Сьогодні ми перевели Володю Юр'єва до іншого
відділу, а на його місце поставили ОМШП — обчислюваль-
ну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще
так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працю-
вати лише людина.

Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не
вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи
по зміні нервового волокна неможливі.

Швидкість і точність — хвороба нашого часу. Я кажу
"хвороба" тому, що, коли створювалася людина, природа
багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нер-
ви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох де-
сятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить
відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити
янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з проце-
сами, що перебігають за мільйонні частки секунди... Або
коли вона сідає в ракету... Або коли їй потрібно прийняти
одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам'яті
та порівняти хоча б за годину... І коли кожна її помилка
перетвориться під час розрахунків на сотні помилок...

Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди,
"на вчасно підготовлені рубежі", я з погрозою шепотів ма-
шинам:

— Заждіть, ось вона прийде!

Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо,
коли навчимося змінювати структуру нервового волокна.
Це буде Homo celeriss ingenii — людина швидкого розуму,
людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я
так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити
її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї... Вона буде
благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю.
І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й
приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те,
чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як роз-
в'язати складну проблему.

Та до появи Homo celeriss ingenii було ще далеко—
так мені тоді здавалося,— а поки що ми в інституті чекали
нового директора (останнім часом вони щось дуже часто
мінялися).

Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов
готувався "розколоти" його на щиру розмову й з'ясувати,
що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про
ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг.
Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок
(офіційно — щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб
побути зі своїм Грицьком).

Він з'явився рівно за п'ять хвилин до дзвінка: з куче-
рявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорля-
вий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову,
що кинувся був заводити "щиру розмову", він так сухо ки-
нув "доброго ранку", що той одразу ж пішов до своєї ла-
бораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом.

У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова
неприємність.

— Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани,— сказав
директор.— Крім тих двох, які у вас називають "проблема-
тичними і дискусійними".

— Виписати замість них нові? — добродушно спитав
Мих-Мих.

У директора сіпнулася щока.

— А що — жінкам стоячи незручно розмовляти? — спи-
тав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про
щось запитувати.

Це був перший наказ нового шефа, і його було досить,
щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах
не одну робочу годину.

— Мене звуть Торієм Веніаміновичем,— сказав він на
нараді керівників лабораторій.— Наукові співробітники
(наголосив він) для зручності можуть називати мене, як
попереднього директора, за ініціалами або ж на ім'я.

Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може ди-
ректор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішува-
ли самі і ні для кого не робили винятків. Так було й те-
пер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас
довго не затримається.

Люду, що прийшла просити відпустку за власний раху-
нок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму.
його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося,
що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по па-
перах на столі і час від часу директор робив якісь поміт-
ки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і
тоді він хитав головою: "Далі".

"Навіщо далі,—сердито думала вона,—якщо він все
одно не слухає?" — але продовжувала розповідь.

— Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть
води подати,— сумно сказала дівчина, думаючи про Гриць-
ка, що заждався іі і шле палкі листи.

— Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться
виховувати вашу п'ятнадцятирічну сестру й давати раду
пустуну-братику, що закінчив сьомий клас,— додав дирек-
тор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже
все зрозумів і що брехати далі немає сенсу.

— До побачення,— сказала вона, червона від сорому й
злості.

— Писатимете листа — передайте привіт від мене хво-
рій мамі.— Він, як і раніше, не дивився на неї.

Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом
врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директо-
рові вона цього не подарувала.

Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно
прождав Люду, прийшов до директора просити відряджен-
ня в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-
ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в
очі, засвітять там веселі іскорки. Та це "ось-ось" не наста-
вало...

Остапенко розповідав про останні праці в інституті Фі-
латова, з якими йому необхідно познайомитися.

Директор, мовби погоджуючись, хитав головою.

— Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннер-
вації ока...

Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк.

"Здається, "увертюра" тривала достатньо",— подумав
він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб відда-
ти наказ про відрядження до моря й сонця.

Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нот-
ки гумору:

— До того ж непогано і в морі поплавати. Голову осві-
жає...

