|
Ірина Сеник
Поезії
Дрогобич
Видавнича фірма
"ВІДРОДЖЕННЯ"
1996
ББК 84.4УКР
С 31
У збірці вміщено вірші широко знаної поетеси,
почесного члена англійського Пен-клубу, довголітнього в'язня
сталінсько-брєжнєвських тюрем і концтаборів.
Твердість духу і ніжність почуттів, зневагу до
ворогів і любов до України, тугу за втраченим і непохитну віру в
українську ідею відчує читач, прилучившись до кришталево чистого
джерела поезії, що "гартувалася совістю" на островах
ГУЛАГу.
Редактор і автор передмови Ярослав
Радевич-Винницький
Художнє оформлення автора
С4702640202–011Без огол. ©
І. Сеник, 1996.
96 © Видавнича фірма
ISBN
966-538-003-6 "Відродження", 1996.
ПОЕЗІЯ НЕСКОРЕНОГО ДУХУ
Українська душа – ніжна і щира –
ментально налаштована на красу, на естетичну сторону світу і життя.
Навіть на ярмах для волів, як завважив Євген Маланюк, українці
мережили візерунки. Та й релігію для Русі-України князь Володимир
Великий вибрав, за словами професора теології о. Петра Біланюка,
керуючись почуттям краси.
Бог дав українцям не лише поетичну душу, а й
прекрасну – "текучу медом і молоком" – землю.
Та, на жаль, добрі люди часто мають лихих сусідів. Не пощастило з
сусідами й Україні. Шукаючи щастя не на своєму полі, а в чужих
коморах, вони віками прагнули перетворити наш нарід на слухняних
рабів у його ж краї.
Ще донедавна українці були народом колгоспних
кріпаків і в'язнів: у концтаборах сталінсько-брєжнєвського СССР число
українців ніколи не спадало нижче половини, хоча в складі населення
"імперії зла" українці становили десь п'яту частину.
У країні "реального соціалізму" до поезії
було особливе ставлення:
У нас поетів поважають
Їх – убивають –
писав один відомий російський літератор. Правда,
вбивали не всіх. Здебільшого поетів робили в'язнями. В'язні ж,
натомість, ставали поетами: їхній нескорений, незламаний дух
матеріалізувався у поетичному слові, карбуючись рядками, строфами,
сонетами, поемами.
Нам не дано знати, ким би стала щедро обдарована
Богом львів'янка Ірина Сеник, якби вона жила на волі у вільній
країні. Художницею, визначною модельєркою одягу? Чи все-таки поеткою,
як і в таборах, де не було ні голки й ниток, аби вишивати, ні олівця
й паперу, аби рисувати, і єдиним засобом художнього самовираження
залишалося поетичне слово?
"Заґратована юність" Ірини Сеник – це
мозаїка поетичної біографії української дівчини, яку сталінська
машина людовбивства затягла в свої сатанинські триби, аби знівечити,
перетворити в ніщо, але не дала собі з нею ради, бо в її душі завжди
були Бог і Україна, і душа ця линула до них на хвилях поезії,
розмовляла з ними високим поетичним словом:
Уже не рік, уже не два
Січуть мене сніги
січневі,
А я молюся Господеві:
Верни мені Різдво Різдва!
("Це були чорні ночі й дні...")
Не зникай мені з обрію,
Земле моя! І пробач,
що
Тебе покидаю.
Але не надовго, о ні!
Всі мої миті,
Ночі та дні
Я буду з Тобою,
Мій необіцяний раю!
Бо хто
я без Тебе?
Бо що я тоді?
("Не зникай мені з обрію...")
Дівоча тендітність у горнилі поезії обертається у
крицеву твердість, юнацькі мрії – у непохитну віру, страждання
– у дух нескореності:
О слово серця, кров'ю скріплене,
ти совістю в
тюрмі гартоване,
ніколи не дзвони оковами:
в дні найтемніші
будь
просвітлене!
("О думи мої неспокійні...")
Збірка "Заґратована юність" водночас є
частинкою поетичної історії нашого народу, свідченням його недолі й
боротьби, його нездоланності на шляху до свободи й справедливості, до
здійснення національної ідеї.
Російсько-совєтська влада, як вогню, боялася
правдивого українського слова. Ось що інкримінувала патріотці Судова
колегія Івано-Франківського обласного суду 26 січня 1973 року:
"На протязі 1946–1970 років підсудна
Сеник, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, виготовила ряд
віршованих творів антирадянського змісту... Всі ці вірші містять в
собі наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і
суспільний лад, в них зводиться злісний наклеп на національну
політику радянської держави, на радянську дійсність, а у віршах "Я
собі нічого не оставлю", "Живу в невимовній тузі",
"Что товарищ" автор закликає до повалення Радянської влади.
(...) Дані вірші та виготовлені з них збірки "Заґратована
юність" і "Туга за втраченим" були вилучені у
Чорновола, який в даний час притягнутий до кримінальної
відповідальності за антирадянську діяльність, в час обшуку в
останнього 12 січня 1972 року".
За вірші, а також за правозахисну діяльність та
контакти з іншими дисидентами Ірині Сеник присудили 6 років
позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму і 5
років заслання. Вміли "цінувати" поезію комуністи!
Знаймо її вартість і ми.
"Заґратована юність" мала б побачити світ
чверть століття тому. Проте за цей час вірші збірки не втратили ні
свого поетичного аромату, ні своєї національно-патріотичної
наснаженості.
Хай вони сьогодні й надалі не дають спокою
україножерам і безхребетним запроданцям і хай надихають тих, кому, як
Ірині Сеник, найбільшою вартістю є свобода і державна гідність
української нації.
