Радміла Сегол

ВИРАЗОВА ФУНКЦІЯ ВЛАСНИХ НАЗВ У РОМАНІ ОЛЕГА ЧОРНОГУЗА "АРИСТОКРАТ ІЗ ВАПНЯРКИ"

У даній роботі ми спробували проаналізувати виразову функцію власних назв у сатиричному романі Олега Чорногуза "Аристократ із Вапнярки" як засіб сатиричного та гумористичного відображення дійсності у творі. Робота стане у пригоді студентам, викладачам, а також всім, хто цікаваться мовними проблемами.

At this scientific work we tried to analyse the expressiveness function of the proper names at the satirical novel by Oleg Chornogus "Aristocrat from Vapniarka". This proper names was using as a satirical and humor method of the representation of reality. This work will be useful for teacher, students and all who interested in language problems.

Назвати на ім’я –
це все одно, що збудити від сну.

Мілорад Павіч “Зоряна мантія”

ВСТУП

Ім’я людини – це той перший та найважливіший чинник, що визначає всю її подальшу долю. Коли людина починає розуміти своє ім’я, вважають вчені, вона стоїть на першому кроці у розумінні себе як особистості, окремої, неповторної, зі своїми почуттями, емоціями та думками. Імена – це давній код, що передається з покління у покоління, балансує між віками та постає знов і знов. Спочатку людина відрізняла себе від інших за іменем, потім з’явилися прізвища та по батькові, люди почали відрізняти речі одну від одної, надаючи їм власні назви – тобто назви, що властиві саме цьому предметові, є виразником його індивідуальності серед інших схожих на нього. Поступово власні назви стали невід’ємною частиною нашого життя. Зараз неможливо собі уявити, що колись не було назв материків та океанів, установ, літературних творів, пісень, а найголовніше – імен та прізвищ, ми навіть перестали замислюватися над їх існуванням і почали сприймати їх, як щось, що існувало завжди. Але, на нашу думку, перш за все власна назва – це виразник емоційно-експресивного ставлення до світу, що властивий лише людині, її світосприйняттю та її найважливішому вмінню – мовленню, тобто комунікативна функція людського мовлення вимагає не тільки нейтрального позначення певного предмета, але і його оцінки,яка виникає у зв’язку з виявленням почуттів, душевних переживань або настроїв людини. Багато фахівців вважають, що без почуттєвої оцінки дійсності людиною взагалі неможливе її існування, тому що існування є виявлення емоцій, почуттів, переживань, пошуку істини, який і спричиняє подальший розвиток як окремої людини, так і всього людства. Експресивність розглядають як засіб виразності, підкреслення якихось особливостей предмета та дійсності, а емоційність – як засіб виявлення почуттів мовця, його оцінного ставлення до реалії. Саме на рівні емоційно-експресивного забарвлення та приналежності слова до певного стилю мовлення формується його лексичне значення. Японський письменник Харукі Муракамі якось зауважив, що між людиною та оселедцем не може бути ніяких відношень, що грунтуються на емоціях, а тому людина не називає оселедець на їм’я, тобто власна назва виникає лише тоді, коли людина прагне виокремити особу, предмет, явище серед інших подібних, спираючись на свої почуття та емоції.

У даній роботі ми спробуємо проаналізувати виразову функцію власних назв у сатиричному романі Олега Чорногуза “Аристократ із Вапнярки” як засіб сатиричного та гумористичного відтворення дійсності у творі. Під час дослідження ми проаналізували 260 власних назв, що вживаються у романі та виділили умовно такі сфері використання власних назв у творі – імена, по батькові та прізвища героїв роману (34), назви літературних творів та картин (10), імена та прізвища літературних героїв (7), що зустрічаються у творі, назви музичних творів (15), назви установ, ресторанів та предметів побуту(17), назви засобів масової інформації (4), назви географічних об’єктів (54), власні назви міфічних персонажів та істот (27), імена та прізвища історичних особистостей (85), власні назви біблійних подій, об’єктів, явищ та персонажів (7). Власні назви у романі Олега Чорногуза є одним з найважливіших засобів досягнення сатиричного та іронічного сприйняття читачем твору.