Остапенко намагався ще щось говорити, бо його зане-
покоїв серйозний тон директора. Але Тор-1, викликавши
Мих-Миха, наказав виписати Остапенкові відрядження в
Донецьк.

— Сфінкс! — спересердя сказав у коридорі Грицько
Остапенко.— Бездушний сфінксі

Нам довелося забути "добрі давні часи". Десь ліниво й
ласкаво хлюпотіло синє море, шуміли сади, кликали в гості
родичі, "завернути мимохідь", але більше нікому не щасти-
ло їздити у відрядження куди заманеться. За час його ди-
ректорства ми їздили тільки туди, куди Тор-1 вважав за
потрібне, хоч, треба визнати, це завжди було в інтересах
справи.

Одне слово, як ви вже розумієте, до нього багато хто
мав однакові почуття — від швейцара до вченого секрета-
ря — і якщо він усе-таки й далі сидів на своєму місці, то
аж ніяк не через палку любов колективу.

Він вразив нас своїми незвичайними здібностями на ша-
ховому бліц-турнірі, який ми за традицією влаштовували
раз на місяць. Переможець повинен був грати з ОМШП.
Так ми відігравались на переможцеві, тому що коли б на-
віть чемпіон світу почав грати з ОМШП, то це б скидало-
ся на одначасну гру одного проти мільйона точних ша-
хістів.

Цього разу переміг Сашко Митрофанов. Він кинув
останній торжествуючий погляд на похмурі обличчя про-
тивників, потім на ОМШП і приречено зітхнув.

На дев'ятнадцятому ходу він програв. Навіть Сашкові
жертви не раділи його поразці. У тому, як ОМШП обігра-
вала будь-якого з наших чемпіонів, була залізна законо-
мірність, але всіх нас це принижувало. Ми мріяли, щоб
ОМШП програла хоч би один раз — і не за рахунок полом-
ки, хоч знали, що це неможливо.

Сашко Митрофанов, удавано посміхаючись, підвівся зі
стільця й розвів руками. Хтось поспівчував, хтось почав
розповідати анекдот. А до шахового столика підійшов Тор-1.
Перш ніж ми встигли здивуватися, він зробив перший хід.
ОМШП відповіла. Розігрувався королівський гамбіт.

Після розміну ферзів Тор-1 перейшов у наступ на коро-
лівському фланзі. На кожний хід він витрачав спочатку
близько десяти секунд, потім — п'ять, одну, далі — частки
секунди. Небувалий темп.

Спочатку я думав, що він просто пересуває фігури як
заманеться, щоб збити машину з пантелику. Не міг же він
за частки секунди продумати хід! Але потім, коли почулися
свист і гудіння, які означали, що ОМШП працює з підви-
щеним навантаженням. Коли ж машина не витримала за-
даного темпу й почала помилятись, я зрозумів, що наш
директор робить обмірковані й сміливі ходи. Він бив ма-
шину її ж зброєю.

— Мат,—сказав Тор-1, не підвищуючи голосу. І ми всі
побачили, як на табло вперше за всю історію ОМШП за-
світилася червона лампочка — знак програшу.

Так, ми кричали від захоплення, як дикуни, хоч іще не
знали всього. Кілька чоловік підбігли до директора, підня-
ли його на руки, стали підкидати. Тор-1 високо злітав над
нашими головами, але на його обличчі не було ні радості,
ні торжества. Воно було занепокоєне.

Те, про що ми довідалися згодом, перевершило всі наші
найсміливіші здогади. А тоді ми майже примирилися з ним,
ладні були поважати й захоплюватись його незвичайними
здібностями. Та минуло всього три дні, і наша неприязнь
до директора спалахнула з новою силою.

Валя Сизончук була найвродливішою й найнеприступні-
шою жінкою інституту. А я вважав її і найнезрозумілішою.
На святковому вечорі під Перше травня я ще раз пере-
свідчився в цьому.

