчитесь чогось путящого? —
закричав Кас-

Бос, підсиливши голос настільки, щоб його чув
Коротун.

— Ми навчимося, Кас-Босе,—квапливо
промовив імпун

з маленькою видовженою головою.

Я пригадав, що бачив його в лісі серед
тих, хто переслі-

дував Касіта і його наречену.

— Звісно, навчитесь, Тагіре. Навіть ти!
— зловтішне за-

кричав Кас-Бос.—А я допоможу вам!

Батіг, з посвистом описавши в повітрі
дугу, обпік Тагі-

рове плече, залишивши на ньому набряклий рубець.
Горо-

паха похитнувся, мало не впустивши стовп.

— Ну, ну, ворушіться! — продовжував
Кас-Бос під свист

батога, що залишав криваві сліди на спинах і
плечах Тагі-

ра та трьох інших робітників.

—Аз тобою у мене розмова окрема,
Тагіре,— вкрадли-

во заговорив Кас-Бос.— Адже ти у нас кращий
мисливець.

Умієш читати сліди звірів, як зарубки
на деревах. Можеш

переслідувати звіра стільки днів, скільки
пальців у тебе на

руці... Кас-Бос пам'ятає твоє вміння...

Тагір зіщулився, м'язи на спині
напружилися і заде-

рев'яніли.

— Пам'ятаєш, як ти переслідував одного
бідолаху вті-

кача? Догнав би його і вбив, якби не добрий білий
Дог!

Тагір зацьковано озирнувся, і наші
погляди на мить

зустрілися.

— Такому великому мисливцю, як Тагір,
неважко дізна-

тися, хто вкрав у білого начальника свердло,—
просичав

Кас-Бос.

— Тагір не знає, Кас-Босе,— відповів
колишній мисли-

вець, і голос у нього здригнувся.

— Не вірю. Намовляєш на себе,— майже
лагідно про-

мовив Кас-Бос, і я здивувався його перетворенню.

Батіг зметнувся знову, обвив Тагірові
плечі. Кас-Бос

бив з відтяжкою, здираючи шкіру, і промовляв:

— Постарайся, Тагіре, прошу тебе, адже
ти можеш...

— Не знаю, не знаю,— стогнав Тагір.

— Ей, Овале! — крикнув Кас-Бос високому
і худому

робітникові, що копав траншею.— Підміни Тагіра.
Він не

може робити дві роботи. Ми з ним поговоримо сам на
сам,

у лісі.

— Не треба,—благав Тагір.

— Кому сказано, Овале? — гримнув
Кас-Бос, і робітник,

кинувши лопату, взявся за стовп.

Однак і Тагір продовжував триматися за
той же стовп,

як за рятівну соломинку. Батіг ударив його по
руках з

такою силою, що Тагір відсмикнув їх.

— Відійдемо трохи, Тагіре,—важко
дихаючи, "попро-

сив" Кас-Бос.— Так, так, іди вперед, вперед...

— З цього виродка буде пуття, побий
мене грім! — ви-

гукнув Коротун, милуючись своїм учнем.— Піду за
ними.

Цікаво додивитися виставу.

Я мовчки пішов за ним слідом. Він
здивовано озирнув-

ся, але нічого не сказав. Ступивши кілька кроків,
озирнувся

знову. Мовби виправдуючись, але водночас і з
нотками

заздрості, промовив:

— Чи вірите, док, я б і не додумався до
того, що витво-

ряють ці нікчеми над своїми родичами.

Ми зупинилися за товстим деревом
недалеко від Кас-

Боса і його жертви. Не знаю, чи'бачив нас Кас-Бос,
ма-

буть, помітив, але не показував цього.

— А тепер, коли ми одні, Тагіре, Кас-Бос
каже: можеш

не називати злодія. А свердло поверни.

Тагір не поліз у пастку.

— Як я поверну? Адже не знаю, де воно.

Цього разу батіг, стьобнув нещасного з
такою силою,

що збив з ніг.

— Ти був спритним, тільки коли
вистежував самотньо-

го втікача,— примовляв Кас-Бос.— 3 багатьма —
проти

одного. Тепер боїшся — проти багатьох? Украв не
сам,

так?

Плечі й спина у Тагіра перетворювалися
в суцільну

криваву рану.

— Він заб'є його і нічого не
довідається,— сказав я

Коротуну,—Адже Тагір і справді не знає, де
свердло. На-

кажи припинити катування.

— Он як, док? Не знає? Що ж, я вірю, побий
мене

грім! Але тоді вкажіть на злодія самі, якщо ви
яснови-

дець.

Він помітив, що я трохи розгубився, і
додав:

— Якщо ви знаєте, що Тагір не крав, хай
йому чорт,

то вам відомо, хто злодій.

Почувся тріск гілок, і з-поміж дерев
з'явилися Овал,

Мапуї і ще кілька імпунів. Кас-Бос змушений був
опусти-

ти батіг. Побитий стогнав.

— Хіба людина повинна ставати шакалом?
— грізно

спитав Мапуї, наступаючи на Кас-Боса.

— Ти здатен забити рідного батька,
якщо тобі накажуть

білі вовкиї — закричав Овал.

"Он як,— подумав я,— вони вже
називають білих не бо-

гами, а вовками. Швидко ж відбуваються
метаморфози в

людській свідомості".

Кас-Бос крок за кроком відступав у наш
бік від розгні-

ваних співплемінців.

Коротун витяг з кобури пістолет. В його
круглих очах

з'явився веселий хмільний вираз, і я знав, що це
означає.

Він був готовий потренуватися в стрільбі по
"живих міше-

нях". Я поклав йому руку на плече. Він різким
рухом ски-

нув її.

Кас-Бос, рятуючись від розплати, вже
був поряд з нами.

Його мозок випромінював безліч хаотичних
сигналів. Серед

них був один, що повторювався. Я настроївся на
нього...

Імпуни помітили нас і зупинилися в
нерішучості. Коро-

тун клацнув запобіжником.

Зараз прозвучать постріли — і однією
кричущою не-

справедливістю стане більше.

Як же так, учителю, як же так? Чи повинен
я втрути-

тись? Відповіді немає. Але я ніби бачу, як
змінився ваш

погляд, як з'явилися знайомі вогники в глибоко
запалих

темних очах, я ніби чую ваші слова... І вже знаю, що
мені

слід робити...

— Тепер я можу сказати, хто вкрав
свердло,— швидко

промовив я.

— Хто ж? — спитав Коротун, готовий
натиснути на

спуск.

— Кас-Бос,— сказав я голосно, щоб
обвинувачений чув.

Коротун здригнувся від несподіванки, глянув на
мене —

чи я не сміюся? Переконавшись в моїй серйозності,
спи-

тав:

— Навіщо він це зробив, хай йому чорт?

— Щоб познущатися над тими, хто колись
пересліду-

вав його.

Вигляд Кас-Боса не лишав сумнівів у
правдивості моїх

слів.

— Вибач, великий Дог. Я мусив
помститися.

Я негайно побудував у своїй уяві
кілька моделей пове-

дінки різних істот у даній ситуації, точнісінько
так, як учи-

ли ви, Михайле Дмитровичу. Моделі відрізнялися
одна від

одної деталями, але були разюче схожі за
результатом.

Такими їх робила сама ситуація,

Тільки-но я міняв місцями жертву і
переслідувача, коли

це було можливо,—діаметрально змінювалася їхня
пове-

дінка. Голуб дзьобав сокола, олень розтоптував
вовка, не

виявляючи ніякого милосердя. Навпаки, як мені
було відо-

мо з дослідів деяких учених, травоїдні
часто-густо ставали

набагато небезпечнішими від хижаків.
Жорстокість у цьо-

му світі була не вигадкою
людини, а необхідністю

замкнутого світу й породжувала жорстокість з
такою ж

невблаганністю, з якою дія викликає протидію.
Мені було

тривожно, незатишно, неприємні відчуття
спалахували й

тіснились у голові. Душно, гидко жити в такому
світі! Але

щоб бути до кінця послідовним, я наважився ще на
одну

підстановку, її можна назвати і блюзнірською. Та
я певен,

учителю, ви б не засудили мене. Адже ви не раз
казали,

що іноді необхідно переступити через себе. І це є
одним з

найважчих діянь людських.

Я взяв у свій дослід людину, яку знаю
краще, ніж ін-

ших. Так, саме вас, Михайле Дмитровичу, вас,
такого, яким

ви були на захисті дисертації молодого
аспіранта. З яким

завзяттям ви кинулись у бій, захищаючи його
працю. А во-

на ж була спрямована проти однієї з ваших_робіт.
Проте

ви визнали: "Він блискуче довів, що я
помилявся",— і від-

били атаки його опонентів. Ви стояли тоді на
трибуні,—

трохи згорбившись, потираючи залисини, а очі ваші
сяяли

по-молодечому і вперто, як дві зорі,—вам було чим
пи-

шатися: ви вкотре вже змогли переступити через
себе. І за-

раз я нічого кращого не придумав, як покликати на
допо-

могу вас, узяти вас у. свій дослід діючим об'єктом.
І резуль-

тат вражаючий. Він приніс мені полегкість, бо
тепер вихо-

дило, що людина може діяти й не так, як передбачає
Про-

грама економності. І щоб бути до кінця
послідовним, я

спитав себе: а що коли б на місці Кас-Боса був
Михайло

Дмитрович? Я проробив уявно ще кілька
перестановок і

зітхнув з полегкістю, бо виходило, що людина
могла діяти

й не так, як наказувала Програма економності.

І щоразу, коли вона саме так діяла за своєю про-

грамою гуманності, з'являлася велика можливість

і велика надія.

9

— Ці люди не поїхали б без вас, док,
тому на деякий

час нам доводиться розлучитися,— сказав Кеп,
дивлячись

кудись убік.

— Ви сказали, що в лабораторіях
працюють над ліками

групи інтерферону...— нагадав я.

— Отже домовились. Вітайте від мене
старого Ховраха.

Машина рушила. Відмовившись сісти в
кабіну поряд з

Ніком, я лишився в кузові разом з імпунами. їх
було ві-

сім, серед них Мапуї і Тагір. Мабуть, вербування в
дослід-

ницький центр було для імпунів зручним приводом
звіль-

нитися з-під влади Кас-Боса і втекти від розправи.

Автомобіль підкидало на вибоях, курява
набивалась в

ніс, у рот, тріщала на зубах. Люди кашляли, терли
почер-

вонілі очі.

Машина кілька разів робила
короткі-зупинки. Під час

однієї з них я спитав у Ніка:

— Кеп мені все сказав?

Нік відвів погляд:

— Я за себе не можу ручитися, не те що
за іншого.

Мені не сподобалися його слова, і я знову спитав:

— їм там буде добре? Ніякої небезпеки?
Краще, ніж

на буровій?

— Ви самі казали, док, що все відносно.
Робота як ро-

бота.

Він чогось не договорював. Це було щось
тривожне, роз-

пливчасте й не піддавалося розшифровці.

Машина повернула на асфальтову дорогу,
проїхала тро-

хи, повернула ще раз за високу кам'яну огорожу й
зупи-

нилася біля масивних залізних воріт. Товстий
вербовщик

пішов у бюро перепусток. Нік виліз із кабіни й
розминав-

ся. Він скинув куртку, і я замилувався його
мускулястим

тілом.

Невдовзі з прохідної разом з
вербовщиком вийшов

худорлявий літній чоловік із засмаглим обличчям.
Він чи-

мось справді був схожий на ховраха. Маленькі
блискучі,

як у Коротуна, оченята-намистинки розглядали нас
із

приязною цікавістю.

— В таких випадках кажуть: злазьте,
приїхали,— по-

сміхнувся він і подав руку, допомагаючи мені
вибратися з

машини. Радий з вами познайомитись, док.
Мікробіологією

займалися, мабуть, десь у студентські роки?

Він не дочекався моєї відповіді й вів
далі.

— Тут вам буде добре. Знаєте, мало не в
кожній люди-

ні з дитинства живе шукач пригод і стукає в наші
внутріш-

ні віконця й двері. Але ми не завжди розуміємо
його голос,

ні, не завжди. Іноді не відчиняємо йому, іноді —
женемо,

нерідко — проганяємо назавжди...

Його рука, що стискала мою, була
холодною і вологою

від поту. Я обережно звільнив свою руку, і він
кольнув ме-

не докірливим поглядом.

— Прошу вас, док, ходімо. Помиєтеся з
дороги, відпо-

чинете. Поїжте. У нас чудове кафе. А про своїх
людей не

турбуйтеся. Ними займуться. Вони теж тут
раюватимуть.

Ось перепочинете й побачитеся з ними знов.

Він підхопив мене під руку й повів
через прохідну з

двома заґратованими дверима, за якими стояли
охоронці.

У великому впорядкованому дворі неприродно
яскраво зе-

леніли підстрижені газони, доріжки були посипані
оранже-

вим піском. На віддалі, за деревами, виднілися три
багато-

поверхові будинки, три величезних акваріума із
скла й бе-

тону, три чіткі геометричні форми: куля, куб і
зрізана піраг-

міда.

Ми зайшли в будинок-куб. Швидкісний
ліфт підняв нас

на шостий поверх. Ми повернули праворуч по
коридору,

облицьованому блідо-голубим пластиком.
Назустріч ішла

людина в білому халаті, кивнула моєму
супутникові:

— Добрий день, професоре. Мишки
прибули?

— Так, так, прекрасні екземпляри.
Чистісінька порода,

яка перебувала в ізоляції. Так що, прошу, не
турбуйтеся.

Професор відчинив одні з дверей,
пропустив мене впе-

ред. Кімната нагадувала ту, в якій я жив у
підводному

місті — висувні стіл і ліжко, вмонтовані в стіни
шафи,

телеекран, вузол зв'язку з невеликим пультом і
екраном.

— Влаштовуйтесь. Душова близько, за
тими дверима.

Ваш Нік житиме в сусідній кімнаті. Він
зайде за вами за

годинку й відведе вас до кафе.

М'якою ходою, .погойдуючись, він
перетнув кімнату,

ткнув довгим вузлуватим пальцем у набірний диск
на пуль-

ті зв'язку:

— Номер мого телефона 22-53. Може, вам
захочеться

поговорити зі мною, пофілософствувати...

Він раптом круто повернувся, і його
оченята-намистин-

ки яскраво спалахнули:

— А ви любите філософствувати?

— Про що?

— Про життя, про світ, про їх
досконалість, найрізно-

манітніші механізми і таємничі коліщатка, котрі
ми з ва-

ми, колего, називаємо інтимними, про свої погляди
на ці

коліщатка буття. Е-е, я вже збагнув, що вони у вас є
—

свої погляди,— тільки ви їх рідко висловлюєте,
рідко дозво-

ляєте собі таку насолоду. Ну, не буду вас
втомлювати. Ба-

жаю добре відпочити!