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
* * *
Сірий клаптик неба...
Сонце там для всіх.
А
мені не треба
Більше людських втіх,
Бо дахи крізь ґрати
Стугонять мені:
Будеш
сумувати
Цілі ночі й дні.
Там Андріїв вечір –
Грає патефон.
В
мене збиті плечі,
Не береться сон.
Там кружляють пари
Очі в них горять –
А
мене примари
Лізуть цілувать.
1945, Львів, Лонцке, тюрма МГБ
* * *
Темна ніч надавила на груди,
Мури в'язничні
дрімають.
А на вулицях радісні люди
Рік новий зустрічають.
Тільки нам не судилось сьогодні
Сорок шостий на
волі вітати.
Усміхнуться нам ґрати холодні,
І долівка буде
пригортати.
31.XII.1945, Лонцке
* * *
Наш етап так поволі плететься,
Всі помучені
вкрай...
А мені у тайзі цій верзеться
України визвольний
розмай
1946, Тайшет, 51-ий км
* * *
Прийшли вже по мене конвої.
У серці тривожний
відчай.
Не виручать сльози з мольбою,
Рідна сестричко,
прощай!
Люба, глузує з нас доля,
Сміється морозний Сибір,
Та нам усміхнеться ще Воля,
Рідна сестричко, повір!
1946, Центральна, Тайшет
* * *
Два листи лиш на рік,
Два листи...
Та до кого
мені їх писати?
Можу я лиш думки посилати,
Бо в тюрмі –
брат малий і сестра,
Старі батько та мати...
То кому ж два
листи написати?
1947, Армоград, 4 лікарня
* * *
Пурга реве, наче стадо,
Ох, проклятий сніг!
Не
дійдеш до Ельдорадо:
Не видно доріг...
1947, Тайшет, лікарня
* * *
По західносибірській маґістралі
черепахою повз
ешелон,
за ваґоном телячий ваґон,
у кожному –
людей
тьма-тьмуща.
"Заселиться пуща!
Заселиться пуща..."
Зловтішно тіпали колеса.
Вітер вривався
І бив знесилені
лиця.–
Я тут господар,–
кричав ошаліло.–
І
ваша мука буде запорука,
Що на ялицю ляже ялиця,
Та ще й за
ними –
не одного тіло...
* * *
О Україно!
Ти існуєш!
Заперечить ніхто не
посміє,
бо щоденно ясніє, ясніє
мій виднокруг.
Буду йти,
хоч втомилась,
Бо я ще не нажилась,
Бо я жити хочу, як луг.
О Україно!
Ти існуєш!
Тремтить гілка кожна...
курява придорожня
покривала мене,
але змили дощі
цей
наліт.
З кожним днем відкриваю,
з кожним днем повторяю:
ТИ існуєш, існуєш, існуєш!
Як це небо,
як хмари,
як
СВІТ!
* * *
У тайзі непрохідній,
у тайзі засніженій,
коли
грала іржава
пила на повалі,
і трачиння
затрачинювало очі
мої,
Ти ввижався мені –
я про Тебе лиш мріяла.
Я забувала про камінь
що там, в Заангар'ї,
пік
мої руки,
пік моє серце
і випекти очі хотів,
щоби Ти не
ввижався мені,
щоб про Тебе не мріяла.
Після темного буру
і похмурих кандеїв
блиском
своїм
підкупити хотіла слюда,
запорошуючи
мої втомлені
очі,
мої руки обдерті,
мої болем зболені груди,
щоби Ти
не ввижався мені,
щоб про Тебе не мріяла.
Хліба штрафного окраєць,
і цинготний горох,
і
горнятко брудної води
день-у-день владно волали:
викинь думи
про Нього,
викинь мрії про Нього!
Гороїжилась вишка щербата,
гороїжився штик,
прилипало щоденно болото
від ганебного крику:
"Сволочь,
ложись!"
Але я підіймалась,
на бушлат і ушанку б/у
замість ймення
пришивала латки номерні:
Л-372
Десять
років в тайшетській тайзі,
в загороджених клаптиках
дикої
Азії,
Я про Тебе лиш мріяла,
Я про Тебе лиш думала.
Ти
ввижався мені,
Гартував мою кволість
ТИ, МІЙ ЛЬВОВЕ!
Місто
моє чарівне!
* * *
Ти мені ворог?
Чи ти мені брат?
Не знаю.
Це
питання не раз
Повторяю –
Десять вже років
З-за ґрат.
На вишці стоїш
Чи ведеш на роботу –
Я
тебе розглядаю.
Кричиш: "Вперед!
Хто буде втікати –
Стріляю!"
Не знаю –
ворог мені ти
чи брат?
Чи маска
На твоїм лиці
облізе,
як той
мундир?–
себе питаю.
Певно, боїшся мене
і подібних мені,
таким
зробили тебе
Союз і Сибір.
І я вже знаю:
Той, хто боїться
мене
і подібних мені, той, хто боїться ґрат,–
ВОРОГ
мені, не БРАТ!
03.1950
* * *
Б'є восьма,
Незнана Вільде Ірині,
По десять,
п'ятнадцять літ.
І завтра позве, як і нині,
на працю важку,
підневільний піт.
Б'є восьма. Змарнілих жінок
В сірих ушанках,
рваних бушлатах
щодень виганяють на довгий розвод
щоб сили
дощенту забрати.
Не в Відні і не в Будапешті,
В Сибіру кожен
в'язень марить:
Коли, коли вже, нарешті,
Година восьма катам
вдарить?!