Ми стояли поруч із нею, коли в зал швидко ввійшов
Тор-1, ведучи під руку задиханого Мих-Миха і щось дово-
дячи йому. Я побачив, як Валя здригнулася, трохи схилила
плечі, ніби відразу стала нижчою на зріст. Вона розгубле-
но й невлад підтримувала розмову зі мною. А коли оголо-
сили жіночий танець, кинулася до директора через увесь
зал.

— Ходімо танцювати, ТВ!

ТВ! Вона зрадила нас, назвавши його так, як він нам
тоді пропонував. Втупилася в нього сяючими, одверто зваб-
ливими очима. Нам усім стало незручно дивитися в цю
хвилину на Валю.

На обличчі директора щось здригнулося. В холодних
очах відкрилися дві ополонки з чистою синьою водою. На-
че тендітні дівочі пальчики постукали в цю незрозумілу за-
криту душу і у дверях на хвилинку з'явилася добра люди-
на. Проте це тривало недовго. Двері зачинились — він на-
тяг на своє обличчя незворушність, як маску. Знизав пле-
чима:

— Я погано танцюю.

— Іноді люди танцюють, щоб поговорити.
Валя була занадто відвертою. Давалася взнаки її само-
впевненість.

Тор-1 повівся не дуже чемно.

— Про що говорити? — зневажливо протяг він.— Якщо
ви хочете виправдатися за недбалість в останній роботі, то
даремно. Проект про догану я вже віддав.

Він розмовляв голосно, і його слова чули всі. А потім
повернувся до співрозмовника, ведучи далі перервану Ва-
лею розмову.

Валя швидко пішла через увесь зал до дверей. Я рушив
за нею, покликав, але вона подивилася на мене, ніби не
впізнаючи. Те, що сталося, для іншої було б просто хви-
линами гіркої образи, а для Валі — жорстоким уроком.

Вона побігла сходами, не дивлячись під ноги. Я боявся,
що вона ось-ось спіткнеться й покотиться по сходинках.
Наздогнав її аж біля дверей.

— Валю, не варто так переживати.
Вона із злістю глянула на мене і сказала:

— Він найкращий, розумніший і чесніший за вас усіх.

Я зрозумів, що нічого не зможу зробити, і цього я ніколи
не подарую Торові.

З того вечора я перестав помічати директора. Приходив
лише за його викликом, відповідав підкреслено офіційно.
Так робили й мої колеги.

А Тор-1 не звертав на це ніякої уваги. Він поводився з
усіма і з Валею так, ніби нічого й не сталось, як і раніше,
втручався в усі дрібниці.

У нашому інституті була традиція — ранньої весни да-
рувати жінкам мімозу, а ті ставили букети в лабораторіях,
так що сильний запах проникав у коридори. Тор-1 наказав
замінити мімозу пролісками, і добрий Мих-Мих, вибачаю-
чись, почав виконувати наказ директора, за що наражався
на в'їдливі зауваження:

— Яку частину від продажу пролісків одержує дирек-
тор?

— Пріоритет рідної природи?
Або невинним голосом:

— Що, в директора голова болить від сильного запаху?
Найбільше старався Сашко Митрофанов.
Це тривало доти, доки директор не пояснив:

— Фітонциди мімози впливають на деякі досліди.

І Сашко зрозумів, чому два дні тому раптом не вдався
вивірений дослід із зараженням морських свинок на грип.
По-справжньому ми оцінили директора на засіданні вченої
ради.. Доповідь про роботу лабораторії почав Сашко Ми-
трофанов. Він розповів про спостереження за проходжен-
ням нервового імпульсу по волокнах різного перетину. Ві-
домо, наприклад, що в спрута до довгих щупальців ідуть
товсті нервові волокна. Чим товстіше нервове волокно, тим
швидше воно проводить імпульс, і спрут може діяти всіма
щупальцями одночасно.

Сашко розповів про те, як було уточнено залежність
між товщиною волокна й швидкістю імпульсу, про підго-
товку до нових дослідів.