Він повільно й ледь чутно причинив за
собою двері.

Щось мені не подобалося в цьому
будинку і в самому

професорові, тільки я поки що не міг розібратися
в своїх

підозрах. Кеп говорив, що ми поїдемо в
мікробіологічний

дослідницький центр, де вивчають засоби боротьби
з деяки-

ми хворобами, зокрема з вірусними, і перевіряють дію лі-

ків групи інтерферону. Згадав він, що віруси тут
викори-

стовують і як генетичні моделі, а це мене
особливо цікави-

ло, тим паче що, за його словами, тут я зустрінуся
з одним

із найвизначніших мікробіологів і генетиків
нашого часу —

так він величав старого Ховраха, професора. Кеп
обіцяв,

що завербовані імпуни працюватимуть у центрі
провідни-

ками дослідницьких експедицій, а також
прибиральниками

й лаборантами у віваріях та вольєрах. Ось
тільки... він чо-

мусь енергійно допомагав вербовщикові спокусити
їх висо-

кими заробітками, а сам перед тим скаржився, що не

вистачає людей для роботи на бурових. Але хіба
така ма-

ленька логічна невідповідність давала привід
для підо-

зри?

Я прийняв душ, опустився в м'яке крісло
на роликах і

миттю перенісся до неї.

— Ти так давно не приходив,—сказала
Людмила.

— Я наближався до тебе.

Її брови запитально вигнулися, мов два
луки з напну-

тою тятивою.

— Вивчав людей, їхні стосунки між собою. Ставив
себе

на місце інших, намагався зрозуміти себе.

— Зрозумів?

— Ти мусиш допомогти. Ти знаєш щось,
невідоме мені,

щось дуже важливе...

— Можливо, здогадуюсь. Тільки здогадку
нічим пере-

вірити.

— А якщо разом?

— Ні, тільки дужче заплутаємось.
Насамперед мушу

сама розібратися в собі, в своїх почуття. Тоді
з'ясується,

чи істотно те, що я давно підозрюю.

— ...Чи істотно лиш те, що є зараз? Це ти
хотіла ска-

зати? Ну що ж, виходить, поки що кожен з нас піде
своєю

дорогою.

І раптом вона стріпнулась, поглибились
озера її очей:

— Будь обережним, благаю. Ти можеш
загинути вдруге!

— А хіба я вже гинув? Коли?

Її губи злякано стислись, і я поспішив
перервати зв'я-

зок. Пролунав тихий дзвін у глибинах моєї
свідомості,

начебто обірвалася скляна нитка, ще зовсім
недавно про-

тягнута поміж нами...

Я записав у своїй пам'яті кілька бітів
нової інформації.

Розмова була не марною.

10

Тоненько продзижчав зумер. Заблимало
табло "До-

звольте ввійти". Я натиснув на кнопку пульта
зв'язку.

Стулки дверей розійшлися. Показуючи в усмішці
нерівні

зуби, з'явився професор.

— Нік сказав мені, що ви хотіли б
подивитися наші

лабораторії. З величезним задоволенням особисто
виконую

ваше бажання.

— А я саме збирався вам дзвонити з
цього приводу.

"Він прийшов, не чекаючи мого дзвінка,— подумав
я,—

він зробив це неспроста".

Ми піднялися в ліфті на два поверхи,
пройшли до еска-

латорної доріжки, і вона повезла нас по довгому
коридору

мимо світлих панелей.

— Не заперечуєте, дорогенький, якщо ми
трохи засмаг-

немо? А втім, заперечуйте не заперечуйте, а іншого
шляху

до наших крихіток немає. В цих панелях
альгузинові лам-

пи, тобто ультрафіолет у поєднанні із
зі-промінням, щоб ми

не привезли на собі непроханих гостей до наших
ніжних

мікробчиків. О, ви не уявляєте, наскільки
вразливим й

тендітним буває той чи інший вібріончик у
пробірці, де

сховатися йому нікуди. Однак випустіть його з
пробірки,

відчиніть двері в інше — призначене для нього —
середови-

ще, і він зразу зміниться. Стане могутнім,
нездоланним. До

речі кажучи, все живе, все життя таке, тендітне й
непере-

можне,— хто-хто, а ми з вами знаємо про це, дорогий
ко-

лего. Чи не так?

Ховрахові оченята-намистинки миттю
посвітліли й гля-

нули на мене з дитячою довірливістю.

— І зауважте собі, вони всі, наші
мікробуленьки пре-

красні, без класифікації і поділу. Кожен—диво
доскона-

лості. Це ж ми поділили їх на корисних і
шкідливих, прав-

да, собі на користь. А вони, бідолашні, не знають
про

класифікацію. Вони просто живуть і розвиваються,
як і

ми...

— Так,— сказав я, щоб не дати загаснути
розмові,—

вони просто живуть. Живе продовжує жити в живому
і

за рахунок живого.

— Саме так, дорогенький. Згідно нашого
основного і

непорушного закону природи.

Ми зійшли з ескалаторної доріжки перед
дверима, на

яких світилася цифра 6. Ховрах, шморгнувши носом і
щось

прошепотівши, підніс руку до світної цифри — і
двері уві-

йшли в стіну.

— Тут у нас всюди електричні замочки.
Ключі до них —

капілярні узори. Однак великі хитруни навчилися
знімати

відбитки пальчиків у тих, хто має допуск до
"святої оби-

телі" наших підопічних, виготовляти відбитки і
таким чи-

ном підробляти "ключі". Довелося ввести
додаткові захо-

ди безпеки. Тепер спеціальний пристрій відчиняє
двері то-

ді, коли одночасно показуються відбитки пальців
і промов-

ляється пароль. Підробити це практично
неможливо, доро-

генький, принаймні поки що, тому ми можемо спати
спо-

кійненько.

Просторе приміщення лабораторії було
так щільно за-

ставлене приладами, що невикористаної площі не
залиша-

лось. У вмонтованих у стіни термостатах
зберігалися сотні

колб, чашок, пробірок з культурами мікробів.
Мікроскопи,

фотоапарати й кінокамери з'єднувались у добре
продуману

систему так, щоб об'єкт можна було роздивлятися в
різних

променях спектру і водночас — фотографувати.
Повсюдно

виднілися шафи, ультрацентрифуги, колонки для
електро-

форезу, пристрої для спектрального аналізу...

Я зупинився біля апарата, призначення
якого для мене

було незрозуміле.

— Найостанніша новинка, ІСЕУ —
ідентифікуюча си-

стема електронних універсалів,— усміхнувся
професор.—

Автоматично проводить електрофорез, підрахунок
часток і

елементів, спектральний аналіз. А потім
пізнавальний при-

стрій розподіляє за спектром, виділяє за
кольором, пока-

зує їх на екрані і фіксує на стрічці. З допомогою
цього

пристрою вдається по випромінюванню абсолютно
точно

ідентифікувати білки, навіть гени...

Хвилювання збило у мене звичний ритм
дихання, дове-

лося зробити регулююче зусилля. Невже я зрештою
зна-

йшов те, що мені так необхідно? От справді, не
знаєш, де

знайдеш! Приховуючи хвилювання, я спитав:

— Можна мені ознайомитися зі схемою
апарата?

— Звичайно, дорогенький! Можете і
попрацювати на

ньому. А тепер ходімо в іншу лабораторію. Там
живуть со-

бі і благоденствують чудові звірятка. Вони теж
мікробчи-

ки, але вже на іншому ступені — в порівнянні з
"велетня-

ми", котрі розкошують в оцих ось шафах. Вони
перебу-

вають на межі між живим і неживим. Ви, звичайно,
зрозу-

міли, що я кажу про маляток-вірусів.

Вірусологічні лабораторії були тут
обладнані за остан-

нім словом техніки, і в кожній з них була ІСЕУ.
Хода про-

фесора змінилася, стала пружистою і стрімкою. Він
пока-

зував мені прилади, і його обличчя лисніло від
задоволен-

ня, а ніздрі довгого великого носа роздувалися.

— Впевнений, що ви відчуваєте
хвилювання дослідни-

ка. Адже в цій лабораторії ми перебуваємо, так би
мовити,

біля самих витоків життя. Тут починаються
найтонші його

відмінності, які, насмілюся стверджувати,
призводять до

гігантських наслідків. Два-три атоми відібрати,
додати,

змінити: всього-на-всього дві-три крихітні
цеглинки — і

життя змінює русло, тече в інший бік, набуває
інших яко-

стей, може зникнути або прибрати небувалої форми.
Хіба

це не чудово? Не дивовижно? Ось ви, медики,
дивуєтесь,

жахаєтесь: де взялася якась страхітлива вірусна
панде-

мія? Ви винаходите засіб проти нового віруса, ви
нама-

гаєтесь догадатися, звідки він прийшов, щоб
поставити за-

слони на шляху малятка, а воно спокійнісінько
розвиваєть-

ся і збирає багатий врожай—мільйони й мільйони
люд-

ських життів.

Професорові очі спалахнули,
розширились, щоки вкри-

лися червоними жилками, губи тремтіли.

— Зараз я покажу вам зброю, перед якою
всі гармати

світу — ніщо.

Він підійшов до термостата і вийняв з
нього дві про-

бірки.

— Ми беремо вірус,— він поводив першою
пробіркою

перед моїм носом,— і міняємо в його молекулі, яка
скла-

дається з п'яти мільйонів двохсот п'ятдесяти
тисяч атомів,

усього три атоми фосфору. І що ж? Ми одержуємо

суперубивцю. І однієї цієї пробірки,— він підняв
над го-

ловою другу пробірку,— досить, щоб знищити сто
мільйонів

людей! Я наголошую -- тільки людей. Лиц/аться
міста, ма-

шини, засіяні ниви — все, що люди створили. Навіть
корови

зостануться мукати в своїх хлівах. Тільки тих,
хто вирощу-

вав урожай і будував міста, не стане. Дивіться
уважно!

Він вставив обидві пробірки в ІСЕУ,
покрутив верньєр.

На екрані апарата з'явилися два промені. Один
голубий,

другий — темно-синій, майже чорний.

— Як бачите, апарат безпомилково їх
розрізняє. Мож-

ливо, дорогенький, ми, люди, здатні наділяти
своїми люд-

ськими якостями навіть прилади й машини. Ось і
наш

ІСЕУ — символіст, він зафарбував перший промінь
у голу-

бий колір, в один з кольорів життя і благоденства,
а дру-

гий—у чорний колір смерті. І це, беруся
стверджувати,

відповідає дійсності!

Ніс Ховраха видовжився, руки
жестикулювали:

— Дорогенький! Тут зібрані безцінні
матеріали! І тут

розписано, яке малятко стає небезпечним лише
після му-

тації, як воно може подіяти в залежності від віку
людини,

від генетичних особливостей, від рівня
харчування. Вже

сьогодні нам відомо чимало, а завтра з вашою
допомогою...

— З моєю допомогою? — я навмисне не
приховував

здивування.

— Так-так, з допомогою матеріалу, який
ви привезли

нам, дорогенький...

— ?..

Його рухи стали стриманими, обличчя
потьмяніло:

— Вибачте, голубчику, я мав на увазі
робітників, які

прибули з вами. У нас тут гостра нестача робочих
рук...

Я промовив повільно:

— Наскільки я помітив, у вас у
лабораторіях багато

автоматики.

— Справді, це так. Однак на деяких
роботах потрібні

людські руки.

— Навіть ті, які звикли займатися
зовсім іншим?

— Навіть ті.

— З нетерпінням чекатиму на початок
робіт.

— Можете починати хоч зараз,
голубчику. Перевірте на

ІСЕУ деякі штампи... Ось вам їх список. За цими
назвами

їх легко відшукати в шафах. А ось кольорова
таблиця ви-

промінювань. Спробуйте самі почати, впевнений —
розбе-

ретесь. А я зазирну до вас через годину-дві.

— Гаразд,— відповів я, беручи аркуші.

— Можете користуватись довідковою
бібліотекою на-

шого центру. Вона досить солідна, займає близько
чотир-

надцяти великих обчислювальних машин ІБМ-80.— Він
по-

казав на телетайп з екранами.— Відповідь
одержите макси-

мум через шість хвилин після замовлення, Якщо в
бібліо-

теці не знайдеться даних, машина-бібліограф
підкаже, де

їх можна одержати. Працюйте.

Він підніс руку до дверей, щось
прошепотів, і вони слух-

няно відійшли вбік.

— Бажаю успіху,— мовив він уже з
коридора в той час,

як двері ковзнули на своє місце.

Звичайно, Ховрах не міг знати, з якою
швидкістю я зда-

тен працювати. Пам'ять обчислювальних машин, в
яких

зберігалася бібліотека, я проглянув хвилин за
сорок, і ма-

шина-бібліограф ледве встигала отримувати для
мене ін-

формацію з інших бібліотек.

Я не користувався телетайпом та іншими
повільно діючи-

ми механізмами, а просто приєднав до вводу
бібліотеки

свій мозок. З цього моменту на весь час контакту
бібліоте-

ка стала мовби продовженням мого мозку, і я
перекачував

у свою пам'ять море інформації, сортував і
узагальнював

її на свій розсуд.

Моя робота була в розпалі, коли двері
лабораторії не-

чутно ковзнули вбік. За ними стояв Ховрах. Він
добро-

зичливо усміхнувся і попрямував до мене.

— Ну, що встигли зробити, дорогенький?
Ознайомилися

з малятками?

Я подав йому опрацьовану таблицю.

Він проглянув її, здивування його
межувало із захоплен-

ням.

— Так ви ж незамінимий помічник,
дорогенький! Можна

подумати, що ви все життя лише цим і займалися.

Його сяючі очі-намистинки раптом
вкололи мене швид-

ким підозрілим поглядом, брезкла шкіра на лобі
вся збри-

жилась, як погано натягнута панчоха:

— Пам'ятаю, казали, що ви чудодійний
лікар...

Я урвав його:

— Можливо, я зробив би більше, якби міг
перевірити

деякі дані, дізнатися про методику
експериментів.

— Так у чому ж річ?

— Машина сповістила, що методика
засекречена, і не-

обхідний спеціальний допуск: код і шифр.

Він спохмурнів.

.— Що саме вас цікавить?

— Скажімо, як були одержані дані про
здатність бак-

теріофагів групи "Т" перероджувати клітини і
викликати

епідемії. У вас зібрано надзвичайно цікаву
інформацію.

Але наскільки чисті ці досліди?

Його порадувала прихована похвала, яка
крилася в

моїх словах, однак погляд став ще більш жорстким
і пі-

дозрілим.

— Заспокойтеся, голубчику. Досліди
були поставлені

чисто, це я гарантую.

— Але механізми епідемій Т-2 і Т-6
неможливо доско-

нально вивчити в лабораторних умовах.

— Чому?

— Для цього не годяться ні миші, ні
собаки, ні навіть

мавпи...