2.07.1951
* * *
Не повірю ніколи словам,
Що видумує їх
пропаґанда.
Я своєї душі не продам,
Я не Вільде Ірина,
Не
Ванда!
* * *
Знову небо сумне,
Знову дують вітри,
І
Великдень у чорному вбранні.
Гей, народе, не плач!
Свої
сльози утри.
Чей же ми не зовсім безталанні!
* * *
Мене нема з тобою –
Сама осталась ти.
Взялось чоло журбою
Від горя й самоти
Плекай, матусю, віру
Лиш сліз не проливай
Вернуся я з Сибіру
Із радісним: "Вітай!"
* * *
Заблокована, забарикадована
за ґратами, за днями,
що не були святами,
життя без ранньої Весни,
без Літа,
Осені,
без клаптя просині –
тільки Зима...
Зима
тривог і смутку,
Зима печальності засніжена,
як мовчанка
навіжена,
як спазм
суцільної самотності,
безрадності та
безнадійності...
Лиш окрушина мрійності
вплітається,
немов
кручені паничі,
вночі... вночі... вночі...
* * *
Не складай молитовно долонь,
перестань сумувати,
стали люди лихиші, либонь,
ти не смій принижатись.
Чесно й гідно всім треба іти
Заплямовані дні
печуть совість.
Боротьба лиш веде до мети,
Бо життя не роман
і не повість.
Мало, мало дочок і синів
Склало Матері шану
належну,
Від зневаг і терпінь край увесь посумнів,
А чекав на
любов безбережну.
Не складай молитовно долонь,
Годі час на пусте
гайнувати.
Стануть кращими люди, либонь.
То
ж іди за це краще змагатись!
* * *
І ось я живу на забутому острові.
Часто приходить
до мене Туга,
Від якої нікуди не можу піти,
Від якої до
нікого не можу піти,
бо про неї говорити так гостро недостойно.
Кетягами лілово-синіми
вона на серця рану сиплеться,
думок
стамовує річище,
засипає мрій моїх човен.
Туго, Туго! Ти
вранці
видзвонюєш у білі дзвоники конвалій,
опівдні троянд
пелюстками злітаєш,
а надвечір так щемно гориш
серед неба
зорею.
...День-денно і ніч-нічно
Кетягами синьо-ліловими
біля мого серця колишеться Туга.
* * *
У тайзі непрохідній
я вмирала від спраги,
У
численних етапах
Мене ранили-били.
Та під небом Вкраїни
Я
набрала наснаги,
У Дніпровій воді
Відновила всі сили.
Зимна
цятка зорі
На чужім небосхилі
І фатальне кружляння
Далеких
планет.
Від тюремних робіт
Ціпеніли долоні
І думок
зупинявся лет.
Жовті човники
Дивних химер
Пропливли в
невідоме.
Та я вірила:
Ти не вмер,
Скоро блисне вагоме.
Хоч нещастя в'ялило,
Наче сильний дурман,
Та весна
розцвітає...
Розцвіла!
Я позбудуся ран.
Й Ти забудеш свій
біль,
Україно моя посивіла.
* * *
Мені наснилася калина
Над бистроплинним плесом
Прута.
Мені наснилась Батьківщина,
Неначе церква незабута.
Мені наснились тихі верби
Із щирим шепотом молитви
Мені
наснились древні герби
Князів і воїв славні битви.
Мені
наснилося Майбутнє,
Віків розгойдана колиска...
Та раптом
дійсність так відчутно
Згасила сну нічного зблиски
* * *
Місяця пів,
Місяця чверть,
І ріжок з-за
хмар...
Розливає пожар
Сонця коло.
Сходить, ясніє
і паленіє...
Місяцю смерть!
Сонце встає!
* * *
До сибірського мого віконця
Завітала гаряча
весна:
трохи музики, трішечки сонця,
і здається, що я не
одна.
Попіл споминів я не ворушу.
Облітає черемха в
саду.
Я чекати нікого не мушу
І назустріч нікому не йду.
Грай для мене, незнаний скрипалю,
вичаровуй
мелодій каскад,
не дивись, що я плачу від жалю.
Хоч весна,
але сад... Облітає мій сад.
* * *
Що жовтіє?
– Лист.
Хилиться?
–
Верба.
Горбиться?
– Земля.
Молодіє хто?
–
Певно, я...
* * *
Пересипую в пам'яті
слів мільйони
Кожне
слово,
Як перла, блищить.
А очі тьмяніють,
Як етапні
ваґони,
І серце нестерпно
болить.
Ця тайга непрохідна,
Ця слюда, каменярня,
Ці тюремні віконця
В павутинні
жахів,
Ця законом
придумана карність,
беззлочинна
злочинність
на екрані позбавлених днів.
Із новітніх ґрафіті
На кожушаних стінах
Випливають щоночі
Бліді тіні офір,
А
вони вже минулись –
Їх немає на світі
Є московський
Майданек,
Бухенвальдський Сибір.
Пересипую в пам'яті
Слів
мільйони.
Хай би каменем твердли
На етапних шляхах
Розперіщити б ними
Беззаконні закони,
Розторощити б ними
Цей ганебний ГУЛАГ.
* * *
Я знала.
Я знала ще зрання,
Що навіть
найбільші
Страждання
Не приносять Народові
Волі.
Її
здобувають
На бранному полі.
* * *
Може, востаннє ця Ніч така чорна?
Може, востаннє
злітають зітхання?
І заплітається в серце:
Маківка, Крути...
Стрільці! Відповіжте,
Як же нам бути?