Доповідь Сашка директор слухав дуже уважно. Здава-
лося, він хотів запам'ятати кожне його слово. Коли Сашко
закінчив доповідь, усі поглянули на директора. Від того,
що скаже Тор-1, залежить останній штрих у думці про
нього.

У тиші чітко прозвучав незворушний голос:

— Нехай висловляться інші товариші.
Він слухав їх уважно, як і Сашка. А потім підвівся й
поставив Митрофанову кілька запитань:

— Яка оболонка у волокон різної товщини й залежність
між товщиною оболонки й перетином волокна? Чи врахо-
вувалась насиченість мікроелементами різних ділянок во-
локна?

— Чому б вам не створити модель нерва із синтетичних
білків й поступово ускладнювати її по ділянках?

Ці запитання не перекреслювали працю, проведену в
лабораторії Митрофанова. Вони й не претендували на це,
особливо за формою. Але Тор-1 накреслив принципово но-
вий шлях досліджень. І коли б лабораторія Митрофанова
йшла цим шляхом з самого початку, то робота скоротила-
ся б у кілька разів,

Відтоді я почав уважно придивлятися до директора, ви-
вчати його.

Мене завжди цікавили люди з незвичайними розумови-
ми здібностями. Адже й моя праця причетна до цього. Успіх
у ній допоміг би нам удосконалити нервову систему.

Природа встановила жорстоке обмеження: набуваючи
нове, ми втрачаємо щось із того, що мали раніше. Пізніші
мозкові шари накладаються на більш ранні, заглушають
їхню діяльність. Засинають інстинкти, згасають і вкрива-
ються попелом невикористані засоби зв'язку. Та це ще
півбіди.

Лобні долі не встигають аналізувати всього, що збері-
гається в мозку: як у затишних бухтах, стоять забутими ці-
лі флотилії потрібних відомостей; погойдуються підводними
човнами, прагнучи виринути, цікаві думки.

Чи можемо ми визнати це законом і примиритися?

Адже ми звикли вважати людський організм, і особли-
во мозок, вінцем творіння. Звикли і до більш небезпечної
думки, що нічого кращого й досконалішого не може бути.
Так нам спокійніше. Проте спокій ніколи не був рушієм
прогресу. А насправді наші організми косні, як спадкова
інформація, і не завжди встигають пристосуватися до змін
середовища. Імпульси в наших нервах течуть дуже по-
вільно. Природа-мати не росте разом з нами, не встигає за
нашим розвитком. Вона дає нам тепер те ж саме, що й
двісті, й п'ятсот, і тисячу років тому — лише засоби для бо-
ротьби за існування. Та нам цього замало. Ми виросли з
пелюшок, призначених для тварини. Почали самостійний
шлях, і ми можемо пишатися собою, тому що творіння на-
ших рук багато в чому досконаліші, ніж ми самі: залізні
важелі потужніші за наші м'язи, колеса й крила швидші
за ноги, автомати надійніші від нервів, і обчислювальна
машина думає швидше, ніж мозок. А це значить, що ми
вміємо робити краще, ніж природа.

Настав час попрацювати над своїми організмами.

Я намагаюсь уявити собі нову людину. Вона думатиме
в сотні разів швидше — і це зробить її дужчою в тисячі
разів. Задля цього працює наш інститут. Якою ж буде нова
людина? Як ми поставилися б до неї, якби вона з'явилася
серед нас?

Ми зробили чимало. Але в дослідженні властивостей
деяких мікроелементів на провідність зайшли у безвихідь.
Насиченість волокна кобальтом в одних випадках давала
прискорення імпульсу, в інших — уповільнення. Нікель
поводив себе зовсім не так, як диктувала теорія і наші
припущення. Одні досліди суперечили іншим.

Врешті-решт я вирішив порадитися з директором. Кіль-
ка разів заходив до нього в кабінет, але нам увесь час за-
важали. Оскільки багатьом потрібні були його поради, то
двері директорського кабінету майже ніколи не зачинялися.
Я дивувався, як він встигав розбиратися в найрізноманіт-
них питаннях, і згадував змагання з машиною...