— У нас був інший матеріал.

Я пригадав, коли вперше почув від нього
слово "мате-

ріал", і в мене з'явилася певна підозра. Я
відмахнувся від

неї, тому що запідозрювати в такій антигуманній
справі

будь-яку людину було соромно і безглуздо.

Двері лабораторії знову ковзнули вбік,
пропускаючи

кількох чоловік. Всі вони шанобливо віталися з
професо-

ром, з цікавістю поглядали на мене, особливо
єдина серед

них жінка років двадцяти семи, фарбована
блондинка з

маленьким невинно-ображеним ротиком. У неї була
хвора

печінка, а в лівій легені затемнення.

— Наш новий співробітник,—
відрекомендував мене про-

фесор.

Довелося по черзі потиснути їм руки —
великі, малень-

кі, м'які, жорсткі, теплі, холодні,— вислухати від
кожного

кілька традиційних у таких випадках слів.

Після церемонії знайомства професор
вивів мене з ла-

бораторії. Ми пішли в корпус, де містилися жилі
кімнати

для співробітників і де на мене чекав Нік. Але,
доїхавши

зі мною на ескалаторі до коридора, що з'єднував
два кор-

пуси, професор згадав, що йому треба заглянути ще
в

одну лабораторію, і розпрощався.

Вигляд у Ніка був кепський. Його великі
дужі руки

втомлено лежали на столі. Біовипромінювання
навколо го-

лови злиняло до блідо-жовтого кольору.

Я порадив йому добре відпочити,
сказавши, що обійдусь

поки що без його послуг. Він ворухнув розсіченою
бровою,

звів на мене світлі почервонілі очі.

— Гарна ви людина, док, тільки...

— ...дивна і наче не від світу цього,—
закінчив я за

нього фразу, що вже визріла в його мозку.

Він здивовано розширив очі:

— Можна подумати, що ви читаєте думки,
док. Вихо-

дить, мозок свій слід тримати на замку. Ще тільки
цього й

бракувало.

— А як поживають наші підопічні,
імпуни? Теж, певно,

втомлюються тут з незвички?

Мені не сподобалася його посмішка.

— Ні, вони майже не втомлюються.

— Хотілося б їх побачити.

— Вони працюють і живуть в іншому
корпусі. Номер

три.

— Гаразд, відпочивайте,— сказав я.— Не
буду заважа-

ти.

Коридор був безлюдний. Рішення
сформувалося відразу.

Я не чітко уявляв собі схему міжкорпусних
коридорів.

Ще коли ми йшли сюди вперше, помітив, що всі
корпуси

з'єднані поміж собою. Отже, якщо наш — номер один,
а ла-

бораторний — номер два, то з нього мусить бути
вихід у

корпус номер три. Вже знайомий ескалатор привіз
мене в

лабораторний корпус. Тут мені пощастило: я
зустрів жін-

ку, з якою мене недавно знайомив професор, і
спитав у неї,

як пройти в третій корпус.

— До віварію? 'Ми буваємо там
надзвичайно рідко. Та

й навіщо туди ходити? Можете замовити будь-який
мате-

ріал, і вам його доставлять у лабораторію.

— Мені треба відвідати своїх друзів.
Вони там пра-

цюють.

— У вас там друзі? — Вона глянула на
мене здивовано,

майже злякано.

— Саме так. Як туди пройти?

— Треба спуститися на ліфті в
цокольний поверх. Звід-

ти в третій корпус веде підземний коридор, але...

— Дуже вам вдячний,— я швидко пішов до
ліфта, не

дослухавши пояснень.

За кілька хвилин ескалаторна доріжка
привезла мене

в третій корпус. Ще здалеку мої органи нюху
відчули не-

приємний запах гнилого м'яса, крові, гострі
запахи неми-

тої шерсті тварин. Я зійшов з ескалаторної
доріжки перед

ліфтом. Навмання натиснув кнопку дев'ятого
поверху. Ліфт

тут працював не тихо, як у першому і другому
корпусах,

а трохи деренчав. Крізь деренчання до мене
долинули при-

глушені вищання, рик. Вийшовши з ліфта, я опинився
в

довгому коридорі. В нього виходило багато дверей.
Деякі

з них були наполовину заґратовані. Заглянувши в
них, я

побачив собак, вовків, мавп. Але найбільше тут
було шим-

панзе та гамадрилів. Від їхнього лементу
закладало вуха.

Доводилося вмикати додаткові звукові фільтри.

Та ось двері з ґратами закінчились.
Далі видно було

інші — суцільні, вузькі. Мені здалося, що я чую
людські

голоси, стогін.

— Що ви тут робите? — пролунав за
спиною здивова-

ний окрик.

Я обернувся і побачив здоровенного
молодика з авто-

матом, який поспішав до мене. Він зупинився
переді мною.

— Шукаю своїх друзів,— відповів я, не
розуміючи при-

чини його стривоженості.

У цей час з того боку, де був ліфт,
почулося рипіння

черевиків, і я побачив професора. Він захекався і
насилу

говорив, пояснюючи охоронцю:

— Це моя людина. Він потрапив сюди
помилково.

— Чому помилково? Хіба імпуни не тут? —
здивував-

ся я.

— Зараз вони в іншому місці. Ходімо, я
вам усе

поясню.

Він підхопив мене під лікоть і
потягнув до ліфта. Ідучи

8 ним, я думав про досліди на ІСЕУ, які мені
необхідно

закінчити. Але й доля імпунів уже почала
непокоїти мене.

11

Одну за одною я вставляв касети зі
зразками в камеру

ІСЕУ, і промінь змінював колір, іноді різко, іноді
— майже

непомітно. Але щоразу, коли в досліджуваній
речовині бу-

ла частка органіки, ІСЕУ чітко розрізняв її.
Блідо-сірий або

жовто-сірий промінь одразу фарбувався в зелені,
сині або

червоні тона.

Я досліджував різні клітинні
структури й компоненти,

проводив дуже складну класифікацію і тепер
намагався

спростити її. Вставив у касету пробірку з
кристалізованим

вірусом. У такому вигляді вірус міг перебувати
протягом

століть майже в будь-якому середовищі, можливо,
навіть

у космічному просторі в складі метеоритної
речовини.

Я вставив нову касету в ІСЕУ — і виник
темно-сірий з

голубим відтінком промінь. За моєю класифікацією
це

свідчило, що досліджується нежива речовина з
елементами

органіки. Потім, вийнявши касету, я подіяв на
вірус кислот-

ними залишками і помістив пробірку в термостат.
Застосу-

вав стимуляцію електричним струмом, щоб
підсилити про-

цес декристалізації.

І коли після обробки я помістив ту саму
касету в каме-

ру ІСЕУ, сталося диво: на екрані з'явився зелений
з роже-

вим відтінком промінь — промінь життя.

'ІСЕУ підтвердив, що вірус—єдина з
істот—міг бути

живим і неживим, залежно від фази розвитку.
Нарешті в

мене з'явився необхідний доказ — ключик до сейфа
жит-

тя. Вірус одночасно є представником живої і
неживої при-

роди.

Тепер, після серії дослідів, я міг
сказати професору

цілком певно, що гіпотеза про походження вірусу
як ко-

лишнього клітинного компоненту помилкова; що
вірус та

інші живі структури,—якісь
істоти-речовини,—виникли до

появи клітини; що вони були однією з ланок у
ланцюжку

переходу від неживого до живого.
Я думав і про величезні

маси водоростей, які об'єдналися в "чудовисько",
в якусь

живу комету, і знайшов для них місце в своїй
класифікації.

Це було ще одним підтвердженням її правильності.
Отже,

розподіл умовний? Зокрема й головний розподіл?
Отже,

і такі різкі переходи в
організації речовини, як ті, що їх на-

зивають смертю, не є "фатальною межею"? В природі
во-

ни переходять одне в одне, як світло і темрява, як
звук і

тиша. Це просто переходи від одної структури до
іншої,

від одного стану до іншого. Рівняння виходило
величезним,

складалося з багатьох тисяч величин, але його
можна було

скорочувати за рахунок частин, які повторюються.
Раптом

я згадав поетичну фразу і мимохіть подумав, що
мова

поезії буває такою ж точною, як мова математики.
Фраза

звучала так:

Життя починається із заперечення смерті

І стверджується, стверджуючи себе.

Про це ж говорила і початкова частина
рівняння.

Дальша його частина відповідає закінченню
поетичної

фрази:

Смерть починається запереченням життя

І, заперечуючи все, заперечує себе...

Тепер належало зробити ще одну
перевірку — цього ра-

зу досить болючу, бо вона мала підтвердити або
перекрес-

лити мої здогади про таємницю мого походження.
Але, мо-

же, не варто за неї братися? Може, не треба зайвих
страж-

дань? Адже після переходу межі назад шляху не
буде. Чи-

мало цінностей одержить для мене іншу вартість,
явища

змінять акценти. Я не зможу зостатися колишнім,
зберегти

колишні стосунки з дорогими мені людьми. Багато
чого

зміниться в моєму світі, в моєму особистому
всесвіті, який

мені, як і кожній істоті, здається незмірно
важливішим,

ніж існуючий єдиний всесвіт, в якому живемо всі
ми. Зда-

ється... Тільки здається... Але якщо я зруйную
його...

І все-таки... Я вигвинтив два гвинти і
витягнув направ-

ляючу втулку з камери ІСЕУ. Тепер камера стала
наба-

гато просторішою. Тоді вже без- вагань я вставив у
неї

власний палець, а другою рукою натиснув на кнопку

пуску.

На екрані індикатора виник складний
промінь—сірий

з багатьма жовтими і сірими відтінками. Однак
сумнівів

не лишилося — це не був промінь живого організму.

12

На складі, куди Ховрах дозволив мені
заходити після

того, як я відремонтував зіпсований апарат,
припадало пи-

лом чимало деталей. Вони згодилися мені для
нового мі-

ніатюрного ІСЕУ. В його конструкцію я вніс зміни,
і тепер

міг ділянку за ділянкою обстежити весь свій
організм.

Так я взнав багато цікавого про себе і збагнув
зміст і

значення уривків фраз і навіть недомовок, що
супроводили

мене від дня появи на світ, або—як кажуть у
людей—

від дня народження.

Водночас я складав математичні описи
вірусної часточ-

ки. Для цього довелося провести додаткові
досліди. Я склав

три формули часточки: повну—в білковій оболонці;
част-

кову — для невидимої фази вірусу, коли він існує
в клітині

тільки як креслення; змінену — для
кристалізованої ча-

сточки. Я виявив дивну закономірність: у всіх
трьох форму-

лах збігались одні й ті самі співвідношення
частин, хоча в

першому випадку, як стверджував промінь ІСЕУ,
вірус був

живим, у третьому — неживим. Деякі частини формул

повторювалися цілком. Ці закономірності я
відобразив у

рівнянні. Деякі частини його були мені добре
знайомі з

тих рівнянь, які я складав раніше. І хрча тоді я ще
не міг

знати, яке значення в моїх пошуках матиме це
рівняння,

мене чомусь опанував стан напруженого чекання.
Це було

проявом дивовижної інтуїції.

Я кілька разів звертався до професора
з проханням від-

відати імпунів. Щоразу він переносив візит на
завтра.

Одного разу, проходячи коридором
лабораторного кор-

пусу, я почув за дверима знайомий голос. Миттю
проаналі-

зувавши сигнали, я визначив, що голос належить
Тагіру.

Я спробував відчинити двері звичайним
способом, під-

нісши руку до індикаторної щілини і проказавши
слова

пароля, однак нічого не добився. Двері були
підсилені спе-

ціальною прокладкою, і тому побачити щось крізь
них не

вдалося. Силуети людей і обриси предметів
розпливались.

Я постукав у двері. Тієї ж миті у їх верхній
частині засві-

тився квадратик — це ввімкнулася телекамера.
Тепер мене

бачили зсередини на телеекрані. Відчинилося
заґратоване

віконце для переговорів, і я почув голос
професора:

— Що ви хотіли,- док?

— У вас Тагір. Хочу побачитися з ним. Ви
обіцяли,—

нагадав я.

— Немає тут ніякого Тагіра,
дорогенький. Ви щось на-

плутали, голубчику.

"Він може не знати імені",— подумав я і
уточнив:

— Імпун Тагір.

— Ніякого імпуна,— наполягав він на
своєму.— Якби я

не був таким зайнятим, то дозволив би вам самому,
доро-

генький, пересвідчитися. Потерпіть трохи, я
звільнюся, і ми

відвідаємо ваших імпунів.

— Відпустіть! — почувся благальний
голос-стогін за

дверима. Безперечно, це був голос Тагіра.

Я дужче постукав у двері.

— Док, не заважайте дослідові.

Я вже встиг помітити, що трохи нижче
переговорних

ґраток, там, де прокладки не було, біліло прозоре
для

мого погляду віконце. Я зазирнув у нього і
побачив

Ховраха і ще якогось незнайомого мені чоловіка.
Вони

стояли біля операційного столу під рефлекторами.
Незнайо-

мець подавав Ховраху скальпель. А на столі,
прив'язаний до

нього ременями, лежав Тагір.

— Ви обдурили мене! — закричав я.— Це
— Тагір! Що

ви робите з ним?

— Я вже сказав вам, дорогенький, що ви
помилилися,—

відповів Ховрах, не підозрюючи, що я бачу його
крізь

двері.

Двері затріщали під моїм натиском, і
професор зі своїм

помічником злякано здригнулися.

— Гаразд,—сказав професор, знімаючи
рукавичку. Він

підійшов до дверей і підніс руку до
опізнавального при-

строю.

Двері увійшли в стіну.

Я поспішив до Тагіра.

— Тільки не торкайтесь до нього,—
попередив профе-

сор.

— Що з ним?

— Захворів. Необхідна негайна
операція.

Голос у нього був лагідний, він намагався
приховати

свої справжні почуття. Але я сприйняв суміш люті,
страху,

глуму. Особливо мене здивував прихований глум. Що
він

означає?

— Великий Дог, забери мене
звідси,—простогнав Та-

гір.

— йому необхідна негайна операція,—
нагадав Ховрах.

Я глянув на прилади. Працювали вони далеко не всі.

— Без наркозу?

— Під місцевим.

— Яка причина операції?

— Пухлина в правій легені,
дорогенький.

— У нього немає пухлини в правій
легені.

— Можна подумати, голубчику, що у вас е
рентгенів-

ський апарат.

— У нього немає пухлини. Ви кажете
неправду,—ска-

зав я, розстібаючи ремні, що утримували Тагіра на
столі.

Ховрах і його помічник намагалися
перешкодити мені.

Довелося легенько відштовхнути їх. Професор
відлетів в

один бік, його помічник — у другий. Ховрах, певно,
вдарив-

ся, бо в його голосі додалося злості:

— Я вам усе поясню.