Розглянемо антропоніми, тобто імена, по батькові та прізвища героїв роману “Аристократ із Вапнярки”. Внутрішня форма власних назв цієї категорії підкреслює фізічні та психологічні особливості персонажа, викликає певний асоціативний ряд, що супроводжує читача протягом всього твору. Наприклад, прочитавши ім’я головного персонажа роману Євграф, виникають асоціації з його нібито аристократичним походженням, але не тільки у читача, а й у інших персонажів роману. Майже всі герої роману наділені давніми або не властивими українській мові іменами, що зараз вживаються дуже рідко, але на час написання роману були популярними і автор використовує їх, як сатиричний засіб. Наприклад – Адам, Валфоломій, Георг, Славатій, Карло, Вініаміна, Маргарита тощо. Показовим є ім’я Арій, що викликає певні асоціації з “арійцями”, тобто з вищою расою за нацистською ідеологією. Персонаж, що названий цім ім’ям, спеціально змінив його і усім своїм ставленням до інших намагається показати, що він набагато вищий за оточуючих. Прізвища виступають як виразники фізичних якостей героїв. Наприклад, слово “ковбик” є діалектним позначенням “шлунку”, а прізвище Ковбик належить людині, що зовні схожа на китайського божка, які, як відомо, відрізнялися повнотою. Прізвище Ховрашкевич належить людині, що схожа на невеликого гризуна, має патлаті брови та повсякчас ненавмисно завдає малої або великої шкоди навколишнім. В той же час слово “ховрах”, від якого це прізвище є похідним, позначає невелику тваринку роду гризунів родини білячих, що поширена у Європі та Північній Америці і завдає великої шкоди посівам. Прізвище Грак автор дає людині невеликого зросту, ніби проводячи паралель з перелітним птахом родини воронових. До цієї ж групи відносяться прізвища Мурченко, Панчішка, Бубон тощо. Інша група прізвищ героїв роману виражає їх психологічний стан або особливості характеру. Наприклад, прізвище Чадюк належить людині, що поводить себе як “задушливий отруєний газ”, а прізвище Нещадим автор дає людині з важким та нещадним до підлеглих характером. Віднесемо до цієї ж групи прізвища Дульченко, Чудловський, Дзеркальний тощо. Деякі прізвища подають уявлення про людину відповідної до її професії. Наприклад, прізвище головного художника твору, представника всіх течій та напрямків, модерніста із Погребища Чигиренко-Рєпнінський, а прізвище одного з другорядних героїв, який за професію є автомеханіком – Бублик, що одразу викликає асоціації з відомим фразеологізмом “крутити баранку”. Часто Олег Чорногуз звертається до такої стилістичної фігури, як антитеза, тобто до драматичного заперечення певної тези чи мотивованого контрастування смислових значень образів. Наприклад, прізвище жінки, що, за характеристикою одного з персонажів, “могла б запросто тримати хрест Володимира або підпирати замість атлантів грецькі амфітеатри”, - Карапет. Розмовним значенням цього слова є “маленька людина”. Герої сатиричного роману прагнуть змінити свої імена, по батькові та прізвища, що одразу викликають певні почуття та ставлення до них. Наприклад, Сідалко став Сідалковським, Баранецький, намачаюгись позбутись певних асоціацій зі словом "баран", став Баронецький, Чудло став Чудловським, Філімон Карпович, ставши “генералом без еполетів”, перетворився на Філарета Карловича тощо. Але це тільки підсилює іронічний аспект твору, зміною цих прізвищ автор конкретизує та акцентує увагу саме на тих якостях персонажів, що сприяє підсиленню сатиричного боку у романі.