Після чергового невдалого візиту Тор-1 запропонував:

— Сьогодні заходьте до мене додому.
Признатися, я пішов до нього з почуттям настороже-
ності, цікавості і захоплення.

Двері відчинила літня жінка з лагідним обличчям.

— Чи вдома Торій Веніамінович?

— Торій у своїй кімнаті.— Вона так вимовила "Торій",
що я зрозумів, це його мати.— Пройдіть, будь ласка, до
нього.

Я пройшов коридорчиком і зупинився, крізь скляні две-
рі побачивши директора. Він сидів за столом біля вікна,
однією рукою підперши підборіддя, а в другій тримав пере-
вернуту чарку. Його обличчя було зосередженим.

Тор-1 твердо опустив чарку на стіл, наче ставив печат-
ку, потім підняв іншу.

Мені стало не по собі. Я подумав: "Він зачинився в
кімнаті і п'є. Але чому ж тоді мати не попередила його
про мій прихід?"

Я постукав у двері.

Директор обернувся, привітно сказав:

— А, це ви? Дуже добре, що прийшли.

Він поставив чарку на... шахівницю. І я побачив, що це
не перекинута чарка, а пішак. Тор-1 грав у шахи сам з
собою.

— Розповідайте, поки ніхто не прийшов,— мовив він,
влаштовуючись зручніше, щоб уважно слухати. Та вже за
хвилину почав запитувати:

— А ви враховуєте стан системи? — і, не одержавши
відповіді, схопився, майже видер у мене з рук рентгено-
грами, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Потім за-
говорив так швидко, що слова зливалися:

— Ви питаєте, що дає ось тут пляму: залізо чи нікель?
Але треба врахувати, що досі нерв перебував у стані три-
валого збудження. Буде ясно: плями — кобальт. А ось цей
зубець — залізо, тому що, по-перше, в цій ділянці залізо
може виглядати на стрічці й так, по-друге, процент заліза
у тканині вже почав збільшуватися, по-третє, функція змі-
нилася. І, по-четверте, коли функція змінилась і процент
заліза в тканині зростає, то зубець з таким кутом — тільки
залізо.

Він стояв переді мною, звівшись навшпиньки, і злегка
погойдувався з боку на бік.

Мені здалося, що я можу дати точне визначення генія.
Геній — це той, хто може врахувати й зіставити факти, що
іншим здаються розрізненими.

Я думав, що мені випало велике щастя працювати ра-
зом з Тором. Щоб не виказати свого захоплення, я загово-
рив про потреби лабораторії, про доцільність саме їхніх
праць.

— Врешті-решт, від цього залежить майбутнє...

— Чиє? — запитав директор, і на його обличчі з'явила-
ся глузлива посмішка.

— Всієї роботи інституту... Того, до чого ми прагне-
мо...— Не витримавши його погляду, я затнувся.— Усіх лю-
дей...

— Ви б ще сказали замість "майбутнє" — "прийдешнє".
Наприклад: "Від нашої праці залежить прийдешнє люд-
ства".

Посмішка вигнула його губи й блищала в очах. Він по-
водився так, ніби не знав про значення наших робіт чи не
надавав їм великого значення. Але, нарешті я зрозумів
його.

Я пішов від нього, впевнений у своїх силах. Вдома дов-
го не міг заснути. Слухав голоси хлопчаків за вікном, спі-
ви птахів, шелест листя.

Прокинувся я з передчуттям радості. Вночі пройшов
дощ, повітря було свіже, а яскрава синява неба здавалася
особливо привабливою.

Я йшов, розмахуючи портфелем, наче школяр, і мені
здавалося, що майбутнє — відкрита книга і її можна про-
читати без помилок.

Легко збіг сходинками головного входу. Взявся за руч-
ку дверей і раптом почув вибух, за ним — другий, третій.
Брязнули шибки у вимах. Якісь папери закружляли в по-
вітрі. До мене підбіг Сашко Митрофанов, схопив за рукав,
потяг кудись. Над корпусом, де була Сашкова лаборато-
рія і реактор, ми побачили дві багрові свічки. Густий дим
повалив з вікон. Крізь нього, мов язики гадюк, швидко
з'являлося й зникало полум'я. Знову пролунала серія ви-
бухів. "Вогонь біжить по пробірках з розчинами. Підби--
рається до складу реактивів,— з жахом подумав я.— А
там..."