* * *
Лиш той для мене
АЛЬФА і ОМЕГА
Хто перейшов
Страху границю
І той лиш стане моїм
АЛЬТЕР ЕҐО у кого
думка –
Вільна Птиця
* * *
На моєму підвіконні
сонця промені ще сонні,
а
в тюрмі холодні ґрати
не дають їм пустувати,
в ґрат –
тюремний варикоз,
а в тюрмі – МОРОЗ.
* * *
У найбільш важкі хвилини
Я з Тобою, Україно,
У
найбільш важкі хвилини
Думаю про Тебе, Україно,
У найбільш
тяжкі хвилини
Серце моє з Тобою, Україно!
А ти мені шепчеш щоденно,
Моя Україно:
Будь витривала,
мужня
і
стійка,
навіть поразка, доню,
буває перемогою!
А я з тобою!
А я за тебе, доню!
* * *
В гості спішиться Січень.
Вістка колюча, як дріт.
Дванадцяте січня.
Не буде Маланки,
І Василь-місяць у
смутку спливе...
Тих січнів, тих дротів,
ваґонів і ґрат,
наче життя все
в січневих дротах...
Боже, мій Боже!
Рік
старий схлипує,
А мої друзі десь у світах...
Світи
необійденні,
світи поторощені,
як поторощене
власне
життя...
Інеєм вкрилися
всі мої спогади,
а сніг засипає
шляхи майбуття.
* * *
В запльованім подвір'ячку
Годинна прогулянка
О,
лебедине пір'ячко,
Я знов тюремна бранка.
В Путивлі кам'яному
Сторожевії вежечки,
А я
для мого князя
Думок плету мережечки.
Рукавчики бобровії
В водиченьці б змочити,
Але
нема водиченьки,
Щоб рани серця змити.
Ой Ладо! Моє Ладонько!
Прийми ж це біле пір'ячко,
Нехай воно не падає
В запльоване подвір'ячко.
* * *
Є різні дати історичні,
А в мене просто
легендарна:
Сьогодні місяць
Як дістала
Безплатний ордер
В буцегарню...
* * *
Весняний вітер з оболонь
Заплутався у ґратах,
Журба у кошичках долонь
Виводить журбенята.
Пливе по стелі смутку кит,
Кутки прядуть тривогу.
Приходить в карцер
Світовид І шепче про дорогу.
А тих доріг! А тих
доріг!
Від них на серці млосно...
Паде зажури сивий сніг
На
дум замовклі кросна.
* * *
Дві горстки вати у матрацах,
На коцах бруд чужий
та піт.
Печальні стіни в сірих рясах,
Палата з вікнами на
дріт...
Сестра і лікар збайдужіли
До болю людського і
мук.
Шибки від мату посиніли.
Важке безсилля хворих рук.
Грабіжниця і проститутка...
А поруч – весь
злодійський рід.
І крутиться життя закрутка
В палаті з
вікнами на дріт.
* * *
Це були чорні ночі й дні,
Наскрізь сікли сніги
січневі
А я молилась Господеві:
– Не забирай Різдва
мені.
А Він мені усе забрав:
Різдва й Великодня
клечання
На всі мої мольби, благання
Журби і смутку сніг
злітав.
Крізь яcну зоряність світів
Світилися Голгоф
Голгофи,
Складалися скорботні строфи,
Зажурено мій спів
бринів.
Уже не рік, уже не два
Січуть мене сніги січневі,
А я молюся Господеві:
Верни мені Різдво Різдва!
* * *
Не життя – животіння
Скрізь розкинуло сіті,
І тупе отупіння
Тче по цілому світі.
Де знайти мені острів
Доброти і Надії,
Щоб
облуда так гостро
Не калічила мрії.
Де причалити човен
Сподівань нерозквітлих,
Щоби
світ, смутку повен,
Став весняно-привітним?
* * *
Кіотський сад, Камінний сад...
Від нього віє
чужиною.
В ногах моїх біліє град,
Лиш паркани стоять стіною.
Камінні символи,
Пісок,
Чужий, далекий храм
Рьоандзі...
В глибинах духа цвів бузок,
Його збив град
уранці.
Зелений шум
Зелених Свят
В мені, а може, поза
мною...
Лампадки сонць знівечив град.
Лиш паркани стоять
стіною.
* * *
Зелен барвінку нарвала Доля,
Щоби сплітати вінки
мерщій
Кетяг калини кинула Воля
На вівтар спраглих моїх
надій.
Ніжний барвінку, гожа калино,
Впала дорога до
моїх ніг.
Вами пишалась завжди Україна –
То ж
заквітчайте і мій поріг.
* * *
Думки човенцями пливуть,
Як листя каламутною
водою.
Згорьована, терниста моя путь,
Бо я сумую за Тобою.
Білясту паморозь віків,
Немов сльозу, втираю
ревно.
Й мандрую знов з глибин віків
В майбутнє, що засяє,
певно.
Аве, Марія!
В холоднечу та завію
у сорочці, вишитій
терпінням,
йшла до болю зболена Марія,
падало з очей Її
проміння.
А навколо кепкували люди,
Насміхалися із Матері
пророка.
Де лише ступала – всюди
кров'ю червонились її
кроки.
Та ішла з любов'ю Скорбна Мати
На Голгофу до
своїх синів,
Бенкетують там внизу пилати,
а за Нею –
вітер і завія...
Раптом в темряві
Чийсь голос прогримів:
"Радуйся! Аве, МАРІЯ!"
Слово про рідний край
Читаючи Едварда Зьоловского
Україно!
Ти є Землею,
Матір'ю,
Хлібом,
Давньою вербою
над зораним полем,
Ластівок поверненням,
Річок дзюркотінням,
Крпалиною на віях,
Збіжжям, що
кільчиться!