У творі “Аристократ із Вапнярки” автор дуже часто використовує власні географічні назви або топоніми, як стилістично нейтральні, так і емоційно-експресивно забарвлені. Але навіть нейтральні власні географічні назви у романі Олега Чорногуза набувають певного стилістичного забарвлення, оскільки автор використовує їх для характеристики персонажів або подій у романі. Наприклад, характеризуючи уявну географічну обізнаність головного героя роману Сідалковського автор говорить, що “Сідалковський плутає Геную та Венецію, як Литву та Латвію, не знаючи, чия столиця Вільнюс, а чия - Рига” і одночасно Євграф Сідалковський розповідає про Гавану, Марсель, острови Фіджі, Сідней, Мельбурн, Порт-оф-Спейн, Ванкувер, Гонолулу, Сантьяго та інші порти, в яких він нібито бував. Іноді автор використовує власні географічні назви для характеристики зовнішнього вигляду персонажів. Наприклад, характеризуючи Маргариту Дульченко, Чорногуз зазначає, що “ніс її проходив через усе лице, як Панамський перешийок через Тихий океан”. Власні географічні назви використвуються автором для характеристики певних подій. Наприклад, “Ія вторглась у життя Сідалковського, як теплий Гольфстрим до берегів Скандинавії”. Також у творі вжито великий пласт емоційно-експресивно забарвлених власних географічних назв, що несуть на собі виразове навантаження. Наприклад, рідне місто головного героя Сідалковського Вапнярка, а також місця для полювання на їжаків та ондатр – Спирідонівка та Харлампівка, приміські поселення Індустріальна Балка та Кобилятин-Турбінний, який отримав цю назву через побудову у місті теплоелектростанції і де знаходиться філіал науково-дослідного інституту. Викликають певні асоціації й назви маршрутів поїздів. Наприклад, “Київ-Янушполь-Крижопіль” або “Лондон-Одеса-Вапнярка”.

Іншу велику групу становлять імена та прізвища відомих історичних діячів, що дуже часто зустрічаються протягом твору і мають найрізноманітніші виразові функції та є важливим сатиричним та іронічним засобом. Наприклад, автор часто порівнює своїх героїв з відомими вченими або історичними діячами. Ховрашкевич, “учень Чарльза Дарвіна та Жана Батіста Ламарка”, заявляє, що його не розуміють так само, як у свій час не розуміли Джордано Бруно, Галілея та Коперника та порівнює свою “геніальну” третю теорію з третім законом Ньютона та п’ятою симфонією Людвіга ван Бетховена, Сідалковський дискутує з Ховрашкевичем про Данила Галицького, Олександра Невського та Олександра Македонського і прозповідає про архимандритів Києво-Печерської лаври – Інокентія Гізеля, Петра Могилу, Захарія Копистенського, Йосифа Тризну та інших. Себе Сідалковський порівнює з прем’єр-міністром Великобританії Уінстоном Черчілем, а Грака - з Наполеоном та Калігулою, заявляючи, що так на землі ходили лише дві людини – Грак та Наполеон, а в різні установи Грак увійде так само, як Калігула до сенату, тобто верхи на коні. Цікавим є опис бібліотеки Сідалковського, що не визнає Кафку та Хемінгуея, але з захопленням читає Юлія Цезаря, Ларошфуко, Альфонса Доде, Паскаля, Карра, Бекона, Шекспіра, Бернарда Шоу, Руссо та Спінозу. Автор часто згадує відомих мадрівників, наприклад, Ховрашкевич порівнює себе з Колумбом, а Маргарита Дульченко порівнює чоловіків з Магелланом, розповідаючи про те, що і Магеллан, і чоловіки завжди повертаються. Під час розповіді про Чигиренко-Рєпнінського автор часто згадує інших художників. Наприклад, порівнює позу Чигиренко-Рєпнінського з позою Брюллова, а його картини – з великими полотнами Мікеланджело. У романі згадуються сучасники героїв твору. Наприклад, дівчат Сідалковський порівнює із Софі Лорен та Бріджіт Бардо, свій голос у деяких випадках з голосом Едіти П’єхі, а про одного з випадкових перехожих каже, що "він був схожий на Луі де Фюнеса та Жана Маре одночасно”, що є одним з дуже впливових сатиричних моментів, тому що читач майже не уявляє, як поєднуються між собою ці визначні діячі французького кінематографу.