Мабуть, і Сашко думав про те ж. Не змовляючись, ми
кинулися до входу, охопленого вогнем. Це було безумством.
Адже все одно не встигнемо заступити дорогу вогню! За-
гинемо! В ту хвилину ми не думали про це.

До входу лишалося кілька кроків, а вже не було чим
дихати. Нестерпний жар обпікав обличчя, руки. Позаду
нас почувся крик:

— Це я винна... Я одна... Пустіть!

Валя бігла просто у вогонь.

Я встиг схопити її за руку. По її обличчю текли сльози,
залишаючи на щоках дві темні смуги. Вона. знову рвону-
лась до входу. Я не втримав її. Куди вона? Божевільна...

Я не чув, як під'їхала машина, на тлі багрової плями
поруч із Валею виріс Тор-1. Відкинувши її назад, він зник
у бурхливому полум'ї.

Валя без упину повторювала:

— Моя провина. Забула прибрати селітру. Це я...

Я дивився туди, де зник Тор-1, і згадував його слова:

"Людина має право лише на ті помилки, за які вона сама
в змозі розплатитися. Тільки сама".

Він уперше зрікся своїх слів. Що змусило його кину-
тись у вогонь? Самопожертвування? Навряд. Співчуття?..
Благородство й сміливість?..

Чому я тоді не кинувся за ним? Це досі терзає мене.
За дві-три хвилини ми побачили директора. Він ледве
тримався на ногах, одяг на ньому звисав чорними клаптя-
ми. Ступивши два кроки, він упав. Ми кинулися до нього.
Він лежав на боку і дивився на нас.

— Не чіпайте,— простогнав він і наказав Валі: — Пере-
вірте, чи перекрито газ у центральному корпусі.— Ви,— він
перевів погляд на Сашка,— скажіть пожежникам, нехай по-
чинають гасити з правогоо крила.

Він подивився на мене, якийсь час мовчав, потім насилу
ворушачи губами, прохрипів:

— У лівій верхній шухляді мого письмового столу—
папка. Мати віддасть її вам. Там записи досліду. Так, я
зумів змінити нервову тканину, прискорив проходження
імпульсу в сімдесят шість разів. Головне — код. Код сигна-
лів — більше коротких, ніж довгих...

Йому ставало гірше. Обличчя сірішало, немов укрива-
лося попелом. Губи потріскалися так, що боляче було ди-
витись.

— Дізнаєтесь, коли прочитаєте... Тільки врахуйте мою
помилку. Прискорення імпульсу діє на гіпофіз та інші за-
лози — перевірив на собі. Довідаєтесь із щоденника...

— Чому ви це зробили? — закричав я.— Адже кожен з
нас...
— Треба було швидше... Думати не було часу...

Отже, просто розрахунок. Не благородство, не самопо-
жертвування...

Він хотів ще щось сказати, але не зміг. Його блукаючий
погляд зупинився, наче маятник годинника.

З'явилися санітари, обережно поклали його на ноші.

Торій Веніамінович помер по дорозі в лікарню.

Я переглядаю його папери. Стрімкий почерк, літери, схо-
жі на стенографічні значки. Ляпки розкидані по сторінках,
наче сліди в мішені. Дуже багато виправлень різноколір-
ними олівцями: червоний править чорнила, синій олівець
править червоний, зелений — синій. Так, напевне, він роз-
різняв пізніші правки. Списані аркуші сухо шелестять, роз-
мовляють зі мною його голосом.

Він першим зважився поставити на собі дослід, який ми
поки проводимо на тваринах-моделях. І якщо говорити від-
верто, то він і був саме тією людиною, про яку ми мріяли,—
Homo celeris ingenii. Він прийшов до нас із майбуття...
Чому ж нам було так важко з ним?..

вгору