Україно!
Ти є Піснею
прагнень,
сповненням
думок
безіменних Бандуристів,
Роксолян,
Марусь Чураївен,
А вони біжать до Тебе,
до Шевченкових дібров.
І на
веснобрання
зі зворушенням дивлюсь.
Україно!
Ти для мене книга
Прабатьків моїх,
Спадщина
слов'янська, Дніпрова,
З Мазепи, з Веделя.
Ти
втішаєш і хвилюєш,
Ти з колін підносиш –
Для людей,
Для життя,
Для хліба,
Для краси.
Вже жайворонки у сонці,
Вже лелеки на лугах,
Вже
Береза косами
Вітрові сплітає струни.
А мені хочеться
сказати:
МИР
УКРАЇНА
деревам, і оболокам,
і СВІТОВІ
цілому!
* * *
О ви, що сидите
в номенклатурних кріслах
і
вершите брудненькі справи.
Полощеться у ваших горлах
Дон,
Дніпро і Вісла...
Вам би попробувати трохи лави.
Так, так –
підсудної.
Ви добродійники не прості –
сановиті,
вже
хай в палаті грановитій.
Та чи зуміли б гідно сісти
бодай на
десять років?
* * *
Смерть розмахувала косою
і косила, косила...
не
день, не два – роками
косила чекістськими руками
кращих
людей Народу.
Їх праця, сила та слово
навіки вмирали,
а в
тайниках спочивали
репресовані люди і твори.
Де тепер вони
спочивають?
* * *
Народ прокинувся,
Майорять прапори.
IV
Універсал, злука!
Десь там зосталася
Журба, митарство,
мука...
І ось ланцюг,
Ланцюг єднання:
Піднялись УГС і РУХ
І товариства мови Лева.
І неба чаша синьo-кришталева
Наповнилась ясним
світанням!
НАРОДЕ!
Забудь про
віковічні чвари,
Вставай на прю!
І не вагайся:
Єднайсь,
єднайсь, єднайся!
* * *
Ми вже навчились
говорити,
А ще не володіємо
письмом...
Історіє!
Віншуй нам довго жити
запричащатись
ПРАВДОЮ, ДОБРОМ!
* * *
Не хочу, щоби лився дощ
на мої мрії,
не хочу, щоби п'ядич-мох
вплітався у надії.
Не хочу, щоби сивий сич
пугикав на руїні.
А хочу, щоби Господь Бог
Державність дав моїй
Вкраїні.
* * *
Ах, мого Львова кольори?
Напевно, це каштани й
клени...
А може, Полтви каламуть?
Чи неба дивна лазуровість
Над Високим Замком?
А може, барви тих людей,
що йдуть
овіяні леґендами...
Напевно, хтось напише повість.
Ти
вечоровий і ранковий,
Мій Львове, моя мріє,
мій смутку і моя
надіє.
Ти моя радість й плач гіркий,
Ти тихий сміх, мій
скарбе.
О Львове, мій найбільший гріх,
На моїм серці твої
карби!
* * *
Вік наш котиться борзо,
Хоч хрущі не гудуть...
Я
на львівському корзо,
І каштани цвітуть.
Моя Руська німує,
Вітражі в молитвах.
Я стою
і цілуюсь
З самотою в уста.
Дні минають, минають,
Травень тче мережки.
А
стежки заростають,
Всі дитячі стежки.
* * *
Гортаю сторінки життя:
Які вони сумні, траґічні,
І все впаде у забуття,
В простори потойбічні.
Лиш Львів мій – місто пресвяте
Дзвонитиме в
дощеві струни.
В свічках каштанів розцвіте
Для світлої
Фортуни.
* * *
О як мене калічить крик!
І ранить, мов
кинджалом...
Якби Добро квітками розцвітало,
Напевно, б біль
і смуток зник.
* * *
Хай зіллються тривога і щастя,
Хай валиться все і
горить,
Призабувши нещастя.
Зупинися на мить.
Зупинись.
Вечоріє надворі.
Зупинись. Залягає вже Ніч,
І тремтять
насолодою Зорі,
Заглядають до стомлених віч.
На спокійному
морі небес
Промайнули хмарки недовір'я,
Призадумались Веґа і
Пес,
Призадумались інші сузір'я.
Кучерявиться зелень лісів,
Хтось розсипав купками тирлич,
Хтось виносить Надії на
торг...
Ти мене, Україно, поклич!
Я любов'ю сплачу Тобі борг.
* * *
А я сумна, як світу суть,
Кидаюсь в чорну
каламуть,
Беру свій хрест і йду із ним
Моїм Покуттям росяним.
Плетусь у спеку сонць, пустинь...
Мені хтось шепче: "Згинь
же! Згинь!"
Я падаю і знов встаю,
Неначе Фенікс з
попелів,
Бо вірю в краще своїх днів.
* * *
На гребені злету
Така тривога,
А моя дорога –
До Твого порога.
Беру мандрагору
І пнуся угору.
Зникає
навколо
Темнота і тінь,
І ллється в життя
Ясна голубінь.
* * *
Тату!
А я не знаю дотепер,
Чи Ти живий,
Чи,
може, вмер...
А чи Тебе
Замучили сатрапи,
Згорнувши
у
катівські лапи.
Не маю змоги
ані сил
знайти Тебе
серед
могил...
О, як на серці
Гірко, гірко:
До Твоїх ніг
Чіпляли бірку
безіменну
і кидали у яму
мов в
геєнну...