— Спочатку я вислухаю імпуна. Говори,
Тагіре.

— Не вір їм, великий Дог. Обіцяли
багато платити.

Нічого не платили. Годували добре. Але нам було
тісно,

нічим дихати. Хижа маленька, а нас багато. Кололи
Наруї

товстою голкою — він захворів. Понесли його геть,
сказа-

ли — вилікують. Він не повернувся. Потім кололи
Суена.

Теж захворів. Забрали—він зник. Потім Усаїна. Не
повер-

нувся. Тепер — мене. Недобрі, лихі боги...

— Не слухайте цього дикуна,—
зневажливо кинув про-

фесор.— Серед них починалась епідемія. Довелося
негайно

лікувати.

— Природний матеріал для чистих
дослідів? Так ви це

називаєте? — нагадав я.

Спираючись на мою руку, Тагір насилу
підвівся зі

столу.

— Ходімо до твоїх
братів. Підемо звідси разом з ни-

ми,—запропонував я.

— Двері! — вигукнув Тагір.

Я обернувся. Двері нечутно ковзнули на
своє місце, а

за ними зникли Ховрах і його помічник. Тагір з
жахом

дивився на зачинені двері.

— Не хвилюйся, Тагіре, двері — не
завада,— сказав я

і подумав: завада зовсім не там, бідолашний мій
друже,

зовсім не там, де ти її бачиш. Завада — в моїх
установках,

у Програмі, створеній Михайлом Дмитровичем. Він
давав

мені читати багато книг. Але про це в них нічого
не було.

Він давав мені читати лише ті книги, які
відповідали про-

грамі навчання. Чому? Це знав тільки він.
Викликати його

по думкопроводу до Імпульсу-Виклику він
заборонив.

— Ходімо! — сказав я Тагірові, першим
підійшов до

дверей і натис на них.

Двері вигнулись, затріщали. Десь
пролунали дзвінки,

завила сирена. Я збільшив зусилля — і виламав
двері.

В коридорі вже метушилися кілька охоронців з
автоматами

в руках, професор, Нік.

— Облиште, док, — благальне сказав Нік.
Він мав ви-

гляд не такий, як завжди. Не лишилося навіть
натяку на

впевненість і спокій. Автомат ходором ходив у
його руках.

Він не хотів стріляти в мене.

— Я вам усе поясню, дорогенький, і ви
зрозумієте, бо

ви—справжній вчений,—забелькотів Ховрах.

— Уже чув: епідемія, ви хотіли їх
врятувати,— відрізав

я, не приховуючи іронії.

— Ні, вам я скажу правду, голубчику...

Я подивився в неспокійні
очі-намистинки, заглянув у

мозок. Важко було проаналізувати світні
струмочки імпуль-

сів. Ховрах гарячкове шукав вихід із скрутного
становища,

витрачаючи на це всю енергію своїх
"акумуляторів".

— Негайно відведіть Тагіра до інших
імпунів.

Тагір зіщулився, і я повернувся до нього:

— Вони не наважаться зробити тобі
погано. Скоро по-

бачимось.

Нік став так, щоб прикрити мене від охоронців.

— Я сам простежу, дорогенький, щоб
Тагіра відвели до

його родичів, не турбуйтеся. А потім прийду до
вас, і ми

поговоримо відверто...

Ховрах широким жестом, як люб'язний
господар, за-

просив Тагіра пройти до другого корпусу.

— Я проведу вас, док,— запропонував
Нік.

Ми пішли разом. Охоронці проводжали нас сторожки-

ми поглядами. Я дуже добре пам'ятав про 'справу,
яку тре-

ба завершити, перш ніж залишити лабораторії.

— Обставини можуть зламати будь-кого,
док,— промо-

вив Нік.

— Мені треба в лабораторію,— сказав я.

Він знизав плечима, ніби кажучи цим: робіть як
знаєте.

І швидко, розуміючи, що часу в нас обмаль,
спробував на-

поумити мене:

— Даремно ви втручаєтеся в цю справу,
док. Нікому

нічим не зарадите, а собі зробите лихо. Вони вже
виклика-

ли Кепа. Це найстрашніша людина, яку я зустрічав,
хоча...

також нещасний. Колись він поринув у науку. Про
нього

казали: рідкісний талант. Пророкували велике
майбутнє.

Таланту ж не виявилось. Ні крихти. А він уже звик
до

надій, які на нього покладали. Його почали
цькувати —

за все, в чому помилилися, чому заздрили.
Скінчилося тим,

що він озлобився на весь світ, а особливо на тих,
кому, як

він вважає, незаслужено пощастило народитися з
іскрою

божою. Ну а ненависть у нього, скажу я вам, док,—
він ми-

моволі зіщулився,— холодна, обміркована. Він
уміє чека-

ти свого часу, як змія в схованці. Вас він вважає
талано-

витим щасливчиком. Тому моя вам порада, док:
зникніть з

його шляху. Найкраще—негайно

Хоч як дивно, Нік цілком щиро
турбувався про мене.

Половинки розсіченої брови танцювали—кожна
сама по

собі.

— Послухайте мене, док, ідіть звідси.
Коли приїде Кеп,

буде пізно. Він зробить вас "матеріалом для
дослідів"...

Ну, якщо не хочете йти один, я допоможу вам
зв'язатися

з імпунами. Підете з ними, так?

— Чому ви хочете врятувати мене?

— Це моя справа, док. Вважайте, що ви
мені когось на-

гадали...

Я побачив, як змінився танець
імпульсів на сірій речо-

вині його мозку, вони замиготіли частіше у
відділах зору,

на мить там з'явилося й згасло зображення
обличчя, схоже

на обличчя Ніка, тільки значно молодше.

Коли б він знав, бідолашний, наскільки
ми з ним не

схожі! А втім, не більше, ніж з іншими... А коли б
дові-

дався? Чи хвилювався б і переживав за мене?

— Зважуйтесь, док.

— Уже зважився, друже.

Він здивовано глянув на мене,
озирнувся, швидко засу-

нув руку у кишеню і подав мені пістолет:

— Візьміть хоч це, док.

— Не треба.

— Це треба всім. Так, так, док, на жаль. У
такому сві-

ті ми живемо. Це потрібніше, ніж хліб і вода, бо з
його

допомогою можна забрати або захистити і хліб, і
воду.

Я багато роздумую над цим, але виходу не бачу. Ви
дуже

добра людина, але ви нікому не допоможете без
цього...

Він гірко усміхнувся і додав:

— Проте і з цим не допоможете. Та,
можливо, хоч за-

хистите себе або дорожче продасте своє життя.
Словом,

беріть.

Він мало не силою тицьнув мені в руку
пістолет і, ска-

завши: "Я посторожую тут", лишився в коридорі.

В лабораторії я дістав із стінної
шафи-термостата кіль-

ка запаяних ампул з різними бактеріальними
культурами.

Перевірив їх своєю портативною ІСЕУ, записав
показники

в загальне рівняння. Ні, я не здивувався, коли
побачив уже

знайомий початок... Я святкував
перемогу свого інтелекту,

своєї інтуїції. Та чи не рано? Треба уточнити дані
ще на

багатьох рівняннях. Ці результати дуже важливі й
для

мене, і для Михайла Дмитровича, і для Ніка, і для
імпу-

нів — для всіх людей, яким захочеться знати
правду про

себе, про свій світ.

13

Я роздивлявся пістолет і обмірковував
слова Ніка. Чи

й справді оцей блискучий металевий предмет має
таку вла-

ду над людьми? Зброя, винайдена й створена, щоб
давати

відсіч ворогам, стає фетишем і бумерангом? А втім,
скіль-

ки людських творень спіткала схожа доля. Так
бумеранг

став одним із символів людської цивілізації — її
задумів і

звершень.

Як стверджує Нік, зброя — опора влади,
тому вона —

сама по собі — здобула особливу владу над тими,
кому

служить. Вона—окатий, байдужий убивця—вселяє
страх

перед смертю, що таїться в ній. А цей страх — один
з най-

вагоміших важелів еволюції, який людина
навчилася ви-

користовувати в боротьбі проти собі подібного.

Я повернув пістолет, і чорна зіниця
зловісне глянула на

мене. Виникло якесь складне почуття. Я
проаналізував його.

Суміш огиди, осудження, цікавості... Страху не
було. Чому?

Я не міг зразу відповісти на це запитання, і
цікавість ви-

ступила на перший план. Став аналізувати далі,
обчислю-

вати, порівнювати. Десь у далеких куточках
підсвідомості

жила певність, що пістолет мені не страшний. Вона
була

настільки сильною, що я визначив її як абсолютну.
Як

вона потрапила туди? Разом з Програмою? Щось на
зразок

моделі вродженого інстинкту? Це ви заклали її,
вчителю?

Ясно бачу, як ваші губи гидливо
кривляться при вигля-

ді пістолета. Вам довелося б його боятись. Він
може обірва-

ти ваше життя. Та, знаючи вас, не можу уявити собі,
щоб

це чорне вічко примусило вас чинити так, як
хочеться то-

му, хто його спрямовує. В будь-якій ситуації ви
вчинили б

так, ніби його й зовсім немає — звичайна
сором'язлива

усмішка блукала б по вашому обличчю, неквапливі й
тро-

хи незграбні були б ваші рухи. Хіба що раз-другий
здиво-

вано знизали б плечима... Може, страх смерті для
того й

існує, щоб, переступаючи через нього, розумні
істоти навчи-

лися добувати найбільшу свободу з усіх
мислимих?..

Я пересмикнув ствол, послав патрон з
магазина в па-

тронник, витягнув ліву руку і прицілився в неї.
Вказівний

палець правої руки ліг на спусковий гачок, плавно
на-

тиснув.

Гримнув постріл—і в двері затарабанив
Нік.

Я відчинив йому.

— Ви" живі, док?

— Мертвий не відчинив би.

Він підступив до мене:

— У вас в очах відчай,
док. Боже, який страшний від-

чай. Що сталося?

— Нічого особливого, друже. Ставив
дослід.

— У кого ви стріляли?

Він помітив розбитий екран
осцилографа, перевів подих.

Бідолашний, він так злякався за мене. Я відчув
щемливе,

добре почуття до цієї людини, змушеної всупереч
волі тво-

рити зло.

— Забули поставити на запобіжник?
Запам'ятайте, док,

зі зброєю жартувати не варто.

— Не варто,— підтвердив я і лагідно
поклав руку йому

на плече, даючи порцію додаткової енергії.— Але
за мене

можете не турбуватись...

Він уважно подивився мені в очі.
Захотілося розповісти

йому про своє відкриття. Та робити цього було не
слід. Все,

що я міг дозволити собі, це додати до сказаного:

— ...не турбуватися принаймні у цьому
відношенні.

Він дивився на мене, нічого не розуміючи.

14

— Не буду заперечувати очевидного,—
сказав профе-

сор.— Так, ми проводили досліди з людським
матеріалом.

Але хіба є інший шлях? Мільйони людей гинуть від
хвороб.

Щоб навчитися виліковувати, необхідні досліди й
матеріал

для них. У деяких випадках — тільки людський.
Нічого не

вдієш, дорогенький. Як казали римляни, третього
не дано.

Досліди на тваринах тут не годяться. Тож хіба не
гуманно

загубити кількох, щоб врятувати тисячі?..

— Або сотні, щоб врятувати мільйони?

— А хоча б і так! — підтвердив він у
запалі.— До того

ж імпуни — дикуни, їхнє життя нічого не варте.
Суспільст-

ву воно не дає майже ніякої користі.

— Хто може це визначити? Ви?

— Взяв би на себе таку сміливість.

— Згадайте про відкриття стародавніх
мудреців. Адже

вони, по-вашому, теж дикуни. Вони не знали навіть
те-

лефона...

— Ви червоний?

Я знизав плечима. На цьому можна було
припинити

розмову, але цікавість не давала мені спокою:
невже цей

учений не може зрозуміти простих речей?

— Хто б я не був, мова фактів.

Я запрошував його до дискусії, але він не прийняв
мого

виклику.

— Ви червоний,— сказав він упевнено і
таким тоном,

наче це визначення було сильніше фактів.

— Ну що ж, поставимо крапку. Мені час
іти до імпунів.

Ваш вербувальник обдурив їх. Обіцяв великі
заробітки й

легку роботу. А обдурювати не годиться. Чи ви й це
під-

даєте сумніву?

Він уважно подивився на мене, відвів
погляд і буркнув:

— Дивно... Червоні не такі наївні...

— Мені пора,— нагадав я, злегка
відсторонюючи його,

бо він загородив двері.

Він ішов за мною коридором,
продовжуючи говорити,

умовляти. Він, як жорстоко запрограмована
система, не хо-

тів рахуватися ні з фактами, ні з логікою.
Очевидно, він

вірив у те, в чому намагався переконати мене,
насампе-

ред—у свою незаперечну перевагу над імпунами і в
право

розпоряджатися їхньою долею. Я
дивувався, чому він не

кличе охоронців і не вживає заходів, щоб
затримати мене.

Виявилось, що я недооцінюю його...

Неможливо передати словами радість
імпунів, коли во-

ни побачили мене. Спочатку вони впали ниць на
підлогу,

бурмочучи вдячні молитви, шанобливо торкаючись
мого

взуття, одягу. Вони сміялися й плакали, обіймали
Тагіра,

якого я врятував.

— Збирайтеся, підемо звідси,— сказав я
їм.

Вони навіть не питали, яким чином я виведу їх, не

думали про товсті стіни, про замкнені двері, про
охорон-

ців,—їхня віра в мене була сильнішою за будь-які
сумніви.

Дуже скоро вони зібрали свої немудрі
пожитки. В цей

час у коридорі, де були Ховрах і двоє охоронців,
що постій-

но чергували біля кімнати імпунів, почувся гамір,
вигуки.

На дверях з'явився Коротун. За ним стояли Кеп, Нік,
чис-

ленні охоронці. Бряжчала зброя.

— Хелло, док! — сказав Кеп.— Радий
бачити вас жи-

вим і бадьорим. Я не помилився: ви — щасливчик!

Я згадав зловісний зміст цього слова в
його вустах.

— Яка мета вашого приходу? — спитав я і
прочитав від-

повідь у його мозгу.

— Ні,— відповів я на його невимовлену
пропозицію.—

Вам не вдасться обдурити мене. І не пробуйте.

Кеп сахнувся, його вигляд був
спантеличений. Проте

він одразу опанував собою. Нік з-поза його спини
подавав

мені знаки, благаючи бути обережним

— Мені дуже шкода, док, але ви стаєте на
шляху

науки,— повільно мовив Кеп. Він навіть дозволив
собі скла-

сти губи в посмішку.— А перевиховувати вас
запізно. Ме-

ні, звичайно, хотілося б поговорити з вами при
інших об-

ставинах .

— Адже я попереджав вас, що більше вам
мене не

обдурити,— урвав я його.