Протягом роману автор досить часто вживає власні назви міфічних істот та подій. Зустрічаються як міфічні герої грецької (Геракл, Орфей, Аріадна, Одіссей, Пенелопа, Афродіта) та римської міфології (Амур, Венера,Марс, Нептуп), так і слав’янської(Ярило, Перун). Автор порівнює персонажів роману та події твору з міфологічними героями та явищами, роблячи акцент на тих чи інших властивих ознаках, підкреслюючи та надаючи їм сатиричного відтінку. Наприклад, Сідалковського автор порівнює з Аполлоном Бельведерським, передаючи тим самим його фізичні якості, підкреслюючи його визначну зовнішність, а сам герой дуже часто заявляє, що він “не Крез”, коли має на увазі свої досить скромні заробітки. Устами головного героя роману автор порівнює урну з ланцюгом з прикутим Прометеєм, а дружину Сідалковського - з богинею полювання римською Діаною та богинею краси грецькою Афродітою. Деякі вчинки своїх героїв автор також іронізуючи прирівнює до героїчних міфічних подій. Наприклад, одруження Грака та Зосі Чудловської Сідалковський називає “новим подвигом Геракла”.

На нашу думку, дуже важлива виразова функція належить власним назвам установ, ресторанів, газет та предметів побуту, що допомагають читачеві поринути у тогочасну дійсніть та краще зрозуміти події, що відбуваються у романі. Невелику частину власних назв цієї групи скаладють стилістично незабарвлені назви установ та об’єктів. Наприклад, ресторани “Наталка”, “Либідь”, “Верховина”, готель “Україна”. Більша ж частина несе певне стилістичне навантаження та є виразним засобом сатиричного оформлення твору, маленькою, але дуже важливою деталлю, що доповнює загальну картину. Наприклад, назва установи, де працюють головні герої роману та розгортаються основні події – “Фіндіпош”, тобто “філіал науково-дослідного інституту з вивчення попиту на ондатрово-пижикові шапки”, що раніше називався “артіль “Шапка для голови” та “комбинат “Учкопош”, тобто “учбовий комбінат по пошиву шапок”, або амфібія “Мегацета”, що є абревіатурою до імені дружини генерала Чудловського – Марія Євгенія Цицерія Тереза. Показовими є назви газет та журналів. Наприклад, стінгазета в овочевому магазині – “Терези та сдача”, або часописи, які передплачує великий шанувальник взуття Чигиренко-Рєпнінський, - “Взуття та ноги”, “Взуття для трудящих ніг”. Цікавими є назви кав’ярень та магазинів в районі вчених – кав’ярня“Фотон”, магазин електротоварів “Діод”, магазин “Вакуум”, а також іронічні назви задушливих цигарок “Дездемона”, парфумів на всі випадки життя “А може?” та одеколону “Каштани Києва”.

Зустрічаються протягом роману “Аристократ із Вапнярки” також нечисленні назви літературних творів та картин. Назви картин використовуються загалом для характеристики митця всіх течій та напрямків Чигиренка-Рєпнінського, перу якого належать такі “шедеври”, як картина-плакат “Фіндіпошу”Візьмемо природу в свої руки” та гасло “Дамо кожному по шапці!”, а також два славетні натюрморти – “На городі бузина” та “А в Києві дядько”, що принесли цьому майстру пензля світове визнання серед інших модерністів. Серед літературних творів слід відзначити найулюбленіший твір Сідалковського – п’єсу Старицького “За двома зайцями”, про історію написання якої він схильний був розповідати годинами, та літературні уподобання кур’єра “Фіндіпошу” Зосі Чудловської-Грак, що визнавала лише 4 книги – “Ромео та Джульєтта”, “Тристан та Ізольда”, “Анжеліка і король” та “Дама з собачкою”, що свідчить як про її романтичний характер, так і про рівень інтелектуального розвитку, а отже читачеві одразу зрозумілі ірочнічні натяки автора роману.