Напевно, ворон
воронячу гаму
не каркнув
над
Тобою. Ні.
Минали ночі.
І минали дні.
Тату,
Ти моїх днів окраса
Я бачу, як йдемо на
Спаса
З розкішними букетами
в руках...
Тату! Тату!
Я
вірю завжди,
Вірю свято,
Що прийде
Не один ще Спас,
Коли
згадають
Усіх нас!
* * *
У далекій Анжерці
Сніг злітав тополоний,
Було
сумно на серці
У вечірню годину.
Там зосталася Мати
У землі непривітній.
Смуток
як вгамувати
Крізь всі березні, квітні?
Там сестричка згасала,
Наче зірка у небі,
І
постійно шептала:
– Сумувати не треба.
Але смуток злітає,
Лежить снігом на серці,
Яке
завше вітає
У далекій Анжерці.
* * *
Нині вівторок,
Перше грудня,–
У мого
брата
день іменин.
Світи навколо
наче безлюдні,
наче
навколо
росте полин.
А я незнаю,
Як там в Сибіру,
Чи
в серце брата
Вгруз антрацит?
Чи чорне має
кінець і міру?
Чого ти ниєш
серце зболіле?
Цить!
Зірки холодні,
Світи студені.
І у цю студінь
Думка летить.
1970
* * *
За лютнями минають лютні...
Вже 20 і чотири роки,
Як ти пішла у вічний спокій,
Моя сестричко незабутня.
Я ще кручуся й животію
Серед траґедій, серед
драм,
А в тихі ночі завше мрію,
Що ми зустрінемося ТАМ!
* * *
О думи мої неспокійні,
під серцем виношені, мов
дитина
відсіяні і зважені
в роки буремно безнадійні,
лягайте, до цеглини мов цеглина,
новою силою наснажені!
Не застигайте лиш холодним муром,
дзвоніть в
просторах стоголосо!
Мов дзвін на площі, там під Юром,
Що
Земля-Мати зовсім боса,
Що Земля-Мати гола-гола,
від
холоднечі захолола,
що вітер шарпає їй коси,
що Земля-Матінка
засмучена
до краю-перекраю змучена...
Але вона горить натхненно
І ніжно світиться
красою,
Вселенська МУДРІСТЬ – її ймення!
О слово серця, кров'ю скріплене,
ти совістю в
тюрмі гартоване,
ніколи не дзвони оковами;
в дні найтемніші
будь
просвітлене!
* * *
Сьогодні плаче дощ,
А я не маю сили,
Щоб
сльози покотились
Так, як в роки дитячі...
Думки такі гарячі
–
На них хай ллється дощ.
Сьогодні плаче дощ.
Сумне буде прощання,
Нас
ждуть нові знущання,
Тверда жорстока доля.
А поки прийде
Воля,
Тут буде литись дощ.
Сьогодні плаче дощ
За вами, мої друзі,
А я
зостанусь в тузі,
Як і раніше було.
Росте таємна сила –
Хай ллє на неї дощ.
Сьогодні плаче дощ,
Та крізь мале віконце
Колись
засвітить сонце.
Тоді я вас побачу,
Від радості заплачу –
Щоби не лився дощ.
* * *
Ти, що зорі запалив
Над моєю скорботою,
Ти,
що вишні торкнувся,
Щоб у смутку моїм рожевіла,
Ти, що
скорочуєш дні мого життя,
Засвіти мені трійці каштанів
Травневою
ніжністю,
І я понесу їх
У глибинну безвихідь печер...
Дай
мені силу До кінця мого віку.
Хіба не бачиш тіні химер?
Ах,
ті химери,
Та журба задротована,
Та розпука ув оці тюремних
дверей
І пошарпаних дум завірюха...
І раптово обірвані сни...
Повз мої безнадії,
Осінні дощі та зимові завії
Трійці
каштанів скоріш засвіти –
Не для мене. Для тих,
що не
бачать ВЕСНИ!
* * *
Розкриваюсь, як око,
Все у себе вбираю.
І
звучить так глибоко
Нота смутку, відчаю.
Від дощів потемніла
Карусель мого світу,
Моя північ змаліла,
понеслась за
орбіту.
Розцвітають ожини
на Карпат крутосхилах,
Запах
дивної днини –
Насолодою в жилах.
Наче море зелене,
Моя молодість дальня
Пропливає крізь мене,
мов лавина
прощальна.
Безконечно, глибоко
Осінь я відчуваю.
Розкриваюсь, як око,
Все у себе вбираю.
* * *
Не зникай мені з обрію,
Земле моя!
І пробач,
що Тебе покидаю.
Але не надовго, о ні!
Всі мої миті,
Ночі
та дні
Я буду з Тобою,
Мій необіцяний раю!
Бо хто я без
Тебе?
Бо що я тоді?
В Мордовіях, Сибірах,
А чи
Казахстанах
Шляхи мої були тернисті
і серце у ранах...
Та
де б не була,
Я вірна Тобі,
І помисли мої пречисті.
Матінко
моя страждальна,
Я завжди Твоя,
Моя Україно,
Віками
плюндрована,
Ти сьогодні
така відмолоджена
встаєш з колін
–
до Світанку, до Волі
й Відродження!
* * *
А я біжу, куди біжу?
Хто спинить в небі
Дум
моїх ластівку?
Хто промінь надії
Зненацька почепить?
Світ
мій зажурений,
Як квіт яблуневий,
Ув ноги падає...
Весняності вигадка
Метеликом спурхує
І каменем падає
в
Дністер потривожений.
На днів моїх скорбних
Чорну троянду,
На мої поривання
Розливається злива.