Імпуни з'юрмилися за моєю спиною. Зараз
вони являли

собою ніби єдиний пульсуючий організм, який
інтенсивно

випромінював одні й ті ж почуття.

Кеп важко зітхнув, кивнув Коротуну, і
той звів автомат

на рівень моїх грудей.

— Бог свідок, мені дуже не хотілося б
дірявити вашу

шкіру, док,—сказав він.—Але наказ є наказ.

І тут, відводячи автомат вбік і
заступаючи мене, напе-

ред пробився Нік.

— Не поспішайте на той світ, док,—
попросив він і по-

змовницьки підморгнув мені.— Поговоріть з
Кепом,— і зно-

ву підморгнув.— Бога ради, док, будьте
розсудливим.

Він вважав, що треба виграти час, і тоді
йому вдасться

допомогти мені й імпунам втекти звідси.

— Ну то що, поговоримо?—спитав Кеп.

Шалено-веселі очі Коротуна, вже
затуманені жагою кро-

ві, очікувально дивилися на мене. Він, бідолаха,
пам'ятав,

що я вилікував його в джунглях, але нічого не міг
вдіяти

із своєю природою, з хворою ділянкою в лівій
півкулі моз-

ку. Звичайно, хвороба могла б не
прогресувати, коли б не

було для цього відповідних умов. Цікаво б
дізнатися, чи

став він маніяком-садистом тільки в загоні Кепа,
чи при-

йшов туди вже "готовим". Мабуть, він ще в
дитинстві за-

бирав у однолітків-школярів сніданки або гроші,
наслідую-

чи приклад п'яниці-батька, що бив домашніх. З
багатьох

інстинктів, з якими він з'явився на світ,
стимулювалися

далеко не кращі...

— Чекаю на відповідь, док,

Я заперечливо похитав головою і
зусіллям волі ввімкнув

додаткову захисну оболонку, утворюючи щит і для
імпунів.

— Ну що ж, нехай кожен іде до пекла
своїм шляхом,—

посміхаючись, сказав Кеп і кивнув Коротуну.

— Не стріляй, небезпечно! — попередив
я і простягнув

руку, щоб вихопити в нього автомат.

Та Коротун уже встиг натиснути на
спусковий гачок,

цілячись у мою руку. Тут же він закричав від болю.
його

плече зафарбувалося кров'ю — туди влучила
відкинута за-

хисним полем куля.

Кеп відскочив до стіни. Темні окуляри
злетіли з пере-

нісся, і я побачив його очі. Світлі, холодні,
примружені,

вони, наче з-під дашків, гостро дивилися з-під
надбрівних

дуг.

— Ви не дослухали мене. Стріляти
небезпечно для вас

самих,— пояснив я, спостерігаючи, як кров
відливає у Ке-

па від щік, як його обличчя стає схожим на гіпсову
маску.

Але мене більше цікавила химерна гра нервових
імпульсів

у його мозку, шляхи їхнього поширення, зв'язки
поміж клі-

тинами і вузлами.

Нещасний, коли б він знав правду про
свої розумові

здібності! Помилялися ті, хто вважав його
нездарою. Зреш-

тою, він і сам помилився, повіривши їм. До речі, в
нього

мала бути багатюща уява; якби він не витрачав її
на ви-

гадування пасток для тих, кому заздрив, то міг би
далеко

піти.

Мені довелося виламати кілька дверей,
серед них і кіль-

ка броньованих, перш ніж вибралися з території
дослід-

ницького центру. Багато разів у нас стріляли.
Можливо,

когось убило власною кулею, але запобігти цьому я
не міг,

а на мої застереження вони не зважали...

15

З Тагіром і його товаришами я
розлучився на стежці,

яка вела в джунглі. Імпуни умовляли мене йти з
ними, і

довелося зібрати всю силу волі, щоб не піддатися
вибухам

біовипромінювань, якими супроводжувались їхні
відчай-

душні заклики.

— Що ти робитимеш, коли повернешся до
племені? —

спитав я у Тагіра.

Його очі гостро блиснули:

— Передусім знищимо зрадників.

Він мав на увазі вождя, його сина й декотрих
близьких

до них людей.

— А потім?

— Ми підемо далеко в джунглі, до печер.
Будемо жити,

як раніше.

Я похитав головою.

— Минулого не можна повернути.

— Можна! — він тупнув ногою.— Можна! Ми скинемо

одяг, який дали нам лихі боги, заборонимо нашим
жінкам

і дітям приймати дарунки. Повернемося до
колишнього

життя, будемо полювати.

Він дивився на мене запитально, але в
його погляді був

і виклик.

— Бажаю успіху!—сказав я і швидко
почав підніма-

тися по стежці. Я думав: "Бідний Тагір, ви можете
знищи-

ти тих, кого називаєте зрадниками, скинути чужий
одяг, по-

вести плем'я на старі місця, та до минулого життя
ви не

повернетесь. Бо тільки-но вам не пощастить на
полюванні

або випаде засушливий рік, люди згадають час,
коли вони

не залежали від полювання, а продукти можна було
купи-

ти в лавці. Сильніше будь-якої отрути діятимуть
спогади

про ковбасу, цукерки, морозиво, що їх ваші діти й
ви самі

покуштували колись. І жінки нудьгуватимуть за
барвистими

ганчірками і скляним намистом... Бідний Тагір".

Частина третя

ПОВЕРНЕННЯ

Я прийшов до неї уві сні, під час
нетривкого сну, коли

повіки тремтять у такт сновидінням. Я попросив:

— Розкажи про мене.

— Нічого не знаю напевне. Хочу
догадатися.

— Розкажи про свої здогадки.

— Вони туманні. Бачиш?

— Ти не хочеш допомогти мені?

— Хочу, але не можу. Дуже хочу.
Допомогти тобі — до-

помогти самій собі.

— Тоді дозволь зазирнути до твого
мозку, в твою па-

м'ять.

— Ти можеш зробити це й без мого
дозволу.

— Не хочу.

її істота—те, що люди називали в
книгах душею або

особистістю,— покірно розкрилася назустріч.
Вона була

бузково-голубою, м'якою, беззахисною, хоча і сама
Людми-

ла, і її друзі, і небіжчик-чоловік вважали її
вольовою

людиною. Те ж, що вони називали волею, виявилося
по-

боюванням виказати свою беззахисність.

Я побачив у клітинах довготермінової
пам'яті цирку-

люючий імпульс. Стимулював його променем і
проявив

зображення якоїсь людини. Наче створене із
світної мо-

заїки, це зображення мінилося і миготіло. Воно
когось на-

гадувало мені. Та перш ніж я встиг згадати кого
саме,

з'явився сигнал заборони. Я збагнув, ким було
накладено

заборону.

— Михайло Дмитрович?

Мовчання. Глухе, затяжне мовчання. Так
буває, коли

на другому кінці телефонного проводу трубку
піднято, але

абонент не хоче відповідати. Спробую пробитися
крізь сті-

ну мовчання:

— Вважаєте, що це не той шлях?

— Так.

І тиша наповнилась гудінням, наче
зв'язок урвався.

— Забудь про нашу розмову,— сказав я
Людмилі.—

Забудь про те, що я приходив. Це був тільки сон.

Ще якісь частки секунди я бачив
вигнуті тремтячі вії,

мов крильця нічного метелика, сині тіні на
повіках, крап-

линку слини, що тьмяно блистіла в ніжному куточку
губ...

* * *

В дорозі мене застав смерч. Спочатку
мої локатори

сповістили мозок про зміну радіофону, за
півгодини я від-

чув перепади тиску, а вже потім вуха вловили
характерний

гуркіт, начебто наближався поїзд. Я оглянув
горизонт і

помітив хмару із рваними зазубними на краях,
неначе ви-

кувану із свинцю. Ось один її край почав швидко
витягу-

ватись і подовжуватись. Тиск у ньому різко
понизився.

Торкаючись землі, він виривав з корінням дерева
і, немов

шланг велетенського пилососа, все втягував у
себе на своє-

му шляху: величезні брили каміння, рослини,
тварин...

...Я миттю обчислив кут і швидкість руху
смерчу. Ця

"машина" йшла в потрібному мені напрямі і з
пристойною

швидкістю — близько чотирьохсот кілометрів за
годину. Я

заквапився навперейми смерчу. Ось уже
відчувається його

крижане дихання... Я притиснув руки до тіла, щоб не
за-

чепити каміння і балки, що крутились у вирві,
випустив

кокон захисної оболонки.

Легко, наче бавлячись, мене за
вісімдесят метрів під-

няло над землею і хотіло було опустити, бо тиск у
вирві

підвищився. Але я доклав зусиль і пересунувся в
"нішу",

де тиск лишався досить низьким. Мені довелося
кілька ра-

зів міняти місце всередині цього велетенського
хобота

завтовшки в сімсот тридцять метрів і довжиною в
півтора

кілометра. Я ввімкнув ІСЕУ, аналізуючи стан
різних діля-

нок смерчу — тиск, температуру, складав рівняння,
виво-

див формулу мого "експреса".

Незабаром я зрозумів, чому завчасно
відчував зароджен-

ня і наближення смерчу: передвісниками його
служили

ультразвуки, викликані перепадами тиску. Проста
форму-

ла дала б можливість людям з допомогою
нескладних при-

ладів передбачати смерч за кілька годин до його
появи над

тим чи іншим місцем, а це врятувало б життя
тисячам.

Нехай така формула і схема приладу буде одним з
невели-

ких подарунків, які я вручу Михайлу Дмитровичу.

Мандруючи в смерчі, я зробив ще одне
відкриття. У сві-

ті, зітканому з парадоксів, навіть таке
незаперечне лихо, як

смерч, викликало не тільки страждання й руїни. Я
виявив

у ньому хмари, які складалися з мікроорганізмів і
насіння

рослин... Я уявив, яку роботу здійснили за
мільйони років

легіони таких "листонош", заселивши нові землі
перенесе-

ними рослинами і мікроорганізмами...

Я промандрував у смерчі мало не дві
тисячі кілометрів

і, опинившись над потрібним мені місцем, вибрався
з "ні-

ші". Кілька хвилин я відпочивав від
перевантажень, потім

продовжив складати загальну формулу-модель
смерчу.

Уявіть собі моє здивування, коли, розташувавши
всі дані в

єдину систему, я виявив у і і центрі те саме
рівняння, яким

описувався вірус. І коли я зрозумів значення
цього явища,

в мене захопило дух і вперше захотілося
погладити себе

по голові...

* * *

Обличчя вождя з вискубаними й
підфарбованими бро-

вами було велично незворушним. Він розповідав
мені істо-

рію свого народу, яка складалася з коротких
періодів миру

й нескінчених війн ...

Я непомпно спрямував розповідь вождя в
інше русло—

до давніх часів, коли з моря приходив, як
говориться в

легенді, бог Аамангуапа.

— Великий вождь, чи відомо тобі те
місце на березі,

куди бог Аамангуапа виходив до твоїх шанованих
предків?

Він з доктором глянув на мене:

— Якби ми забули те місце, то нашого
народу вже не

було б на світі Мов вічний спомин, там стоїть
священна

біла скеля з двома зрізаними вершинами..

...Священну скелю я знайшов нескоро.
Вона виявилася

набагато нижчою, ніж у розповіді вождя. Берег тут
був

крутий, стрімкий, хвилі хлюпали метрів за сім
унизу і зда-

валися чорними. Я пройшов берегом, уважно
обстежив ске-

лю. Мене здивувало, що біля її підніжжя не було
слідів

жертвопринесення...

Я стрибнув у воду і швидко досяг дна.
Далі натрапив

на якусь подібність підводної бруківки: кругляки
лежали

щільно один при одному, і спершу я подумав, що тут
по-

працювала розумна істота. Але аналіз показав
мені, що це

поклади залізомарганцевих руд, а створили їх
бактерії.

Марганець і залізо вони добували з морської води.
Іноді

в кругляках попадалися вкраплення золота, урану,
моліб-

дену...

Потім я надибав на велике скупчення
мушлів, серед яких

були й перлові скойки.

Однак усі ці скарби зараз мало
цікавили мене. А от

слідів істоти, яку називали богом Аамангуапою, не
було

ніде.

Через кілька годин напружених пошуків
почала відчу-

ватися втома, акумулятори частково розрядилися,
позна-

чався тиск морської товщі на мозок. Слід було
піднятися

на поверхню і трохи відпочити. І тільки-но я виліз
на бе-

рег, як почув сигнал: "Брате мій,—кликав мене
хтось.—

Брате мій!.." У сигналі було прохання про
допомогу. Потім

пішла цифрова інформація...

Спочатку здалося, що сигнал іде з моря.
Я націлив

антени локаторів і визначив, що сигнал тільки
відбивається

від води, а джерело його перебуває десь дуже
далеко, пев-

но, в космічному просторі... Однак
найдивовижнішою була

власне сама інформація, яку посилав мені (саме
мені, в

цьому я вже не мав сумніву) невідомий суб'єкт.
Колонки

цифр швидко з'являлися в мозку, шикувалися в
чіткі рядки.

Так, це було те саме рівняння, яке
входило у формули

кристалізованого й активного "вірусу, у
формулу-модель

смерчу, в психологічні характеристики й
біовипромінювання

людського мозку...

Обличчя вождя вже не було ні величним,
ні байдужим.

Принаймні мені воно не обіцяло нічого втішного.
Але я не

боявся ні вождя, ні його воїнів.

— Усе зрозуміло, вождь. Ти обдурив
мене, послав зо-

всім не туди, де бог Аамангаупа з'являвся твоїм
предкам.

Я згаяв даремно понад два місяці. Навіщо ти
зробив так?

Вождь підвівся з грубо збитого
стільця, що заміняв

йому трон. Старий і немічний, він гордо
випростався і по-

дивився мені просто в очі.

— Час заносить намулом пам'ять людей,
чужинцю.

А його немало спливло з тих пір, коли бог
Аамангуапа яв-

лявся моїм предкам. Ми могли й забути місце, де
він вихо-

див з моря. Ал.е ми не забуваємо про білих братів,
до яких

належиш ти. Ви забрали у нас мисливські угіддя,
землю

предків і море предків. Чого ж ти хочеш іще? Тепер
тобі

потрібні наші боги?

Він засміявся і сміявся довго,
заходячись мокрим, буль-

котливим кашлем. Мені стало шкода його, я
спробував у

доступній формі пояснити свою мету. Вождь не
реагував.

Довелося вжити псі-хвилі впливу. Тоді він мовив,
дивля-

чись поверх мене відсутнім поглядом:

— Це велика таємниця, яка не належить
моєму наро-

дові. Далеко звідси, за морем, живе плем'я, яке
зовсім не-

давно відвідав бог Аамангуапа. Тепер цим
племенем пра-

вить вождь, відзначений богом. Сам Аамангуапа
врятував

йому життя. Я розповім тобі, де живе це плем'я, і ти
змо-

жеш поговорити з тим, кого відзначив бог. Слухай...