Невеликий пласт становлять імена та прізвища героїв літературних творів, з якими порівнюють себе та інших герої роману Олега Чорногуза, або які автор використовує для характеристики героїв твору, як фізичної, так і психологічної. Наприклад, Сідалковський носить вусики а-ля Дон-Жуан та завжди каже, що він не Шерлок Холмс і, навіть, не комісар Мегре, свої перші почуття у Києві Сидалковський порівнює з почуттями Робінзона Крузо після першої ночі на безлюдному острові, а про хазяйку квартири, яку винаймає герой, він каже, що вона була “кругла, як ядро барона Мюнхаузена” та “скидалась на Хозяйку Мідної Гори”.

Дуже влучно автор використовує власні назви музичних творів, як класичних, так і популярних на час написання твору, що свідчить про велику обізнаність та широке коло інтересів як самого автора, так і героїв роману, вустами яких промовляє автор до читача. Наприклад, Сідалковський співає “Червону руту” та “Два кольори”, Бубон виконує “Бариню”, “Гоп, мої гречанки” та романс “Скажи, нащо тебе я полюбила”. Також протягом твору звучать пісні “Коли розлучаються двоє”, “Кохана”, “Очі чорні”, “Черемшина”, “Ой ти хмелю”, “Шумєл камиш” та “За туманом нічого не видно”. Іноді назви класичних музичних творів використовуються як засоби сатири. Наприклад, характеризуючи Панчішку, Стратон Стратонович Ковбик говорить: “Коли я пас гусей, то воно сиділо на нічному горшку та слухало полонез Огінського”. Тим самими автор характеризує як самого Стратона Стратоновича, передаючи читачеві рівень його інтелектуального розвитку, так і Масика Панчішку.

Окреме місце у творі посідають власні назви біблійних подій, об’єктів, явищ та персонажів. Вони використовуються як для характеристики героїв, так і як сатиричний елемент. Наприклад, Сідалковський порівнює себе з Ноєм, а шлюб порівнює з Голгофою, на яку йому доведеться покласти свою голову. Вік хазяйки квартири, на якій мешкає Сідалковський, Мері Карапет визначати, за словами автора, так само важко, як і вік Вавілонської вежі, а коли Грак називає Сідалковського хамом, то головний герой одразу відповідає, що “до Хама, Сіма та Іагофета”, тобто до дітей Ноя, він не має ніякого відношення, а ,отже, намагається засвідчити власну ерудицію.

Спираючись на проаналізованний вище матеріал, ми можемо також виділити власні назви за функціональним призначенням, тобто підкресити їх стилістично-виразову функцію, поділивши на промовисті власні назви та власні назви прямої номінації. До промовистих власних назв слід віднести ті, що мають функцію безпосередньої стилістичної виразності та внутрішню форму, що зумовлює прихований зміст. Наприклад, Євграф – граф, Ховрашкевич – ховрах, Бубон – асоціація з лисою людиною, сполучуванність високого і приземленого – Георг Панчішка, Варфоломій Чадюк, Майоліка Панчішка, Вініаміна Іпатівна Ковбик, певна оксиморонність, тобто сполуванність різко контрасних, протележних за значенням слів – Муза Бубон, Марія Євгенія Цицерія Тереза, Маргарита Ізотівна Дульченко. Внутрішній прихований зміст надає певного забарвлення персонажам, які, в свою чергу, є носіями викривального задуму автора роману, їдеї твору. Власні назви прямої номінації виконують опосередковану функцію. Такі власні назви використовують Олегом Чорногузом як додатковий засіб характеризування, підкреслення певних окремих рис персонажів твору. Наприклад, Сідалковський хизується уявною обізнаністю у географії, розповідаючи про міста та країни, в яких він ніколи не бував - Гавану, Марсель, острови Фіджі, Сідней, Мельбурн, Порт-оф-Спейн, Ванкувер, Гонолулу, Сантьяго, і, в той же час, плутає столиці Литви та Латвії – Вільнюс та Ригу, Ховрашкевич порівнює свою теорію з третім законом Ньютона та п’ятою симвонією Людвига ван Бетховена та повсякчас хизується своїми уявними знаннями з історії, розповідаючи про Олександра Македонського, Олександра Невського, Данила Галицького тощо. Крім того, перелік цих власних назв передає певний колорит епохи, в яку було створенно твір. Наприклад, популярні в той час літературні герої – комісар Мегре, Шерлок Холмс, королева Марго, відомі музичні твори – пісні “Червона рута”, “Кохана”, “Скажи мені правду”, “Два кольори”, “Черемшина”, “Шумєл Камиш”, романси “Очі чорні”, “Коли розлучаються двоє”, “За туманом нічого не видно”. Використання цих власних назв сприяє підсиленню сатиричного та іронічного ефекту у творі, також вони слугують носіями викривального змісту твору.