Хто спинить цю
повінь?
І хто загальмує
Гомін минулого
У моїм безгомінні?
Місяць щербатий
Припав навколішки
І зшиває безсонням
Дум
моїх плетиво.
Голка свідомості
Пальці калічить,
І
цідиться смуток
Крізь вицвіт очей...
Цвіт яблуневий,
Весняності вигадка
І місяць щербатий
У моїм безгомінні...
Куди я біжу?
Де моя ластівка?
Хто спинить
Дністер
потривожений?
* * *
Чи немає доріг до згоди?
В нас один бо поріг,
МІЙ НАРОДЕ!
В нас одна Україна,
Як суцільна руїна,
Татарвою, ляхами плюндрована,
Москалями руйнована!
Не
руйнуймо ж і ми її далі
Гей! До згоди,
Мій славний Народе!
Пошукаймо доріг поєднати усіх,
Щоб не було
таборів ворожих.
Ми ж бо діти одного Народу,
Усі прагнем
Свободи!
Поможи об'єднатися, Боже!
ІРИНА
СЕНИК
(рядки з біографії)
1926 р.: народилася у Львові, в родині січового
стрільця.
Навчалася у приватній школі ім.короля Данила, в
приватній гімназії, у Львівському університеті на факультеті
іноземних мов (англійська філологія).
1939 р.: вступила в ОУН.
Була зв'язковою Крайового Проводу (псевдо "Леся").
1946
р.: засудженна за статтями 54–1а, 54–11 КК УРСР на 10
років позбавлення волі з поразкою прав на 5 років. Ув'язнення
відбувала в Іркутській, заслання (13 років) – у Кемеровській
області. Закінчила медичне училище в м. Новокузнецьку.
1968 р.:
повернулась в Україну, але без права проживання у Львові й області.
Влаштувалась медсестрою в Івано-Франківську.
1973 р.: засуджена
за ст. 62, ч. 2, та ст. 26 КК УРСР на 6 років позбавлення волі у
виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 5 років.
Ув'язнення відбувала в Мордовії, заслання – в Казахстані.
За
своє життя 34 роки пробула в тюрмах, концтаборах і на засланні.
1983
р.: повернулась в Україну. Як "особливо небезпечна рецедивістка"
могла поселитись не ближче 101 кілометра від Львова. Тому проживає у
м. Бориславі.
Вірші почала писати у 9 років. Уперше вони були
опубліковані у книзі українських жінок-політв'язнів "Нездоланний
дух" (Балтимор-Чікаґо-Торонто-Париж, 1977). Окремими виданнями
вийшли книги "Сувій полотна" (Нью-Йорк, 1990) та "Біла
айстра любові" (Гонг-Конг, 1992).
Ірина Сеник –
геніальна вишивальниця. В кожній із названих книг репродукції
віртуозних її вишиванок творять із віршами гармонію неповторної
краси.
ПОДЯКА
Висловлюю щиру
вдячність всім,
хто прилучився до видання цієї збірки
поезій
і зробив свій доброчинний внесок:
голові Львівської обласної державної
адміністрації
п. Миколі ГОРИНЮ,
голові Бориславської міської Ради
народних депутатів
п. Володимиру ШМІГЕЛЬСЬКОМУ,
заступнику голови Бориславського
міськвиконкому
п. Ярославу ЗАЛУСЬКОМУ,
завідувачу відділом в справах молоді
Бориславського міськвиконкому
п. Ігореві
ПИРОГУ;
трудовим колективам і керівникам
комбінату комунальних підприємств
(п. В.
БУЧОК);
житлово-експлуатаційної контори No 1
(п.
Б. ХОМИН);
виробничого управління експлуатації
газового господарства
(п. Я. ПИЖ);
МП "Бориславтеплоенерго"
(п. В. ПЕРСАНЬ),
а також
відділу культури
Бориславського міськвиконкому
(п. А. СПАС)
за
організацію цього видання.
АВТОР
ЗМІСТ
Поезія нескореного духу 3
"Сірий клаптик
неба..." 7
"Темна ніч надавила на груди..." 8
"Наш етап так поволі плететься..." 8
"Прийшли
вже по мене конвої..." 9
"Два листи лиш на рік..."
9
"Пурга реве, наче стадо..." 10
"По
західносибірській маґістралі..." 10
"О Україно!.."
11
"У тайзі непрохідній..." 12
"Ти мені
ворог?.." 14
"Б'є восьма..." 15
"Не
повірю ніколи словам..." 16
"Знову небо сумне..."
16
"Мене нема з тобою..." 17
"Заблокована,
забарикадована..." 17
"Не складай молитовно долонь..."
18
"І ось я живу на забутому острові..." 19
"У
тайзі непрохідній..." 20
"Мені наснилася калина..."
21
"Місяця пів..." 21
"До сибірського мого
віконця..." 22
"Що жовтіє?.." 22
"Пересипую
в пам'яті..." 23
"Я знала..." 24
"Може,
востаннє ця Ніч така чорна?.." 24
"Лиш той для мене..."
25
"На моєму підвіконні..." 25
"У найбільш
важкі хвилини..." 26
"В гості спішиться Січень..."
27
"В запльованім подвір'ячку..." 28
"Є різні
дати історичні..." 29
"Весняний вітер з оболонь..."
29
"Дві горстки вати у матрацах..." 30
"Це
були чорні ночі й дні..." 31
"Не життя –
животіння..." 32
"Кіотський сад, Камінний сад..."