"Як часто ми шукаємо за тридев'ять
земель те, що мі-

ститься поряд",— думав я, озираючи знайомі місця.
Отут

я колись зустрівся з імпунами. А тепер розшукую
плем'я,

яке недавно відвідав Аамангуапа.

Вітер повіяв у мій бік, і органи нюху
підказали, що десь

неподалік є люди, горить багаття, щось вариться. Я
пішов

у напрямку вогнища. Незабаром крізь зарості
побачив від-

блиски полум'я. Нечутно підкрався, бо хотів
роздивитися

людей, перш ніж вони побачать мене. Уявіть моє
здиву-

вання, коли я впізнав імпунів. їх було двоє, і один
з них —

Мапуї, друг Тагіра.

Я хотів був уже вийти до них, але
відчув, що вони чи-

мось налякані.

Мапуї сказав своєму супутникові:

— Якщо охоронці переслідують нас, вони
вже недалеко.

Треба йти далі.

— Відпочинемо ще трохи,— благав інший.

Він стомився настільки, що небезпека
перестала його

лякати. Мапуї теж мав стомлений вигляд, проте від
нього

йшли хвилі страху й ненависті.

"Про яких охоронців вони говорять? —
здивувався я.—

Невже Ховрах розшукав їх у джунглях?"

Перед тим як вийти до них із зарослів, я
послав заспо-

кійливі сигнали. Та все-таки імпуни схопилися за
ножі.

Впізнавши мене, не зраділи. Мені навіть здалося,
що їхній

пригнічений стан посилився.

— Що сталося з племенем? — спитав я.

— Ти все знаєш сам, великий Еламкоатлю.
Ми винні

перед тобою і твоїм улюбленцем, твоїм
наступником. По-

карай нас, тільки не катуй. Дозволь померти гідно.

Мені насилу вдалося переконати їх, що я
й справді ні-

чого не знаю про життя племені відтоді, як ми
розійшлися.

Нарешті Мапуї почав розповідати:

— Коли ми повернулися до племені, там
верховодив

Кас-Бос і старий вождь. Тагір сказав, що ти,
великий Елам-

коатль, врятував його від смерті, аби зробити
своїм на-

ступником. Він повів усе плем'я в джунглі. Хто не
хотів

іти, того він оголосив зрадником і засудив на
смерть...

— Засудив?

— Так, великий. Він творив суд твоїм
іменем. Він чи-

нив так і потім у джунглях з тими, хто не
дотримувався

давніх звичаїв. Зокрема з дівчатами, котрі хотіли
носити

блискуче намисто або довгі спідниці, як білі
жінки, чи від-

мовлялися бути нареченими на змаганнях женихів.
Він на-

казав називати себе Тагір Найсвятіший. Особливо
жахливо

він карав тих, хто навчився у білих читати й
писати і

таємно займався цим гріхом. Він убивав навіть
тих, хто

вимовляв бодай одне слово мовою білих. Але у
кожного

із страчених лишалися родичі й друзі. Вони
ненавиділи

Тагіра, а він боявся їх і лютував ще дужче, вбивав
ще

більше. А що більше він убивав, то більше ставало
ворогів,

готових на все, аби тільки помститися. Його
почали нази-

вати Тагір Найпроклятіший. Він створив загін наближених

і загін охоронців. У кожного з його охоронців
були свої

вороги, їх убивали, забираючи майно й жінок. І
завжди

Тагір Найсвятіший і Найпроклятіший казав, що
перш ніж

покарати будь-кого, він завжди радиться з тобою.
Ще він

казав, що ти називав його своїм сином. Він
вимагав, щоб

ми, котрі повернулися з ним з великого будинку
білих, під-

твердили його слова. Але ми не могли підтвердити
все.

Адже ми не чули, щоб ти називав його своїм сином.
Ні я,

ні мій брат. За це нас схопили і прирекли на
страту. Ми

ні в чому не винні і боїмося смерті. Нам пощастило
втекти.

Помилуй нас, великий Еламкоатлю, добрий Догі

Вигляд цих нещасних зацькованих людей,
їхня розпо-

відь пробуджували в мене дивне почуття провини.
Адже я

передбачав багато подій у племені ще тоді, коли
Тагір

говорив про свої бажання й наміри. Я знав, що
минуле не-

можливо повернути. Те, що відбувається сьогодні
або на-

стане завтра, може бути схоже на минуле. Схоже — і
тіль-

ки. Різниця виявиться істотною. Такий непорушний
закон

розвитку всього світу — живого й неживого,— який
розви-

вається при неодмінній умові: виборі різних
варіантів. Жо-

ден з них не повторюється повністю. Про це знали
ще

стародавні люди, говорячи, що в одну річку не
можна

увійти двічі. Я застерігав Тагіра. Та чи досить
переконли-

во? Я не надав належного значення його словам і
намірам,

і ось результат: загибель багатьох людей. Мою
свідомість

гнітив тягар провини за Тагіра і його жертви, і за
всіх

нещасних, хто не міг бути ні передбачливим, ні
дужим.

— Ходімо до племені,— запропонував я
Мапуї і його

братові.

Вони злякано відсахнулись.

— Там Тагір Найсвятіший і охоронці,—
повторив Мапуї.

— Вони не заподіють вам зла.

— Хіба Найсвятіший не твій наступник,
великий Елам-

коатлю? Хіба він виконував не твою волю? — з
несміливою

надією спитав Мапуї.

— Ні. Я не бачив його і не говорив з ним
з того дня,

коли ми розлучилися з вами.

їхні лиця просвітліли, плечі мимоволі
розпрямились.

— Слава тобі на віки вічні, великий
Еламкоатлю! Ми

йдемо за тобою.

Шлях до Тагірової хижі, поставленої в
центрі стойбища,

виявився недовгим. Охоронці помітили нас
здалеку, але що

вони могли вдіяти? Вони лиш супроводжували нас,
кидаючи

на моїх супутників погляди, що не обіцяли нічого
втішного.

Мапуї і його брат намагалися триматись ближче до
мене

і не виказувати страху.

Почувши галас, із хижі вийшов сам
Тагір. Зразу я на-

віть не впізнав його. Він відростив довгу бороду,
тримався

пихато.

Побачивши мене—розгубився, але вдав,
що радий, і

простяг до мене руки.

— О великий Еламкоатлю! Ти повернувся
до нас! Та

що я бачу? Ти сам спіймав цих нечестивців? Ми
принесемо

їх тобі в жертву.

До нас збігалися імпуни, і незабаром ми
були оточені

великим натовпом.

— Ти не будеш більше нікого приносити
в жертву,—

сказав я Тагірові, прагнучи, щоб мій голос звучав
м'яко,

але непохитно.— Ти й так накоїв досить лиха.

Він відступив від мене, притис руки до
грудей, не в

змозі приховати розгубленість. Жаль до нього
посилився,

і я додав:

— Даремно ти не послухав моїх
пересторог.

Я хибно оцінив його стан. Він підняв праву руку й
за-

кричав:

— Не слухайте його, люди! Я помилився.
Це не Елам-

коатль. Це злий дух Ямгуа, який надів маску Елам-

коатля!

З жалем дивлячись на нього, я спитав:

— А далі? Що ти" робитимеш далі,
Тагіре? Може, спро-

буєш убити мене?

Він зіщулився, згадав, як стріляли в
мене Коротун та

охоронці в дослідницькому центрі і що з цього
вийшло.

Почет відступив від нього, він залишився сам. А
серед на-

товпу вже лунали гнівні вигуки, їх ставало все
більше й

більше. Перш ніж я встиг щось зробити, до Тагіра
підско-

чив Мапуї і сіпнув його за бороду, пригинаючи до
землі.

А другий імпун уже замахувався ножем...

— Зупиніться! — наказав я.

Мапуї явно неохоче відпустив бороду
"Найсвятішого",

і в його руці лишилося пасмо волосся.

Я підійшов до Тагіра і жестом попросив
решту імпунів

відійти, залишивши нас сам на сам.

Я спитав у Тагіра:

— Як сталося, що ти, пригнічений, сам
став пригнічу-

вати інших?

— Вони не хотіли жити за законами
предків.

— Адже я попереджав тебе, що минулого
не повернеш.

Той, хто хоче зупинити колісницю часу або
повернути її

назад, гине під колесами. Ти пересвідчився в
цьому?

Я сподівався, що він усвідомив свою
помилку, що він

розкаюється. Та скільки разів я переконувався, що
логіка

життя не завжди збігається з людською логікою.

— Не намагайся обдурити
мене,—попередив я Тагіра

і озирнувся, почувши тріск гілок.

Тієї ж миті Тагір кинувся навтіки в
джунглі. За кілька

секунд він сховався в заростях, і тут я почув
несамовитий

крик. Незабаром з-за дерев з'явився Мапуї. В одній
руці

він тримав закривавлений ніж, а в другій голову
"Найсвя-

тішого ". Довга борода чіплялася за гілки,
залишаючи на

них краплини крові.

— Люди, суд звершився! — крикнув Мапуї
до однопле-

мінців. Потім повернувся до мене і простяг
Тагірову го-

лову:

— Я здійснив твою волю, великий
Еламкоатлю, наро-

джений у морі! Живи з нами завжди. Не повертайся в
море,

як ти це зробив дуже давно, коли інше плем'я
порушило

твою волю. Ми свято шануватимемо твої закони й
суворо

каратимемо самозванців!

Мені кортіло спитати у Мапуї: чи ви,
люди, завжди

приписуєте свою волю богові? І ще спитав би: тепер
ти

станеш наступником Еламкоатля і каратимеш
непокірли-

вих? Але даремно запитувати, якщо сам знаєш
відповідь

на свої питання.

Я відчував своє нікчемство, своє
безсилля будь-чим до-

помогти людям. Ось вони—межі програми, заданої
мені

Михайлом Дмитровичем. Межі, які я не можу
переступи-

ти. Вони були встановлені заради безпеки людей, а
тепер

їм шкодять. До речі, така доля у багатьох задумів,
недо-

статньо перевірених життям. Тож чи маю я право
судити

цих людей, вирішувати за них? Чи влазив я в
людську

шкуру, чи побував одним з них — з усіма людськими
вада-

ми, клопотами, тривогами, бажаннями? Саме так—од-

ним з них. Не більше й не менше.

Думка з'явилась, мов блискавка.
Блиснувши, осяяла

темні закутки мозку, де відкладалася інформація,
дані якої

перебували в протиріччі одні з одними, і зварила
їх вогнен-

ним швом. Я зрозумів, що маю робити.

Можливо, я зроблю всупереч програмі,
всупереч заду-

мам Михайла Дмитровича, але я піду і на це.
Вибачте,

вчителю, ви дали мені розум, і він не зупиниться
на пів-

дорозі. Розум протестує проти меж, визначених
Програ-

мою, розум веде мене через заборони до істини. Ви
самі

стверджували, що розум — понад усе.

Нічого не кажучи імпунам, я легко
відштовхнувся від

землі і, ввімкнувши гравіатори, злетів у синє
небо. Я ле-

тів невисоко над джунглями, де йшла жорстока
боротьба

за життя поміж живими істотами — відбувався
відбір най-

сильніших. Я прискорив політ до надзвукової
швидкості, і

за три з половиною години побачив вдалині вогні
великого

міста. Довго кружляв над ним, розшукуючи будинок,
куди

мені треба було потрапити.

Через освітлене вікно я побачив
апарати, які сяяли ла-

ком і нікелем.

3

Завдяки ІСЕУ я вивчив усі ділянки
свого організму і

знайшов ту крихітну ділянку в одній з матриць
пам'яті, де

зберігалась ДНК— набір генів людини. Я не міг
визна-

чити, чи це був мій генотип, а точніше, частина
мене, (бо я

вже знав, хто я є насправді), чи він відіграє
тільки допо-

міжну роль у механізмах моєї пам'яті. Але це був
гено-

тип людини — і зараз саме він міг підказати те, що

найбільше мене цікавило.

У мене було в запасі менше шестисот
хвилин, тобто за-

лишок вечора й ніч. За цей час я мав устигнути
використа-

ти прилади й апарати, з'єднавши їх по-своєму,
застосовую-

чи ІСЕУ як центральний пульт, і провести сеанс
Подорожі.

Потім треба ще роз.'єднати апарати, привести все в
поря-

док і зникнути до появи людей у лабораторії...

Я занурився у ванну, підключив
електроди, побажав

собі успіху й простягнув руку до верньєра.

Ввімкнув...

Пухирці повітря крихітними перлинками
стали осідати

на руках, теплий розчин торкнувся шиї. Сотні
тоненьких

голочок впилися в спину. На сферичних екранах
попливли

тіні.

Головним відділом мозку — Відділом
Вищого Контро-

лю — я зафіксував початок розчинення власного
"я". Лінії

багатокутника зазміїлися, почали викривлятися,
ламати-

ся, свідомість потьмарилась...

На екранах спалахнули блискавки.
Пірнаю. Кола на во-

ді. Пухирді. Пливу. Тягнуся до світла...

ВВК відзначає і класифікує зміни, які
відбуваються,

всі ускладнення і спрощення. І я вже можу
розрізнити

окремі частини свого "нового" організму, вже
бачу світ-

ло, їжу...

...Я поступово проходжу фазу риби,
людиноподібної

мавпи, неандертальця,— все, що прожили предки
тієї лю-

дини, якій належала спадкова речовина. Я ніби
бачу різні

епізоди з життя предків і доходжу до
найважливішого ета-

пу, заради чого і вдався до Мандрівки в спадкову
пам'ять.

Це дослід... Дослід... Але ще не згас
спогад про роз-

стріл, пам'ять не очистилася цілком для
проявлення ново-

го епізоду, ще я бачу нескінченні ями, рови,
заповнені тру-

пами повсталих рабів, і запитую: навіщо, заради
чого, за-

ради якого досліду тривала вся ця
несправедливість, яку

можна здолати лише кров'ю і смертю? Знову та ж
відпо-

відь — необхідність жорстокості в замкнутому
світі, де

всього для всіх завжди не вистачає? То нехай вона
буде

проклята—ця необхідність! У такому разі слід
розімкнути

світ для розумних, розсунути його, зробити
безконечним, а

самих розумних — незалежними й від його благ, і
від болі,

страху й смерті. Ось заради чого варто долати
будь-які

перешкоди!

Нарешті, здається, я почав проникати у
ваші задуми,

вчителю... Чи не про це свідчить зараз ваша
усмішка? Во-

на стає дедалі сором'язливішою, коли починають
говорити

про ваші заслуги, потім змінюється на
сором'язливо-про-

хальну, ви ніби просите припинити непотрібні й
зайві ком-

пліменти, потім мляво махаєте рукою, стискаєтесь,
ніби

стаєте меншим і непомітнішим, а коли й це не
допомагає,

рішуче повертаєтесь до співрозмовника спиною і
йдете

геть...

