Вони стояли біля входу у величезну напівпрозо-
ру будівлю, схожу на аеровокзал кінця XX сторіччя.

— Ми стільки разів уявляли його перші кроки...— мо-
вив старий. Він був сухорлявим, підтягнутим, струнким.
Про його похилий вік свідчило тільки сиве волосся.

— А тепер побачимо, як син це зробить і... перестанемо
уявляти,—відгукнувся щуплий юнак-математик з пташи-
ним профілем і насмішкуватим поглядом.

Кремезний, ніби витесаний із стелі, чоловік повернув
до нього голову:

— Так і не придумали, як його назвати?
Юнак кивнув на старого:

— Це його син. Нехай він і дасть йому ім'я.
Старий заперечливо похитав головою, й біле пасмо во-
лосся впало на круте чоло.

— Розкажи ще раз про його руки й топодюзи. Ти це
вмієш... Про очі, що бачитимуть сховане від нас,— із неспо-
діваною ніжністю попросив чоловік

— А ти можеш сказати, що він вчинить в тому чи іншо-
му випадку? — запитав юнак, і в його словах був іронічний
натяк.— Творець обов'язково повинен це знати. Своєрідна
техніка безпеки.

Чоловік докірливо похитав головою, а старий навіть не
ворухнувся. Він не відводив погляду від дверей.

Так і не відкинувши пасмо волосся з чола, він увімкнув
мікрофон, що висів на його грудях. Тепер старого могли
бачити й чути всі люди Землі, а також ті, що оселилися на
Марсі й Венері та на штучних супутниках. Він мовив хрип-
луватим від хвилювання голосом:

— Зараз ви побачите першу штучну розумну істоту,
створену в Об'єднаному науковому центрі. Ми умовно на-
звали її Сином, бо поки що не придумали іншого імені.

Деякі з телеглядачів пригадали, що єдиний син старого
загинув під час першої експедиції до земного ядра.

Двері розчинилися. З них вийшов триметровий велет.
Його обличчя не можна було назвати ні красивим, ні пре-
красним: у словниках Землі не було досьогодні гідних слів,
щоб описати його. Найкращі художники й скульптори пла-
нети створювали риси його зовнішності, які біологам на-
лежало відтворити в штучній нев'янучій плоті.

Велет зупинився перед трьома людьми — трьома з мі-
льйонів своїх творців. Вони уважно дивилися на нього.

Старий, ніби кидаючи виклик природі, думав: "Ти при-
рекла мене на смерть, проте я зміг створити сина безсмерт-
ним". В його пам'яті зринув спомин, який він завжди беріг,
мов амулет.

Примружившись, ніби подумки роздивляючись на себе
в уявне дзеркало, юнак-математик розмірковував:

"Ця тонка шия, кривий ніс і бліді вуста — подарунок
мені у день народження від її величності природи. Вона
поскупилася на силу й здоров'я, вирішивши, що й так за-
надто потрудилася для мене. Та чи могла вона передбачи-
ти, що я візьму участь у створенні сина? Моя слабкість і
його міць — це, мабуть, найбільший із відомих мені пара-
доксів".

Чоловік супив кошлаті брови, стояв нерухомо, ще біль-
ше нагадуючи кам'яну статую. Важкі, мов брили, думки
зринали в його голові: "Чи ж правильно ми робимо, запи-
савши в його пам'ять усі відомості з історії людства? Про
війну, розбій і поневолення... Ось ми створимо його братів.
Вони повинні знати про помилки людей, щоб не повторити
їх. Ніколи й ні за яких обставин. Проте, знаючи про все
це, як вони поставляться до нас? Що думатимуть про нас?
Якщо б запрограмувати в них любов до людини... Шкода,
що це неможливо. Син і його брати подорожуватимуть у
космосі, заселятимуть далекі планети, робитимуть їх при-
датними для життя людей. Необхідно дати їм в усьому
право вільного вибору. І ось до чого це привело. Ми знаємо
більше, ніж будь-який батько — знаємо схему організму
сина, проте не знаємо, що він про нас думає".

Старий торкнувся рукою мікрофона і мовив, зверта-
ючись до сина:

— Ми створили тебе, але не придумали ім'я. Як би ти
хотів називатися?

На кілька хвилин запала тиша. Вона простягнулася
незримою пеленою, огортаючи людей — від Землі до Мі-
сяця, до штучних супутників, до Марса й Венери. Лю-
ди біля екранів сиділи мовчки, напружено чекали, що ска-
же син.

"Може, він схоче називатися суперменом? —думав один
з них.— Що ж, він здатен на більше, ніж будь-який з нас!
Він може створити навколо свого тіла енергетичну оболон-
ку і вільно пересуватися в космосі. Йому не страшні ні ви-
сокі, ні низькі температури. Він може заміняти свої органи,
добудовувати й удосконалювати себе. За мить його мозок
здатен здійснити мільйони найскладніших обчислювань.
Він не боїться ніяких хвороб..."

Мерехтіли екрани — здавалося, що думки людей вда-
ряють у них, вибиваючи сріблясті іскорки...

Старий терпляче чекав, думаючи про щось своє. Він
згадав день, коли його рідний син із товаришами вирушав
на "Білому кроті" до земного ядра. По радіо й телебачен-
ню тоді багато говорили про диво техніки — землепрохідну
машину із захисним полем. Старий слухав ці передачі (між
іншим, тоді він ще не був старим) й уявляв собі тисячо-
кілометрові товщі граніту, базальту, піску, глини, магми,
через які проляже шлях вутлої шкаралупки з пасажира-
ми, які в мільйони разів тендітніші за неї. Чому він тоді
не умовив сина залишитись? З тієї ж причини, з якої бать-
ко посилає сина в бій? Чи, може, через батьківську гор-
дість? Згадуючи це, він страждає й сьогодні, хоч минуло
так багато років.

Старий добре пам'ятає: він навідався тоді в підземну
лабораторію до Марії й побачив у ЇЇ руках стрічку сейсмо-
графа із зубцями коливань, із стрімкими піками й глибо-
кими спадами — відображення нерівного пульсу Землі.
І йому здалося, що на цій стрічці б'ється пульс його сина,
який линув із глибин планети. Можливо, саме тоді він і
поклав собі створити невразливого сина, який пройде там,
де не зміг пройти перший?

І він працював, не зважаючи на втому, а коли йому
здавалося, що проблему не розв'язати, то згадував стрічку
сейсмографа. І якщо декотрі люди повірили, що він справ-
ді не міг дати назви своєму дітиську, то вони помилялися.
Річ у тім, що він просто придумав перший іспит синові.

А син усміхнувся, і в його усмішці могли б уміститися
всі сяючі екрани. Він — істота, яка здатна чинити все, що
в стародавні часи приписували лише богу,— тихо попро-
сив:

— Назвіть мене Людиною...

вгору