33
"Зелен барвінку нарвала Доля..." 34
"Думки
човенцями пливуть..." 34
Аве, Марія! 35
Слово про рідний
край 36
"О ви, що сидите..." 37
"Смерть
розмахувала косою..." 38
"Народ прокинувся..." 38
"Ми вже навчились..." 39
"Не хочу, щоби лився
дощ..." 39
"Ах, мого Львова кольори?.." 40
"Вік
наш котиться борзо..." 41
"Гортаю сторінки життя..."
42
"О як мене калічить крик!.." 42
"Хай
зіллються тривога і щастя..." 43
"А я сумна, як світу
суть..." 44
"На гребені злету..." 44
"Тату!.."
45
"У далекій Анжерці..." 46
"Нині
вівторок..." 47
"За лютнями минають лютні..." 48
"О думи мої неспокійні..." 49
"Сьогодні плаче
дощ..." 50
"Ти, що зорі запалив..." 51
"Розкриваюсь, як око..." 52
"Не зникай мені з
обрію..." 53
"А я біжу, куди біжу?.." 54
"Чи
немає доріг до згоди?.." 55
Ірина Сеник (рядки з біографії)
56
Подяка 58
Сеник Ірина.
С 31 Заґратована юність:
Поезії.– Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження",
1996.– 64 с, іл.
ISBN 966-538-003-6
У збірці вміщено
вірші широко знаної поетеси, почесного члена англійського Пен-клубу,
довголітнього в'язня сталінсько-брєжнєвських тюрем і
концтаборів.
Твердість духу і ніжність почуттів, зневагу до
ворогів і любов до України, тугу за втраченим і непохитну віру в
українську ідею відчує читач, прилучившись до кришталево чистого
джерела поезії, що "гартувалася совістю" на островах
ГУЛАГу.
ББК 84.4УКР
С4702640202–011Без
огол.
96
ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ
Сеник Ірина
ЗАҐРАТОВАНА ЮНІСТЬ
Поезії
Редактор видання Ярослав
Радевич-Винницький
Художнє оформлення обкладинки Ігор
Бабик
Ілюстрації автора
Президент фірми Петро Бобик
Комерційний директор Олег Скиба
Технічний директор
Левк- Клепак
Директор з питань розвитку Іван Головкевич
Головний редактор Василь Іванишин
Технічні редактори
Євген Гнатик, Леся Пелехата
Відповідальний за випуск Ігор Бабик
Підписано до друку 5.09.96 р. Формат
70х90/32.
Папір офс. ь 1. Гарнітура Таймс. Офсетний друк.
Умовн.
друк. арк. 2,34. Умовн. фарбовідб. 2,49.
Обл.-вид. арк. 1,91.
Тираж 1000 прим. Зам. No 519-6.
Видавнича фірма "Відродження".
293720, м. Дрогобич Львівської обл., вул. Т. Шевченка, 2.
Тел.:
(03244) 2-17-94, 3-73-59.
Аб/с 10480, м. Львів-49,
79049
Тел./факс: (0322)-40-59-39
babyk@lviv.farlep.net
Львівська книжкова фабрика "Атлас".
290005, м. Львів, вул. Зелена, 20.
СВІЙ ДО СВОГО – В ЄДНОСТІ СИЛА ДЕРЖАВИ!
Від імені сотень і тисяч школярів, студентів, читачів
старшого покоління, працівників бібліотек, військових училищ, частин
складаємо сердечну подяку нашим Меценатам – людям подвижницької
вдачі і доброчинної праці, високих, патріотичних поривань і
громадської, одержимої дії.
Шановний читачу! Хай допоможе Тобі ця
книжка утвердитись на життєвій дорозі, стати високосвідомим
громадянином новітньої Української Держави, поважним господарем на
своїй землі. І хай естафетою через літа і віки несе вона Знання і
Науку від її автора та видавців, як і повчальний приклад
Доброчинності тих, хто сприяв і допомагав появі книжки у світ, онукам
і правнукам на добро, наснагу і наслідування й Україні на славу.
Допомагаючи щирою працею і словом, матеріальними пожертвами і
грошовими датками українському книговиданню, ВИ
–
розкрилюєте силу і мудрість українського слова, що вирвалось із
запертого льоху на волю,
– ширите правду про нашу історію,
культуру, боротьбу за право бути вільним народом,
– рятуєте
від небуття цінні набутки заборонених раніше багатьох поетів і
прозаїків, людей культури і науки,
– прокладаєте крізь хащі
нинішніх суспільних негараздів дорогу молодій творчій генерації,
–
оживлюєте у свідомості людей Дух одвічної стихії: Українську
Національну Ідею,
– підносите як Призначення та Ідеал життя
пафос служіння рідному народові, самовідданої праці і боротьби задля
утвердження Української Самостійної Соборної Держави.
У Книгу меценатів видавничої фірми
"Відродження"
у 1996 р. внесені:
БОРЕЦЬ Юрій
колишній булавний УПА,
громадський діяч і письменник
(Австралія)
ДАВИМУКА Степан
начальник Фонду
державного майна у Львівській області
РОМАНЕНКО Олег
президент концерну
"Оріана" (м. Калуш)
Фірму "Відродження"
підтримують:
БЕНДАСЮК Василь
директор
Бурштинської ДРЕС
БУГАЙ Богдан
голова правління ВАТ
"Галлак"
ІЛИК Теофіль
голова правління ВАТ
"Дрогобицький долотний завод"
ПАЛЦАН Іван
директор підприємства
"Львівтрансгаз"
СТАРУН Олена
голова правління ВАТ
"Бориславська фабрика клеєних нетканих матеріалів"
УДОВЕНКО Іван
директор
Бориславського експериментального ливарно-механічного заводу
|
тексти 