ВИСНОВКИ

Розглянувши виразову функцію власних назв на прикладі сатиричного роману Олега Чорногуза “Аристократ із Вапнярки” приходимо до висновків, що їх значення для твору є дуже важливим, особливо для твору із сатиричним підгрунтям, тобто особливим засобом художнього відображення дійсності, що полягає у гострому осудливому осміянні негативного. Власні назви є сильним та найважливішим виразником індивідуальності, як людини, так і об’єкта, явища події, тому їх виразова функція є чи не найбільшою серед інших, що використовуються майстрами слова для досягнення певного, потрібного для даного твору, у даному контексті ефекта. У творах сатиричного або іронічного характеру власні назви стають особливим виразовим елементом, що сприяє розкриттю ідеї, мети, яку ставить перед собою автор. Із стилістично нейтральних, здавалося б, звичайні, загально вживані власні назви як засіб сатири переходять у інший стилістичний пласт, набуваючи емоційно –експресивного забарвлення. Тобто ми стикаємось із явищем асиметричного дуалізму мовного знаку, коли форма прагне набути іншого значення, а значення втілитись в іншу форму.

У системі сучасної української літературної мови існує багато стилістичних мовних засобів для вираження емоційно-експресивного ставлення людини до світу, її власного сприйняття, її роздумів та почуттів, і власні назви є дуже важливим елементом цієї системи, що служить покажчиком індивідуальності та самобутності. У даній роботі ми не мали змоги детально проаналізувати інші фукнції власних назв, але, на нашу думку, вони заслуговують як стилістичного, так і мовозначого грунтовного дослідження, що проаналізувало б усі аспекти цієї частини нашого світосприйняття, вираженої у мовних знаках.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ботвинник М.Н., Коган Б.М., Рабинович М.Б., Селецкий Б.П. Мифологический словарь. – М.: “Просвещение”, 1985. – 176с.

2. Енциклопедія українознавства у 3-ох томах. – К.: НАН України, 1995

3. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови у двох частинах/ частина перша. – К.: “Вища школа”, 1972. – 402с.

4. Зарицький М.С. Стилістика сучасної української мови. – К.:Парламентське видавництво, 2001. – 156с.

5. Літературознавчий словник-довідник/під. ред. Гром’яка Р.Т., Коваліва Ю.І., Теремко В.І. – К.: “Академія”, 1997. – 752с.

6. Масенко Л.Т. Українські імена та прізвища. – К.: Товариство “Знання”, 1990. – 49с.

7. Словник іншомовних слів. – К.: “Наукова думка”, 2000. – 663с.

8. Словник української мови у 11-ти томах. – К.: “Наукова думка”, 1970-1980

9. Сучасна українська літературна мова/ під. ред. А.П. Грищенка. – К.:”Вища школа”, 1997. – 494с.

10. Уилкинсон Ф., Динин Ж. Выдающиеся личности. – М.: «Слово», 1994. – 92с.

11. Философский словарь / под. ред. И.Т. Фролова. – М.:Издательство политической литературы, 1981. – 446с.

12. Чорногуз О. Твори у двох томах. – том другий. - К.: “Дніпро”, 1986. – 784с.

вгору