...Цифри миготять швидше. Неначе за
об'єктивом фото-

апарата, падають темні шторки...

...Я тримаю теплу руку жінки, хвилююся,
не хочу від-

пускати.

— Все буде гаразд, не турбуйся,— кажу
їй.

Ця жінка, з маленьким ротом, ямочками на щоках і

чітким малюнком брів,— Людмила. А неподалік
стоїть-

Михайло Дмитрович і не подає вигляду, що
спостерігає

нас.

Підходжу до нього, доторкуюсь до плеча:

— Я готовий.

Він повертає до мене видовжене обличчя
з високим у

зморшках лобом і дивовижно ясними, мов у дитини,
очима,

в яких завжди світиться цікавість, його повні
добрі губи

ворушаться, ніби жують ще не вимовлене слово,
куштують

його на смак, і я швидше вгадую, аніж чую:

— Пора, синку.

Слідом за ним входжу до лабораторії, де
мені знайоме

все до найдрібніших деталей, лягаю на довгий
пересувний

стіл і надіваю на зап'ясток манжети з проводами.
Киваю

батькові, усміхаючись:

— Приєднуй, сміливіше.

Він мовчки дивиться на мене, теж
усміхаючись, але очі

у нього благально-винні. Нерішуче підносить руку
до вер-

ньєра...

Відчуваю вже знайомі поколювання в
грудях, у спині.

Той самий дослід — дослід мандрівки в
себе... Проходжу

перші фази, навіть встигаю подумати: "Добре
вірусу бути

вірусом, клітині—клітиною, рибі—рибою. Але
людина

вмістила їх у собі — з усіма їхніми болями,
страхами й-

бажаннями. Не тільки вмістила, а й усвідомила.
Отже, во-

на відповідає і за них, і за весь нескінченний
ряд, почи-

наючи з вірусів і амеб і кінчаючи своїми дітьми й
тими,

хто ще з'явиться в майбутньому...

І раптом усе обривається спалахом
блискавки. Останнє,

що я бачу,— злякане обличчя батька.

...Довгі колонки цифр шикуються в
рівняннях. Це пра-

цює невтомний ВВК. Свідомість поступово
повертається до

мене. Колонки рівняння допомагають точніше
осягнути

зміст баченого, проникнути в найбільшу таємницю,
яку да-

но пізнати живій істоті, в таємницю власного
походження.

Так ось що з'єднувало мене з Нею, з Ним! Ось звідки
мої

неусвідомлені пристрасті й антипатії, невиразні
тривоги!

Тепер я знаю, що капсула з ДНК в не просто однією з

матриць моєї пам'яті, вона служить якимсь
направляючим

стержнем Програми, головною ланкою мого
генотипу.

Навіщо це було потрібно Михайлові
Дмитровичу? Яку

мету він переслідував?

Мені важко осягнути розумом його
наміри: чи це озна-

чає, що вони взагалі недоступні для мене? Якби це
було

так, то в мене не виникло б ні подібних питань, ні
подібних

бажань. Програма виключила б їх. Отже, щоб
спробувати

зрозуміти мету Михайла Дмитровича, необхідно
повторити

його дослід—створити штучний розум з визначеним
гено-

типом.

У мої думки вривається голос Михайла
Дмитровича:

— Повертайся!

— Але я ще не виконав усієї Програми.

— Повертайся!

Наказ, якому я не можу не скоритися.

...Замикаю за собою двері лабораторії.
За вікнами си-

ніє світанок. Можна було б і не поспішати.

Покидаючи будинок, я аналізую
відомості, добуті під

час досліду. Поступово доходжу основної думки.
Отже, в

генах кожної істоти закодовані дані про її
походження.

В них е інформація про основні фази розвитку, які
вона

пройшла від початку еволюції — фаза
найпростішого орга-

нізму, фаза мешканця первісного океану...
Дозріваючи в

материнському лоні, людський плід проходить їх
усі по-

слідовно. Чому? Чи випадково природа закріпила ці
фази

в його спадковій пам'яті? Але ж я вже знаю, що
випадко-

вості в ній лише означають закономірність. Чому ж
істота

мусить зберігати пам'ять про фази? Чи служать
вони їй

нагадуванням про віхи шляху, стрілкою компаса, що
вка-

зує шлях з минулого в майбутнє?

І ще напрошується одна думка: якщо фази
зберігаються

в спадковій пам'яті, то, виходить, їх можна
повторити. При-

наймні в природі на це заборони нема. Отже, і час
еволю-

ції, і час життя істоти оборотний: з минулого в
майбутнє,

з майбутнього в минуле дорівнює іксу. А чому
дорівнює

ікс?

Рівняння вишиковується в нескінченні
рядки, їх ланки

з протилежними знаками знищуються. І я вже бачу,
як

замість ікса з'являється початок того ж таки
рівняння, яке

міститься у формулах живих істот і ураганів, у
хвилюван-

ні моря і повідомленні з далекого космосу,
переданого не-

відомою істотою, так схожою на мене. Те ж саме
рівнян-

ня, яке є ключем до життя і смерті...

Вона дихає рівно й глибоко, трохи
сопучи уві сні, і

тоді ледь здригаються красиво окреслені ніздрі,
а ямочки

на щоках поглиблюються.

— Спи спокійно,— кажу я їй.— Прийшов
сповістити де-

що дуже важливе. Ти почуєш це і запам'ятаєш.
Прокинеш-

ся з уже готовою думкою, яка полегшить тобі життя
і обі-

рве зв'язок з тим, чого не існує. Я не міг сказати
тобі

цього раніше, тому що сам з'ясував усе тільки
недавно.

Так ось, послухай і запам'ятай:
я—це не він. його нема.

Він загинув. А я зовсім інший, не той, кого ти
кохала. Я —

синтезована людина, сигом.

У відповідь — німе запитання, відчай,
глибокий і без-

утішний, як висохлий колодязь.

Сталося непередбачене: прокинулась її
потривожена

пам'ять у ділянці, де жив той, хто загинув під час
досліду.

— Вибач за біль. Але ти мусиш знати. Без
марних спо-

дівань. Я уявляю, як тобі буде тяжко, людська
дитино,

некровна сестро моя. Довгі ночі й дні у самотині...
Тобі за-

хочеться ласки, турботи, просто чиєїсь
присутності поряд.

Щодня ти будеш дивитися в зеркало, спостерігати,
як про-

биваються зморщечки біля очей, біля губ, як вони
поступо-

во покривають усе обличчя, мов павутинки тріщин
на ста-

ровинному полотні. Тільки там вони роблять
портрет більш

значним, більш цінним, а в дзеркалі лиш
посилюватимуть

твою тугу. І сивина, ніби паморозь, повільно
заносячи

снігом зображення жінки, яка колись кохала і була

щасливою, довершить злочин, що називається
законом

природи.

Я дуже хочу допомогти тобі, втішити,
захистити від ту-

ги. Але я не всемогутній, я навіть не можу стати
тим, хто

тобі потрібен. Прости мене. Якби я вже знав те, про
що

мені належить довідатись, якби вже став вище туги
й смер-

ті, яким мене хоче бачити мій творець Михайло
Дмитро-

вич, я б допоміг тобі — насамперед тобі. Хоча й не
знаю

чому. Адже кожна самотня жінка так само нещасна,
як і

ти. Але я тепер відчуваю твій біль. Тому співчуваю
й іншим,

схожим на тебе. Можливо, так ведеться серед людей,
і в

дьому — запорука людяності? Раніше я міг це
вирахувати,

виділити, визначити, але відчув уперше. І вперше
такий

безпомічний. Можливо, безпомічність—невід'ємна
умова

співчуття, як смерть — умова неповторності. Поки
що я

не можу нічого змінити. Тому прощаюся з тобою.
Напевне,

назавжди...

Я прислухався до реакції на мої слова,
і мені стало

ніяково. Може, марних надій не буває, і надія—вже
сама

по собі—рятівний канат, перекинутий через
безодню, на

дні якої чатують страхіття?

Сонце давно сіло, закотилося вогненною
кулею за гори-

зонт, залишивши в повітрі розсіяні хвилі енергії.
Мені її,

очевидно, малувате для підзарядки. Я лечу вже
понад

шість годин, і акумулятори майже виснажились.
З'явили-

ся неприємні поколювання під грудьми у блоці "с"
— лю-

дина назвала б їх "голодними болями" в шлунку.

Уважно виглядаю з висоти морський
простір і помічаю

пасажирський лайнер на підводних крилах. Він іде
в на-

прямку мого польоту, лине по темних хвилях, мов
біла

чайка, з його палуб чути звуки музики. Без великих
зусиль

наздоганяю його, непомітно опускаюсь на верхню
палубу

і виходжу на корму, перетворену зараз у
танцювальний

майданчик. Наче крізь живі хвилі, прохожду крізь
гурт

гарно вбраних людей, обминаю танцюючі пари і
спускаюся

на нижню палубу по трапу, покритому м'якою
доріжкою.

Звідси східці ведуть до машинного відділення.

Невдовзі мій запас енергії поповнився
від генераторів.

Приємне тепло і бадьорість розливалися по всьому
тілу,

індекс готовності прийшов до норми.

Злегка торкаючись кінчиками пальців
надраєних до

сліпучого блиску поручнів, збігаю на верхню
палубу — а

міг би й злетіти, викликати підвищену цікавість
до своєї

особи. Назустріч поспішає високий смаглявий
чоловік ро-

ків п'ятдесяти.

— Доброго вечора, сусіде! —
усміхаючись, радо вигукує

він.

Кілька секунд перебираю в пам'яті
знайомих, але він і

сам уже втямив, що обізнався.

— Нічого, нічого, радий знайомству з
вами,— запевняю

його однією з фраз "Підручника поведінки для
сигомів".

Він сприймає мої слова всерйоз.

— То закріпимо знайомство? — пропонує
він і подає

мені руку.—Максим. У шахи граєте?

Я міг би спекатися його іншою фразою з
того ж таки

підручника, але стільки приємності й
нетерплячого бажан-

ня зіграти чулося в Максимовім голосі, що я
вирішив по-

жертвувати якоюсь годиною, аби зробити йому
приємність.

Ніхто з нас ніколи не забував про обов'язок перед
твор-

цями.

Іду слідом за Максимом, помічаю цікаві,
а то й відверто

звабливі жіночі погляди, кинуті на мене то
швидко, то

побіжно, то крадькома. Що ж, завдяки творцям,
особливо

скульпторові Сайданському, мені дісталася
непогана зов-

нішність, бо це, на його і Михайла Дмитровича
думку, ма-

ло сприяти спілкуванню з людьми.

Проходимо палубою до шахового салону.
Тут сидить ба-

гато людей, переважно літніх чоловіків. Проте
зустрічаєть-

ся й молодь, і жінки. Е лиш один вільний столик,
але кріс-

ло біля нього зайняте—маленька дівчинка
влаштувала

на ньому спальню для ляльок.

— Ти з ким тут? — питає її мій новий
знайомий.

— З дідусем. Он він за тим столиком.—
Краєчки губ у

дівчинки підняті вгору, що надає обличчю
задерикуватого

вигляду.

І тут-таки, очевидно, не знайшовши у нас
нічого варто-

го уваги, дівчинка відвертається, чіпляє на
ляльку барви-

стий клаптик, підносить її до дзеркальця.

— Йди до дідуся,— каже Максим.— Він
тебе жде не

діждеться.

Вона зовсім по-дитячому, скоса,
поглядає на нас, питає:

— Я вам заважаю? Тоді я піду...

Я знітився, захоплений зненацька її
запитанням.

— Заважаєш,— суворо каже Максим.—
Чому б тобі не

піти в дитячий салон, не погратися з іншими
дітьми?

Дівчинка нахиляє голову, її тоненька шийка
рожевіє.

— Вибачте,— лепече вона, повільно
збирає розкидані

клаптики і жде, може, Максим скаже ще що-небудь.

— Дуже вже ви суворий,— дорікаю я йому,
коли дів-

чинка, важко зітхнувши, пішла геть.

— Більше, ніж неувага, дітям шкодить
уседозволе-

ність,— буркає він, сідаючи за столик.

Мені хочеться заперечити йому. Я думаю:
"Мабуть, він

не дуже любить дітей, дивиться на них, як на
заваду".

Розставляючи фігурки на столику, я
міркую, як би

непомітно дати йому фору. На восьмому ходу
підставляю

під удар слона. Максим не проминув скористатися
моєю

"помилкою". Потім даю йому можливість утворити
про-

хідного пішака на правому фланзі.

Мені здається, що все йде, як задумано,
але раптом

зустрічаю його здивовано-глузливий погляд:

— Піддаєтеся? Навіщо?

Пожартував? Випадково спіймав мене на
гарячому чи

здогадався? Виходить, я недооцінив його.

— Ну, що виї — махаю рукою, але він
тільки хитає го-

ловою.

— Я не новачок у шахах. Ми граємо в
різних стилях і

категоріях. Могли б і попередити...

Таке зі мною трапляється часто: хочу
зробити якомога

делікатніше, а когось ображу.

— Бачите...— почав я, але йому очі
звузились і мовби

затверділи, вдивляючись у мене.

— Ви — сигом? — спитав він швидко.

Я ствердно киваю головою.

— Як це я відразу не здогадався,— каже
він.

Тепер ображаюсь я:

— А що в мене такого... примітного?

Він не встигає згасити усмішку:

— Нічого особливого. Дрібні деталі.—І,
може, щоб по-

збутися незручності, вигукує: — Оце пощастило
мені!

Недовірливо дивлюся йому просто у
вічі.

Він відводить погляд до ілюмінатора,
де на темних

хвилях спалахують відблиски. Його очі все ще
примружені,

ніби він і там щось розглядає. Догадуюсь: у нього
визрів

якийсь задум, якесь важливе питання до мене, і він
буде

обмірковувати його, тримати буквально на кінчику
язика,

поки не наважиться висловити.

— Я сказав вам правду. Стежив за всіма
дискусіями в

пресі ще 'до... Словом, коли вас тільки задумували
і обго-

ворювали проблему створення такої істоти... Одна
думка

засіла в мене, наче скіпка... А коли вас уже почали
створю-

вати, коли з'явився перший сигом Син, другий —
Ант, тре-

тій — Юрій,— бачите, я пам'ятаю всіх поіменно,— я
мріяв

зустріти будь-кого з вас і спитати... І ось
нарешті... Навіть

не віриться...

Його рука потяглася до пішака,
завмерла. Тільки пальці

ледь тремтіли, погладжуючи фігурку.

"Про що він хоче спитати?—думав
я.—Мабуть, це бу-

де одне з банальних запитань: чи правду кажуть
про такий

ось дивний хист сигомів? Чи правда, що ви
безсмертні? Як

вам живеться серед людей? Одні з питань
спрямовані на

те, щоб з'ясувати що-небудь, просто задовольнити
ціка-

вість. Другі — щоб потім
згадувати: ось саме це одного

разу сказав мені сигом. Треті — щоб заглушити
тривогу: а

чи не криється небезпека в цих могутніх штучних
істотах?

Могли бути ще питання іншого гатунку, закликані
пом'як-

шити, притамувати думки про власну
недовершеність..."

Звичайно, я міг би просто заглянути в
мозок, прочита-

ти його думки. Але це означало б порушити
заборону, без

явної на те потреби проникати в душу людини.

— Так що ви хотіли спитати? Часу у нас
зовсім об-

маль — мені треба летіти своїм курсом...

Його темні невеликі очі, гострі, наче
свердлики, прони-

зують мене.

— Тільки не ображайтеся, добре? Бачите,
я за фахом

шкільний учитель, а діти — це такі допитливі
люди... Під

час дискусій з ними багато над чим
замислюєшся...—

М'яка добра усмішка на мить змінює його.— Я читав
про

різні ваші переваги. Тут усе закономірно, адже
вас ство-

рювали з наміром удосконалити, дати все, чим нас
обділи-

ла природа. Але вступати в суперечку з природою,
пере-

хитрити її чи просто підправити надзвичайно
складно. Ви-

диме може обернутися зовсім іншим боком...

— У нас мало часу,— наважуюсь нагадати
я.

— Так, так, вибачте. Хочу вас спитати...

Він пересмикує плечима і несподівано
горбиться, наче

зменшується, прикриває очі короткими віями й
каже так

тихо і роздумливо, мовби звертається не до мене, а
до са-

мого себе:

— У принципі безсмертя і
всемогутність — це добре. Але

чи добре бути безсмертним і могутнім? Чи
подобається вам

ваше безконечне життя?

Побоюючись, що я неправильно його
зрозумію, він

швидко додає:

— Життя людини коротке, а тому й
неповторне. Це

змушує цінувати кожну мить. Ось мене обсідають
думки:

чи встигну перевиховати Петра? Чи
закінчить інститут Сер-

гій? Чи завершу почату роботу? Я завжди поспішаю,
роз-

умієте? Гостріше відчуваю радість і біль. Я
ніколи не нудь-

гую, розумієте?

Я киваю головою: що ж, звичайне питання
з категорії

так званих філософських.

— Зрозумів вас. Ви хочете знати, чи не
нудно, чи не

обтяжливо бути безсмертним, чи є в безсмерті не
лише

зміст, а й приємність?

Його шия напружується, борлак
рухається, засмаглі ще-

лепи рожевіють. Моє контрзапитання влучає в ціль.

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Час життя
залежить від

мети життя-

Максим морщить лоба, згадує читане й чуте...

— У цьому відношенні все досить просто
й однозначно.

Природа створювала людину для тієї ж мети, що й
інших

тварин: для боротьби за існування в умовах
обмеженого

простору однієї планети. На цьому шляху в процесі
еволю-

ції мали з'явитись і викристалізуватися
найдосконаліші ва-

ріанти інформаційних систем — живих організмів.
Звідси

й короткий строк життя, що рятує від
перенаселення заста-

рілими формами, необхідний для швидкого вибору
варіан-

тів. Але все це ви знаєте краще за мене,— я
вирішив йому

підлестити,—нема потреби говорити про це
докладно. А ме-

не та інших сигомів ви, люди, створювали з іншою
метою:

пізнання і вдосконалення
навколишнього світу. Світ цей

величезний, складний, і щоб з успіхом пізнавати
його, по-

трібен інший організм і інші строки. А пізнання і
творчість,

як нам відомо, не можуть набриднути.

Зустрічаю його колючий погляд з-під
кошлатих брів, і

мені стає соромно. Так, так, я сказав зовсім не те,
що йому

потрібно. Ця моя клята прямолінійність зовсім
недоречна

в розмовах з людьми. Адже він питав не просто для
того,

щоб одержати інформацію. Максима, як і інших
людей,

лякає короткочасність життя, йому треба весь час
якось

виправдовувати це життя, прикрашати, знаходити
виграшні

сторони, щоб утішити себе. Він і до мене звернувся
по

втіху. А я створений такими самими істотами, як
він,

я, втілення їхньої мрії про всемогутність і
безсмертя, зо-

бов'язаний був зарадити цьому. Таким чином я
віддав би

хоч крихту боргу...

— А втім,— кажу я,— бувають і в мене
тяжкі хвилини,

години, коли...

І знову я недооцінив Максима. Він м'яко
всміхається,

як тоді, коли говорив про дітей...

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь,
хоча...— він не

втримався від випаду, як мені тоді здавалося,—є
на світі

речі важливіші від безсмертя...

Дивна ця фраза засіла в моїй пам'яті,
хоча я розумів,

як нелегко йому жити, пам'ятаючи про близьку
смерть"

яких гірких роздумів, страждань, мук, мужності це
коштує.

Адже йому, шкільному вчителеві, ще треба втішати
й ін-

ших, роз'яснювати, вселяти віру. Чи міг би я так?..

Сигнал наздогнав мене, коли я вже був у
місті,

де жив Михайло Дмитрович. Я впізнав сигнал — його
по-

силала істота, яка назвалася моїм братом.
Інформація

надходила з перервами, в інтервалах я вловлював
шумові

модуляції, відчував, як важко зараз тому, хто
передає.

Однак він зумів відтворити в зоровій і
радіолокаційній ді-

лянках мого мозку цілу картину — вируючу хмару
часто-

чок, схожих на часточки плазми. Температура хмари
до-

сягла трильйонів градусів, щільність мала
виражатись ду-

же великим числом. Хмара часточок безперервно
змінювала

свої обриси, продавлюючи простір, і тому
правильніше бу-

ло б сказати, що вона взагалі не має обрисів. А
втім, і

інші її характеристики змінювалися
стрибкоподібно і

неймовірно швидко. Я відчув нестерпний біль у
лівій ча-

стині голови й подумав: а як же тому, хто
перебуває там?

Мабуть, я б не міг уявити себе на його місці й не
розумів,

що могло спонукати цю споріднену зі мною істоту
бути

там, звідки вона веде передачу. Що їй потрібно?

Мобілізувавши всі відділи мозку і
настроївшись на хви-

лю-виклик, я все-таки зміг розібрати: "Передай
Михайлові

Дмитровичу". Далі йшло те саме рівняння і кілька
його

варіацій. Рівняння, яке описувало тактову
частоту в живих

істотах і явищах неживої природи... Я вже
здогадувався,

що воно означає, але мені треба було одержати ще
одне

підтвердження. Я спитав, вкладаючи в сигнал всю
енергію

акумуляторів: що ж описує рівняння і його
варіації? І май-

же не здивувався, почувши у відповідь: "ПУЛЬСАЦІЮ

ВСЕСВІТУ".

Я з болем констатував, що за ці місяці
він змінився.

Поранене зморшками чоло стало ніби ще вищим,
сивина

пробилася там, де її не було. Він поворушив
повними гу-

бами і у відповідь на моє привітання сказав:

— Добридень, синку!

Простягнув руки...

Я обняв його і обережно притиснув до
себе, водночас

намагаючись передати йому частину своєї енергії.
Він по-

мітив мої зусилля, зворушливо усміхнувся,
відсторонився і

насварився пальцем:

— Якось старий заєць, дивлячись на
молодого лева, ска-

зав: "Щось мій синочок надто швидко росте..." —
Похитав

головою, уважно дивлячись мені в очі, і додав: —
Важливо,

що ти зумів не тільки пізнати, а й осягнути
розумом...

Раніше ми не завжди розуміли один
одного з півслова.

Залишалися недомовки, пов'язані з таємницею мого
на-

родження. Тепер це зникло. Він відтворив у мені,
синтезо-

ваній людині, сигомові, модель особистості свого
сина, який

загинув під час досліду. Тепер я мушу здійснити
те, чого

не зумів його син. А для цього батько дав мені
силу й

досконалість, яких не міг дати єдинокровному
синові і

якими не володіє ніхто з людей. Мабуть, йому
нелегко було

піти на це. Чи відважився б я на такий подвиг? А
втім...

він усе передбачив. Адже є Програма, яку він
заклав у ме-

не. Програма змушує мене когось любити, комусь
запере-

чувати, визначає межі моїх можливостей. Вона й
служить

гарантією безпеки для людини. Що ж, цілком
логічно і

розумно. На місці батька я зробив би так само... І
все-

таки страшно згадати, скільки страждань
заподіяли мені

думки про Програму, її межі, через які я не маю
права

переступити. І найбільшу муку викликала думка:
наскільки

збігаються правила Програми з правилами
поведінки лю-

дей і наскільки — з законами роботехніки? Чого в
них біль-

ше, на що вони дужче схожі?

— Знаю, у тебе є запитання до мене,—
сказав батько.—

Краще буде, якщо ти висловиш їх одразу, щоб між
нами не

лишалося нічого неясного.

— Так, батьку, питання є. Жінка в
підводному місті,

Людмила, була нареченою мого брата?

Я не побоявся назвати його
небіжчика-сина своїм бра-

том. Це була тільки мала частка вдячності
батькові.

Він мовчки дивився на мене, і відповідь
уже була не-

потрібна. Я попросив:

— Покажи мені його фотокартку.

— Краще я згадаю його, а ти зазирни в
мою пам'ять.

Дозволяю.

Так, ми були схожі й зовні, але Людмила
все ж зуміла

помітити різницю.

— Що ти хочеш дізнатися від мене ще,
синку?

Сказати йому? Чи не завдам болю, не пробуджу по-

боювань?

— Розкажи про межі Програми,
закладеної в мене...

Я з тривогою чекав на його відповідь. Звичайно,
він мо-

же нічого не сказати або відповісти ухильно. Має
на це

повне право. Він — мій творець. Викликав мене з
небуття,

подарував мені життя. Ким би я був без нього?
Розрізне-

ними клітинами, шматками пластмаси, металевими
дрота-

ми... Він подарував мені здатність мислити,
уявляти, роз-

раховувати, співставляти, бачити землю, море,
людей, спіл-

куватися з ними, почувати... За це я мушу бути
безмежно

вдячний батькові, а не просити відповіді на
питання, які,

можливо, йому неприємні. Але ж він сам спитав
мене...

Він сам... А чи не чіпляюся я за його слова,
використовуючи

їх як нагоду для власного виправдання?..

Я відчув, як починають боліти скроні
від напруження.

Мільйони обчислень, мільйони думок за секунду.
Навіщо?

Вони не приведуть зараз ні до якого рішення.
Зараз ця

перевага мого мозку — швидкість дії — тільки
посилює без-

плідні сумніви, вихор думок, який не розімкнути
ніякими

доказами. Це може зробити лише людина, що
створила

мене. Якщо захоче. Якщо забажає. Мені ж лишається
од-

не — ждати...

А батько лагідно усміхнувся, як
усміхаються дитині,

ввівся навшпиньки, щоб дотягтися рукою до мого
плеча.

— Обмежень нема, синку, не хвилюйся
даремно. Даючії

істоті розум і можливість перебудови, не можна
ставити

жорстку Програму. Ти міг би й сам додуматися до
цього...

— А що ж таке керуючий імпульс? Ти
обіцяв відповісти

на це запитання, коли я повернуся.

— Пошуки істини, синку, і нічого
більше. Ти завжди був

вільним у своїх симпатіях і антипатіях. Ти діяв
відповідно

до свого розуму.

От коли я зрозумів, що саме вважав
жорстокістю Про-

грами. Це була логіка подій. Так, зрештою я
усвідомив це,

і підозра, що сковувала мене, мов кайдани, зникла.
Впер-

ше я міг по-справжньому разслабитися перед
батьком, ста-

ти схожим на людську дитину. Я опустився на
стілець, що

жалібно рипнув піді мною. Тепер батькові вже не
треба

було тягтися до мого плеча, і я відчував тепло
його руки.

— У тебе є ще запитання, синку?

— Я приймав сигнали з космосу від
істоти, яка назва-

лася моїм братом. Хто це?

— Сигом... Створений раніше... Посланий
у далекий

космос, до меж нашого всесвіту. І за його межі.

Я збагнув зміст пауз. Вони
пояснювались його делікат-

ністю. Він не хотів говорити "сигом, такий же, як і
ти", а

сказав: "створений нами раніше за тебе". Боявся
необе-

режним словом образити мене.

— Коли він повернеться,— провадив
далі батько,— і

ви зустрінетесь, багато таємниць всесвіту вже
буде розга-

дано. Щасливими будуть люди, які доживуть до того
дня.

— Він устиг мені сповістити одну
важливу річ...

Батько мовчав, очікуючи. На скроні в нього
пульсувала

голуба жилка.

— Він передав мені цифрову
характеристику пульсу

всесвіту. Вона збігається з тією, яку я одержав,
досліджую-

чи живі істоти і явища неживої природи,
порівнюючи за-

гальні закономірності.

— Чи означає це, що немає різкої
відмінності між жи-

вою і неживою природою?

— Відмінність є. Адже існують два
моменти пульса-

ції — пік і спад. У Сонячній системі,наприклад, їм
з одно-

го боку відповідає основний, постійний рівень
електрона на

атомній орбіті, а з другого — більш високий
рівень, на який

виштовхує його фотон, виділений сонцем. Життя
проявляє

себе між цими двома процесами, повертаючи
електрон на

попередній стійкий рівень. Є фаза життя, чітко
позначена

в пульсації. Настільки чітко, що її можна
прийняти за на-

правлену інформацію. Але всередині самої фази
життя не

має різких кордонів між рівнями, а значить, і між
її різни-

ми формами. Перехід супроводжується поступовим
усклад-

ненням...

Я замовк, обмірковуючи подальші слова.

Він усміхнувся:

— Ну-ну, сміливіше. Невже ти так погано
думаєш про

людей? Нас не образить істина, хоч би якою вона
була.

— Річ не в цьому, батьку,— ухильно
відповів я.— Важ-

ливо інше. Пульсацію можна назвати
надінформацією, бо

в ній міститься інформація про всі цикли
всесвіту. Коли

черговий цикл закінчується, розширення
змінюється стис-

ненням і доходить до точки, яку можна назвати
"ніщо".

Пульсація—сама по собі—служить причиною і
механіз-

мом нового вибуху, що дає початок новому циклу.
Водно-

час рівняння, яке описує пульсацію всесвіту,
збігається з

рівняннями, які описують тактову частоту всіх
процесів на-

шого світу. Вивчивши її, можна керувати ними.
Керувати

життям і смертю, процесами, які відбуваються на
нашій

планеті й у всесвіті. Хіба не про це мріяли люди,
ство-

рюючи сигомів?}

вгору

[an error occurred while processing this directive]